Австрійська імперія у першій половині ХІХ сторіччя

Австрійська імперія у першій половині ХІХ сторіччя

Лекція

Тема: Австрійська імперія у першій половіні хіх ст.

Вступ

З початку Французької революції і аж до остаточного розгрому Наполеона в 1815 Австрія була послідовним супротивником Франції. Воєнні дії проти Франції почалися в 1792 р. і продовжувалися з перервами до осені 1815 р. Не раз за цей час австрійські армії зазнавали поразки (при Маренго в 1800, Аустерліці 1805, Ваграмі 1809 та інші), двічі гренадери Наполеона штурмували прославлений Відень, який на той час за кількістю населення (прибл.230 тис. осіб) в Європі поступався тільки Лондону і Парижу. Армія Габсбургів зазнавала великих втрат, а страждання жителів великих і малих міст можна порівняти з тяготами, пережитими у світових війнах XX ст. Не раз Наполеон диктував Австрії умови миру - в деякі моменти імперія втрачала більшу частину своїх володінь. Імператор Франц I змушений був видати свою дочку Марію Луїзу заміж за Наполеона (1810), якого раніше називав "французьким авантюристом". Селяни Тіролю на чолі з шинкарем Андреасом Гофером повстали і чинили опір наполеонівським військам. Австрійські війська завдали відчутної поразки французам під Асперном поблизу Відня (1809), але були розгромлені Наполеоном через декілька днів біля Ваграма.

Імперія Габсбургів витримала бурі і потрясіння революційної епохи і наполеонівських воєн. Встояла її феодальна основа, абсолютистська надбудова, строката в етнорелігійному відношенні структура.

1. Економічний розвиток. Промисловий переворот

У першій половині XIX ст. австрійська частина імперії продовжувала залишатися аграрною. У сільському і лісовому господарстві наприкінці XVIII ст. було зайнято 75% населення, а до середини XIX ст. його частка скоротилася лише на 3%. У Чехії і Моравії переважало велике поміщицьке землеволодіння і велося екстенсивне господарство; перехід до інтенсивних методів і зростання врожайності намітився тут лише з середини століття. У Далмації, Галіції і Буковині через дроблення селянських господарств спостерігалося навіть скорочення продуктивності і виникло аграрне перенаселення. Тенденції до модернізації і інтенсифікації виробництва раніше виявилися в австро-німецьких провінціях. Переважання селянських господарств, відміна особистої залежності селян, слабкість поміщицького землеволодіння створили тут сприятливіші передумови для капіталістичної еволюції в селі, ніж в решті всіх земель імперії. Селяни Тіроля були особисто вільні і навіть мали представництво в ландтазі.

Австрійські селяни могли вільно продавати і закладати свої наділи, вибирати собі професію і одружуватися. У 30-40-і роки досить широкого поширення набули викуп повинностей, заміна панщини грошовим чиншем, розшарування селян, виділення заможної верхівки, що використала найману робочу силу.

У землеробстві протягом всього XIX століття в цілому панувало трипілля. Істотні удосконалення в сільськогосподарських знаряддях, застосування нових типів плугів власної австрійської конструкції дозволило підвищити врожайність зернових за півстоліття з 8 ц з одного гектара до 10 ц (це було менше, ніж в Англії і Франції, але на рівні врожайності в Німеччині, Швейцарії, Швеції). Прискорилося розповсюдження кукурудзи і особливо картоплі (насамперед в Тіролі, Штірії, Карінтії), що стала найважливішим продуктом живлення|харчування| бідноти. У гірських провінціях з їх прекрасними альпійськими лугами успішно розвивалося тваринництво, переважно м'ясне.

Все це створило економічні передумови швидкого зростання населення. Його чисельність в австрійській частині імперії збільшилася з 5-6 млн. чоловік в середині XVIII ст. до 18 млн. в 1847-1848 рр.

На початку XIX ст. ще були відсутні економічні, соціальні і технічні передумови промислового перевороту. У 1816 р. була завезена перша парова машина з Англії, встановлена на хусточній фабриці в Брно. Впровадження парового двигуна в промисловість і транспорт відноситься до 30-40 років. Завдяки географічній близькості до Західної Європи і зручних річкових шляхів чеські землі і Нижня Австрія раніше і швидше за інші райони включилися в світовий торговельно-економічний оборот. Руйнування середньовічних форм промислової діяльності тут відбувалося інтенсивніше і швидше, ніж в решті земель. Разом з казенною і поміщицькою мануфактурою частіше почали з'являтися мануфактура і фабрики, засновані підприємцями з буржуазії.

Перша в імперії фабрика (прядильна) була побудована|спорудити| в Чехії англійським підприємцем. Услід за текстильною промисловістю поступово до машинного виробництва почали переходити металургія і скляне виробництво. Застосування коксу, що почалося з 20-х років, дозволило в 30-40-і роки подвоїти виробництво чавуну, а видобуток вугілля виріс вчетверо. Витіснення деревного вугілля кам'яним як основний вид палива було пов'язано з швидким впровадженням парового двигуна в промисловість і на транспорті, включаючи річковий (на Дунаї) і морський. Число парових машин досягло до середини століття 900 (на початку 30-х років їх було всього 11), причому значна частка цих машин була вітчизняного виробництва.

Перший етап промислового перевороту відрізнявся двома істотними особливостями. По-перше, його розвиток йшов нерівномірно в окремих провінціях: в середині XIX ст. на частку чеських земель припадало 34% промислової продукції, Ломбардо-венеціанського королівства - 27, Нижньої Австрії і останніх спадкових земель - 15, Галіції - 7,5%. По-друге, домінувало текстильне виробництво, що давало близько половини всієї промислової продукції.

Перша невелика залізнична гілка була прокладена в 1828 р., тобто через 3 роки після відкриття першої залізниці в Англії. Будувалися залізничні лінії перш за все від Відня до Чехії - спочатку до Брно, потім до Праги і лише після цього до Грац. Перші локомотиви були куплені в Англії, але|та| вже в 40-х роках удалося налагодити власне виробництво паровозів і вагонів. До середини століття протяжність залізниць склала 1357 км.

Таким чином, до 40-х років XIX ст. виникли нові продуктивні сили, які ламали і руйнували старі феодальні структури. Тим нестерпнішою ставала вся політична система абсолютизму, що обслуговувала інтереси казни, великого землеволодіння, великих банків, що сковувала підприємницьку ініціативу нових соціальних сил суспільства, що піднімалися з розвитком капіталізму: промислової, торгівельної буржуазії і заможних шарів селянства.

Економіка королівства Угорщина розвивалася в умовах менш сприятливих і складніших, ніж в австрійських, чеських і північноіталійських землях. Тут, на відміну від спадкових земель, панування феодалізму і станових установ було міцнішим. Економічна потужність і політичний вплив дворянства, що збереглися майже в незайманому вигляді на початку XIX в. - не в останню чергу завдяки союзу угорської аристократії з чужоземним абсолютизмом, - представляли основну причину відсталості країни і перешкоджали її подоланню.

У тривалому відставанні економіки країн угорського королівства істотно повинна і дискримінаційна в своїй основі митно-тарифна політика віденського двору, яка починаючи з 40-50-х років XVIII ст. свідомо використовувалася для того, щоб стримувати розвиток потенційно конкурентоздатних галузей виробництва в східній частині імперії. Віденський двір обмежував зовнішньоторговельні зв'язки королівства, з тим щоб перетворити його на аграрно-сировинний придаток Австрії і в монопольний ринок збуту її промисловості. Іноземні товари, що імпортувались Угорщиною, обкладалися дуже високими митами (до 30% їх вартості), тоді як з австрійських товарів мита зовсім не стягувалися або складали не більше 5%. Для вивозу угорських товарів за кордон був потрібний особливий дозвіл віденських властей, а мита навіть на продукти угорського сільського господарства, що ввозяться до Австрії, знижувалися лише в тому випадку, якщо ці продукти не конкурували з австрійськими і чеськими. Прямим наслідком такої політики став занепад з кінця XVIII ст. текстильного виробництва в Угорщині, а також слабкий|слабий| розвиток тут мануфактури.

Проте економічний підйом, особливо значний в 30-40-і роки, був помітний і в цій країні, обплутаній безліччю оков феодалізму. Не дивлячись на епідемії, що лютували у вказані десятиліття, забрали півмільйона життів, до 1846 р. населення королівства (включаючи Трансільванію і Хорватію) склало 14,5 млн. чоловік проти 9,3 млн. в 1787 р. Прискорилося зростання міського населення (напередодні революції воно досягало 2 млн.), найбільше місто Пешт налічувало вже 110 тис. жителів. У промисловому виробництві було зайнято всього 5% населення. У 30-40-і роки в Угорщині з'явилися досить великі, оснащені паровими машинами підприємства, головним чином борошномельні і цукроварні. У 1846 р. почали прокладатися перші кілометри залізниць.

Прогрес торкнувся і основної галузі угорської економіки - сільського господарства. Розширилися орні угіддя, головним чином шляхом осушення боліт, скорочення площі пасовищ і лугів. Поліпшення|покращання| агротехніки і землеробських знарядь дозволило підвищити врожайність. Значно збільшилося виробництво технічних культур, зокрема нових - картоплі, тютюну, рису, індиго. В порівнянні з кінцем XVIII ст. збори урожаю подвоїлися, поголів'я худоби збільшилося в п'ять разів. Військова кон'юнктура кінця XVIII - почала XIX ст., а потім розвиток промисловості, що прискорився, в австрійських і чеських землях забезпечили стійкий ринок збуту угорській сільськогосподарській продукції і деяких видів промислових виробів.

Серед нових явищ економічного життя одним з особливо важливих було зростання товарності як поміщицького, так і селянського господарства. На базі розширення внутрішнього ринку і пожвавлення торговельно-економічних стосунків між окремими районами в 40-х роках виникли перші кредитні установи: ощадні каси і банки, які, проте, не могли забезпечити зростаючі потреби економіки. Відсутність джерел дешевого кредиту була одним з чинників, що гальмували заміну в господарстві поміщиків непродуктивної, але дармової панщинної праці кріпаків працею найманим, застосування в сільському господарстві машин і механізмів. Більшість поміщиків шукали виходу в екстенсивних методах господарювання, в посиленні феодальної експлуатації (перш за все панщина), в розширенні панського землеволодіння шляхом захоплення селянських земель. Все кінець кінцем упиралося у відсутність буржуазної власності на землю (більше 80% її належало дворянству), в збереження феодально-кріпосницького гніту.

Основна маса земельних володінь не могла служити базою для кредитово-позикових операцій, оскільки селяни не мали права власності навіть на свої наділи, а дворянська власність по традиційному майоратному праву була невідчужувана і не могла, таким чином, служити заставою для кредиту. Проте загальна площа земель, що знаходилися фактично в селянському користуванні, була досить значною - до 72% ріллі і лугів.

2. Зовнішня і внутрішня політика

Міжнародне положення Австрійської імперії, що знов повернула собі під час Віденського конгресу ранг великої держави, ніколи не було таким міцним, як в період 1815-1847 рр. Зовнішніх воєн вона не вела аж до 1859 р. Її вплив розповсюджувався далеко за межами володінь Габсбургів. Спираючись на союз з реакційними монархіями Європи, Австрія переслідувала і пригнічувала визвольні рухи на всьому континенті від Пірінеїв до Балкан. Як впливовий член Німецького союзу і постійна голова союзного сейму вона протидіяла торжеству буржуазних порядків в Німеччині, ставши гарантом роздробленості цієї країни і збереження в ній абсолютизму. Таку ж роль Австрія грала в Італії. Над континентом витав зловісний дух Меттерніха, що розкинув мережі шпигунства, таємних інтриг по всій Європі.

З ім'ям канцлера (з 1821 р.) К. Меттерніха, "великого інквізитора Європи", як його сталі називати в 20-х роках, зв'язано придушення австрійськими військами революцій 1820/21 і 1831 рр. в Італії, організація контрреволюційної інтервенції на Піренейському півострові. У багатьох європейських столицях, особливо в німецьких і італійських, його зусиллями були організовані "чорні кабінети", в яких кращі знавці своєї справи трудилися над дешифровкою дипломатичних донесень і листів, перехоплених агентами Меттерніха. Але з особливою витонченістю меттерніхівська система упроваджувалася в самій Австрії, що стала, по словах Ф. Енгельса, "... країною, яка до березня 1848 р. була майже так само недоступна поглядам іноземців, як Китай до останньої війни з Англією".

Всемогутня цензура наглухо закрила Австрію для книг німецьких класиків - Лессінга, Шіллера, Гете, на театральні підмостки не допускався "Гамлет" і взагалі будь-яка п'єса, яка могла б вселити австрійцям думку про можливість скидання і вбивства монархів. На сцені і в друкарських виданнях шахраями, всякими негативними персонажами могли бути тільки люди рангом нижче за барона. Газети і анонімні брошури, що критикували нетерпимі порядки і свавілля в Австрії, австрійців, що вільнодумствували, публікували в Лейпцігу, а то і в далекій Бельгії.

Імператор Франц і Меттерніх, що пережили бурхливі потрясіння епохи Великої французької революції і наполеонівських воєн, на все життя зберегли непереборний страх перед революцією, і цим страхом визначався кожен їх крок як державних діячів. Такі поняття, як "конституція", "народ", були абсолютно несумісні з меттерніховською системою правління. Конституція - будь-яка, навіть монархічна, - була в очах К. Меттерніха "легалізованою революцією", і коли йому одного дня показали французьку газету, в якій мовилося про бажаність введення в Австрії конституції, князь щиро подивувався: "Жалюгідні порадники, той, хто бажає дати Австрії конституцію, повинен спочатку сотворити австрійський народ!" Імператор був переконаний в тому, що він є намісником Бога на землі і несе перед ним одноосібну відповідальність за "спокій і порядок" в підвладній йому імперії.

Липнева революція у Франції, а потім революція в Бельгії і польське повстання 1830-1831 рр. перекинули розрахунки реакції, і це стало очевидним для самих творців меттерніховського режиму. Дізнавшись про початок революції в Парижі, канцлер констатував: "Знищена справа всього мого життя!" - і, все ще сподіваючись на солідарність легітимних монархів, запропонував організувати озброєну інтервенцію до Франції і Бельгії. Часи, проте, змінилися, і пропозиція канцлера не знайшла відгуку у європейських монархів.

У ліберально настроєних колах австрійського суспільства липневі події у Франції були сприйняті з ентузіазмом. Всупереч цензурі і поліцейським гонінням французами відверто захоплювалися, народилася надія, що міжнародні ускладнення і війна допоможуть австрійцям скинути меттерніхівське ярмо. У Відні і інших містах широко розповсюджувалася заборонена література, що ввозилася з-за кордону. Не випадково 30-40-і роки, тобто період, що передував революції, що почалася в березні 1848 р., увійшов до австрійської історії як "передберезневий", бо глухе бродіння охопило все суспільство в цілому, від до низу верху, і необхідність корінних соціальних і політичних реформ стала очевидною для всіх, за винятком вузького кола правлячої еліти.

З'явилися перші ознаки незадоволеності і найбезправнішого, знедоленішого соціального шару - що тільки починав формуватися пролетаріату. Стихійне обурення фабричних робітників в ці десятиліття, як і в інших країнах, зверталося проти машин і верстатів, в яких робітники наївно бачили першопричину своїх лих. У другій половині 40-х років, коли хліб і інші продукти стали непомірно дорогі, віденські робітники почали виходити на вулицю, громити булочні. Не дивлячись на неорганізованість і стихійність виступів робітників, саме в цей період Австрія зробила перші кроки в області фабричного законодавства. У 1842 р. був ухвалений перший закон по обмеженню експлуатації дитячої праці: встановлений максимум робочого дня для 9-12-літніх-10 годин, і для 12-16-річних - 12 годин; дітей 9-12 років дозволялося віднині приймати на роботу лише в тому випадку, якщо вони вже вчилися в школі не менше трьох років; заборонялося примушувати дітей працювати в нічну зміну.

3. Національне питання

Разом з соціальними конфліктами, тісно з ними переплітаючись, на перший план почало виходити і національне питання. У 30-40-і роки XIX ст. настав новий етап в розвитку визвольних рухів численних пригноблюваних народів імперії, пов'язаний з прискоренням переходу від феодалізму до капіталізму і з процесом формування (з різним ступенем інтенсивності) націй буржуазної епохи. Потужним зовнішнім поштовхом для розгортання цих процесів послужили Липнева революція у Франції (1830) і повстання в Польщі в 1830-1831 рр. Під безпосереднім впливом польського повстання в сусідніх з ним областях Угорського королівства в 1831 р. спалахнули великі антифеодальні заворушення словацьких, українських, угорських, частково валашских селян, які охопили обширні райони північного заходу Угорського королівства і Трансільванії. Ці хвилювання отримали назву "Холерного бунту" (вони розгорнулися в умовах епідемії холери, яка ще більше погіршила положення селян). Одночасно в десятках комітатів розвернувся рух солідарності з польськими повстанцями.

Нова обстановка спонукала правлячі кола "удосконалити" систему національного пригноблення, що спиралася на принцип "розділяй і володарюй!", зробила її гнучкішою і диференційованою, з тим щоб, використовуючи суперечності, що існували між окремими національними рухами, розправитися з ними окремо.

У 40-і роки Відень зробив ряд поступок хорватському, чеському, сербському, частково словацькому національним рухам, дозволивши видання ліберально-національних газет і надавши відому підтримку культосвітньої діяльності. У 1843 р. Меттерніх представив імператорові спеціальний меморандум, в якому рекомендував заснувати особливий "нагляд" в імперії над рухом слов'ян для того, щоб виключити можливий вплив на нього визвольного руху в Польщі і "неприборканості мадяризму". У перспективі малося на увазі у разі потреби безпосередньо використовувати слов'ян в боротьбі проти угорського руху. З метою зіштовхування визвольних рухів поляків і українців в Галіції австрійський абсолютизм заохочував то одну, то іншу сторону.

Іншу політику, більш диференційовану і терпиму, абсолютизм проводив відносно чеського руху. Вважаючи його за найбільш лояльний зі всіх національних рухів, Меттерніх не перешкоджав культосвітній діяльності чехів і разом з міністром - чехом Ф. Коловратом-Лібштейнським - протегував створенню чеського музею, "чеської матиці" і так далі.

Представники австрійської ліберальної буржуазії, займаючи прогресивні позиції в питаннях соціальних і політичних реформ, вороже відносилися до національних рухів. Націоналізм пануючого німецького елементу, що народжувався, носив подвійний характер, поєднуючи загальноімперський патріотизм з елементами австро-німецького націоналізму, що ледве починав відділятися від загальнонімецької спільності, що вже з'являлися. Проте невирішеність німецького національного питання і та обставина, що Австрія продовжувала входити до складу Німецького союзу, серйозно утрудняли процес формування національної самосвідомості австрійських німців. Але вже в 30-х роках в ліберальних кругах висловлювалася думка, що у австрійських німців з рештою німців немає нічого спільного, окрім мови; у них різні вдачі, звичаї, відчуття, і тому помилково їх зараховувати до німців Німеччини. Своєрідним було їх положення і в етнонаціональній структурі імперії не лише тому, що вони складали меншість| населення, але і тому, що німецькомовні жителі були розсіяні по всій території імперії. Окрім власне Австрії значне число їх жило на північно-західній околиці Чехії (Судети), на півдні Угорщини, у ряді районів Галіції, Трансільванії. Майже всюди вони складали значну частку міського населення. За приблизними даними, до середини століття населення імперії за національною ознакою розподілялося таким чином: німці - 7 917 тис., угорці - 5 419 тис., італійці - 5 042 тис., румуни - 2 640 тис., чехи - 4 053 тис., словаки - 1 722 тис., поляки - 2 183 тис., українці - 2 622 тис., хорвати і серби - 2 619 тис., словенці - 1 081 тис.

Істотне значення мав той факт, що в імперії проживало близько 15 млн. слов'ян, що додавало слов'янській проблемі особливу гостроту. Наявність такого великого числа слов'ян, пробудження їх до національного життя, а також пропаганда всеслов'янських ідей, що посилилася, породжували в правлячих кругах страх перед панславізмом не дивлячись на те, що офіційна Росія не подумувала про об'єднання слов'ян і не збиралася руйнувати імперію Габсбургов шляхом підтримки визвольних рухів слов'янських народів. Але головну небезпеку цілісності монархії її правителі бачили у визвольному русі угорців.

4. Наростання угорського визвольного руху

Силу цьому руху додавали не лише вікові традиції антиавстрійських визвольних воєн і повстань, але і високий ступінь політичної організованості керівного прошарку угорського суспільства - дворянства, а також збереження істотних атрибутів державності. В ході розкладання феодалізму, поступового розвитку капіталістичних стосунків, що прискорився в 30-40-і роки XIX ст., і обуржуазнювання средньопомістного дворянства, що узяло на себе і політичні функції національної буржуазії, боротьба за відновлення незалежності Угорщини проти австрійського абсолютизму наповнювалася антифеодальним змістом.

Обширну програму поступової модернізації угорського феодального суспільства, особливо його економічних основ, розробив і висунув на початку 30-х років XIX ст. молодий граф Іштван Сечені (1791 - 1860). Видний діяч угорського ліберального дворянства, він звернув на себе увагу всієї країни ще в 1825 р., коли пожертвував на користь створення Угорської Академії наук річний дохід зі своїх величезних маєтків. З| його ім'ям зв'язані також будівництво ланцюгового моста через Дунай, і що сьогодні прикрашає угорську столицю, здійснення перших значних по масштабах робіт по регулюванню стоку Дунаю і Тиси, налагодження пароплавного сполучення по Дунаю, створення ряду фінансових і економічних установ і ін. Але основне значення мало теоретичне обгрунтування ним необхідності капіталістичних перетворень. Програма Сечені передбачала ліквідацію кріпацтва, заміну панщинної праці працею найманим за умови виплати компенсації поміщикам, відміну цехів і заохочення вітчизняної промисловості, заснування Національного банку і створення широкої мережі ощадкас і інших грошових установ. Сечені при цьому був глибоко переконаний, що вивести країну з середньовічної відсталості можна і потрібно при збереженні керівної ролі аристократії і в союзі з династією Габсбургською.

У очоленому среднепомістним дворянством опозиційному русі посилювався вплив його лівого крила на чолі з гарячим патріотом адвокатом Лайошем Кошутом (1802-1894) і його соратниками. Боротьба за національні цілі і ідеали все більше зливалася з соціально-економічними і політичними устремліннями, направленими на встановлення буржуазно-капіталістичного ладу. Тому і називається цей період в угорській історії (30-40-і роки XIX ст.)"епохою реформ". Опозиції вдалося поставити на службу вказаним цілям середньовічні гасла і установи: станову конституцію, яка визнавалася і династією Габсбургською, і заважала останній перетворити Угорщину на звичайну імперську провінцію. "У період з 1830 до 1848 р. в одній тільки Угорщині, - писав Ф. Енгельс в 1849 р., - було діяльніше політичне життя, ніж у всій Німеччині, і феодальні форми старої угорської конституції були краще використані на користь демократії, ніж сучасні форми південнонімецьких конституцій".

На відміну від Австрії, де не було ніяких легальних форумів для політичної діяльності, в Угорщині через державні збори і комітатські збори відкрито і легально формувалася громадська думка, розроблялися політичні платформи, опозиція мала свої друкарські органи. У 1847 р. утворилися дві політичні партії - консервативна і опозиційна. Ця діяльність буржуазно-ліберальної опозиції зіграла велику роль в ідейно-політичній підготовці революції, і їй не могли перешкодити переслідування, арешти і увязнення Кошута і інших лідерів. Через свою газету "Пешті Хирлап" (з 1841 р.) Кошут невпинно пропагував ідеї звільнення кріпаків і ліквідації шляхом викупу феодальних повинностей, завоювання державної незалежності. З властивим йому даром красномовства він переконував своїх співвітчизників в необхідності створення національної промисловості в ім'я досягнення повної свободи і незалежності батьківщини.

У таборі антиабсолютистської і антифеодальної опозиції почало складатися революційно-демократичне крило, правда, далеко не таке сильне і впливове, як ліберальне, на чолі з сином кріпака, переконаним захисником інтересів трудового народу Міхаєм Танчичем і поетом-революціонером Шандором Петефі. Обидва вони були прихильниками Великої французької революції і знаходилися під впливом ідей утопістів-комуністів, чиї твори добре знали.

В умовах наростання суспільно-політичного руху, в тісному зв'язку з ним розвивалася угорська національна культура. Найбільш важливим в першій половині XIX ст. було створення сучасної угорської мови. У 1825 р. за ініціативою І. Сечені була заснована Угорська Академія наук, головним завданням якої був розвиток мови і літератури. До 40-х років угорська мова стала офіційною мовою замість середньовічної латині. Національна література, що формувалася, як і культура в цілому, була тісно пов'язана з потребами соціального і національного прогресу. У творах Йожефа Етвеша, першого видного представника угорського романтизму і активного учасника національно-визвольного руху в 30-40-х роках XIX ст., містилася нещадна критика сучасних йому феодальних порядків. На 40-і роки доводиться творчість Шандора Петефі (1823-1849), великого поета і революціонера, полум'яного угорського патріота і співця "світової свободи".

Перехідна від феодалізму до капіталізму епоха, що закономірно супроводилася формуванням сучасних етносоціальних спільнот, стала і часом зародження ідеології націоналізму. Його різні течії знаходилися між собою в складній взаємодії і, як правило, конфліктували один з одним. Націоналізм угорців, вістрям своїм направлений перш за все проти австрійського абсолютизму, зачіпав так чи інакше інтереси і національні почуття інших народів Угорського королівства. Справедлива боротьба проти германізації і за введення як офіційної замість середньовічної мертвої латині жвавої угорської мови, що динамічно розвивалася, служила справі прогресу. Проте розширення сфери вживання угорської мови в умовах багатонаціональної країни, що не супроводилося визнанням прав решти мов, нав'язування угорської мови іншим народам ставали джерелом нових конфліктів. Згідно законам, прийнятими Державними зборами в 30-40-роки, суспільні посади і диплом адвоката могли отримати лише особи, що володіли угорською мовою, метричні записи (акти цивільного стану) повинні були вестися тільки на цій мові. Слов'яни і румуни, національний рух яких набирав силу, природно, не бажали миритися з утиском своїх прав, відстоювали свої національні інтереси.

Угорська нація, що формувалася, борючись за своє самоствердження, не бажала зважати на такі ж законні прагнення інших народів. При цьому навіть найбільш прогресивні з угорських лідерів були переконані, що введення буржуазних свобод і проведення реформ самі по собі можуть і повинні задовольнити всі народи Угорщини, спонукати їх визнати мадярську гегемонію і відмовитися від національної боротьби. Через декілька років це якнайглибша помилка обернулася страшною трагедією для всієї Угорщини. Таким чином, народи Угорщини, не дивлячись на загальну зацікавленість в сумісній боротьбі за знищення австрійського абсолютизму, йшли до революції 1848 р. не зімкнутим строєм, а розділені міжнаціональними суперечностями.