Біловезькі угоди та створення СНД

Біловезькі угоди та створення СНД

БІЛОВЕЗЬКІ УГОДИ ТА СТВОРЕННЯ СНД

8 грудня 1991р. на зустрічі керівників Білорусі, Росії та України в Біловезькій пущі було прийнято рішення про Співдружності Незалежних Держав СНД 21 грудня у Алма-Аті до Співдружності приєдналося II з 15-й колишніх республік СРСР. Чотири інші (країни Балтії та Грузія) фактично підтримали цей історичний факт.

Організаційні основи СНД оформлено кількома документами, які називають установчими: Біловезькою угодою про створення СНД, Протоколом до неї, який учасники вирішили рахувати складовою частиною Угоди, і Алма-Атинською декларацією, а також Статутом, який прийнятий 22 січня 1993р. Угоду про створення Співдружності незалежних держав було ратифіковано Верховною Радою України вже 12 грудня 1991 р. Така швидкість ратифікації зумовлювалася відповідними обставинами, в яких на той час опинилася Україна. Ратифікація цього документа відбувалася з відповідними застереженнями, що унеможливлювали перетворення України на частину нової союзної держави. Ці застереження мають винятково важливе значення для подальшої політики України та її ролі у СНД. Так, у п.З Угоди наголошено, що держави - члени Співдружності, реформуючи розташовані на їхніх територіях угрупування збройних сил колишнього Союзу РСР і створюючи на їхній базі власні збройні сили, співпрацюватимуть у забезпеченні міжнарод­ного миру та безпеки. У п.б Угоди читаємо, що кожна з високих Договірних сторін залишає за собою право призупинення або припинення дії цієї Угоди або окремих її статей, повідомивши про це учасників Угоди за рік. Одне із застережень -слово «Співдружність» писати з малої літери.

Проте «застереження» не припинили різне тлумачення Біловезької угоди і не гарантували від можливої небезпеки перетворити Співдружність на державне утворення. Ці тривожні настрої спонукали Верховну Раду України прийняти 20 грудня 1991р. документ під назвою Заява Верховної Ради України з приводу укладення Україною Угоди про Співдружність незалежних держав", у якій було наголошено, що мають місце неоднозначні тлумачення як окремих положень Угоди, так і загального її спрямування офіційними колами сторін, що її уклали. Заява акцентувала увагу на статусі України як неза­лежної держави, суб'єкта міжнародного права. Важливими є пункти 2 і 3 Заяви, у яких говориться:

·        п.2 «Україна заперечує перетворення Співдружності неза­лежних держав на державне утворення із своїми органами влади і управління»;

·        п.З «Україна заперечує надання Співдружності незалеж­них держав статусу суб'єкта міжнародного права».

Не менш важливим є п.6, який має безпосереднє відношення до сучасних територіальних претензій Росії щодо Криму: кордон між Україною, з одного боку, та Росією і Білорусією - з іншого, є державним кордоном України, який є недоторканим. Лінія його проходження, визначена догово­ром між Україною і Росією 1990р, лишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди чи ні.

Це свідчило про те, що Україна почала виносити висновки з уроків історії. Досить сказати, що в період з 1921 по 1930р. довільне перекроювання кордонів союзних і автономних республік відбувалося 45 разів: у 1931-1940р. - 26 разів, 1941-1950 рр. - неодноразово у зв'язку із депортацією і позбавленням державності ряду малих народів. У 1951-1960 рр. кордони переглядалися і змінювалися сім разів, включаючи передачу Криму Україні. У1961-1970 рр. - п'ять разів. У 1971-1980 рр. - тричі. За оцінкою доктора економічних наук Ю.Шишкова протягом 60-й років території у когось відбиралися і комусь передавалися близько 100 разів". З розпадом СРСР територіальні претензії один до одного мали фактично всі союзні республіки, що вже на 1992р. вилилося майже у 200 вогнищ напруженості і навіть широкомасштабних воєнних дій'". Ось чому такий важливий цей пункт Заяви. У зв'язку з цим варто пам'ятати положення Біловезької угоди щодо утворення СНД: взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн - учасниць і недоторканість кордонів, що існують між ними у рамках Співдружності.

Заява стала офіційним тлумаченням Біловезької угоди і зобов'язувала керуватися нею у своїй діяльності Президента України, прем'єр-міністра України, та інші структурні ланки виконавчої влади. Її значення для подальшої позиції України у Співдружності надзвичайно велике. Саме змістом Заяви керувався Президент України під час переговорів у Алма-Аті, а також під час другої зустрічі у Мінську.

Заява зв'язувала руки Президентові України від необачного підпису якогось документа, який би йшов в розріз із національними інтересами України. Таким чином, паралельна праця у формуванні політики України, Верховної Ради, політичних партій, дали добрий результат. Україна продиктувала іншим членам Співдружності свої умови, які стали на перешкоді Росії перетворити СНД на нове державне утворення, сприяли активізації діяльності України як суб'єкта міжнародних відносин.

Висловлена у застереженнях і Заяві позиція України викликала бурю невдоволення серед певної частини російських політиків і російського суспільства, якими оволоділа ностальгія за минулою величчю Росії. У газетах і журналах з'явилась злива статей з осудженням Біловезької Угоди. Пропагувався погляд, що створення незалежних держав - явище короткочасне, і що невдовзі розпочнеться зворотний процес. Під тим оглядом є характерною стаття Євгена Бажанова «Не спешите отпевать державу»". У ній автор пише:

«Гены русских и российского государства несун память о прошлом величии и методах его достижения... Под вывеской СНГ или какой-нибудь другой, неважно какой, тысячелетняя метрополия от столкновений и склок с соседями перейдет к их очередному собиранию под свое крыло».

Це написано у час гарячкових пошуків російськими політиками ефективного механізму реанімації єдиної союзної дер­жави. Рецептів було чимало: від крайньорадикальних до еволюційно-ліберальних. Деякі з них привернули увагу керівників РФ. Відомий представник російського шовінізму Сергій Бабурін радив застосувати до колишніх республік юридично-правовий механізм, зв'язати їх угодами. «Восстановление или создание союзного государства должно проходить через структуру новых правовых документов, через законы, через договоры, через референдум». Своє слово щодо відновлення СРСР сказав і досвідчений колишній ідеолог КПРС Яковлев, який радив для відновлення єдиної союзної держави використати на повну силу усі можливості СНД".

Аналіз підписаних у рамках СНД документів свідчить, що чимало порад було враховано: більшість документів СНД просякнуті ідеєю перетворення СНД на великодержавну структуру, новітню російську імперію. Ось чому такого значення надавалося підготовці проекту Статуту СНД".

Зміст цього документа дає підставу зробити висновок, що у випадку його підписання усіма державами-членами СНД і зобов'язуючого виконання його основних положень, у Євроазіатському регіоні тихо і непомітно, шляхом укладення ряду угод, як радив Сергій Бабурін, відновилася б політико-військова структура, яка у більшій чи меншій мірі нагадувала б Радянський Союз. І якщо цього не сталося, то тільки тому, що до ініційованого Росією процесу реанімації єдиної союзної держави не приєдналася Україна. А без України відновлення Російської імперії на пострадянському просторі (ця думка стала вже аксіомою) неможливе.

Статут СНД прийнято 22 січня 1993р. і до цього часу не підписано Президентом України і не ратифіковано Верховною Радою. Зі створенням та функціонуванням Співдружності керівництво кожної держави-засновника вбачало вирішення різних завдань, часом протилежних. Якщо Президент та Верховна Рада України у Співдружності вбачали механізм цивілізованого розлучення, то для керівництва Російської Федерації Співдружність та її органи стали важелями інтеграції молодих держав та закріплення російських впливів на їхніх теренах.

Для України були неприйнятливими ряд статей, в тому числі ст.30, у якій йдеться про «Головне командування Об'єднаних збройних сил», а також ст.31, у якій констатується, що рада командувачів Прикордонними військами є органом Ради глав держав з питань охорони зовнішніх кордонів держав-членів і забезпечення стабільного положення в них.

Це означає, що Україна, яка не підписала Статут СНД фактично, де-юре не є дійсним членом СНД, а перебуває в СНД на особливому статусі, який випливає із ратифікованої нею Біловезької Угоди разом із застереженнями і заяви, про що йшлося вище.

Статут започаткував під виглядом інтеграційних процесів активну політику Росії по збиранню під власне крило втрачених колоній - колишніх республік СРСР.

Рішення про створення органів, які мають реальне значення для функціювання СНД, прийняті в травні 1993р. Цими органами стали Виконавчий секретаріат, який має організаційно-технічні функції, та Координаційно-консультативний комітет (ККК), що складається із замісників голів урядів, який повинен відповідати за виконання рішень центральних органів. Лише Україна наполягала на наданні ККК тільки координаційних функцій.

Підкреслимо, що до накинених централізованим способом зверху інтеграційне імперських ініціатив Росії у трьох основних сферах - економічній, військовій і політичній -Україна поставилася з належним критицизмом, хоч не обійшлося без прорахунків і вимушених компромісів. Тут слід виділити Договір про створення Економічного союзу, підписаний 24 вересня 1993р., який став закономірним і об'єктивним підсумком процесів, що відбуваються в країнах СНД, і заклав основи погодженої стратегії із усунення кризових явищ і реформування усієї економічної сфери СНД. Головною особливістю Договору є те, що він проголошує принцип поваги суверенітету кожної держави і невтручання в справи один одного, поваги прав і свобод людини, неприміненні будь-яких видів економічного тиску у відносинах між ними.

Характерно, що паралельно відбувалися намагання здійснити економічне об'єднання країн СНД на більш вузькій основі. Це, зокрема, виявилося у заяві урядів Республіки Білорусь, Російської Федерації та України (липень 1993р.) про невідкладні заходи щодо поглиблення «економічної інтеграції», що передбачало укладення договору, а також утворення організаційних структур економічної співпраці країн Середньої Азії і Казахстану".

У розвиток положень договору 15 квітня 1994р. главами держав СНД підписано договір про створення міждержавної асоціації вільної торгівлі, яка у майбутньому передбачає досягнення «прозорості» кордонів.

З розвитком цих договорів 21 жовтня 1994р. створено Міждержавний економічний комітет (МЕК), до президії якого увійшли віце-прем'єри держав-учасниць СНД. Україна як асоційований член СНД і Економічного союзу також брала участь у роботі МЕК.

Україна після ратифікації Верховною Радою 24 жовтня 1995р., підписаної Л.Кучмою, Угоди про приєднання до Євразійського об'єднання вугілля та металу (ЄОВМ), стала членом цієї організації.

Характеризуючи адміністративну суть цієї нової структури, І.Юхновський зазначає, що Об'єднання - юридична особа зі своїм балансом, розрахунковим рахунком. Органи управління: Колегія, яка затверджує квоти на виробництво та зовнішню торгівлю; Генеральний комітет, який приймає рішення 2/З голосів і це рішення є обов'язковим для суб'єктів ЄОВМ; Арбітражна, Контрольна комісії - робочі органи (основна організуюча і виконавча сила). Усі вони розміщуються в Москві.

У будь-якому випадку, зроблені Верховною Радою під час ухвалення цього рішення застереження дозволять, в разі необхідності, захистити національні інтереси України» .

Необхідно підкреслити, що статус асоційованого члена в Економічному союзі був вигідний для України, оскільки давав право брати участь у нарадах і не зобов'язував підписувати документи, які суперечили законам та національним інтересам України. Під впливом ілюзій про можливість рівноправних партнерських відносин з Росією і рівноправної взаємовигідної активної участі в СНД Президент України підписав угоду про міждержавний економічний комітет (МЕК), що внесло суперечність і плутанину відносно позиції України в цьому питанні. З другого боку, цей вимушений компроміс на деякий час зняв напругу в українсько-російських відносинах, що ускладнилися у зв'язку із проблемою розподілу ЧФ і невирішеним питанням про його базування.

Не обійшлося без складностей у відносинах України із СНД (хоч правильніше було б сказати - із Росією) і у військовій сфері. 15 травня 1992р. у Ташкенті в рамках СНД підписано договір про колективну безпеку. Незважаючи на тиск, Україна не поставила підпис під цим документом.

Проте російське керівництво добре усвідомлювало, що без інтеграції усіх держав-членів СНД у військовій сфері відновити єдиний державний організм буде неможливо. 20 липня 1994р. РКБ прийняла Концепцію колективної безпеки, яку підписали міністри закордонних справ і міністри оборони країн-учасниць. У забезпеченні колективної безпеки країн-учасниць важлива роль відводиться спільній (об'єднаній) системі ППО.

Продовження діалогу відбулося на початку лютого 1995р. в Алма-Аті. Саме тут 10 лютого підписано відому Алма-Атіінську угоду про створення об'єднаної оборони (а не єдиної, - як передбачала Росія) системи протиповітряної оборони (ОСППО) держав-учасниць СНД. У Москві на чолі з ко­мандувачем ППО Росії створено Координаційний комітет ППО, який і мусить опікуватися співпрацею військ ППО країн СНД. До цієї Угоди приєдналась і Україна.

Міністр оборони України Валерій Шмаров підписав Угоду, зробивши застереження - «із врахуванням національного законодавства України». Фактично, це застереження має формальний характер, оскільки Угода передбачає, що координація дій сил і засобів об'єднаної ППО повинна здійснюватися із центрального КП ППО Росії. Поставлений під Угодою підпис міністра оборони В.Шмарова вніс певну суперечність у позицію України щодо інтеграційних процесів у військовій справі.

У 1995р. як в Україні, так і в Росії активізувалися дискусії з приводу вступу України повноправним членом до Міжпарламентської асамблеї СНД. Такого не було дотепер у нашому парламенті: 12 разів протягом неповних 3-х місяців кінця 1995р. комуно-соціалісти з допомогою свого керівництва у Верховній Раді намагалися проштовхнути приєднання до угоди про Міжпарламентську асамблею СНД .

Угоду щодо МПА підписано 27 березня 1992р. керівниками парламентів 7 країн СНД. Пізніше до неї приєдналися ще З країни. Україна бере участь у роботі МПА у ролі спостерігача. Документи МПА угода, регламент, положення про секретаріат) визначають її як консультативно-дорадчий інститут. Діяльність МПА організовується Радою асамблеї, до якої входять керівники парламентських делегацій.

Експерти одностайні: співробітництво України з МПА потрібне для того, щоб пояснити країнам СНД свою позицію, вплинути на прийняття рішень. Україні доцільно мати в ній статус спостерігача.

Однак проблема вступу України, а точніше - зміни статусу спостерігача на повне входження до МПА СНД - виходить за межі двосторонніх відносин і не завжди кореспондується зі статусом Української держави як позаблокової. Виникає ї ряд інших питань, в тому числі й збереження незалежності України.

Небезпека вступу Верховної Ради України у Міжпарламентську асамблею (МПА) СНД полягала в тому, що згідно з новим статутним документом Міжпарламентської асамблеї - Конвенції, яка підписана 24 травня 1995р.-президентами країн СНД (Молдова, Туркменистан, Узбекистан і Україна від підписання документа утрималися), МПА фактично перетворюється на наддержавний орган. А якщо врахувати погляди російської Держави на перспективу МПА, то вступ України у цю організацію стає подвійно небезпечним. У документі, що має назву «Про подальший розвиток Міжпарламентської асамблеї», Держдума постановила, що функції МПА СНД необхідно розширити до Євразійського парламенту, а тому пропонується, щоб на засіданні цього парламенту рішення приймалися кваліфікованою або простою більшістю голосів.

Міжпарламентська асамблея не є органом СНД, і вона сама не вважає себе такою. Угода від 27 березня 1992р. визначає асамблею як постійний інститут «держав-членів СНД», а не Співдружності в цілому. Підкреслимо, що Угоду підписали 7 членів СНД (Молдова і Туркменистан були відсутні на зустрічі; Азербайджан та Україна виступили спостерігачами).

Не досягнуто консенсусу при розгляді положення про прапор і емблему Співдружності. Головним опонентом тих, хто запропонував обговорення атрибутики СНД, знову ж таки виступила Україна. Аргументи нашої делегації виглядали переконливо. У відповідності з національним законодавством Україна не розглядає СНД як суб'єкт міжнародного права і виступає проти перетворення її на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру. Україна вважає Співдружність як міжнародний механізм багатосторонніх консультацій і переговорів, який доповнює процес формування якісно нових повномасштабних двосторонніх відносин між учасниками СНД. Тому прийняття Положення про прапор і емблему Співдружності означає визнання де-факто СНД як міжнародної організації і суперечить діючому законодавству Української держави.

Україна не підтримує ідеї створення військового блоку СНД, а відповідно не підписала 15 травня 1992р. в Ташкенті Договір про колективну безпеку (Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Росія, Таджикистан, Узбекистан). Договір передбачає утворення Ради колективної безпеки в складі керівників держав- учасників і Головнокомандувача Об'єднаними Силами СНД. Створення членами СНД поруч з Радою глав держав ще одного колективного органу неминуче підніме питання про розмежування їхніх повноважень, а таке розмежування може бути проведене на підставі консенсусу. Ще більш незрозумілим є участь в новому органі Головнокомандувача Об'єднаними Збройними Силами СНД, оскільки він підпорядковується Раді глав держав.

Яка ж позиція України стосовно інтеграції в СНД і які чинники визначають її політику? Коли утворювалося СНД Україна вбачала в ньому механізм цивілізованого розлучення республік колишнього Радянського Союзу. Завдяки СНД вдалося вирішити деякі з питань цивілізованого розлучення, хоча багато з них залишилися ще й досі - власність СРСР за кордоном, активи й пасиви, діамантовий фонд тощо. Складною залишається й проблема поділу та базування Чорноморського флоту. Забезпечення національних інтересів України вимагає не лише ретельного опрацювання та дотримання концептуальних засад участі України в СНД, основою яких є відповідні рішення Верховної Ради. Важливого значення набуває необхідність їх практичної реалізації у повсякденній діяльності СНД. Це особливо важливо. Адже за період існування СНД до жовтня 1995р. було проведено 17 засідань Ради глав держав і 18 засідань Ради глав урядів, на яких розглянуто близько 600 багатосторонніх документів. Україна підписала близько 400 документів. За свідченням білоруських експертів, реальні практичні наслідки має менш ніж кожний третій підписаний документ, всі інші просто недієві .При цьому слід виходити з того, що позиція України щодо Співдружності має бути активною, гнучкою та прагматичною. «...Україна виступає і буде виступати за те, щоб у рамках СНД укладалися такі угоди, які дійсно відповідали б національним інтересам практично всіх держав-учасниць», -підкреслює Г.Удовенко". Ось чому, виходячи з реальної ситуації, відповідно до програми діяльності Кабінету Міністрів, два зовнішніх відомства - Міністерство закордонних справ і Міністерство зовнішніх економічних зв'язків і торгівлі розробили Концепцію розвитку відносин України з країнами СНД". Цей документ було підго­товлено до винесення на розгляд Верховною Радою. На країни СНД припадає більш як 65% всього зовнішньоторговельного обороту України (експорт - понад 55, імпорт - близько 75%). Тому в концепції стверджується, що створення ефективних умов торговельно-економічних зв'язків у відносинах з цими країнами для забезпечення доступу до ресурсів та ринкі" збуту країн СНД, а також залучення інвестицій і ресурсів для реформування економіки України є необхідним чинником стабілізації вітчизняного виробництва.

Звідси й потреба участі України в діяльності Економічного Союзу (відповідно до статусу асоційованого членства) з приділенням основної уваги формуванню зони вільної торгівлі, розвитку взаємовигідної кооперації, співпраці щодо створення об'єктів у третіх країнах, підвищенню конкурентоздат-ності продукції на ринках цих країн, спільних підприємств, фінансово-промислових груп. Україна, стверджується в концепції, у ставленні до СНД виходить насамперед з економічної доцільності існування Співдружності. Розвиток економічного співробітництва з країнами СНД має сприяти зупиненню спаду вітчизняного виробництва, виграшу в часі для проведення структурної пере­будови економіки і входженню у світовий розподіл праці. Користуючись застереженнями та заявами Верховної Ради 1991 р. з приводу створення Співдружності Незалежних Держав, Україна заперечувала проти надання СНД статусу об'єкта міжнародного права, а її органам - наднаціональних функцій, а також уникатиме участі в інституціоналізації Співдружності, перетворенні її на наддержавну структуру конфедеративного чи федеративного характеру. Україна виступає за впровадження у відносинах з країнами СНД режиму вільної торгівлі на основі Угоди про створення зони вільної торгівлі від 15 квітня 1994р. без будь-яких вилучень тарифного чи нетарифного характеру, вбачаючи в цьому передумову подальшої економічної інтеграції, наприклад, створення на терені СНД Митного союзу. Україна однією з перших ратифікувала Угоду про сприяння розвитку виробничої кооперації підприємств і галузей держав-учасниць СНД, укладеної у грудні 1993р., якою передбачене взаємне незастосування ввізного та вивізного мита, податків, акцизів й кількісних обмежень щодо товарів, які поставляються кооперацією.

Необхідність впровадження цієї угоди обумовлена структурою кооперації, що дісталася нам у спадщину від колишнього СРСР.

Багаторазовий перетин митних кордонів комплектуючими при наявності митних бар'єрів призводить до значного зростання їх вартості, а в остаточному підсумку - до різкого подорожчання кінцевої продукції.

Угода значною мірою стимулює рух товарів, що робить її вигідною для усіх держав СНД, передусім найрозвиненіших. У той же час, Україна обережно ставиться до ініційованих Росією інтеграційних процесів в рамках СНД. І це не перебільшено або упереджено. Справжні наміри Росії щодо колишніх республік СРСР розкрив затверджений 14 вересня 1995р. Президентом Російської Федерації Указ про «Стратегічний курс Росії з державами-учасниками Співдружності Незалежних Держав». Докладний аналіз цього документа дає підставу зробити аргументовані висновки щодо перспективних завдань російської зовнішньої політики, стратегії, тактики і механізмів реалізації стратегічного курсу Росії.

Список використаної літератури:

1.     Гончар М. Відгомін серпневого струсу // Політика і час.-1999.-№2.- С. 33-45;

2.     Жангожа Р. Україна і Росія на пострадянському просторі. Інтереси спільні і специфічні // Віче.- 1998.- №7(76).- С.16-29;

3.     Івченко О. Україна в системі міжнародних відносин: історична ретроспектива та сучасний стан. - К., 1997.

4.     Коппель О.А., Пархомчук О.С. Міжнародні відносини XX сторіччя. - К., 1999;

5.     Україна на міжнародній арені у XX столітті: Науково-методичний збірник матеріалів конференції на допомогу учням шкіл і студентам (Ужгород, 13 травня 1999 р.) / Упор. В. Мельник, Р. Офіцинськип. - Ужгород. Патент, 2000;

6.     Українська державність у 20 ст.: Історико-політологічний аналіз / Під ред. О. Дергачов. - К.: Політична думка, 1996. - С. 85 -142;

7.     Шерр Д. Коли ж росіяни усвідомлять реальність незалежності України? // Політика і час.- 1998.- №6.- С.17-20.

8.     Біловезькі угоди та створення СНД