Державний та суспільний лад країн Скандинавії у період Середньовіччя

Державний та суспільний лад країн Скандинавії у період Середньовіччя

Реферат

на тему

Державний та суспільний лад країн Скандинавії у період Середньовіччя

План

Вступ

Утворення та розвиток Скандинавських країн

Державний лад

Суспільний лад

Список використаної літератури

Вступ

Своєрідність природно-географічних умов Скандинавії та віддаленість від центрів давньої цивілізації справили великий вплив на розвиток населявших її германських народностей. Ліси і гори перешкоджали розвитку землеробства, яке було можливим тільки на рівнинах Ютландії та Південної Скандинавії. У Норвегії, Північній Швеції та по зрізаному фіордами та затоками північному узбережжі населення займалося мисливством, рибальством, морським промислом, скотарством. У цих місцях людей було мало, поселення були розкидані у вигляді окремих хуторів.

У таких умовах общинно-родові відносини германців виявилися особливо живучими, класове суспільство складалось вкрай повільно. Основною господарською ячейкою аж до ІХ ст. залишалась велика сім’я, що володіла усією орною землею. Неорані землі знаходилися у спільному володінні. Ще залишалась кровна помста. Суспільні проблеми вирішувалися на спільних сходках – тінгах. На них же на основі звичаєвого права здійснювалося правосуддя. У скандинавів довго зберігалося язичництво. Поширення християнства зустрічало жорстокий опір і затягнулось на довгий час.

Сурові природні умови та живучість общинно-родових зв’язків наклали значний відбиток на характер скандинавів. Це були безстрашні моряки, відважні воїни, трудолюбні землероби та скотоводи, звиклі до недостачі і суровому образу життя.

Утворення та розвиток Скандинавських країн

Державна влада у Скандинавських країнах виникла набагато пізніше, ніж у континентальній Європі. У Данії процес створення держави розпочався у VIII ст. і завершився у другій половині Х ст. при Гаральді Синезубом, який підкорив своїй владі майже всю датську знать. У Норвегії державна влада закріпилася на початку ХІ ст., але королю протистояли непокірні племінна знать та селяни, що відстоювали патріархальні демократичні порядки. Спроба Олафа Харальдсона (1016-1028) укріпити королівську владу, спираючись на християнську церков, спровокувала повстання знаті та селян, що захищали язичництво та старовинні вольності, та коштувала йому життя. Ослаблене цією боротьбою Норвезька держава була включена до Датської держави Кнута Великого. У Швеції виникли два королівства: на півночі в області свеїв зі столицею в Упсалі та на півдні в області поселення гьотів. На початку ХІ ст. король Упсали покорив і південь країни[1].

Після невдалої датсько-ганзійської війни (1367-1370) увесь Скандинавський півострів опинився в залежності від Ганзи. Це спонукало правлячі верхівки Данії, Швеції та Норвегії заключити династичну унію трьох держав. Дочка датського короля Вальдемара ІV Маргарита, яка була заміжня за норвезьким королем, привела на датський престол свого сина Олафа і фактично управляла двома державами – Данією та Норвегією. У 1397 р. вона отримала зі згоди шведської знаті і шведський престол. У тому ж році на зібранні представників трьох королівств у шведському місті Кальмар королем Данії, Швеції та Норвегії було проголошено Єріка Померанського – внучатого племінника Маргарити. При цьому був прийнятий акт про вічну унію трьох держав, згідно з яким на чолі їх повинен стояти один король, але у кожній державі зберігалися свої закони. У випадку війни усі три держави повинні були надавати одна одній взаємну допомогу[2].

Фактично в унії встановилось панування Данії, найбільш могутньої Скандинавської країни. Королева Маргарита, що правила на ділі аж до своєї смерті (1412 р.) трьома державами унії, назначала на вищі державні посади відданих їй датських та шведських феодалів. Королівська влада у цей час значно посилилася. Збільшилось і доменіальне землеволодіння[3].

Державний лад

В усі часи на чолі держави у Скандинавських народів стояв король або, значно рідше, королева. На ранніх етапах державності влада короля була досить слабкою, оскільки більшість общин зберігали свою вірність місцевому вождю. Король повинен був проводити релігійні ритуали та вести у бій своїх підданих. Його обов’язком було збереження сили постійного війська та флоту, щоб захищати народ та його власність від нападів ворогів[4].

Після прийняття християнства, скандинавські королі, аби укріпити свою владу, опиралися на церков, яку вони наділяли великими земельними володіннями.

Але треба сказати, що у той час як західноєвропейських державах королівська влада, опираючись на прогресивні сили феодального суспільства, успішно проводила політику державної централізації, у Скандинавії, навпаки, королі мусили йти на все нові поступки знаті. Це пояснюється політичної слабкістю бюргерства та дворянства, що не могли служити опорою монархії у боротьбі з магнатами[5].

Король Данії Ерік Кліппінг у 1282 р. підписав на вимогу знаті хартію, згідно з якою щорічно мусив скликатися данегоф – з’їзд знаті для вирішення найважливіших державних справ. Хартія передбачала суворе виконання королем усіх привілегій феодалів. Коли Ерік порушив ці обіцянки, у країні піднялося повстання. Короля вбили. У 1320 р. знать змусила короля Кристофа ІІ дати письмову обіцянку не порушувати вольностей світських магнатів та церкви. З того часу було встановлено повний контроль знаті над внутрішньою та зовнішньою політикою країни. Феодали закріпили за собою також судову владу над селянами[6].

Таке ж становище склалося і в Швеції. У 1284 р. король став скликати ховдаг – раду з світських феодалів та прелатів. Коли привілеї знаті були порушені, вона підняла повстання та вигнала короля з країни, запросив на шведський престол малолітнього норвезького короля Магнуса Еріксона (1319 р.). Але унія з Норвегією була недовгою. У 1363 р. Магнус був скинутий з трону за те, що спробував порушити фінансові привілеї світських та церковних феодалів. Шведським королем був обраний німецький герцог Альбрехт Мекленбургський, який дав обіцянку правити державою з дозволу ховдагу[7].

Таким чином, реальна політична влада у Скандинавських країнах у період розвиненого феодалізму повністю знаходилась у руках великих феодалів. Тільки в період Кальмарської унії королівська влада значно зміцнилася і вже могла повноцінно диктувати власну волю.

Коли король помирав, влада не переходила автоматично до його найстаршого сина. Новий король вибирався з числа членів царствуючої сім’ї. До уваги брався вік кандидата, його здоров’я, репутація та популярність серед населення[8].

Влада також здійснювалася тінгами – збори населення певної території, на яких вирішувались найважливіші питання, розборонялись суперечки та каралися злочинці. Тінги збиралися два-три рази на рік. Відвідувати збори та виказувати свою думку дозволялося усім вільним мешканцям. На зорі виникнення державності по питанням, що розглядалися на тінгах, рішення приймалося усіма присутніми. Пізніше цим займалися судді, які обиралися народом чи королем[9].

В усіх Скандинавських країнах панував феодалізм, проте якщо у Данії феодальні відносини виникли раніше та були досить розвиненими, то у Швеції, а особливо у Норвегії, феодалізм розвивався значно повільніше. Після селянських повстань 1434-1435 рр. у Швеції було скликано станово-представницькі збори – риксдаг, у якому, окрім світських феодалів та духовенства, брали участь бюргери та селяни. Так почала оформлюватись станова монархія. У Данії у 1468 р. теж було скликано збори станів та оформилась станова монархія. Проте станове представництво збиралось в Данії, як і в Швеції, рідко і не закріпило за собою важливих функцій[10].

Скандинавським державам була притаманна система васалітету та всеохоплюючої феодальної ієрархії, коли король призначав свого намісника на певну територію, а далі ті назначали васалів у межах своїх територій[11].

Суспільний лад

Суспільний лад на Скандинавському півострові був досить різнобарвним. Найбільш чисельною групою скандинавів були селяни або, як вони самі себе називали, карли. Це були вільні громадяни обох статей. Багато карлів мали своє власне господарство, інші орендували земельні ділянки у багатих землевласників. Після смерті карла його землю зазвичай наслідував старший син. Молодшим же потрібно було самим турбуватися про себе, тому вони приєднувалися до загонів задля пошуків заморських багатств або ставали професійними воїнами або торгівцями. Інші займалися мисливством, рибальством або ремеслами. Найбідніші, безземельні карли ставали слугами[12].

Як вже було сказано, у Скандинавії встановися феодалізм. Проте специфічною його рисою, у порівнянні з західноєвропейським, було те, що значна маса селян зберегла свою свободу. Обмежені можливості для землеробства не дозволяли феодальним власникам вводити обов’язкову обробну повинність. Земля часто роздавалася карлам у короткострокове користування за натуральну відплату. Селяни знаходились під захистом закону, відвідували судові збори, користувалися правом носити зброю. Проте у порівнянні з дворянами вони все одно були станово та соціально принижені. Крім ренти земельним власникам, вони платили державні податки та церковну десятину, споряджали за свій рахунок кораблі для королівського флоту, виконували військову, сторожову та будівельну службу для короля, забезпечували королю та його наближеним харчування та дах над головою у період їхніх мандрів по країні. Вільні карли експлуатувалися виключно феодальною державою. Тяжкі державні повинності, а також міжусобні суперечки розоряли селян та змушували їх вступати у залежність до великих земельних власників. Проте через наявність великих необжитих територій населення мало можливість тікати від феодального гніту[13].

У ХІV-XV ст. була значно посилена експлуатація карлів. До того часу більшість селян у Данії та Швеції уже була у поземельній залежності від феодалів та платила великі податки разом з виконанням повинностей. Особливо загострилося становище у Швеції, де карли відкрито показували свою невдоволеність. У 1434 р. спалахнуло повстання рудокопів та селян у Далекарлії. До повстання приєдналися і деякі феодали. Хоча воно і було придушено, проте карли добилися деяких поступок, а хвиля повстань прокотилася і в Норвегії, Данії та Фінляндії[14].

Протилежністю карлів були ярли – феодали. Ярли представляли собою найбільш заможну та впливову частину суспільства. Це були вожді племені та аристократія, що володіли та бавили великими територіями. Ярл зазвичай мав невеликий озброєний загін відданих йому воїнів, що були готові воювати за нього. Якщо ярл вирішував піти у похід, то багато чоловіків приєднувалися до нього[15].

Феодали повністю диктували свої умови королю. Вони, за рахунок щорічних зборів великих феодалів, вирішували найважливіші державні питання, визначали засади внутрішньої та зовнішньої політики, а також проводили судові процеси над карлами. Вони були звільнені від будь-яких податків і несли формальну кінну службу королю[16]. Дуже часто ярли організовували хрестові походи проти язичників з метою захоплення нових земель[17].

Найміцніше феодальні відносини закріпилися у Данії, найменш – у Норвегії. Після карлівських повстань, які, до речі, деякі ярли використали у власних цілях, феодали надали невеликі поступки селянству, проте реальна політична влада у Скандинавських країнах повністю знаходилась у руках крупних феодалів, що посилювало їх економічну міць та владу над карлами[18].

У Скандинавському суспільстві виділялася ще одна верства населення тролли. Троллами скандинави називали своїх рабів. У них не було ніяких прав. Троллів можна було продавати та купувати, як і в будь-яку іншу власність. Багато з цих рабів були захоплені під час набігів чи воєн. Серед рабів були і карли, котрі втратили свободу через борги або скоєні злочини. Діти троллів мали той же статус, що і їх батьки[19].

Більшість рабів працювали домашньою прислугою чи на фермі. Деякі займалися ремеслами. Той, хто багато працював, міг накопити достатню суму, щоб викупити себе та свою сім’ю з рабства. Рабство у державах Скандинавії було досить поширеним і зустрічалось аж до ХІV ст[20].

До інших суспільних верств належали духовенство, бюргерство та купці.

Перехід до християнства зайняв у Скандинавії майже два століття. Першими християнами, що потрапили до Скандинавії, були, скоріш за все, раби, захоплені під час набігів, або європейські купці. Згодом в усі скандинавські країни були направлені місіонери. Першою прийняла християнство Данія, потім Норвегія, останньою – Швеція. Однак багато людей продовжували поклонятися язичницьким богам, що призводило до повстань проти примусового насадження християнства. Християнізація у Скандинавії завершилася тільки у кінці ХІІ ст[21].

У своїй боротьбі за укріплення влади королі опиралися на християнську церков, яку вони наділяли великими земельними володіннями. Населення було зобов’язано платити церковну десятину. Церков першою почала насаджувати феодальні порядки. Духовенство добилося необмеженого права розпоряджатися земельною власністю. У церковних володіннях встановлювалась поземельна та особова залежність селян. Духовенство наділялося широкими імунітет ними привілеями[22].

Бюргерство у Скандинавії було слабке та не відігравало великої ролі у політичному житті. Але деякі датські та шведські міста добилися самоуправління. Причиною слабкості бюргерства було засилля німецьких купців, що позитивно впливало на економіку Скандинавії, але стримувало розвиток місцевого бюргерства. Це призвело до повстань. У Норвегії повстання були придушені, а у Швеції та Данії вони мали успіх. З німецьким засиллям було покінчено, ремесло і торгівля опинилися у руках місцевих бюргерів[23].

Окрема верства – купці. Міста у Скандинавії стали центрами ремесла та торгівлі значно пізніше, ніж у державах Західної Європи. Господарство довго залишалось натуральним, ремесло – примітивним домашнім, гроші були рідкістю, обмін проходив у натуральній формі. Тільки з другої половини ХІІ ст. значно оживилося ремесло і торгівля, особливо внутрішня. З середини ХІІІ ст. все більше значення приймали німецькі купці. Вони також вкладали гроші у гірські розробки. Купці, що давали у борг королям грошові суми, добилися великих привілеїв за рахунок обмеження в правах місцевого бюргерства. У Скандинавських містах все більше осідали німці, перетворюючись у впливову верхівку. У багатьох містах Швеції німці займали керівне положення у муніципальних органах. Німецькі купці позитивно впливали на економіку Скандинавських держав.

У Норвегії з кінця ХV ст. німецькі купці були витіснені голландськими, а у Швеції і Данії купців витіснило місцеве бюргерство[24].

Список використаної літератури

1.       Філіп Уїнгейт, Енн Міллард. Викинги. Москва, «Росмэн», 1999.

2.       Олексанра Кириллова. История средних веков. Москва, Просвещение, 1986.

3.       Гуревич А. Я. Свободное крестьянство феодальной Норвегии. Москва, 1967.

4.       Гуревич А. Я. Норвежское общество в раннее средневековье. Москва, 1977.

5.       Гісем О. В., Мартинюк О.О. Всесвітня історія від найдавніших часів до початку ХХ ст. Довідник Для учнів та абітурієнтів. Тернопіль, Навчальна книга – Богдан, 2006.

6.       Неусыхин А.И. Проблемы европейского феодализма. Москва, 1974.

[1] Олексанра Кириллова. История средних веков. Москва, Просвещение, 1986

[2] Гісем О. В., Мартинюк О.О. Всесвітня історія від найдавніших часів до початку ХХ ст. Довідник Для учнів та абітурієнтів. Тернопіль, Навчальна книга – Богдан, 2006

[3] Олексанра Кириллова. История средних веков. Москва, Просвещение, 1986

[4] Філіп Уїнгейт, Енн Міллард. Викинги. Москва, «Росмэн», 1999

[5] Неусыхин А.И. Проблемы европейского феодализма. Москва, 1974

[6] Олексанра Кириллова. История средних веков. Москва, Просвещение, 1986

[7] Олексанра Кириллова. История средних веков. Москва, Просвещение, 1986

[8] Неусыхин А.И. Проблемы европейского феодализма. Москва, 1974

[9] Філіп Уїнгейт, Енн Міллард. Викинги. Москва, «Росмэн», 1999

[10] Олексанра Кириллова. История средних веков. Москва, Просвещение, 1986

[11] Неусыхин А.И. Проблемы европейского феодализма. Москва, 1974

[12] Філіп Уїнгейт, Енн Міллард. Викинги. Москва, «Росмэн», 1999

[13] Гуревич А. Я. Свободное  крестьянство феодальной Норвегии. Москва, 1967.

[14] Олексанра Кириллова. История средних веков. Москва, Просвещение, 1986

[15] Гуревич А. Я. Норвежское общество в раннее средневековье. Москва, 1977

[16] Неусыхин А.И. Проблемы европейского феодализма. Москва, 1974

[17] Філіп Уїнгейт, Енн Міллард. Викинги. Москва, «Росмэн», 1999

[18] Гуревич А. Я. Свободное  крестьянство феодальной Норвегии. Москва, 1967.

[19] Гуревич А. Я. Норвежское общество в раннее средневековье. Москва, 1977

[20] Філіп Уїнгейт, Енн Міллард. Викинги. Москва, «Росмэн», 1999

[21] Гісем О. В., Мартинюк О.О. Всесвітня історія від найдавніших часів до початку ХХ ст. Довідник Для учнів та абітурієнтів. Тернопіль, Навчальна книга – Богдан, 2006

[22] Філіп Уїнгейт, Енн Міллард. Викинги. Москва, «Росмэн», 1999

[23] Гуревич А. Я. Норвежское общество в раннее средневековье. Москва, 1977

[24] Гуревич А. Я. Норвежское общество в раннее средневековье. Москва, 1977