Этническая история турок (Етнічна історія турок)

Этническая история турок (Етнічна історія турок)

Міністерство освіти і науки України

Чернівецький національний університет

ім. Ю. Федьковича

 

 

 

Факультет політології, історії та міжнародних відносин

 

 

Кафедра етнології, античної

                                                                                                      та середньовічної історії

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Етнічна історія турок

(курсова робота)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Науковий керівник:

                                                                                               Кожолянко О. Г.

                                                                                   Виконала:

                                                                                                   студентка IV курсу

                                                                                              Гнулицька Є. Г.              .

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Чернівці – 2006 р.

Зміст

 

 

Вступ ………………………………………………………………..2 – 5 стор.

Розділ І.

Тюркські держави і етногенез

(від тюрків до турків) ………………………………………………6 – 12 стор.

Розділ ІІ.

Духовна культура …………………………………………………..13 – 18 стор.

Розділ ІІІ.

Матеріальна культура:

     1.1  поселення і житло …………………………………………19 – 23 стор.

     1.2  одяг ………………………………………………………....24 – 26 стор.

     1.3  сільське господарство ……………………………………..26 – 29 стор.

     1.4  ремесло ……………………………………………………..29 – 33 стор.

     1.5  їжа ….……………………………………………………….33 – 36 стор.

Висновок ……………………………………………………………37 – 39 стор.

Список використаної літератури ………………………………….40 – 41 стор.

Додатки

Вступ

Для кожного народу і держави його історія є єдиною з фундаментальних основ національної ідеології. У останнє десятиліття великий інтерес викликають різні проблеми етнічної історії народів – їх походження, склад, первинний ареал розселення і інше.

Саме в світлі цього, бажаючи прикрасити певні моменти власної історії, довести перевагу свого «племені» над іншими, обґрунтувати приналежність тих або інших земель, почалося масове «листування» історії, що призвело до фальсифікацій історичних фактів або їх тенденційної інтерпретації.

Необхідність в створенні реальної історичної картини важливо не тільки для торжества істини в науці, але і для правильної державної ідеології. Ні замовчування якихось фактів в історії народу і країни, ні розвалення етапів власного історичного розвитку не сприяють вибору рівного напряму, як політичного курсу, так і системи освіти і культури.

На тлі історичної панорами, яку хотілося б показати в даній роботі, можна буде побачити хитрість і відносність багатьох понять, активно використаних в політиці і сторичних домагань, як, наприклад, застосування терміну « автохтовність» того або іншого народу або визначення його «історичних меж». Будь-яка сучасна держава, як і народи, його складові, в своєму розвитку пройшли періоди занепаду і розквіту. У складанні сучасних націй брали участь різні етноси. Межі держав мінялися. Одні держави зникали, інші з¢являлися. Відповідно переписувалась історія, мінялося відношення істориків, які писали історію свого народу.

Ця робота в основному пошук і інтерпретація історичних джерел, археологічних відкриттів та інше. Тут розглядається вирішення проблеми визначення території розселення етносів, зокрема, тюркоязичних, в світлі їх міграцій і етносоціального розвитку, зокрема процесу асиміляції.

В даний час гостро дискутується питання ареалу мешкання тюркських племен в давнину. Інша проблема – питання «якості» впливу тюркських кочівників на сусідні народи на тлі історії взаємин міських і кочових культур також є одним із спонукальних мотивів написання даної роботи.

Істотна кількість народів від Середземного моря до Тихого океану говорить на тюркській мові. Саме усіх носіїв цієї мови, а вірніше за групу мов, нерозривно пов'язаний з етносоціальними процесами, зокрема з процесом асиміляції, за довгий історичний період. Визначити закономірність процесу асиміляції можна тільки на широкій історичній панорамі. Тому дане дослідження представляє короткий огляд історії міграції тюрків – кочівників, розвитку їх суспільства і державних утворень за історичний час.

Визнання цього питання має в першу чергу визначити ареал мешкання тюрків і методологію дослідження процесу етногенезу.

Хвиля розповсюдження тюркської мови стала можливою при розквіті першого Тюркського каганату (VI – VII ст. н. е.). Після її розвалу багато етапні міграції тюркоязичних кочівників, особливо після ХІ ст., дозволили цій мові розповсюдитись від Малої Азії до Китаю.

Проти такої концепції є немало заперечень. Хотілося б на початку торкнутися двох тез опозиції.

Перший – деякі дослідники затверджують, цілком справедливо, що тюркоязичні етноси у глибокій старовині мешкали в широкому ареалі Середньої і Центральної Азії.

Другий – масову асиміляцію інших народів тюркоязичними етносами ряд учених пояснюють привабливістю цієї мови, демократичністю турок і стійкістю їх верховної об’єднувальної влади.[1]

Одним із найважливіших моментів у визначенні меж ареалу мешкання тюркоязичних етносів в давнину є питання про відповідність певної археологічної культури етносу. Ідентифікація етносів по орнаментах глечиків, так само помилкова, неначебто в сучасну епоху ми узялися визначати своєрідність культури етносу по хмарочосах або по одноразовому пластиковому посуду. Можливо, цей метод вірний для найраніших періодів історії людства, але пізніше, під час активної дифузії культур і матеріальних навиків, не вірно ототожнювати етнос з виробництвом певного типа горщиків.[2] Навіть релігійні вірування і пов’язані з ними похоронні обряди не можуть дати ясну і чітку картину приналежності до якого-небудь етносу. Починаючи з періоду енеоліту не можна чітко прослідкувати і ідентифікувати мову, антропологічний тип і археологічну культуру.[3]

Вивчення історії кочових племен постійно вимагає визначення методології дослідження ґенезу державності, культури і господарства кочівників.

Нам залишили сіль в спадок від радянської історичної школи марксистське ділення історії на періоди рабовласницької, феодальної і капіталістичної соціально-економічних формацій не застосовано до етапів розвитку кочового суспільства. Ми схиляємось до теорії «великої феодальної формації», що охоплює період з V – IV тис. до н.е. до ХІХ століття.[4] Характерною межею феодалізму є натуральне господарство, як в землеробстві, так і в скотарстві. При цьому існування рабства або його відсутність говорить лише про форми експлуатації. Наявні відомості про існування рабства у номадів свідчить про обмеженість цього інституту, яке носило патріархальний характер. Говорили про жорстоку експлуатацію співвітчизників з боку заможного класу теж не доводиться, оскільки багатство в кочовому суспільстві було відносним поняттям. В  цілому, у кочівників не було якого-небудь монопольного феодального права на худобу і на землю.[5]

Процеси етнічної взаємодії можна підрозділити на три типи: консолідації, асиміляції і інтеграції.[6] Консолідація відбувається звичайно в середовищі споріднених етносів. Інтеграції супроводить поява певної культурної спільноти при збереженні основних етнічних рис у існуючих різних по своїх мовно-культурних параметрах основних етнічних одиниць в результаті взаємодії. Всі ці процеси в різні історичні періоди протікали неоднаково.

На прикладі розвитку номадизму можна підтвердити важливу роль географічних чинників на розвиток етносоціальних співтовариств. Ще одне філософсько-історичне питання про роль особи в історії знаходить позитивне підтвердження на тлі появи і розпаду об¢єднань кочівників, тоді, як в «осілих» цивілізаціях цей висновок взагалі заперечний. «Історія держав тюркських кочівників показує, що виникали вони у наслідок посилення одного з племен, на чолі якого стояли хоробрі, розумні і щасливі в своїх підприємствах родоначальники, що встигали підкорювати своєму впливу роди свого племені і підкорити решту племен», - писав російський дослідник Н. А. Арістов.[7] Роль вождів в кочовому суспільстві іноді була вирішальною в створенні держав і консолідації племен. «Коли в степу з¢являвся талановитий організатор, він збирав навколо себе натовп сильних і зраджених людей, щоб підпорядкувати з їх допомогою свій рід, і, нарешті, племінний союз». При успішному збігу обставин, таким чином, створювалася крупна держава.

Розділ І

Тюркські держави і етногенез

(від тюрків до турків).

В Азії у VI –VII столітті тюрки створили державу, якій дали своє і¢мя – Тюркський каганат. Каган, хакан або хан – так називалися у тюрків верховний правитель, «цар». Каганат розкинувся на великі території – від Хуанхе до Каспії, від Тибету до Приуралля. Тюрки внесли велике удосконалення в техніку верхової їзди: винайшли жорстке сідло і стремена. Екіпіровка коня «під верх», які ми знаємо і тепер, була закінчена. Це був новий етап в розвитку транспорту і військової справи. Модернізувалася і зброя: тюрки широко застосовували складно-складений лук, винайдений ще в хунські часи, крива шабля-шашка замінила прямий важкий меч. Інше важливе досягнення стародавніх тюрків сприяло підвищенню мобільності номадів: у середині І тисячоліття н.е. вони створили розбірну (гратчасту) юрту.[8]

Тюркські племена вели обширну мінову торгівлю з Китаєм.

Не дивлячись на сильну майнову і соціальну диференціацію, суспільство тюрків мало родоплемінну структуру: сім¢ї об’єднувалися в  роди і племена (ок, огуд), а ті в племінний союзи (ель). На чолі еля стояв хан (каган).

Історична доля Тюркського каганата: в VII столітті він розділився на західний (або середньоазіатський), східний і центральноазіатський. Перший Тюркський каганат проіснував до 740 р., другий – до 745 р.

Взагалі в раннє середньовіччя, після великого переселення народів, багато колишніх племінних об¢єднань розпадаються, а з їх колишніх складових елементів утворюються зародки майбутніх народностей. В цей час відбуваються не тільки великі етнічні зміни, але і революційні соціальні зрушення. Феодалізм, нова соціально-економічна формація, відтісняє колишні родоплемінні відносини у «варварських» народів і завдає нищівного удару по рабовласницькому суспільству в державах стародавньої цивілізації.

У VII столітті основним ареалом азіатських тюрків стала обширна область в Середній Азії, що одержала в іранських мовах назву «Туркестан» (Тюркський стан, Країна тюрків). Проте вже в VIII столітті велику частину Туркестану завоювали араби, що створили нову гігантську державу середньовіччя – Арабський халіфат. Середньоазіатські турки визнали владу халіфата, стали його союзниками, серед них почала розповсюджуватись релігія завойовників – іслам.

Але середньоазіатські турки не довго терпіли панування арабів. Вже в IX столітті вони створюють свою державу на чолі з ханом Огузом, вождем огузських племен. Огузи витісняють з Середньої Азії своїх суперників – печенігів, інше тюркське плем’я. Але огузська племінна конфедерація не створила міцного і стабільного об¢єднання і розвалилася під ударами східних кочівників. Проте, певні політичні і культурні інститути, що склалися в період племінної конфедерації, послужили надалі базою для складання крупних і сильних держав.

Однією з таких держав була держава Сельджуків. До складу складання цієї держави огузи в історичних хроніках все частіше стали називатися «туркменами». Таку зміну назви деякі дослідники пояснюють ухвалення ісламу. Саме мусульманська релігія сприяла досить істотним змінам в етносоціальній структурі тюркських кочівників. При цьому, зміни були як позитивного, так і негативного характеру. Впливу релігії на етногенез зверталося мало уваги, особливо, ісламу,[9] а ще один з найважливіших чинників дії на етнографічну і культурну зовнішність етносу.

Звичайно, треба відзначити і історичну специфіку мусульманської віри – ²Головна перевага ісламу полягала, звичайно, в культурній першості мусульманського світу, однаково у області матеріальної і духовної культури того часу².[10]

Сельджуки були вихідцями з огузського племені киник. Прийнявши іслам, сельджуки вели війну зі своїми одноплемінниками під релігійним прапором. Після певних успіхів і зміцнення власного положення серед своїх одноплемінників, сельджуки зіткнулися з гезневідами. У 1040 році в сипких пісках Південної Туркменії у невеликій фортеці Данданакан відбулася вирішальна битва між армією гезновитського султана Еміра Маруда і сельджутською кіннотою під буттям на чолі Тугрул-бека, Чагри-бека і Мусибайгу. Перемога дісталась кочівникам.

У Сельджутській державі частково збереглося родоплемінне ділення. Так, огузська конфедерація, що складалася з 24 племен, ділилась на старші племена (праве крило) – «бузук» і молодші (ліве крило) – «учук». У Сельджутській державі таке ділення збереглося, що визначало заняття посад – бузуки користувалися більшим привілеєм.

Перший правитель сельджуків Тогрул-бек значно розширив володіння. У 1042 році був захоплений Гурган і Табарістан, 1043 рік – Рей, 1062 рік – Фарс, Шираз. Але головною метою Тогрул-бека було захоплення Багдада. Столиця халіфата фактично знаходилась в руках іранської династії Будов, відомої своєю орієнтацією шиїта. Цим і скористалися сельджуки, почавши ідеологічну пропаганду проти «нечистих мусульман». У 1055 році Тогру-бек оволодів Багдадом.

У кінці XI століття сельджуки захопили величезні простори Ірану, Іраку, Закавказзя і Малої Азії. Верховний султан дарував землі своїм підданим – огузській військовій аристократії, і на цих територіях поступово утворилися різні султанати.

У державі сельджуків незабаром виявилися з гострою силою суперечності, неминучі при переході кочового способу життя до осілої. Частина огузських племен стала засуджувати одноплемінників за різні заняття, невластиві кочовому воїну. Сите життя в оточенні слуг, посеред прекрасних садів Туркестану була для нових феодалів набагато привабливіше за минуле життя в степу. Частина зіткнень мала місця на релігійному ґрунті – султани запекло билися проти огузків-язичників, прагнули добитися від них ухвалення ісламу. Друге – палацові інтриги, що виникли на ґрунті боротьби за престол, групували різні племена за різними партіями, що ще більше підсилювало розкол. Взагалі, падіння держави сельджуків було зумовлено саме тим чинником, що кочівники завжди «розкладалися» в міських умовах при першій зустрічі з «елементами солодкого життя».

З цього ж періоду почали складатися держави і на їх основі тюркські етноси, що перейшли від кочового життя до осілого. На просторі, завойованими сельджуками, утворилася система султанатів, куди стікалися маси тюркських кочівників. Особливо притока тюркських кочівників посилилась в період монгольського нашестя. Разом з огузами у середньоазіатські султанати мігрували кипчаки, карлуки і інші.

Тюркиризація ж Малої Азії, де надалі утворилася найбільш могутня тюркська держава, почалося частково ще в досельджутську епоху, при Аббасидах, коли на охорону меж з Візантією притягувалися тюрки: карлеки, кипчаки, печеніги, огузи та інші. Але першою крупною і досить сильною тюркською державою став Сельджутський султанат. При зміцненні політичної влади соціально-етнічні процеси почали розвиватися на основі постійно діючих суспільних інститутів.

Сельджутська держава Малої Азії стала притулком для багатьох біженців з Середньої Азії. Віротерпимість султанів привертала в межі держави і християн. Тут йшла активна дифузія культур і релігій. Мусульмани-огузи прийняли багато релігійних звичаїв християн і багато місцевих християнських святинь стали об’єктом поклоніння також і мусульман. В цілому, це була держава, де рівні можливості мали всі, незалежно від релігії, етносу і походження. Сеїди, шейхи, сплямувались сюди, одержували землі, що щедро роздаються султаном. Останні заохочували будівництво, розвиток культури і літератури.[11] Також  багато мігрували учених, богословів, поетів.

Привабливість правління тюрок сприяла тому, що багато місцевих жителів, стали активно брати участь в творенні тюркської держави, приймали іслам і ставали з часом частиною тюркського етносу. Навіть широкого ухвалення вірменами ісламу спричинило за собою звинуваченні їх в зраді з боку християн.[12]

Саме привабливість тюркського правління і ухвалення у зв’язку з цим багатьма християнами ісламу зіграло вирішальну роль в зміцнення етносу і запобігло асиміляції тюрок в місцевому середовищі. ²У Малій Азії був перекинутий міст між мусульманством і християнством².[13] Велика кількість християн цілими селами переходили в іслам і саме завдяки привабливості «тюркського ісламу».

Одними з перших стали зливатися з тюрками кочівники – курди, близькі їм по образу життя і сповідавши одну віру – іслам. Частина цих курдів тюркиризувалися. Але і вони спричинили великий вплив на тюрків у їх культурі і звичаях.

Тюрки, наприклад, запозичили у курдів легке кочове житло – «чорну палатку» (кара-чадир). Вона найкраще підходить до клімату Анатолії, де немає ніяких холодних зим, як в Середній і Центральній Азії. Покриття «чорної палатки» ткется з чорної козячої шерсті. Тканина натягується на шести, вбиті в землю, у вигляді двосхилого тенту, котрий добре пропускає повітря, але під час дощу, коли він промокав він повітря не пропускав.

У тюрків став розповсюджуватися звичай одружуватися на іноплемінницях і це зіграло велику роль в етногенезі. В гареми сельджуків поступали гречанки, вірменки, грузинки. При османцях цей вибір став ще ширший – від арабок і африканок до слов¢янок з Балкан, полячок, венгерок, українок і черкесок. Особливо славилися красою в Терції черкески. Їх доставляли з Кавказу по Чорному морю на судах, перевозили по суходолу караванами верблюдів. Султанші частіше всього не були турчанками. Ось, як наприклад, Орхан, Мурад І, Баязид І були одружені на візантійських принцесах. Однією із дружин Абдул Меджида була вірменка. Дружина Сулеймана Велеколепного, полонена українка з Подолії, властелюбива красуня з таємним скіфським ім¢ям Роксолана.

Звичай одружуватись на іноплемінницях і чужоземках був характерний не тільки для султанів, але і для багатьох імущих і знатних людей.

Султани прощали шлюби між мусульманами і християнками. І при цьому дружини зберігали право сповідати християнство.

Схильність тюрків, сельджуків і османців до шлюбів з іноплемінницями витікала з родоплемінних звичаїв. В суспільстві, де ці звичаї зберігаються, схоже регулювання шлюбних відносин закономірно. Етнографи називають його ендогамією – «внутрібрачієм», т. є. правилом заключати шлюби всередині певної етнічної спільності, наприклад, всередині плем’я. Проте ендогамія завжди якась однобічна: її закони стосуються тільки жіночої половини плем’я. Своїх дівчат «на сторону», чоловікам чужих племен, не віддають, але «зі сторони», з інших племен, можна брати дружин безперешкодно. Шлюби своїх чоловіків з іноплемінницями навіть поощеряются. Здавна у міжплемінних війнах захоплені жінки були самою цінною добичею, вони ставали не тільки рабинями-наложницями, але і повноправними дружинами.

Ендогамія вела до тюркоризації дітей від змішаних шлюбів, особливо чоловічого потомства. По мові і культурі вони ставали турками. Але зовнішність таких турків зберігала і материнські риси, що відобразилось згодом на різновиді антропологічних типів турецького народу, складених іншими факторами змішання з представниками багатьох і багатьох народів.

Антропологи обачно відносять турок до середземноморсько-балканської групи південних європеоїдів. Для неї характерні м¢які, злегка в’юнкі чорне або каштанове волосся, смуглявий колір шкіри, широко відкриті, мигдалеподібні, частіше всього чорні або карі очі, сильно виступаючий вузький ніс, трохи потовщені губи, слабкий розвиток скул. На сході Анатолії серед турок поширений так званий вірменоїдний тип, якому властиві густі зрощені брови, рясна борода і вуса, орлиний ніс, масивний череп і невисокий зріст. Серед турок зустрічаються і блакитноокі блондини, північноєвропейської зовнішності, і смугляві «пекучі» брюнети, схожі на африканців. Таким чином, зовнішність турок відобразила, немов дзеркало, всі особливості їх походження.

Турки – (самоназва) тюрк. До складу турків входять субетнічні групи скотарів-кочівників і напівкочівники. Говорять на турецькій мові тюркської групи алтайської сім¢ї. Діалекти: анатолійська група (з південно-західними, центральними, східними, північно-східними, чорноморськими, південно-східними, кастамонуйськими, Караванськими діалектами) і румелійська. Переважна більшість турків – мусульманє-сунніти. Турецька народність склалась до середини XVI століття з двох основних етнічних компонентів: тюркських кочових племен скотарств, головним чином огузських і туркменських, мігруючих в Малу Азію зі сходу в період сельджутських і монгольських завойовників XI – XII століть, і місцевого малоазійського населення: греків, вірмен, лазів, курдів і інших. Частина тюрків проникла до Малої Азії з Балкан (узи, печеніги). Формування турецької нації завершилося до початку XX століття, до часу розпаду Османської імперії, і утворення Турецької Республіки.[14]

Розділ ІІ

Духовна культура

Релігія

Переважна більшість населення Туреччини (99 %) сповідують іслам переважно у формі суннізма ханіфітського толку. Серед турок деяких районів Східної Анатолії, а також серед курдів і частини арабів поширений шафіїдський толк суннізма. Шиїти складають приблизно 16 % населення Туреччини. В основному це послідовники двох сект: аліїлахі (курди в Дерсимських горах і на півночі Харпутської рівнини, а також частина юрюків і туркменів) і нусайріти (араби по межі з Сирією).[15] Серед курдів деяких районів Південно - Східної Туреччини зустрічаються також йєзіди. У країні існує ряд релігійних орденів, найбільш відомі з яких мевлевійя, накшбандія, тиджанійя і бекташи. З християн представлені православні (головним чином греки, а також болгари і частина арабів), вірмено-григоріянє, халдо-католики і інші.   

Іслам в Туреччині

Іслам оформився у Хіджазі в VII столітті у західній області Аравійського півострова. Він виник через ряд об’єктивних історичних причин. Розкладання родоплемінного ладу арабів, криза в торгівлі, викликана несприятливим міжнародним станом, і багато інших причин підсилили визрілі у середині арабів тенденції до централізації. Інтереси суспільства вимагали міцного і тривалого об¢єднання країн, стабілізації її політичного і соціального стану. Для цих цілей був необхідний прапор. У ту пору у арабів були поширені різні вірування, існувало многобожжя. Тенденції до централізації викликали прагнення і до створення єдиних родових і племінних культур. Віра політично найбільш могутніх племен стала обов’язковою для підлеглих їм менш могутніх племен. У Аравії до початку VII століття найбільшої могутності досягло плем’я курей в Мецці. Відповідно, з піднесенням курейшитів зросло і значення храму Краба, що знаходилося в Мецці. Поступово племінний курейшитський бог, якого називали ²Ілах², став витісняти богів інших племен. Надалі, як ²Аллах², він увійшов до ісламу як єдиний бог. Піднесення Аллаха серед інших племінних богів відбулося ще і завдяки діяльності Мухаммеда, вихідця з роду Бану-Хашим племені курейшитів. Одержавши, за переказами, близько 609 року божественне одкровення, він виступив з проповіддю у Мецці. У 662 році разом з однодумцями був вимушений переселитися (хиджра) до Медини. Але вже в 630 – 631 роках мусульмани під буттям на чолі Мухаммеда підпорядкували Мекку і значну частину Аравії, створили таким чином теократичну державу.

В процесі формування іслам, що випробував значний вплив монотоїстської релігії, що вже склалися: іудаїзму, зороастризму і християнства – розпався на декілька течій і декілька десятків сект. Проте виникнення основних двох напрямів ісламу – сунізму і шиїзму – пов’язано перш за все з політичними перипетіями.[16] Суть конфлікту в тому, що шиїти не визнають сунітських халіфів, вважаючи законними наступниками Мухаммеда лише імаму з роду Алідів, засновником якого став халіф Алі – двоюрідний брат Мухаммеда. В Туреччині подовляюча більшість мусульман складають суніти.

Основоположні принципи ісламських догматів і культу в сунізмі, шиїзмі і чисельних сектах майже не піддалися змінам. Відмінності торкнулися другорядних положень, виразили в догматизм і культову практику. Окрім загальномусульманських, у шиїтів є свої свята (наприклад, день, коли Мухам мед визнав Алі своїм наступником), свої місця паломництва. Сунніти разом з Кораном почали Сунну (священний переказ, що складається з хадисон), на якій ґрунтується релігійне і політичне життя.

Основні принципи ісламу

Основний догмат ісламу – єдинобожність – виражений простою формою сповідання віри (шехадет): ²Немає іншого божества, окрім Аллаха, і Мухам мед – його пророк².[17] Саме слово ²іслам² означає ²покірність² (Аллаху і долі, їм визначеної), а ²мусульманин² (арабське ²муслим²) - ²покірний². На цій підставі деякі мусульманські богослови В Туреччині навіть засуджують життя і майна від нещасних випадків, ²бо неможна обдурити визначення². Назва ²Коран² походить від арабського кореня ²кар¢а² (читати або вимовляти речитативом, декламирувати). Коран написаний арабською мовою VII століття і досить незрозумілий навіть більшості арабів, не кажучи вже про турків. Коран написаний особливим віршованим розміром, без рим. Коран, збірка проповідей і повчань Мухаммеда, - священна книга мусульман, ²Біблія ісламу². Він вважається ²словом Аллаха², переданий пророку на арабській мові через архангела Джейрана. Коран і доповнюючи його Сунна складають в ісламі основу віровчення, права, етики і моралі. У Корані викладені і правила культу.

Обрядовій стороні мусульманство надає першорядне значення: п’ятикратний намаз, пост і хадж входять до числа основних принципів, ²п¢яти стовпів² ісламу. До них зараховують також головний догмат – віру в єдиний Аллах і добродійну милостиню - ²зекят². У ісламі багато розпоряджень – заборона на зображення людей і тварин, на вживання алкогольних напоїв, заборона на азартні ігри. Проте в даний час ці заборони часто не дотримуються.

Строго дотримуються тепер тільки два розпорядження – заборона на вживання в їжу свинини і обряд обрізання. Турки здійснюють обрізання хлопчику у віці 7 – 12 років. Звичайно це роблять у серпні або початку вересня. Обрізанню передує стрижка голови, перевірка знань основних молитов. Хлопчика наряджають в красивий костюм із стрічкою через плече, на якій написаний арабський вислів ²машаллах² - ²Так зберігає Бог!², садять на коня або верблюда і везуть урочисто до сюнетчи-фахівцю, що здійснює процедуру обрізання. Обрізання – велике сімейне свято. Батьки і гості дарують винуватцю торжества, подарунки. У турок і у турецьких ку