Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст.

Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV-першій половині XVII ст.

Етнічна консолідація й національно-духовне піднесення української народності у XV - першій половині XVII ст.

Населення й територія

Золотоординська неволя загальмувала етнічний розвиток українського народу. Істотно зменшилася його чисельність, послабилося почуття національної свідомості й прагнення до національної незалежності. Але вже з першими перемогами над поневолювачами у народі почав відновлюватися національний дух. Ідея визволення від чужоземного панування стала одним з визначальних чинників підвищення національної свідомості населення українських земель. Толерантне ставлення уряду Великого князівства Литовського до української мови, культури, релігії, запозичення кращих їхніх здобутків пробудили в народі почуття власної гідності та переконаність у можливості відродити становище й славу Київської Русі-України, але, звичайно, з урахуванням нової політичної ситуації.

Після входження більшості українських земель до складу Речі Посполитої після 1569 р. перед місцевим населенням відкрилися нові можливості для етнічного розвитку. Кращі надбання народу в культурі, побуті та мові могли безперешкодно поширюватися на території всієї країни, внаслідок чого прискорилася кристалізація національних особливостей українського етносу. Правда, з посиленням влади іноземних панів та їхнім намаганням нав'язати місцевим жителям власні духовні цінності етносоціальний розвиток українського народу гальмувався.

Приблизно з XV ст. чисельність населення етнічних українських земель невпинно зростала. У 1400 р. на них проживало 3,7, 1500 р. — 4,4, 1550 р. — 5,2, у 1600 р. — 5,3 млн чол. Переважну більшість жителів українських земель становили українці (руси). На окраїнних землях України мешкало чимало представників інших народностей: на заході — поляків, угорців, волохів, словаків, на півночі — білорусів, литовців, на північному сході — росіян, на півдні — татар, нащадків половців, печенігів та інших тюркомовних народів. У багатьох населених пунктах жили євреї. Характерною особливістю етнічної ситуації стало подальше проникнення поляків углиб українського регіону. Не претендуючи на зміну сучасних кордонів різних країн і етносів, зазначимо, що протягом багатьох століть вони помітно деформувалися: розширювалися, скорочувалися чи залишалися незмінними тривалий час. З переходом Закарпаття до складу Угорщини, а з 1526 р. — Туреччини культура місцевих русів-українців, давніх нащадків білих хорватів та інших праукраїнських племен, зазнавала великого інонаціонального впливу. Те ж саме відбувалося на давньоукраїнських землях, що колись входили до складу Київської Ру-сі-України: Холмщини, Підляшшя, Перемишльщини, Берестейщини. На Буковині, особливо в її північній частині, поряд з українським населенням зростала кількість волохів і турків. У XV — першій половині XVI ст. територіальні межі української народності розширювалися на південь і схід. Населення Галичини, Волині та Поділля з різних причин переселялося чи тікало в степи Правобережної України, крок за кроком відвойовуючи її від татарських орд. Народ поступово відновлював південні кордони українського етносу періоду Київської Русі-України. На Середньому Подніпров'ї формується територіальний центр української народності в межах Київщини й Полтавщини. Саме сюди наприкінці XVI — на початку XVII ст. перемістився центр етнополітичного життя України. Український етнос активно освоював також слобідські землі, на яких його інтереси стикалися з інтересами російського етносу.

Особливості матеріальної культури українського народу

Етнічна консолідація українського народу проявлялася в уніфікації його матеріальної культури. Незважаючи на регіональні особливості, знаряддя праці та побутові речі населення, технологія виробництва різних товарів стають дедалі подібнішими одне до одного.

Найтиповішим орним знаряддям у лісостеповій і степовій зонах поступово стає плуг, багато в чому схожий на свого попередника домонгольського періоду. Він витісняє у лісові райони сохи й рала, більш придатні для оранки піщаних і супіщаних грунтів. Поряд з косою-горбушею населення почало користуватися довгою косою, яку в Росії називали литовкою. Колосові культури збирали серпами, вигнуте лезо яких істотно підвищувало продуктивність праці женця. Зжате збіжжя складалося в скирти та копи й після закінчення основних сільськогосподарських робіт молотилося ціпами. Перша згадка про них зафіксована в «Слові о полку Ігоревім». У різних регіонах ще існували архаїчні сільськогосподарські знаряддя праці. Але вони не визначали технічну озброєність селянина. Зерно, як і раніше, зберігалося в ямах, глиняних корчагах або дерев'яних кадовбах, що стояли в сінях чи коморах. Мололи переважно жорнами, у водяних млинах, а з XVII ст. і у вітряках.

З сухопутного транспорту найбільш популярним був чотириколісний віз, відомий ще в докиївську добу. Проте і в його конструкції сталися істотні зміни: з'явилися колеса зі складеними частинами, спицями, ободом і маточиною. Саме тоді українці сконструювали мажу — віз для перевезення вантажів на далекі відстані. Взимку люди їздили сань-* ми, а в Карпатах — і на волокушах. Для пересування по воді користувалися стругами, дубасами тощо, знаними ще в Київській Русі. Але в XIV—XVI ст. українські майстри винайшли нові плавальні засоби — дуби й байдаки (чайки). Останні були добре пристосовані для плавання в різну погоду як річками, так і морем. Українське житло мало зрубну, стовпову чи каркасну конструкцію. З XVI ст. замість староукраїнської назви «ізба» поширилася назва «хата». Дедалі більшало хат з димарями, хоча ще залишалося чимало курних. У внутрішньому плануванні житла зберігалися загальнослов'янські риси, але формувалися й національні особливості. Як правило, піч ставилася ліворуч або праворуч при вході, а по діагоналі від неї розміщувалося покуття зі столом, лавами й образами на стінах. Багаті хазяї споруджували сараї, комори, кухні, пекарні та інші господарські будівлі, а саме подвір'я огороджувалося плетеним з хмизу тином або парканом з дощок. Поселення мали одно-, дво-, трирядову, безсистемну чи гніздово-вуличну забудову. В багатьох містах, як писали очевидці, «кожен сідає як у лісі, кожному вольно будувати де хоче й як хоче».

Важливим компонентом матеріальної культури був народний одяг. На його формування визначальний вплив мали природно-географічне середовище, стан економіки та матеріальна спроможність сімей. Він відображав етнічну належність народу, його окремих етнічних груп й акумулював багатовіковий досвід людей. Народний одяг українців пізнього середньовіччя генетичне пов'язувався з раннім періодом слов'янської культури і багато в чому був подібний до білоруського та російського. На його пошиття ішли тканини домашнього й зарубіжного виробництва — полотно, сукно, сатин, адамашка, атлас, оксамит, китайка тощо. Обов'язковим вбранням чоловіків і жінок були кошулі (рубашки, які вдягалися на сорочку й часто мали вишивку). Вони нагадували сорочки Середнього Подніпров'я VI—VII ст. З поясного жіночого одягу найпоширенішою була плахта, вбрання з двох зшитих до половини полотнищ, які або вільно опускалися, або заправлялися за пояс. Міщанки носили також сукні та сукмани. Чоловіки вбиралися в штани, які в різних регіонах називалися по-різному: гачами, портами, портяницями. Якщо на Подніпров'ї досить поширеними були шаровари, то в Східній Галичині, Північній Буковині, Закарпатті та окремих місцях Полісся — вузькі, прикриті рубашками й підперезані ремінцем. Верхній одяг складався переважно з кожухів, сермягів, кептарів, жупанів і кунтушів. Чоловіки носили круглі баранячі або оксамитні шапки, баранячі шлики чи ковпаки із сукна. Найбільш популярним видом жіночого головного убору були рантух — довгий платок, що обмотував голову, брамка, рубок, тка-ниця, очіпок. Люди взувалися у черевики, чоботи, боти.

Найстабільнішим компонентом матеріальної культури була їжа, яка багато в чому нагадувала давньоукраїнську. Щоденно українці вживали житній хліб, вівсяний кисіль, пшоняну кашу, а приблизно з XV ст. і звичний для наступних поколінь борщ. Досить поширеними не пізніше XVI ст. стали кваша, варене кисле тісто з житнього чи гречаного борошна. З м'ясних страв найуживанішою була варена, смажена чи інакше приготовлена свинина. Традиційною їжею українців стало сало. Не пізніше середини XVII ст. люди навчилися робити ковбаси, багато різних овочевих страв, споживали рибу, солили капусту, огірки, пили узвар, квас, а з хмільних напоїв — пиво, мед, брагу, горілку. Кристалізація нової національної свідомості. У духовності населення відбувалися важливі зміни, які проявлялися насамперед у прискоренні формування нової національної свідомості. Одним з показників цього процесу стала своєрідна еволюція топонімів і етнонімів, що стосувалися як окремих земель і груп населення, так і всієї території України та всього етносу. Після розпаду Київської Русі Галицько-Во-линська держава перейняла її славу й почала гордовито іменувати себе «М ала Русь». Вперше така назва зустрічається в титулі князя Юрія Львовича (бл. 1301 — бл. 1315). У грамоті Царгородського патріарха 1303 р. про утво- рення окремої Галицької митрополії Галицько-Волинську державу названо «Малою Руссю». Болеслав (Юрій II, 1340— 1342) носив титул «природженого князя Малої Русі». Отже, Центральна Україна спочатку дала Галицько-Волинській державі назву «Русь», а та, в свою чергу, Україні — «Мала Русь».

Майже одночасно на північно-східних руських землях з'являється назва «Велика Русь», запозичена місцевими правителями від Русі-України. Об'єднані навколо Московського князівства землі спочатку іменувались «Руссю». Московський князь Семен Іванович (1340— 1353) називав свої володіння «Вся Русія». Близька схожість у назвах різних територій спричиняла серйозні незручності. Якщо у внутрішніх справах з ними можна було якось миритися, то в міжнародних — ніяк. Особливо це стосувалося Константинопольської патріархії, під владою якої перебувала православна митрополія Литви й Московщини. Щоб не плутатися в назвах, церковники-греки почали називати землі Руської держави «Велика Росія», а українські в складі Великого князівства Литовського і Польщі — «Мала Русь». Такі назви вжиті в рішенні патріаршого собору 1354 р. З подачі великоруського митрополита Алексія в ньому також було записано, що в «найсвятішої Російської митрополії, разом з іншими містами й селами, підвладними їй, було ще й у Малій Русі місто... Київ». Тим самим Московська митрополія підтримала імперські устремління князівської влади. Відтоді в офіційних, переважно церковних, документах стосовно українських земель утверджується назва «Мала Русь». Спочатку вона не мала відтінку зневаги і національного приниження українців, а лише підкреслювала належність України до колись могутньої Київської Русі. Отже, українська людність зберігала усвідомлення свого походження від давнього етнічного кореня. Гіркий присмак термін «Мала Русь» почав набувати з активізацією шовіністичної політики російського царизму в XVIII—XIX ст. в Україні. Але найчастіше до українських земель застосовувалася назва «Русь».

Поступово відновлювалася також назва «У к р а ї н а». Якщо в XIV—XV ст. вона стосувалася лише окремих місцевостей і вживалася не часто, то згодом поширилася на всю територію України. Так називалися в різний час галицькі, подільські землі, Лівобережжя, Подніпров'я і, нарешті, вся етнічна територія України в складі Речі Посполитої. Топонім «Україна» досить часто трапляється в документах XVI — першої половини XVII ст. У грамотах польського короля Стефана Баторія придніпровські, подільські та інші

Землі часто називалися «українськими», а інколи поруч вживалися назви «Польща» і «Україна», що свідчить про різ-нозначність цих двох географічних понять. Автор Львівського літопису з 12 згадок про Україну в дев'яти випадках застосовував термін «Україна», а в решті — «Військо Запорізьке». У «Хроніці з літописів стародавніх» Феодосія Со-фоновича про події на етнічних українських землях з кінця XVI по 60-ті роки XVII ст. згадуються 20 різних географічних назв. З них 15 —«Україна», три — «Руська земля», два— «Русь». На карті французького інженера Боплана першої половини XVII ст. «Україною» названі землі від «Московії до границь Трансільванії», хоч у самому тексті цей термін сусідить з назвами окремих українських земель.

Взагалі, топонім «Україна» на середину XVII ст. набув загальноукраїнського значення, хоч і не витіснив інші, а існував поруч з ними. Люди вкладали різний зміст у термін «Україна». Польські урядовці вбачали в ньому окраїну Речі Посполитої, російські — окраїнні землі Московської держави, а чиновники литовської адміністрації та передові діячі культури — край, країну, землю.

Тривалий час населення України іменувалося р у с с ю, або русинами, що відповідало назві країни. Після Поширення слави козацтва по всій Європі його дедалі частіше називали козаками або черкесами (від адигейського «чере кес» — люди зброї), а пізніше — хохлами. За однією версією «хохол» походить від «оселедця» (хохла) на голові запорожця, за іншою—від монгольських слів «хох» (синій, голубий) і «улу» (жовтий). З часом голосна «у» трансформувалась у звичне для нас «о». Поширювався й етнонім «малороси». Щодалі більше населення почало зватися українцями. Поряд із загальними етнонімами з'являються й місцеві. На зміну старим назвам приходять нові. Жителів Бойківщини стали називати бойками, Лемківщини — лемками, Гуцульщини — гуцулами, Закарпаття — крайниками, або українцями, Волині — волинянами, Поділля — подолянами, Сіверщини — се-врюками, Слобожанщини — слобожанами, Таврії — тавричанами, Полісся — пінчуками, поліщуками тощо.

Розмаїття нових топонімів і етнонімів свідчить про істотні зміни в національній свідомості українського народу XV — першої половини XVII ст. Мінялося бачення населенням свого місця серед слов'янських і насамперед східнослов'янських етносів. Жителі українських земель почали вирізнятися серед загальнослов'янського етнічного масиву, вбачати відмінність від білорусів, росіян та поляків. Дедалі більшої вагомості й загальнонаціонального характеру в свідомості українського населення набуває топонім «Україна» й похідні від нього етноніми. Інші нові назви населення типу «черкаси», «козаки», «рутенці» мали тимчасовий, перехідний характер.

Самосвідомість українського народу формувалася в якісно нових умовах. З XVI ст. у промисловості почали створюватися мануфактури, зародки спадкового робітництва й капіталістів. Це знаменувало генезу капіталістичного способу виробництва, що відповідним чином впливало й на етно-соціальні процеси. З входженням абсолютної більшості українських земель у 1569 р. до складу Речі Посполитої з'явилася можливість кристалізації кращих регіональних культурних досягнень у загальноукраїнські надбання.

Приблизно з XVI ст. на самосвідомість українського народу значний вплив почало справляти козацтво. На прикладі внутрішнього устрою Запорізької Січі люди побачили реальну можливість вирішити пекучі проблеми існування. З появою запорізької вольниці дух козацтва поширився по всій Україні, серед людей посилилось прагнення до особистої свободи й кращого життя. З'явився ідеал, який найповніше відповідав природі людини й більшості суспільства. В особі козацтва народ вбачав захисника волі, щастя й добра. Змінювалося бачення шляхів створення власної держави. Після виступу Глинського стало зрозуміло, що національна аристократія відійшла від державотворчої ідеї і всі свої зусилля спрямувала на захист власних інтересів. За такої ситуації державотворчі функції перебрало на себе козацтво. Його незгасаюча боротьба за політичні й соціальні права та унезалежнення козацького краю одночасно була й стихійною боротьбою за національну державність. Формування національної самосвідомості українського народу проявлялося у дедалі більшому усвідомленні окремими субетносами своєї належності до одного етносу й етнічної та релігійної відмінності від сусідів, пошуках свого етнічного й державного коріння в минулому, засудженні відступу від національної мови, звичаїв, обрядів і традиційного віровчення, відторгненні невластивих національній ментальності нововведень, всенародній підтримці козацтва, збройній боротьбі за розширення козацьких прав і підвладної козакам території, епізодичних спробах козацьких ватажків запровадити на визволеній території полково-сотенний адміністративний устрій і приведення до присяги місцевого населення, визнанні окремими урядовцями права українців на власну державу й навіть у проектах її створення тощо.

Зміни в національній мові

Однією з головних ознак етносу є мова. Український етнос у цьому плані не становив винятку. На XV ст. мовна ситуація на українських землях змінилася. Давньоукраїнська мова періоду Київської Русі-України збагатилася елементами національних говірок, частково увібрала в себе словниковий запас інших мов і стала загальновизнаною. Приблизно із середини XIII ст. вона перетворюється на староукраїнську й продовжує розвиватися далі. Тривалий час староукраїнська, або, як тоді її називали, руська, мова функціонувала на двох рівнях — розмовному і книжному. Вони мали між собою суттєві відмінності. Розмовна мова використовувалася переважно в побуті простого люду, книжна — в літературі, церковних справах, спілкуванні привілейованих верств населення. З часом народна говірка щодалі активніше проникала в книжну (церковнослов'янську) мову, ламаючи її закостенілість і певну відособленість від народного мовного середовища. Офіційною мовою Великого князівства Литовського вважалася руська мова. У збірнику законів 1565 р. було записано, що «писарь меський, по-руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати». Руська мова існувала у двох варіантах — північному (білоруському) й південному (українському). Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. Не пізніше першої половини XV ст. староукраїнська й старобілоруська мови починають розвиватися самостійно, хоч при цьому і продовжували зберігати чимало загальнослов'янських подібностей. Жива, розмовна мова починає активніше витісняти з ужитку церковнослов'янську. Розширюється сфера її використання. Найзнаменнішою подією у мовному житті стала поява книг українською мовою. Найти-повішою з них вважається Пересопницьке євангеліє, переклад якого був здійснений у 1556— 1561 pp. У ньому чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст. Виходили й інші аналогічні видання. Розвиткові української мови сприяли прийняті під тиском української знаті Люблінським сеймом 1569 р. положення про її застосування в польському діловодстві.

Українська мова XVI — першої половини XVII ст. набула чіткішого загальнонаціонального характеру й стала визначальним фактором етнічного розвитку населення України на новому історичному етапі. Дедалі більше офіційних осіб зарубіжних країн і мандрівників розуміли її відмінність від мов інших слов'янських народів. Це визнавали, зокрема, у XVII ст. шведський посол Готрад Веллінг, мандрівники італієць Божо, німець Вердум, турок Євлія Челебі та ін.

Національно-духовне піднесення

Національно-духовне життя українського народу зазнавало помітних впливів різноманітних факторів. Серед них чільне місце належало політиці офіційних властей щодо народу, який населяв українські землі. Уряд Великого князівства Литовського загалом займав у цьому відношенні толерантну позицію, не перешкоджаючи руському населенню у розвиткові національних особливостей.

Значний вплив на національно-духовне піднесення української народності справили ідеї Гуманізму та Реформації. Всупереч світоглядній системі середньовічного суспільства, в основі якої був бог, гуманісти переносять увагу безпосередньо на людину, її місце в сьогобічному світі. Людське щастя гуманісти вбачали в особистій свободі й освіченості людини, справедливому устрої суспільства. Одночасно пробуджується інтерес до рідної мови, культури, історії, з'являється гостра потреба в освіті та наукових знаннях.

Гуманістичні ідеї та тенденції проникають і в Україну. їхніми носіями стали насамперед ті українські інтелектуали, які здобули освіту в польських та західноєвропейських університетах. У Сорбоннському університеті в 1353 р. підвищували освіту магістр Петро Кордован і його «товариші з Рутенії», вчилися у 1369 р. Іван «з Рутенії», у 1397 р. — Герман Вілевич «рутенської нації з Києва» та ін. З XV ст. при Краківському та Празькому університетах існували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті в 1510— 1560 pp. дістали освіту 352, а протягом XV— XVI ст. — 800 вихідців з України. Вчилися вони також у Болонському, Падуанському, Ба-зельському (Італія), Гейдельберзькому, Лейденському (Німеччина) та інших університетах. Абсолютна більшість випускників західноєвропейських університетів повернулася на Батьківщину, несучи з собою ідеї Гуманізму й Реформації. Чимало їх стало вчителями, поетами, визначними громадськими й політичними діячами.

Таким чином Україна XV-XVII ст. стає країною з сформованим етносом, чітко розвинутою мовою, має високий культурний розвиток

Література

1. Губарев В.К. История Украины. Д.: БАО, 2004. – 384с.

2 Субтельний Історія України. К.: Либідь