Еволюція найдавніших людей (архантропи, палеонтропи, неоантропи)

Еволюція найдавніших людей (архантропи, палеонтропи, неоантропи)

План

1. Архантропи – найдавніші люди

2. Палеонтропи – давні люди

3. Неантроп. Антропологічна характеристика

1. Архантропи – найдавніші люди

Вдосконалення фізичного типу людини відбувалося за лейстоцену, що розпочався близько 2 млн років тому. В цей час тривало загальне похолодання, яке розпочалося ще в кінці третинного періоду. Суттєве пониження температури супроводжувалось періодичними наступами та відступами льодовиків у північних широтах Європи, Азії й Америки. Під час найбільшого зледеніння, що сталося приблизно 250— 100 тис. років тому, потужний шар суцільної криги скував майже 30 % поверхні земної кулі, опустившись на нашій території до широти сучасного Дніпродзержинська. Розрізняють чотири послідовні льодовикові епохи, назви яких походять від назв річок у Швейцарії: гюнц, міндель, рисе, вюрм. Під час наступу льодовика в прилеглих до нього зонах утворювалися заболочені рівнини й тундри, які південніше змінювались холодними лісами і лісостепами. В помірних широтах Європи та Азії в цей час з'являлись арктичні тварини: мамонти, волохаті носороги, північні олені, печерні ведмеді та ін. У тропічних широтах Африки та Азії спостерігалась аридизація клімату (посуха), внаслідок якої зменшувалася площа джунглів і збільшувалася площа саван та степів. Неодноразові зміни природних умов у кінці третинного — протягом четвертинного періодів прискорювали розвиток предків сучасних людей.

Приблизно 1,5 млн років тому на земній кулі з'явилися перші "справжні" люди — архантропи (від грец. archaios — давній та anthropos — людина).

Важливим осередком формування людей була Східна Африка, де в I960 р. в другому (нижньоплейстоценовому) шарі Олдувайської ущелини Льюїс Лікі виявив мозковий череп так званого олдувайського пітекантропа разом із грубими кам'яними знаряддями. Місткість його порожнини складала приблизно 1000 см3, тобто була значно вищою, ніж у Homo habilis. Згодом у цьому ж місці була знайдена й нижня щелепа (№ 730), визначальною рисою якої є наявність помірно розвинутого підборідного виступу — морфологічної особливості, властивої людям сучасного фізичного типу. Велике наукове значення мало відкриття Р. Лікі на західному березі о. Туркана (стоянка Наріокомате III). Учений розкопав майже повний скелет підлітка, котрий визначався дуже великою довжиною кінцівок. Розрахунки показали, що в дорослому віці ця людина, яка жила близько 1,5 млн років тому, могла сягнути зросту 180 см.

Місцезнаходження архантропів відомі й у Північна-Західній Африці на території сучасних Алжиру та Марокко. Тут у 1954— 1956 pp. французький палеонтолог К. Арамбур розкопав кісткові рештки (три нижні щелепи й тім'яну кістку) так званих атлантропів, що мешкали приблизно 360—115 тис. років тому. Вони характеризувалися великими розмірами нижніх шелеп і корінних зубів, товстими стінками черепа та значним об'ємом мозку (близько 1300 см3), нагадуючи ранніх європейських гомінідів.

Одним із найважливіших осередків гомінізації була Південно-Східна Азія, де, як відомо, ще в кінці минулого століття Е. Дюбуа вперше виявив зуби, черепну кришку і стегнову кістку архантропа, помилково назвавши його пітекантропом. Згодом на о. Ява голландський палеонтолог В. Кенігсвальд та індонезійський геолог С. Сартано відкрили нові кісткові рештки первісних людей, які датуються 1,2—0,5 млн років тому. Ще більш ранню дату має дитячий череп із Моджокерто (1,7 млн років).

Яванські пітекантропи характеризувалися досить високим зростом (165— 175 см), загальною масивністю кісток і значним розвитком м'язового рельєфу, невисоким склепінням черепа, місткість якого коливалась від 750 до 975 см3 (в середньому, 930 см3), спадистим лобом із сильно розвинутим надбрівним рельєфом, вигнутою потиличною кісткою, відсутністю підборідного виступу на нижній щелепі, наявністю діастеми — проміжка між зубами, притаманного архаїчним морфологічним формам. Цікаво, що властивий пітекантропам фізичний тип Зберігався на Яві принаймні ще 100 тис. років тому у так званого явантропа.

Синантроп з Чжоукоудяня (реконструкція М. Герасимова)

Ще одним осередком формування людини сучасного фізичного типу була територія Китаю, де з 1921 по 1937 р. у печері Котцетанг поблизу селища Чжоукоудянь біля Пекіна експедиція під керівництвом шведського геолога Й. Андерссона та канадського анатома Девідсона Блека виявила кісткові рештки понад 40 чоловіків, жінок та дітей, включаючи п'ять черепів, дев'ять фрагментів черепних кришок, шість фрагментів лицевих кісток, 14 нижніх щелеп, 152 зуби, дві стегнові та одну плечову кістки. За будовою черепа ця істота, названа синантропом, тобто китайською людиною, загалом нагадувала пітекантропа, однак мала більший об'єм мозку, що варіює від 880 до 1220 см (пересічна величина — 1055 см3). За розрахунками німецького анатома Карпа Вайденрайха, зріст чоловіка-синантропа становив 163 см, а жінки — 152 см. Жила ця група архантропів 500—400 тис. років тому.

Ще архаїчнішою будовою визначалися ранні архантропи Південного Китаю (юньнанська та лантьянська людина), місткість черепної коробки яких дорівнювала 775—783 см3.

Що ж до Європи, то тут поодинокі групи першолюдей уперше з'явилися, вочевидь, близько 1,5 мли років тому. Проте масове заселення континенту відбулося значно пізніше. 450— 200 тис. років тому найдавніші люди, судячи з географії археологічних пам'яток, уже досить широко освоїли Південь, Центр та Схід Європи, їхні кісткові рештки виявлені у Німеччині (Гайдельберг, Більцингсле-бен), Франції (Араго), Греції (Петралона), Угорщині (Вертешселлеш) і т. д.

Характерною рисою фізичної будови найдавніших "європейців" є поєднання архаїчних та прогресивних ознак. Так, нижня щелепа з каменоломні с. Мауер біля Гайдельберга, описана німецьким ученим О. Шйотензаком (1908), визначається дуже великими розмірами, загальною масивністю і відсутністю підборідного виступу, тобто рисами, властивими типовим архантропам. Разом із тим ця "гейдельберзька людина", яка жила близько 500 тис. років тому, за будовою зубів нагадує пізніші викопні форми.

Людина з Араго (реконструкція Г. Лебединської)

У 1971 р. французькі археологи, подружжя Анрі та Марі-Антуанетт Люмле віднайшли у печері Араго поблизу м. Тотавель у Східних Піренеях череп 20-річного чоловіка, який загинув приблизно 450 тис. років тому. Загалом у його зовнішності переважали архаїчні риси (сильний розвиток надбрівного рельєфу, випнуге вперед широке обличчя, довга вузька мозкова коробка та ін.), однак будова ендокрана свідчить про прогресивний розвиток мозку.

Ще своєріднішим поєднанням архаїчних і "сапієнтних" рис характеризується потилична кістка 30-літньої людини з Вертешселлеша поблизу Будапешта, що датується 350 років тому. Американський антрополог А. Тома з'ясував, що череп "вертешселлешця" назагал характеризувався архаїчними ознаками (товсті стінки, сильний розвиток рельєфу), однак мав цілком сучасний об'єм мозку — приблизно 1400 см3.

Це ж стосується і черепа, знайденого в печері Петралона біля м. Салоніки. Визначаючись товстими стінками мозкової коробки, скошеним лобом з розвинутим надбрівним рельєфом, широким лицем і вигнутою потиличною кісткою, він разом із тим мав значну місткість — 1230 см3. Вік знахідки — близько 300 тис. років.

Загалом усі без винятку різновиди архантропів (олдувайський та яванський пітекантропи, атлантропи, деякі ранні гомініди Європи, синантропи та ін.) належать до виду Homo erectus ("людина прямоходяча"), що мешкав на земній кулі приблизно 7,5— 0,3 млн років тому. Порівняно з Homo habilis архантропи характеризувалися значно більшими розмірами тіла (середній зріст чоловіків — 160— 170 см) і об'ємом мозку (в середньому 1029 см3). Крім того, їм були властиві масивна будова черепа зі спадистим лобом, сильно розвинутим надочним та потиличним рельєфом; прогнатне, тобто випнуте вперед, обличчя із плоскими носовими кістками; важка нижня щелепа без підборідного виступу та великі зуби.

З архантропами пов'язана ашельська археологічна культура, або ашельська епоха розвитку первісної культури, яка розпочалася приблизно 1,5 млн і завершилася близько 150 тис. років тому. На думку багатьох учених, цю епоху можна розділити на два великих періоди: давній, або ранній, ашель (1,5 млн — 400 тис. років тому) та пізній ашель (400— 150 тис. років тому).

Визначальною рисою ашельської археологічної культури є поширення кам'яного рубила — масивного знаряддя мигдалеподібної форми з двобічною обробкою, яке виготовляли з кременю, кварциту тощо. Крім того, відомі також клівери — сокироподібні рубила з прямим чи вигнутим лезом, скребла, скребки, свердла тощо.

Уже в ранньому ашелі першолюди розселилися в багатьох регіонах Старого Світу, включаючи Європу (до 50-ї паралелі). Хоча цей історичний період за часом збігається з понцьким та міндельським зледеніннями, клімат Євразії ще залишався відносно теплим.

Значні площі займали ліси, які поширювалися трохи південніше, ніж тепер. У південних районах переважали степи та лісостепи, а в Центральній Азії — напівпустелі та пустелі. Поряд із тваринами помірного клімату (бізоном, кабаном, благородним оленем, лосем, косулею, ведмедем, вовком тощо) в Євразії в ранньому та середньому плейстоцені жили теплолюбні південний слон, етруський носоріг, великий гіпопотам, кінь Стенона, шаблезубий тигр та ін. Що ж до Африки, то тут переважали савани, напівсавани та тропічні джунглі, де мешкали теплолюбні тварини.

Колективи архантропів, чисельність котрих, вочевидь, коливалася від 35— 40 до 75— 90 особин, загалом вели рухомий спосіб життя, вільно пересуваючись з місця на місце. Це пояснюється пошуками харчових ресурсів, оскільки в екологічних умовах раннього палеоліту "кормова територія", яка забезпечувала продуктами харчування одну людину, становила 25 км2. Однак уже принаймні в середньому ашелі з'явились обжиті стійбища, де першолюди жили протягом тривалого часу. Кілька з них (площею від 28—38 до 180—300 м2) було досліджено в Олоргесаіліє (Кенія), де знайдено понад тонну кам'яних знарядь та манупортів — необроблених каменів (Г. Айзек). На думку вчених, це свідчить про те, що архантропи перебували тут принаймні два—три місяці. Крім того, вони могли повертатися туди й пізніше.

Найдавніші стійбища архантропів розташовані переважно на берегах річок та проток, навколо озер і на морських узбережжях. Цікаво, що на деяких з них простежуються залишки штучних споруд. Наприклад, на стоянці біля водоспаду Каламбо (Замбія) були знайдені викладені напівколом камені, які, очевидно, слугували фундаментом огорожі від вітру; в Латамне (Сирія) — вапнякові брили, що могли бути залишками якихось більших за розмірами споруд; у Терра-Аматі (Франція) — рештки 21-ї халабуди — легких жител, споруджених із жердин. За спостереженнями А. Люмле, ці житла мали овальну форму; їхня довжина сягала 7— 15, а ширина — 4—6 м. На долівках халабуд містилися ямки діаметром близько 30 см: очевидно, в них були закопані стовпчики, які підпирали стелю. Залишки штучних споруд виявлено також на стоянці Азих (Азербайджан) та в Назареті (Ізраїль).

Архантропи могли селитись і протягом тривалого часу мешкати в печерах, які захищали їх від негоди та холоду: сліди їхнього перебування залишилися в Печері Вогнищ у Південному Трансваалі (Південноафриканська Республіка), в печері Котцетанг поблизу селища Чжоукоудянь (Китай), про яку вже йшлося, в печері Ла Кан де Лараго біля м. Тотавель (Франція) тощо.

Важливу роль у життєдіяльності першолюдей відігравало збиральництво. На думку вчених, у тропічних та субтропічних зонах воно давало змогу отримати близько 60— 80 % харчового раціону, а в тих регіонах Старого Світу, де переважав помірний клімат, — близько 20—40 %. Водночас в ашельську епоху дедалі більшого значення набуло загінне полювання на великих тварин. Про це, зокрема, свідчать розкопки стоянок Торральба та Амброна в Іспанії, де виявлені рештки понад 75 слонів. Ефективність полювання забезпечувалася багатьма чинниками, а саме: спільними узгодженими діями членів первісних колективів, наявністю досконалих знарядь, зокрема дерев'яних списів, використанням вогню. Цікаві спостереження зробив американський антрополог К. Гоуелл в Амброні: на його думку, прадавні мисливці підпалювали траву, щоб гнати слонів у потрібному напрямку. Крім того, під час полювання на великих тварин вони послуговувалися палаючими головешками та списами з обпаленими загостреними кінцями.

Археологічні дослідження в печері Котцетанг показали, що синантропи регулярно застосовували вогонь для господарських потреб: попіл і дрібні часточки вугілля трапляються майже повсюдно, а в одній із галерей товщина шару попелу сягає 7 м. Це ж стосується і першолюдей Європи: у центрі кожної з халабуд, розкопаних у Тєрра-Аматі, знайдені залишки вогнищ (ями діаметром 30— 50 см або місця, вимощені галькою), захищені від північно-східного вітру кам'яною огорожею. Сліди використання вогню виявлені також у печерах Ескаль (Франція), на стоянках Вертешселлеш (Угорщина), Лантьян (Китай) та на інших ашельськнх місцезнаходженнях.

Вогонь захищав архантропів від холоду та хижаків. Він значно поліпшував смакові якості м'яса, а головне — термічна обробка сприяла .кращому засвоєнню їжі людським організмом і, як наслідок, удосконаленню фізичної подоби першолюдей. "Зміна характеру харчування, — писав з цього приводу М. Нестурх, — відбилася на будові різних органів людського тіла... Ослабнув і скоротився жувальний апарат і лицевий відділ, видозмінився зубний ряд. Останні перетворення йшли корелятивне з потоншенням стінок мозкової коробки і зменшенням зовнішнього рельєфу черепа, які в свою чергу були пов'язані з прогресивним розвитком і збільшенням розміру головного мозку. Вплив нового складу їжі, більш концентрованої в розумінні багатства на складні хімічні органічні сполуки, мав сприятливо відбитись і на головному мозкові..."

З архантропами пов'язаний новий етап у розвитку суспільних відносин. У колективах первісних людей, яким доводилося спільно долати труднощі в боротьбі за існування, поступово утверджувалися нові, суто соціальні зв'язки. Значно поглибилася господарська спеціалізація статевовікових груп. Наприклад, вогонь у печерах скоріше за все підтримували літні особини. В надрах ашельської доби, вочевидь, містяться витоки прагромади — основного типу соціальної організації палеоантропів, або неандертальців, — творців мустьєрської культури, яка зародилася 150— 100 тис. років тому.

 

2. Палеонтропи – давні люди

Палеоантропи досить широко розселились у Старому Світі, освоївши ті регіони, котрі були недоступні їхнім пращурам — архантропам. В Африці сліди перебування давніх людей віднаходять не лише в саванах та напівсаванах, а й у важкодоступних тропічних лісах, напівпустелях та пустелях. Поселення палеоантропів відомі на території Передньої Азії, Іраку, Туреччини, Ірану, Афганістану, Кавказу, країн Південно-Східної Азії, Південного Китаю. Вони мешкали також у Центральній Азії, на півдні Сибіру та Далекого Сходу, на Японських островах. В їхній ареал "входила Південна, Центральна та значна частина Східної Європи. Окремі пам'ятки, залишені палеоантропами, розташовані навіть неподалік від Полярного кола (наприклад, на р. Чусовій у Приураллі).

Завдяки систематичним розкопкам, які ведуться майже півтора століття, на сьогодні відомі кісткові рештки приблизно 300 палеоантропів, значна частина яких походить з Європи. Серед європейських палеоантропів розрізняють дві групи: ранніх, яких називають також пресапієнсами чи пренеандертальцями, та пізніх, або "класичних".

Жінка із Штайнгайма (реконструкція М. Герасимова)

Кісткові рештки ранніх неандертальців, що мешкали приблизно 200— 100 тис. років тому, походять з місцезнаходжень Сванскомб (Велика Британія), Штайнгайм та Ерінгсдорф (Німеччина), Монтеморен та Фонтешевад (Франція), Саккопасторе (Італія). У зовнішності цієї групи давніх людей досить химерно поєднувались архаїчні риси та ознаки, притаманні сучасним людям. Наприклад, череп із Ерінгсдорфа, з одного боку, характеризується наявністю добре розвинутого надбрівного валика, сплющеною потилицею, відсутністю підборідного виступу, а з іншого — відносно високою мозковою коробкою місткістю близько 1450 см3 та досить опуклим лобом. Деякі вчені вважають, що саме від ранніх палеоантропів походять люди сучасного фізичного типу.

Що стосується "класичних" неандертальців, значно поширених у Європі 80—35 тис. років тому, то їхні кісткові рештки виявлені в Німеччині (Неандерталь), Франції (Ля-Шапелль-о-Сен, Ле Мустьє, Ля Феррасі та ін.), Бельгії (Ля Нолетт, Спі-сюрль'Орно), Іспанії (Херона), Італії (Монте-Черчіо), на Гібралтарській скелі та в деяких інших регіонах континенту. Судячи з географії місцезнаходжень, ці давні люди жили у прильодовиковій зоні, тобто південніше 52—50° північної широти, де проходила межа останнього (вюрмського, або валдайського) льодовика. Через це фізичний тип пізніх європейських палеоантропів характеризується багатьма ознаками, пов'язаними з адаптацією до суворих кліматичних умов, а саме: загальною масивністю кісток, дуже широкими плечами, помірним зростом (у середньому 155—156 см), укороченими передпліччям та гомілкою, вигнутою стегновою кісткою та ін.

Череп "класичних" неандертальців мав видовжену форму, спадистий лоб із великим надочним валиком, приплюснуту потилицю з добре розвинутим рельєфом. Обличчя високе, ніс широкий, підборідний виступ або відсутній, або ледве простежується, зуби характеризуються наявністю великої внутрішньої порожнини (тавродонтизм). Місткість мозкової коробки дуже велика — приблизно від 1350 до 1700 см3 (пересічна величина 1400— 1500 см3).

Загалом пізні європейські палеоантропи мали досить своєрідний зовнішній вигляд. До речі, сучасні дослідники відмовилися від колишніх уявлень про цих істот як незграбних, згорблених, які пересувалися на напівзігнутих колінах і не мали жодного стосунку до родоводу людства. Ці уявлення склалися на підставі вивчення скелета неандертальця з печери Буффія поблизу с. Ля Шапелль-о-Сен.(Франція), відкритого Марселеном Булем у 1908 p. l лише в наші дні з'ясувалося, що на будову кісток "шапельця" вплинули наслідки захворювання на артрит, який призводить до дистрофії суглобів, та вікові зміни: він жив близько 40— 50 років, що відповідає 80— 90 рокам сучасної людини.

Важливо також мати на увазі, що серед пізніх європейських палеоантропів розрізняють не лише "класичних" неандертальців, а й носіїв більш "сапієнтного" комплексу ознак. Дуже цікаві результати були отримані під час розкопок так званої Печери Людожерів поблизу м. Кратна в Хорватії, де в 1889— 1905 pp. Г. Корянович-Крамбергер виявив близько 600 фрагментів кісток палеоантропів у супроводі мустьєрського інвентаря. Більшість кісток були штучно розтрощені, а тому кількість похованих у печері з'ясувати не вдалось. Очевидно, їх було кілька десятків. Аналіз палеоантропологічних матеріалів показав різку грань між двома типами черепів: масивними, з похилим лобом і сильно розвинутим рельєфом, та з прямим лобом і надбрівними дугами замість суцільного валика. На думку автора розкопок, у печері певний час співіснували представники двох "рас" неандертальців — "класичної" і "власне крапінської", що характеризувалася довершенішою фізичною будовою. Зауважимо, що з цим погоджуються не всі дослідники: дехто дотримується гіпотези про "битву під Крапіною", тобто двобій між палеоантропами та людьми сучасного фізичного типу.

Неандерталець із Ля Шапелль-о-Сен (реконструкція М. Герасимова)	Палеоантроп із Брокен-Гілла (реконструкція М. Герасимова)

Кісткові рештки палеоантропів були виявлені також на території Африки. Так, у 1921 р. в печері горба Брокен-Гілл у Замбії (колишня Північна Родезія) знайшли череп, фрагменти таза та окремі кістки нижніх кінцівок істоти, яку назвали "родезійською людиною". В її фізичному типі поєднувалися архаїчні та прогресивні риси, а саме: об'єм мозкової коробки становив 1325 см3, сильний розвиток рельєфу на потилиці і водночас дуже спадистий лоб, великий "дахоподібний" надочний валик, що за своїми розмірами та масивністю не має аналога серед інших гомінідів. Одночасно з "родезійською людиною" на півдні та сході Африканського континенту мешкали палеоантропи з виразними "сапієнтними" рисами.

Численні пам'ятки давніх людей відомі на території Центральної Азії. Так, у 1938 р. в печері Тешик-Таш біля м. Байсун на півдні Узбекистану російський археолог А. Окладников розкопав кісткові рештки хлопчика-палеоантропа віком 8— 10 років. Більшість антропологів дійшли висновку, що в його морфологічній будові спостерігається переплетення рис давніх та сучасних людей. До перших належать сильний розвиток надочного рельєфу, виступання вперед середньої частини обличчя тощо, до других — структура ендокрана, кінодонтія (тобто вузька порожнина зубів) і т. ін. За розрахунками В. Бунака, об'єм мозку дорослого "тешикташця" становив би не менше 1600 см3.

Особливу роль у процесі антропогенезу відігравала територія Передньої Азії — своєрідний міст між Африкою, Азією та Європою. Не випадково тут є пам'ятки майже всіх хронологічних зрізів палеоліту. В 1931— 1936 pp. у печерах Схул і Табун на горі Кармел біля м. Хайфа та в печері Джебел-Кафзех поблизу Назарета були виявлені кісткові рештки 13-ти палеоантропів, які жили 100—70 тис. років тому.

Палеоантроп із Тешик-Таша (реконструкція М. Герасимова)	«Прогресивний» палестинській'! палеоантроп із печери Схул V (реконструкція М. Герасимова)

Передньоазійських, або "палестинських", палеоантропів можна розділити на дві групи. Одна з них, чисельніша, за більшістю ознак будови черепа нагадує "класичних" неандертальців Європи; другій (черепи Схул IV, V, Кафзеф) властиві риси людей сучасного фізичного типу: високе склепіння, місткість якого складає 1550— 1600 см3, відносно випуклий лоб та менш виражений надочний рельєф. На деяких нижніх щелепах фіксується помірно розвинутий підборідний виступ. Крім того, носії даного комплексу були високі на зріст (180— 182 см у чоловіків) та мали "тропічні" пропорції тіла (певна видовженість гомілки й передпліччя відносно стегна і плеча), що їх пов'язують з доброю координацією рухів, здатністю швидко бігати, далеко й високо стрибати тощо. За цими рисами вони нагадують кроманьйонців — представників найчисельнішої групи неоантропів ("нових людей"), поширеної в Західній Європі за доби верхнього палеоліту.

Серед антропологів немає одностайної думки, яка б пояснювала відмінності в морфологічній будові передньоазійських палеоантропів. Згідно з однією гіпотезою, властиве їм мозаїчне переплетення архаїчних та прогресивних рис є результатом еволюційного розвитку палеоантропів, які були безпосередніми попередниками людей сучасного фізичного типу. За іншою, це пояснюється змішуванням місцевих популяцій "класичних" неандертальців із прийшлими групами неоантропів.

Цікаві знахідки були зроблені в печері Шанідар (Іран), де американський антрополог Р. Солецкі виявив кісткові рештки дев'яти давніх людей, близьких до "класичних" європейських неандертальців.

Із палеоантропами пов'язані завершальні етапи ашельської культури, а також мустьєрська культура, або епоха, яка розпочалася приблизно 150 тис., а завершилася 40—35 тис. років тому.

Мустьєрська "крем'яна індустрія" налічувала кілька десятків типів знарядь. Найбільш поширеними з них були скребло, придатне для скобління, шкребіння та різання; скобель, котрий застосовувався для обробки дерева та кості; гостроконечники (кинджали, наконечники списів, шила) — універсальні знаряддя для полювання та обробки туш убитих тварин та ін. Лише на території Франції археолог Ф.Борд виділив 60 типів кам'яних знарядь мустьєрської доби.

Застосовувалися також кістяні та дерев'яні знаряддя. Так, на стоянці Зальцгіттер-Лебенштадт (Німеччина) виявлено уламки гострого, кістяного кинджала завдовжки 70 см та ратище з рогу оленя; на стоянці Лерінген (Німеччина) — спис довжиною 244 см, кінець якого був загострений і загартований вогнем, тощо.

З'явилися й перші знаряддя, зроблені з кількох матеріалів: дерева, кістки, каменю. Наприклад, на одному з місцезнаходжень Центральної Африки знайдені рештки дубини з кам'яним наконечником; у печері Покала біля Трієста (Італія) — фрагменти бойової сокири з крем'яним лезом; на стоянці Заскельна IV (Україна) — крем'яний наконечник списа завдовжки 11,7 см і т. ін.

Палеоантропи успішно полювали на великого звіра — мамонтів, носорогів, бізонів, ведмедів; на середнього — північних оленів, коней, віслюків, баранів, сайгу; а там, де це було можливо, й на морських тварин — тюленів, пінгвінів і т. д. Цікаво, що на окремих стоянках переважають кістки певного виду тварин, що може свідчити про спеціалізацію мисливських колективів.

Полювання складало основу життєдіяльності тих груп палеоантропів, котрі жили в умовах прохолодного або помірного клімату. 11 То ж до тодішніх мешканців тропічних та субтропічних зон, то провідну роль в їхньому харчуванні відігравали продукти збиральництва: плоди, їстівне коріння, мушлі тощо.

Палеоантропи добре оволоділи вогнем. До того ж вони навчилися не лише використовувати природні укриття, а й будувати житло. Залишки одного з них на високому схилі правого берега Дністра неподалік від с. Молодова (Кельменецький р-н Чернівецької обл.) виявив у 1961 р. львівський археолог О.Черниш. Який же вигляд мала ця споруда, що, за даними радіовуглецевого аналізу, була збудована приблизно 44 тис. років тому?

На думку фахівців, вона нагадувала ярангу або чум сучасних північних народів. Основою конструкції слугувала овальна викладка із великих кісток мамонта, яка огороджувала площу 40 м2. До кісток кріпилися жердини, що утворювали каркас, обтягнутий шкурами тварин, очевидно мамонтів. За спостереженнями автора відкриття, молодовське житло складалось із двох кімнат і мало дві легкі прибудови із заходу та сходу. Товщина культурного шару, сліди двох великих вогнищ та більше десятка багать свідчать про те, що люди жили тут доволі довго — в такому житлі було тепло й затишно навіть під час суворої зими льодовикового періоду.

Рятуючись від холоду, європейські "мустьєрці" часто селилися в печерах, іноді будуючи в їхніх галереях штучні житла. Залишки одного з них виявив А. Люмле в печері Лазарет (Франція). Це була споруда довжиною 11 і шириною 3,5 м, укрита шкурами тварин. Вона складалася з двох кімнат, в одній з яких збереглися сліди двох багать. Цікаво, що вхід до печери був захищений від вітру кам'яною стінкою. Висловлювались думки, що саме в добу мустьє давні "європейці" вперше почали виготовляти одяг із шкур тварин.

Загалом за виробничими навичками та інтелектом Палеоантропи залишили далеко позаду своїх попередників — архантропів. Очевидно, вони вже могли формулювати певні поняття і, відповідно, виражати їх мовними засобами. Спільна боротьба за існування, колективні форми полювання, звукова мова, хай навіть у примітивній формі, все це посилювало соціальну згуртованість первісних колективів — прагромад, сприяло подоланню тваринних інстинктів.

Наведемо такі факти: на 16-ти із 25-ти кістяків ранніх неандертальців, виявлених в Європі, є сліди смертельних травм, завданих їхніми сучасниками, і-канібалізму (основа деяких черепів розтрощена — це робилося для того, щоб дістати і з'їсти мозок). Що ж до черепів пізніх "мустьєрців", кількість яких значно більша, то пошкодження, пов'язані з людожерством, виявлені лише на одному з них (печера Монте-Черчіо в Італії).

На завершальні етапи доби мустьє припадають також перші зафіксовані наукою прояви такої суто людської риси, як турбота про одноплемінників. Яскравою ілюстрацією нових взаємин у колективах неандертальців є результати вивчення одного з чоловічих кістяків із печери Шанідар в Ірані (поховання Шанідар І). Ще за життя ця людина отримала тяжке пошкодження лівого ока (його сліди збереглися на зовнішній поверхні очного яблука) і, на думку фахівців, осліпла. Права рука невдахи була ампутована вище ліктя, а та частина ліктьової кістки, яка залишилася, вкрай атрофована. До цього слід додати сильний артрит правої щиколотки, зрощений перелом однієї з кісток правої стопи і, нарешті, цілком стерті зуби. І при всьому цьому неандерталець дожив принаймні до 40 років і загинув лише внаслідок обвалу печери! Природно, що без постійної підтримки інших людей він не зміг би проіснувати й кількох днів. Ще один приклад: принаймні в останні роки свого життя неандерталець із печери Ля Шапелль-о-Сен внаслідок враження хребта деформуючим артритом не міг брати участі в полюванні. Утім він регулярно вгамовував свій голод та спрагу, залишаючись повноправним членом первісного колективу.

Y свідомості палеоантропів вже з'явилися абстрактні уявлення, пов'язані з повсякденним життям, господарством, цілеспрямованістю дій при виготовленні знарядь праці та спорудженні житла. Замислювались вони і над сутністю буття, створивши у своїй уяві абстрактну картину навколишньої дійсності. Неандертальців хвилювала смерть одноплемінників: саме за доби мустьє з'явилися перші поховання, сліди котрих зафіксовані в Ле Мустьє, Ля Шапелль-о-Сен, Ля Феррасі, Спі-СІорль'Орно, Шанідарі, Табуні, Схулі, Кафзе-ху, Тешик-Таші тощо. Небіжчиків ховали за певним ритуалом: їх розміщували головою на захід чи на схід, поруч клали крем'яний гостроконечник або якесь інше знаряддя, оточували кістками тварин, а іноді накривали кам'яною плитою чи лопаткою мамонта. Справжньою сенсацією стало поховання Шанідар IV: у могилі небіжчика, який помер приблизно 60 тис. років тому, знайшли... букети квітів! Причому з восьми видів рослин, виявлених біля кістяка, п'ять мали цілющі властивості, один був їстівним, а ще один — і цілющим, і їстівним водночас.

Узагальнюючи дані, отримані під час розкопок мустьєрських поховань, А. Окладников показав доволі широке коло уявлень первісної людини, яке знайшло відображення у згаданих вище ритуалах: Всесвіт із чотирма частинами світу; Сонце — джерело життя, тепла, світла; культ промислового звіра як один із проявів культу Природи; шанування самої Людини, а, можливо, й віра в потойбічне життя.

З розвитком абстрактних уявлень пов'язаний і властивий неандертальцям культ печерного ведмедя, сліди якого зафіксовані на багатьох мустьєрських пам'ятках Європи: в альпійських печерах Драгенлог і Перерсгеле давні люди складали черепи ведмедів у спеціальні кам'яні ящики; в печері Регурду у Франції — в кільцевий опалубок з кам'яних брил; у печері Зальцгофен в Австрії — в нішеподібні заглибини в підлозі і т. ін. Ймовірно, з цим пов'язана і печера Ільїнка на Одещині, де під час розкопок виявлено череп ведмедя у кам'яному завалі та щелепу, яка стояла на чотирьох плитах вапняку, впираючись верхнім кінцем у склепіння.

Сховище черепа печерного ведмедя у печері Ветернпця (Хорватія)	Зображення звіра на кістці з мустьєрського шару стоянки Пронятнн

У неандертальців існувала ще одна суто людська сфера діяльності, що, на думку багатьох фахівців, свідчить про зародження первісного мистецтва. На деяких мустьєрських пам'ятках Франції знайдені шматочки червоної вохри — фарби мінерального походження, яку первісні люди в подальшому широко використовували у своїх ритуалах. У гроті Пеш де л'Азе шматки вохри заточували, мов олівець; на інших стоянках їх розтирали у порошок, яким згодом фарбували тіло; у гроті Ля Феррасі відкрито кам'яну плиту, на якій збереглися нанесені вохрою плями та смуги. Тут, а також у гроті Ле Мустьє, з яким, власне, й пов'язана назва мустьєрської культури, виявлено трубчасті кістки тварин з нанесеними крем'яним різцем паралельними лініями. Не виключено, що ними вели певний рахунок. Та чи не найвиразнішим зразком первісного мистецтва мустьєрської доби є профіль тварини, прокреслений крем'яним ножем на променевій кістці зубра, знайденій на одній із стоянок Тернопільщини — у Пронятині. Тварину зображено на повний зріст, із прямими лапами, запалим черевом і вигнутою спиною. Якість зображення свідчить про високу художню майстерність первісного митця (О. Ситник).

Наприкінці мустьєрської доби неандертальські прагромади стали настільки згуртованими, що усвідомили свою єдність і почали протиставляти себе іншим колективам. Поступово вони перетворилися на замкнуті групи родичів, котрі схрещувалися між собою. Внаслідок цього збіднювалася спадкова основа, консервувався фізичний тип, втрачалася здатність до еволюційних змін. Криза пізньомустьєрськрї прагромади була подолана лише після утвердження нових стосунків між колективами первісних людей. Це сталося за доби верхнього палеоліту.

 

3. Неантроп. Антропологічна характеристика

архантроп палеонтроп неоантроп

Ще кілька десятиліть тому появу людини сучасного фізичного типу беззастережно пов'язували з рубежем мустьє — верхнього палеоліту (40— 35 тис. років тому), коли відбулися важливі зміни у розвитку матеріальної та духовної культури, остаточно утвердився родовий лад, виникло мистецтво і значно ускладнилися релігійні уявлення. Саме цим часом датуються найдавніші знахідки кісткових решток первісних людей, черепи яких характеризуються високим опуклим лобом, надбрівними дугами (замість властивого архантропам та палеоантропам суцільного валика) та наявністю підборідного виступу. Однак нові палеоантропологічні відкриття та успіхи молекулярної біології змусили багатьох учених переглянути усталені погляди. Так, згідно з гіпотезою американського дослідника Вілсона, в основі якої лежить генетичний аналіз, найдавніші Homo sapiens з'явилися приблизно 200 тис. років тому в Африці, південніше Сахари, звідкіля близько 100 тис. років тому почали розселятися в різні куточки земної кулі. Чимдалі більше прихильників знаходить припущення про дуже раннє виділення "сапієнтної" лінії в еволюції гомінідів, витоки якої іноді пов'язують з істотами, схожими з австралопітеками, або принаймні з архантропами. У зв'язку з цим у фаховій літературі зверталася увага на наявність підборідного підвищення на нижній щелепі "кенійської людини", яка жила 2 млн років тому; на досить грацильну будову лоба деяких "родичів" цієї істоти; на редукцію зубів мудрості в архаїчного лантьянського синантропа та ін. Активно обговорювалося питання про роль ранніх європейських гомінідів у формуванні людини сучасного фізичного типу. Більшість сучасних учених погоджується з думкою про те, що саме в Європі 400— 250 тис. років тому остаточно виокремилися дві лінії — пресапієнсів та пренеандертальців, а перші "справжні сапієнси" постали приблизно 100 тис. років тому. Однак загалом питання про час появи на Землі безпосередніх пращурів сучасних людей ще дуже далеке від остаточного вирішення.

Де ж уперше з'явилися неоантропи? З цього приводу існує дві основні групи гіпотез: моноцентризм та поліцентризм.

Перша гіпотеза в розгорнутому вигляді була викладена Я. Рогінським у другій половині 40-х років і здобула чимало прихильників серед радянських учених. Згідно з нею, процес формування неоантропа відбувався в одній, щоправда, досить широкій зоні, яка охоплювала Північно-Східну Африку, Передню Азію, Південну та Південно-Східну Європу. Звідтіля неоантропи розселилися в інші регіони земної кулі. Саме цим, на думку дослідника, можна пояснити морфологічну спорідненість людських рас, відмінності між якими зводяться до другорядних ознак, та відсутність прямого зв'язку між фізичним типом давніх та сучасних людей у багатьох регіонах.

Інші варіанти моноцентризму розробляють сучасні західноєвропейські та американські вчені (П. Ендрюс, Г. Брейер, Л. Шотт, Г. Стрінгер та ін.), які дотримуються афроєвропейської концепції прабатьківщини сучасних людей. Згідно з нею, пращури неоантропів — протокроманьйонці — вперше з'явилися на Африканському континенті, звідкіля згодом мігрували до Європи. На думку//. Шот-та, вони характеризувалися мозаїчним переплетенням архаїчних та прогресивних ознак фізичної будови. Переселившись на територію Європи, африканські першолюди започаткували дві морфологічні лінії — Homo sapiens sapiens та Homo sapiens neandertalensis, причому морфологічні особливості пізніх, "класичних" неандертальців сформувалися під впливом ізоляції та генного дрейфу. Схожих поглядів дотримується П. Ендрюс, який виводить родовід неоантропів лише від західних (африканських) архантропів. На його думку, за нижнього палеоліту відбулися дві хвилі міграцій африканських першолюдей до Європи через Передню Азію; внаслідок першої сформувалися "класичні" неандертальці, внаслідок другої — "прогресивні" палеоантропи типу Схул— Кафзех, від яких походять неоантропи. Важливим аргументом на користь цієї гіпотези є "тропічні" пропорції тіла передиьоазійських палеоантропів та найчисельнішої групи верхньопалеолітичної людності Європи — кроманьйонців.

Ще більше прихильників мають гіпотези поліцентризму, одну з яких уперше обгрунтував наприкінці 30-х років німецький вчений Ф. Вайденрайх на основі аналізу палеоантропологічних матеріалів. Він виділив чотири основних осередки формування неоантропа, а саме: Східну Азію, де синантроп, трансформований у "синонеандертальця", став пращуром монголоїдних народів Азії та індіанців Америки; Південно-Східну Азію — ареал пітекантропів, морфологічний тип яких ліг в основу фізичних рис австралрїдів; Південну Африку, де простежується еволюційна лінія від "родезійської людини" до негроїдів та капоноїдів — носіїв бушменського типу; Передню Азію — колиску "прогресивних" неандертальців, що від них походять кроманьйонці Європи. В основі концепції Вайденрайха лежить автогенетична теорія еволюції, яка визнає внутрішню здатність організмів до цілеспрямованого поступу. Так, головною тенденцією розвитку гомінідів учений вважав збільшення маси мозку, що спричинювало зміни в будові черепа та обличчя предків сучасних людей. Формування фізичного типу Homo sapiens у різних регіонах земної кулі, за Вайденрайхом, йшло неоднаковими темпами: у Європі він з'явився раніше, ніж, скажімо, у Південно-Східній Азії. Близькі погляди розвивав американський учений К. Кун. Щоправда, він виокремлював не чотири, а п'ять центрів формування Homo sapiens. Два з них містяться в Африці: на півночі та в центрі континенту, де сформувались капоноїди, нині зосереджені на півдні, та на півдні, де склалися негрські народи, що згодом перемістилися на північ. Зауважимо, що Кун намагався "пристарити" предків сучасних європейців та африканців, ведучи їхній родовід не від палеоантропів, як це робив Вайденрайх, а від архантропів. Через те окремі вчені вважали, що схема Куна може бути використана для обгрунтування расистських теорій, хоча сам автор категорично відмежовувався від цього.

Своє бачення проблеми походження неоантропа виклав у працях 60—70-х років відомий угорський дослідник А. Тома, який виділив три основних осередки сапієнтації: західний — європеоїдно-негроїдний — та східні — монголоїдний та веддоавстралоайноїдний.

Формування західного центру Тома пов'язує з міграціями африканських першолюдей на територію Європейського континенту. Ці пересування відбулися за плейстоцену під час наступу льодовиків, коли між Африкою та Європою існували суходольні переходи. Кожна нова хвиля переселенців витісняла своїх попередників на околиці ойкумени, де вони мешкали невеликими ізольованими групами. Так, нащадки пресапієнсів і ранніх неандертальців під тиском "класичних" неандертальців були змушені переселитися до Пів-денно-Східної Європи, поклавши початок формуванню західної групи неоантропів. Згодом окремі популяції цих людей повернулися у центральні та західні райони Європейського континенту, а інші просунулися в Передню Азію. Тут вони змішалися з місцевими палеоантропами, що стало основною причиною мозаїчного переплетення прогресивних та архаїчних ознак, властивого "палестинським" неандертальцям. У західному осередку сапієнтації сформувалися протоєвропеоїди та протонегроїди.

Поштовхом до виникнення східних центрів, за Тома, стали міграції західносибірських першолюдей до Центральної Азії. Тут вони змішалися з популяціями, близькими до синантропів, що спричинило появу протомонголоїдів. Згодом вони вирушили на південний схід континенту, де виник іще один осередок формування неоантропів — веддоавстралрайноїдний.

В основі даної схеми лежать теоретичні уявлення про кібернитичний механізм зворотного зв'язку між розвитком мозку та культурою. Слід мати на увазі, що Тома допускав еволюційні зміни в межах одного виду — Homo sapiens, до якого він відносив не лише неоантропів та палеоантропів, а й архантропів.

У радянській антропології упродовж 60— 80-х років активно розроблялася гіпотеза дицентризму, тобто двох первинних осередків формування людини сучасного фізичного типу, — західного, або євро-африканського, та східного — азійського (В. Алексеев). Для її обгрунтування використовувалися краніологічні дані, які засвідчують певну морфологічну та хронологічну спадкоємність первісних людей у деяких регіонах Євразії. Виникнення кількох незалежних центрів формування Homo sapiens В. Алексеев пояснював визначальною роллю соціальних чинників на пізніх етапах процесу антропогенезу.

Загалом донедавна більшість учених схилялися до поліцентризму, однак останні відкриття в галузі молекулярної біології змушують знову повернутися до думки про формування людини сучасного фізичного типу в одному центрі.