Формування української політічної еліти

Формування української політічної еліти

Вступ

Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Колишня козацька еліта знищеної російським царизмом Гетьманщини стала одним із джерел формування нової генерації борців за українське національне відродження. Одержавши довгоочікуване дворянство, але не маючи рівних прав з польською шляхтою, представники знатних українських родин вимагали визнання своїх привілеїв у повному обсязі. Виборюючи однаковий з поляками статус, дехто з нової української знаті прагнув відродити й утрачену раніше автономію України в складі Росії. Новий період в історії Української держави вимагав від не байдужих до її долі обрати шляхи для створення міцного протистояння наступам Російського царизму. Це було можливе лише за умов формування організованих груп, які були спроможні перебувати в опозиції до правлячої верхівки та здійснювати політичну владу в суспільстві, даючи сили наступним покоління зміцнювати та продовжувати боротьбу за свої переконання.

1. Наддніпрянська Україна в першій половині XIX ст.

1.1 Рух українських автономістів

Активізація українського опозиційного руху спостерігалася на початку ХІХ ст., коли нащадки козацької старшини, отримуючи дворянство, повинні були довести свої права на цей титул на підставі родинних документів. Це спричинило хвилю обурення серед, української шляхти, виразники якої називали себе «патріотами рідного краю». Так на основі станових дворянських інтересів виникає український автономський рух, що спирався на історичні традиції й усі свої домагання будував на історично-правових доказах. Його лідерами були Василь Полетика, Роман Марковиоч, Тимофій Калинський, Федір Туманський та ін.

Українських патріотів єднала не тільки прихильність до минулого, а й критичне ставлення до сучасного. Вони прагнули зберегти місцеву правову систему, що ґрунтувалася на Литовських статутах, і намагались відновити знищену царизмом козацьку армію. Проте царський уряд мобілізував козацькі полки тільки тоді, коли виникла воєнна загроза для Росії. Наприклад, у 1812 році під час походу Наполеона на Москву Олександр І дав дозвіл утворити кілька полків з 25 тис. українських козаків, пообіцявши, що після війни ці підрозділи будуть збережені як постійне військо. Під час польського повстання в 1831 році генерал-губернатор М. Рєпнін Створюючи і використовуючи козацькі полки для власних потреб, правителі Росії однак не йшли на принципові поступки українським автономістам.

1.2 Масонські ложі

український інтелігенція рух політичний

Посилення реакції після війни 1812–1814 рр. сприяло зростанню в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відіграли дворянські опозиціонери-декабристи. За їхнім прикладом в Україні виникли перші таємні політичні гуртки, які ставили собі за мету боротися за скасування кріпосницького права й ліквідацію самодержавства.

Організаційними формами, у які об'єднувались опозиційні сили, стали так звані масонські ложі (від французького franc macon – вільний каменяр, муляр) і таємні політичні товариства. Вони єднали представників привілейованої верхівки суспільства, які сповідували ідеї всесвітнього братерства, рівності, самопізнання й самовдосконалення людей.

Найбільшого визнання в Україні набула масонська ложа «Любов до істини», заснована 1818 року в Полтаві Михайлом Новиковим – начальником канцелярії малоросійського генерал-губернатора М. Рєпніна. До неї належали поміщики С. Кочубей і В. Тарновський, переяславський предводитель дворянства В. Лукашевіч, автор знаменитої «Енеїди» письменник І. Котляревський та ін.

«Любов до істини» діяла легально і була своєрідною підготовкою його членів до наступного вступу в таємні декабристські товариства – «Союз порятунку» та «Союз благоденства».

Полтавська масонська ложа проіснувала близько року, після чого за наказом Олександра І була закрита в 1819 році.

Одночасно з полтавською виникає масонська «Ложа об'єднаних слов'ян» у Києві. Вона мала в своєму складі близько 30 українців, росіян та поляків. Серед її членів були польські поміщики В. Росцишевський, Х. Харлинський, маршалок шляхетства Київської губернії П. Олізар, відомий декабрист князь С. Волконський (молодший брат М. Ріпніна-Волконського) та ін. Аналогічні легальні дворянські осередки були сформовані в цей час у Крем'янці, Житомері, Рафалівці та Вишнівці, що на Волині.

1.3 Малоросійське товариство

У 1819 році, ще перебуваючи в полтавській ложі «Любов до істини», В. Лукашевич почав працювати над створенням нової організації – Малоросійського таємного товариства. На відміну від масонських лож, воно діяло нелегально й ставило за мету вибороти незалежність України. Членами цієї організації стали відомі українські дворяни, однодумці В. Лукашевича, – С. Кочубей, В. Тарновський, П. Капніст та ін. Малоросійське товариство підтримувало зв'язки з Польським патріотичним товариством та з Південним товариством декабристів.

1.4 Декабристи

Оформлення справжньої політичної опозиції до царизму було пов'язане з появою декабристських організацій. Декабристи – представники дворянства, які боролися за повалення царату, скасування кріпацтва. У 1821 р. в м. Тульчині створено Південне товариство декабристів, керівниками якого були П. Пастель і О. Юшневський. Декабристами було укладено політичний трактат «Руська правда», у якому докладно визначалася програма дій після повалення царату. Після невдалого повстання полків 14 грудня 1825 року керівників опозиції заарештовано і після рішення суду страчено, офіцерів заслано на Кавказ і Сибір.

Головна причина невдачі виступу декабристів в Україні полягала в тому, що їхня мета залишилася незрозумілою для народу, а соціальна база повстання була вузькою. Для наступних поколінь декабристі були взірцем мужності, героїзму, самопожертви й відданості справі.

1.5 Поява української інтелігенції

Подією історичної ваги для тогочасного українського суспільства, що поступово втрачало власну дворянську еліту, була поява на початку ХІХ ст. національної інтелігенції, яка приймала участь в культурному і політичному житті країни. Представники інтелігенції здебільшого походили з міщанства, але пізніше до них приєдналися освічені люди з інших верств населення – дрібні шляхтичі, козаки та селяни. Таким чином тогочасні політичні кола поповнюються людьми які формують Українську політичну еліту і роблять свій внесок у виховання наступних поколінь. Відкриття університетів, проведення реформ в системі освіти, відродження української національної свідомості за рахунок розвитку мови і літератури, фольклору та інших здобутків. Наступний етап вимагав переходу національної еліти від розв'язання культурницьких завдань до практичної реалізації своїх соціальних і політичних програм. Ці програми брали за основу проведення реформ таких як судова, освітня, військова, фінансова.

2. Наддніпрянська Україна в другій половині XIX ст.

Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Йог найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувались виданням книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійними вченнями та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення стали висувати вже й суспільно-політичні вимоги. Головними з них були:

●              ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків;

●              установлення демократично-республіканської форми правління;

●              здобуття державної незалежності України.

2.1 Кирило-Мефодіївське братство

На початку 40-х рр. ХІХ ст. Центром українського національно-визвольного руху став Київ. Студенти та молоді викладачі університету св. Володимира організували таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвитку духовних сил української нації та звільненню селян з кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів Сен-Сімона, Фур'є, цікавились процесами відродження в поляків, чехів, хорватів, сербів, болгар, словаків та словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки».

У 1846 році гурток поступово оформився в нелегальне товариство, яке назвали Кирило-Мефодіївським братством. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян указували на його характер. У ньому не було представників аристократії. Членами Кирило-Мефодіївського братства були вчені, письменники, студенти віком від 19 до 30 років – усього 12 осіб.

Організаторами товариства виступали найактивніші представники київської молоді: професор університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулаг, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний у той час поет Тарас Шевченко.

Тарас Шевченко критично ставився до поміркованої ідеології та програми товариства, тому він згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість організації очолював М. Костомаров і П. Куліш. Братство підтримувало зв'язки майже із сотнею симпатиків.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов'янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця ХVIIІ – початку ХІХ ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилось в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства.

Основні статутні програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах – «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому, або Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим. Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом на взірець Сполученим Штатам Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких самих незалежних держав. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цього державного утворення.

У програмних документах товариства різко засуджувалися гнобителі, царі і пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство і колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності всіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а скомпонувала собі козацтво, є то єдине братство…». Козацтво мало стати тією суспільною силою, яка повела б український народ до заможного й щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.

У статуті братства містилося й таке досить радикальне положення: «Товариство буде дбати зарані про викорінення рабства і будь-якого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного товариства декабристів. Основні положення статуту перекликалися й з програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян – обстоювалося народне правління, рівність громадян, «загальний слов'янський собор з представників усіх племен» тощо.

Практична діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства була багатогранною, вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах та інших навчальних закладах Києва.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд устами свого головного «ідеолога», міністра освіти графа С. Уварова, проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: «самодержавство, православ'я, народність». З них перші два були старими і зрозумілими, а третій, продиктований пристосуванням до нових віянь із Європи, означав не те, що розуміли під словом «народність» на заході, а русифікацію народів російської імперії, духовне їх підкорення, позбавлення власних національних ознак. Уряд був впевнений, що «малороси», які займали багато урядових посад, відігравали значну роль в діяльності духовної сфери імперії, підтримають цей процес асиміляції. Уваров призначав високоосвічених молодих «малоросів» на високі посади, просував їх, нарощуючи їм кар'єру. Ця лінія проявилася в призначенні першим ректором Київського університету тридцятирічного Михайла Максимовича, протегуванні Ізмаїлу Серезневському та ін. Їхніми вихованцями були Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Офіційні кола вважали українську і російську культури складовими єдиного потоку. Доки українська культура не виходила за межі лояльності імперії, царизм вважав її своєю. Однак у 30–40-х роках українська культура була чітко відокремленою від російської, і в цьому велику роль відіграли Костомаров, Куліш і Шевченко. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах.

Проіснувало товариство недовго (близько 14 місяців). Унаслідок доносу О. Петрова його керівники й провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європи і Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка – людини, у якій цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали в солдати на 10 років і заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «…під суворим наглядом і забороною писати й малювати».

Жорстока розправа царату з кириломефодіївцями викликала схвалення революційно налаштованих російських інтелігентів на чолі з Віссаріоном Бєлінським та ліберлів, виразником настроїв яких виступав один з провідних лідерів російського слов'янофільства О. Хомяков. Останній відізвався про кириломефодіївців як про малоросів, Заражених політичним безумством. У Бєлінського особливе роздратування викликало прагення українських діячів писати українською, яка, на його думку, була мовою «малоросійської черні», а тому неможливо писати твори високої мистецької якості. Це свідчило про імперську обмеженість, як специфічну рису частини російської інтелігенції, їхньої національної ідеології та політичної культури.

Створення братства було першою, хоч і невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який уважав потенційно небезпечними невпинне зростання свідомості українців; ліквідація товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил і ознаменувала початок тривалої, невпинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.

Розправа російського царизму над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмував дальший розвиток національно-визвольного руху в Україні. Після смерті Миколи І і деяких політичних послаблень з боку його наступника Олександра ІІ поступово активізувалася діяльність українських національно-демократичних сил. Після царської амністії 1855 року повернулися із заслання керівники Кирило-Мефодіївського братства Василь Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, до яких згодом приєднався Тарас Шевченко. Місцем свого наступного перебування вони обирають Сан-Петербург, де суспільна атмосфера була трохи легшою, ніж у провінції.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т.Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородшини, глибокі традиції боротьби за волю і велике її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.

2.2 Українська громада. Громадівський рух в Україні

Столиця Російської імперії фактично стала одним з головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження ХІХ-початку ХХ ст. Саме тут була заснована так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднала невелику кількість свідомих українців. На відміну від братчиків, громадівці проводили свою діяльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-прсвітницькому, легальному напрямку. Вони відмовились від широких, неосяжних планів і мрій, зосередивши головну увагу на актуальних і першорядних завданнях. Одним з таких завдань було збереження й подальший розвиток молодої української національної культури.

З ініціативи П. Куліша громадівці налагодили в Петербурзі видавництво українських книжок. Саме тут друкувалися антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті молодої української письменниці М. Вілінської (Марка Вовчка), твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Куліша, нотні записи українських пісень. На початку 1861 року, завдяки зусиллям В. Ббілозерського, вийшов український помісячник «Основа», засновником якого були заможні українці Василь Тарновский і Григорій Галаган.

Розвиваючи традиції своїх попередників – братчиків, громадівці 60-х рр. намагались поєднати національну ідею з народними прагненнями. Проте їх ставлення до народних мас зазнало певних змін. Нова генерація української патріотичної інтелігенції, на відміну від кириломефодіївців, чітко усвідомлювала надзвичайну можливість і значимість соціальних питань, бачила перед собою реальне українське село з його бідами і болями. Тому громадівці цілком свідомо, з конкретними цілями йшли в народ, щоб допомогти йому вийти з того тяжкого й принизливого становища, у якому він перебував.

Після скасування кріпацтва в 1861 році та здійснення Олександром ІІ деяких інших соціальних-політичних реформ українська народницька інтелігенція дістала широкі можливості для розгортання просвітницької роботи в народних масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою назвою стали виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції. Чітких програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Усіх їх єднала національна українська ідея на демократичних засадах. Громади опікувались переажно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь в організації та роботі недільних шкіл, збирали і публікували збірки усної народної творчості, видавали українські книжки та підручники.

В Україні однією з перших з'явилася така громада в Київському університеті на основі таємного гуртка «хлопоманів» (від польського хлоп – селянин), що об'єднував незначну кількість польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу. Провідним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович – випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму.

В. Антонович був твердо переконаний, що українському народові чужі прагнення польської радикально налаштованої інтелігенції, спрямованої на відновлення шляхетської державності, що український народ має право на власне національне і державне відродження.

Головною метою своєї діяльності «хлопомани» вважали:

●              ліквідацію царизму та кріпацтва;

●              встановлення демократичної республіки на основі добровільного й рівноправного співжиття росіян, українців, поляків.

Наприкінці 1860 – на початку 1861 року гурток київських «хлопоманів» з ініціативи його учасників припинив своє існування й згодом трансформувався в таємне товариство – «українську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київського університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени новоствореної громади зосереджували свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській та просвітницькій діяльності в недільних школах. У другій половині ХІХ ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва, та шанування всього українського дістало назву українофільства.

З кожним роком громадівський рух поступово міцнів, ставав організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників була обрана рада – центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До складу увійшли такі представники тогочасної української інтелектуальної еліти, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф П. Чубинський.

2.3 Наступ російського царизму на український національн-визвольний рух

Навіть легальна культурно-просвітницька діяльніст українських громад викликала невдоволення російських урядових кіл. З України до Петербурга постійно надходили повідомлення царської охранки, у якій наголошувалися, що громадівці прагнуть звільнення Україні, навчаючи простий народ грамоти, водночас намагаються «прищепити йому думку про колишню славу Малоросії і переваги свободи». Комісія в справі громадського руху дійшла висновку, що його мета – «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї».

Щоб запобігти зростанню українського національного руху, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв своїм циркуляром (липень 1863 року) заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Відразу після появи цього урядового акта, що був названий Валуєвським циркуляром, громади розпустили а багатьох їх членів заслали в різні регіони Російської імперії.

У наслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х рр. громадівці почали відновлювати свою діяльність. З ініціативи В. Антоновича в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої увійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін.

Назву «Стара громада» організація придбала для того, щоб відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських громад. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну українську інтелектуальну еліту, що у своїй практичній роботі утримувалася від політичної діяльності й віддавала перевагу культурницьким і освітнім заходам.

Діяльність українфілів помітно активізувалася із заснуванням у 1873 році в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювала над вивченням історії, економіки і фольклору. Громадівці придбали газету «Київський телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії. Щоб уникнути офіційної заборони на українські видання, члени «Старої громади» П. Куліш, М. Драгоманов, О. Кониський налагодили міцні зв'язки з українцями в Галичині, активно поширюючи там серед своїх однодумців ідеї та погляди, заборонені російським царизмом.

Активізація українського національно-визвольного руху була не до вподоби царському самодержавству. Воно розпочало черговий наступ проти всього українського. 1876 року Олександр ІІ своїм так званим Емським указом заборонив не тільки видання, а й увезення в Україну україномовної літератури. Крім того, заборонялося користуватися українською мовою на сцені, викладати в початкових школах будь-які навчальні дисципліни.

Загроза жорстокої розправи царату спровокувала в середовищі українфілів суперечки щодо цілей, тактики й наявність основних засад, на яких тримався український національно визвольний рух. Відверто западницькі думки з цього приводу висловлювали П. Куліш та М. Костомаров, які вважали, що в перспективі треба обмежитися виключно культурницькою діяльністю й слухняно підкоритися політиці російського царизму. Такі провідні українофіли, як В. Антонович і П. Житецький, проповідували ідею компромісу із самодержавством, вважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Вони наголошували, що можна одночасно бути відданим і своїй, «вужчий», українській батьківщині, й «широкому» всеросійському суспільству.

На відміну від своїх колишніх лідерів, такі молоді борці за національну ідею, як Б. Грінченко, О. Кониський та М. Драгоманов залишилися послідовними патріотами-українцями й усіма засобами намагалися звести до мінімуму російський вплив на українських землях.

В умовах фактичного організаційного розколу «Старої громади» та ідейних хитань потрібні були нові передові ідеї, нова тактика і стратегія боротьби проти самодержавства, за національне визволення й самовизначення українського народу.

Практичне розв'язання цих невідкладних і складних завдань узяла на себе нова генерація молодих патріотичних сил України, найяскравішим представником якої був М. Драгоманов.

2.4 Особливості українського політичного руху 80–90 рр. ХІХ ст.

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х рр. ХІХ ст. в середовищі студентської молоді почали виникати гуртки чітко окресленого українського політичного спрямування. До них належав гурток українських соціалістів-федералістів, створений студентами петербурзьких вузів. У його програмі висувалися конкретні завдання:

●              боротьба проти зросійщення українського народу;

●              підтримка всебічного розвитку української культури;

●              утвердження повної національної автономії України та її самоврядування на демократичних засадах.

З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інтелігенції на чільне місце вийшло й національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні вважали, що в майбутньому в усесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності.

Унаслідок розходження в поглядах щодо національних проблем між соціалістами й українофілами відбувся розкол.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. ХІХ ст. під впливом перших вітчизняних марксистів М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникли марксистські гуртки. У 1891 році в Києві була створена Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років.

Українські марксисти як і російські, перебільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впливом ідей М. Драгоманова і західноєвропейської соціал-демократії стала поступово схилятися до радикалізму, відмежовуючись від українофілів, які й далі плекали культурницьку діяльність.

Радикально налаштовані члени громад 70–80-х рр., об'єднавшись у так звані молоді громади, не обмежувалися пропагандою любові до українського народу, шануванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. Молоді громадівці намагалися перенести національне питання з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче виборювали право свого народу на незалежне від Російськї імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймалися революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських революційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, у кращому випадку випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в межах федеративної Російської держави.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, у яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині ХІХ ст., в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофільського річища», повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме ця генерація українських патріотичних сил заклала міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі ХІХ-ХХ ст.

2.5 Братство тарасівців

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було Братство тарасівців – нелегальна студентська організація, створена в Каневі в 1891 році. Її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами – відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Боровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 року була складена програма Братств тарасівців. Пункти програми свідчать про її самостійницьку державну спрямованість.

Програму товариства істотно доповнює й інший документ, що вийшов з його середовища – «Декларація віри молодих українців». Опублікована 1893 року у львівській газеті «Правда», прийнята наступальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати справжньою українською інтелігенцією. Політичне кредо тарасівців проголошувало Російську імперію окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українців і далі поневолює їх. На думку авторів документа, справедливе розв'язання соціальних питань можливе лише за умови творення незалежної Української держави.

Ці політичні вимоги були кардинально протилежними соціальним настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції. Найактивніше політичну частину програми тарасівців підтримував Б. Грінченко, який своєю публіцистикою пропагував серед молоді національно-визвольні ідеї, сприяв формуванню в неї патріотичних почуттів.

У 1893 році тарасівці на своєму нелегальному з'їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студента юридичного факультету Харківського університету М. Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Про те до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 року поліція довідалася, що члени харківської «Молодої громади» одержали з-за кордону заборонену літературу. Агенти царської охранки зробили обшук, після якого заарештували близько 20 осіб, серед них були І. Липа, М. Базьккевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув'язнення тарасівців висилали до сіл.

Характерно, що заарештованих звинувачували лише в «українофільській пропаганді». Про існування таємного товариства поліція так і не довідалася.

2.6 Розкол в українському національно-визвольному русі

Після розгрому Братства тарасівців частина його членів відійшли від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами. Решта членів Братства залишилися, як і раніше, на самостійницьких позиціях.

Проте у своїй більшості тогочасне українське суспільство не поділяло ідеї самостійної України, яку пропагувало Братство тарасівців. Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціалістичне українство.

Діяльність тарасівців переконливо довела, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні та надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувалися й набирали сили державницько-самостійні настрої, що виступили як альтернатива автономістським та федералістським поглядам. Проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії та практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько-самостійницької орієнтації.

Окрім тарасівців, в Україні формувалися й діяли інші організації та об'єднання політичного спрямування. Наприклад, у середині 90-х рр. ХІХ ст. у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, та помірковану соціалістичну «драгоманівську».

У 1897 році в Києві відбувся Всеукраїнський з'їзд представників громад, на якому була заснована «Загальна українська безпартійна демократична організація». Протягом короткого часу майже в усіх губернських і деяких повітових містах України створювалися громади. Українська громада виникла й у Петербурзі. Де українці налагоджували тісні контакти з російськими політичними організаціями.

3. Наддніпрянська Україна наприкінці ХІХ ст.

3.1 Революційна українська партія

Наприкінці ХІХ ст. провідну роль у боротьбі за українську державність стали відігравати представники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалися в нових національних політичних організаціях.

29 січня 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля його джерел стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.

За пропозицією Д. Антоновича харківській адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореної партії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складі Російської імперії.

У «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував історичні права України на самостійне існування та сформулював найближчу вимогу на шляху до цього – «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор вбачав головну умову існування української нації. У програмі наголошувалося, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить у свої національні сили, і вона виконає свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ»».

3.2 Українська соціалістична партія

З аналогічних позицій боротьби за повну державну належність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії, створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 року УСП випустила «Нарис української партії соціалістичної», автори якого виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний – економічний, політичний та національний», то й «визволення мусить бути повне».

Діячі УСП не розраховували на мирну реалізацію своїх програмних вимог в умовах самодержавної Росії, тому покладали великі надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі із самодержавством за самостійну Україну.

Наведені вище положення нарису спричинили критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації – групи І. Стешенка та Лесі Українки. У 1901 році ця організація опублікувала у Львові «Оцінку «Нарису програми Української партії соціалістичної»».

Автори брошури, добре знаючи про великодержавно-шовіністичні погляди російських і польських соціал-демократів у національному питанні, висловлювали великий сумнів щодо можливості союзу з ними в боротьбі за створення незалежної Української держави після повалення самодержавства.

3.3 Українська народна партія

З позиції повної державної самостійності України виступала створена в 1901–1902 рр. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УРП). Її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «Поки ще не пізно, – зазначалося в програмній заяві УНП, – поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації для боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю….Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну»

У статті «Робітнича справа в програмі Української народної партії» (1902 рік) позицію політичної організації викладено так: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу».

3.4 Українська соціал-демократична робітнича партія

Ще в січні 1904 року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, що намагалися перетворити партію на автономну організацію Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українську соціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крила РСДПР.

У 1905 році основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.

Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагались зберегти рівновагу між національними і соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складатися виключно з українців.

3.5 Українська демократично-радикальна партія

Поряд з національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватися ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почали оформлятися в політичні організації дещо пізніше – практично напередодні Російської буржуазно-демократичної революції 1905–1907 рр.

Так, у середні 1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створена Українська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, яку очолили Б. Грінченко і С. Єфремов.

Обидві партії, нечисленні складом, займали послідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію. Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому у 1905 року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і її попередники, обстоювали лише ідею автономії України в складі Росії.

4. Західноукраїнські землі наприкінці ХІХ ст.

4.1 Русько-Українська радикальна партія

У жовтні 1890 року в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформилося в Русько-Українську радикальну партію (РУРП). Новостворена політична партія була фактично першою на українських землях – як західних, так і східних.

На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму. У національному питанні програма РУРП не ставила за мету досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австро-Угорщині «правдивого автономізму», що забезпечував би якнайкращий культурний розвиток краю і народностей, які тут проживали.

Урахувавши критичні зауваження молодої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 році докорінно «націоналізував» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної Української держави, а в близькій перспективі – у цілком автономній українській провінції Австро-Угорщини.

4.2 Українська соціал-демократична партія

У вересні 1899 року частина радикально налаштованих членів РУРП, що вийшла з партії, створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП).

У програмній статті першого номеру друкованого органу УСДП «Воля», виданому в 1900 році, зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль є вільна держава українського люду – Українська Республіка».

Лідери УСДП водночас підкреслювали історичну необхідність побудови в песпективі незалежної соборної Української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації виховної роботи серед українських робітників. У зв'язку із цим виник конфлікт між УСДП та польською соціал-демократією, керівники якої забороняли українським соціал-демократам вести пропагандистську роботу серед галицьких робітників, вважаючи їх в основній масі поляками.

4.3 Українська національно-демократична партія

Певну роль у процесах становлення й розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, які здійснювала Народна рада. Її керівництво вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців.

Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 року за участю понад 150 представників з усієї Галичини. У роботі наради барв участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угруповання – Націонольно-демократичного сторонництва, або Української національно-демократичної партії (УНДП).

Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, яких заслужено поважали й шанували в Галичині.

4.4 Російська національна партія

Неухильне зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині причинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 році «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримала дотації від царського уряду. Новостворену партію також підтримували польські аристократи.

Так поступово Галичина перетворилась на твердиню українського національно-визвольного руху, який, безумовно, значною мірою впливав на розвиток політичних подій на Надніпрянщині.

5. Скорочена біографія деяких представників української інтелігенції, лідерів і діячів політичних організацій та рухів що брали участь у формуванні Української політичної еліти ХІХ ст.

Борис Грінченко (1863–1910) – Видатний український письменник, громадсько-політичний діяч, учений-мовознавець і педагог, народився на хуторі Вільховий Яр на Харківщині. Навчався в реальному училищі в Харкові, з 1988 року вчителював на Слобожанщині та Катеринославщині. У 1891 році разом з І. Липою, М. Міхновським, Ю Міхновським. В. Боровиком, М. Вороним та О. Черняхівським заснував Братство тарасівців. На кошти І. Череватенка організував на підросійській Україні видавництво популярних книжок українською мовою. З 1902 року жив і працював у Києві. За дорученням київської Громади редагував «Словарь української мови», з 1906 року був співробітником газети «Громадська думка» та редактором журналу «Нова громада». У 1906–1909 рр. очолював київську «Просвіту». Належав до гурту найвизначніших представників українського народництва. Помер в Італії, похований у Києві.

Василь Білозерський (1825–1899) – Український громадсько-політичний і культурний діяч, журналіст, народився на хуторі Матронівці на Чернігівщині. Вищу освіту здобув у 1843–1846 рр. у Київському університеті св. Володимира. У 1846–1847 рр. був учителем Петровського кадетського корпусу в Полтаві. Разом з М. Костомаровим і М. Гулаком виступив організатором Кирило-Мефодіївського братства. Брав участь у створенні «Статуту Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Був автором «записки» – пояснення до статуту братства. Розвинув ідеї християнського соціалізму. Виступав за об'єднання всіх слов'янських народів у республіканську федерацію, у якій провідну роль відводив Україні. У 1847 році був заарештований і засланий в Олонецьку губернію під наглядом поліції. Служив у Петрозаводському губернському управлінні. У 1856 році його звільнили, після чого він жив у Петербурзі. У 1861–1862 рр. працював редактором «Основи», згодом служив у Варшаві. У цей час підтримував зв'язки з Галичиною. Останні роки свого життя провів на хуторі Матронівці, де й помер 1899 року.

Василь Лукашевіч (1793–1866) – Український громадський і політичний діяч. Народився в м. Бориспіль на Київщині. Походив з козацько-старшинського роду. З 1798 р. Виховувався в Пажеському корпусі. Після закінчення в 1803–1804 рр. служив перекладачем у колегії закордонних справ. З 1805 р. працював у міністерстві закордонних справ. У 1807 р. вийшов у відставку й оселився в Борисполі. Заснував школу в Переяславі. З 1811 р. – предводитель дворянства Переяславського повіту. У 1818 р. став членом масонської ложі «Любов до істини». Створив Малороське товариство. У лютому 1826 р. заарештований та ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Після звільнення жив у Борисполі під наглядом поліції.

Володимир Антонович (1834–1908) – Видатний український історик, археолог, етнограф; народився в с. Махівці Бердичівського повіту Київської губернії (за іншими даними – у м. Чорнобиль). У 1855 році закінчив медичний, а в 1860 році – історико-філологічний факультети Київського університету. Був одним з організаторів і головою київської Громади, належав до угруповання так званих «хлопоманів». З1878 року був професором історії Київського університету, у 1881 році очолив Історичне товариство Нестора-літописця при Київському університеті. Один з ініціаторів угоди між галицькими народовцями та польсько-австрійськими політичними колами, яка отримала назву «Нова ера». В. Антонович належав до народницької школи в українській іторіографії, створив київську школу істориків, представниками якої були Д. Багалій, М. Грушевський, П. Глубовський та І. Лінченко. Майже пів століття він стояв на чолі українського громадського – політичного життя, підтримував тісні зв'язки згалечіною.

Володимир Винниченко (1880–1951) – Відомий український громадсько-політичний і державний діяч, письменник. Народився в с. Веселий Кур Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Навчався на юридичному факультеті Київського університету. Один із засновників РУП. Через деякий час був заарештований, виключений з університету без права навчання в будь-якому іншому навчальному закладі й відданий у 5-й саперний батальйон. 1903 року виїхав до Львова. У липні 1903 року при спробі перевезти нелегальну літературу через кордон Російської імперії заарештований та ув'язнений у Лук'янівській тюрмі. Піяля звільнення (1904 року) брав участь у створенні Української соціал-демократичної робітничої партії. Зазнавав постійних переслідувань, жив періодично в еміграції. Після Лютневої революції 1917 року повернувся до Києва, де був обраний заступником голови Української Центральної Ради, а згодом – заступником голови Малої ради. Брав активну участь у підготовці всіх універсалів УЦР. У січні 1918 року очолив раду народних міністрів УНР і міністерство внутрішніх справ. 1918 року очолив Український національний союз. Став одним з керівників повстання проти гетьмана П. Скоропадського, обраний головою Директорії УНР. У лютому 1919 року вийшов зі складу Директорії. На початку травня 1920 року приїхав до Москви, де отримав пропозицію зайняти пост заступника РНК і наркома закордонних справ України. Висунув вимогу включити його до складу Політбюро Комуністичної партії України. Після відмови виїхав за кордон. У 20-х рр. ХХ ст. поселився у Франції. У роки фашистської окупації Франції потрапив до концтабору. Помер у французькому містечку Мужен 1951 року.

Григорій Галаган (1819–1888) – Видатний український громадський діяч. Походив із стародавнього козацького роду Чигиринщини, у володінні якого були великі маєтки на Полтавщіні та Чернігівщіні. Був особисто Т. Шевченко, М. Максимовичем, П. Кулішем та В. Антоновичем. У1857 році видав збірник «Южноруські пісні з голосами», згодом відкрив у с. Сокиринцях першу в Україні селянсько-позикову ощадну касу, створив музей українського народного побуту. У 1871 році заснував у Києві приватний навчальний заклад – Колегію Павла Галагана. За його ініціативою та при матеріальній допомозі 1874 році була відкрита гімназія в Прилуках, трохи пізніше – ремісничі училища в Ічнянському й прилуцькому повітах, багато народних шкіл. Протягом 1873–1875 рр. Г. Галаган очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, матеріально підтримував українські видання, дбав про розвиток української архітектури, хорового мистецтва й театру. З 1882 року став членом Державної ради, де відстоював інтереси українських селян.

Микола Гулаг (1822–1899) – Український громадсько-політичний і культурний діяч, педагог і вчений. Походив з дворянської родини Золотоніського повіту на Полтавщині. У 1843 році кінчив юридичний факультет Дерптського університету. У 1844 році здобув науковий ступінь кандидата права. Протягом 1845–1847 рр. служив у канцелярії київського і волинського генерал-губернатора. У грудні 1845 – січні 1846 рр. разом з М. Костомаровим та В. Білозерським заснував Кирило-Мефодіївське братство. 18 березня 1847 року був заарештований і ув'язнений у Шліссельбурзькій фортеці, де перебував до 1850. Під час слідства тримався особливо мужньо, відмовившись давати свідчення й назвати будь-кого з учасників братства. У 1850–1855 рр. перебував під наглядом поліції в Петербурзі. З 1859 року працював викладачем математики, природничих наук та історії в навчальних закладах Одеси, Керчі, Кутаїсі, Тбілісі. М. Гулакові налнжать праці з історії, математики, філософії, юриспруденції, переклади з грузинської і азербайджанської літератур. Помер у Єлисаветполі (тепер Гянджа, Азербайджан).

Микола Костомаров (1817–1885) – Видатний український історик, етнограф та письменник, народився в Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії. У 1832 році позбувся кріпосницької залежності, після чого навчався у Воронезькій гімназії. У 1836 році закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету, а в грудні 1837 року склав іспити на звання кандидата. Успішно витримав іспити на ступінь магістра. Один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор його програмних документів. У 1847 році був заарештований і відправлений до Саратова. З 1857 року за згодою уряду переїхав до Петербурга, де в 1859–1862 рр. був екстраординарним професором університету. У 1860–1885 був членом-редактором Археологічної комісії, одним з організаторів журналу «Основа» і редактором збірника «Акти Южной и Западной России». У 1867 році був обраний членом-кореспондентом Російської академії наук, у 1869 році – почесним членом Сербського наукового товариства, а в 1870 році членом Південнослов'янської академії.

Микола Міхновський (1873–1924) – Політичний та громадський діяч. Закінчив юридичний факультет Київського університету св. Володимира. Промова М. Міхновського на Шевченківському святі 1900 р. в Полтаві і Харкові, надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна», стала програмою Революційної української партії. У 1917 р. – член Центральної Ради та Генерального військового комітету, один з ініціаторів організації українського війська. Ідеолог державної самостійності України.

Михайло Драгоманов (1841–1895) – Відомий український громадсько-політичний діяч, літературознавець, історик, публіцист, фольклорист, економіст, філософ. Народився в родині збіднілого дворянина козацького походження в м. Гадячі на Полтавщині. Рідний брат відомої письменниці Олени Пчілки (матрі Лесі Українки). У 1849–1853 рр. навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії. За незалежні погляди був виключений з останнього класу гімназії без права вступу в будь-який навчальний заклд. 1859–1863 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира, де з 1864 року працював на кафедрі античної історії. 1870–1873 рр. перебував у закордонному відрядженні в найбільших наукових центрах Європи. Був одним з найактивніших діячів Південно-Західного відділення Російського географічного товариства, київської «Старої громади». Звільнений з університету 1875 року за рішенням Олександра ІІ. Щоб уникнути арешту, керівництво «Громади» відрядило М. Драгоманова за кордон для організації видання першого політичного журналу «Громада», який нелегально переправлявся в Україну. 1889 року прийняв запрошення Софійського університету в Болгарії і став професором кафедри історії. Не припинив громадсько-політичної діяльності, тому царський уряд вимагав видати М. Драгоманова Росії. Під тиском передової громадськості Болгарія відмовилась це зробити. Помер 1895 року, похований у Софії (Болгарія).

Михайло Старицький (1840–1904) – Видатний український письменник, таатральній і громадський діяч; народився в с. Кліщінцях (тепер Полтавської області). Після смерті батьків виховувався в родині Лисенків. Вступив до Харківського університету, але в 1860 році перейшов до Київського університету, який закінчив 1865 року. Працював у Київському історичному архіві, був одним з найактивніших діячів київської громади. У 1883 році очолив першу українську професійну трупу, режисером якої був М. Кропивницький; до її складу входили талановиті актори М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий та ін. Шоб матеріально підтримати театр, М. Старицький продав власний маєток у с. Карпівці на Поділі. У1886–1887 рр. трупа М. Старицького провела тріумфальні гастролі в Москві й Петербурзі. У 1893 році у зв'язку з погіршенням здоров'я залишив театр і цілком присвятив себе літературній роботі. Російська академія наук призначила йому персональну пенсію «За літературні праці рідною мовою». Помер 1904 року й похований у Києві на Байковому кладовищі.

Пантелеймон Куліш (1819–1897) – Історик, письменник, етнограф. Навчався в Київському університеті, був членом Кирило-Мефодіївського братерства, належав до його ліберального крила. Заснував друкарню в Петербурзі, де видавав твори українських письменників, працював у журналі «Основа». Створив оригінальний український правопис «кулішівку».

Павло Житецький (1836–1911) – Видатний український філолог і фольклорист, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, член-кореспондент Петербурзької АН. Народився в місті Кременчуці. У 1864 році закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Протягом 1864–1867 рр. викладав російську мову в Км'янець-Подільській гімназії, згодом – у навчальних закладах Києва, а в1880–1882 рр. – у Петербурзькому університеті. 1882 року повернувся до Києва, де став активним учасником українського політичного руху, членом київської «громади», співробітником «Киевской старины». Павло Житецький помер у Києві в 1911 році.

Павло Пастель (1793–1826) – Очолив повстання декабристів в Україні 1826 р. Уклав програму Південного товариства під назвою «Руська правда». Виступав за повалення монархії, скасування кріпосницького права, перетворення імперії на республіку. Негативно ставився до ідеї незалежності України. Страчений за наказом царя в Петропавлівській фортеці в Санкт-Петербурзі.

Павло Чубинський (1839–1884) – Визначний український етнограф і фольклорист, громадський діяч; народився на хуторі поблизу Борисполя на Київщині. У 1861–1870-х рр. активно співпрацював з журналом «Основа», був одним із засновників та активним членом київської «Старої громади». У жовтні 1862 року за участь в українському національному русі П. Чубинського заарештовано і вислано в селище Пінега Архангельської губернії. Після звільнення в 1869 році з-під поліцейського нагляду оселився в Петербурзі. 1860 року був обраний членом Російського географічного товариства, за дорученням якого очолював етнографічні експедиції в Україні, Білорусі та Молдові, що вивчали побут, звичаї, фольклор, говірки й народні вірування українців. Був членом редколегії газети «Киевский телеграф». У 1873 році був нагороджений золотими медалями Російського географічного товариства, у 1875 році – Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі, у 1879 році став лауреатом Уваровської премії. На весні 1879 року повернувся до Києва, де після тривалої тяжкої хвороби 1884 року помер.

Тарас Шевченко (1814–1861) – Український поет, художник. Народився в сім'ї кріпака. У 1832 році відданий на навчання в Петербург до художника В. Ширяєва. У 1838 році був викуплений з кріпацтва і вступив до Академії мистецтв. У 1845 році отримав звання художника і повернувся в Україну. Жив і працював у Києві. Брав участь у роботі Кирило-Мефодіївського товариства. У 1847 році заарештований. За вірші, що закликали український народ до повстання проти царату, був засланий у солдати. У 1857 році повернувся із заслання. Помер у Петербурзі. Згідно з віршовим заповітом його прах перевезено до України. Похований на Чернечій Горі в Каневі.

Висновок

Історія України XIX ст. характеризується важливими подіями у всіх сферах соціально-економічного життя і суспільно-політичного руху. На протязі цього часу зчинилося перетворення Росії, втому числі України, із феодально-кріпосницької в капіталістичну, сформувався промисловий пролетаріат, помітно розгорнувся визвольний рух, почав поширюватись марксизм. За цей період Україна пройшла шлях від зародження національно-визвольного руху під керівництвом справжніх патріотів своєї держави до формування політичних партій та рухів з чіткими програмами і цілями.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки XIX ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних і взаємозалежних напрямів. Важливим стимулом розвитку політичних концепцій та угрупувувань стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Список використаної літератури

1. В.Я. Білоцерківський. Історія України

2. С. Крупчан, Т. Крупчан, О. Скопченко, О. Іванюк. Історія України «Новий довідник»

3. В. Король. Історія України

4. Хрестоматія з історії України

5. Сучасна українська енциклопедія.