Гадяцька угода 1658 року, її зміст та вплив на державницькі процеси в Україні

Гадяцька угода 1658 року, її зміст та вплив на державницькі процеси в Україні

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Гадяцька угода 1658 року, її зміст та вплив

на державницькі процеси в Україні

ВСТУП

«Ми народженні у свободі, виховані у свободі, і як вільні люди нині повертаємося до неї», — виголошував у квітні 1659-го перед депутатами сейму у Варшаві 47-річний Юрій Немирич — канцлер новоствореного Великого князівства Руського.

Необхідно зазначити, що автори державницьких концепцій прагнули пов’язати свої теоретичні побудови як з досягненнями світової, в першу чергу європейської, політичної думки, так і з ідеями своїх попередників. В багатьох творах українських мислителів значна увага приділялась питанню наслідування попереднього досвіду державотворення, аналізу причин втрати українським народом власної державності, ролі, яку в цих процесах віді-гравали народні маси та національна еліта. Історизм, прагнення віднайти "зв’язок часів", передбачити майбутнє нації, сформулювати перелік проблем і завдань шляхом аналізу минулого і сучасного, є однією з най-характерніших рис концептуального вирішення українською політич-ною думкою проблеми державно-політичної самостійності України.

Комплекс проблем, пов'язаний із причинами, укладенням та наслідками Гадяцької угоди, що була підписана між представниками короля Речі Посполитої Яна II Казимира й гетьманом козацької України Іваном Виговським разом із генеральною старшиною восени 1658 р. поблизу Гадяча на Полтавщині й ратифікована у дещо зміненому варіанті на Варшавському сеймі 1659 р., уже довгий час перебуває у полі зору не лише вітчизняної, але й зарубіжної історіографії1.

Українські, польські, російські історики, серед яких - М. Костомаров, В. Будзиновський, М. Стадник, М. Гавлик, В. Герасимчук, М. Грушевський, Л. Кубаля, Д. Дорошенко, В. Томкевич, С. Наріжний, Я. Волінський, С. Мишко, В. Смолій, З. Вуйцик, В. Степанков, В. Серчик, М. Дзевановський, Я. Качмарчик, Ю. Мицик, М. Крикун, Н. Яковенко, В. Горобець, Т. Яковлева та ін., розкрили багато важливих аспектів, пов'язаних із генезою, укладенням та наслідками цього важливого в історії Центрально-Східної Європи українсько-польського договору. Водночас, вивчення питання щодо спроб відновлення Гадяцької угоди (або ж її окремих положень) за правління гетьманів Війська Запорозького Юрія Хмельницького (1659 - 1663 рр.), Павла Тетері (1663 - 1665 рр.), Петра Дорошенка (1665 - 1676 рр.), Євстафія Гоголя (наказного, 1675 - 1679 рр.) і пізніших часах, на жаль, поки що перебуває на початковій стадії розробки.

РОЗДІЛ 1. Причини підписання угоди

Після військових успіхів Швеції склалася реальна загроза розпаду та розділу Речі Посполитої. Наслідком могло стати зміцнення Швеції. Щоб цього не допусти Московське Царство згорнуло військові дії проти Польщі і підписало перемир'я, а потім влітку 1656 почало війну зі Швецією.

Цей акт був розцінений Богданом Хмельницьким та оточенням як сепаратний та зрада інтересів України. В грудні 1656 він приєднався до ліги протестантських держав, які ухвалили план щодо розподілу Речі Посполітої. Спочатку військові дії складалися на користь Гетьманату — на деякий час була захоплена навіть Варшава. Але улітку ліга зазнавши значних поразок від поляків та татар по суті розпалася. Після цього настала криза у питаннях зовнішньої політики Гетьманату. Вторгнення козацьких полків на польські землі провокує чергову загрозу спустошення українських земель кримськими татарами. Союзні акції зі Швецією призводять і до кризи у відносинах із царем.

Після смерті Богдана Хмельницького влітку 1657 року у царя Олексія Михайловича та його оточення визрів план ревізії переяславських домовленостей 1654 р. Ним передбачалося обмеження зовнішніх відносин гетьмана, збільшення кількості військових російських залог в українських містах.

Навесні Б. Хмельницького прикувала до ліжка тяжка хвороба, в руках генерального писаря вся повнота влади в Україні. Як повідомляв шведський посол Густав Лілієнкрона королю Густаву X, «Виговський умисно затягує розв’язання справ, очікуючи на смерть гетьмана, яка має ось-ось статися, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, здійснити свої задуми».[1]

Смерть Богдана Хмельницького настала у надзвичайно складний момент в Історії України. Юрій Хмельницький, 16-річний хлопець, був проголошений ще за життя гетьмана у квітні 1657 р. його наступником. Це викликало опір навіть серед найближчих соратників гетьмана. Спроби Богдана створити щось на зразок опікунської ради при юнакові теж зазнали невдачі. Після раптової смерті гетьмана (серпень 1657 року) у цілого ряду представників старшини, які користувались неабияким авторитетом, мали значні заслуги, ожили честолюбні плани отримати гетьманську булаву.

Скликана в Чигирині у серпні 1657 року старшинська рада "при зачинених воротах", посилаючись на молодість Юрія, доручила виконання гетьманських обов'язків генеральному писареві Івану Виговському. Виговський був здібним політиком, дипломатом, після того як Хмельницький викупив його з татарського полону в 1648 року під Жовтими Водами, він став фактично правою рукою гетьмана.

Генеральна рада в Корсуні підтвердила вибір старшинської ради. Вже на початку правління Виговський зумів укласти вигідний для України договір із Швецією, яка визнавала українські кордони аж до Вісли та Березини. Проте всередині країни авторитет Виговського був невисокий.

Новий гетьман Іван Виговський обмеження зовнішніх відносин, збільшення кількості військових російських залог в українських містах відкинув і у жовтні 1657 року підписує договір зі Швецією, яка у той час воювала як із Польщею, так і із Росією. Незадоволені цією угодою наприкінці року підіймають повстання за мовчазною згодою російських воєвод які перебували в Україні. Воно охопило Запоріжжя та південні полки Лівобережжя. Після того як цар відмовив Виговському щодо допомоги проти повстанців гетьман почав шукати інші варіанти. [2]

У Москві з великим недовір'ям стежили за діяльністю Виговського і відверто підтримували його противників. В лютому 1658 року на Україну приїхав від царя окольничий Богдан Хитрово, за вимогою якого була скликала ще одна генеральна рада в Переяславі. Хоча рада знову підтвердила вибір Виговського, Москва добилася згоди на перебування в Україні, окрім Києва, ще трьох воєвод - в Ніжині, Чернігові та Переяславі, заборонила гетьманові зв'язки зі Швецією. Козацькі полки мали бути виведені з Південної Білорусі.

Прямо з Переяслава Хитрово поїхав до полковника Пушкаря. Виговський вирішив не допустити заколоту, що назрівав і, закликавши на допомогу татар, у травні 1658 року розгромив Пушкаря під Полтавою. Сам полтавський полковник загинув у битві, а Яків Барабаш був спійманий і страчений.

Активне втручання Росії в українські справи викликало невдоволення серед старшини. Численні порушення Москвою Переяславської угоди посилили позиції прихильників встановлення СОЮЗУ з Польщею. Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І.Виговський йде на рішуче зближення з Польщею.

Річ Посполита була ослаблена безперервними війнами і готова на значні поступки заради польсько-українського союзу. Після тривалих переговорів гетьман у вересні збирає в Гадячі козацьку раду. Прибувають на неї й польські дипломати. В Гадячі почались переговори, які проводив з польського боку досвідчений дипломат Казимир Беньовський, а з українського - талановитий радник Виговського Юрій Немирич та полковник Павло Тетеря. Повернутися Війську Запорозькому до складу Речі Посполитої переконують козаків не так Виговський чи полковники, як посланець польського короля — волинський шляхтич Станіслав-Казимир Беньовський. Промовляючи на раді, він ”бранил Москву, уверял, что у москалей другая вера, чем у казаков, что москали не дозволят им свободно приготовлять водку, мед и пиво, прикажут надевать московские зипуны и лапти, запретят носить сапоги и впоследствии станут переселять казаков за Белоозеро, — пише історик Микола Костомаров. — А с другой стороны, обещал им счастье в союзе с Польшей. Теперь, — говорил он, — не будет более рабства: строгий закон не допустит панам своевольствовать над подданными”.

Вітчизна озивається до вас: я вас породила, не москалі! — завершив свою промову Беньовський. — Схаменіться, будьте рідними дітьми, а не виродками!

16 вересня 1658 р. Представники Війська Запорозького підписують договір про входження до Речі Посполитої, названий згодом істориками Гадяцькою угодою, який був ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва.

Отож, політико-правовим документом, що в концентрованій формі виразив прагнення козацької еліти, став підписаний І.Виговським Гадяцький договір, згідно з яким Україна, у формі Великого князівства Руського входила до складу Речі посполитої як рівноправний суб’єкт конфедерації. При цьому сама Козацька держава набувала форми аристократичної республіки, в якій старшина повинна була відігравати домінуючу політичну роль.[3]

РОЗДІЛ 2. Зміст

Доктор історичних наук із Санкт-Петербурзького університету Тетяна Таірова-Яковлева ще з 80-х років минулого століття вивчає статті Гадяцької угоди, які називає феноменом думки української політичної еліти того часу:

Гадяцьку угоду можна порівняти тільки із Конституцією Пилипа Орлика. Саме так корисно і цікаво вивчати цей документ.

Гадяцьку угоду можна назвати спробою примирення Польщі та України , адже останню визнавали майже незалежною державою під назвою Велике Князівство Руське , що на рівних правах входила до конфедерації із певними обмеженнями влади гетьмана (перш за все у зовнішній політиці ) , адже проголошувався єдиний монарх конфедерації – польський король .

У цій угоді підкреслюється постулат , що Велике князівство Руське має існувати до тих кордонів, до яких сягає мова народу руського , тобто сучасною мовою – українського. Нею і повинно було вестися у князівстві діловодство .

В основу примирення України та Польщі було покладено реалізований на Люблінському сеймі 1569 року принцип — федеративного устрою Речі Посполитої.

16 вересня 1658 року представники Війська Запорозького підписують договір про входження до Речі Посполитої, названий згодом істориками Гадяцькою угодою, який був ратифікована польським сеймом. Ця угода надто обмежувала права України, що зменшило підтримку Виговського серед козацтва.

З боку України для переговорів від кожного полку прислано спеціальних представників, які обмірковували пункти договору та скріпляли його своїми підписами. Переговори з українського боку очолив Юрій Немирич, який і є справжнім творцем Гадяцького трактату. Вважають, що він автор і міжнародного маніфесту старшини.

Юрій Немирич — український шляхтич, знатного роду, виходець із Північної Київщини, здобув блискучу освіту в Голландії, Оксфорді, Кембріджі, Парижі. Талановитий автор праць з історії й теології, він займався дипломатією — був послом польського сейму. У складі польського війська брав участь у війнах зі Швецією й Москвою. Аріанин за своєю конфесією, він потім повернувся до православної віри своїх предків. У 1655 році вступив на українську дипломатичну службу, був щирим і палким прихильником політичних планів Богдана Хмельницького, виконував ряд його відповідальних доручень: їздив послом до шведського короля, семигородського князя Ракочі. Юрій Немирич мав великий вплив на Івана Виговського. Оцінюючи політику Москви щодо України, Немирич бачив, що державно-політична автономія поступово перетворювалася на міф. Зростала небезпека для України з боку Московської держави, яка поглинала «царство по царству», перетворюючи народи на рабів.

Немирич бажав утілити в Україні свій політичний ідеал — союз трьох федеративних вільних республік, об'єднаних між собою лише особою короля, який обирався всіма членами союзу. Немирич сподівався, що на підставі Гадяцької угоди утвориться новий державно-федеративний союз — Польща, Велике князівство Литовське, Велике князівство Руське, тобто Україна. Велике князівство Руське мало б свій найвищий судовий трибунал із діловодством українською мовою, своїх урядовців, свою власну державну скарбницю, свою монету (для її карбування передбачалося відкрити монетний двір у Києві), свою армію — 30 тисяч козаків і 10 тисяч найманого війська. Польським військам заборонялося перебувати на території ВКР. У разі воєнних дій, перебуваючи на територіях ВКР, вони переходили під командування гетьмана.

Києво-Могилянська колегія діставала такі ж само права, які мала Краківська. Другу академію планували заснувати в іншому місті України й теж з університетськими правами. Дозволялося засновувати колегії, гімназії з латинською або грецькою мовами навчання, взагалі всякі українські школи «скільки їх буде треба», передбачалося цілком вільне книгодрукування.

Законодавча влада належала Раді, своєрідним національним зборам депутатів від усіх земель Великого князівства Руського й від усіх станів — козаків, шляхти, духовенства, міщан. Селяни, зрозуміло, не бралися до уваги. Козакам забезпечувалися давні соціальні права, а на пропозицію гетьмана, з кожного полку по сто козаків діставали шляхетство. У ВКР запроваджувалися посади канцлера (прем’єр), маршалка (спікер), підскарбія (віце-прем’єр і міністр фінансів) і вищий судовий трибунал.

Вища виконавча влада надавалася гетьманові, що обирався на Раді пожиттєво із затвердженням цього рішення королем. Обирали гетьмана козацтво, шляхта та духовенство. Водночас гетьман вважався київським воєводою й сенатором. Брестська церковна унія цілковито скасовувалася в усіх трьох державах — Україні, Литві, Польщі. Православні зрівнювались у правах із католиками. Православній церкві поверталися храми, землі, майно. У сенаті Речі Посполитої мали надати місце православному митрополитові київському і п’ятьом православним єпископам. Католицькій церкві та іншим релігійним конфесіям забезпечувалася повна толерантність. Греко-католицька (уніатська) церква зберігалася лише поза межами ВКР.

У першому розділі Гадяцького договору визначалася також спільна міжнародна політика. Всі три республіки мусили об'єднати зусилля для здобуття берегів Чорного моря й відкриття на ньому вільної навігації, взаємно допомагати одна одній у війні, зокрема проти Москви, якщо вона не поверне тих литовських і білоруських земель, які вона приєднала до себе. На випадок угоди Московської держави з Річчю Посполитою вона може бути прийнята як четвертий незалежний член федерації. [4]

У Гадяцькому договорі робилася спроба дати нові назви і визначення Українській державі — «Велике князівство Руське», яке об'єднувало воєводства Київське, Брацлавське та Чернігівське. На переговорах українці домагалися, щоб до складу Великого князівства Руського входили й західні українські землі — воєводства Волинське, Подільське, Руське та Белзьке, а також Пінський ,та Мстиславський повіти. Однак польські посли виявили щодо цього непоступливість.

Принагідне слід зазначити, що виникнення нової назви певною мірою викликане тим, що назва створеної в ході Визвольної війни 1648—1657 рр. Української держави не була офіційно і юридичне визначена. Фігурувала назва — «Військо Запорозьке». Саме так Богдан Хмельницький і підписував державні документи, тобто ця формула репрезентувала Українську Гетьманську державу. Щоправда, царський уряд майже відразу почав упроваджувати для приєднаної України назву «Малоросія», котра остаточно утвердилася в Російській імперії. Побутувала назва «Гетьманщина», траплявся термін «Польська Україна», «землі Війська Запорозького».

Водночас Галицький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 року.

Відновлення повинностей українського селянства.

Землі шляхти, конфісковані після 1648 року, поверталися попереднім власникам. Питання селян та козаків, що вже мешкали на цих ґрунтах, не врегульовувалося. Обумовлювалося лише, що шляхтичам заборонено тримати приватні збройні загони.

Саме останній пункт значною мірою пояснює не сприйняття Гадяцького договору вагомою частиною козацтва і старшини.

Цей договір так і не був реалізований хоч польський сейм його ратифікував, за винятком пункту про скасування унії. Замість скасування уніатської церкви була проголошена повна свобода віросповідання в Речі Посполитій.

Як підкреслює І.Крип'якевич, "Гадяцьккй договір був тільки новим, виправленим виданням Зборівської угоди". Поляки лише прикрасили зовнішній бік справи, були деякі гучні назви, як "Велике князівство Руське", гетьманові присвоювався титул воєводи київського, в уряді з'явились посади канцлера, маршала. Разом з тим українські вимоги про приєднання Західної України, про 30-тисячний реєстр та право на зовнішню політику були відкинуті. Однак договір свідчив, що Виговський намагався продовжувати курс свого попередника Богдана Хмельницького, а не "запродав Україну ляхам", як стверджували його опоненти. Звичайно, йому, на відміну від великого гетьмана, не вистачало вміння прогнозувати події, бачити далі поточних політичних комбінацій. Не міг він і об'єднати зусилля всього українського народу для здійснення своєї державної програми.

У чому ж полягає значення Гадяцької угоди? Це була перша спроба офіційно об'єднати Україну і поставити її на один рівень з державами Європи, мати власний сейм, суд, адміністрацію, фінанси, армію, тощо. Якщо італійська нація висунула лозунг об'єднання в 1848 році, а Бісмарк додумався до цього в 1871 році, то козацтво України ще в 1658 році проголошувало лозунг: "Всі землі руські - не тільки три воєводства, але й Подільське, і Волинське, і Руське - мають бути злучені в Руське князівство".

Чому Гадяцький договір" не зміг втілитися в життя? Відповідь на це дав М.Костомаров, який писав, що "і українці, і поляки не могли перші зрозуміти твору голів, що стояли не в рівні з народом, другі чесно додержати свого слова".

Народ не зрозумів до кінця Виговського. До того ж у переважній більшості ненавидів польську шляхту. Відіграла в цьому певну роль і Москва, яка зуміла внести розлад у лави козаків. Немаловажне значення відіграла і православна віра.

Галицький договір не зрозуміли не тільки широкі народні маси, але й частина козацької старшини. Вони гадали, що ця угода є зрадою інтересів України. Та більшість українських їсториків вважає Гадяцьку угоду видатним досягненням козацького уряду, свідченням зрослої державницької ідеології українського суспільства. Але, звичайно, як і кожна висока ідея, вона не відразу стала зрозумілою широким масам. У цьому й була трагедія Івана Виговського. До того ж реалізувати Гадяцьку угоду практично було неможливо. За спиною у Виговського піднімались нові суперечки і повстання старшин. І ця угода залишається лише видатною пам'яткою політичної свідомості української козаччини.

РОЗДІЛ 3. Наслідки угоди

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. За свідченням московського посланця Рогозіна, «багато голяків повстали, і худорідні людці полковників і сотників, і осавулів не слухають і говорять, мовляв, ми їх переб’ємо і пожитки їх заберемо».[5]

Гетьман відповідає універсалом, де звинувачує царя в намаганні ліквідувати козацькі права та вольності. Починається війна.

Спочатку царський уряд, дізнавшися про Гадяцьку угоду Виговського з Польщею, налякався й готовий був дечим поступитися. Воєводам доручалося піти на переговори з Виговським, навіть обіцяти йому виведення воєводи з військом із Києва та визнання умов Гадяцького договору. Виговському були готові дати звання й посаду київського воєводи, а старшині забезпечити землі та всякі свободи. Царський уряд не знав повного тексту Гадяцького договору. Виговський, повідомляючи царя про угоду з Польщею, заявляв, нібито він зберігає союз із Москвою.

Виговський уже не йняв віри Москві. Він спробував вибити воєводу Шереметьєва та його ратників із Києва, послав проти нього військо на чолі зі своїм братом Данилом Виговським, який мусив з'єднатися з київським полковником Павлом Хмельницьким. Але воєвода Шереметьєв, дізнавшися про наступ, вийшов із київської фортеці проти козаків і погромив їх під Києвом. Пізніше Данило Виговський потрапив у полон і був закатований у російському місті Калузі.

Гетьман Іван Виговський із головними силами вирушив проти воєводи Ромодановського, що спочатку стояв на кордоні. Однак воєвода встиг об'єднатися з Трубецьким і ранньою весною 1659 року більш як стотисячна московська армія під проводом князів Трубецького, Ромодановського, Пожарського та Львова вирушила в Україну, руйнуючи й нищачи все на своєму шляху. У складі московського війська був Іван Безпалий з козаками. Розпочалися активні дії.

Під містечком Срібним Петро Дорошенко з козацьким загоном зробив спробу затримати це величезне військо, але безуспішно. Сам він ледве врятувався. Князь Пожарський звелів вирізати всіх до одного людей у містечку.

Початок агресії був вдалим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Протягом 70 днів з 21 квітня 1659 року ніжинський полковник Григорій Гуляницький із п'ятьма тисячами козаків свого та чернігівського полків витримували облогу в Конотопі стотисячного московського війська. Не мали успіху ні запеклі штурми, ні підкопи з мінами, ні жорстокий безперервний гарматний обстріл. Московські командуючі наказали засипати рів навколо фортеці. Козаки робили вилазки, розганяли московських вояків, виносили з рову насипану землю й переносили її на вал, який ставав чимраз вищим.

Розлючений Трубецькой послав частину свого війська до міста Борзни. Місто спалили, побили багато людей, козацьких жінок і дітей, а вцілілих відправили до Москви. Така ж трагічна доля спіткала й Ніжин. Виговський нарешті зміг зібрати всі свої сили: козацькі полки (16 тисяч), наймані війська—сербів, поляків, німців, волохів (кілька тисяч), а також орди кримського хана Махмет-Гірея та польські корогви під проводом Андрія Висоцького. 24 червня це об'єднане військо вирушило до Конотопа. По дорозі розбили загін московського війська й підійшли до багнистої річки Соснівки, що за 15 верстов від Конотопа.

Оглянувши місцевість, гетьман вирішив, що вона підходить для поля битви. Сюди він мав намір виманити московське військо й дати йому бій. Верстов за десять праворуч Виговський поставив татарські орди. Козаків під командуванням Степана Гуляницького розмістив на широкій луці в закритому місці. Сам гетьман, узявши невеликий козацький загін і частину орди на чолі з салтаном-нурадином, перейшов бродом Соснівку й 27 червня з тилу вдарив на військо, що обложило Конотоп. Він мав намір після атаки нібито вдатися до втечі й таким чином примусити московське військо погнатися за козацько-татарським загоном, а отже потрапити до місця, де сховалися основні козацькі сили.

Однак після удару Виговського серед ворожих військ виникла паніка, вони почали тікати, а козаки — переслідувати їх. Проте згодом воєводи, побачивши, що у Виговського війська вдесятеро менше, ніж у них, самі повели атаку на козаків, котрі, як і наказував гетьман, втекли й перебралися через річку Соснівку.

На другий день вранці Пожарський із 30-тисячним військом перейшов річку. Решта московських військових сил залишилася під Конотопом. Пожарський почав лагодити своїх вояків до бою, наказав установлювати гармати. У цей час козацький п'ятитисячний загін на чолі зі Степаном Гуляницьким викопав непомітно для ворога рів, просуваючися до того моста, який щойно перейшло московське військо. Пожарського атакував зі своїм загоном Виговський і під ворожим обстрілом зразу подався назад, знову використавши маневр удаваної втечі. Московські війська кинулися за ним і таким чином опинилися далеко від моста. Козаки Гуляницького, які тепер опинилися в тилу московського війська, порубали міст і загатили ним річку, додавши ще скошеної трави й очерету, нарубаної лози та шелюги. Річка розлилася на всю луку.

Пожарський, побачивши за собою козаків, повернув назад. Тоді вже Виговський почав його переслідувати. Тут із гуком і свистом, наче вихор, налетіла орда, напавши на військо Пожарського з лівого флангу, з правого атакував Виговський. Пожарський зі своїм військом подався назад до річки, але там не було ходу. Гармати й коні повгрузали в багнюці. Спроба втечі пішки теж була невдалою. 30 тисяч царських вояків лягло трупом, устилаючи луку. Трубецькой з рештою війська поспішив відступити від Конотопа. Відбиваючись від атак козаків і татар, що його переслідували, він дійшов до Путивля.

Московська армія зазнала нечуваного розгрому. Кілька московських воєвод потрапило в полон. Князя Пожарського Виговський віддав татарам. Той так паскудно лаявся, що хан наказав відрубати йому голову. Російський історик Соловйов на основі московських джерел описує наслідки розгрому царських військ: «Цвіт московської кінноти... загинув в один день, і ніколи вже після того цар московський не був спроможний вивести в поле такого блискучого війська. В жалобній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах напав на Москву... Царська столиця Москва тепер затремтіла за свою власну безпеку: з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар із боярами раз-у-раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами та майном наповнили Москву, і йшла чутка, що цар виїздить за Волгу, за Ярославль».[6]

Очікувалося, що Виговський піде просто на Москву. Бій під Конотопом, здавалося, вирішив результат війни на користь України, з'явилась перспектива звільнитися від влади Московії.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. До того ж більшість українського народу не сприйняла Гадяцької угоди, незважаючи на її досягнення з державного, політичного, юридичного погляду. Неможливим здавався ніякий союз із Польщею, з-під гніту якої люди тільки-но визволилися. Лякалися, що польські магнати й шляхта повернуться, знову буде кріпацтво, панщина, окатоличення, ополячення. Сама думка про поворот під верховенство польського короля була нестерпною.[7]

Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В.Шереметьєвим. Московські воєводи заходять із тилу: шукають спільної мови з тими в Україні, хто незадоволений умовами Гадяцького договору, грають на антипольских настроях. Кошовий Іван Сірко, із яким Виговський давно не міг порозумітися, із Січі завдає татарам удару в тил. Тож орда полишає гетьмана сам на сам із ворогами як усередині України, так і на її північно-східному кордоні. ”Підставили” й поляки: при ратифікації обмежили Гадяцькі статті. Зокрема, королеві на затвердження мали подавати не одну кандидатуру гетьмана, а чотири. У вересні 1659 року Виговський скликав у Германівці на Київщині козацьку раду, але на ній перевага сил виявилася на боці його противників. Козацьких послів Виговського, які повернулися з польського сейму, зарубали на місці. За таких обставин Виговський зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю.Хмельницького. Розрахунок був на те, що “чарівне ім'я Хмельницького” (вислів І.Крип'якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави.

Тим часом російське військо князя Трубецького, користуючись міжусобицями в Україні, повернулося і зайняло Лівобережжя. Юрій Хмельницький прибув до Переяслава, де перебував Трубецькой, і був змушений проводити ще одну козацьку раду в оточенні російських військ. Рада підтвердила вибір Ю.Хмельницького і затвердила статті, які означали перегляд договору 1654 року.

Згідно цього документа, влада гетьмана значно обмежувалась: він не мав права самостійно призначати генеральну старшину і полковників, не міг розпочинати ніякого походу без дозволу царя, заборонялися зносини з іншими державами. Нового гетьмана рада могла обрати лише з царського дозволу. Козаки мали залишити Південну Білорусь, а царські воєводи з військом насаджувалися в Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані.

Юрій Хмельницький недовго гетьманував під владою Росії і вже наступного 1660 року під час походу на Правобережжя, під Слободищами перейшов на бік поляків. Польща погодилась на відновлення в цілому Гадяцького трактату, але без будь-якої згадки про "Велике князівство Руське".

Лівобережні полки, де перебували російські війська, зберігали вірність цареві і обрали наказним гетьманом полковника Якима Сомка. Таким чином, у 1660 році Україна розділилася на Лівобережну і Правобережну. Хаос, безладдя, постійні війни, заколоти, переходи гетьманів і старшини з російського боку до польського і навпаки, втручання в українські справи, крім поляків та росіян, ще й татар і турків, - все це були характерні риси періоду так званої "Руїни" (з 1663-1687 рр.).

Велике князівство Руське не проіснувало й півроку — якщо рахувати від моменту ратифікації угоди на сеймі у Варшаві. Та ідея Гадяцького договору — побудови Речі Посполитої як польсько-литовсько-української федерації оживала і згодом. Через півстоліття Генеральний суддя Василь Кочубей у доносі цареві Петрові І на гетьмана Івана Мазепу писав: ”Октоврія 10 дня (1707 року. — ”ГПУ”), ку вечеру, були замкнені двері у избі пана гетмана, а он, писар, в синех будучи хотив биті для свого діла у пана гетмана, але не могл допустити. И когда з той изби вийшол покоевий Дмитро, питал его писар, кто есть у пана, и что диется? Он сказал, же ”есть панове полковники, а діло у їх такое, жи читают пакта Комиссии Гадяцкое”.

Угода не було прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.

Таким чином, протягом надзвичайно важкого для України періоду Руїни здобутки часів Хмельниччини були в значній мірі втрачені. Україна була поділена між могутніми сусідами на частини. Лише на Лівобережній Україні зберігся значно обмежений царизмом автономний устрій.

Причини цієї трагедії були як зовнішні, так і внутрішні. До зовнішніх слід віднести те, що українська земля на той час стала ареною боротьби геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії і Речі Посполитої. Внутрішніми причинами були: розкол серед старшини - правлячої верстви українського суспільства, посилення антагонізму між різними станами українського населення, слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ на основі розбудови української державності.

Гадяцький договір був виваженішим і ґрунтовнішим, ніж договір 1654 р. Однак він залишився на папері через зміну військово-політичної ситуації в Україні.

З підписанням Гадяцького договору 1658 р. можна говорити про закінчення Національно-визвольної війни. Саме тоді — і формально, і фактично — було припинено війну проти Речі Посполитої, саме тоді виникла нова політична реальність.

Україна, на жаль, у той час не зберегла державної незалежності в боротьбі проти агресії Московської держави і з 1659 р. була включена до її складу як автономна політична одиниця. Далі почався новий етап національно-визвольної боротьби українського народу, більше знаний під назвою Руїна.[8]

Польща, взагалі, з самого початку не збиралася виконувати Гадяцьку угоду. Ще в травні 1659 р. у Варшаві на сеймі король і всі стани Речі Посполитої підтвердили присягою Гадяцький договір, надавши невеликій частині козаків шляхетство. Але це відбулося після майже місяця бурхливих дебатів, обурення магнатів і шляхти тим, що Україна домагається урівнення в політичних і державних правах із Польщею. Й тільки цинічне єзуїтське запевнення Беньовського, що треба домогтися прилучення козаків до Польщі, а згодом можна буде й повернути старі порядки, схилило сейм до присяги. Сенатори на чолі з королем свідомо йшли на клятвопорушення, відмову в майбутньому від своєї присяги.

Король щедро обдарував Івана Виговського, який утратив своє гетьманство. Настановив його київським воєводою й сенатором, подарував двоє староста: Любомиль на Холмщині з 25 селами та Барське на Поділлі, де було 30 сіл. До королівських дарувань входила також маєтність у Галичині коло Жидачева: з селами Руда на Стриї, Волиця й Кохавина. [9]

Отож, угода не було прийнята українським суспільством за багатьма причинами. Найважливіші з них це — залишення у складі Польщі Волинського, Белзького і Подільського воєводств, повернення прав на маєтності шляхті яка була змушена покинути свої володіння у попередні роки а також висока вірогідність війни з православним Московським Царством.

Росія не сприйняла цю угоду і почала війну з Україною. Незважаючи на перемогу під Конотопом війна склалася для Виговського невдало. Запорізька Січ напала на татар і тому вимусила їх повернутися назад у Крим. Проросійськи налаштовані кола старшини та козацтва саботували війну, бо на їх думку Виговський «продав Україну полякам» . Не бачачи іншого виходу з ситуації гетьман Виговський у жовтні 1659 склав повноваження та виїхав до Польщі.

Для поляків війна складалася значно успішніше і у 1660 році вони завдали суттєвих поразок Росії та звільнили Вільно.

В підсумку Росія і Польща уклали Андрусівське перемир'я 1667 року, а згодом Угоду про Вічний мир 1686 року. Лівобережна Україна перейшла під контроль Росії. Козацтво отримало ще менше привилеїв, ніж передбачав Гадяцький договір, і на кінець XVIII ст. практично втратило свій політичний вплив.[10]

ВИСНОВКИ

У чому ж полягає значення Гадяцької угоди? Це була перша спроба офіційно об'єднати Україну і поставити її на один рівень з державами Європи, мати власний сейм, суд, адміністрацію, фінанси, армію тощо. Якщо італійська нація висунула гасло об'єднання в 1848 році, а Бісмарк додумався до цього в 1871-у, то козацтво України ще 1658 року проголошувало його.Гадяцький договір фактично був проектом міждержавної спілки України, Польщі та Литви. Іншим ключовим питанням Гадяцького договору було улегітимнення козацької старшини, набуття нею реального статусу еліти на землях, що належали до Гетьманату, з перспективою поширення козацького впливу на інший масив етнічних українських земель. Уперше польський король визнавав за козацтвом виключні права в українському суспільстві. Згідно з умовами Гадяцької угоди, державний устрій у князівстві мав бути таким, як у Великому князівстві Литовському. Детально в угоді були окреслені і взаємини сторін у військовій сфері. Пам’ятаючи гіркий досвід угоди, підписаної з московським царем 1654 року, гетьманський уряд наполіг на тому, що українське військо повинно залишатися автономною одиницею, підпорядкованою виключно гетьманові. Вельми прогресивно виглядали й питання духовно-освітнього розвитку України. Угода передбачала закріплення за Києво-Могилянським колегіумом академічного статусу. На території князівства передбачалося заснування ще однієї православної академії та середніх навчальних закладів — колегіумів, а також початкових шкіл та друкарень.

Гадяцька угода - видатне досягнення козацького уряду, свідчення зрослої державницької ідеології українського суспільства. Але, як і кожна висока ідея, вона не відразу стала зрозумілою широким масам. Реалізувати договір практично було неможливо, проте він залишився визначною пам'яткою політичної свідомості Козаччини.

Оцінюючи Гадяцький договір з історичної точки зору можна прийти до висновків про те, що хоч Гадяцька угода могла би мати великі потенційні наслідки для історії України, Польщі та Росії, але її реальний вплив був мізерний, оскільки вона лишилася невиконаною і більшість впливових політичних сил виступила проти неї.

Та справа не лише в тому, що ця угода лишилася "на папері", її безумовне історичне значення в тому, що вона е свідченням певних політичних орієнтацій України в середині XVII ст. у складній геополітичній ситуації і вказує ті альтернативи, які об'єктивно існували в той час. Але в кожному регіоні існували різні орієнтацій ні групи населення, що надавало національно-визвольній боротьбі особливої трагічності й складності. Кожна з політичних сил бажала Україні добра, хотіла об'єднання українських земель в одній національній державі, але тільки після своєї перемоги. Безкомпромісність народних вождів з домішкою корисливості все більше і більше заводила Україну в глухий кут, вихід з якого можливий лише через надзвичайні соціальні потрясіння і втрати.

З іншого боку слід підкреслити те, що необдумані кроки в зовнішній й внутрішній політиці, особливо проти волі більшості народу, неминуче ведуть до того періоду в нашій історії який отримав назву "Руїна" з усіма його наслідками.

Список використаної літератури

1. Автореф. дис... д-ра політ. наук: 23.00.01 / О.І. Салтовський; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2003. — 36 с. — укp.

2. Історія України в особах: Козаччина ( Авторський колектив: В. Горобець, О. Гурій, В. Мостях та ін.) – К.: Україна, 2002. – 202 с.

3. Історія України: навчальний посібник За редакцією Б. Д. Лановика. – 3-тє вид. випр. – К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. – 574 с.

4. Історія України: Нове бачення: У 2т./ О. Гурій, Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 1995 – 350 с.

5. Т. Подкупко, Із "Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. - C. 117-125.

6. Український історичний журнал, № 3, 2008, C. 45-74

7. Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов Історія України Навчальний посібник Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» 2008

ДОДАТОК

Перекладено з польської мови В.Шевчуком (за виданням: Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка: - Т. 89. - Львів, 1909, с. 82-90). Текст перекладу подано за "Україна. Наука і культура", Вип. 25, Київ 1991, стор. 147-152. Примітки перекладача.

Гадяцький трактат 1

В ім'я Боже амінь.

До вічної пам'яті тепер і тих, що будуть потім завжди.

Комісія поміж станами Корони Польської та Великого князівства Литовського з одного і вельможним гетьманам та військом Запорозьким з другого боку через вельможних Станіслава Казимира Беневського, волинського, Казимира Людвіка Євлашевського, смоленського каштелянів з сейму від найяснішого Яна Казимира, з божої ласки короля польського і шведського, великого князя литовського, руського, пруського, мазовецького, жмудського, інфлянського, смоленського, чернігівського, готського, вандальського дідичного короля та всіх станів коронних і Великого князівства Литовського призначених комісарів з вельможним Іваном Виговським, гетьманом та всім військом Запорозьким в обозі під Гадячим, дня 6/16 вересня, року Божого 1658, Бог дав, щасливо і вічнотривало закінчена.

На тому місці вельможний гетьман запорозький зі своїм військом, прийнявши, як належить, пристойно й подячно, нас, комісарів, і зваживши на повну комісарську силу, дану нам від його королівської милості милостивого пана нашого та станів коронних і Великого князівства Литовського сеймовою повагою, декларував з усім військом, що не з доброї валі, а з примусу Запорозьке військо притиснуто було так всілякими утрудненнями і приступило до своєї оборони. Отож його королівська милість, наш милостивий пан, згадуючи батьківським серцем все, що сталося через колотнечу, взиває до єдності --- не погорджуючи прихильністю його королівської милості добротливого пана, ласку покірно приймаючи, приступають до тієї комісії, потім до спільної домови, постанови, згоди, щирості і із зупільної любові, беручи за свідків страшних заступників Божих, що постановлене має бути щиро, правдиво і вічно дотримано. У той спосіб постановили ми вічний, який ніколи не можна розірвати, мир.

1. Релігія грецька старожитна, та і така, з якою стародавня Русь приєдналася до Корони Польської, аби залишалася при своїх прерогативах і при вільнім відправленні набоженства, аж куди мова руського народу сягає, в усіх містах, містечках, селах, як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському, також на сеймах, у військах, трибуналах, не лише в церквах, але в публічних процесах, візитуванні хворих, на священних зібраннях, при похованні вмерлих і в усьому взагалі і то так, як набоженства свого вільно та публічно заживає римська віра.

Також релігії грецькій дається сила вільно засновувати церкви, чернецтва, нові монастирі, так само поновлювати та відбудовувати старі.

Що ж стосується церков і добр, фундованих здавна на старожитну церкву грецької релігії, при них залишатись мають греки старожитні, православні, а церкви ті після надання публічних прав вірним через полковників та іншу старшину Запорозького війська протягом половини року віддано буде через зобабіч призначених комісарів. А ту віру, що є супротивна вірі грецькій православній і яка множить незгоду між римським і старогрецьким народами2 жоден із духовного та світського, сенатського та шляхетського станів церков, монастирів, фундушів засновувати й помножувати не може як у духовних добрах, так і в його королівської величності і у власних дідичних у будь-який спосіб, і силу цієї комісії не порушуватиме на вічні часи. А римську віру у воєводствах Київськім, Брацлавськім, Чернігівськім вільно сповідувати, але пани світські, так і дідичні, так само й урядники його королівської милості релігії римська жодної юрисдикції не матимуть над духовними, світськими і ченцями релігії грецької, окрім їм належного пастора.

А що в спільній вітчизні спільні прерогативи взаємно належно мають обидві віри, то отець київський митрополит, що є зараз і буде згодом, з чотирма владиками: луцьким, львівським, персмишлянським, холмським і п'ятим з Великого князівства Литовського мстиславським, згідно їхнього власного порядку, мають засідати в сенаті з такою прерогативою і вільно голосувати, як у сенаті засідають ясновелебні їхні милості римського сповідання. Місце однак призначається його милості отцю митрополитові після його милості ксьондза архибіскупа львівського, а владикам після біскупів їхніх повітів.

У Київському воєводстві сенаторські достойності не мають даватися тільки шляхті грецької віри в правочинності тих урядів. А у воєводствах Брацлавському, Чернігівському переваги сенаторські мають подаватися альтернативна, так що після відставки сенатора грецької віри має заступати сенатор римської віри. В усіх однак трьох тих воєводствах в осади й добру посесію уряди мають віддаватися, подавши клятву теперішніх посесорів3.

Для того, щоб розросталася зуйльна любов у містах коронних і Великого князівства Литовського, скрізь, куди поширилися церкви грецької віри, мають заживати вольностей, свобод і ніякою перешкодою до магістрату4 грецька релігія не може бути.

Академію Київську дозволяє його королівська милість і стани коронні установити, вона такими прерогативами та вальностями має задовольнятися, як і академія Краківська, з тією однак кондицією, аби в тій академії не було жодних сект аріанських, кальвіністських, лютерських професорів, учителів та студентів. Отож аби між студентами та учнями не було жодна оказії до звади, всі інші школи, які були перед тим у Києві5, його королівська милість накаже перенести в інше місце.

Його королівська милість, пан наш милостивий, і стани коронні та Великого князівства Литовського дозволяють також другу академію там, де побачать їй принагідне місце, яка буде заживати таких прав і вольностей, як і академія Київська, але така мав бути установлена кондиція, щоб у ній сект аріанських, кальвіністських та лютерських професорів, учителів, студентів не було. А де та академія буде, вже там інших шкіл не можна буде відкривати на вічні часи.

Гімназії, колегії, школи і друкарні, скільки їх буде потрібно, буде вільно відкривати без утруднень і вільні науки відправляти, і книги друкувати усякі із релігійною конверсійністю, без ущербку, однак, королівського маєстату і без насмішок на короля, його милість.

А оскільки вельможний гетьман із Запорозьким військом, од Річі Посполитої одірваним, з любові до його королівської милості, пана свого милостивого і власної вітчизни, відступаючи від усяких сторонніх протекцій, повертається, тож його королівська милість пан наш милостивий і всі стани коронні та Великого князівства Литовського, скільки пан Бог допустив на два боки, офірувати за спільні гріхи його святому маєстату, покрити вічною амністією; тобто вічним забуттям, подаючи різної кондиції людям від найменшого до найбільшого, нікого не виключаючи як з-посеред Запорозького війська, так і урядників шляхетного сіпану, так само і приватних людей, тих загалом усіх, які будь-де і будь-коли залишилися й залишаються при вельможних гетьманах як померлому, так і теперішньому, ніякої помсти ані королівський маєстат, ані сенат, ані вся Річ Посполита, ані ніхто з приватних супроти них і кожному зосібна, від найбільших до найменших, не буде чинити і взагалі всі несмаки і все те, що тільки під час війни діялося, цілим християнським серцем під свідоцтвом страшного Бога зупільно добре, по-дружньому собі подарувавши, жодної один до одного ані явної, ані потаємної не повинні чинити помсти і практики, не даючись зводитись без жодного звільнення, коли б хотіли чинити скритні задуми, звільняючись від присяги.

Також усілякі кадуки6, як під тими, які є належні до Запорозького війська, так і під шляхтою, яка при вельможному гетьмані у Запорозькому війську і при шведах Казалася, від будь-кого запрошена, і надані від початку війни без усяких вимовлень, загалам усі і кожен зосібна касуються і законом публічним зносяться, і щоб вони нічиєму не шкодили гонорові, ані власності добр, які будь-де були за касацією і з книг оголошеними вважати і тих добр власним посесорам вільно віддавати володіти, і не мають боронити того кадуками під цілковитим знеславленням.

А оскільки сама річ, так і імя сама амністії повинні бути святі і оскільаі в давнім стані речі й особи всілякої кондиції людям відновлено, то до тієї ж єдності, згоди, милості, права, пана повертаються, як було перед війною. Також застерігається, коли хтось би важився рвати те святобливе з'єднання публічно чи приватна, смів би комусь за посідання ворожі дії попрікати, такий, як осквернитель згоди, карі має підлягати. В чому, коли б трапилася оказія для збереження лихослів'я, пильно має бути чинена інквізиція з обох боків. Вся річ Посполита народів польського, і Великого князівства Литовського, і Руського та провінцій, що до них належать, відновлюється в повноті так, як було перед війною, тобто аби ті народи залишалися в своїх межах і свободах непорушна, як були перед війною, згідно прав, описаних у радах, судах і вільної елекції панів своїх, королів польських, і Великого князівства Литовського, і руських.

А коли буде необхідність війни зі сторонніми панами на зміну кордонів, або щось би сталося вольності тих народів проти озлоби й пустоти має бути, а при свободах своїх вище названі народи мають ставати добре, по-дружньому як одне ціле, однієї і нероздільної Річі Посполитої, не чинячи поміж себе різниці щодо віри, але хто заявить і зголосить себе до релігії християнської, римська і грецька, усіх при мирі й вольності залишати. Також на права чи декрети, що (постали) з очевидної контрверсй, так і в супротиві, правні приводи були встановлені перед війною і в час війни.

Війська Запорозького має бути число шістдесят тисяч, або як вельможний гетьман подасть на реєстрі7. Затяжного війська десять тисяч, яке також, як і Запорозьке, має залишатися під владою того-таки гетьмана, і з податків, ухвалених на сеймі, у воєводствах Київському, Брацлавському та Чернігівському та інших має йти кошт від Річі Посполита на те військо.

Стан Запорозького війська у тих воєводствах і добрах призначається, в яких лишалися перед війною, і тому війську стверджуються всілякі вольності привілеями найясніших королів польських надані, утримуючи їх при стародавніх вольностях та інших звичаях, і їх не тільки ні в чому не ображатимуть, але всіляку загалом підтверджують повагу. Надто жоден державець добр його королівська милості і староста, ні дідичний пан і пожшптєвий, ані їхні підстарости, урядники та інші всілякі службові особи жодних податків з козацьких хуторів, сіл, містечок і домів не бігатимуть жодним претекстом, але, як люди рицарські, мають бути вони вільні від усіляких найбільших і найменших утяжень, також від цел8 і мит по цілій Короні і Великому князівству Литовському. Також і від сусідів усіляких старост, державців, панів і їхніх намісників мають залишатися вільні, перебуваючи тільки під юрисдикцією самого гетьмана руських військ. При тому всілякі напої 9, лови, польові та річкові, та інші козацькі пожитки вільно мають лишатися при козаках, згідно старих звичаїв.

Зосібна також для подальшого прихилення до послуг його королівській милості, кого гетьман руських військ презентуватиме за гідних шляхетського клейноду, тих усіх без утруднень Суде нобілітовано з наданням усіляких шляхетних вольностей так, однак, визначаючи, щоб з кожного палку могло бути сто нобілітованих. Жодних військ польських та литовських або чужоземних ніхто не буде впроваджувати у воєводства Київське, Брацлавське, Чернігівське. Війська однак платні, які будуть під владою гетьмана військ руських, будуть вибирати хліб з добр королівських та духовних у згаданих воєводствах за ордонансом10, того-таки, руського гетьмана. А коли б мала бути якась війна від границь руських і була б потреба у посилці коронних військ, то ті мають бути під регіментом гетьмана руських військ.

Для ліпшого підтвердження цих пактів і певності, гетьман руських військ до кінця свого життя гетьманом руським і першим сенатором у Воєводствах Київському, Брацлавському та Чернігівському залишатиметься, а після його смерті має відбутися вільне вибрання гетьмана, тобто оберуть чотирьох електів статусом воєводств Київського, Браилавського та Чернігівського, з яких одного король, його милість, вибере11.

Монетний двір для карбування всіляких грошей у Києві, або будь-де, як належить і буде зручно, мас бути засновано, згідно однієї ліги і з королівською особою. Податки, котрі Річ Посполита ухвалюватиме на сеймі, у воєводствах Київськім, Брацлавськім та Чернігівськім мають іти на платного жовніра, який залишається під владою гетьмана руських військ.

Спільна рада і спільні сили тих народів мають бути супроти будь-якого ворога.

Дбатимуть ті три народи спільно, всілякими способами, аби вільна була навігація Річі Посполитій на Чорне море.

Однак коли його милість цар не захоче повернути провінцій Річі Посполитої і наступатиме на Річ Посполиту, тоді всі сили, як коронні і Великого князівства Литовського, так і війська руські Запорозькі під регіментом свого гетьмана будуть з'єднуватися і воювати12.

Добра рухомі й нерухомі, королівщшш, також і суми грошей обивателів Руської землі, котрі в'язалися чи при шведському війську, чи Запорозькому, і зараз до вітчизни повертаються, конфісковані, мають бути повернені і заслуги їхні у війську короннім та Великого князівства Литовського мають бути компенсовані й оплачеш рівно із заслугами військ коронних та Великого князівства Литовського.

А що від цього часу гетьман із Запорозьким військом теперішнім і що буде потім, відступившись від усіляких сторонніх протекцій, не повинен буде більше до них в'язатися і взагалі у вірності, підданстві, послушенстві найяснішого маєстату польського королівства і наступників його, також усієї Річі Посполита має і мають, буде і будуть на вічні часи, не порушуючи однак постановленого братерства з його милістю кримським ханом13.

Ніяких послів від сторонніх держав не приймати, а кали такі трапляться, їх до його королівської милості мають відсилати. Також ані військ чужих не впроваджувати і не мати жодного із сторонніми порозуміння на школу Річі Посполитої, хіба доповівши його королівській милості.

Приватом усім зобабіч, так і духовним римської віри у воєводствах Київськім, Брацлавськім, Чернігівськім, Подільськім, також у Великому князівстві Литовському і на Білій Русі, і в Сіверщині до біскупств, пробоств, каноній, плебаній і добр, що до них належать, також ченцям усім до костьолів, кляшторів, дібр, фундацій, також світським зобабіч до добр дідичних, старосте, держав і власностей своїх дожшптєвих, заставних і за іншими контрактами належних у тих-таки воєводствах і у Великому князівстві Литовському, на Білій Русі і на Сівері, які там залишаються, відкривається безпечне повернення і віддача майна. Час однак повернення і віддачі майна його королівська милість, знісшись із гетьманом запорозьким, має призначити. Також спосіб того повернення майна має бути дотриманий, щоб жоден до своєї власності не повертався, а тільки за універсалом його королівської милості та вельможного гетьмана Запорозьких військ. З чого має бути взаємна зобабіч конференція.

А для розгляду різних справ, як кримінальних, так і поточних повинні мати в тих воєводствах свій особливий трибунал із таким укладом, який самі собі визначать. Окрім того, мають бути осібні судові староства овруцьке та житомирське.

А для ліпшої певності, оскільки гетьман із Запорозьким військом і відірвані воєводства відкидають усі інші протекції сторонніх народів, а добровільно, як вільні до вільних, рівні до рівних і шляхетні до шляхетних повертаються, для певнішого дотримання цього теперішнього постанов-лення дозволяє тому народові руському його королівська милість та Річ Посполита мати осібних печаткарів, маршалків, підскарбіїв разом із сенаторською достойністю та інші уряди руського народу, які згідно роти14 коронних урядників, мають виконати клятву, додавши той пункт, що нічого супротивного теперішньому постановленню печаткувати не будуть і взагалі остерігатимуть, щоб тому настановленню через конституцію або сеймові декрети і задвірні рескрипти, універсали, привілеї, не діялося нічого супротивного. До тих печаткарів, уряду і канцелярій належатимуть всі тільки духовні милості митрополій, єпископій, ігуменій та бенефіцій15 надання до яких дає його королівська милість, пан наш милостивий у воєводствах Руськім, Київськім, Волинськім, Подільськім, Брацлавськім. Чернігівськім, також всі милості не тільки духовні, але й світські у воєводствах тільки Київськім, Брацлавсиам, Чернігівськім, також і суди з королівських міст і згаданих тільки трьох воєводств, і всілякі декрети як задвірні, пак і сеймові. А що тільки б супротивне вийшло тому настановленню з коронної канцелярії або Великого князівства Литовського, те недійсне має бути і голова такого привілею не тільки тратить привілея, але і карі має підлягати на десять тисяч литовських кіп, і це ставитиметься на суд перед королем, його королівською милістю спеціальним списком.

Щоб випадки суперечок щодо підданих, звинувачених у сваволі, не приводили до нових заворушень, усі процеси про належність підданих до наїздів, забоїв, шкод, починених під час внутрішніх колотнеч, земські, городські, трибунальські, також декрети трибунальські персонально щоб розглядалися, особливо у воєводствах Київськім, Волинськім, Брацлавськім, Чернігівськім, і касувалися.

З царем, його милістю московським, коли 6 дійшло до настановлення пактів його королівською милістю і станами коронними та Великого князівства Литовського, має бути забезпечено репутацію й теперішнього настановлення вельможному гетьманові і Запорозькому війську і застережено.

Оцю комісію як їхні милості комісари, так і вельможний гетьман князівства Руського фактично підтвердили присягою і запис присяги виразно підписано рукою їхніх милостей. Більше того, та комісія постановлена буде особливою присягою з сенату через ясно превелебного його милість ксьондза біскупа віденського, також їхніх милостей панів гетьманів чотирьох коронних і Великого князівства Литовського, і печаткарів обох народів, пиж само і через маршалка посольського, боку рицарського на сеймі, який повинен бути якнайшвидше скликаний у присутності послів, відправлених від вельможного гетьмана Запорозьких військ.

А що стосується присяги його королівської милості, пана нашого милостивого, те з ласки своєї панської на покірливе прохання Запорозького війська зволяє його королівська милість і за неї панове комісари, їхня милість, асекурують.

Присяги ж полковників, сотників та усіх старшин Запорозького війська після сейму, на якому буде затверджено теперішнє настановлення, буде виконано перед комісарами, на те депутованими.

Щоб та комісія мала вічну вагу та повагу так як звучить з початку до кінця, буде вона вписана в право посполите, тобто в конституцію, сеймом апробована, знана і утримана як вічне і невідкличне право.

До великої руської булави має належати Чигиринське староство так як постановлено в певний час у привілеї уродженого Богдана Хмельницького, наданому від його королівської милості. А гетьман військ руських вільний мати резиденцію при його королівській милості.

Конвокащя воєводств Київського, Брацлавського, Чернігівського після майбутнього сейму, дасть Бог, буде складена найшвидше від його королівської милості, пана нашого милостивого, універсалом.

Діялося, як вище подано, в таборі під Гадячим, дня і року вище названих.

Іван ВИГОВСЬКИЙ, гетьман військ руських рукою власною

ПРИМІТКИ:

1. Перекладено з польської мови за виданням: Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка: - Т. 89. - Львів, 1909, с. 82-90. В бібліотеці Чарторийських у Кракові у кодексі під числом 402 зберігалося два автентичні екземпляри Гадяцького трактату, підписані Іваном Виговським. Обидва вони не дуже різняться між собою, різночитання між ними вимічаємо в примітках.

2. Йдеться про уніатську церкву, яка пактами фактично скасовувалася.

3. У другій редакції цей пункт має ширшу редакцію: "У Воєводствах Київськім, Брацлавськім і Чернігівськім уряди сенаторські тільки шляхті грецької віри при правочинності мають віддаватися в осади й добру посесію в тих воєводствах, подавши клятву теперішніх посесорів. Однак з уваги до гетьманства має бути першим сенатором у тих трьох воєводствах гетьман руських військ і вся юрисдикція київська має належати до його правління, як призначення підвоєводи та інших урядників. Це має служити і застерігати в захист на цьому боці, як наслідок, так і доти, доки не прийде в посесію Київське воєводство".

4. Досі для того, щоб бути у міському уряді Річі Посполитої або належати до цехів, необхідно було прийняти римо-католицьку віру.

5. Йдеться про католицькі школи в Києві, зокрема єзуїтські.

6. В тодішньому праві кадук --- це право до спадку, який залишено без заповіту, бездідичний спадок, привласнення полишеного маєтку.

7. У другій редакції йдуть після цього такі слова: "Згідно стародавніх вольностей під владою гетьмана руського. А скільки платного війська буде на Русі, воно має залишатися під владою того-таки гетьмана ".

8. Цело --- митна плата.

9. Мається на увазі право виготовляти й продавати напої.

10. Ординанс --- письмове розпорядження.

11. В другій редакції було додано: "Не віддаляючи від того уряду рідну братію вельможного гетьмана руського".

12. В другій редакції про те інакше: "З царем, його милістю московським, коли б прийшло його королівській милості і станам коронним та Великого князівства Литовського вести війну, військо Запорозьке до такої війни приваблене не буде".

13. В другій редакції: "І коли може бути напевно відновлено республіку царя московського", тобто малося на увазі, що цар увійде до Річі Посполитої зі своєю державою.

14. Рота --- присяга.

15. Бенефіція --- денне духовне право.

16. Конвокація --- зізвання чинів.

[1] Історія України в особах: Козаччина ( Авторський колектив: В. Горобець, О. Гурій, В. Мостях та ін.) – К.: Україна, 2002. – ст.61.

[2] #"#_ftnref3" name="_ftn3" title="">[3] Автореф. дис... д-ра політ. наук: 23.00.01 / О.І. Салтовський; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2003. — 36 с. — укp.

[4] Т. Подкупко,  Із "Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів". - К., 2001. - Т. 6. - C. 117-125.

[5] Історія України: Нове бачення: У 2т./ О. Гурій, Я. Д. Ісаєвич, М. Ф. Котляр та ін.; Під ред. В. А. Смолія. – К.: Україна, 1995 –ст.182.

[6] #"#_ftnref7" name="_ftn7" title="">[7] Український історичний журнал,  № 3, 2008, C. 45-74

[8] Ю. А. Мицик, О. Г. Бажан, В. С. Власов Історія України Навчальний посібник Київ Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» 2008.

[9] Український історичний журнал,  № 3, 2008, C. 45-74.

[10] http://ru.wikipedia.org/wiki/Гадяцький_договір.