Гетьманування Сагайдачного

Гетьманування Сагайдачного

Історія не кожному лишає місця на своїх безсмертних скрижалях, та гетьману Петру Конашевичу Сагайдачному вона відвела одне з найпочесніших – як видатному полководцю, політику, патріоту своєї землі; наслідки його діяльності настільки значимі, що повністю оцінити їх – справа майбутнього. Як кожна видатна історична постать, гетьман Сагайдачний викликає в нас необхідний інтерес. Багато істориків минувшини і сучасності досліджували його біографію, аналізували діяльність цієї незвичайної людини. Першим науковим дослідником життя і діяльності Сагайдачного був М. Максимович: саме він у своєму нарисі вперше оцінив Сагайдачного як видатну особу в історії України.

Деякі історики вважали, що Сагайдачний народився поблизу м. Самбора, інші – біля Перемишля, у Підгірі. Та сьогодні ми можемо точно назвати місце його народження – село Кульчиці на Львівщині хоча рік його народження і досі невідомий.

Батько Сагайдачного – дрібний український шляхтич на ймення Конан або, по-малоросійски, Конаш. Звідси й Конашевич означає по батькові, а не подвійне прізвище, як гадали деякі з наших істориків.

Тривалий час Петро навчався в Острозькій школі на Волині, першому українському навчальному закладі, заснованому близько 1576 р. князем К.К. Острозьким. Ця греко-слов¢яно-латинська колегія набула слави школи вищого рівня, осередку культури та освіти на Україні. При ній була навіть власна друкарня.

Навчаючись у школі, Сагайдачний не міг не знати таких діячів Острозької школи, як Герасим Смотрицький, письменник і просвітитель, перший ректор школи і автор друкованих книг «Ключ царства небесного» і «Календар римський новий»; Іван Федоров, котрий заснував тут друкарню і видав «Буквар», «Новий звіт з псалтирем», «Острозьку біблію». У цій школі викладали Дем¢ян Наливайко, філософ і церковно-громадський діяч, письменник і видавець Василь Суразький, Мартин Праневський, які утворили антиуніатський літературно-науковий гурток, де народилася «Граматика словьянського языка», перший у Східній Європі друкований підручник граматики і логіки. Під впливом таких освічених учителів Сагайдачний і написав свою «Розмову про унію», яку литовський канцлер Лев Сапега назвав «дуже цінним твором».

Від природи допитливий і кмітливий, Сагайдачний ще у школі дійшов переконань про необхідність боротьби за волю і культурний поступ свого народу, проніс їх через усе життя, втілюючи у своїх ділах. Він один з перших козацьких гетьманів пізнав ціну розуму, знань, культури, ціну миру. І, може, тому у всіх його вчинках ми вбачаємо розважливу поміркованість і статечність, які, однак, гідно поєднувалися з непорушною переконаністю, особливо коли йому доводилося вдаватися до військових дій.

З Острога Петро Сагайдачний переїхав спершу до Києва, невідомо з яких причин – чи навчатися в Київській школі, а чи шукати собі заняття. Відомо також, що в Києві він служив домашнім учителем у міського судді Яна Дисака і звідти десь близько 1601 року, з якихось сімейних непорозумінь, подався на Січ.

Початок гетьманування П. Конашевича Сагайдачного припав на 1605–1610 рр. На гетьманство його обирали декілька разів.

Центром тодішнього Запоріжжя було гирло річки Чертомлин та її найближчі урочища. Перебування запорожців переважно на Чертомлину побачив у 1594 році посол німецького імператора Рудольфа ІІ Еріх Лясета. Проте Сагайдачний, мабуть, вирішив, що зручніше розміститися вище річки Чертомлин, навпроти острова Велика Хортиця, вище гирла Чертомлина і нижче останього порога Вільного, в урочищі найбільш зручному та безпечному. Очевидно, саме від Петра Сагайдачного до сьогодні збереглися назви «Попелище Сагайдана» і уламки «Крісла Сагайдана» – навпроти острова Хортиця.

Петро Конашевич Сагайдачний був дуже хоробрим воїном і умілим полководцем. Про це свідчать багато істориків.

З розповіді Якуба Собеського: «Конашевич надзвичайно спритно, страшенно збентеживши ворога, злучився із Владиславом під самою Москвою, столицею держави Проніс переможні корогви своїми безмежними просторами, спустошив вогнем і мечем недружні землі, обернувши в сумні руїни такі незвичайні, сильні своєю позицією та залогами міста як Єлець, Шацьк, Ливни, Калуга»

Історик Санавич зазначав, що замолоду Сагайдачний брав участь у молдавській й лівонській війнах, кінець яких припадав на 1583 і 1600 роки. Тож коли він прибув на Запоріжжя, літ йому вже було немало.

Історик Пантилий Каменський, характеризуючи Сагайдачного, пише, що це була людина «низького походження, але велика духом, розуму незвичайного, хоробрий, бадьорий, проворний, малоречивий, ворог розкоші, вдачі жорстокої, несамовитої, людина, що карала за найменший злочин…»

М. Максимович засвідчує, що коли гетьманами на Запоріжжі були Самойло Кішка, а потім Гаврило Крутневич, при них і досяг Петро Сагайдачний такої видної серед козацтва посади, як генеральний обозний, у віданні якого були вся артилерія, зброя і засоби пересування козацького війська.

Продовжуючи справу своїх попередників, Петро Сагайдачний насамперед пішов війною на татар і турків, здійснивши цілий ряд дивовижних подвигів. В «Діаруті Хотинського походу» Яків Собеський – сучасник Сагайдачного, котрий не раз з ним спілкувався і добре знав його – писав: «…Богато разів здійснював він морських походів на човнах на чолі запорізького війська і завжди доля сприяла йому: він завжди повертався зі славою…»

Так, у 1607 році Сагайдачний спустошив два мусульманських міста, Очаків та Перекоп.

У 1608 та на початку 1609 року здійснив напад на береги Анатолії і знищив там усе вогнем і мечем.

У 1612–13 він утрутився у внутрішні справи князівств Молдавії та Волонії, які були васалами Туреччини, і водночас постарався розташувати свої війська в королівських маєтках у Польщі, беручи з них необхідне для свого війська продовольство.

У 1613 р. Сагайдачний двічі виходив з козаками на Чорне море, «завдав багато шкоди татарам, спустошив кілька міст у Херсонесі Таврійському». Тоді супроти нього турецький султан Ахмет І вислав чималу армаду з галер та чайок до Очаківського порту, поблизу якого козаки за звичаєм поверталися назад на Запорожжя. Проте січовики вночі напали на безтурботних турків у самому порту і розгромили їх, а про свою перемогу негайно повідомили польський сейм і, крім того, коронному гетьману С. Жолкевському.

Того ж, у 1613 року Сагайдачний напав на татар, які під час його відсутності вторглися в запорізькі землі і здобув над ними блискучу перемогу на березі Самари.

У 1614 року Сагайдачний з 2000 козаків знову виплив у море. Дорогу січовикам на цей раз показували так звані потурнаки, тобто українські бранці, які несамохіть прийняли мусульманську віру, але потім утекли з полону і повернулися на Україну. Чудово знаючи всі вкази в Турецькі прибережні міста, вони кермували козацькою флотилією. Запоріжці пристали до багатої і добреукріпленої гавані Сінопу, зруйнували там фортецю, вирізали гарнізон, захопили арсенал, спалили кілька мечетей, суден, винищили багато жителів, визволили усіх невільників-християн і, завдавши туркам збитків загалом на 40 мільйонів злотих, спішно подалися в море.

Звістка про взяття козаками Сінопу справила на турків приголомшуюче враження. Після цього султан одразу ж відправив у море румелійского беглербека Ахмет-пашу і наказав перестріти і винищити козаків. Уследівши загрозу, вони вирішили пробитися крізь турецькі галери і піти угору по Дніпру. Запорожці боронилися мужньо і самовіддано, проте цього разу певна перевага була на боці їхніх супротивників. Поступаючись їм у силі та бойовому спорядженні, козаки врешті-решт не витримали натиску і зазнали поразки. Частина з них була убита, частина потоплена, і лише незначна кількість прорвалась уперед і подалась до Черкас і Канева. 20 козацьких бранців були доставлені у Царград і там жорстоко страчені у присутності жителів Сінопу, прибувших у столицю із звісткою про спустошення міста козаками.

Після страти полонених козаків турецький уряд направив у Польщу послів з повідомленням, що він рушить військом на козацьку землю, аби раз і назавжди покласти край їхнім виходам у море та набігам на турецько-татарські володіння. Але в Польщі розцінили виконання цього плану як порушення існуючого меж турками і поляками миру і відповіли, що проти козаків виступить сам гетьман Жолкевський, а турки можуть розташуватися біля Дніпровського лиману і знищувати тих, хто тікатиме у відкрите море.

Та попри це напровесні наступного 1615 року гетьман Сагайдачний з козаками знову виплив у Чорне море на 80-ти чайках, досяг Константинополя і підпалив біля нього 2 пристані – Мізевну та Архіоки. В гирлі Дунаю між козаками і переслідувавшим їх турецьким флотом відбувся жорстокий бій, в якому турки зазнали нищівної поразки: вони втратили усі свої судна. Відтак козаки благополучно піднялися угору по Дніпру і прибули на Запоріжжя.

У 1616 році Сагайдачний з 2000 козаків здобув Кафу, в якій знемагало багато невільників-християн, які були визволені і приєднані до козацької флотилії. Від Кафи Сагайдачний знову подався до Сінопу й далі до Трапезунду і здобув приступом обидва міста.

Дивовижна сміливість, швидкість і руйнівність усіх козацьких походів на Крим та Туреччину важко вичерпно описати і можна пояснити їх лише тим, що на чолі запорожців стояв такий геніальний проводир, як Петро Конашевич Сагайдачний. Подібних успіхів козаки до Сагайдачного та й після нього, ніколи не мали. Своїми несподіваними й хоробрими набігами вони буквально підняли на ноги увесь Крим і Туреччину.

Час Сагайдачного – це розпал боротьби православ¢я з унією та католицтвом.

Політика польського короля Сигізмунда ІІІ що до цих некатоликів була жорстокою. Важко доводилося від тієї політики усім підданим польсько-литовської держави православної віри. Становище православного населення в Польщі тим паче було важким, що воно складалося переважно з простого народу, який знаходив підтримку в так званих церковних братствах, та нижчого духовенства. Вищий же клас, спокушений польською культурою, ополячувався, а вище духовенство 25 років не мало у себе глави православної церкви – митрополита, оскільки польський уряд цього не дозволяв.

В той час, коли стара провідна верства українського суспільства, магнати й шляхта, помалу сходить зі сцени через масову дезерцію своїх членів до польсько-латинського табору, а у міщанства вже не вистачало сил самим виносити тягар боротьби за церкву й народність, виступає нова суспільна сила, нова верства, що вийшла з лону українського народу, – козаччина – і переймає на себе завдання бути головною опорою православної церкви і української народності.

Сагайдачний робить козацьку справу не становою, а загальнонародною: з часу його гетьманування козаки виступають захисниками усіє української землі і водночас беруть під свою оборону православну віру, яку католицтво та унія силкувалися стерти з лиця землі. Сагайдачний добився того, що в Україні 1619 року з¢явився власний митрополит та 6 єпископів.

Слід відмітити, що саме в той час Сагайдачний не був гетьманом: він не мав широкої популярності в масі козацтва. Особливо ж були настроєні проти нього так звані випищики, яких він на основі угоди з правительством викреслив з реєстру. Використавши момент, коли Сагайдачний пішов з частиною війська в похід під Перекоп (1620) козаки скинули його з гетьманства й вибрали на його місце Якова Бородавку. Одначе Сагайдачний залишився полковником і, як особа впливова й авторитетна, за порозумінням з київським Богоявленським братством, допоміг перевести відновлення ієрархії.

У червні 1619 року повертався з Москви Єрусалимський Патриарх Феофан, який 23 числа висвятив там Филарета Микитовича в Патриархи Всеросійські. З Москви Феофан тримав шлях у міста України. Коли він з Путивля доїхав до Густинського монастиря, поблизу м. Прилук, то там його зустрів гетьман Сагайдачний і супроводив до Києва

Для зустрічі високого гостя до Києва з’їхалося багато люду й духовенства. Здавалося, сама Руська земля співчувала такій події своїм землетрусом, що саме тоді стався на Україні.

Як тільки патріарх приїхав до Києва, відбулася нарада представників з усіх частин України й Білорусії. Тут було намічено кандидатів на митрополичу й на єпископські кафедри. Сагайдачний брав участь в цій нараді, яка мала характер свого роду національного конгресу.

Сагайдачний звернувся до патріарха Феофана з проханням висвятити митрополита для міста Києва.

Проте патріарх Феофан, остерігаючись польського короля та єзуїтів, а також не маючи на те дозволу Константинопольського патріарха, котрому здавна була підпорядкована Київська митрополія, довго вагався.

Одначе тодішні події в Польщі допомогли Сагайдачному схилити на свій бік патріарха і здійснити свої наміри.

Для гетьмана Сагайдачного це був надзвичайно сприятливий момент, і він їм повністю скористався. 6 жовтня патріарх Феофан зі своїми супровідниками Митрополитом Неофітом і стагангським Єпископом Авраамієм висвятив ігумена Михайлівського монастиря Іова Борецького Київським Митрополитом, ігумена Межигірського монастиря Ісайю Копинського – єпископом перемишльським, грека Авраамія – єпископом туровським і пінським, архімандрита Трахтемирівського монастиря Ієзекіїля Курцевича – єпископом Володимирським, архімандрита братського Свято-Духовського Віленського монастиря Лилетія Смотрицького – архієпископом полоцьким, ігумена чернецького Ісакія Борисковича – єпископом Луцьким і Острозьким.

При висвяченні митрополита та єпископів їм було повернено багато православних церков, монастирів та земель, одібраних раніше у православних уніатами і католиками.

У той час, коли на Україні сталася така важлива, видатна й надзвичайна за своїми наслідками подія, турки, розгромивши поляків під Цецорою, на цьому не зупинилися: вони зібрали нові, ще грізніші сили, щоб удруге рушити на Польщу. У свою чергу, і польський уряд вирішив підготуватися до відсічі, для чого зібрав раду у Варшаві, куди було запрошено також «великого і доброго справою Сагайдачного», як називає його польський літописець Йоахим Єрлич.

Але Сагайдачний не одразу погодився їхати до Варшави. Він побачив усю вигоду свого становища і спершу ухилився від будь-якої допомоги полякам. Тоді вони почали діяти на нього через патріарха Феофана, котрий ще й досі перебував в Києві. Патріарх Феофан «широкими словами» мовив і переконував Сагайдачного, аби він з усіх своїх сил «чинив кривавий наступ на ворога Божого і християнського». Тільки після цього Сагайдачний зголосився допомогти полякам, та й то за умови, якщо патріарх Феофан і королівський посол Бартоломей Обілковський гарантуватимуть, що король підтримуватиме нововисвячених православних митрополита і єпископів. І тільки коли король погодився задовольнити вимогу Сагайдачного, тоді й він із свого боку погодився їхати до Варшави. Це свідчить про мудрість і далекоглядність гетьмана Сагайдачного і як політика, і як «хранителя православія» в Україні.

У Варшаві Сагайдачному виявили велику шану і прислухалися до великих порад. Сам король звернувся до гетьмана зі словами: «Я посилаю сина до Хотин і доручаю його тобі».

Проте Сагайдачний не задовольнявся лише одним люб’язним прийомом короля і висунув перед поляками умови, які просив розглянути тут же у столиці, в його присутності. Ці умови були такі:

1) скасування посади козацького старшого, призначуваного козаками польським урядом;

2) офіційне визнання влади українського гетьмана над Україною;

3) скасування обтяжливих розпоряджень щодо козацтва;

4) надання населенню України свободи віросповідання.

Ось і видолана можливість для Сагайдачного нарешті здійснити свої давні мрії про долю України та її народу.

Коли всі ці умови були прийняті й затверджені, лише тоді Сагайдачний поспішив до Києва і відпустив звідти в Єрусалим патріарха Феофана.

Урочистим було прощання народу з патріархом, з великим смутком і плачем проводжало його населення Києва. Після проводів у Києві остаточне прощання з патріархом відбулося на кордоні руської землі, в Буші.

Відомий український вчений XIX ст. М.М. Максимович зазначав, що якби Сагайдачний здійснив лише дві справи – підтримав Київську школу й відновив православну митрополію, – то й цього було б досить, аби обезсмертити своє ім’я. Звісно, це була найважливіша справа в житті великого гетьмана, та не остання.

Навіть дуже хворий, гетьман Сагайдачний, як людина високих моральних якостей, не міг не піклуватися про подальшу долю рідного краю та рідного народу. Останні 5 місяців життя він присвятив внутрішнім справам України.

З усім козацьким військом Сагайдачний вступив у Київське богоявленське братство, взявши його таким чином під свою опіку. У своєму заповіті він виділив на нього кілька тисяч злотих, а також кілька тисяч на оновлення Богоявленського монастиря та утримання його школи.

У той же час гетьман оновив ще деякі церкви, спорудив нову в Києві при Фролівському монастиреві, послав 15 000 золотих червонців братській школі у Львові, залишив грошові вклади іншим монастирям, церквам, школам на Україні. Традицію, закладену Петром Сагайдачним, – дбати при Київську братську школу, продовжували й інші гетьмани Війська Запорозького та України.

Після цих благодійних справ Сагайдачний уладив особисті справи і призначив опікунами свого майна та «душе-прикажчиками» митрополита Іова і наступника в гетьманстві Оліфера Остаповича Голуба.

Про час кончини Сагайдачного є різні свідчення. Наприклад, Червоноруський літопис повідомляв, що гетьмана застрілили турки у 1620 році під Хотином, а тіло його поховали в Києві. А Митрополит Євгеній у своєму творі «Короткі відомості про початок Київської духовної академії» подає свідоцтва, ніби Сагайдачний помер у 1629 р.

Але насправді це сталося 10 – 20 квітня 1622 р. від ран, отриманих у Хотинській битві 1621 р. На провідному тижні 1622 року цілий Київ з великою урочистістю ховав козацького героя в братській церкві на Подолі. Над його могилою студенти Богоявленської братської школи промовляли жалібні вірші, складені ректором Касіяном Саковичем, в яких прославляли заслуги покійного перед рідним краєм і перед православною. Похований гетьман в Києво-Братському монастирі.

Життя людини, а тим більш такої, що залишила після себе помітний і дуже вагомий слід в історії, є, безперечно, цікавим і повним ще нерозкритих таємниць як для сучасників її, так і для нащадків.

Час, коли Сагайдачний виступив на політичну арену, був дуже складним для України: то був час важких випробувань і боротьби українського народу за визволення з-під гніту Речі Посполитої і утворення власної держави. То був час загострення класової боротьби в Україні у зв’язку з посиленням польського кріпосницького, національного і релігійного гніту; то був час чисельних козацько-селянських повстань, як наслідок протиставлення польської влади і українців. То був час, коли один одного безперестанно змінювали козацькі ватажки, не залишаючись довго на цій посаді. Тому, коли Сагайдачний посів високу посаду гетьмана, перед ним став цілий ряд дуже відповідальних завдань: він узяв в свої руки не лише гетьманську булаву – від нього залежала у той час доля усієї України.