Інкорпорація України в державну структуру Російської і Австрійської Імперій

Інкорпорація України в державну структуру Російської і Австрійської Імперій

ЗМІСТ

1. Обмеження царизмом автономії України. Перша Малоросійська колегія

2. Остаточна ліквідація царизмом української автономії

3. Заселення Південної України

4. Три поділи Польщі та доля українських земель

1.     Обмеження царизмом автономії України. Перша Малоросійська

колегія

Вивчаючи це питання, доречно зробити акцент на тому, що наприкінці XVII – на початку XVIII ст. на Лівобережній Україні і Слобожанщині зберігався козацько-старшинський адміністративно-політичний устрій. Після поділу цієї території на губернії у 1708 р., Лівобережжя й більша частина Слобожанщини ввійшли до складу Київської губернії, де були підпорядковані київському губернаторові. Там, як і раніше, існував автономний гетьманський устрій. Але царський уряд постійно здійснював пильний нагляд і контроль за діяльністю гетьмансько-старшинської адміністрації, обмежував автономію і посилював гноблення українського народу.

Іван Скоропадський (1708 – 1722 рр.) після обрання його гетьманом Лівобережжя звернувся до Петра І з проханням підтвердити традиційні права і вільності Гетьманщини. Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після Полтавської битви Скоропадський знову звернувся до Петра з такими проханнями:

1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів (було відмовлено);

2) щоб повернути Україні гармати, що їх взято в Батурині (було відмовлено);

3) щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України (обіцяно наказати воєводам);

4) щоб не обтяжувати населення постоями московських військ (було відмовлено).

Петро І замість затвердження «Статей» видав «Решительный» указ 1709 р. – це вже була не двостороння угода між рівними сторонами, а однобічний акт, царський наказ. Почався форсований наступ на українську автономію.

Подальшим значним обмеженням гетьманської влади було призначення до гетьмана царського резидента, спочатку одного – стольника Ізмайлова, потім двох – стольника Протасьєва і думного дяка Вініуса. Вони мали наглядати і контролювати всю діяльність гетьмана і старшини. Гетьманську столицю було перенесено на самий кордон з Московською державою до Глухова. За сенаторським указом 1720 р. в Україні заборонялося друкувати ніяких книг, окрім «церковних давніх видань».

Важливо підкреслити, що Петро І вживав всіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей – козаків та селян – відряджалося на спорудження фортець, копання каналів, будування нової російської столиці. Внаслідок цієї політики Україна за 20 років після гетьманування Мазепи дуже збідніла, що стали помічати й московські воєводи. Крім того, росіяни вперше отримали в Україні великі землеволодіння.

29 квітня 1722 р. Петро І видав указ І. Скоропадському про створення Малоросійської колегії. В указі говорилося, що оскільки в судах, збиранні податків і взагалі в управлінні Гетьманщини багато непорядків, цар наказав заснувати колегію із шести офіцерів російських полків на чолі з президентом – бригадиром Степаном Вільяміновим. Колегія ставала вищим судовим і контролюючим органом краю.

Скоропадський пробував був протестувати, але марно. Він не переніс удару і незабаром помер (3 липня 1722 р.).

Після смерті Скоропадського цар не дозволив обрати нового гетьмана, а доручив управління Павлу Полуботку (1722 – 1724 рр.). Одночасно приїхав до Глухова бригадир Вільямінов і сформував Малоросійську колегію. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Колегія з Вільяміновим, і між ними почалася боротьба.

Малоросійська колегія почала прибирати до своїх рук фінанси і все правління Лівобережжям, обмежуючи цим владу старшини. Були обкладені податками й повинностями маєтності старшини, церква та монастирі, посилений тиск на полкову й сотенну адміністрацію. У Стародуб, Чернігів, Переяслав і Полтаву були призначені царські коменданти, задля контролю за діяльністю полковників і полкової старшини. Дійшло до того, що царський уряд став призначати полковниками козацьких полків російських та іноземних офіцерів (Толстого, Богданова, Милорадовича та ін.).

Належить відзначити, що Малоросійська колегія, Вільямінов, царські офіцери, посилюючи гноблення українського народу, зачіпали й життєві інтереси козацької старшини. Наказний гетьман Павло Полуботок і верхівка старшини не раз зверталися до царя з проханням дозволити обрати нового гетьмана, ліквідувати Колегію, заведені нею податки та інші обмеження.

Діяльність Полуботка обурила Петра. Він наказав заарештувати Полуботка й частину старшини, що підписала петицію до царя про вибори гетьмана. 18 грудня 1724 р. у Петропавловській фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. помер Петро І.

В пам'яті українського народу П. Полуботок залишився як один з улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. Після смерті Полуботка, а потім і Петра, гетьмана не було, Лівобережною Україною управляла Малоросійська колегія, що підлягала Сенатові й цариці Катерині І.

У цілому царський уряд і далі продовжував політику поступового обмеження автономії України, а потім і її повної ліквідації. Але це робилося не одразу, з деякими відступами, бо російській державі у XVIII ст. доводилося вести тривалі війни з Туреччиною, Кримським ханством, Польщею. Україна в цих війнах була найближчим плацдармом і тилом російських військ, забезпечувала їх квартирами, провіантом, фуражем, транспортом. У бойових діях брали участь і українські козаки. Через це царський уряд змушений був враховувати настрої старшини і населення і часом йти на деякі поступки.

Після смерті Катерини І престол перейшов до Петра II. Негайно було скасовано податки, накладені на маєтки Колегією, відкликано Вільямінова до Петербургу і дозволено обрати гетьмана. Малоросійська колегія була ліквідована. Україна з відання сенату була передана в Колегію Закордонних справ.

Часткове повернення Україні її прав і свобод були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури, стратегічний же наступ не припинявся. Про це свідчить такий факт: у 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман Д. Апостол (1728 – 1734 рр.) подав петицію про повернення Україні старих прав. Відповіддю царя були так звані «Решительние пункты», згідно з якими гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за фінансами вводилися посади двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти в царську казну та ін.

Другий приклад – після смерті Д. Апостола у Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати новому державному органу, що дістало назву «Правління гетьманського уряду» (1734 – 1750). До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління стояв князь О. Шаховський. Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання у всі сфери суспільного життя російських чиновників, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». Таким чином, знову суспільне життя України перебувало під контролем російської сторони.

2. Остаточна ліквідація царизмом української автономії

У 1750 р. останнім гетьманом України став брат фаворита нової імператриці Єлизавети – К. Розумовський (1750 – 1764 рр.). Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.) у цей час з’явилася низка нових: у 1754 р. було ліквідовано митний кордон між Гетьманщиною та Росією, а гетьману наказано складати фінансові звіти російському уряду; у 1761 р. Київ назавжди перейшов під пряме імперське правління.

Проте можна погодитися з істориком О. Субтельним, що «за Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії». Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. К. Розумовський пішов назустіч старшині і у 1760 – 1761 рр. заборонив переходи селян без письмової згоди пана, почав скликати з’їзди старшини – Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення у шляхетський парламент на зразок польського сейму. Була проведена певна модернізація війська: удосконалено артилерію, введено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський мав плани відкрити у Батурині університет.

Однак прихід до влади Катерини II кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчився для К. Розумовського втратою гетьманської булави. У 1764 р. було видано царський маніфест про ліквідацію гетьманства. В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство. Для управління цією територією було створено Другу Малоросійську колегію, яка складалася з 4 росіян та 4 українців. Президентом колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Рум’янцев.

Треба відмітити, що було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. У «Секретном наставлении» Рум’янцеву, Катерина наказувала вести лінію на повну ліквідацію всіх залишків автономії в Україні, маючи при цьому «вовчі зуби й лисячий хвіст». У 1765 р. уряд ліквідував слобідські козацькі полки й замість них створив регулярні гусарські полки. Козаки офіційно почали називатися військовими обивателями. На землях Слобідської України була утворена Слобідсько-Українська губернія на чолі з царськими урядовцями.

У 1764 р. за розпорядженням уряду було утворено Новоросійську губернію (центр м. Кременчук), яка складалася з двох провінцій: Єлизаветинської – на правому березі Дніпра, і Катеринославської – на лівому березі. Провінції поділялися на полки, що були одночасно і військовими, і адміністративно-територіальними одиницями. Усі козаки, які жили тут, і частина лівобережних козаків ставали солдатами й прирівнювались до селян – військових поселенців.

Уже в 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, у 1781 р. – ліквідовано полкову систему на Гетьманщині. Лівобережна Україна була поділена на три намісництва – Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Тоді ж були утворені Харківське та Катеринославське намісництва. Скрізь була заведена єдина для всієї Російської імперії система адміністрації.

У 1782 р. вийшов указ царської Військової колегії про ліквідацію українських козацьких полків і створення замість них регулярних карабінерних полків за російським зразком. У 1783 р. було юридично оформлене кріпацтво. Катерина II в 1785 р. видала «Жалованую грамоту дворянству», згідно з якою українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася в правах з російським дворянством.

Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі у XYIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації; цілеспрямованим розколом українського суспільства; хижацькою експлуатацією людських та матеріальних ресурсів українських земель.

3. Заселення Південної України

У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було відвоювання споконвічних слов'янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної оборони південних українських і російських земель. Виходу до Чорного моря, а з нього – до Середземномор'я і Європи, постійно вимагав також розвиток економіки, інтереси розширення торгівлі.

Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 р. почала війну проти Росії. Російська армія здобула ряд перемог, що змусило Туреччину підписати 10 липня 1774 р., мирний договір. Вихід у Чорне море був здобутий. Російські торгові суда тепер могли вільно проходити через Босфор і Дарданелли. Туреччина визнала незалежність Кримського ханства.

8 квітня 1783 р. Катерина II підписала маніфест, який оповіщав, що півострів Кримський, півострів Тамань, вся кубанська сторона «прийняті під державу Всеросійську». Назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня.

Слід також відзначити, що після ліквідації Запорізької Січі і відвоювання Чорноморського узбережжя, царський уряд став роздавати землі Південної України російським і українським поміщикам, урядовцям, офіцерам. Всього протягом 9 років – від 1795 до 1784 рр. поміщикам було роздано 4,5 млн. десятин землі. Ці свої володіння поміщики заселяли головним чином втікачами з різних місць. Основну роль відігравала народна колонізація – переселення на південь з різних місць селян, козаків, міщан. Основний потік поселенців йшов з Правобережжя; поселялися і втікачі з Лівобережної України та російських губерній; і, нарешті, переселенці, яким уряд давав офіційний дозвіл на переселення і яких наділяв землею. Водночас сюди йшли й іноземні колоністи, які втікали від гніту Туреччини і Австрії (болгари, греки, серби, молдовани та ін.).

На основі рескрипту Катерини II від 9 березня 1778 р. «О переселении всех христиан на территорию южнорусской деревни» О. Суворов за кілька днів виселив з Криму в південну Україну на береги Азовського моря 32 тис. осіб чоловічої статі – греків та вірмен.

Південна Україна швидко заселялася. Разом з виникненням багатьох сіл закладалися також міста, зокрема такі, як Олександрівськ (1770 р.), Катеринослав (1776 р.), Херсон (1778 р.), Маріуполь (1779 р.), Миколаїв (1789 р.). Розбудовувалося стародавнє поселення, назване у 1783 р. Одесою.

На півдні, в степах України, швидко розвивалося сільське господарство, зокрема тваринництво. Поміщики переходили до інтенсивних способів господарства, заводили багатопільну систему, тонкорунних овець – мериносів тощо. Засновувалися також промислові підприємства, і передусім ті, які задовольняли військові потреби і які належали казні: ливарний завод у Миколаєві (гармати та ядра), Луганський чавунно-ливарний завод, верфі в Миколаєві і Херсоні, які будували військові кораблі і торгові суда.

Треба звернути особливу увагу на те, що визволення від турецько-татарського гноблення південних земель мало велике значення. Назавжди було покінчено з постійною небезпекою агресії. Через морські порти розгорталася торгівля з Південною і Західною Європою та східними країнами. Все це сприяло більш швидкому економічному розвитку України.

4. Три поділи Польщі та доля українських земель

Скориставшись ослабленням Польщі, правлячі кола Прусії, Австрії й Росії провели її поділи, переслідуючи свої корисливі цілі.

Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійській імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Східна Волинь, Поділля, Брацлавщина). Після третього поділу (1795 р.) – під владу Росії відійшла Західна Волинь. Польська держава перестала існувати. Незабаром на Правобережжі було утворено Київську, Подільську та Волинську губернії.

Тут доцільно відмітити, що об’єднання в межах однієї держави – Росії –більшості українських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці XYIII ст. автономії Лівобережжя вже не існувало, і тому Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю.

Наприкінці XVIII ст. західноукраїнські землі також зазнали суттєвих змін. Австрійські Габсбурги стали володарями великої частини України площею понад 70 тис. кв. км з населенням понад 2,5 млн. осіб, з яких близько 2 млн. – складали українці.

Австрія дістала Галичину в стані занепаду. Війни, російська окупація довели країну до зубожіння. Міське населення занепало одночасно з занепадом торгівлі та промисловості. Селянство страждало під гнітом кріпацтва. Хліборобство мало екстенсивний характер. Ремісництво ледве животіло.

Галичина разом з частиною польських земель була виділена в окремий коронний край — «королівство Галіції і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові. Східний кордон нового краю проліг по р. Збруч, яка стала більш на півтора століття символом розчленованості українського народу двома імперіями. В адміністративному відношенні «королівство» було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів. У 1780 – 86 рр. було запроваджено новий поділ, згідно з яким налічувалось вже 18 округів, з них 12 становили українську частину краю — Східну Галичину. На чолі Галичини стояв губернатор, призначений Віднем.

Представник освіченого абсолютизму, імператор Йосиф II, намагаючись піднести господарське і духовне життя Галичини провів ряд реформ. Уже в 1774 р. було засновано народні школи трьох типів: однокласні, з навчанням українською мовою, трикласні та чотирикласні – з викладанням німецькою мовою. У 1784 р. у Львові створено університет з чотирма факультетами, а в 1787 р. відкрито окремий богословський факультет для українських студентів з викладанням українською мовою.

Треба знати, що австрійський уряд значну увагу приділив на впорядкування економічних та соціальних відносин. У 1782 році було видано наказ для Галичини, яким обмежувалося право панів над селянами: селяни дістали право одружуватися без згоди пана, віддавати дітей до шкіл, шукати заробітку де завгодно. Було введено також нове оподаткування – 70% прибутку з праці йшло селянинові, 18% – державі і 12% – панові. Нажаль, після смерті Йосифа II наступники його не дбали про долю селян. Все ж таки ці реформи багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на краще життя, розбудили енергію для боротьби за майбутнє.

У 1774 р. Австрія прилучила до себе північну частину Молдавії з містами: Чернівцями, Серетом і Сугавою. Деякий час Буковина управлялася військовою владою, але у 1786 р. її приєднали до Галичини, і так перебувала вона до 1848 р., коли її відокремили в окрему провінцію.

З перших часів австрійської влади почалася інтенсивна імміграція до Буковини румунів із Молдавії та Семигороду. Вона сприяла тому, що в австрійців склалося уявлення, ніби Буковина взагалі є румунською країною (тут було 69% українців), в школах цього краю почали впроваджувати румунську мову. Все це мало негативні наслідки для українців.

У XVIII ст. для Закарпаття було добою відносного спокою. Правління Марії Терезії та Йосифа II позначилися пільгами для селян: у 1766 р. була обмежена панщина, а у 1785 р. – скасовано підданство селян. Проте, після смерті Йосифа II, його наступник Леопольд відновив кріпацтво. Посилення панщини викликало рух опришків, які громили поміщицькі садиби.

Разом з тим, треба підкреслити, що у багатонаціональній Австрійській імперії жодна нація не мала абсолютної більшості, тому жодна культура не могла стати пануючою (на відміну від Росії). Тому, захоплюючи нові землі, Габсбурги не змінювали традиційних форм влади на місцях. Це відбувалося тому, що імперія не хотіла провокувати опір і тому, що їй бракувало сильних і централізованих установ.

Зі встановленням у Західній Україні влади Австрійської імперії з'явилася така специфічна соціальна група як чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були чисельною групою. Українці не мали доступу до політичної влади через відсутність дворянства. Українці лишалися також поза сфери торгівлі і промисловості. Шляхта складалася з поляків і наприкінці XVIII ст. становила 3,4 % провінції. Більшість західних українців складали селяни-кріпаки (панщина досягала 5-6 днів на тиждень). Виразну соціальну групу, яка наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство.

Етнічний склад населення Західної України був доволі строкатим. Основну його масу становили українці, поряд з ними жили чималі етнічні групи поляків, румун, угорців, євреїв. Адміністративне поєднання етнічно змішаних територій згодом породило чимало складних проблем.

Отже, наприкінці XYIII ст. Україна знову була поділена між іноземними державами – Російською та Австрійською імперіями, що поглибило особливості політичного, соціально-економічного, культурного та релігійного розвитку її окремих регіонів. Більша частина українських земель знаходилася у складі Російської імперії.

Понятійний апарат

Інкорпорація — включення в свій склад, приєднання.

Малоросійський приказ – центральна установа Російської держави, створена у 1663 р. для контролю над діяльністю гетьманського уряду Лівобережної України (т.з. Гетьманщиною). Ліквідовано у 1722 р. Замість М.П. було створено Малоросійську колегію.

Малоросія – назва України в офіційних актах царської Росії та російській дворянській історіографії, яка відбивала великодержавну політику царизму.

Олешківська Січ – після зруйнування в 1709 р. Запорізької Січі і перемоги над шведами під Полтавою Петро І заборонив запорожцям селитися знову в Січі. Значна частина козаків з дозволу кримського хана в 1711 р. поселилася в урочищі Олешки на Кардашинському лимані Дніпра, де й утворила Січ, яка в літературі дістала назву Олешківської (проіснувала до 1734 р.). В цьому році царський уряд дав офіційний дозвіл на повернення запорожців у межі Російської держави. Була заснована нова Січ.

«Ревізька душа» – одиниця обліку податного населення Російської імперії у XVIIІ – першій половині ХІХ ст. Під час ревізій складалися т.з. ревізькі казки (списки). Особи внесені до ревізьких казок, діставали назву «ревізьких душ».

Слобідська Україна – історико-географічна область (XVII – XVIII ст.) у складі Російської держави. До С.У. входила територія теперішніх Харківської і частина Сумської, Донецької, Луганської, Воронезької, Курської областей. З 30-х років XVII ст. її почали заселяти українські селяни і козаки з Правобережжя та Лівобережжя. Українські переселенці засновували слободи (звідси назва «Слобідська Україна»). Були сформовані Острозький, Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський (1685 р.) слобідські козацькі полки, які були підпорядковані царському урядові.

Література

1.    Аркас М. Історія України-Русі. – Одеса: 2008. – С. 128 – 145.

2.    Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К.: Вид. центр «Академія», 2009. – С. 105 – 147.

3.    Борисенко В.Й. Курс української історії. – К.: Либідь, 2007. – С. 108 – 162.

4.    Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К.: Наук. думка, 2008. – С. 146 – 223.

5.    Історія України. Нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А. Смолія. – К.: Україна, 2009. – Т. 1. – С. 139 – 151.

6.    Історія України в особах (Редкол.: Войцехівська І. та ін.). – К.: Україна, 2009. – 479 с.

7.    Політична історія України: Посібник / За ред. В.І. Танцюри. – К.: Вид. центр «Академія», 2008. – С. 81 – 99.

8.    Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х т. – К.: Либідь, 2007. –Т. 1. – С. 345 – 435.

Семененко В.И., Радченко А.А. История Украины. – Харьков: Торсинг, 2008. – С. 106 – 128