Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців

Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців

Міністерство освіти і науки України

Національний університет України “КПІ”

Факультет соціології. Кафедра історії

Курсова робота на тему:

Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців.

Київ – 2009

План

1.                 Українська еміграція - причини, хвилі та наслідки

2.                  Українська діаспора, її стан та роль у розбудові української держави

3. Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду (1917-2004рр.)

Література

1.                Українська еміграція - причини, хвилі та наслідки

«Міграція населення» – переселення, переміщення населення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене із однієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній (зовнішня). Остання має назву «Еміграція». З погляду країни нового перебування цей процес називається імміграцією, а новопоселенні – іммігрантами. Еміграція може бути тривала – з метою постійного поселення, тимчасова і сезонна.

За сучасними етнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складають український етнос. Однак виникають певні складнощі із визначенням термінологій щодо представників українського етносу, які опинилися поза межами України. Коли йдеться про окремих осіб, науковці користуються такими термінами: «зарубіжні українці» (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські, американські українці тощо; «особи (громадяни) українського походження» (наприклад, американці українського походження; українці в країні проживання”, “вихідці з України та їхні нащадки). У першому випадку йдеться про тих, хто народився в Україні, в другому – про тих, хто народився в країні проживання чи емігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні. Якщо мовиться про етнічну спільноту, то переважно використовуються терміни “українська імміграція”, “українська етнічна група” або “українська діаспора”.

Природа діаспори неоднозначна. Вона пов’язана і з міграцією частини українського населення (внаслідок соціально-економічних та політичних), і з захопленням сусідніми державами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокрема природним відтворенням іммігрантів. Однією з перших масових міграційних хвиль, був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українців після поразки під Полтавою (1709 р.), друга – після скасування Гетьманщини та руйнації Запорозької Січі. Саме тоді українське козацтво мусило залишати свою землю і оселятися в Добруджі – землях Туреччини, на Кубані та в районах Тереку.

Частина української діаспори перебуває у сусідніх з Україною державах – в Польщі, Румунії, Угорщині, Чехії та Словаччині. Українські етнічні групи цих держав належать до автохтонних. На цих землях представники українців мешкали споконвіку. Вони опинилися за кордоном внаслідок захоплення територій, або зміни кордонів. У Польщі – це Бойківщина, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, Надсяння. Доля українського населення у цій країні у новітні часи складалася трагічно. Так, 1947 р. в результаті здійснення тодішнім польським урядом операції “Вісла” майже 150 тис. українців насильницьким шляхом були виселені з їхніх земель й розкидані по всіх польських територіях. Відтоді основна маса українського населення живе на західних і особливо північних територіях Польщі – Ольштанському, Гданському, Кошалінському та Вроцлавському воєводствах. За відомостями Об’єднання українців у Польщі там проживає від 250 до 500 тис. Офіційна польська статистика нараховує 150-200 тис. українців.

Основними місцевостями розселення українців у Румунії є Сучавський та Марамуреський повіти, котрі межують з Чернівецькою і Закарпатською областями України. Крім того, українці в цій державі компактно проживають у Банаті та Добруджі. До Банату переселенці із Закарпаття та Галичини потрапили в ході міграційних процесів в Австрійській (потім Австро-Угорській імперії у XVIII – XIX ст..). Віденський уряд стимулював з метою освоєння необроблюваних врожайних земель на півдні переселенцями з бідних і перелюднених околиць. У Добруджі українці з’явилися наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст.. внаслідок переслідування російським царизмом після зруйнування Запорозької Січі. Кількість українського населення у Румунії – від 120 – до 800 тис. осіб.

Щодо Угорщини, то за неофіційними відомостями тут налічується приблизно 3 тис. осіб українського походження. Це здебільшого автохтони в північно-східній частині країни, вздовж середньої течії Тиси, а також жителі деяких міст, зокрема Будапешта. Значна кількість українців – русинів протягом століть асимілювалася.

На території Східної Словаччини українці з давніх часів проживають у містах і селах краю: Гуменне, Бардіїв, Стара Любовня, Кошіце. Традиційним центром українського громадсько-культурного життя є Пряшів, де проживає понад 2 тис. українців. Загалом на території Словаччини за офіційною статистикою проживає понад 39 тис. українців, в Чехії – більше 15 тис.

Майже 250 років тому з’явилися перші українські поселення в межах колись цілісної Югославії. Це були вихідці з Пряшевщини та Закарпаття – переважно лісоруби та вівчарі, прагнули створити власне господарство, але через брак землі не могли цього зробити на батьківщині. Вони осіли в історичній області Бачка на території, яку тепер займає Воєводина. За даними перепису населення 1981 р. українців нараховувалося 13 тисяч (23 тис. русинів). Отже, навколо України створилася своєрідна діаспора – українські автохтони української етнічної території – на заході, на сході – більшість районів Орловської, Курської, Белгородської та Воронезької обл. (Берестейщина, Стародубщина, частина Слобожанщини), на півдні – молдавська діаспора – Дубосарський, Рибницький, Слободзейський, Григоріопольський та Кам’янський райони.

Особливу групу мігрантів складають українці східної діаспори. Міграцію українців на території, які складали Російську імперію, а згодом Радянський Союз можна розділити на кілька етапів: 1) до ХІХ ст.; 2) кінець ХІХ – початок ХХ ст.; 3) середина 20 – початок 40-х рр.; 4) 40-і – початок 90-х рр. Основною причиною міграційних процесів наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було аграрне перенаселення на українських землях, безземелля та малоземелля селян. Це визначило соціально-економічний або трудовий характер української імміграції.

Якщо у І половині ХІХ ст. селяни з центральних і східних українських земель переселялися в чорноморські і приазовські степи, а після їх заселення на Підкавказзя і Донщину, то в 60-70 рр. ХІХ ст. міграційний рух пожвавився в Самарську, Саратовську, Оренбурзьку й Уфимську губернії. В 1870 р., коли в Європейській Росії стало мало вільної землі, міграція спрямовується до Азії, де українці застали поселенців з російських губерній, звідки переселення почалося раніше. Головними районами українського поселення були: Приамурський край на Далекому Сході, південний Туркестан та південно-західний Сибір. Українці поселялися в кліматичній смузі, подібній до України й займалися хліборобством. Українське поселення, що обіймало південну частину Далекого Сходу по р.Амур і понад Тихим океаном (Амурщина і Приморщина) отримало назву Зелений Клин або Зелена Україна. Із 2,5 млн. осіб, що оселилися на цій території 47 % складали українці. У 1882 р. губернатор Примор’я видав наказ про безкоштовний перевіз українських сімей пароплавом з Одеси. 68 тисячам селян з України були відведені найкращі землі Уссурійського краю.

Друга українська переселенська країна в Азії на території південно-західного Сибіру, Північного Казахстану – від Уралу до передгір’я Алтайських гір отримала назву – Сірий Клин або Сіра Україна. Значну частину населення на площі 1,9 млн. кв. км складали українці.

Ще один регіон Російської імперії, де компактно оселилися українці – Кубанська область (Чорноморська губернія). З 1792 р. Чорноморським козацтвом під проводом Антона Головатого, Тимофія Котляревського, Сави Білого почалася колонізація краю. Було створено 42 курені з такими ж назвами як на Запорожжі. Центром став Катеринодар (Краснодар). У той час разом з родинами переселилися 25 тис. козаків, які створили лінійне Терське та Кубанське військо. За 15 років на цю територію переселилося 250 тис. сімей, переважно українців. Основну масу переселенців складали селяни з густо заселеної Лівобережної України: Полтавщини, Чернігівщини, Київщини, Харківщини. Під впливом російської агітації частини українців з Галичини та Буковини переселилася до Росії.

Спочатку більшість переселенців становили державні селяни. Після скасування кріпацтва цей рух охопив різні категорії селян. Вони продавали своє майно і за одержані гроші виїздили та влаштовувалися на новому місці. Міграція на Схід лише частково була організована державою. В більшості це був стихійний рух. Державні органи намагалися контролювати і сприяти йому, оскільки він був в інтересах Російської імперії (звільнення малоземельних районів, заселення малолюдної території з огляду конкуренції з боку Японії, збільшення слов’янського елементу серед автохтонного населення Азії). Уряд виділяв землі для населення (до 100 десятин на родину в Алтайській і Семипалатинській обл.), звільняв військовозобов’язаних від служби, звільняв від податків, допомагав зерном, лісом. В Петербурзі існувало Товариство допомоги переселенцям, але його діяльність, як і урядова допомога були недостатні. У 1889 р. ухвалено переселенський закон (до цього часу існували окремі розпорядження, які стосувалися окремих районів поселення), який вимагав попередньої згоди державних органів. Самовільних переселенців відправляли назад. Закон 1904 р. передбачав свободу переселень без пільг і право уряду приймати рішення про пільгове переселення із окремих місцевостей, “виселення з яких визнавалось особливо бажаним”. Вперше воно було застосовано у 1905 р. у Полтавській і Харківській губерніях, де спалахнули селянські виступи. Активне переселення було пов’язане із Столипінською аграрною реформою в Україні, в наслідок якої на Схід переселилося близько 1 млн. чол.. Всього до 1914 р. постійно оселилося в Азії близько 2 млн. українців. Процес переселення на нові землі був дуже складним: незвичайні кліматичні умови, побутова невлаштованість, матеріальні нестатки обумовили недуги, голод, високу смертність. Частина селян поверталася на батьківщину.

На наступному етапі після встановлення радянської влади в Україні у 20-х рр.. ХХ ст. міграція на схід була незначною. Однак внаслідок попередніх переселень мільйони українців мешкали на теренах колишньої Російської імперії, а тепер Радянського Союзу. В місцях їх компактного поселення як і в Радянській Україні у 20-х рр. була запроваджена політика українізації. У наступні 30-40 рр. ХХ ст. мільйони українців були вивезені примусово на Схід внаслідок розкуркулювання українського селянства та депортації учасників боротьби проти радянського режиму на західноукраїнських землях. Всього в Україні на початку 30-х років ХХ ст. було розкуркулено біля 200 тис. господарств, депортовано тільки у довоєнний період близько 400 тис. осіб у віддалені райони, малопридатні для сільського господарства.

Величезних втрат населення України зазнало у зв’язку з переселеннями, викликаними Другою світовою війною. Чисельність тільки евакуйованих в Азію склала 1,9 млн. чоловік. Із тієї кількості українців тільки частина повернулася на Батьківщину. Під час німецької окупації України понад 2 млн. осіб, в основному, молодь, були насильницькі забрані на каторжні роботи до Німеччини. Чимало із репатрійованих у 1945-1946 рр. з Німеччини й Австрії потрапили на постійне перебування до Сибіру.

В повоєнні роки найпомітнішою подією в організованих переселеннях було освоєння цілинних земель. В кінці 50-х і на початку 60-х років за межі республіки виїхали переважно до Казахстану 80 тис. переважно юнаків та дівчат. Наприкінці 60-80-х років найбільший виїзд здійснювався на освоєння нафтогазових родовищ Західного Сибіру. Певна кількість українців мігрувала за межі України у зв’язку з виїздом на навчання та роботу, укладанням шлюбів та оргнабору робочої сили.

Зворотний процес імміграції в Україну також має свої об’єктивні причини та коливання у ті чи інші періоди, хоча практично він як і еміграція, відбувався впродовж ХХ ст.

У Радянському Союзі у роки першої п’ятирічки, споруджувалось 1500 промислових об’єктів, у т.ч. 400 в Україні. На будівництві металургійних та машинобудівних заводів Уралу, Сибіру, Казахстану працювали десятки тисяч жителів України. На спорудження промислових гігантів – Дніпрогесу, ХТЗ, Краматорського машинобудівного, металургійних заводів у Запорожжі, Маріуполі, Дніпродзержинську та Кривому Розі приїхали десятки тисяч представників інших союзних республік.

Наступний період – друга половина 40-х років ХХ ст., коли перед Україною гостро постала проблема відбудови народного господарства. Тільки на відбудові Хрещатика працювали представники 35 національностей СРСР. Ще більше їх працювало на відбудові Дніпрогесу, шахт Донбасу, металургійних та машинобудівних гігантів Придніпров’я, залізниць та житлового фонду міст та сіл. Особливу роль відігравала індустріалізація західних областей України. Разом з заводами прибували робітники і спеціалісти. Так, лише протягом 1945 р. тільки до Львова були направлені понад 15 тис. спеціалістів. З Саратова разом з робітниками і інженерами було переведено завод телеграфної апаратури, з Тули – авторемонтний завод, з Іжевська – приладобудівний завод. В результаті тільки за два повоєнні місяці на Львівщину росіян прибуло більше, ніж було тут 1940 р.

Однією з важливих ознак міжреспубліканських міграцій радянського періоду поруч з їх значним обсягом був неодмінно позитивний для України міграційний приріст. В’їзд в республіку постійно перевищував виїзд з неї. Поверталася на батьківщину значна частина тих, хто з різних причин виїхав раніше. Помітну частину в’їзду становили переселенці з інших республік СРСР. Через сприятливі кліматичні умови, порівняно вищий рівень соціально-економічного розвитку Україна завжди приваблювала їх. Канали в’їзду були в основному тими ж, що і для виїзду: армія, навчання, працевлаштування. Переселення в Україну мотивувалося, як правило, виробничими потребами, хоча для густозаселеної на відміну від Сходу і Півночі СРСР республіки нагальної необхідності в поповненні трудових ресурсів із зовнішніх джерел не існувало.

Окремо треба сказати про заселення Криму після депортації кримських татар, представників інших національностей (караїмів, кінчаків, болгар, вірмен) – всього депортовано понад 200 тисяч чоловік. Сюди було відправлено 17 тис. сімей з Краснодарського, Ставропольського країв, Брянської, Воронезької, Курської, Орловської, Ростовської, Тамбовської областей, а також з України. Всього за 1950-1954 рр. в Криму облаштувалися 13,7 тис. сімей і переселенців.

В другій половині 80-х років міжреспубліканські міграції почали набувати нових рис. Швидко зростали такі категорії мігрантів як біженці, вимушені переселенці. Чисельність в’їзду все більше переважала чисельність виїзду.

Початок 90-х років, коли розпався СРСР і проголосила державну незалежність Україна, позначився значними переміщеннями населення. Це, перш за все, відчутне зменшення загальної кількості мігруючого населення як наслідок припинення організованих наборів робочої сили, служби в армії та направлення на роботу за межі своєї республіки. Переважання в’їзду над виїздом значно збільшилося. Зазнав змін національний склад міграційних потоків. Особливо це проявилося після прийняття Закону “Про громадянство” у період 1991 та 1992 рр.

Ще одна із особливостей міграційних процесів 90-х років – тимчасова міграція робочої сили. Реальний виїзд з України значно більший ніж зафіксовано статистикою (до 5 млн. осіб). Останнім часом заробітки в Росії стали поширеним явищем. Там знаходять роботу працівники різних спеціальностей – будівельники, транспортники, шахтарі. Оцінку масштабів трудової міграції важко здійснити, оскільки для неї немає фактичних даних, проте, безумовно, цей процес наростає.

В еміграції українців на захід виділяються два напрямки – до Західної Європи та за океан. Вона також має різні етапи (хвилі), що обумовлені як соціально-економічними так і політичними причинами.

Українські поселення з’явилися в країнах Європи у давні часи. В Швеції, Німеччині та Франції 1714 р. певний час перебував гетьман П.Орлик зі своїми прихильниками. А в 70-і рр. XIX століття починається хвиля політичної еміграції українців до країн Західної. Ще один потік складався з українців, головним чином з Галичини, Буковини та Закарпаття з тих, хто в кінці ХІХ ст. виїжджав тимчасово до західноєвропейських країн на заробітки. Цей процес мав обмежений характер. Нерідко окремі групи українців, які мали намір емігрувати на заробітки до США або Канади, змушені були через брак коштів залишатися тимчасово в Західній Європі. Ще до 1-ї світової війни невеликі групи українських заробітчан поселилися у Великобританії, Бельгії. На цей же період припадає початок сезонної міграції селян із західноукраїнських земель до Німеччини (до 75 тис. на рік) і в менших розмірах – до Данії.

Чергова, значно чисельніша порівняно з попередніми періодами, хвиля політичної еміграції з України припадає на 1919-1920 рр. Європейські країни стали притулком для тих жителів України, котрі не прийняли радянської влади (Наддніпрянщина), польського окупаційного режиму (Західна Україна). Кістяк української еміграції склали міністри, працівники адміністрації та військові урядів УНР та ЗУНР, 1920-1921 рр. В Польщі перебувало близько 30 000 українських емігрантів, головним чином в таборах інтернованих вояків; в м.Тирново тимчасово знаходився екзильний уряд УНР. У Франції, Англії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Швеції, Норвегії, Фінляндії залишилися члени дипломатичних місій УНР. Частина вояків УГА були розміщені в таборах інтернованих в Чехословаччині. Емігрувала також частина діячів науки і культури, студентської молоді. Крім того, українські емігранти поселилися в Австрії, Німеччині, Румунії, Югославії, Італії, Норвегії, Швеції та ін. Загальна чисельність емігрантів доходила до 80-100 тис. В їх розміщенні згодом відбулися деякі зміни. Більша частина галицьких українців повернулася після визнання у 1923 р. Галичини за Польщею та амністії польського уряду. Незначна кількість наддніпрянської та галицької еміграції під впливом курсу “українізації” переїхала до УРСР. Багато емігрантів (40-50 тис) залишили Польщу й Австрію та поселилися у Франції. Головними осередками еміграції стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, де розвивалися різні ділянки українського політичного і культурного життя. Був заснований Український вільний університет у Празі, Українська сільськогосподарська академія у Подебрадах, науково-дослідні інститути у Берліні, Варшаві. В 1930-х роках значна частина емігрантів почала приймати громадянство країн свого перебування.

Між двома світовими війнами тривала заробітчанська еміграція із західноукраїнських земель, що знаходилися під Польщею, Чехословаччиною і Румунією. З УРСР за окремими винятками еміграція була припинена.

Подальший процес української еміграції, пов’язаний безпосередньо з ходом і наслідками ІІ-ї світової війни. В Західній Європі, головним чином, в Німеччині й Австрії по закінченні війни опинилося близько 2-3 млн. українців. За даними Центрального представництва української еміграції (Ашафенбург, Німеччина) наприкінці 1946 р. на території Західної Німеччини знаходилось 177 тис. українців, у тому числі в американській зоні – 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис. У трьох західних окупаційних зонах Австрії проживало 29 тис. українців. Близько 15 тис. українців, переважно з числа колишніх солдатів дивізії “Галичина”, інтернованих наприкінці війни англійцями, було розташовано у таборах в Італії. Серед більшості українських емігрантів були вивезені на примусові роботи, примусово евакуйовані, в’язні німецьких концтаборів, військовополонені, члени військових формацій, втікачі з України і політичні емігранти з 1920-х рр.. Більшість їх добровільно або під тиском повернулася на батьківщину, а решта створила основну масу повоєнної політичної еміграції. За більшістю українських емігрантів визнано статус “переміщених осіб”.

Перша переселенська хвиля із Західної Німеччини припадає на 1946-1947 рр. За цей період виїхало близько 25 тис. чоловік, у першу чергу в Англію, Бельгію та Францію.

СССР, з свого боку, вважав всіх українських емігрантів своїми громадянами і на цій підставі з 1945 р. постійно домагався їх репатріації. Правове становище повоєнних емігрантів визначала окупаційна влада, а з 1947 р. також міжнародні установи під егідою ООН.

У період після ІІ світової війни українці в Західній Європі розбудували досить широку мережу нових громадських організацій та установ, ряд з яких представляє їхні інтереси в зносинах з властями країн поселення. До таких організацій належать Український центральний громадянський комітет у Франції, Об’єднання українських робітників у Франції, Центральне представництво української еміграції в Німеччині та ін.

Цій же меті підпорядкована й діяльність багатьох жіночих, молодіжних, професійних, культурологічних і просвітянських організацій, товариств і об’єднань, початки яких були закладені ще в період перебування українців у таборах для біженців і “переміщених осіб”. Серед них: Спілка української молоді і Пласт, Об’єднання українських жінок, Об’єднання купців і промисловців та ін.

У 80-ті роки загальна кількість українців та їхніх нащадків у ФРН подавалися зарубіжними авторами в межах 20 тис., із них 9 тис. або 44 % проживало у Баварії.

Внаслідок переселення українців з таборів біженців і “переміщених осіб” з найчисельніших українських колоній на Європейському континенті сформувався ще один осередок у Великобританії. Крім учасників дивізії СС “Галичина” (понад 8 тис. осіб) сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В.Андерса, а також 21-24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Союз українців Британії вважає, що кількість українців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. чол. Другою західноєвропейською державою, де проживає порівняно багаточисельна колонія українських переселенців продовжує залишатися Франція. Приблизно там мешкає 25-30 тис. українців. Певна частина “переміщених осіб” прибула до Бельгії, Швеції, Данії, Нідерландів, що позначилося на кількісному складі української діаспори у цих країнах. Однак за чисельністю ці громадяни поступаються українським громадянам Німеччини, Франції, Великобританії.

Майже одночасно із рухом українців з Центральної та Східної України на схід відбувалася масова еміграція із західноукраїнських земель за океан. Східна Галичина, Закарпаття, Буковина були аграрно перенаселеними. Слабо розвинена промисловість не могла дати працю великій кількості робочих рук. Виїзд на сезонні роботи розв’язував справу тільки частково. В умовах низького життєвого рівня, недоїдання, високої смертності еміграція була чи не єдиним виходом. Звістки про великі можливості заробітку в Америці дійшли в 1870-х рр. і до українців. Їх перебільшували різні корабельні агенти, що вербували робітників до пенсільванських шахт. 1877 рік коли до США прибула перша група закарпатських селян для роботи на шахтах Пенсільванії, можна вважати початком масової імміграції українських переселенців.

Масову еміграцію з українських земель до північної Америки можна поділити на три “хвилі”: останнє десятиліття ХІХ – початку І світової війни; 2) початок 20-х рр. ХІХ ст. – до закінчення ІІ світової війни; 3) повоєнна еміграція.

За масштабами перша “хвиля” української еміграції переважає наступне. В США за цей період прибуло від 200 до 300 тис., а в Канаду – 17 тис. українців. Серед іммігрантів, що прибули до США 97,87 % були селяни й лише 2,03 % кваліфіковані й напівкваліфіковані робітники. Переважали мало - або й неосвічені люди, без знання мов, без фінансів. Вони зустрічалися з новою структурою суспільних відносин, з новими звичаями й традиціями.

Емігрували переважно бідніші селяни, люди молодого віку, без родин. Їхньою метою було заробити, виплатити борги за подорож, а по поверненні купити землю і господарювати. Хоча з часом еміграція переросла із тимчасової на постійну.

Саме в цей період адаптації перед іммігрантами стала нагальна потреба в об’єднанні їх у певну спільність. Власне, імміграція кінця ХІХ – початку ХХ ст. склала основу для формування етнічних груп у США і Канаді. Цьому процесові сприяло утворення однорідних поселень українських іммігрантів у американських штатах Нью-Йорк, Пенсільванія та Нью-Джерсі (тут сконцентрувалося близько 77 % усіх українців, що прибули до США). Саме у названих штатах були зосереджені центри гірничодобувної, металургійної промисловості, будівництва, які потребували значну кількість робочих рук.

З 1890-х рр. розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади. Країна мала великі простори необробленої землі, які потребували робочих рук. Зубожілих селян охопила своєрідна “еміграційна гарячка”. Вони продавали своє майно і переїжджали на постійне поселення в Канадські прерії (провінції Альберта, Манітоба, Саскачеван).

В межах новоутворених етнічних поселень українські іммігранти зберігали свою етнічну самобутність, свої культурні та побутові особливості. Та обставина, що іммігранти зазнавали дискримінації, необхідність опору вимушеній американізації, посилювала тенденцію до об’єднання. Вже в перші десятиліття поселення вихідці з України створили різного роду організації, що керували громадсько-політичним життям – церкву, страхово-допомогові й професійні товариства, жіночі й молодіжні організації.

Суттєву роль у збереженні етнічної специфіки відіграє шкільне навчання: парафіяльні школи при українських церквах, недільні школи, суботні програми та ін. Значний вплив на збереження української етнічності в Америці мають музеї, зокрема Український музей-архів у Клівленді (США), село-музей спадщини української культури в Альберті (Канада).

За кількістю переселенців другої та третьої хвиль масової еміграції значно поступаються першій. Наприклад, під час другої і третьої хвиль у США емігрувало близько 100 тис. осіб, в Канаду – 100 тис. Причому переважна їх більшість прибула за океан після ІІ-ї світової війни, так звані “переміщені особи”. Для кількісного збільшення українських етнічних груп вони не мали вирішального значення, в США “переміщені особи” складали лише 7 % осіб українського походження, в Канаді – 9 %. Емігранти українського походження прибували у Північну Америку з інших країн (Аргентини, Бразилії, ФРН), але їхня кількість була незначною. Сьогодні за підрахунками дослідників української діаспори США в цій країні налічується понад мільйон осіб українського походження. Переважна їх більшість (85 %) – це ті, хто народився в країні їхнього проживання.

Початок масової еміграції у Латинську Америку припадає на кінець ХІХ ст. Серед країн, до яких прибували українці були перед усім Аргентина та Бразилія. За певними джерелами, у Бразилії (початком еміграції у цю країну вважається 1897 р.) на зламі ХІХ і ХХ ст. мешкали 47 тис. українців. За період першої хвилі еміграції (1897-1914 рр.) в Аргентині поселилося близько 14 тис. чол. Осідаючи майже в непридатних для нормального життя лісових масивах Південної Америки, кожен український переселенець в Аргентині мав право за досить високими цінами придбати до 50 га “червоної землі”, а в Бразилії значно більше. Часто-густо українці поповнювали найбідніші верстви населення.

Друга хвиля української еміграції до Південної Америки припадає на період між Першою та Другою світовими війнами. Третя хвиля еміграції українців у ці країни належить до перших повоєнних років, а в наступній період туди приїздили хіба що поодинокі українці, й не стільки з України, скільки з інших країн поселення. Еміграція до Південної Америки у цей час була частиною так званої політичної еміграції. Приплив українців до Аргентини і Бразилії загальмувався і врешті-решт припинився внаслідок економічної кризи 1950-1952 рр.

Перші роки перебування українців в країнах Південної Америки у плані облаштування життя за нових умов були подібними до таких як у США і Канаді. Як правило, церква ставала вагомим об’єднуючим фактором, була найважливішою організацією для українських переселенців. Згодом виникли мистецькі, просвітницькі організації. Так, у 1924 р. в м. Беріссо виник український драмгурток “Молода громада”, який пізніше трансформувався у товариство “Просвіта”.

В Аргентині вагому роль відіграють українські кооперативи, такі як “Відродження”, “Фортуна”, “Тризуб”. “Союз українських купців, промисловців, підприємців та дипломованих спеціалістів”.

Велика кількість українських інтелектуалів залишила помітний слід в країнах, де вони проживали. Це – професори різних аргентинських та бразильських університетів: С.Онацький, О.Борушенко, Б.Галайчук, Ю.Полянський, В.Зінько, В.Бурка, І.Вігоринський, художники, архітектори, скульптори: О.Климко, Ю.Шумлінський, Б.Кульдина, І.Грищенко, В.Цимбалан.

Українська громада в Бразилії докладає чимало зусиль, щоб продовжити традиції вивчення української мови, а через неї зберегти свою самобутність й цілісність у бразильському середовищі. Перспективи рідної мови діячі української спільноти пов’язують з прийняттям конституційного закону, що дозволяє викладати українську мову в державних школах штату Парана, де мешкає основна маса українців Бразилії.

Декілька десятків тисяч українців проживають в Уругваї, Парагваї, Венесуелі та ін. країнах Латинської Америки.

Українська діаспора в Австралії – наймолодша. За період з кінця 40-х до середини 60-х рр. ХХ ст. українська етнічна група зросла від кількасот до 21424 чол. Вони розселені практично в усіх штатах Австралії.Організаційне життя українців в Австралії бере свій початок від 1950 р., коли в Мельбурні було засновано “Об’єднання українців в Австралії”, перейменоване 1953 р. у “Союз українських організацій в Австралії”. Сьогодні він налічує близько 20 організацій.

Українці мешкають і в інших країнах – Китаї, північній та південній Африці, Туреччині, Таїланді, Ізраїлі та ін., але їх кількість незначна, вони не організовані в сталі громади.

Отже, українська еміграція – складне соціальне і політичне явище. Лише з кінця ХІХ ст. українцям довелося пережити чотири важкі еміграційні хвилі, шукаючи кращої долі. У сьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. За межами нашої держави мешкають до 16 млн. українців, переважна більшість – до 11 млн. на терені колишнього Радянського Союзу: Росія (4,3 млн. чол.), Казахстан (896 тис. чол.), Молдова (600 тис. чол.). Далі йдуть Білорусь (291 тис. чол.), Узбекистан (153 тис. чол.), Киргизстан (108 тис. чол.), Латвія (92 тис чол.), Грузія (52 тис. чол.), Естонія (48 тис. чол.), Литва (44 тис. чол.), Таджикистан (41 тис. чол.), Туркменистан (35 тис. чол.), Азербайджан (32 тис. чол.), Вірменія (8,3 тис. чол.).

Будь-які статистичні данні про чисельність українців та про їхнє розселення у сучасному світі умовні. Є статистика державна, а є статистика громадсько-культурних організацій і церковна. Дані, якими вони оперують, суттєво відрізняються. Ще до недавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й у республіках колишнього СРСР) не мали змоги самоідентифікуватися.

2.                Українська діаспора, її стан та роль у розбудові української держави

З точки зору етнічної самосвідомості українських емігрантів можна поділити на три групи. Найбільшу складають ті, чиї предки покинули батьківщину 3, 4 й навіть 5 поколінь тому, як правило, вони не розмовляють українською мовою, мало або й зовсім не контактують з українськими організаціями й найчастіше мають досить приблизне уявлення про свої національні витоки. Представники іншої групи – ті, хто порвав зв’язки з батьківщиною одне чи два покоління тому, – знайомі з українською культурою й шанують її, але мало дбають про її збереження. Третя група – невелика, але найактивніша: це ті, кому вдалося зберегти своє національне обличчя. Складаючись переважно з українців, котрі емігрували після Другої світової війни, та їхніх дітей, а також з окремих представників інших хвиль еміграції, вона становить серцевину українських громад на Заході.

Сьогодні пасивність стає однією з причин поступової соціально-культурної асиміляції українства за кордоном, а отже, зменшаться, по суті, і можливості української політики. Ці небажані тенденції прослідковуються навіть у тих державах, де українське життя розвинене найсильніше, зокрема в Канаді. Якоюсь мірою це підтверджують дані офіційних переписів щодо мови й церкви – основи духовного життя українців.

Адже якщо на початок 40-х рр. кількість українців, що знали українську мову, становила 92 %, то на початку 90-х рр. їх залишилось лише 40 % (30 % вважають її рідною, а лише кожний десятий користується нею в побуті), половина українців вже не відвідує традиційних греко-католицьких і православних церков.

У ситуації, коли зменшується кількість природних носіїв мови й духовності за кордоном, коли духовний центр українства вже в Україні, потрібно всіляко заохочувати інтегративні процеси України з діаспорою і державами, в яких вона компактно чи дисперсно проживає.

Проголошення Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки піднесення в середовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що справа побудови демократичної Української держави буде результативною. Останні 12 років незалежності Україна поступово набуває рис, стандартів демократичної європейської держави. Необхідні величезні зусилля щоб подолати соціально-економічні труднощі і в цьому певну роль могла зіграти українська діаспора.

Цей величезний людський масив, поділений полярними політичними орієнтаціями, має численні громадські установи й організації, свої видавництва, журнали і газети, займається науковими дослідженнями. Українці об’єднані переважно в українських греко-католицькій та православній церквах.

У продовж десятиліть зарубіжні українці видавалися радянською історіографією далеко не однозначно. Особливо коли це стосувалося діаспори далекого зарубіжжя.

Не дивно, що відносини між радянською Україною та діаспорою мали в основному не дружній характер. Емігранти першої хвилі прив’язані до своїх церков, громад, були переважно войовничими націоналістами, дивилися на радянський режим з недовірою. В той же час радянська пропаганда постійно зображувала українців – емігрантів як “прислужників капіталізму, фашизму та Риму”. Від таких стосунків, що склалися між українцями, не виграла жодна сторона. Українці в СРСР не змогли використати зарубіжні українські громади як вікна на Заході, а українська діаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала. Але часи мінялися. Об’єктивний хід історії ніхто не може зупинити. На часі об’єднатися всім українцям у боротьбі за розбудову своєї суверенної і незалежної держави.

Як бачимо існує нагальна необхідність у вивченні реальних історичних і сьогочасних масштабів та умов утворення українських спільностей у зарубіжному світі, місць переважного їх поселення, сфер зайнятості, громадсько-політичної діяльності, соціального статусу в минулому і сьогоденні. Впродовж віків і навіть десятиріч в українському етнічному середовищі відбувалися помітні зміни. В яких напрямах вони йшли? Як виглядає картина розміщення українців за кордоном, якими є професійні, освітні, загальносоціальні ознаки їхнього буття.

Нинішня політична та економічна ситуація вимагає активізації залучення до культурно-освітнього, економічного, політичного процесу усіх надбань українства, в тому числі української діаспори, оскільки це формуватиме нас як націю з єдиною самосвідомістю, відчуттям цілісної спільноти. Становлення і розвиток української державності робить цей процес закономірним і перспективним. Більш як 16 млн. українців, які проживають за межами України, можуть стати одним з багатьох чинників зміцнення нашої державності, силою, використовуючи яку вдасться значно розширити український вплив у світовому процесі.

Характер зв’язків зарубіжних українців з батьківщиною залежав від багатьох об’єктивних і суб’єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнах поселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Незважаючи на історичні катаклізми українці в західному світі завжди прагнули до зв’язку з землею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків. Це прагнення відбилося у русі солідарності й допомоги українському народові, що був започаткований у перші десятиліття еміграції.

В 1913 р. українці в Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл Східної Галичини, а також на підтримку політичних партій Галичини. В 1917 р. вони підтримали боротьбу земляків за державність України.

З новою силою рух солідарності проявився під час голоду в Україні і в Росії на початку 20-х рр. Українські робітники і фермери Канади та США зібрали понад 10 тис. доларів з кожної країни для допомоги голодуючим Поволжжя та України. У 1922 р. в Канаді був створений Український робітничо-фермерський комітет за визволення Східної Галичини з під влади Польщі. За короткий час було зібрано й передано майже 15 тис. доларів. В роки Другої світової війни канадські українці створили комітети допомоги Батьківщині. Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акції солідарності, в якій би не брали участь українці. Для підтримки СРСР у війні з фашизмом канадськими українцями було зібрано 678 тис. доларів, карпато-русинами в США і Канаді – понад 200 тис. доларів. В повоєнний період серед української діаспори існував рух солідарності з тими людьми в Україні, які боролися проти радянського режиму й постраждали від нього. Учасниками цього руху, як правило, були представники повоєнної еміграції, які критично ставилися до “побудови соціалізму” на українській землі.

Окремої уваги заслуговує питання культурних зв’язків діаспори з Україною. Такі контакти не припинялися ніколи. Спочатку вони були опосередкованими - через збереження культурної спадщини українського народу. Починаючи з перших повоєнних років встановлювалися безпосередні культурні зв’язки української громади з Україною. 1946 р. в Канаду прибула делегація митців України – народні артисти З.Гайдай, І.Паторжинський, поет А.Малишко. Вони взяли участь у фестивалі української музики, пісні і танцю.

Серед української еміграції є багато людей, які глибоко шанують українську культуру, знають і плекають її. Своєю культурницькою діяльністю вони збагачують рідну українську мову, літературу, культуру та національні традиції нашого народу. У 1964 р. на зібрані кошти від 100 тисяч українців в Америці українська громада встановила пам’ятник Т.Шевченку у Вашингтоні. В пам’ять 50-річчя голоду в Україні в 1932-1933 р. українці Канади створили документальний фільм про цей трагічний період нашої історії.

Чималий внесок українців у розвиток культури, науки, мистецтво. Знедавна для широкого загалу почали відкриватися видатні імена: художник В.Курилик, педагог Г.Ващенко, вчений-фізик І.Пулюй, просвітитель І.Огієнко та багато інших, чиї таланти розвивалися не на нашій землі. Гідне місце посідає тут М.Парашук, уродженець с.Варваринців, що на Тернопільщині, визначний майстер, учень Родена, про якого болгарин Сава Овчаров сказав: “Професор Паращук по праву має називатися Архіскульптор”. І справді йому належить багато чудових робіт, які він створював в Україні, Німеччині, Польщі, Австрії, Франції, Болгарії. Найважливіші споруди: Софійський Університет, Судова Палата, Народний Банк, Військова Академія, парламент, музичний театр, бібліотека, Академія наук, резиденція патріарха в Драгалівському монастирі, в містах Бургасі, Слиневі та інших представлені шедеврами мистецтва М.Паращука.

Петро Яцик із Торонто забезпечив переклад на англійську мову та видання 12 томів “Історії України – Руси” М.Грушевського. Кошти створеної ним освітньої фундації використовуються для виплати стипендій талановитим українським студентам, для нагород переможців Міжнародного конкурсу з української мови.

Богдан Гаврилишин – громадянин Канади, іноземний член національної Академії наук, доктор філософії та економіки Міжнародного університету менеджменту Женеви, почесний доктор права Йоркського університету та університету Альберта в Канаді в останні роки живе і працює в Україні.

Останнім часом помітно активізувалося громадське життя українців у країнах Східної Європи. 120 українських товариств прагнуть зберегти культуру та традиції. Це відбувається насамперед завдяки демократичним перетворенням які там сталися. Так, у Польщі громадські організації етнічних меншин, у тому числі українські, вийшли з підпорядкуванням Міністерства внутрішніх справ. Ними тепер опікується відомство культури і мистецтва. При польському парламенті діє комісія національних меншин та етнічних груп. У цьому контексті слід, зокрема, розглядати, як один з актів активності засудження в лютому 1990 р. на надзвичайному з’їзді Українського суспільно-культурного товариства національно упередженої оперети “Вісла”. З’їзд поклав початок діяльності нової громадської організації – Об’єднання українців у Польщі. До нього увійшли особи українського походження незалежно від їхніх політичних поглядів, релігійних вірувань та соціального стану.

Велике значення має зміна на позитив стереотипу негативного відношення поляків до українців. Центральні видання: газета “Виборча”, “Жеч посполита” подають читачам Україну як демократичну державу та перспективного партнера. Польський уряд надає молодим українським вченим стипендії для навчання у престижних польських університетах. Ці заходи уповільнюють процес асиміляції українців.

У Росії, де мешкає наймогутніша українська діаспора, українці відчувають брак державної підтримки свого етнокультурного розвитку. В країнах – колишніх радянських республіках на жовтень 1994 р. діяло 25 недільних шкіл з викладанням українською мовою, 2 державні українські школи в Акмолі та Ризі, 12 періодичних і неперіодичних видань, 3 постійні радіопередачі (Таллін, Нижньовартівськ, Кишинів) та 20 непостійних. Перспектива вирішення етнокультурних проблем залежатиме й від того як Українська держава буде захищати їх права.

Для того, треба створити правову базу, спираючись на яку українська держава могла б надавати допомогу українцям у всіх регіонах колишнього Союзу. В першу чергу при укладанні договорів між Україною та іншими державами. На сьогоднішній день підготовлені проекти угод про забезпечення прав національних меншин з Естонією, Литвою, Латвією, Узбекистаном, Казахстаном та іншими країнами. У договорів про співробітництво і дружбу між Україною та Росією ставиться питання про створення умов задоволення етнокультурних потреб української меншини в Росії, а також російської меншини в Україні. Цьому процесові зарадила б спеціальна програма стимулювання соціально-економічного й етнокультурного розвитку українців, що має бути розроблена в Україні й на базі існуючих міждержавних договорів узгоджена з урядами держав колишнього союзу, де мешкають українці.

Українська держава має взяти під свій захист українців за її межами, прагнучи поліпшити їх життя. Цей фактор необхідно враховувати при вирішенні важливих питань внутрішнього розвитку України та здійсненні зовнішньої політики. З одного боку таким чином зберігається канал взаємодії з тією чи іншою державою. З другого боку турбота української державам дає зарубіжним українцям впевненості й стимулює їхнє прагнення відчувати себе частиною українського народу. Мабуть маловірогідною є ідея щодо масового переселення українців з інших країн до України.

24 вересня 2001 р. було затверджено Національну програму “Закордонне українство” на період до 2005 року. Це свідчить про те, що наша держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних проблем закордонних українців, сприяє консолідації та розвитку української нації, її свідомості, традицій і культури, що визначено Конституцією України. Ця Програма спрямована на підтримку та розвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, сприяння збереженню їх етнічної ідентичності, залучення до участі в процесах, що відбуваються в Україні шляхом концентрації зусиль у цій сфері органів виконавчої влади України та створення у державі та за її межами авторитетних громадських організацій.

Програма передбачає вироблення ділових механізмів підтримки українців, які проживають за межами України, насамперед у державах, що утворилися на території колишнього СРСР, де триває процес самоорганізації українських громад і утворюється інфраструктура для задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх потреб українців.

Вагомим в Програмі є те, що вона має на меті збереження і залучення інтелектуального потенціалу закордонних українців для налагодження та зміцнення взаємовигідного, економічного, політичного та культурного співробітництва України з іноземними державами, що в кінцевому підсумку підносить престиж України у світі. Вона передбачає вивчення історії української еміграції.

У процесі виконання Програми буде створений механізм широкого залучення потенціалу українців, які проживають за межами України, до процесів розвитку Української держави та інших змін, що сприяють вирішенню даної проблеми.

Програма має зміцнити зв’язки органів державної влади та організацій, які беруть участь у реалізації державної політики України щодо закордонних українців з їх громадським організаціями в іноземних державах, а також органами іноземних держав, до компетенції яких належать питання міжнаціональних відносин. Програма передбачає сприяння поглибленню співробітництва між створеними в Україні та за її межами громадськими організаціями українців.

Тут сприятиме справі закон України, прийнятий Верховною Радою, про правовий статус закордонних українців.

Національна програма “Закордонне українство” допоможе, створити каталог статей про видатних синів і дочок українського народу, їхніх досягнень і здобутків, щоб долучивши цю спадщину до загальних українських надбань, сприяти підвищенню величі нашої науки, культури, і духовності.

Тут важлива підтримка ініціатив, спрямованих на збереження, розвиток і зміцнення етнічної самобутності українців, які проживають у діаспорі, сприяння поширення в Україні культурних здобутків закордонних українців, допомога бажаючим у їх поверненні на історичну батьківщину.

Виконання цієї Програми здійснюється шляхом реалізації Центральними та місцевими органами виконавчої влади України відповідних заходів у таких сферах як: розвиток правових засад співробітництва з закордонними українцями, організаційно-координаційна діяльність, науково-освітнє співробітництво, інформаційно-видавнича діяльність, культурно-мистецькі взаємини, економічне, молодіжне та спортивно-туристичне співробітництво, сприяння репатріації.

Досвід показує, що в ідеалі українська політика, історія, культура, наука, мистецтво хоч би де вони не творилися, мають функціонувати як цілісний народний організм для пробудження національної гідності для відродження природного зв’язку з Європейською і світовою культурою, для справжнього державотворення.

Аналіз підтверджує, що в більшості держав дітей багатьох наших співвітчизників (із дипломатичних представництв) навчають нерідною мовою, на основні іншого освітнього стандарту. Навіть там, де проживає значна кількість українців, немає шкіл, культурних центрів. Є лише поодинокі випадки іншого становища, наприклад у Болгарії силами українського посольства видано болгарською мовою “Історію України” О.Субтельного, виходить суспільно-політичний часопис “Україна”, щоб хоч якось створити український інформаційний простір. Ті ж кроки можна зробити й посольствам інших країн.

Допомагають просувати українську справу і представники болгарської інтелігенції І.Стоянов, К.Дийчев, Л.Терзійська. У Велике Тирново, Благоєвграді в університетах відкриті українські філологічні відділення. Але й для майже 70 тис. українців не запроваджено вивчення рідної мови у школах.

У той же час в Україні 7746 школярів болгарської національності вивчають українську мову та літературу як предмет, 1589 – факультативно.

Велике значення має проведення спільних заходів за участю українців з різних країн світу з метою збереження української етнічності в сучасному світі. Особливе значення проведення світових конгресів українців. Перший конгрес українців відбувся у 1992 р., також діє створений у 1967 р. у Нью-Йорку Світовий Конгрес України, він об’єднує понад 100 громадських та релігійних українських організацій з понад 20-ти країн світу поза материковою Україною. За всі роки існування СКУ вперше його засідання проводилося 18-21 серпня 2003 р. в Україні.

Проводяться Всесвітні форуми українців, діє Українська Всесвітня Координаційна Рада (при Кабінеті Міністрів), Сьогодні, координаційним центром у ній виступає Державний Комітет у справах національностей та міграцій, залучаючи до роботи над формуванням й реалізацію такої програми науковців, політичні й громадські об’єднання. Важливим етапом на цьому шляху стала прийнята Урядом України 22 січня 1996 р. Державна програма “Українська діаспора до 2000 року”, яка передбачала певну підтримку відродженню українства на теренах колишнього Радянського Союзу. Діаспора вбачає лише один шлях такої участі – запровадження інституту подвійного громадянства.

Урядові структури могли б приділити більше уваги проблемам наших земляків у двосторонніх відносинах України з іншими державами. У світі подібні організації мають постійну підтримку своїх держав. Наприклад, Росія за останні 5 років витратила 825 млн. доларів на підтримку російських громад за кордоном. Словаччина виділяє щорічно млн. доларів на підтримку своєї діаспори. “Полонія”, яка опікується зв’язками поляків зарубіжжя із батьківщиною, фінансується державою.

У прагненні до об’єднання всіх українців навколо незалежної держави створилися нові канали зв’язку з ядром етносу – обмін людьми та інформацією. Розробка науково обґрунтованих концепцій щодо задоволення потреб національних меншин в Україні, моделювання безконфліктних ситуацій у міжетнічних стосунках, подолання негативних етнічних стереотипів – таку ж модель має розробити наша держава щодо зв’язків з українською діаспорою. Після 1991 р. з’явився новий вид української еміграції – виїзд на роботу за кордон спеціалістів та нелегальна еміграція. Сьогодні Україна – лідер на Європейському континенті щодо кількості нелегальних емігрантів. Це – мільйони людей, їх кількість збільшується з кожним роком. Ці потоки українців можна назвати четвертою хвилею еміграції. Гостро постала проблема захисту наших громадян з боку Міністерства іноземних справ України, а також збільшення робочих місць в Україні з метою повернення співвітчизників. Окремою проблемою є торгівля «живим товаром». У нас не надається належного значення і вивченню історії української діаспори. Лише в деяких підручниках чи посібниках з історії України є розділи про українську еміграцію. Майже не читається курсів чи спецкурсів з історії діаспори у вищій школі. Правда, дещо роблять академічні наукові установи

Отже, пройшов час, коли виникла нагальна проблема, з однієї сторони об’єднати українство, згуртування наших співвітчизників де б вони не проживали, чи то в східній, чи то в західній діаспорі, з другої – мобілізувати їх на благородну справу – розбудову української держави. Шляхів до цього багато. Приклад же в материнському ставленні до своїх співвітчизників безумовно мають подати державні органи України всі разом і кожен окремо. Лише в такий спосіб можна досягти мети спільно будувати демократичну державу.

3. Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду (1917-2004рр.)

На початку ХХ ст. більша частина Українських земель входила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація, посилилися під час першої світової війни. Така політика царського уряду стосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів - мешканців України.

Можливості реалізації ідей самостійного етнополітичного розвитку України з’явились у наслідок перемоги Лютневої демократичної революції. Створена у березні 1917 р. Українська Центральна Рада почала формувати власну політику у сфері регулювання міжнаціональних відносин очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко, С. Єфримов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою постало завдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національної автономії у складі Російської федерації, а також виробити концепцію етнічних перетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, що проживали на її території.

Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформувати правову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемога національно-демократичної революції, доля української держави залежала від підтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем. Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській, єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративних посадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшість представників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українського національного руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішуче заявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонував визначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантності супроти інших народностей націоналізм злочинством». Принципово не погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стояли М. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував прояви національної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічних відносин в Україні.

Залучити представників інших національностей до державотворчих процесів можна було лише послідовною демократичною етнонаціональною політикою. Український Національний Конгрес ( 6-8 квітня 1917р.) ухвалив рішення: «Одним із головних принципів Української автономії є повне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому на захист вимоги автономії України у складі Російської федерації виступили представники від російського товариства охорони жінок, Єврейської соціалістичної робітничої партії, Польського соціалістичного гуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. У I та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджувати автономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами, «негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей». Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливість використання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних і релігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державного бюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікацію правових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося у подальшому.

Незаперечними залишаються результати діяльності керівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин до її складу. Якщо на початковому етапі її існування представництво у ній запроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то із середини літа 1917р. Останні були доповнені ще й «національною приналежністю».

Згідно з пропорційним представництвом національним меншинам виділялась кількість депутатських місць відповідно до їх чисельності. Перевага надавалась організованій революційній демократії - тим етнічним групам, які входили, до Рад робітничих та солдатських депутатів або утворили соціалістичні партії. Тридцять відсотків депутатів Центральної Ради складали представники національних меншин, а саме – росіяни, євреї, поляки, молдовани, німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Це дозволило перетворити Центральну Раду із органу суто національного, українського та тимчасовий крайовий парламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.

Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльності Центральної Ради було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку у складі генерального Секретаріату, а потім у раді народних міністрів) генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товаришів – секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Усі вони мали права повноважних членів уряду. Генеральним секретарем з національних справ став С.О. Єфремов. Генеральне секретарство з єврейських справ діяло активно і наприкінці листопада 1917р. Підготувало законопроект про механізм створення єврейських органів місцевого самоврядування.

У контексті формування сучасного механізму захисту прав національних меншин досвід Центральної Ради щодо запровадження національно-персональної автономії заслуговує на особливу увагу. Ідеї цієї форми вирішення етнонаціональних проблем містилися у резолюції з’їзду народів Росії, що відбувся у Києві у вересні 1917р., у III Універсалі Центральної Ради. 9 січня 1918р. було прийнято Закон Української Центральної Ради «Про національно-персональну автономію». Під час роботи над цим Законом було використано ідеї, висунуті соціал-демократами Австрії, в якій, порівняно з іншими державами світу, представлено чи не найбільше нацменшин, К. Реннером та О. Бауєром. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів на основі добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпечити реальний захист національних прав незалежно від кількості представників національної меншини, території її проживання, не порушуючи територіальної цілісності держави.

Закон про національно-персональну автономію складався з 10 статей, що увійшли окремим розділом («Національні Союзи») до Конституції УНР. Він містив конкретний механізм набуття автономії національними меншинами . Національним союзам належало право представництва певної нації, яка жила на теренах УНР, у державних і громадських організаціях, а також право законодавчої ініціативи і самоврядування і статус інших національних органів . Вищим представницьким органом були Національні збори і яка відповідала перед ними згідно Законом; національно-персональна автономія надавалась великоруській і польській етносам як найчисленнішим і політично організованим . Нації – білоруська, чеська, молдавська, татарська, грецька та болгарська – могли скористатися правом національно-персональної автономії за умов подання на розгляд Генерального суду заяви, підписаної не менше як 10 тис. громадянами УНР незалежно від статі і віри. Заяви, інших націй мали подаватися до парламенту УНР.

Таким чином, Українська центральна Рада протягом року пройшла складний шлях в етнополітиці – від формування принципів та правових взаємин з національними меншинами до запровадження національної персональної автономії. За складних політичних обставин їй не вдалося здійснити намічену програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин . Варто наголосити, що заходи Центральної Ради щодо регулювання міжетнічних відносин по-різному сприймались у середовищі національних меншин, зокрема поляками, євреями, росіянами. Так, Д. Дорошенко, один із лідерів української революції, відмічав, що тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті своїх національних інтересів. Євреї не думали відокремлюватися, беручи найактивнішу участь у революції. Росіян важко було відокремити від російськомовних українців.

Намагання Центральної Ради спиратися на підтримку національних меншин у складні часи української революції після збройних постань у Петрограді та Києві, наступу радянських частин не було успішним. Під час голосування за IV Універсал на засіданні Малої Ради представники неукраїнської демократії не підтримали проголошення незалежності УНР.

Отже, складні внутрішні і зовнішні обставини, в яких діяла Центральна Рада, завадили їй здійснити програму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.

Гетьманська Українська держава успадкувала від Центральної Ради багато невідкладних міжетнічних проблем. На початковому етапі правління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншин не був визначений. «Грамота до всього українського народу» та «Закон про тимчасовий державний устрій України» - документи, що стали юридичною основою його діяльності, не відображали якихось особливих прав національних меншин. Декларувалась рівність усіх громадян Української держави незалежно від національності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьмана до неукраїнців. Єврей С.Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянин Г. Афанасьєв – державним міністром.

У липні 1918р. гетьман П. скоропадський анулював закон про національно-персональну автономію і скасував національні міністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було передано міністерству народної освіти та мистецтва. Відміну одного з найсерйозніших здобутків української революції українська газета «Нова Рада» характеризувала як повернення національної справи до початкового періоду революції. Та незважаючи на цей крок гетьманська держава була послідовна у забезпеченні рівноправності усіх громадян, що підтверджують створення нової єврейської партії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновлення діяльності чехословацького комітету. У заснованої у листопаді 1918 р. Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедра єврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічна комісія.

Найскладнішою була справа українізації шкіл. Міське населення України переважно з росіян, російськомовних українців та інших національ-них меншин. Тому, щоб уникнути міжетнічних конфліктів, гетьманське міністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало за доцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. Влітку 1918р. було відкрито 54українські гімназії, а наприкінці гетьманської доби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введено обов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історію української літератури. У цей час було розпочато видання україномовних підручників з багатьох напрямів. У Кииєві та Кам’янець-Подільському відкрито два державні університети. Засновано також Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, симфонічний оркестр тощо.

Гетьманський уряд, його міністерство закордонних справ із самого по-чатку вели дипломатичні переговори з урядами сусідніх держав – РСФР, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії – за повернення до Української держави земель, заселених українцями. Ставилось також питання про входження до її складу Криму на правах автономії. Таким чином, у період Гетьманату було здійснено чимало кроків, спрямованих на вирішення етнонаціональних проб-лем.

Завершальний етап української революції, пов’язаний з короткочасним відновленням влади УНР у формі Директорії, не ознаменувався консоліда-цією українського суспільства. У країні, де панувала анархія, а наступ на здобуту незалежність вели більшовицькі та білогвардійські війська, влада не могла приділити належної уваги врегулюванню проблем національних мен-шин. Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональної політики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення дії національно-персональної автономії. У грудні 1918р. було підтверджено чинність відповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національних міністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне з них – з єврейських справ.

Директорія, створивши національним меншинам правові умови їх діяль-ності, водночас вживала і протилежних заходів, порушувалися мовні права росіян, у Києві було замінено російськомовні вивіски на крамницях на україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію не знаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі. Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактично політичні сили, які представлялиінтереси меншин, відмовилися від співробітництва з Директорією у розбудові української держави. Росіяни взагалі зігнорували співпрацю з новою владою. Поляки більше переймалися відновленням власної державності. Ці стосунки особливо загострилися у зв’язку з проголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала зміну державних кордонів.

Внаслідок загостення соціально-економічних, політичних та міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська влада не мала змоги утримати під контролемвнутрішню ситуацію у країні, захистити євреїв від погромів. Масовий їх характер з початку 1919 р. дало формальні підстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охорону євреїв, притягти до юридичної відповідальності не завжди були успішними. Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою та суперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональної автономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від тих принципів української демократії, які були проголошені на початку української революції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНР ухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.

Прикладом послідовності політики на праваових засадах стала діяльність проголошеної в листопаді 1918 р. Багатонаціональної Західноукраїнськоїнародної республіки. Її представницький орган – Українська Народна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, - у перших своїх законодавчих актах підкреслювала, що всім громадянам ЗУНР незалежно від національності і віросповідання надавалася «громадянська, національна відповідальна і віросповідальна рівноправність». Найчисельнішим національним меншинам – полякам, євреям, німцям – було запропоновано обрати своїх представників до складу Української Національної Ради. Однак поляки бойкотували вибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт, не брали у них учасі. Керівництво ЗУНР високо оцінило про національно-персональну автономію УНР. Українська Національна Рада 18 листопада 1918 р. Ухвалила рішення про створення окремих польських, єврейських, німецьких секретарів як органів державної влади з широкою компетенцією. Реалізація права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації сприяли утворенню німецької національної ради ЗУНР і єврейської національної ради Східної Галичини у Станіславі 11 і 18 грудня 1918 р. з метою запровадження пропорційного представництва було створено національні виробничі округи (курії). В них виборчі права мали тільки громадяни – представники конкретних національних меншин. Закон від 15 лютого 1919 р. надавав полякам, євреям, німцям право вільного користуватися рідною мовою під час звернень до державних установ, публічних інституцій і підприємств. Реалізувались права національних меншин на освіту (відкриття шкіл з рідною мовою навчання)та особистої безпеки., на отримання інформації, на свободу віросповідань та утворення релігійних громад, а також захист права власності та особистої безпеки. Військовий конфлікт з поляками перешкодив запровадженню задекларованої етнополітики ЗУНР. Важливого значення для зібрання українських земель у єдину соборну незалежну державу набуло проголошення 22 січня 1919 р. в Києві Акту злуки УНР та ЗУНР.

Таким чином, у період існування Центральної ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР та ЗУНР було започатковано формування державної політики у сфері регулювання міжетнічних відносин. Розбіжності серед керівних кіл органі влади, загострення у суспільстві класових та соціальних протиріч, економічна криза, військове втручання іноземних країн прирекли на невдачу наміри українських політичних сил щодо побудови незалежної держави та здійснення власної етнополітики. Однак досвід часів національної-демократичної революції 1917-1920 рр. є дуже важливим для сьогодення.

Аналізуючи національну політику в УРСР, важливо звернути увагу на 20 – 30-ті роки, що стали особливим періодом для етнополітичних процесів, які відбувались у радянський період. Це – складний і суперечний час, який дав позитивний досвід державної політики у сфері міжнаціональних відносин. Радянська влада в Україні отримала у спадщину складну ситуацію у міжетнічних відносинах як наслідок імперської політики царського уряду, подій Першої світової та громадянської воєн. З метою подолання цих негативних явищ згідно з рішеннями Х (1912 р.) та ХІІ (1923 р.) з’їздів РКП(б) Комуністична партія та уряд України здійснювали державну політику у міжнаціональній сфері двома способами: коренізацією (укронізацією) та заходами щодо захисту прав національних меншин. Цей курс був зумовлений такими факторами: лібералізацією суспільства в умовах НЕПу, зростанням опозиційних настроїв серед національних меншин, складністю управління іноетніційних настроїв серед національних меншин, складністю управління іноетнічними територіями, намаганням розіграти національну карту для вирішення геополітичних завдань. Національна політика розглядалася не як складова загальної державної діяльності, а як вимушений крок, знаряддя політичної боротьби за неросійський електорат в країні.

Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Вона передбачала підготовку, виховання і висування кадрів корінної національності, врахуваннч національних факторів під час формування партійного і державного апаратів; надання української мові статус офіційної та застосування її у діловодстві центральних і місцевих державних установ; організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи українською мовою і мовами національних меншин. Державні службовці мали складати іспит з української мови. Частка українців у КП(б)У зросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Водночас зросла кількість українців в урядових установах, у 1923 р. вони складали лише 35% урядових службовців,а в 1927 р. їхня частка становила 54%. Проте українці займали переважно нижчі посади партійної та державної ієрархії.

Управління цим процесом покладено на Комісію Політбюро ЦК КП(б)У з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)у В. Затонським і Центральну Комісію з українізації радянського апарату при Раді Народних Комісарів УСРР на чолі з головою РНК УСРР В. Чубарем. Головна роль в українізації відводилась Народному комісаріату освіти УСРР, який у 20-х роках очолював Г. Гринько, В. Затонський, О. Шумський, М. Скрипник. Першими практичними кроками у реалізації цієї політики стали Декрет РНК УСРР «про заходи у справі українізації навчально-виховних і культурнопросвітних установ» від 27 липня 1923 р. та Постанова ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови» від 1 серпня 1923 р.

У 1292р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і 30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Якщо в 1922 р. Україна мала не більше десяти україномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були україномовні. Лише протягом 1924 – 1927 рр. тираж українських газет збільшився у п’ять разів. Газету «Комуніст», огран ЦК КП(б)У з 1926 р. почали друкувати українською мовою. Українською мовою почали спілкуватися в побуті, розширювалася сфера її застосування. Бурхливий розвиток національної культури та мистецтва у згаданий період отримав назву «українське національне відродження». Широко відомі прізвища письменників Михайла Драй-Хмари, Григорія Косинки, Євгена Плужника, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Павла Тичини, Максима Рильського, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, у кінематографі – Олександра Довженка та інші.

У процесі українізації органам влади довелось переборювати величезні труднощі: не вистачало вчителів з знаннями української мови, бракувало підручників. Українізація викликала значний опір серед неукраїнської та обрусілої верхівки КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію «боротьби двох культур». Він стверджував: «Поставити перед собою завдання активно укїнізувати партію, тобто робітничий клас… Це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста».

У межах здійснення політики українізації було розпочато роботу зі створення умов для культурного і духовного розвитку українського населення в місцях його компактного проживання за межами республіки. У 1925 р. поза україною проживало 6,5 млн. українців. Найбільш компактні поселення були на Кубані (2 млн. осіб), у Курській області (1,3 млн. осіб), Воронезькій (1 млн. осіб), у Сибіру, на Далекому Сході і Туркестані. На Кубані працювало понад 600 українських шкіл. У 300 українських школах казахстану навчалося 166 тис. учнів, працювало понад 2 тис. учителів. До того ж у цьому регіоні функціонувало кілька педадогічних технікумів. Поза межами України на сході у згадани й період виходило кілька українськомовних газет – три в Казахстані та одна в Хабаровську під назвою «Соціолістична перебудова».

Разом з українізацією державна етнополітика УСРР передбачала реалізацію спеціальних заходів щодо сприяння політичному, соціальному і культурномурозвиткові національних меншин. У 1920 р. на її території проживали: євреї (1 млн. 200 тис.), німці (210 тис.), поляки (177 тис.), латиші (10 тис.), литовці 916 тис.), вірмени (9 тис.), а також представники інших національностей . У республіці налічувалося 95% болгар, 82% молдаван, 75% чехів, 52% євреїв від загальної кількості їх в СРСР.

З метою управління процесами розвитку національних меншин в Україні було створено мережу державних , культурно-освітніх та наукових установ. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення про створення відділу національних меншин при Наркоматі внутрішніх справ. Місцевими органами відділу були німецький, єврейський, польський, підвідділи що діяли в Київ-ській, Катеринославаській, Волинській, Подільській і Полтавській губерніях. У деяких губерніях у підвідділах створювалися єврейські, німецькі, татарські, латинські, естонські секції. При наркоматі освіти УСРР у 1921 р. було створено Раду національних меншостей з розвитку культури та освіти, дл завдань якої входила координація діяльності національних бюро: єврейського, татарського і німецького. Одним із напрямів їх діяльності було створення національних шкіл. Так, в 1924-1925 навчальному році у республіці діяло 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – єврейською, 294 – молдавською, 255 – польською, 43 – болгарською, 31 – татарською, та інші. У наступні роки їх кількість постійно збільшувалась. Для національних меншин в Україні було створено широку мережу вищих і середніх спеціаль них навчальних закладів. На той же час існувало 9 національних факультетів педагогічних інститутів, 8 педагогічних технікумів, 19 індустріальних та 18 сільськогосподарських інститутів. Широкий спектр національних інтересів задовольнявся багатомовною пресою. Поряд з газетами і журналами українською мовою на початку 30-х років близько 500 видань виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 – польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 – латинською і 1 – вірменською мовами. У культурно-освітній роботі брали участь і науково-дослідні організації, зокрема Всеукраїнська академія наук (ВУАН). В її складі функціонував Шнститут єврейської культури, де було відділення українсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. розгорнув свою роботу Інститут польської культури.

Подальше зростання обсягу роботи зумовило створення у квітні 1924 р. при ВУЦВК Центральної комісії у справах національних меншостей. У квітні 1932 р. спеціальною постановою ВУЦВК при обласних виконкомах утворювалися комісії у справах національних меншин. Вони діяли до 1941 року. Центральна комісія розробила зміни в адміністративно – територіфльному поділі України з урахуванням і нтересів етнічних груп. Крім створення у жовтні 1924 р. Молдавської АССР в районах, де національні меншини проживали компактно, виділялися національні адміністративно-територіальні одиниці, в яких діяли районні, селищні і сільські національні ради. У складі УСРР до 1930 р. було утворено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських, 254 німецьких, 156 єврейських, 12 чеських, 4 білоруські. Національним районуванням було охоплено також болгарське, грецьке, албанське, молдовське населення. Одним із головних напрямів роботи з іноетнічною частиною населення дуло подолання його економічної відсталості, залучення до сфери матеріального виробництва, зміна соціальної структури національ-них груп у напряму пролетаризації.

Ознак з кінця 20-х – початку 30-х років у національній політиці відбулися кардинальні зміни, пов’язані з остаточним оформленням в СРСР командно-адміністративної системи. Новий курс в етнополітиці України полягав, з одного боку, у згортанні політики українізації, а з другого – у корінній зміні роботи з національними меншинами. Під тиском загально-союзного керівництва партійні органи ухвалили низку рішень, на підставі яких здійснювалися спочатку «чистка кадрів» а потім ліквідація навчальних закладів з викладанням націоналістичного впливу. Приймались рішення щодо закриття національних культурно-освітніх закладів, газет і журналів. Здійснювалися реорганізація і ліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць спеціальними постановами партійних і державних органів. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалило постанови «Про реорганізацію національних районів та сільдрад УРСР в звичайні райони та сільради» від 16 лютого 1938 р. та «Про ліквідацію та перетворення штучно утворених національних районів та сільрад» від 7 тквітня 1938 р. Таким чином, наприкінці 30-х років було припинено функціонування системи національ-ного районування в Україні. Нав’язувалася думка про те, що представники німців, поляків, інших національностей – потенційні зрадники, шпигуни, диверсанти. Наслідком такої політики стали репресії щодо іноетнічного населення:звільнення з роботи людей через їхню національну належність, депортації з місць компактного проживання, фабрикація карних справ проти «націоналістів». У 1933 – 1934 рр. репресивними органами в Україні було «викрито» контрреволюційні організації: «Союз визволення України», «Польська організація військова», «Національний Союз німців на Україні».

У 1939 і 1940 рр. до складу УРСР увійшли західноукраїнські та буковинські землі. Партійно – радянське керівництво республіки з метою найшвидшої інтеграції цих земель в існуючу політичну систему здійснювало політику «українізації» та задоволення етнокультурних потреб національних меншин. Було прийнято низку постанов про відкриття польських , румунсь-ких, інших національних закладів, видання літератури мовами національних меншин. Проте для етнополітики, що проводилась на західноукраїнських землях, як в УРСР в цілому, властиві були подвійні стандарти. Наприкінці 30-40-х було здійснено масові депортації українців як наслідок розгрому національно-визвольного руху в західних областях України, а також поляків, німців, інших етнічних груп.

На завершальній стадії Великої Вітчизняної війни, після звільнення окупованої території постало питання про розширення прав союзних республік, які були у 20-х роках узурповані центральною владою. Терміново скликана сесія Верховної Ради СРСР одностайно ухвалила рішення про створення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ. У той самий час відбувалась депортація цілих народів – чеченців, інгушів, калмиків, карачаївців, балкарців, кримських татар, західних українців. 18 травня 1944 р. стало днем трауру в історії кримських татар: протягом доби тисяці людей, переважно дітей, жінок, старих людей було вигнано з рідних домівок і відправлено на спецпоселення. Протягом травня-червня 1944 р. з Криму було виселено понад 225 тис. осіб, причому не тільки татар, а й болгар, греків, вірмен, представників інших національностей.

Незважаючи на це, єдність народів СРСР у роки Великої Вітчизняної війни відіграла вирішальну роль у врятуванні України і її населення від фашистського поневолення. Пліч-о-пліч з українцями воювали росіяни, казахи, татари, білоруси, молдавани, киргизи, узбеки та представники інших народів Радянського Союзу, а також національних меншин, що мешкало на території України.

Остаточне врегулювання територіальних питань у повоєнний період не обійшлось без переміщення населення. Понад сорок тис. чехів і словаків виїхали до Чехословаччини після приєднання Закарпаття до України. Ще 9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М. Хрущов та голова Польського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравський підписало угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944-1946 рр. близько вісімсот тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнавали себе поляками, переселились до Польщі. До УРСР переселились понад 500 тис. українців, із них 90 тис. добровільно. Своєрідним сигналом до початку репресій та репортацій на західноукраїнських землях стало розпорядження НКВС СРСР від сьомого січня 1944 р., у якому зазначалось: «…усіх виявлених пособників на територіях України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору» (Красноярський край). Про масовий характер репресій переконливо свідчить той факт, що лише за 1946-1948 роки із Західної України було депортовано до східних областей СРСР майже 500 тис. осіб. Основними жертвами репресій були члени сімей оунівців, так звані «бандопособники», стара західноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви.

Після закінчення війни ЦК ВКП(б) звинуватив україньких комуністів у недостатній політико-ідеологічній підготовці кадрів в галузі науки, літера-тури і мистецтва, де «існувала ворода буржуазно-націоналістична ідеологія». Відповідно до цього курсу ЦК КП(б) У за період із серпня 1946 р. по травень 1948 р. ухвалив низку постанов, в котрих переважали обвинувачення у «бур-жуазному націоналізмі». З кінця 1948 р. в Україні розгорнулась компанія бо-ротьби проти «низькопоклонства» перед заходом і космополітизмом єврей-ської інтелігенції.

Після смерті Сталіна, за «хрущовської відлиги» створилися об’єктивні умови щодо суттєвих змін у сфері національних та міжнаціональних відно-син. Це дозволило Україні у 60 – 70 рр. гармонізувати етнонаціональні від-носини із союзними республіками в провідних галузях народного господарс-тва, передусім, у сфері впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництві, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів, спеціаліс-тів з вищою освітою. Наприклад, вчені технічних кафедр Київського політех-нічного інституту розробили 27 проектів нових машин та іншого обладнання, які використовувалися в п’яти національних республіках. Кафедра зварювального виробництва КПІ винайшла технологію чистової різки металу киснем, що дало змогу потім упровадити її на 300 підприємствах союзних республік. У ці роки вчені вищих навчальних закладів України підтримували зв’язки з 4547 науковими організаціями та підприємствами СРСР, проводили спільні дослідження з 55 тем, з них 28 тем – за межами України. Інститути АН УРСР значну увагу приділяли підготовці наукових кадрів через аспіран-туру. В 1967 – 1972 рр. в цих інститутах було підготовлено 62 спеціалісти вищої кваліфікації для 9 союзних республік. Одним із напрямів співробітництва стала підготовка кадрів через стажування в наукових устано-вах України. У 1969 – 75 рр. в інститутах АН УРСР пройшли стажування молоді вчені всіх союзних республік з перспективних напрямів науки і техніки. В навчальних закладах України готувалися спеціалісти з вищою освітою для Вірменії, азербайджану, Грузії, республік Північного Кавказу.

Однак, наростання негативних явищ у суспільно-політичному житті у другій половині 60-х – середини 80-х років, що проявлялося у порушенні за-конності, нехтуванні прав і свобод людини, національної гідності, відбилося на етнополітичному курсі партійно-радянського керівництва. Винятком мож-на вважати діяльність П.Шелеста, що обіймав посаду Першого секретаря ЦК Компартії України протягом 196 – 1972 рр. Він намагався захистити націона-льні інтереси мешканців України, висловлювався на захист української мови, культури, самобутності українського народу.

У цей період в УРСР, як і в інших республіках, під гаслами «пролетар-ського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй в СРСР», формуван-ня нової історичної спільноти «радянський народ» здійснювалась політика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велася рішуча боротьба з проявами українського буржазного націоналізму. Комондно-адмінісиративна система ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економі-чні та соціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» та злиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення та мігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національної самобутності, а національні меншини на асиміляцію і, таким чином, пагубно впливали на міжетнічні стосунки. Подібні прцеси були характерні щодо лемків, гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно у 60 – 80 рр. у республіці посилився процес русифікації. В обласних центрах і у Києві українські школи становили 28 %, російські – 72 %. В Україні працювало 17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36 українсько-російських театрів, 55 % бібліотечного фонду України складали книжки російською молвою, понад 55 % газет таки були російськомовні. Крім цього, з Росії розповсюджувалось в республіці 2600 найменувань різних газет та журналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовних книг.

У другій половині 80-х років в СРСР унаслідок реформ у внутрішній і зовнішній політиці розпочався етнічний ренесанс, що став із факторів його розвалу. Це передусім було зумовлено деякими зовнішніми чинниками в розвитку країн світу після Другої світової війні: науково-технічною революцією, розвитком торговельно-економічних і туристичних зв’язків; зростанням етнічної мозаїчності людства, поглибленням процесів глобалізації тощо. Внутрішні причини етнічного відродження народів колишніх СРСР та УРСР – це перебудова, демократизація, гласність, реабілітація, репресових народів, культурних та політичних діячів, активна національно-патріотичних організацій, вплив зарубіжної діаспори, зародження нового етнополітичного мислення. Широка дискусія громадськоі поставила під сумнів усі теоритичні постулати радянської етнополітики.

Одним із важливих питань державотворення після проголошення незалежності України стало формування основ власної етнополітики. Країна отримала загостерну міжетнічну ситуацію після розпаду СРСР, тому виникла необхідність подолати деформації етнонаціональної сфери. Потреба у формуванні сучасної стратегії етнополітичного розвитку зумовлена також іншими чинниками: суверенним існуванням України як демократичної держави з поліетнічним складом населення, її інтеграцію у європейське співтовариство та адаптацією правових норм етнонаціонального розвитку до міжнародних стандартів, активізацією участі етнічних спільнот у внутрішньому і зовнішньому житті країни. Нинішня етнополітична ситуація в Україні характеризується підвищенням ролі національного фактора в суспільстві, його тісної взаємодії з економічними, соціально-політичнимими та правовими процесами.

Українська держава має вікові традиції співіснування на її території представників різних народів. Натепер за даними перепису 2001 р. на її тере-нах проживає 37541 700 українців, 8334 100 росіян, 103600 євреїв, 275800 бі-лорусів, 2568600 молдован, 204600 болгар, 441100 поляків, 156000 угорців, 151000 румунів, 248200 кримських татар, а також греки, казанські татари, німці, грузини, всього більш як 100 різних національностей. Представники різних етносів є відповідними крмпонентами етнічної структури суспільства: українська нація, що має статус титульної, яка дала назву державі, націона-льні меншини, корінні народи, мігранти та біженці. Згідно з новими підхода-ми до етнонаціональної сфери поліетнічне суспільство має функціонувати як цілісний організм, забезпечуючи рівноправ’я і задовольняючи специфічні ін-тереси та потреби етносів і повністю долаючи будь-які привілеї на етнічному грунті.

Один із пріоритетів державної етнополітики України – забезпечення через відповідне законодавство однакових можливостей для участі громадян, незалежно від їхгьої національності, в усіх сферах матеріального і духовного життя, гарантії їх рівних прав і свобод, що створює оптимальний баланс інтересів етнічних спільнот. В «Декларації про державний суверінітет України» від 16 липня 1990 р. поняття «народ України» трактується як «громадяни Республіки усіх національностей». Їм гарантовано право вільного національно-культурного розвитку, користування рідними мовами в різних сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації. При цьому забезпечується національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя. «Декларацією прав національностей» від 1 листопада 1991 р. було створено правові засади для самоорганізації національних меншин, прояву їхньої ініціативи та політичної активності. Вони отримали державні гарантії прав на сповідання своєї релігії, використання національної символіки, відзначення національних свят, на розвиток вільних контактів з історичною батьківщиною. Вже перші законодавчі акти України узгоджувались з положеннями Загальної Декларації прав меншин ООН та міжнародних пактів про права і свободи особистості. Саме цим можна пояснити широку підтримку не тільки українцями, а й етнічними групами проголошення незалежності України. Про це свідчить аналіз підсумків Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., більш як 90 % учасників якого підтвердили Акт проголошення незалежності України, який відповідає інтересам усіх національностей, що складають народ України.

Закон України «Про національні меншини в Україні», прийнятий Верховною Радою 25 червня 1992 р., ряд інших документів разом з Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституція України наголошує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України». Визнавши українську мову державною, Конституція України (ст. 10) водночас гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». Закріплене Законом України про національні меншини України право на національно-культурну автономію гарантує користування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних закладах або через національні культурні товариства, задоволення потреб у літературі, засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальних закладів та будь-яку іншу діяльність, яка не суперечить чинному законодавству. В інших законах України «Про громадянство України» (1991 р.), «Про освіту» (1992 р.), «Про біженців» (1997 р.) зафіксовано основні тенденції в державній етнополітиці.

Регулювання взаємодії держави з етнічними меншинами є надзвичайно важливим чинником в утриманні оптимального балансу між прагненням національно-патріотичних сил до подальшого зміцнення української держави і потужної хвилею етнічного відродження національних меншин, що характеризується поняттям «етнічний або етнополітичний ренесанс». Воно означає процес етнокультурного оновлення, розвиток специфічних рис етносів в нових умовах як унікального продукту загальносвітової цивілізації. Серед найхарактерніших напрямів етнічного відродження національних меншин в Україні можна виділити:

-                      утворення національних громадських, політичних, культурно-освітніх товариств. Нині їх діє близько 450, 25 мають всеукраїнський статус, серед них «Партія мусульман України», «Всеукраїнський єврейський конгрес», «Федерація греків», «Союз вірмен України», «Союз німців Криму», «Російський рух» та ін.;

-                      діяльність художньо-мистецьких колективів. За попередніми підрахунками таких в Україні близько 1200. Задовольняють культурні потреби національних меншин російські театри, Київський циганський театр «Ромен», угорський театр ім. Д. Іллешу в Береговому Закарпатської області, польський фольклорний ансамбль «Яскулки», німецький Камерний хор «Оранта», та ін. При національно-культурних товариствах дії 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності, проводяться всеукраїнські фестивалі мистецтв;

-                      функціонування державних шкіл з повним або частковим навчанням етнічними мовами; за даними Міністерства освіти і науки у 2002/2003 н.р. в Україні діяло 21100 загальноосвітніх навчальних закладів; серед них з українською мовою навчання 16937 шкіл, російською – 1732, румунською – 94; угорською – 69; кримськотатарською – 13; молдовською – 9; польською – 4 та ін. Нині в Україні діє також 156 недільних шкіл з вивченням ассирійської, гагацької, узбецької та інших мов, в яких навчається близько 5 тис. учнів;

-                      видання газет і журналів. Їх кількість сягала 188 видань на початок 2003 р.; радіомовлення для національних меншин, яке ведуть, зокрема Закарпатська, Одеська облдержтелерадіокомпанії, а також Державна телерадіокомпанія «Крим» та Національна радіокомпанія України;

-                      видання літератури мовами національних меншин; з цією метою у 1992 р. було утворено Головну редакцію літератури мовами національних меншин. За час функціонування державної видавничої мережі з випуску літератури етнічними мовами побачили світ близько 500 різних видань, надрукованих понад шістдесятьма мовами.

Наведені приклади свідчать не лише про етнічне відродження меншин,а й про реалізацію їх прав в українській державі. У процесі етнополітичного ренесансу відбуваються дискусії навколо пошуку оптимальної стратегії етнополітичного розвитку України. Національно-радикальні політичні сили: Конгрес Українських Націоналістів, Українська Національна Асамблея, Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та інші виступають за побудову моноетнічної держави під гаслом «українська Україна», за особливі права корінно їнації. Національно-демократичні партії правової та центристської організації: НРУ, «Наша Україна», НДПУ та інші, розглядають Україну як національну державу з багатонаціональним складом населення. Національний характер держави при цьому в етнічному, а в державному значенні, використовує термін «українська політична нація». Українська політична нація є спільністю вищого рівня ніж етнічна українська нація. Ядром її є українська титульна нація, яка дала назву державі. Водночас вона об’єднує навколо українців інші етнічні групи країни.

Реалізація цієї ідеї розглядається більшістю науковців, державних діячів як процес консолідації, який забезпечує природні права як українського етносу, так і національних меншин, формує єдиний загальнодержавний інтерес у сфері економіки, політики, культури. Українська держава виступає як загальнонародна, що захищає інтереси всії громадян, зберігає баланс інтересів, соціальну рівновагу і міжнаціональну злагоду. Формування української політичної нації збігається з бажанням неукраїнців зберегти свою самобутність, із прагненням пов’язати своє життя з долею української держави. Таким чином, прагнення зорієнтуватися на міжнародні стандарти з урахуванням власного історичного досвіду дає можливість створити власну оптимальну етнонаціональну модель українського суспільства з гармонією міжетнічного співіснування, непорушністю державного сувернітету та територіальної цілісності України.

Водночас, складність етнополітичних процесів, пов’язана як з минулим, так із недостатньою регуляторною діяльністю молодої незалежної української держави, політична нестабільність суспільства змушують шукати інші форми захисту інтересів національних меншин. Крім культурно-національної автономії, гарантованої державою, останнім часом суспільна думка звертається до ідеї національно-персональної автономії як найпродуктивнішого засобу задоволення потреб різних етнічних груп. Спробував реалізувати її уряд УНР, прийнявши Закон «Про національно-персональну автономію» 1918 р. Привертає увагу право відновлення національно-територіальних одиниць, що було реалізовано в УСРР 1920 – 30 -х рр. – національних районів і національних сільських і селищних рад для етносів, що компактно проживають за межами своєї держави, або з різних причин не можуть створити власну державність. У країні компактно проживають 96% угорців в Закарпатській області, 86% гагаузів в Одеській, 85% греків в Донецькій, 74% румунів у Чернівецькій і 22% у Закарпатській, 71% болгар та 45% молдаван в Одеській областях. Верховна Рада України виступає проти створення національно-територіальних формувань, оскількі це загрожує територіальній цілісності країни і не відповідає її національним інтересам. Згідно з Конституцією Україн6а – унітарна держава. У той же час не слід ігнорувати феномен політизації етносів, які претендують на реальні механізми впливу щодо прийняття політичних рішень, участі у розділі влади, представництва в державних і громадських установах. Завдання сучасної етнополітики – сприяти кожному із неукраїнських народів зайнятя в драбині національного пробудження той щабель, який би найбільше відповідав його потребам і водночас слугував зміцненню самостійної Української держави. Забезпечення контретно-історичного підходу, поєднання плюралізму та інтеграції є кращим національним варіантом етнополітики України.

Надзвичайно складною проблемою для українського суспільства стало відновлення прав депортованих народів. Українська держава зобов’язалась вжити комплекс заходів щодо їх правової, соціально-політичної і культурної реабілітації. Першочергова увага приділяється облаштуванню кримських татар – одного із найчисельніших депортованих народів. Постанови Кабінету Міністрів України «Про деякі питання, пов’язані з поверненням кримських татар у Кримську АРСР» (1992 р.), «Про утворення Фонду депортованих народів Криму» (1992 р.), «Про утворення Республіканської комісії у справах депортованих народів Криму» (1992 р.) та інші сприяли виділенню матеріальних та фінансових ресурсів на виконання програм економічного та соціально-культурного забезпечення депортованих народів Криму.

На сьогодні в Криму, як вважають дослідники, існує кримсько-татарська національно-персональна автономія: активно діє вертикаль органів національного самоврядування, яка включає Курултай (з’їзд), Меджліс (Центральний виконавчий орган), регіональні і сотні місцевих меджлісів у місцях компактного проживання кримських татар. При президентові Україні діє рада представників кримсько-татарського народу. Кримські татари обрані депутатами Верховної Ради України, Верховної Ради Автономії Республіки Крим (один із них є її віце-спікером), вони складають 12% депутатів місцевих рад. Три кримських татарина є членами уряду АРК. Під патронатом Меджлісу створено кримсько-татарські громадські організації, засоби масової інформації, мережу навчальних закладів, шкіл, класів з національною мовою або з двома мовами навчання, кримсько-татарський музично-драматичний театр, Республіканську кримсько-татарську бібліотеку ім. І.Гаспринського, творчі професійні і самодіяльні колективи. Кримсько-татарська мова є однією з трьох офіційних мов Автономної Республіки Крим. Попри гострі соціально-економічні проблеми, невирішеність питання забезпечення земельними наділами, більшість представників етному, його політична еліта лояльно ставляться до української держави. З одного боку такий напрям етнополітики дає змогу повною мірою релізувати татарам свої національно-культурні інтереси, з другого – проголошує привілейоване становище порівняно з іншими етносами. За даними перепису кримські татари становлять близько 12% населення республіки. Тому держава враховує інтереси інших депортованих народів національних меншин Криму. Наприклад, постійно збільшується кількість недільних шкіл, факультетів вищих навчальних закладів з вивчення болгарської, німецької, вірменської та грецької мов. Вони діють майже в кожному районному центрі автономії. Певні досягнення у здійсненні сучасної етнополітики не заперечують сепаратистської тенденції окремих етносів. Нерідко порушується питання про утворення територіальної автономії і відокремлення (русинство Закарпаття, Крим).

Ускладнення етнополітичної ситуації вимагає державного регулювання міжетнічних стосунків і попередження конфліктів на етнічній основі. Безпосередньо за управління та контроль щодо проведення державної етнополітики відповідає Державний комітет Україниу у справах національностей та міграції з відповідними управліннями і відділами обласних держадміністрацій. Його було створено у 1996 р. після ліквідації відповідного міністерства. При Кабінеті Міністрів діють Фонд розвитку національних меншин, Рада національно-культурних товариств України. Значну роль у справах нацменшин відіграє депутатська постійна комісія Верховної Ради. Український фонд культури розробив спеціальну програму «Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України». Етнонаціональний аспект відбитий у «Комплексній програмі основних напрямів у розвитку культури до 2005 р.». Створення державних структур свідчить про значення етнополітичного фактора для утвердження сувернітету України, побудови правової демократичної держави. Також це є гарантом попередження будь-яких проявів сепаратизму, екстремізму, усунення виявів дискримінації громадян за національною, релігійною або мовними ознаками, захист прав біженців та іммігрантів. Українська держава координує свої зусилля з етнополітики держав, для котрих етнічні меншини України виступають своєрідними діаспорами. Зокрема, у договорі між Україною і Польщею (травень 1992 р.) наголошується, що сторони діють у відповідності до загальновизнаних міжнародних стандартів захисту прав національних меншостей. Договір про державу, співробітництво і партнерство між україною і російською федерацією 31 травня 1997 р. містить положення про те, що обидві держави забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і релігійної сомобутності національних меншин на своїй території. Крім згаданих договорів України уклала ряд угод з питань співробітництва у цій сфері з Литвою, Латвією, Німеччиною та іншими країнами. Таким чином Українська держава об’єднує внутрішні і зовнішні аспекти етнополітики щодо національних меншин.

Негативно впливають на етнополітичні процеси в Україні політична нестабільність суспільства, соціально-економічна і політична криза, використання проблем у сфері етнополітики різними політичними силами, які штучно роздмухають етнорегіональні особливості у боротьбі за владу. Певні державні і політичні структури Росії, Румунії, Угорщини та інших країн стимулюють серед деяких національних меншин антиукраїнські настрої.

Україні вдалося уникнути гострих міжетнічних конфліктів. Але підтримання міжнаціональної злагоди вимагає чималих зусиль, з боку держави – аналіз етнополітичної ситуації в сучасній Україні, прогнозування конфліктних ситуацій у національній сфері. На часі продовження законотворчої роботи, бо не всі статті законів відповідають політичним реаліям. Фактично ігнорується той факт, що між українським етносом та етнічними меншинами існують значні відмінності ціннісних орієнтацій та політичної структури, нерівність у політичній, економічній, культурній сферах життєдіяльності. Не визначені права десятків нечисельнних народностей (караїми, кримчаки). Не враховується поетапний розвиток національних меншин, етнонаціональний вимір етнічних меншин продовжує зводитися до проблем культурництва. За роки незалежності не була затверджена концепція державної національної політики, що негативно вплинуло на розробку базової правової документації, виникло невизначеність держави в деяких питаннях щодо захисту прав національних меншин. Водночас більшість складових згаданої концепції обгрунтувана в публікаціях багатьох науковців і політиків: О. Антонюка, В. Євнуха, І. Кураса, О. Майбороди, Л. Нагорної, М. Панчука та інших. Сучасна етнополітична ситуація в країні вимагає розробку і реалізацію етнонаціональної політики, яка б могла регулювати стосунки між українцями та етнонаціональними групами. Упереджувати конфліктні ситуації в їхній взаємодії, створити умови для їхнього гармонійного переспективного розвитку а складі української дежрави. Надзвичайно важливим чинником є утримання оптимального балансу між прагненням українських національних питріотичних сил до утвердження і потужною хвилею відродження національних меншин. Необхідно також активізувати зусилля усіх громадян України наколо спільних загальнодержавних інтересів, на збереження національного миру.

Видатні постаті:

Керівники української Центральної Ради, які сформували основні заходи її етнополітики:

М. Грушевський – голова української Центральної Ради;

В. Винниченко – голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ;

С. Єфримов – генеральний секретар з міжнаціональних справ;

О. Шумський, М. Скрипник – анродні комісари освіти періоду «українізації» 20-х – 30-х рр. ХХ. ст.

Л. Каганович – І секретар ЦК КП(б)У у 1925 – 1927 рр., з 1947 р. – організатор проведення компанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» у повоєнний період;

М.С. Хрущов – І секретар ЦК КПРС з 1953 по 1964 рр., ініціатор боротьби з культом особи Сталіна, демократичних реформ;

Л.І. Брежнєв – генеральний секретар ЦК УПРС з жовтня 1964 р. по листопад 1982 р. – провідник курсу «злиття націй», фактично русифікації українців та інших народностей СРСР;

Л.М. Кравчук, Л.Д. Кучма, В.А. Ющенко – президенти незалежної України, фундатори концепції державної ентополітики.

Хронологія головних подій:

Основні документи української Центральної Ради, в яких містяться положення її етнополітики:

І Універсал Центральної Ради 10(23) червня 1917 р.

ІІ Універсал Центральної Ради 3(16) липня 1917 р.

ІІІ Універсал Центральної Ради 7(20) листопада 1917 р.

Проголошення УНР

Закон «Про національно-персональну автономію УНР» від 9 січня 1018 р.

ІV універсал Центральної Ради 9(22) січня 1918 р.

Проголошення УНР національною державою.

29 квітня 1918 р. – розпуск Центральної Влади

Проголошення гетьманату П. Скоропадського. Новий етап державної етнополітики.

22 січня 1919 р. – урочисте проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР.

1 серпня 1923 р. – ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови».

Документи, в яких розроблено основні заходи державної етнополітики сучасної України:

16 липня 1990 р. – Декларація про державний суверенітет УРСР.

24 серпня 1991 р. – Акт проголошення незалежності України.

1 листопада 1991 р. – Ухвала Верховною радою України «Декларації прав національностей України»

25 червня 1992 р. – Ухвала Верховною Радою України Закону «Про національні меншини України».

28 червня 1996 р. – Прийняття Верховною радою України Конституції України.

Література

1.     Грушевський М. Історія України-Руси: У 12кн. К., 1991. Кн. 1,2,3,4.

2.     Аркас М. Історія України-Руси. К., Вища школа 1991 – с. 6-11.

3.     Крип’якевич І.П. Історія України – Львів, 1990.

4.     Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.

5.     Єнциклопедія Українознавства. Мюнхен – Нью-Йорк, 1949.

6.     Історія України За ред. проф. Б.П. Ковальського. – К., Вища школа, 1998. – с.20-87.

7.     Толочко П. Київська Русь. – К., 1996 – 249с.

8.     Півторак Г. Українці: звідки ми і наша мова. – К., Наукова Думка, 1993 – 200с.

9.     Пономарьов. Етнічність та етнічна історія України: Курс лекцій. – К., Либідь, 1996 – 272с.

10. Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу. – 2-е вид., доп. – К., Таксон, 1997 – 237с.

11. Етнографія України: Навч. посібник / За ред. С.А. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – 520с.

12. Історія України: Навч. посібник За ред. В.А.Смолія. – Київ., ВД “Альтернативи”, 1997.

13. Національні процеси в Україні. Документи і матеріали. За ред. В.Ф. Панібудласки. – К. “Вища школа”, 1997.