Історіографія исторії Польщі

Історіографія исторії Польщі

Історіографія історії Польщі

Становлення історичної науки у західних і південних слов'ян, зокрема у Польщі, відбувалося в період національного відродження на зламі ХVШ-ХІХ ст., в умовах втрати чи відсутності власної державності. Історична наука відіграла величезну роль у пробудженні та формуванні національної самосвідомості, у боротьбі за власну державу. Поширення ідей Просвітництва у Польщі співпало з часами ліквідації Польської держави. Після першого поділу Речі Посполитої в 1772 р. розгорнулася полеміка публіцистів щодо правомірності цього акту, що одержала назву "Війна історичних пер". В 1773 р. Ф. Лойко видав за дорученням короля трактат "Вісті про Галич та Володимир", - в якому доводив, що угорські королі ніколи не володіли галицькими землями, на яких було створено Руське воєводство. Спираючись на історичний факт володіння Угорщиною галицькими землями в ХІV ст., Габсбурги як правонаступники угорських королів, виправдовували захоплення цієї частини Речі Посполитої. В іншій праці Ф. Лойко висвітлив історію польських земель на узбережжі Балтики (Помор'я) з найдавніших часів та захоплення їх німецькими феодалами.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ НАПРЯМОК в польській просвітницькій історіографії пов'язаний з діяльністю Г. Коллонтая, С. Сташіца, Ф. Езерського.

Г. КОЛЛОНТАЙ (1750-1812 рр.) брав участь в розробці Конституції 1791 р. та повстанні 1794 р., за що його ув'язнили.

У австрійській в'язниці написав працю "Критичний розгляд основ історії про початок роду людського", в якій вимагав критичного ставлення до історичних джерел, визнавав дію об'єктивних законів історії, вважав, що предметом дослідження повинен бути весь комплекс життєдіяльності людини - виробництво, законодавство, наука, культура, освіта, звичаї. Він розглядав людину як незмінну природно - біологічну сутність. Головний закон природи, на думку Коллонтая, полягав у абстрактній свободі людини. Тому він шукав у минулому причини існуючої соціальної нерівності людей, щоб повернутися до первісної свободи.

Був співавтором праці "Про встановлення та занепад польської конституції 3 травня 1791 р. ", в якій головна провина за поділи Речі Посполитої покладалася на сусідні держави. Вони скористалися недосконалістю державного устрою, магнатським свавіллям, слабкістю королівської влади.

С. СТАШИЦЬ (1755-1826 рр.) в праці "Людський рід" виклав свою історичну концепцію. Розвиток суспільства він розглядав як об'єктивний процес боротьби прогресивного та реакційного, боротьби проти гноблення, яке пов'язане із появою приватної власності на землю; рішуче виступав проти ідеалізації шляхетської демократії. Розвиток суспільства повинен закінчитися створенням ідеального справедливого ладу, заснованого на природних законах де пануватимуть рівність, воля, власність.

Ф. ЕЗЕРСЬКИЙ (1740-1791 рр.) - в своїх публіцистичних працях включав до поняття "народ" селян. Суть історії вбачав у вдосконаленні науки, освіти, культури, мистецтва.

ПОМІРКОВАНИЙ НАПРЯМ в просвітницькій історіографії репрезентує засновник нової польської історіографії А. НАРУШЕВИЧ (1733 - 1796 рр.). В праці "Меморіал" виклав своє розуміння завдань дослідника історії. Предметом дослідження вважав діяльність королів, шляхти, а також історію економіки, торгівлі, політики, держави, права, культури, науки, релігії тощо. Причини суспільних явищ вбачав в сфері свідомості, протиставляв раціоналістичні принципи розуміння історичного процесу теологічній концепції, заперечував безпосередній вплив провидіння на історичні події. Вперше до поняття "польський народ" включив мешканців міст. А. Нарушевич виступав за критичне ставлення до джерел, вперше в польській історіографії розробив елементарні методи критики джерел. Був проти некритичного сприйняття історичної традиції, легенд.

Працюючи, за дорученням короля, над створенням історії Польщі, створив колектив архівних працівників, які зосередили величезний масив документів - 230 томів. Ними користувалися й наступні покоління дослідників.

Головна праця вченого - семитомна "Історія польського народу", що охоплює період з найдавніших часів до 1386 р. Головний зміст - історія держави та її правителів. Автор притримується думки, що сильна монархічна влада забезпечувала рівновагу станів, гарантувала порядок в державі. Свавілля, анархія, жадоба магнатів-причина занепаду Польщі.

А. Нарушевич перебував під впливом так званого сарматського міфу, який був започаткований в польській суспільній думці в ІІ половині ХVІ ст. "Сарматисти" вважали, що предками шляхти тобто лицарського стану були войовничі сармати. Вони підкорили місцеві племена, які згодом перетворилися у простолюд. Ідеалізувалась створена шляхтою держава - Річ Посполита та унікальність устрою, зокрема право "ліберум вето", шляхта і народ розглядалися як тотожні поняття. Проголошувався культ військової доблесті, польського патріотизму і боговибраності Польщі як форпосту християнства, нетерпимості до інших релігій та народів, самовдоволеності.

А. Нарушович виводив слов'ян від сарматів. Початок польської історії вбачав у владі гміни - первісної форми суспільних відносин племен, що населяли територію Польщі в давнину. Гміна - це громада. Соціальну нерівність пояснював завоюванням слов'янами, з яких виникла згодом шляхта, автохтонів, що стали підневільними.

Соціальну нерівність вважав природним явищем, що не породжує гноблення. Причини гноблення вбачав в психічних чинниках - свавіллі, жадобі, зверхності, які слов'яни сприйняли у німців. Співчував селянам та засуджував їх гнобителів. Причини послаблення Польщі полягають у переході від польського до німецького права, що спричинило послаблення королівської влади, порушило рівновагу між станами, внаслідок чого посилився гніт одного стану над іншим. Провідною ідеєю праці е почуття патріотизму. Послідовники Нарушевича, які працювали в часи загибелі Польської держави, прагнули ідеалізацією минулого в своїх працях, пробудити патріотичні почуття шляхти.

Ю.У. НЕМЦЕВИЧ (1758-1841 рр.) опублікував у 1816 р. збірку “Історичні пісні", що витримала 20 перевидань протягом 100 наступних років. З коментарях Ю. Немцевич вказав, що причиною занепаду Польщі було посилення влади магнатів.

Видав також 6 томів історичних джерел та працю "Історія правління Сігізмунда ІІІ". Вважав королівську владу регулятором соціальних відносин в суспільстві. Соціальну нерівність виводив з теорії "суспільної угоди", згідно якій одні люди повинні виробляти продукти та вироби, інші - захищати батьківщину.

Т. ЧАЦЬКИЙ (1765-1813 рр.) в двотомній праці "Про литовські та польські закони, їх дусі, джерелах тощо" Ідеалізував звичаї, лад, племінні риси слов'ян, на противагу звичаям та законам, які надійшли від германців.

Е.С. БАНДТКЕ (1768-1835 рр.) в двотомнику "Коротке зображення історії Королівства Польського" тісно пов'язав історію Польщі із загальноісторичним процесом. Підкреслював аналогічний іншим європейським країнам розвиток її державного устрою до часу, коли почали обирати королів, що загальмувало розвиток країни. Соціальну нерівність вважав наслідком "природнього розвитку".

В. СУРОВЕЦЬКИЙ (1769-1827 рр.) критикував недоліки устрою Речі Посполитої. Ідеалізуючи польський народ, вказуючи на його чесноти, якими поляки перевершували інші народи. В праці "дослідження початків слов'янських народів" розглядав владу первісних гмін як своєрідний, характерний лише для слов'ян соціальний лад, як ідеальну форму взаємовідносин між різними "класами". Проникнення "німецького феодалізму" з його привілеями, нерівність, свавіллям спричинило розклад цього ладу. Позбавлення прав селян і мешканців міст, підтримка духовенством та магнатами німецьких порядків спричинили знищення первісної гармонії. Ці явища, а також захист шляхтою перш за все власних егоїстичних інтересів при управлінні державою, мали наслідком поступовий економічний та політичний занепад Польщі.

Розвиток РОМАНТИЧНОГО НАПРЯМУ в польській історіографії, який розпочався приблизно з 20-х років XX ст., відбувався на тлі національно - визвольної боротьби, зокрема повстань 1830-1831 рр., 1846 р., 1648 р., 1863-1864 рр. Романтична історіографія, яка проповідувала віру в силу духовності та культ індивідуалізму, повагу до національної своєрідності, сприяла зростанню національної самосвідомості, пробуджувала патріотичні почуття поляків. Польська романтична історіографія героїзувала історичних діячів, вела пошук місця Польщі серед Європейських народів. Історики брали активну участь в політичній боротьбі. Історична наука найбільш плідно розвивалася в культурних центрах розділеної Польщі. В І третині XIX ст. найбільш сприятливі умови для цього були в Герцогстві Варшавському (1807-1812) та Королівстві Польському. Тут діяло товариство друзів наук, Варшавський, Вільнюський університети, Крем'янецький ліцей, а також бібліотеки Красіньських та Замойських у Варшаві.

В ІІ третині XIX ст. центром польського інтелектуального життя став Краківський університет, при якому з 1816 р. існувало Краківське наукове товариство, бібліотека Осоліньських у Львові. На початку 50-х років XIX ст. створено товариство друзів наук в Познані.

І. ЛЕЛЕВЕЛЬ (1786-1861 рр.) - фундатор романтичного напрямку, професор Вільнюського університету до 1824 р., активний учасник національного руху та повстання 1830-1831 рр. Після поразки повстання жив в Парижі, згодом в Брюсселі, де створив найбільш цінні історичні праці. Вперше в польській історіографії сформулював поняття всесвітньої історії як історії всіх народів та держав, вказував на необхідність дослідження специфіки в розвитку різних народів.

Історію людства Лелевель розумів, як тривалий процес розвитку і удосконалення суспільства. Визначальну творчу роль він відводив народним масам, з діяльністю яких він пов'язував розквіт держав і народів.

В працях "Історика", "яким повинен бути історик" та інших розглядав методологічні питання. Підкреслював, що без розуміння минулого неможливо зрозуміти сучасність. Історія повинна служити сучасності, поглиблювати і розвивати суспільну свідомість, пробуджувати громадську активність.

Предмет історії - вивчення всіх сторін діяльності людини, мета - відновлення правди про минуле, спираючись на вірогідні джерела, завдання - виявлення відносин та зв'язків між подіями, їх причин та наслідків.

Історичний процес, на його думку, залежав від специфічного "національного духу", якихось "струменів культури" та інших духовних явищ, піднесення та занепад яких визначає долі народів. Процес історичного дослідження поділяв на три етапи: істеричну критику, "етіологіку" (встановлення причин і наслідків вчинків людей), історіографію (опис).

Історична критика має мету визначити вірогідність джерел. Лелевель першим в польській історичній науці опрацював наукові прийоми оцінки та критики джерел. Подальше завдання дослідника - поєднати в причинно-наслідковому зв'язку історичні факти і явища. Після цього їх слід описати, строго притримуючись історичної правди.

Польській історії присвячені праці: "Польща, що відроджується", "Порівняння двох повстань польського народу 1794 та 1830-1831 рр. ", чотиритомник "Польща середніх віків", двотомник "Історія Польщі", "Народи на слов'янських землях напередодні утворення Польщі" та інші.

В поняття народ Лелевель включав селянство та шляхту, їх взаємовідношення становили суть історії Польщі.

Походження польського "національного духу" шукав в стародавній історії слов'янських народів. Ідеалізував ті часи. Вважав, що існування в ті часи волі, рівності, відсутність монархії та свавілля сприяли утворенню слов'янського, а згодом польського "національного духу" з такими рисами як мужність, миролюбство. Ідеальний суспільний лад зіпсувала "західна цивілізація", що принесла римське право, католицьку церкву, феодалізм. З цього часу постійно боролись дві стихії - польська, слов'яно - республіканська та чужа, монархічно-феодальна. Поступова перевага монархізму, аристократизму, фанатизму спричинила до занепаду країни. Носій вічних ідеалів поляків - народ. Лелевель створив періодизацію історії Польщі, в основі якої було видалення "національного духу".

І період - 860 - 1139 рр. - епоха первісної аграрної демократії, народовладдя, яке змінило ранню слов'янську владу гмін. Виникає соціальна нерівність внаслідок виділення з селянської маси заможних господарів, а також внаслідок воєн, західних впливів і доби приватної власності землевласників - лехітів. Від них походить шляхта, яка поступово поставила у залежність від себе землеробів-кметів.

ІІ період - 1139-1374 р.р. - епоха "можновладдя", коли із шляхти виділилася аристократія - магнати, які сприйняли чужі звичаї, збільшувалися привілеї лехітів та посилення гноблення кметів. Чвари, лиха, народне горе збудили в шляхті "народний дух" і вона припинила сваволю магнатів.

ІІІ період - 1374-1607 р.р. - епоха "шляхетської влади гмін" внаслідок боротьби шляхти з магнатами. Важке становище селян Лелевель пояснює сприйняттям шляхтою чужих народу принципів аристократизму та католицизму.

ІV період - 1607-1795 р.р. - епоха "виродження шляхетської влади гмін" та посилення чужоземного впливу, насамперед німецького. Послабилися демократичні засади в країні, відбувся відхід від "національного духу".

V період - з 1795 р. - епоха відродження Польщі. Необхідно повернути суспільство до принципів первісної демократії, поширити свободи і рівність на весь народ, шляхом народного повстання встановити республіканський лад.

Причинами послаблення Польщі Лелевель вважав соціально-економічну та політичну структуру суспільства, нерозв'язаність селянського питання, загарбницьку політику сусідніх держав. Повстання 1794 р. та 1830-1831 рр. зазнали поразки через страх їх керівників народних мас.

Лелевель прославляв землеробський вигляд Польщі, як характерну рису слов'янського "національного духу", не надавав містам значної ролі в історії.

В своїх працях показав суттєві моменти формування класів, роль церкви та держави в зміцненні влади феодалів.

Послідовники Лелевеля прагнули пробуджувати національну свідомість поляків зображуючи історію в ідеальному вигляді, не чіпаючи соціальних проблем.

Е. МОРАЧЕВСЬКИЙ (1802-1855 рр.) - в дев'ятитомній "Історії Польської Речі Посполитої" реабілітував шляхетську республіку, як прояв традицій давнього народовладдя, головну причину послаблення Польщі вбачав в моральному занепаді шляхти.

К. ШАЙНОХА (1818-1868 рр), - медієвіст. В працях "доба Казиміра Великого", "Болеслав Хоробрий" протиставляв середню і дрібну шляхту магнатам, зображав шляхту у прикрашеному вигляді. В праці "Ляхітська основа Польщі" стверджував, що державний устрій полякам принесли ляхіти - нормани, розвивав ідеї "цивілізаторської місії" Польщі на Сході."

В. МАЦЕЙОВСЬКИЙ (1793-1883 рр.) в чотиритомнику "Історія слов'янського законодавства" вихваляв суспільний лад та звичаї стародавніх слов'ян і протиставляв їм християнські нововведення.

Праці цих авторів викликали гостру критику.

Е. ДЕМБОВСЬКИЙ (1822-1846 рр.) - один з керівників Краківського повстання 1846 р., належить до революційно-демократичного напрямку в історіографії. В працях "Зауваження про джерела історичних досліджень", "Декілька думок на погляд про розвиток історії та суспільного життя поляків" стверджував що історична наука повинна вивчати життя селян, ремісників, шляхти, а не королів. Причини занепаду країни - егоїстична політика шляхти та вельмож. В поняття народу виключав шляхту. Історію Польщі подавав як історію боротьби селян проти поміщиків як і всі інші події минулого. Процес розглядав як розвиток поняття свободи. Поділяв історію на п'ять епох: теократизм, абсолютизм, політична демократія, соціальна єдність, соціально - політична та моральна єдність, Зміна епох відбувається революційним шляхом.

К. ГОФФМАН (1798-1875 рр) - представник монархічного напрямку, критикував романтичну історіографію. В праці "Історія політичних реформ в стародавній Польщі" вважав причинами занепаду країни всевладдя шляхти, безсилля монархів та нерозвиненість міст. Виступав проти ідеалізації минулого.

В ІІ ПОЛОВИНІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ. В ПОЛЬСЬКІЙ ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ ПАНУВАЛА ФІЛОСОФІЯ ПОЗИТИВІЗМУ. Одночасно існували інші наукові напрямки.

В підросійській та піднімецькій частинах Польщі влада перешкоджала розвитку польської науки та культури. У Варшаві в 1881 р. було організовано приватний фонд-касу імені Мяновського, яка фінансувала наукові дослідження.

В підавстрійській Польщі діяли історичні кафедри в університетах Кракова та Львова. За ініціативою, створеної в 1878 році в Кракові Академії знань, відбувся І з'їзд польських істориків в 1880 р. Було опубліковано три серії історичних джерел, (51 том), видавалися монографії, збірники наукових праць, часописи. У Львові в 1886 р. польські історики створили Історичне товариство, почали видавати часопис. Здійснювалася підготовка спеціалістів - істориків. Провідними в цей період були краківська та варшавська наукові історичні школи.

Представниками краківської школи в певній мірі дотримувалися середньовічної шляхетської ідеології, католицького світогляду. Досліджували переважно проблеми політичної історії. Вони зробили значний внесок у вдосконалення методики досліджень, ввели до наукового обігу нові групи джерел та піднесли на більш високий рівень їх наукову критику.

В. КАЛІНКА (1826-1886 рр.) - фундатор школи, учасник національного руху, відійшов від нього після поразки повстання 1863-1864 рр. В книзі "Галичина та Краків під австрійською владою" та інших ідеалізував патріархальні відносини в часи панування панщинно-фільваркової системи в польському селі. Наголошував на позитивній ролі католицької церкви в історії Польщі та згубному впливі ідей Просвітництва на польський народ. Гостро критикував Лелевеля та інших прогресивних діячів епохи Просвітництва, патріотичний табір в цілому. Ці погляди викликали протест сучасників.

Ю. ШУЙСЬКИЙ (1835-1883 рр.) - лідер школи, в молодості брав участь в національному русі, згодом відійшов, закликав до співробітництва з австрійською владою, русофоб.

В чотиритомнику “Історія Польщі” та інших працях досліджував політичну історію. Вирішальну роль в історичному процесі відводив провидінню. Заперечував твердження Лелевеля про існування демократії в дані часи, оскільки панував "княжий абсолютизм". Через "схильність національного характеру до анархії" монархічна влада ослабла. Народ винен у подіях країни. Польща постійно відставала у своєму розвитку від заходу через віддаленість європейських центрів. Прихильник ідеї сильної монархічної влади, абсолютизму. Вихваляв Люблінську унію як вияв цивілізаторської "місії Польщі на Сході".

М. БОБЖІНЬСЬКИЙ (1849-1935 рр.) в тритомній "Історії Польщі" (том 3 видано в 1931 р), в двотомнику "відродження Польської держави" (1921-1925 рр) вирішальну роль в історії країни приділяв державі, яка була гарантом суспільного порядку. Створив власну періодизацію, спираючись на співвідношення монархії та анархії.

Виділяв патріархальну (до сер. ХШ ст.), патрімональну (до кінця ХV ст.) та нову (з кінця ХV ст.) державу.

Специфіка польської історії - поділ між державою та суспільством та відставання розвитку держави від розвитку суспільства через брак сильної монархічної влади. Причини падіння Польщі - шляхетські парламентаризм та вольності, які суперечили "порядку та закону".

С. СМОЛЬКА (1854-1924 рр.) - лідер польських медієвістів, автор десятків праць, досліджував переважно події Х-ХV ст. В Історичних процесах вбачав результат еволюційних змін. Приділяв увагу соціальним проблемам, широко використовував порівняльний метод. Розглядав історію Польщі в контексті інших західнослов'янських народів. Ідеалізував роль католицької церкви в розвитку національної самосвідомості, ліквідації феодальної роздрібненості, поширенні “цивілізації” на Сході.

В цілому загальна концепція історії Польщі, розроблена краківською школою, отримала назву "песимістичної" за критичну оцінку ролі національних інститутів устрою шляхетської Польщі.

ПРЕДСТАВНИКИ ВАРШАВСЬКОЇ ШКОЛИ були тісно пов'язані з течією позитивізму, головну увагу приділяли проблемам соціально-економічного розвитку, культури. Підкреслювали значення мешканців міст в польській історії, відкидали необхідність повстань як шляху для відновлення незалежності, єдино можливим вважали шлях поступових реформ.

Т. КОРЗОН (1839-1918 рр.) - один з лідерів школи, репресований за участь в національному русі. Автор чисельних монографій, підручників, статей. В чотиритомнику "Внутрішня політика Польщі за Станіслава-Августа" досліджував соціальні та економічні відносини в суспільстві в ІІ половині ХVШ ст., використовуючи величезну кількість джерел.

Вважав, що в ІІ половині ХVШ от. відбувався процес розкладу феодальних відносин і формування буржуазних відносин. Аристократія, вище духовенство, реакційна шляхта, не бажаючи допустити змін, віддали країну чужоземним державам. Шлях до порятунку та відродження бачили "освічені" мешканці міст і патріотична шляхта.

Стверджував, що в згаданий період Польща вступила в смугу економічного та культурного піднесення, аргументуючи це значенням торгівлі та промисловості, роллю "Освіченої" шляхти та буржуазії. Не визнавав революційного шляху розв'язання аграрного питання, негативно ставився до селянських повстань. Обстоював еволюційний шлях реформ. В монографіях про Т. Костюшка та Я. Собеського, виданих наприкінці XIX ст., ідеалізував шляхту, оспівував культ героя.

Т. Корзон на ІІ з'їзді польських істориків в 1890 р., а також в статтях та рецензіях вступив в дискусію з представниками краківської школи, зокрема з Ю. Шуйським. Він вважав ненауковими висновки Шуйського про "свавілля і анархію" польського народу, які спричинили занепад країни. Одночасно Корзон критикував краківську школу за вузьку проблематику досліджень, розрив з прогресивними традиціями вітчизняної історіографії, вважав шкідливими твердження про вину народу у загибелі держави. Такі погляди вбивали любов до минулого, прагнення до свободи. Полеміка набрала гострого характеру.

В. СМОЛЕНЬСЬКИЙ (1851-1926 рр.) - один з визначних представників школи, досліджував проблеми культури та суспільно-політичної думки в ХVШ ст., а також історію дрібної шляхти та мешканців міст, розвитку історичної науки. Як позитивіст, підкреслював, що історична оцінка є виведенням з дослідження окремих факторів узагальнення, що властиве кожній науці. В низці праць, зокрема "Коллонтаївська кузня", "Інтелектуальний переворот в Польщі ХVШ ст. ", охарактеризував діяльність Сташиця, Коллонтая, висвітлив поширення ідей просвітництва, значення городян у формуванні нової ідеології, реакційну роль церкви. Вважав, що Польща належить до “Західної цивілізації" і була змушена вести боротьбу з "елементами Сходу". Вбачав центральну, проблему епохи Просвітництва в суперечностях в місті, а не на селі. В історіографічних дослідженнях, полемізуючи з краківською школою, В. Смоленьський звинувачував їх у консерватизмі католицизмі, аристократизмі, тенденційності висновків.

Торкаючись проблеми стосунків історичної науки і політики В. Смоленьський писав: "Наслідки оцінки минулого крізь призму інтересів політичних партій і пошук в ньому практичних вказівок фатально відбились на польській історіографії. І це буде тривати так довго, доки поширення у суспільстві ґрунтовних понять про науку не стримає політиків від зловживання іменем і гідністю історії".

Полеміка закінчилася без наслідків. Загальна концепція історії Польщі, розроблена варшавською школою, отримала назву "оптимістичної" на противагу краківській школі.

Представники ЛЬВІВСЬКОЇ ШКОЛИ польських істориків ІІ половини XIX ст. також знаходилися на позиціях позитивізму. Проблематика досліджень - період середньовіччя, регіональна історія, унія Польщі з Литвою.

К. ЛІСКЕ (1838-1891 рр.) - фундатор школи, в молодості брав участь в національному русі. В чисельних статтях, рецензіях вимагав критичного ставлення до джерел. Ініціатор і керівник видання джерел "Акти громадські та земські".

Т. ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ (1838-1919 рр.) - учасник національного руху, медієвіст. Історичний розвиток ставив в залежність від територіально-етнічного фактору. В монографіях "Хробація", полемізуючи з німецькими істориками, довів автохтонність слов'ян на польських землях, а в "Історичних нарисах XI ст." показав вплив церкви в політичному житті країни.

О. БАЛЬЦЕР (1858-1933 рр.) - фундатор історично-юридичного напрямку, який виник на початку XX ст., дійсний член Чеської та член-кореспондент Російської академій наук. В книзі “3 проблем устрою Польщі" реабілітував правничі та державні інститути Речі Посполитої, які на його думку відповідали аналогічним інституціям тогочасних західноєвропейських країн.

Він не тільки не виправдовував ті хиби шляхетського устрою шляхетської Польщі, які критикував в минулому, а й надавав йому більших рис прогресивності, порівнюючи устроями інших європейських країн. Правові форми Польща запозичила із Заходу і лише через послаблення центральної влади з кінця ХVП ст. країна почала відставати від Західної Європи.

Вважав державу та право надкласовими інституціями, регуляторами суспільства. Праці О. Бальцера відзначалися детальним аналізом фактичного матеріалу.

С. КУТШЕБА (1876-1946 рр.) - представник цього ж напрямку, досліджував історію торгівлі, фінансів, права. Автор узагальнюючої праці з історії суспільно-політичного ладу Польщі з найдавніших часів до ХVШ ст. Хоч йому був притаманний критичний підхід до устрою шляхетської Речі Посполитої, проте звільнитися від його ідеалізації він не зміг. Поділяв погляди О. Бальцера на роль держави і права в суспільстві, причини занепаду польської держави.

На початку XX ст. виникає НЕОРОМАНТИЧНИЙ НАПРЯМОК в польській історичній науці. До нього належала молода генерація дослідників, яка схилялася до крайнього "оптимізму" в оцінці національного минулого. Головною причиною виникнення цього напрямку було розгортання національно-визвольного руху напередодні І світової війни, формування політичних партій, що прагнули негайно розпочати боротьбу за незалежність Польщі. Поширенню їх ідейного впливу перешкоджали "песимістична" та “оптимістична" концепції національної історії, створені школами позитивістів. НЕОРОМАНТИКИ вважали, що ці концепції, позбавляючи минуле ідеалізації, заперечують піднесення національної свідомості та патріотизму серед широкого загалу поляків. Неоромантики свідомо підпорядковували історичне пізнання політичним інтересам. Науковий, методологічний аспект вони свідомо перенесли на другий план, надаючи пріоритет політико-ідеологічному аспекту, а саме ідеалізації національної історії.

Підпорядкування неоромантиками науки політичним інтересам відіграло певну роль у національному згуртуванні польського суспільства і розгортанні боротьби за незалежність. Однак, одночасно, неоромантизм сприяв поширенню та вкоріненню у суспільній свідомості низки історичних міфів, які частково збереглися і досі на побутовому рівні пересічних прошарків польського суспільства. Ідеалізація національної історії, що на перший погляд сприяє зростанню патріотизму, має своїм більш далекосяжним і тривалим наслідком поширення настроїв національної винятковості, великодержавності, ксенофобії. У свідомості пересічних верств суспільства набувають виняткової життєвості ті образи, котрі задовольняють національні почуття та амбіції.

Неоромантизм був швидкоминучим явищем у польській історіографії. Активний відхід від цього напрямку спостерігався після утворення незалежної Польської держави, в 1918-1919 рр. Прикметно, що найбільшими критиками виступили активні представники напрямку - С. Закшевський, В. Конопчіньський.

С. ЗАКШЕВСЬКИЙ (1873-1936 рр.) - один з фундаторів напрямку. Досліджував проблеми стародавнього періоду польської історії, історії католицької церкви в Польщі.

В працях "Історична культура" (1907 р), "Історичні проблеми" (1908 р) відкинув позитивізм як методологію дослідження.

На його думку пізнання минулого повинно спиратися не лише на факти, а враховувати інтуїцію як ірраціональне почуття необхідне для розуміння історії. При відсутності історичних знань, а іноді, всупереч їм людський розум здатний правдиво відновлювати риси минулого. Інтуїтивний спосіб пізнання історії, покликаний створювати духовні цінності, які об'єднують окремих індивідів у суспільство, відкидаючи потребу вивчення матеріальної сторони людського життя. Особа є квінтесенцією всього минулого і сучасного - головна теза дослідника. Головний фактор історичного процесу вбачав у діяльності сильних особистостей - творцях історії.

Основний критерій у науковій діяльності - ідея боротьби за незалежність. З 1918 р. у праці "Ідеологія устрою" виступив а критикою неоромантиків за спотворення образу минулого. В 1923 р. заявив, що історіографія втрачає роль засобу політичної пропаганди і розпочинається епоха справжньої незалежної науки.

В. СОБЕСЬКИЙ (1872-1935 рр.) - поділяв думку німецького вченого К.К. Лампрехта про визначальну роль в історії суспільної психології, носієм якої є нація. Стверджував, що важливі історичні явища є результатом спонтанних дій народних мас, які неможливо зрозуміти. Намагався пояснити суспільну психологію дією політичних та соціальних факторів. Виділяв масові рухи як відбиток суспільних потреб. Абсолютизував національну ідею.

Ш. АСКЕНАЗІ (1866-1935 рр.) - уважно ставився до джерел. В проблематиці досліджень пріоритет надавав національному питанню, проблемам активної збройної боротьби за незалежність. Обґрунтовував західну орієнтацію польського національного руху, наголошував на його антиросійській спрямованості.

Виклав погляди в монографіях "Князь Юзеф Понятовський", "Лукасіньський" (2 томи). В найбільшій праці - тритомнику “Наполеон та Польща” висловив захоплення Наполеоном і наголошував на важливості польського питання в європейських справах

А. ШЕЛЬОНГОВСЬКИЙ проголошував велико-державні, шовіністичні ідеї, пов'язані з претензіями на українські, білоруські, литовські землі. Стверджував, що Польща впровадила до загальної історії ідею свободи та місію на Сході по впровадженню західно-європейської цивілізації, що опирається на християнську свободу. Бурхливий розвиток промисловості, соціальні конфлікти в містах, наявність джерел з економічного розвитку спричинило виникнення економічного напрямку.

В. ГРАБСЬКИЙ (1874 - 1938 рр.) - вивчав аграрні відносини, становище селян в XIX ст., зокрема аграрну реформу 1664 р. в підросійській Польщі. Виступав за реформи на селі, при збереженні панівного становища в селі за поміщиками та заможними селянами.

Ф. БУЯК (1875-1953 рр.) - один з фундаторів економічної історії. як наукової дисципліни. В працях "Західно-галицьке село наприкінці XIX ст. ", "Галичина" (2 томи) та інших, використовуючи широке коло джерел, досліджував історію сіл та містечок, економіку та населення Галичини, прагнув узагальнити соціально-економічні відносини західної польської частини регіону. Для праць притаманні детальний опис фактів, розгляд економічних проблем без зв'язку з політичними.

Наприкінці XIX от. виникає МАРКСИСТСЬКИЙ НАПРЯМ в польській історіографії. Прихильники крайніх методів політичної боротьби в ряді праць використовували історичні матеріали для аргументації своїх поглядів.

Р. ЛЮКСЕМБУРГ (1871-1919 рр.) - в праці "Промисловий розвиток Польщі" (1898 р) доводила, що в останній третині XIX ст. в країні переміг капіталізм. Виявивши тісний економічний зв'язок розшматованих польських земель з економікою країн-поневолювачів, вважала, що досягнення незалежності в цих умовах є утопією і виступала за право на самовизначення.

Ю. МАРХЛЕВСЬКИЙ (1866-1925 рр.) в працях "Фізіократизм в давній Польщі", "Конституція 3 травня 1791 р. ", виступав проти концепції В. Калінки, доводив, що фізіократи намагалися обмежити сваволю шляхти та духівництва. Поділи Польщі вважав закономірним наслідком егоїстичної політики шлях та магнатів. Обмежений характер травневої конституції пояснював тим, що її автори виражали лише інтереси шляхти.

Марксисти, які поділяли погляди лідерів ІІ Інтернаціоналу знаходились під впливом ідей позитивізму та неоромантизму.

Б. ЛІМАНОВСЬКИЙ (1835-1935 рр.) - учасник повстання 1863 р. в двотомнику "Історія національного руху 1861-1864 рр." критикував позицію поміркованої шляхти. Переглянув свої погляди на співробітництво з російськими революціонерами від позитивної оцінки до негативної. Ряд праць присвятив історії демократичної думки і революційного руху в XIX ст., зокрема подій 1846 р.

Л. КУЛЬЧИЦЬКИЙ (1866-1941 рр.) - в праці "Історія соціалістичного руху на польських землях Росії" ввів до обігу значний фактичний матеріал, відзначив існування двох течій серед соціалістів.

Ф. ПЕРЛЬ (1871-1927 рр.) в праці з історії соціалістичного руху в підросійській Польщі протиставляв польський революційний рух російському, який нав'язував, на його думку, терористичні форми боротьби.

Після відновлення Польської держави, в 1918-1939 рр. відбувся бурхливий розвиток історичної науки. Центрами її були 5 університетів, історичне товариство, що об'єднувало 1300 істориків. Відбулося три з'їзди істориків до 1939 р.

Важливе значення мало повернення чисельних архівних матеріалів та інших джерел з поліської історії з Радянської Росії, Німеччини, Австрії. Швейцарії.

Видавалося більше 10 історичних часописів. Продовжували плідно працювати відомі вчені, об'єднані в наукові школи, з'являються нові напрямки. Переважали ідеї неопозитивізму. Розгорнулася дискусія навколо проблеми про існування феодалізму в Польщі. Дослідники, які ідентифікували феодалізм лише з ленною системою, вважали, що феодалізму в слов'янських країнах, зокрема в Польщі, не було.

О. БАЛЬЦЕР в тритомнику "Королівство Польське.1295-1370" доводив, що відсутність денної системи сприяла більшій згуртованості Польської держави, як і інших слов'янських держав.

З. ВОЙЦЕХІВСЬКИЙ (1900-1955 рр.) - доводив, що на відміну від Західної Європи де феодалізація означала перетворення королівських службовців в королівських ленників, а підпорядковані їм території в лени, в Польщі феодальна роздробленість мала вигляд поділу країни між членами правлячої династії. Рівність феодальних родів завадив формуванню феодальної ієрархії. Тому відбувався безпосередній перехід від родового ладу до станової державності.

К. ТИМЕНЕЦЬКИЙ (1687-1966 рр.) - висловлював Іншу думку. В ХІІІ - ХV ст. вважав "періодом феодального впливу та утворення станів", визнавав дуже значний вплив феодального ладу на суспільство та державу. Стверджував, що внаслідок спротиву шляхти впливу феодалізму не відбулося повної феодалізації суспільства. Перебільшував значення зовнішніх впливів на оформлення в Польщі феодальних відносин. Намагався показати творчі сили народу, тісно пов'язував економічну проблематику з суспільною.

С. КУТШЕБА продовжував досліджувати історико-правові проблеми. В полеміці про феодалізм в Польщі його погляди були близькими до поглядів О. Бальцера. Одним з перших видав двотомну працю апологетичного характеру про відновлення польської державності в XX ст. в якій всі заслуги в цьому віддавав буржуазним партіям. Особливу увагу приділив процесу створення і функціонування державного апарату.

Ф. БУЯК продовжував дослідження економічної історії, зокрема причин економічного занепаду Речі Посполитої в ХVІ ст., проблем розвитку ремесел, торгівлі, колонізації, еміграції з Галичини, становище селян. Для його праць характерний детальний опис подій, насиченість фактичним матеріалом.

Я. РУТКОВСЬКИЙ (1886-1949 рр.) - один з провідних учених в галузі економічної історії Польщі. Він розпочав свою наукову діяльність щодо відновлення незалежності, вивчаючи аграрні відносини в ХVП-ХVШ ст., зокрема показав погіршення становища селян внаслідок розвитку пансько-фільваркової системи. Після 1918 року прагнув до узагальнень, створення теорій історичного розвитку Польщі. Висунув концепцію "економічної історії феодального ладу". В Польщі існував аграрний феодалізм подібний до західноєвропейського, його суть полягала в існуванні двох форм власності - верховної (панської) та селянської.

Верховний власник володів судовими та адміністративними функціями, правом встановлювати повинності на підданих, що дозволяло здійснювати перерозподіл прибутку селян на панську та власне селянську частини. Підготував фундаментальну двотомну "Економічну Історію Польщі", видану після ІІ світової війни. В центрі дослідження знаходилася сфера розподілу, яка розглядалась незалежно від виробництва. Ігнорував вплив соціальних рухів на розвиток суспільства.

Продовжувались дослідження політичної історії.

С. ЗАКШЕВСЬКИЙ в монографіях про Мешко І, Болеслава Хороброго прославляв культ сильної влади, підкреслював визначаючу роль видатних особистостей в історії.

В. КОНОПЧІНЬСЬКИЙ (1860-1952 рр) - вивчав політичне життя країни ХVШ ст., видав двотомник з історії Польщі ХІХ-ХХ ст. На перший план висував націю, з апологетичних позицій зображав діяльність шляхти, католицької церкви.

В. СОБЕСЬКИЙ в двотомнику "Історія Польщі", низці робіт з історії ХVІ-ХVП ст. абсолютизував шляхетську демократію, як наріжний камінь національної історії. Під нацією розумів лише шляхту.

До нових напрямків історіографії належало дослідження ВОЄННОЇ ІСТОРІЇ.

В. ТОКАЖ (1873-1937 рр.) - з позицій позитивізму, вивчав повстання 1794р., 1830-1831 рр. Детально реконструював події, доводив їх обумовленість внутрішніми та зовнішніми факторами, розумів зв'язок боротьби за незалежність з необхідністю суспільних змін.

Здійснювалися дослідження з ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ.

А. БРЮКНЕР (1856-1939 рр.), - праці були широковідомими в світі. Опублікував пам'ятки середньовічної культури. В чотиритомнику "Історія польської культури", двотомній "Старопольській енциклопедії досить повно та об'єктивно висвітлив історію польської культури, її зв'язки з культурами інших народів.

С. ЧАРНОВСЬКИЙ (1879-1937 рр.) - вивчав ідеологію соціальних рухів, з марксистських позицій характеризував реформацію та контрреволюцію. В праці "Культура" намагався виявити соціальні фактори розвитку культури.

Я. ПТАСЬНІК (1876-1930 рр.) - досліджував історію міст, зокрема історію матеріальної культури та моралі. Розрізняв в середньовічній культурі міську та лицарську.

САНАЦІЙНИЙ НАПРЯМОК в історіографії виник після перевороту 1926 р., тісно пов'язаний з офіційними колами. В центрі історичного процесу знаходилася "сильна особистість", досліджувались воєнні аспекти повстань XIX ст. та головним чином воєнна історія І світової та польсько-радянської 1920 р. воєн. Особлива увага приділялася ролі Ю. Пілсудського. Праці просякнуті русофобською та великодержавними настроями. Торкаючись проблем середньовіччя "санаційники" прикрашували діяльність королів-завойовників, вихваляли східну політику Речі Посполитої.

О. ГУРКА (1887-1955 рр.) - перебільшував заслуги краківської школи, причини занепаду Речі Посполитої вбачав у відсутності сильної влади.

В. ПОБУГ-МАЛІНОВСЬКИЙ - вихваляв заслуги пілсудчиків у відновлені незалежності Польщі.

В. ЛАНІНЬСЬКИЙ написав історію легіонів Польщі та біографію Ю. Пілсудського.

Одним з найвидатніших вчених цього періоду був М. ХАНДЕЛЬСМАН (1882-1945 рр.) - неопозитивіст. Працю “Історика" присвятив методологічним проблемам. Створив "соціопсихологічний метод". В історичному процесі діють не закони, а історичні тенденції розвитку. Історичні оцінки відносні, оскільки їх істинність пов'язана з рівнем розвитку науки і досконалістю методів наукового пізнання. Історична наука прагне до об'єктивних висновків, а історичні знання постійно збагачуються.

Зробив значний внесок у дослідження проблем польського середньовіччя. Вважав, що феодального ладу тотожного із західно - європейським у Польщі не було, але відбувалася феодалізація суспільства. Вивчаючи проблеми історії ХVШ - І половини XIX ст. Відкидав неоромантичне, апологетичне трактування національної історії.

В період між першою та другою світовими війнами були дослідники історії Польщі, які спиралися на марксистську методологію. До них належали декілька професійних істориків, які вивчали проблеми економічного та соціального розвитку. Н. ГОНСЬОРІВСЬКА - в своєму підручнику привернула увагу до проблеми історії промисловості.

І. ГРИНВАСЕР (1895-1943 рр.) детально дослідив місце аграрного питання в національно-визвольній боротьбі, показав, на відміну від попередників, боротьбу селян за землю.

М. МЕЛЬОX (1905-1941 рр.) - вивчав місце селянського питання у повстанні 1830-1831 рр., доводив, що боротьба селянства та шляхти відбувалася в різних напрямках.

Серед комуністів, слід відзначити Е. ПШИБИШЕВСЬКОГО (Ч. ЯСІНСЬКОГО) 1889-1940 рр.). Перебуваючи в еміграції в СРСР, видав низку праць, створених на архівних матеріалах, про повстання 1863-1864 рр. та революцію 1905-1907 рр. на польських землях.

В роки другої світової війни польська історична наука зазнала важких втрат. Наукові дослідження майже припинилися. Історичний матеріал широко використовувався в публіцистиці усіх напрямів руху Опору.

Після другої світової війни зміни політичного та соціально-економічного ладу відбилися на розвитку історичної науки.

Відбулися територіальні зміни. Внаслідок оптації населення Східної Галичини припинив існування львівський науковий центр. З поверненням західних земель постало завдання створення там центрів історичної науки.

Найважливішим був ідеологічний фактор. Прагнення встановлення в Польщі суспільства радянського зразка означало встановлення монополії марксистської ідеології в її сталінській інтерпретації з наступними змінами, внесеними радянськими комуністами. Проте опір цьому польського суспільства зумовив існування в країні певного плюралізму серед польських марксистів, відсутність абсолютизації офіційної доктрини в історичній науці. Для наукової громадськості були доступними видання польських закордонних наукових центрів із Заходу.

Свою роль відіграло наявність багатопартійної системи, великий вплив католицької церкви в суспільстві. Остання створила та опікувалась діяльністю наукового товариства “Пакс".

За роки народної Польщі було створено систему центрів наукових досліджень з історії при університетах, більше 10 центрів при Академії наук та керівних органах політичних партій, перш за все при ПОРП. Видавалось декілька десятків спеціалізованих історичних видань. Активно працювало історичне товариство, яке мало філії у всіх регіонах. Слід відзначити, що польським історикам вдалося уникнути провінціалізму. Абсолютно рівноцінними в науковому плані були історичні центри у Варшаві, Познані, Вроцлаві, Лодзі, Гданську, Торуні, Любліні. Багатопартійність у суспільстві спричинила велику увагу до проблем методології, зокрема проведення дискусій. Видавався спеціальний збірник з питань методології та історії - "Історик". В 1952 р. в конференції з проблем методології брали участь науковці з СРСР. Розглядалися проблеми періодизації польської історії, формування нації, історії робітничого руху. Було здійснено перевидання праць всіх значних польських істориків минулого. Проблематика історичних досліджень була різноманітною. Відразу після війни, науковці розпочали дослідження історії західних земель, з метою обґрунтування їх приналежності до Польської держави. В статтях та монографіях доводилося історичне право Польщі на Сілезію та Помор'я, піддавали критиці ягеллонську ідею - розвиток Польщі як східноєвропейської держави, що передбачала експансію на схід. Вказувалося на негативні наслідки цієї експансії для держави. В 60-80 роки були опубліковані узагальнюючі праці з історії західних земель: двотомник - “Історія Помор'я”, тритомник "Історія Сілезії", двотомник "Історія Щеціна".

Проблема етногенезу слов'ян і формування польської держави фундаментально досліджував Г. ЛОВМЯНСЬКИЙ (1898-1985 рр.) - в працях “Економічні основи формування слов'янських держав", шеститомнику “Початок Польщі: 3 історії слов'ян в І тисячолітті н. е. ", “Релігія слов'ян та її занепад. VІ-ХП ст.”. Показав як зміни в техніці сільськогосподарського виробництва у стародавніх слов’ян спричинили соціальну диференціацію та виникнення держави. Виділив старопольське із загальнослов'янського в етногенезі слов'ян на польській території.

Комуністична влада віддавала пріоритет дослідженню проблем Історії робітничого класу, робітничого руху, робітничих партій. Здійснювалася спеціальна програма з цієї тематики, друкувалися тематичні періодичні видання. Було зібрано та опубліковано великий фактичний матеріал з цієї проблеми.

Історія селянства крім державних наукових установ, якими керували комуністи, вивчалася під патронатом Селянської партії. Видавалися тематичні щорічники, монографії, серії статей, джерела. В 70-00 рр. побачив світ тритомник “Історія польських селян", виклад у якій доведено до 1945 р. Праця відзначається всебічним підходом до вивчення проблеми. Показано зв'язок виробничих, політичних, правничих відносин на селі, вплив природно - кліматичних умов на розвиток селянського господарства, міграцію населення. Висвітлено проблеми формування національної та соціальної самосвідомості селян, політичну боротьбу, стан освіти, культури на селі.

Владою народної Польщі велика увага приділялась висвітленню проблеми польсько та польсько - радянських відносин. Наприкінці 40-х рр. неопозитивісти притримувалися теорії "двох ворогів" чи “двох бід" для Польщі - Росії та Німеччини. На їх думку, з геополітичних міркувань слід підтримувати добрі відносини з Росією царською або радянською. Згодом запанувала офіційна концепція споконвічної дружби обох народів, яку затьмарювали своїми діями експлуататорські класи. В 1965-1990 рр. існувала комісія істориків СРСР-ПНР, було видано чимало історичних документів.

Певним підсумком наукової діяльності польських істориків стало видання масовими тиражами низки синтетичних праць, підготовлених різними авторськими колективами. До них належать “Історія Польщі”, видана в Познані в 1975 р., виклад подій доведено до середини 70-х рр. XX ст. "Історія Польщі", видана у Кракові в 1978 р., висвітлення подій завершується 1947 р., “Нарис історії Польщі", видано у Варшаві в 1980 р. В 70 - першій половині 80-х рр. намітився вихід від вивчення економічних відносин та захоплення дослідженнями соціальної структури суспільства, ролі та місця окремих класів, соціальних прошарків, груп в окремі періоди польської історії.

Після повалення комуністичної влади в 1989 р. в польському суспільстві відбувається корінна переоцінка цінностей, складається новий моральний та інтелектуальний клімат. В політичному житті Польщі звертання до історії стало однією з форм ідейного заперечення періоду панування тоталітарних режимів. Дослідники отримали змогу працювати із раніше секретними архівними матеріалами. В Історичній науці запанував плюралізм методологій та думок. Слід зазначити, що до марксистської методології радянського зразка ставлення негативне. Найбільшу критику викликають принципи класового підходу, партійності, формаційна теорія. Відбулися зміни в організації наукових досліджень. Замість інституту соціалістичних країн Польської академії наук створено інститут політичних наук.

В проблематиці досліджень важливе значення надається питанням, пов'язаним з приходом комуністів до влади, а також історії комуністичної партії, ролі Комінтерну в її історичній долі. Про це йдеться в праці Кімека "Комуністи, Польща, Сталін. 1918-1939 рр." Стверджується, що прихід комуністів до влади після другої світової війни відбувся завдяки вирішальній ролі зовнішнього фактору - позиції СРСР. Вивчається репресивна політика комуністичної влади наприкінці 40-х - 50-х рр.

Велика увага приділяється проблемам відновлення незалежності в 1918 р., режиму "санації", особі Ю. Пілсудського.

В працях Е. Дурачінського, К. Леопольда, П.М. Лізевіца лише з позитивного боку висвітлюється діяльність Армії Крайової в роки другої світової війни, особливо її сутички з радянськими військами, з нових позицій подано матеріали про суд над командуванням АК в червні 1945 р. Радикального переосмислювання зазнає тема відносин з Росіею-СРСР, зокрема проблеми поділів Польщі наприкінці ХVШ ст., повстань в XIX ст., російської революції 1917 р., та відновлення незалежності, польсько-радянської війни 1920 р., відносин в міжвоєнний період, долі польських офіцерів після 1939 р. (Катинь) тощо. В працях Кепінського, М. Тарчіньського, С. Камінського, П. Заремби, С. Станевича, Ч. Мадярчика та інших роль Росії в цих подіях оцінюється лише негативно. Сучасні польські дослідники прагнуть висвітлювати національну історію на європейському тлі.

В 1995 р. у Варшаві видано популярний нарис "Історії Польщі" автори Дибковська А., Жарин М., Жарин Я., російською мовою. Щодо України, то негативна характеристика запорізького козацтва спирається на висловлювання П. Куліша, якого подають як великого українського історика. Автори визнають жорстоку експлуатацію українського селянства в Речі Посполитій, без оцінок висвітлюють події 1918-1924 рр. в західноукраїнських землях. На карті про національний склад Польської держави в 30-х рр. XX ст. Львів подано як польське місто. Вказується, що переслідування українців в Польщі в 1924-1939 рр. були менш жорстокими ніж в той же час в СРСР. Президенти Польщі та України - О. Кваснєвський та Л. Кучма підписали Акт про порозуміння між обома народами. Завдання вчених істориків - прагнути до об'єктивного висвітлення історії стосунків між нашими народами. Важливим кроком на цьому шляху стало видання першого том) документів про відносини між Польщею та Україною в 20-30 рр. XX ст., яке здійснено спільними зусиллями науковців обох країн.

Література

1.                 "Историография истории южных и западных славян" - М. 1987, с. І4-28, 50-65, 96-104, 143-151.

2.                 "Историография истории нового и новейшего времени стран Европы и Америки" - 1990, с.186-194, 319-326, 432-439.

3.                 Волков В.К." Новые тенденции в развитии исторической мысли в странах Центральной и Юго-Восточной Европы" - "Новая и новейшая история" - 1991. - № 4.

4.                 Дьяков В." Разработка учеными ПНР теоретико – методологических проблем исторической науки" - "История СССР "-І989. № 1.

5.                 Зашкільняк Л. “Неоромантизм у польській історіографії початку - XX ст. ” “Проблеми слов'янознавства" - Львів. - 1993 - випуск 45.

6.                 Касперський Е. “Спільнота і конфлікти: Слов'янська ідея в польській романтичній історіософії” - “Проблеми слов'янознавства" - Львів - 1996 - випуск 49.

7.                 Швагуляк М. “Польсько-українська конфронтація на зламі 20-30-х років XX ст.: проблеми історіографії" - “Проблеми слов'янознавства. - Львів - 1996. - випуск 48.