Історіософські новації ХІХ ст.

Історіософські новації ХІХ ст.

План

Теорія історичного процесу в матеріалістичній концепції

Суспільство як предмет історії у філософії позитивізму

Психолого-генетична методологія історії

Література

Теорія історичного процесу в матеріалістичній концепції

Якщо розглядати історіософську концепцію Гегеля в ряді тих теорій, завданням яких було створення цілісних моделей історичного розвитку, визначення закономірностей його руху, то в цьому плані найпослідовнішим його наступником можна вважати К. Маркса (1818-1883 рр.).

Приймаючі діалектику як основний метод дослідження, марксизм, який історично та інтелектуально виріс передусім із Гегеля, не захотів все ж змиритись із протиріччям між конкретністю історії та діалектичною абстрактністю її пояснення у Гегеля. Марксу, який був сучасником великих відкриттів природознавства минулого століття, уявлялось, що подібне протиріччя означає, ніби вся велика гегелівська система стоїть «на голові», тоді як її необхідно поставити «на ноги», тобто пояснити без всяких посилань на світовий дух, а природньо - саму із себе, «знизу». Проте основу історіософської системи Гегеля — ідею поступального закономірного розвитку людської історії — Маркс перейняв без змін. Природньо історичне пояснення історії Марксом (те, що згодом стало називатись матеріалістичним її розумінням) виразилось передусім у тому, що він знайшов діалектичне джерело розвитку суспільства не в розвитку абстрактного духу, а в розвитку виробничих сил суспільства. Виробничі сили в той же час розгортаються не інакше, як в структурі певних виробничих відносин. Сукупність відповідних сил і відносин створює гаку реалію як конкретно-історичний спосіб виробництва. Його іманентні, внутрішні протиріччя — між прогресуючими силами та регресуючими стосовно них відносинами — визначають те, що відбувається в історії. За Марксом, в історії є епохи невідповідності та конфліктів між виробничими силами та відносинами, під час взаємодії яких наступає стабільності,. Вона триває до зародження зазначеної вище невідповідності. Всі ці циклічно повторювані події закріплюються в основних принципах і законах історії, зокрема в таких як: закон випереджуючого розвитку виробничих сил, закон відповідності між виробничими силами та виробничими відносинами, закон детермінації надбудови базисом і т.д.

Оскільки в радянській історіографії та філософії подавався викривлений та догматичний підхід до творчої спадщини К.Маркса та Ф.Енгельса, зупинимось детально на основних парадигмах марксистської історіософії.

Формаційна теорія ніколи не мислилась Марксом як філософська концепція. Це поняття є лише узагальнено-емпіричною констатацією деякого результату історичного розвитку, який виокремлюється Марксом як предмет свого дослідження. Стосовно сучасності, в якій жив Маркс, цей результат видається йому головним, вирішальним, але його ні в якому разі, згідно з Марксом, неможна вважати вичерпним поясненням всього минулого і тим більше майбутнього розвитку. До того ж під цю констатацію підпадає далеко не вся історія, а тільки її певна частина, причому не найбільш обширна у контексті цілого.

У текстах Маркса немає вчення про п’ять суспільно-економічних формацій. Маркс претендував на дослідження однієї суспільно-економічної формації, яка починає складатись в умовах античного суспільства і, проходячи ряд етапів, досягає свого повного розвитку на етапі капіталізму. Немає в працях Маркса і включення до суспільно-економічної формації первісного ладу. Що ж стосується «азіатського способу виробництва», то на етапі підготовки до написання першого тому «Капіталу» Маркс вважав цей спосіб однією із стадій розвитку суспільно-економічної формації. Згодом під впливом праць ряду істориків (Мауера, Бахофена, Моргана, Ковалевського) він змінив своє розуміння цього історичного періоду.

У результаті знайомства із працею Моргана «Стародавнє суспільство» Маркс відкрив іще одну суспільну формацію, яка за часом передує виникненню суспільно-економічної формації, хоча сама і не є економічною за своєю структурою і способом існування . Вона отримала назву «первісна суспільна формація» па відміну від «вторинної суспільної формації» — суспільно-економічної. Крім первісного ладу, він зараховує до «первісної формації» як її заключний етап і «азіатське» (східне) суспільство, відмовившись тим самим від терміну «азіатський спосіб виробництва», тобто від суто економічного пояснення цього типу суспільства.

Маркс зовсім не є апологетом та захисником суспільно-економічної формації та її визначальної ролі в історії. Швидше навпаки - найбільш радикальним в історії думки критиком, аж до визнання того, що поки така формація існує, люди живуть ще в «передісторії», а не в дійсній історії. Визначаюча роль економіки в суспільстві для нього не історичний позитив, а корінний недолік. Не перехід до іншої економічної формації, а необхідність для людей виходу за її межі в якісно інший суспільний стан, визначений вже не економічними, а культурними параметрами, — ось що відстоює Маркс і що характеризує своєрідність його філософсько-історичної думки. Слово «комунізм» в термінології Маркса означає не кінець історії, а , як він зазначає, «дійсний рух, який знищує теперішній стан», — тобто реальний рух історії у напрямку виходу із того стану, яким визначено існування людства в рамках економічної формації. Сам же термін «суспільно-економічна формація» для Маркса був синонімом того, що в тогочасній історіографії (від Бокля до Моргана) визначалось словом «цивілізація», тобто суспільством європейського типу на відміну від традиційних суспільств.

Будучи насамперед істориком економічних відносин, Маркс бачив
своє завдання в тому, щоби простежити не тільки логічно, але й історично
процес перетворення товару в гроші і навпаки. Минуле цікавить його пере
важно з погляду економічного процесу, але він не претендував на всеохоплююче пояснення цим минулого. Свою періодизацію історії Маркс будує згідно логіки розглядуваного ним предмета, що не виключає існування періодизації за іншими критеріями.

Суспільство як предмет історії у філософії позитивізму

Ідеалістична філософія, яка протягом тривалого часу створювала підґрунтя для світогляду, виявилась неспроможною боротися із раціоналізмом, на допомогу якому прийшли природничі науки, вражаючи сучасників своїми відкриттями. В атмосфері господарського, технічного піднесення і політичного розвитку великих держав Заходу точні й природничі науки оволоділи думкою, використовуючи методологічні вказівки позитивістської філософії, сформульовані в 30-х рр. її основоположником О.Контом (1798-1857 рр.). Головна ідея французького мислителя полягала в тому, що істинне знання про дійсність може бути отримане лише дослідним, позитивним шляхом. Для історичної науки поширення позитивізму означало нові основоположні установки, які зближували її з точними науками. Увівши до свого методологічного арсеналу ці методи, історична наука повинна була відшукати «природні закони» історії для створення істинної, універсальної, загальнолюдської історії. Предметом історії проголошувалось суспільство — тобто культурна цілісність народу. Головна категорія філософії історії «розвиток» розумілась як сукупність одиничних елементів і сконструйованих за природничими законами їх змін, що виводились із порівняння численних одиничних процесів. Зрозуміти їх можливо було лише засобами, виробленими природничими (позитивними) науками. Історія повинна була обмежитись описом зовнішньої структури явищ, ігноруючи їх суть.

Філософія історії позитивізму розглядала категорії «загальне» і «одиничне», «універсальне», «розвиток» з позицій, протилежних німецькому історизмові. Історичний інтерес переносився на «загальне», індивідуальному» ж відводилась другорядна роль. Окремі індивідууми, великі особи в історії розглядались лише як продукт свого середовища. Це призводило до соціологізації історії, заміни індивідуальної історії колективною — «історією без імен», за висловом Конта.

За класифікацією О.Конта, де всі науки розмежовувались на конкретні, описові й абстрактні, або загальні, історія відносилась до наук першого класу. її призначення поставляти матеріал для соціології, тобто для теорії історії і суспільства в цілому. Центральними для розуміння універсально-історичної конструкції засновника позитивізму є категорії «прогрес» і «порядок», взаємозв’язок і зумовленість яких створюють повну гармонію історії. «Порядок, — зазначав О.Конт, — є незмінною умовою прогресу, тоді як прогрес складає безперервний ланцюг порядку».

Оскільки О.Конт постійно стверджував, що його філософія є «теорією факторів», то інтелектові відводилось визначальне місце в соціальній динаміці. її основна ідея була втілена в запропонованому філософом законі «трьох стадій». Конт вважав, що людство у своїй історії пройшло три стадії, на яких суспільний лад повністю залежав від ідеологічних систем: 1-ша — теологічна, фіктивна, що у свою чергу розпадається на три епохи: фетишизм, політеїзм, монотеїзм; 2-га — метафізична стадія розвитку людства, починається у XIV ст. з падіння феодально-католицького світу і характеризується індустріальним розвитком, свободою думки і революційним духом, революція кінця XVIII ст. с її логічним завершенням; 3-тя — наукова, позитивна стадія починається після революції і їй належить майбутнє. Закон «трьох стадій» доповнюється законом про зміну двох форм існування суспільства — соціальної статики і соціальної динаміки. Відповідно, соціальна статика вивчає гармонію суспільного порядку, а соціальна динаміка — форми і мотиви прогресу. Із стану спокою суспільство виводиться розвитком інтелекту і від його руху залежить прогрес, який може прискорюватись другорядними факторами — фізичними, природньо-кліматичними, психологічними тощо.

Великий вплив на історичну науку мали ідеї іншого зачинателя позитивізму Г. Спенсера (1820-1903 рр.). Його теорія була вершиною натуралістичного розуміння історії. Г.Спенсер поділяв концепцію історії, як теорію суспільства О. Конта, будував історію на соціології, поділяючи останню на соціальну статику і соціальну динаміку. За прикладом біологічної еволюції, філософ замінив термін «прогрес» нейтральним «еволюція». Еволюція трактувалась механістично як безперервний перерозподіл існуючих тілесних частинок і їх рухів. Рух перерозподілу відбувається у напрямку інтеграції (з’єднання) частинок і дезінтеграції (розсіювання) самого руху. Це є першою ознакою еволюції, що характеризує подвійний характер прогресу.

Теорія суспільства у Г. Спенсера значно складніша, ніж у Конта, - оскільки в його статиці розглядається взаємозалежність і обумовленість різних структурних форм суспільства, виділяється головний чинник суспільного розвитку — боротьба за існування, яка пристосовується до зовнішніх умов, здійснює природний відбір і наділяється організаторською функцією. У сфері методології історії позитивізм призвів до формалізації методів дослідження. Досягнення природничих наук розглядалися основоположниками позитивізму як методологічне знаряддя для вирішення завдань соціальної політики і науки. Конт постійно підкреслював, що його філософія є «теорією факторів». Факти ж визначалися як сума окремих ознак. Єдино правильним засобом пізнання вважався «дослід» — сукупність операцій опису і суми окремих ознак. Звідси випливало і відоме твердження Конта: «Факт, дослід, теорія — шлях непорушної істини». Філософ вважав, що наука створює закони на основі емпіричних фактів, методом класифікації, групування, висновків за аналогією. Методологічний монізм, надмірна увага до причинних зв’язків і надіндивідуальних тотальностей призводив до втрати індивідуальної самобутності історичних об’єктів, які пояснювались на основі загальних (раціональних) законів.

Психолого-генетична методологія історії

Значний вплив на історичну думку мав відомий німецький психолог, засновник експериментальної психології В.Вундт (1832-1920 рр.), який намагався пристосувати психологію до пояснення історичних явищ як проявів творчого духу. Всі «науки про дух», на думку Вундта, мають право на існування лише тому, що вони ґрунтуються на фактах психології. Історик для розуміння історичних явищ і доведення своїх висновків завжди звертається до аргументів, взятих із безпосередніх фактів духовного життя. Тому методи психології можуть бути успішно застосовані в «науках про дух», і вона може стати для них епістемологічним підґрунтям, особливо так звана «психологія народів», - переконував німецький філософ.

У своїй «Логіці наук про дух», у другому томі «Логіки», Вундт застосував методи психофізики до суспільних наук взагалі і зокрема до історії, яка «мас своїм предметом не індивідууми, а народи», - переконував вчений, залишаючись у цьому питанні на позиціях позитивізму. Аналогічно розв’язував Вундт і проблему співвідношення історії і соціології. З одного боку, мислитель розділяв предметну сферу історії і соціології, оскільки історія вивчає об’єкти у розвитку — у послідовності явищ та їх взаємозв’язку, а соціологія — одночасові, тобто фактори даного стану. Таким чином, історія виступає як динаміка, а соціологія — як статика. З іншого боку, Вундт підкреслював взаємозв’язок історії і соціології. Суспільство для Вундта, у всіх своїх проявах зумовлено історично. Кожний його стан є результатом попередніх станів і обставин, і само воно, розглядаючи його історично, складається з багатьох умов, з яких випливає наступний розвиток. Згідно цього не можна і думати про принциповий поділ між соціальними та історичними законами. Єдина відносна диференційна ознака, за якою можливий такий поділ, може полягати лише у тому, що про історичні закони, у вузькому розумінні, йдеться тоді, коли питання стосується переважно каузальних зв’язків процесів у їх послідовності, тобто про встановлення законів в інтересах тлумачення історії. Навпаки, соціальними законами називають такі закони, які виражають або закономірну послідовність певних станів суспільства, або ж причинні відношення окремих складових частин даного стану між собою. Виходячи із цієї «подвійної можливості», як соціальні, так і історичні закони поділяються на два класи: закони розвитку і закони відношення. Серед них соціальні закони розвитку складають лише розділ історичних законів розвитку. Водночас і всі каузальні історичні закони розвитку є одночасно і соціальними законами. Це особливо стосується тих історичних законів, які належать до певних форм суспільного життя. На думку Вундта, вони є найбільш цінними, оскільки відповідають завданню впорядкування багатства досвіду відповідною логічною схемою, яка дає можливість пізнати причинні умови послідовності. Вони мають перевагу над абстрактними законами розвитку, які відіграють роль гіпотез. Ця перевага ґрунтується на двох основних підвалинах: по-перше, тривалість станів суспільства, порівняно з одиничними історичними процесами, має більшу закономірність явищ; по-друге, соціальні закони розвитку, порівняно з універсальними історичними законами, мають властивість «самообмеження», зокрема вони належать лише до часткових явиш соціальних станів, насамперед до тих, які більше залежать від колективних, ніж індивідуальних впливів. З другого боку, вони мають справу виключно з емпіричним рухом історії. Соціальний закон можна відрізнити від історичного за критерієм одночасності причинно зв’язаних факторів. Однак як історичні, так і соціальні закони «зводяться до загальних принципів психологічного зв’язку духовних процесів», вони повинні узгоджуватися з принципом «психологічної каузальності». «Строго історичні закони можуть володіти лише однобічним каузальним зв’язком, в якому, згідно з часовою формою подій, причини передують наслідкам», — твердив Вундт.

Погляди Вундта знайшли своїх чисельних прихильників також серед російських та українських вчених — В. Іконнікова, М.Грушевського, С.Щепкіна та ін.

Продовжувачем ідей Вундта був його колега Е.Бернгейм. Залишаючись на позиціях позитивізму, він у своїх працях «Філософія історії-» та «Вступ до історичної науки» наголошував, що вивчення причинного зв’язку є головною вимогою науки, і історичні знання перетворились на справжню науку лише тоді, коли в ній утвердилась генетична теорія.

Найважливішим елементом творчої лабораторії дослідника, на думку Бернгейма, с реконструкція історичного матеріалу, досягнення «об’єктивної» картини минулого. Бар’єром на цьому шляху є подолання суб’єктивізму, який частково можна ліквідувати правильною критикою та інтерпретацією джерел і допоміжним засобом, так званим «відносним масштабом»: «Ми маємо можливість виміряти і оцінити окремі події за масштабом їх власної еволюції, задаючи собі запитання: як відносяться окремі моменти до результату, чи відповідають застосовані засоби бажаній меті, а останні - фактично досягнутим результатам».

Власне це уже відома вимога визнання історичного факту за його наслідками для наступних подій попри особисте сприйняття цього факту дослідником.

Складовими частинами реконструкції є:

а) комбінація окремих фактів;

б) репродукція фактів у їх зв’язку;

в) конструкція психічних факторів;

г) конструкція фізичних факторів;

д) конструкція культурних факторів.

На основі теорії В. Вундта побудував свою «Методологію історії» професор Новоросійського університету Є. Щепкін. На його думку, відповідний розділ «Логіки» Вундта є неперевершеним у спробах розробки логіки історії. Завданням історії для Щепкіна було «виявлення в подіях дій психологічних законів». Можливість таких законів для вченого базується, по-перше, на існуванні загальнообов’язкових психологічних законів, по-друге, на особливостях генетичного пояснення в історії, яке полягає не в тому, щоб передбачити наступні події на основі сучасних подій, а в тому, щоб відшукати психологічні причини цих подій у минулому.

«Психологізм» у тлумаченні історичних подій і явищ дав новий поштовх для розвитку теоретичного осмислення історії як вияву людського духу. Обумовленість історичного розвитку особливостями індивідуальної і колективної психіки, цілеспрямованістю, яка дає напрямок і поштовх для людської діяльності, створювали досить міцне підґрунтя для розуміння і пізнання історичного процесу. Водночас це неминуче призводило до реанімації ідеалізму. В епістемології центральними стали проблеми причинності.

Література

1.                 Бернгейм Э. Введение в историческую науку. М., 1956;

2.                 Философия истории, её история и задачи. М., 1979.

3.                 Бокль Г. История цивилизации в Англии. Т. 1-2. Спб., 1963-64.

4.                 Вундт В. Система философии. Спб., 1986.

5.                 КонтО. Курс положительной философии. Т. 1-2. Спб., 1899-1900.

6.                 Маркс К. До критики політичної економії // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т. 13.

7.                 Спенсер Г. Основные начала. Спб., 1997.