Кирило-Мефодіївське товариство

Кирило-Мефодіївське товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, існування якого він, ніби, випадково дізнався. Поліція одразу ж заарештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування товариства св. Кирила та Мефодія в Київі. Це була перша у Новій істроіїї України сугубо українська ідеологічна організація.
Основна частина
Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними.Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. Це були молоді українські інтелегенти. 30-річний історик Микола Костомаров незадовго до свого арешту отримав кафедру у Київському університеті. 22-річний Василь Білозерський у дні створення товариства, за спогадами Костомарова, жив у Київі “по окончании курса в университете… в надежде найти себе служебное место”, яке й знайшол у Полтаві, де до арешту викладав у кадетському корпусі. Микола Гулак перебував на службі в канцелярії київського генерал-губернатора на посаді перекладача археографічной комісії. Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували.
У 1846 році “заговорщики” створили братство ім. Кирила та Мефодія, члени якого сповідували гуманістичну ідеологію, що базувалась на ідеях християнства – любові до ближнього, щирого прощення людських помилок. Соціальний склад братсва – різночинці, дворяни. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування “браття” збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.
Серед цих положень особливої уваги заслуговує написаний Костомаровим “Закон Божий (Книга Буття українського народу)”. Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося на широкий контекст панславізму: “Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах”. Столицею федерації мав стати Київ.
На думку кирило-мефодіївців, сучасне їм українське суспільство, найбільш пригнічене і найбільш егалітарне серед усіх слов’янських суспільств, водночас є й “найрівноправнішим”, оскільки не має своєї особистої знаті.Ось чому у програмі Кирило-Мефодіївського товариства провідна роль відводилася Україні: саме вона мала очолити рух усіх слов’янських народів до майбутньої рівноправої федерації.
Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдобіблійному стилі: “І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: “Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”. Таке мессіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх “м'яких” і “поетичних” співвітчизників існувати незалежно.
Погоджуючися щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим; у питаннях досягнення політичної мети погляди членів товариства розбігалися. Представники помірковано-ліберального крила, яке представляли М.Костомаров, В.Білозерський виступали за реформи. Першоочерговим для них були єдність і братство слов'ян. Т.Г.Шевченко за поглядами належав до радикального крила братства, тому що в своїх поезіях він щиро співчував пригнобленим народним масам, виправдовував жорстокість народних рухів і закликав народ до сокири, палко вимагав соціального й національного звільнення українців, наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й “моральний приклад”, який вони подаватимуть властям, — це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни.
Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.
Відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняно легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття, однак Костомаров все ж таки провів рік в “Петропавловке” . Гулака засудили до трьох років ув'язнення у Шлісельбурзькій в’язниці. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. “Поэта Шевченко послали рядовым в Оренбург, а потом в Новопетровское укрепление, -- писав журнал “Колокол” у 1860р. – Николай І строжайше приказал, чтобы ему не позволяли ни писать, ни рисовать… Шевченко пробыл более десяти лет в такой нравственной пытке”. Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.
Олександр ІІ дав амністію членам Кирило-Мефодіївського Братства,
які перебували на засланні.

висновок
Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.
Основна мета – об’єднаня слов’ян на засадах федерації при рівності та дотриманні прав і свобод громадян, скасування кріпацтва, та самодержавства, соціальне і національне визволення українського народу. Члени братства ідеалізували козацьку минувщину і в її суспільній організації вбачали майбутній суспільний устріій України.
Історичне значення діяльності Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що це була перша спроба національного відродження України політичними засобами, на основі програми, статуту та інших документів.

Використанна література
1. Грушевський М. Історія України —- Руси: У 10 т. Нью-Йорк, 1954.
2. Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60—90-х років XIX ст. К., 1968.
3. Ісасвич Я. Братства та їхня роль в розвитку української культури XVI—XVIII ст. К., 1966.
4. Субтельний О. Украина история: К., 1994.