Культурно-просвітницький етап національного відродження

Культурно-просвітницький етап національного відродження

Програмні положення Кирило-мефодіївського братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя — від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) — до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братсва полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаціійно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.

Тарас Шевченко – носій української культури в світову культурну скарбницю.

Кожний, хто глибоко вивчає творчість Т.Г.Шевченка, неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань з цього приводу: «Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури» (Луначарський); «Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі» (Курелла, Німеччина); «Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками» (Камілар, Румунія); «Поки б'ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка» (Хікмет, Туреччина); «Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі» (Якубець, Польща).

Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичних письменників у XIX ст. було не так уже й мало, проте жоден з них не піднявся до таких вершин шани і любові народу, як Шевченко. У своїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілий океан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії.

«Кобзар» знаменував собою демократизацію світової літератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, які залишалися невідомими для елітарної культури — і це було одкровенням.

Українофі́льство — термін, поширений з другої пол. XIX ст., на означення любові до України, українського народу, української культури. У ширшому значенні українофілами (ук.) були польські письменники так званої «української школи» і пізніше поляки — мешканці України, які писали поезії і складали пісні українською мовою. Подібне явище спостерігаємо і в російській літературі першої половини XIX ст. (В. Сиповський. «Україна в російському письменстві», К. 1926). У стислому значенні українофілами називали українських діячів 1860-их pp., а часи їхньої діяльності 1860 — 80-их pp. періодом Українофільства. Самі українофіли воліли називатися «народолюбцями», але не заперечували й проти інших назв. Рух українофільства особливо поширився на початку 1860-их pp. і поклав основи дальшого розвитку українства. На першому місці українофіли ставили освіту широких народних мас рідною мовою; для цього складали підручники українською мовою та видавали твори української літератури. Українофіли видавали журнали: «Основа» у Петербурзі (1861 — 62), «Черниговский листок» та багато рукописних (найвідоміші з них київський: «Самостайне Слово», «Громадниця», «Помийниця»), а також книжки для народу і так звані метелики (маленькі брошурки). Почавши від 1859 українофіли створили широку мережу своїх Громад (найважливіші в Петербурзі, Москві, Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі тощо), які поклали багато праці коло організації шкільництва (зокрема так звані недільні школи, 1859 — 62). З світоглядово-політичного погляду термін Українофільство охоплював різні течії від звичайної любови до свого рідного аж до палкого націоналізму (хоч терміну цього тоді ще не було) і незалежности.

Після придушення польського повстання 1863 російський уряд посилив боротьбу проти Українофільства (Валуєвський обіжник 1863, Емський указ 1876), однак рух українофільства раз-у-раз відроджувався (початок 1870-их, початок і кінець 1880-их pp.). Пізніше українофіли працювали переважно на культурно-освітній ниві: складання словників українською мовою (Уманця і Спілки, т. зз. Грінченка), літературна творчість, а гол. наук. діяльність у царині українознавства. Зокрема велику працю проробили вони в рамках Південно-Західнього відділу Імператорського Російського Географічного Товариства у Києві (1873 — 76) і журналі «Киевская Старина» (1882 — 1906).

З часом українофіли, під щораз більшим тиском російського уряду, здавали свої позиції, відмежовуючися від будь-якої національно-політичної діяльності. Це викликало критику й невдоволення не лише з боку молодшої генерації українських діячів, а навіть і серед самих українофілів. Історія українофільства скінчилася в кінці 1880-их pp. На зміну йому виступила нова генерація українства.

За радянських часів українофільський рух характеризували як рух «буржуазно-націоналістичний».

Становлення громадівського руху в Україні.

На відміну від Петербурзької української громади, яка виникає і тривалий час існує як земляцтво, стихійне об’єднання свідомих українців у далекій і холодній північній столиці, в Україні в цей період виникає низка місцевих громад.

Громади в Україні являли собою напівлегальні осередки національного руху, які об’єднували демократично орієнтовану українофільську інтелігенцію та студентську молодь. Уявлення про характер українських об’єднань дає зізнання поліції члена Київської громади В.Курлюка (1865): «...в так называемую малороссийскую громаду, как в общество, хотя и неизвестное правительству, но не имеющее никакой организации и даже не скрывающееся в тайне, имел право входить всякий, кого интересовал этот или какие б то ни было вопросы, касающиеся украинского народа.»

Передвісники громад у вигляді студентських гуртків існували з першої половини 1850-х аж до початку 1860-х рр. У 1849–1854 рр. діяв гурток (18-20 осіб) у Київському університеті, його очолював С.Ніс (т.зв. «Носівська партія»). В Харківському університеті наприкінці 50-х рр. існував студентський гурток О.Потебні, який складався з «переконаних українців».

Однією з перших організацій в Україні постала Полтавська громада в 1858 р. Активними членами Полтавської громади були О.Кониський, Д.Пильчиков, О.Стронін, П.Кузьменко, В.Кулик, В.Лобода. Вони співпрацювали з «Основою». Своєю активністю відрізнявся О.Кониський, який друкувався в журналі під псевдонімом «Олександр Переходовець», за завданням редакції «Основи» їздив по українських містах і селах, а свої враження описував у вигляді листів та нарисів у місячнику.

Харківська громада виникає наприкінці 50 – початку 60-х рр., і також була пов’язана з осередком українського народницького руху в Петербурзі – «Основою». Активну участь у журналі брав випускник Харківського університету, педагог, член громади В.Гнилосиров, який, зокрема, надрукував нарис «П’ять день життя Х-ського студента», підписавшись псевдонімом «Гавриш». До Харківської громади входили етнограф П.Єфименко, літератор М.Лободовський, поет і драматург В.Мова, філолог О.Потебня, правник А.Шиманов.

Виникнення Чернігівської громади пов’язують з переїздом до Чернігова у 1858 р. С.Носа. У 1859 р. до Чернігова переїхав Л.Глібов, і разом з С.Носом став душею Чернігівської громади. Чернігівські громадівці С.Ніс, Л.Глібов, О.Маркович, О.Тищинський, М.Вербицький також активно співпрацювали з «Основою». Громада мала свій друкований орган – «Чернігівський листок». Це був другий після «Основи» публічний орган активного українства. Ініціатором створення і редактором цього двомовного українського видання був член Чернігівської громади, учитель гімназії, байкар Л.Глібов. Проект цього видання виникає у Л.Глібова в 1861 р. «Листок» спочатку задумувався як літературний часопис, а фактично це був щотижневик літературно-популярного характеру, що виходив нерегулярно: 1861 р. – 11 чисел, 1862 – 36, 1863 р. – 14. У вересні 1863 р. «Чернігівський листок» було заборонено. На сторінках цього українського видання друкувалися як відомі автори (О.Стороженко, Марко Вовчок, Л.Глібов), так і літературна молодь.

Панславізм — культурна і політична течія серед слов'янських народів, в основі якої лежать уявлення про етнічну і мовну спорідненість слов'ян, необхідність їх політичного об'єднання.

Політичне поневолення більшості слов'янських народів, ідеї Великої Французської революції і німецького романтизму, слов'янське національне відродження — ці фактори привели до поширення серед освічених кіл західних і південних слов'ян [[[Йосиф Добровський|Й. Добровський]] (чех), П. Шафарик, Я. Коллар (словаки), Л. Гай (хорват), В. Караджич (серб) та ін.] ідеї слов'янської єдності й культурної спільності. Успіхи Російської імперії у війнах проти Туреччини і наполеонівських війнах спричинились до того, що деякі із слов'янських діячів висували думки про політичне і мовне об'єднання слов'ян під зверхністю Росії, вважаючи, що остання допоможе слов'янським народам у боротьбі проти іноземного поневолення (Й, Добровський, Й. Юнгман, Л. Гай та ін.). Дехто з них пізніше змінив свої погляди (Л. Гай, Л. Штур, К. Гавлічек-Боровський). Інші прихильники П., головним представником яких був чех Ф. Палацький виступали за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію слов'ян, австрійців та угорців. Після перетворення Австрійської імперії на Австро-Угорщину (1867) Палацький переглянув свою концепцію і взяв участь у організованому російськими панславістами Слов'янському з'їзді 1867 у Москві.

В дослівному значенні, соціалізм нічого не означає. Він нічого не означає внутрішньо, оскільки його основна економічна програма — націоналізація — не реалізує й не здатна реалізувати його моральний ідеал — рівність — у спосіб, який скрізь постійно вважали притаманним соціалізмові. Він також нічого не означає історично, оскільки був привласнений такою величезною кількістю несхожих суспільних формацій, що втартив гостроту. Часто навіть стверджували, що найфантастичніші різновиди соціалізму містять в собі елементи релігії.

З погляду Карла Маркса, повний та цілковитий соціалізм можна помістити в єдину фразу: «знищення приватної власності». Як наслідок, необхідно також знищити продукт приватної власності — зиск і засіб, де його черпають, — ринок. Тільки після цього максималістська формула соціалізму стає повною: соціалізм виходить із мральної ідеї — рівності, апогею досягає у практичній програмі — руйнації приватної власності й ринку.

Однак ніколи на ставало можливим впровадити цю максималістську програму соціалізму без нищівної революції. Соціалістичний рух, на практиці, задовільнився скромнішими цілями й еволюційними методами в їхньому досягненні. Це й призвело до розмаїтості програм — від прогресивного оподаткування до загальної держави достатку, які також вибороли собі право називатись «соціалістичними».

Дедалі зростаючий успіх соціалістичного руху ніс за собою і небезпеку відхилення від основних засад. Тому 1848 року Карл Маркс включив до «Маніфесту» найбільш радикальний ярлик лівих — комунізм, назвавши його останньою, найважливішою стадією соціалізму.

Українська національна революція 1917-1921 років відкрила нову добу в історії України – нову не лише за календарем, але й за новим духовим змістом. Кожна доба висвітлює своє лице і свій новий духовий зміст у пануючому патосі і стилі доби, в характері нового покоління, в певній ідеології свого часу. Всі ці показники пореволюційного часу являють собою новий образ України в порівнянні з дореволюційним часом. В огні й бурі революції відбулися глибокі зрушення в свідомості українського народу і перетворення елементів душі й духу української нації. Сталося чуло державного відродження України.

„Надія охоплює нас, цілі мільйони людства здригаються, повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно й тривожно вітають її сурми”, – такими патетичними словами відзначає цей момент народження української державності один із героїв повісті Юрія Яновського „Чотири шаблі”. Відтворюючи образ України пореволюційних 1920-х років, інший письменник, Антоненко-Давидович, у своїх нарисах „Землею Українською” занотовує: „Флюґер історії спроквола рипить на заіржавлених петлях, повертаючися ліворуч до Києва, Харкова, до Дніпра-Славути, до молодої, збудженої на світанку нашої епохи України”.

Державне й культурне відродження України стало джерелом патосу й ентузіязму молодого українського суспільства. Воєнна поразка УНР і окупація України військовими силами московського большевизму не могли водночас спинити могутнього процесу відродження нації. Боротьба за державно-політичну, економічну й культурну самостійність і суверенність України продовжувалася в різних формах в пореволюційному часі й під совєтським окупаційним гнітом.

Український культурний процес 1920-х років виявив тенденцію українського націоналізму. Державне відродження України і розвиток української культури стали предметом особливої уваги суспільства. „Національної незалежності вимагає залізна і нездоланна воля історичних законів”. „Порожнім брязкотом про інтернаціоналізм не прикриєш питання, що його висуває само суворе життя і вимагає негайного розв’язання”. „Українізація є результат нездоланної волі 30-мільйонної нації”, – так відповіло українське суспільство устами Миколи Хвильового на спроби втримати український культурний процес у рамках офіційної ідеології марксизму.

У 1920-х роках відбувається знаменне явище капітуляції українських комуністів під натиском українського націоналізму. Їх також захоплює ідея відродження української нації. Дехто з них, як Микола Хвильовий, цілком стають на позиції українського націоналізму. Інші намагаються погодити марксизм і вірність партії з українським національним відродженням, інакше кажучи, „шукають такого становища, коли і вівці залишаються цілі, і вовки не почувають голоду”, – як висловилася Аґлая в романі „Вальдшнепи”. Хвильовий закликав таких стати на боці „молодого українського суспільства” і не ловити руками димок розвіяних ілюзій „загірної комуни”. „Треба розкладати нове багаття, бо тільки біля нього можна погрітись – таке гасло вкладає Хвильовий в уста „нової людини нашого часу” – націоналістки Аґлаї з названого роману. „Треба бути послідовним: або ми визнаємо національне відродження, або ні. Коли визнаємо, то й робимо відповідні висновки”, – писав сам Хвильовий у памфлеті „Україна чи Малоросія”.

Лібералізм фр. libéralisme — філософська, політична та економічна теорія, а також ідеологія, яка виходить з положення про те, що індивідуальні свободи людини є правовим базисом суспільства та економічного ладу.

Лібералізм проголошує, що ініціативна (активна), вільна, тобто неконтрольована діяльність осіб, головним чином економічна й політична, є справжнім джерелом поступу в суспільному житті. Спрямований на утвердження парламентського ладу, вільного підприємництва, демократичних свобод; обстоює абсолютну цінність людської особистості («особа важливіша за державу») та рівність всіх людей щодо прав особистості. Метою лібералізму є максимальне послаблення («пом'якшення») різних форм державного і суспільного примусу щодо особи (контролю особи тощо), обстоює шлях мирного, реформаторського здійснення соціальних перетворень.

Лібералізм почав формуватися наприкінці XVII століття, його джерелом була філософія та соціально-політична думка епохи Просвітництва головним чином стосовно того, що кожна людина наділена певними правами та ідей гуманізму; розквіт «класичного» лібералізму припав на 1-шу половину XIX століття.

Ідеологічно лібералізм протистоїть, з одного боку, консерватизму та етатизмові (в питаннях про роль держави та щодо допустимої швидкості змін у політиці), а з іншого боку соціалізму, комунізму, колективізмові тощо (в питаннях приватної власності перш за все, а також питаннях соціальної підтримки з боку держави).

Репресії царського уряду проти українського руху. Валуєвський циркуляр 1863 р.

Виникнення українського народництва у вигляді громадівського руху, діячі якого розгорнули активну освітянську і пропагандистську роботу, викликало занепокоєність в урядових колах.

Члени новоутвореної Київської громади перебували в полі зору поліції. Про існування громади київським жандармам було відомо від самого її виникнення, про що свідчить офіційний документ 1861 р.: «В России существует особое общество малороссов, пропитанных духом какого-то патриотизма, общество это имеет своих последователей, и университеты, Киевский и Харьковский, служат главными проводниками и распространителями идей о возможности восстановления Малороссии. Так, в Киевском университете образовалось общество малороссов, под названием «украинская громада». З офіційної точки зору діяльність українських народників (громадівців) розглядалася як антиурядова, причому акцент ставився на національній спрямованості їхньої діяльності: «Это молодые и пылкие вольнодумцы, употребляющие все усилия к осуществлению лелеемой ими мысли о свободе Малороссии и старающихся сближаться с простым народом, научить его грамоте и постепенно внушить ему мысли о бывшей славе Малороссии и о прелестях свободы с той именно целью, дабы в последствии, когда умы простого народа покорятся их влиянию, действовать во вред монархии.»

Активна просвітянська діяльність громадівців змусила уряд вжити контрзаходів. 10 червня 1862 р. Олександр ІІ видав «височайшеє повєленіє» про закриття недільних шкіл, мотивуючи це тим, що «під пристойним приводом розповсюдження в народі грамотності зловмисні люди намагаються у деяких недільних школах розвивати шкідливі вчення, підбурливі ідеї, перекручені уявлення про право власності та безвір’я.» Закриті були також і народні читальні.

Наступним кроком уряду проти українського руху було видання міністром внутрішніх справ П.Валуєвим циркуляра (розпорядження), який передбачав репресії проти української мови. У Валуєвському циркулярі від 18 липня 1863 р. підводилася ідеологічна база цих репресій, зміст якої зводився до заперечення існування самої української мови: «ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути.» І далі наріччя, «яке вживається простолюдом є таж сама російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі...» Згідно з розпорядженням міністра заборонялося друкування українською мовою популярних книжок, релігійної літератури, підручників, посібників для народу, виключення було зроблено для художньої літератури – творів «красного письменства». Заборона стосувалася тих книг, через які можна було впливати на духовність українського народу, формувати в нього почуття національної свідомості, гідності через рідну мову і тому: «пропускання ж книг малоросійською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити.»

Таким чином, російський уряд позбавив українських громадівців легальних форм роботи серед народу (недільні школи, просвіта, наукові знання). В результаті цих заходів частина з них відійшли від українського руху, захопившись революційними утопіями російського народництва (наприклад, Я.Стефанович).

Емський акт (Емський указ) - розпорядження російського уряду, спрямоване на придушення української культури, підписане імператором Олександром II 18(30).5.1876 у м. Емсі (Німеччина). Е. а. доповнював основні положення Валуєвського циркуляра 1863. Виданий у зв'язку з меморандумом, надісланим цареві помічником попечителя Київського учбового округу М. Юзефовичем, в якому українців звинувачено в тому, що вони хочуть “вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі”. Е. а. забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені українські книги українською мовою. На підставі Е.а. було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання “Кіевского Телеграфа”, ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів - українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступивши на захист української мови і культури, різко засудив Е.а. Ставши одним з проявів колоніально-національної політики російського царизму щодо України, Е.а. гальмував розвиток української культури та національно-визвольного руху, хоча повністю його припинити не міг.