Лютнева революція в Росії та падіння царату

Лютнева революція в Росії та падіння царату

ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ ТА ПАДІННЯ ЦАРИЗМУ

План

1. Лютневі події і зречення Миколи ІІ

2. «Двовладдя» або багатовладдя

3. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості

4. Крах державних інститутів і розпад суспільства

5. Взяття влади більшовиками

1. Лютневі події і зречення Миколи ІІ

У середині лютого 1917 р. власті Петрограда вирішили ввести карткову систему. У деяких районах міста перед пустими прилавками магазинів спалахнуло безладдя. 20 лютого адміністрація Путилівських заводів оголосила локаут через перебої в постачанні сировиною, тисячі робітників виявилися викинутими на вулицю. Державна дума, яка засідала з 14 лютого ще раз піддала нищівній критиці «бездарних міністрів» і зажадала їхньої відставки. Депутати від легальної опозиції (меншовик Чхеїдзе, трудовик Керенський) спробували встановити контакти з представниками нелегальних організацій (Шляпниковим та Юренєвим). Був створений комітет для підготовки демонстрації 23 лютого (8 березня) - в Міжнародний жіночий день. Більшовики, які вважали цю ініціативу передчасною, приєдналися до неї тільки в останній момент.

Демонстрація була мирною, спокійною, майже радісною. У центрі міста до маніфестантів, які йшли від Виборзької сторони, приєдналися численні дрібні службовці, студенти та просто гуляючі городяни. Тут відбувся мітинг проти царизму. Власті визнали цей виступ виявом простої «боязні голоду», що не являє небезпеки. Тому вони обмежилися вивішенням оголошень, де переконували населення у наявності в місті достатніх запасів зерна.

Наступного дня застрайкували майже всі заводи. Жінки вже не складали більшості серед демонстрантів, атмосфера розжарювалася. З червоними прапорами і співом «Марсельєзи» робітники стікалися до центру міста. Сталося кілька жорстоких зіткнень із кінною поліцією. Розмах руху і відносна пасивність влади здивували і учасників і свідків.

На третій день роль більшовиків, основних організаторів демонстрацій, стала вперше помітною. Незважаючи на інструкції генерала Хабалова, командуючого Петроградським гарнізоном, який наказав поліції не допустити проходу демонстрантів через невські мости, маніфестації в центрі міста все ж відбулися. Тільки завдяки втручанню козаків вдалося розігнати демонстрацію. Ситуація ставала все більш заплутаною. На вечірньому засіданні уряду Хабалов зачитав телеграму від царя, де йому наказувалося «завтра ж припинити безладдя». Це було єдиною реакцією самодержавства на виникаючі події. Вночі охранка провела численні арешти. Керівники нелегальних організацій, які не чекали таких подій, зайняли вичікувальну позицію. Ніхто не міг навіть уявити, що кількох демонстрацій буде досить для початку та перемоги революції.

На четвертий день, у неділю 26 лютого, з околиць до центру міста знову рушили колони робітників. Солдати, виставлені владою в заслони, відмовилися стріляти по робітниках. Офіцерам довелося стати кулеметниками. Більше і 50 чоловік було вбито в той день. У той час як пригнічені демонстранти поверталися додому, уряд, який вважав, що перемога залишилася за ним, ввів надзвичайний стан і оголосив про розпуск Думи, ігноруючи заклик її голови Родзянко, звернений до царя, призначити «уряд довіри», щоб покласти кінець «безладдю». У той момент ні більшовики, які недооцінювали положення і не хотіли співробітничати з «оборонцями», ні меншовики побули готові заволодіти ініціативою.

Раннім ранком 27 лютого, писав згодом Троцький, робітники вважали, що організація повстання - справа значно більш віддаленого майбутнього, ніж було насправді. Точніше, їм здавалося, що вони ще не приступили до цієї задачі, тоді як робота була вже зроблена на дев'ять десятих. Революційний натиск робітників співпав із рухом солдат, які вже виходили на вулицю. У піч із 26 на 27 лютого солдати кількох лепб-гвардійських полків (Павловського, Волинського, Преображенського) збунтувалися проти своїх офіцерів, яким вони не могли пробачити наказу стріляти в натовп. Перемога революції була забезпечена вранці 27 лютого, коли демонстранти почали братання з солдатами. Повсталі захопили арсенал (40 тис. гвинтівок були тут же роздані), окремі суспільні будівлі і попрямували до Таврійського палацу.

Напередодні цар припинив сесію Державної думи, але депутати за прикладом французьких революціонерів 1789 р. вирішили продовжити дебати. Перед ними постало питання: як реагувати на наближення повсталих до Таврійського палацу, де проходило засідання? Деякі, погоджуючись із Милюковим, вважали, що буде більш гідним зустріти їх, залишаючись на свої місцях. Всупереч думці своїх колег Керенський вийшов назустріч повсталим і вітав їх прихід. Цим поривом він зберіг союз народу і парламенту.

У той же час група робітників, активістів-меншовиків із Військово-промислового комітету (К.Гвоздєв, М.Бройдо, Б.Богданов), які були щойно звільнені із в'язниці повсталими, разом із двома депутатами-меншовиками (М.Чхеїдзе і М.Скобелєв) і колишнім головою Санкт-Петербурзької Ради 1905 р. Хрустальовим-Носарем в одному із залів Таврійського палацу створювали Раду робітничих депутатів. Під ім'ям Тимчасового виконавчого комітету Ради робітничих депутатів група активістів, серед яких переважали меншовики, проголосила себе штабом революції. Він утворив Комісію із постачання (вона тут же закликала населення годувати повсталих солдат) і Військову комісію (під головуванням Мстиславського) для координації дій захисників революції. Нарешті, Тимчасовий виконком запропонував робітникам обрати представників у Раду, щоб створити її ввечері того ж дня.

Біля 50 обраних у поспіху депутатів і 200 активістів без мандатів зібралися о 21 годині й обрали керівні органи Ради та його Виконавчий комітет на чолі з М.Чхеїдзе. Товаришами голови стали Керенський і Скобелєв. До нього увійшли також есери, безпартійні (М.Суханов) і більшовики (О.Шляпников і В.Молотов). Рада підтвердила повноваження комісій, створених раніше, і ухвалила рішення видавати щоденну революційну газету «Ззвєстія». За пропозицією більшовиків до Ради увійшли солдатські депутати, які утворили військову секцію. Більшовики, які складали незначну меншину в ініціативній групі і бажали розширити своє представництво у Виконкомі, запропонували надати кожній соціалістичній партії та організації по два місця («по праву»). Оскільки численні партії та організації не брали участь, як і більшовики, у Тимчасовому виконкомі, їх пропозиція була прийнята. У наступні дні представники кількох партій та організацій увійшли до Виконкому. Під приводом своєї «репрезентативності» вони швидко виключили з дискусій членів, обраних на загальних зборах, справжніх фундаторів Ради, які далеко не завжди користувалися впливом всередині своїх партій або взагалі не належали ні до яких організацій. 18 березня Виконком прийняв резолюцію, згідно з якою кожна соціалістична організація мала «по праву» три пости: два для представників її ЦК і один для низових організацій. За кілька тижнів загальні збори Ради втратили право контролю. Вибиті на час із колії стихійністю революції, політики-професіонали швидко прибрали управління Радою, основним представницьким органом робітничого класу і солдат столиці, до своїх рук.

У той же час Державна дума, яка була стривожена утворенням Ради і не бажала залишитися збоку від руху, пішла па обережний розрив із царизмом і створила Комітет по відновленню порядку і зв'язкам з установами і суспільними діячами під головуванням Родзянко. Цей комітет, в якому переважали кадети, став першим етапом на шляху до формування уряду. 21 лютого близько опівночі П.Милюков зміг оголосити Раді, що Дума щойно «взяла владу». Військовим комендантом Петрограда Комітет призначив полковника Енгельгарда. Рада висловила свій протест, оскільки щойно поставила Мстиславського на чолі Військової комісії Ради. Дві влади, народжені революцією, були на грані конфлікту. В ім'я збереження єдності в боротьбі проти царизму Рада вимушена була поступитися. Вона не готова була взяти владу. її керівники боялися дії у відповідь з боку армії, царя і вирішили, що краще не перешкоджати Думі взяти всю відповідальність на себе. Згадуючи з ностальгією про Ради 1905 р., члени-фундатори Петроградської Ради хотіли бачити їх відповідно до меншовистської концепції «пролетарською цитаделлю» в буржуазній державі. Захищаючи інтереси робітничого класу в боротьбі проти буржуазії, Рада повинна була також стати на першому етапі найміцнішим оплотом проти повернення до самодержавства.

Ця концепція пояснює позицію керівників Ради по відношенню до думського Комітету. За винятком Керенського, всі вважали, що, оскільки революція ще не пройшла «буржуазну фазу», діяльність міністрів-соціалістів не принесе результатів і тільки дискредитує революційний рух. Тому керівництво Ради відмовилося від участі в уряді. Оскільки загроза військових репресій не була виключена, Виконком Ради все ж вирішив визнати законність уряду, сформованого Думою, і підтримати його. Це визнання супроводжувалося однією умовою, яка була основою угоди, стосовно встановлення нотно режиму: Рада підтримує уряд лише в тій мірі, в якій він буде проводити схвалену ним демократичну програму. За винятком більшовиків, які висунули лозунг «Вся влада Радам!», і анархістів, всі соціалістичні течії схвалили умови угоди. Це означало визнання двох різних і антагоністичних влад: підпорядкування цензових елементів уряду, а трудящих і солдат - Раді. З одного боку, утворився «табір» уряду, станових установ (земства, міські думи) і «буржуазних» партій (кадети), з іншого - сили «демократії» (Ради, соціалістичні партії, анархісти, профспілки).

Зі свого боку Дума була готова піти на поступки. Вона продовжувала побоюватися реакції з боку Миколи II і ще більше «військової диктатури» Ради. Дійсно, повсталі солдати щойно з власної ініціативи домоглися прийняття Радою Наказу № 1. Цей документ давав солдатам поза службою рівні з усіма цивільні та політичні права, анулював у військовому статуті все, що можна було визнати зловживанням владою. Він вводив обрання на рівні рот, батальйонів і полків комітетів представників солдат, підпорядковував частини столичного гарнізону політичній владі Ради і проголошував, що рішення Думи підлягають виконанню тільки в тому випадку, якщо не суперечать рішенням Ради. Ніяка зброя не повинна була видаватися офіцерам. Наказ №1 повністю зводив нанівець спроби Думи підпорядкувати собі солдат столичного гарнізону.

Коли в ніч з 1 на 2 березня відбулася зустріч керівників Ради і думського Комітету, кожний табір переоцінював сили іншого. Рада була впевнена, що тільки Дума могла увійти в контакт із генштабом і запобігти всякій спробі контрреволюції. Члени ж Комітету приписували Раді такий вплив на революцію, яким він ще не володів. Представники Ради (М.Суханов, Ю.Стеклов) сформулювали дуже скромні вимоги (амністія, політичні свободи, скликання Засновницьких зборів), жодна з яких не була власне соціалістичною. Приємно здивований такою позицією, Милюков тільки попросив від імені думського Комітету погодитися з тим, щоб уряд проголосив, «що вій сформований по угоді з Радою», і щоб цей текст, призначений узаконити в очах громадської думки зміну уряду, був опублікований в «Ізвєстіях» поруч із прокламацією Ради, бажано на тій же сторінці. Рада прийняла й другу пропозицію Милюкова - щоб жодне рішення, яке стосується характеру майбутнього режиму, не приймалося до скликання Засновницьких зборів. Залишалося тільки домовитися відносно складу уряду: князь Г.Львов - голова Ради міністрів і міністр внутрішніх справ, О.Гучков - військовий міністр, М.Терещенко - міністр фінансів, А.Шиигарьов - міністр сільського господарства, О.Коновалов - міністр торгівлі, М.Некрасов - міністр шляхів сполучення. Щоб додати кабінету деяку революційність, думці наполягли на включенні до нього М.Чхеідзе і О.Корейського. Перший відмовився, а другий, вважаючи, що Рада розвалиться сама собою по мірі повернення до нормального життя, і, вирішивши прийняти пост міністра юстиції, знехтував думкою своїх колег із Виконкому і прямо звернувся до загальних зборів Ради, які й обрали його на цей пост. Обидві делегації залишилися задоволені зборами. Думський Комітет міг поздоровити себе з тим, що досяг основного: визнання революцією законності своєї влади. Рада ж вважала уряд заложником у своїх руках, оскільки підтримка, яка надається нею уряду, обмежувалася умовою - поки уряд не відхиляється від лінії, що відповідає інтересам Ради.

У досягненні і березня компромісу між Державною думою і Радою, безумовно, зіграла роль невпевненість відносно позиції Миколи II і Генерального штабу. Інформований за два дні до цього про серйозність становища, Микола II вирішив відправитися в Царське Село, наказавши генералу М.Іванову відновити порядок у Петрограді. Але ні генерал, чиї війська відмовилися коритися, дізнавшись, що весь столичний гарнізон перейшов на сторону революції, ні цар, чий поїзд залізничники направили у Псков, так і не досягли околиць Петрограда. Протягом усього дня 1 березня цар знаходився в дорозі. Прибувши пізно ввечері у штаб Північного фронту, він дізнався про повну перемогу революції. Вночі Родзянко повідомив генералу М.Рузському, що зречення стало неминучим. Династія могла ще бути врятована, якби цар негайно відрікся від престолу на користь свого брата великого князя Михайла Олександровича. Зі згоди великого князя Миколи Миколайовича новий верховний головнокомандуючий Алексєєв запропонував командуючим фронтами направити цареві телеграми з рекомендацією відректися від престолу, «щоб відстояти незалежність країни і зберегти династію». Отримавши від Рузського сім телеграм, Микола II вже не намагався чинити опір. Через слабке здоров'я сина Олексія Микола II відрікся на користь брата Михайла Олександровича. 2 березня він передав текст зречення двом емісарам Думи - Гучкову та Шульгіну, які прибули до Пскова. Але цей акт запізнився, і народ, дізнавшись про плани уряду замінити Миколу II Михайлом, зажадав проголошення республіки. Незважаючи на зусилля, зроблені Ми-люковим для порятунку династії, Михайло, якому князь Львов і Керенський не гарантували його безпеки, в свою чергу зрікся престолу.

Повідомлення відразу про два зречення від престолу (3 березня) означало остаточну перемогу революції - таку ж несподівану, як і її початок.

2. «Двовладдя» або багатовладдя

Зрештою Тимчасовий уряд, який прийшов 2 березня на зміну думському Комітету, складався в основному з організаторів Прогресивного блоку 1915р., тобто з політиків, які хотіли встановлення в Росії парламентського ладу за західним зразком. Прийшовши до влади, вони переслідували мету не змінити економічний і громадський порядок, а тільки оновити державні інститути і виграти війну, надавши проведення структурних реформ Засновницьким зборам.

Одностайні в загальних напрямах своєї діяльності, члени уряду, проте, розділилися з питання взаємовідносин із Радою. Одні, і насамперед Милюков і Гучков, вважали, що потрібно звести до мінімуму поступки Раді і зробити все для перемоги у війні, яка додала б ваги новому режиму. Передбачалося негайне відновлення порядку як в армії, так і на підприємствах. Тим часом продовження війни можна було використати як привід для задушення революції і виправдання відстрочки реформ до скликання Засновницьких зборів, яке могло відбутися тільки після установлення миру. На відміну від прихильників «опору», ті, хто ратували за «рух» (Некрасов, Терещенко, Керенський), наполягали на ефектних ініціативах і негайному прийнятті деяких з необхідних Раді заходів, щоб підірвати авторитет останньої і викликати патріотичний підйом, необхідний для перемоги у війні. Тимчасовий уряд, який розривався між цими двома тенденціями і одержимий своєю головною турботою - прискорити повернення до нормального життя, - вживав заходів обмеженого характеру, які могли задовольнити тільки незначний прошарок середніх класів.

Урядова заява, опублікована 6 березня, лише затвердила заходи, які стали очевидними внаслідок перемоги революції і які ніхто, відповідно, не був схильний прираховувати до заслуг уряду: проголошення цивільних свобод, амністія, скликання Засновницьких зборів, скасування смертної страти, припинення всякої станової, національної та релігійної дискримінації, визнання права Польщі та Фінляндії на незалежність, обіцянку автономії національним меншинам. Звертаючись до патріотичних почуттів солдат і закликаючи їх продовжити війну до переможного кінця, декларація від 6 березня не насмілилася ні офіційно проголосити республіку, ні торкнутися найбільш пекучих соціальних проблем. Бажаючи показати свою готовність встановити демократичний лад, уряд створив безліч спеціалізованих комісій для розробки різних пунктів своєї програми. Він доручив найважливіші - аграрні - проблеми спеціальному комітету, покликаному вивчити бажання селян, але позбавленому можливості робити конкретні кроки. Проблема постачання також вимагала першочергового рішення. Поновився ріст цін. За даними Міністерства сільського господарства, запасів продовольства у Петрограді та Москві залишалося на кілька днів. Під тиском Ради уряд ввів хлібну монополію, але тут же заспокоїв виробників і посередників, підвищивши на 60% ціни на зерно і пообіцявши, що монополія буде діяти тільки до кінця війни. Реалізація цієї міри була доручена комітетам із постачання, створеним на різних рівнях при уряді, в районах, повітах, містах і які складалися з виборних представників від усіх громадських організацій.

По відношенню до Тимчасового уряду Ради являли собою другу владу. Петроградська Рада володіла безперечним верховенством, але дуже розрослася - 850 робітничих і 2 тис. солдатських депутатів; велику частину своїх повноважень вона передала Виконкому, де професійні політики, призначені «по праву», витіснили безпартійних активістів. За кілька тижнів за тією ж схемою в країні були обрані сотні Рад. На відміну від Рад 1905 р. величезна більшість Рад 1917 р. були змішаними, а не чисто робітничими, солдатськими або селянськими. Норми представництва породжували конфлікти між різними групами. Політичні діячі, які ввійшли у виконкоми Рад «по праву», часто старалися витіснити звідти солдат, вважаючи їх аполітичними. Тому в 35 містах країни солдати створили власні Ради.

Друга відмінність від Рад 1905 р. полягала в тому, що Ради 1917 р. були більш політизовані і знаходилися під контролем помірних соціалістів, меншовиків і есерів - як правило, вихідців із середовища інтелігенції і середньої або дрібної буржуазії, які вважали свою участь в уряді передчасною і вважали, що Радам потрібно обмежитися лише наглядом за діями уряду і підштовхувати його до демократичних реформ. Навіть серед більшовиків, які вважалися найбільш близькими до робітників, серед керівників Ради був лише один представник від трудящих - Шляпников. Переважання в керівництві Рад політиків-професіоналів відбувалося за рахунок зменшення числа простих робітників і солдат. Останні визнавали революційну роль Рад, але їм були ближчими організації, створені ними безпосередньо: районні ради, фабзавкоми та інші. Як у столицях, так і в провінції, як в центрі, так і на місцях все суспільство виражало себе й організовувалося через Ради. Ці різноманітні народні об'єднання швидко розширили сферу своєї діяльності і своїх повноважень, звільнилися від опіки центру і перетворилися восени 1917 р. на безліч же автономних - хоча й часто ефемерних - центрів влади.

Лідери Петроградської Ради закликали трудящих організовуватися, маючи намір зміцнити тим самим власну владу. В обстановці, коли профспілки ще не оформилися організаційно, а партії були нечисленними, фабрично-заводським комітетам відводилася роль зв'язуючої ланки між Радою і робітничою масою. Під ім'ям Рад фабрично-заводських старост деякі з них існували ще до революції, але тоді це були організації без істотного впливу, які ледве терпіла адміністрація. Відразу ж після перемоги революції стихійно утворилися тисячі подібних комітетів. Вони обиралися на загальних зборах трудящих, і ледве сформувавшись, направляли Радам списки вимог, головною з яких було встановлення восьмигодинного робочого дня. Коли Петроградська Рада, яка бажала стати гарантом громадського порядку, закликала до поновлення роботи, фабрично-заводські комітети виявили незгоду, заявивши, щодо отримання поступок від підприємців це було б передчасним. Під їх тиском, лідери Ради неохоче погодилися вступити в переговори з підприємцями столиці. Внаслідок 10 березня була укладена угода і прийнятий документ, регулюючий відносини робітників і підприємців, який уряд зобов'язався ратифікувати. їм передбачалося встановлення восьмигодинного робочого дня (при сорокасемигодшшому робочому тижні) і введення нового інституту - паритетних погоджувальних палат на підприємствах. Деякі права визнавалися і за фабрично-заводськими комітетами (представляти трудящих перед адміністрацією і в державних установах, висловлювати думку з питань суспільно-політичного життя підприємства і т.д.). Комітети одразу ж перевищили надані їм права і зажадали передати їм контроль за адміністративним, економічним і технічним управлінням підприємствами. У цьому вони пішли далі, ніж політичні партії (за винятком анархістів, які вимагали захоплення заводів і експропріації «буржуїв»), що означало конфлікт не тільки з урядом та підприємцями, але й з Радами, партіями і профспілками, які хотіли направляти і контролювати вимоги робітників.

Районні Ради також були організаціями, створеними по заклику Петроградської Ради для об'єднання, незважаючи на класові відмінності, всіх бажаючих захищати революцію. Передбачалося, що Петрограда візьме на себе розв'язання політичних питань, а в обов'язок райрад увійде виконання трьох функцій: гарантувати виконання рішень Ради, забезпечити при необхідності захист столиці, організувати «нове життя» в районах. На практиці третя функція взяла гору над двома першими; райради зайнялися житловими проблемами, допомогою жертвам війни, створенням ясел та їдалень, продовжуючи своєю діяльністю традиції «буржуйських» організацій, заснованих під час війни. За прикладом фабзавкомів у квітні почали об'єднуватися і районні Ради, зробивши перший крок до створення автономного центру влади.

З метою захисту революції Петроградська Рада закликала робітників створити міліцію (Червону гвардію) і озброїти її захопленою 27 лютого в арсеналі зброєю. Спочатку над міліцією шефствували заводські комітети і районні ради, іноді профспілки. Вона була створена в більшості промислових центрів і складалася з молодих робітників, які одночасно продовжували працювати на заодах. Поступово Червона гвардія оформиться в автономну організацію, незалежну від Рад і партій. Вона зіграє не останню роль у жовтневих подіях 1917 р.

Лютнева революція дала вирішальний імпульс національним рухам, починаючи з поляків і закінчуючи бурятами, які з Чити зажадали 6 березня територіальної автономії і створення місцевого самоврядування із законодавчими повноваженнями. Деякі національні рухи, очолювані своїми власними соціалістичними партіями (українці, латиші, бундівці), брали участь «по праву» в діяльності Виконкому Петроградської Ради. Здійснюючи на практиці принцип інтернаціоналізму, вони приєднувалися до одного з російських соціалістичних угруповань. Але більшість національних організацій, як соціалістичних, так і не соціалістичних, відмовилися «прищепитися» на Ради, в яких переважали росіяни, і конституювалися в самостійні центри політичних сил, а потім і власті. Так. у Києві, наприклад, вже 4 березня за вплив боролися Рада громадянських організацій, Робітнича Рада (яка включала соціал-демократів та есерів, але в якій українці не були організаційною силою) і Рада українських громадських організацій (РУГО). За кілька днів Рада (РУГО), яка спочатку була лише органом самовираження української інтелігенції, об'єдналася з частиною Ради цивільних організацій і стала популярніше Робітничої Ради, яка відірвалася від національного коріння. Незабаром Рада (РУГО) вже виступала від імені всіх українців, зажадавши в березні внутрішньої автономії, а в червні - визнання національної незалежності України.

Національні рухи наростали і висували все більш радикальні вимоги. У лютому мова йшла тільки про незалежність Польщі та Фінляндії. Незабаром з'ясувалося, що незалежності чекають також Литва і Латвія. Із страху перед турками вірмени з партії Дашнакцутюн не робили упор на національних вимогах. Грузини та бундівці так само пом'якшили свої виступи, оскільки їх лідери (Чхеїдзе, Церетелі, Ерліх, Лібер) зайняли важливі пости при новому режимі. Тільки сіоністи продовжували ратувати за відділення і утворення єврейського центру в Палестині. Національний рух мусульманських народів стикався з великими труднощами через конфлікт між «прогресистами», які підтримували рух за емансипацію жінок ісламу, який тільки зароджувався; і «консерваторами», які об'єднували релігійні асоціації та партії, націоналістів-реформістів і революціонерів, прихильників ідеї соціалістичного панісламізму; «унітаристами», які сподівалися здійснити об'єднання мусульман під егідою кримських татар, і «федералістами», серед яких особливо активними були башкири, узбеки й азербайджанці, які вважали, що автономія дозволить їм краще вирішити власні проблеми і підготувати відділення від російської держави.

Перед обличчям цих різних і суперечливих думок, які створювали загрозу розпаду держави - перспективи, що застала зненацька нових лідерів, - уряд вжив лише найнеобхідніших ліберальних заходів, які повинні були, як воно сподівалося, охолодити нетерпіння і надмірно гарячі вимоги інородців. 6 березня уряд опублікував маніфест, поновлюючий автономію Фінляндії. Але ш поляки, яким пояснювали, що їх доля буде остаточно вирішена Засновницькими зборами (російськими), ні фіни, які бачили, що новий режим лише підродин установи, створені старим, не були задоволені цими заходами. Литовці і українці, на вимоги яких уряд в черговий раз відповідав, що тільки Засновницькі збори мають право вирішити питання про майбутнє країни, також залишилися незадоволень

19 березня уряд у відповідь на відозву Петроградської Ради, яка зажадала, щоб «усі інородці могли вільно розвивати свою національність і свою культуру», зробив заяву з питання про національності, в якій лише перерахував нові права громадянина-інородця: свобода пересування, право власності, право на вибір професії, право бути виборцем, право навчання на національній мові. Ця декларація звільняла інородців від дискримінації, якої зазнавав кожний з них при царському режимі. Але вона не дала їм почуття «колективної національної гідності», визнання своєрідності націй.

Як і революція 1905 р., Лютнева революція 1917 р. спричинила справжнє звільнення слова. Робітники, солдати, селяни, єврейські інтелігенти, мусульманські жінки, вірменські вчителі через свої організації - заводські і солдатські комітеті!, сільський схід надсилали Радам, рідше партіям, в газети і навіть особисто Кереиському - члену уряду, який сприймався як найближчий до «демократичного» табору, тисячі резолюцій, петицій, звернень і послань - справжні «зошити скарг Російської революції», аналіз яких дав М.Ферро. Ці документи відбивали убогість народу і величезну надію, породжену революцією, наказували повій владі вжити термінових радикальних заходів.

Робітники просили в основному негайної реалізації заходів, передбачених соціал-демократичною програмою-мінімумом: насамперед введення восьмигодинного робочого дня, гарантії зайнятості, соціального страхування, права створювати заводські комітети, контролю за наймом і звільненнями, а також полегшення їх матеріального положення - підвищення зарплати (на 25-30%), яке дозволило б їм усього – на всього купувати три фунти хліба на день, «пару черевиків раз на півроку», «кип'яток в обідню перерву», «припинення принизливих обшуків», придбання інструмента підприємствами, а не самими робітниками. Тільки незначне число трудящих висловило свою позицію з питання війни. Робітники кількох великих петроградських заводів заявили про незгоду з продовженням війни, але залізничники і трудящі дрібних підприємств встали на «патріотичні позиції». Однак вже у квітні проблема війни вийшла на перший план, а робітники стали найбільш гарячими прихильниками «миру без анексії і контрибуцій». Про «соціалізм» же в березні - квітні не було й мови. Через заводські комітети ставилися питання про робітниче управління і робітничий контроль.

Основними вимогами селян були передача землі тим, хто її обробляє, негайний розподіл запущених земель, земель, що не обробляються, які належали великим власникам або державі. Акцентувалася увага на ролі сільської громади у спільному використанні інвентарю, експлуатації лісів і справедливому розподілі наділів, особливо найбільш бідними селянами. Що стосується «куркулів», вони боялися потрапити в категорію тих, що підлягають експропріації, а тому відмовлялися визнати правомочність сільського сходу і місцевих комітетів до рішення Засновницьких зборів. Селяни були дуже озлоблені на адміністративний апарат і поміщиків. Примітно те, що існував явний зв'язок між програмами соціалістичних партій, їх оцінкою війни або революції і резолюціями робітників, в той час як жоден із лозунгів яких би то не було партій не зустрічався в селянських резолюціях: ні «рівний розділ», ні «муніципалізація», ні «соціалізація», ні «націоналізація», ні «скасування приватної власності». Відкидаючи політичні програми і схеми, запропоновані містом, селяни підуть в революції власним шляхом, анітрохи не менш радикальним. На початку квітня керівники великих маєтків, які знаходилися в гущавині подій, вважали обстановку більш серйозною, ніж в 1905 р. За даними ж влади на той період було відмічено лише біля п'ятдесяти випадків «безладдя».

Що стосується солдат, то вони більше всього бажали, як і солдати всіх воюючих країн, закінчення війни. Прагнучи швидше повернутися до рідних вогнищ, вони чекали, однак, відповідного заклику Петроградської Ради. Солдати почали відкрито виражати антивоєнні настрої, тільки запідозривши, офіцерів, виступаючих проти укладення миру, в тому, що вони експлуатують патріотизм у своїх цілях: для відновлення дисципліни, а потім використання армії для придушення революції. Солдати, як це було сформульовано в Наказі № 1, вимагали пом'якшення дисципліни, припинення зловживань і грубого ставлення, лібералізації і демократизації військових інститутів.

Ні верховне головнокомандування, яке сподівалося, що повий режим дасть йому кошти виграти війну, ні буржуазія, яка погодилася взяти участь в уряді в ім'я власних цілей, не мали наміру виконувати вимог робітників, солдат, селян та інородців. Яким чином «демократичному» табору вдасться примирити всі ці суперечливі спрямування?

З перших же днів революції більшовики та анархісти передбачали крах угодівської політики, яка проводилася Петроградською Радою. Відмовляючись визнавати угоду, укладену між урядом і Радою, вони являли собою єдину опозицію політиці двовладдя. Два великих більшовистських лідера - звільнені завдяки амністії І.Сталін і Л.Каменєв - визнали після повернення в Петроград «безплідною і невчасною» систематичну опозицію Раді, яка користувалася тоді довірою маси. Лютневі дні показали слабкість партії, в тому числі і в армії. їй потрібно було спочатку організуватися, завоювати більшість в Радах, добитися довіри солдат, які становили масу, що ще політично не визначилася. А значить, досить критикувати політику есеро-меншовистського керівництва Ради, граючи роль меншини при демократичному режимі. У провінції деякі більшовистські активісти навіть закликали до єдності дій усіх соціал-демократів.

Пішовши проти думки партії, Ленін у своїх чотирьох «Листах здалеку», написаних у Цюріху між 20 і 25 березня («Правда» насмілилася опублікувати тільки перший), зажадав негайного розриву між Радою і урядом, союзу пролетарських сил, активної підготовки наступної фази революції. Ленін прагнув, у що б то не стало повернутися в Росію, тому він прийняв угоду, укладену швейцарським соціал-демократом Ф.Платтеном із німецькою владою: разом з групою революціонерів він покинув Цюріх 27 березня і, проїхавши Німеччину, а потім Швецію у вагоні, що користувався статусом екстериторіальності, 3 квітня прибув у Петроград. Наступного дня, 4 квітня, він виклав керівникам партії свої «Квітневі тези», які частково повторювали ідеї, висловлені в «Листах здалеку». Ленін висловив у них беззастережне заперечення «революційного оборонства» Тимчасового уряду, парламентської республіки і висловився за взяття влади пролетаріатом і найбіднішим селянством, встановлення Республіки Рад, братання з метою покласти кінець війні, націоналізацію всієї землі, скасування поліції. Безпосередня задача партії полягала у викритті уряду, «замість недопустимої, сіючої ілюзії, «вимоги», щоб цей уряд, уряд капіталістів, перестав бути імперіалістичним».

Тези Леніна були зустрінуті із здивуванням і ворожістю більшістю більшовистських лідерів столиці (Л.Каменевим, М.Калініним, С.Багдатьєвим). Таким чином, йому довелося спочатку відновити контроль над партією за допомогою своїх прихильників, що повернулися із заслання (Г.Зинов'єв, О.Колонтай), і представників у Петроградській Раді (М.Ольмінський, В.Молотов), до яких приєдналися Шляпников і Сталін. Незабаром стало відомо, що більшовистські секції Уралу, Москви, Харкова і Латвії приймають резолюції, близькі до «Квітневих тез». Позиції Леніна посилилися також завдяки політичній кризі, яка приголомшила уряд і Раду у зв'язку з основним питанням дня - питанням про війну.

На початку квітня проблема війни стала в центр політичних дебатів. На думку уряду, в якому П.Милюков і О.Гучков відрізнялися особливою активністю, тільки перемога могла укріпити зв'язку нового режиму і західних демократій, консолідувати суспільство і, можливо, покласти кінець революції.

Керенський пригрозив піти у відставку. У робітничих колах відразу ж розвернулася широка кампанія збору підписів за відставку Милюкова. На заклик більшовиків і анархістів по вулицях Петро г рада пройшли колони демонстрантів із лозунгами «Геть Тимчасовий уряд!», «Вся влада Радам!». Тим часом Рада з ініціативи меншовистських лідерів (Церетелі, Чхеїдзе та Скобе-лєва) зажадала від Милюкова офіційної відмови від своєї позиції, одночасно засудивши демонстрації і «звернення до маси» під тим приводом, що Рада сама досить сильна, щоб без сторонньої допомоги примусити уряд відступити, і що звернення до «вулиці» могло тільки спровокувати виступ реакційних сил. Того ж вечора уряд оголосив дії Милюкова неправомірними. Рада, яка бажала зберегти рівновагу двовладдя, утрималася від спроб розвинути свій успіх. Обидві сторони вирішили спільно шукати вихід, який задовольнив би Раду, не принижуючи Милюкова. Однак, не знаючи про ці переговори і бажаючи висловити свою думку, жителі робітничих околиць вийшли на вулиці. Більшість хотіла підтримати Раду і примусити відступити уряд. Але більшовики спробували додати велику «лівизну» цьому руху, добившись скандування частиною демонстрантів лозунгів, опублікованих напередодні «Правдою»: «Тимчасовий уряд у відставку!», «Вся влада Радам!». Дійшовши до багатих кварталів центра міста, учасники ходу зіткнулися там з їдучими назустріч колонами студентів і офіцерів. Війська присутнього при цьому командуючого гарнізоном Корнилова відмовилися стріляти в демонстрантів і повідомили про те, що трапилося, Раду. Корнилов був зміщений із свого поста, а очевидна провокація провалилася. Події цього дня підняли авторитет Ради. Зайшовши дуже далеко «ліворуч», більшовики переоцінили свої сили. Ленін визнав це через кілька днів («Уроки кризи»). Проте, число його прихильників значно збільшилося в порівнянні з березнем.

Уряд офіційно заявив, що Росія не думає ні про яку анексію, і криза, здавалося, була вирішена. Але справа про «Ноту Милюкова» поставила під сумнів існування двовладдя. Тепер вже кадети, як і більшовики, спробували примусити уряд порвати з Радою, але князь Львов, який виступив у ролі арбітра, висловився на користь прихильників «руху», які бажали партнерства з Радою. Однак керівники останньої коливалися відносно того, чи потрібно їм взяти на себе зобов'язання і розділити відповідальність влади. Не допомогли й домовленості Керенського - якщо вже з основного питання про цілі війни уряд погодився прийняти програму Ради, хіба не прийшов час сформувати коаліційний уряд, більш пристосований для опору екстремізму? 28 квітня після тривалих дебатів Виконком Ради відхилив мінімальною більшістю голосів (24 проти. 22 за і 8 утрималися) участь в уряді.

Тим часом Гучков, вважаючи, що втратив всякий авторитет в армії, подав у відставку. Під тиском численних петицій, більшість з яких виходила від солдат столичного гарнізону, які закликали Раду взяти участь в уряді, і, враховуючи активність околиць, що знову зросла, меншовики, керовані Чхеїдзе і Церетелі, оголосили про свою підтримку ідеї коаліційного уряду. Цього разу за участь в ньому висловилася значна більшість Ради (44 за, 19 проти). Проти голосували тільки деякі ліві есери і всі більшовики. «Участь» в уряді дуже нагадувала операцію, в якій всі старалися обдурити один одного: помірні розраховували прив'язати соціалістів «участю», примусити їх розділити урядову відповідальність за продовження війни, користуючись одночасно їх впливом на масу: соціалісти сподівалися домогтися реформ і припинення бойових дій, проваливши в той же час контрреволюційні плани.

Переговори про створення коаліційного уряду були проведені в два прийоми за сценарієм міністерської кризи парламентського типу: дискусія про програму; торг навколо формування кабінету. Дай та Церетелі підготували програму Ради, яка віддавала пріоритет зовнішній політиці за рахунок всіх інших важливих питань (аграрна реформа, захист прав трудящих, статус національних меншин). Для розв'язання проблеми війни меншовики пропонували у відповідності зі своєю програмою одночасно робити зусилля для укладення миру без анексії і контрибуцій, заснованого на принципі права націй на самовизначення, зміцнювати боєздатність армії, а також провести її демократизацію. На засіданні Ради значною більшістю голосів ця програма була з ентузіазмом прийнята. Проти виступили тільки більшовики і кілька анархістів.

Князь Львов залишився головою нової Ради міністрів, у якій помірні (кадети) зберегли сім портфелів, а соціалісти отримали шість. Завдяки своїй політичній вазі кабінет очолювали три лідери «демократії»: Церетелі (міністр зв'язку), Черпов (міністр сільського господарства) і Керенський (військовий міністр і міністр військово-морського флоту). Входження до складу уряду багатьох міністрів-соціалістів ставило під питання сам принцип двовладдя. Власне, участь Керенського в уряді ще з 2 березня була першим порушенням цього принципу, оскільки лідер трудовиків був одночасно товаришем голови Виконкому Ради. Під час квітневої кризи вододіл, що визначився в кабінеті міністрів, не протиставив Керенського, «заложника демократії», іншим членам уряду. Він розділив Милюкова і Гучкова, прихильників «опору», з одного боку, і, з іншого - інших міністрів, прихильників «руху». Дійсно, вододіли і політичні кордони не проходили більше, як в найперші дні революції, суворо між Радою та урядом. Воші ставали все більш різноманітними, по мірі того, як формулювалися вимоги різних течій і груп і оформлювалися автономні центри альтернативної влади - Ради, організації, всякого роду комітети, - які створювалися тими, хто вважав, що діячі, висунеш Лютневою революцією, перестали прислухатися до їх сподівань.

«Примиренство» взяло гору в той момент, коли загострилися конфлікти між тими, хто зліва і справа критикував всяку політику «класової співпраці».

Більшовики, які передбачали розвал коаліції, кадети, що підштовхували підприємницькі кола до опору, і насамперед робітники, які об'єдналися в заводських комітетах, селяни, що почали захоплювати поміщицькі землі, не дожидаючись скликання Засновницьких зборів, інородці, що заявляли про свою волю до незалежності, - всі були повні рішучості діяти, не беручи до уваги заклики до помірності «примиренців», які вважали, що для досягнення успіху їм потрібен час.

3. Коаліційний уряд і зростання соціальної напруженості

Новий уряд присвятив себе, передусім розв'язанню проблеми укладення миру. Напрям нової зовнішньої політики визначався і теоретично влаштовувався Церетелі, якому Терещенко - офіційний глава російської дипломатії - слідував не без скептицизму. План укладення миру, розроблений Церетелі, складався з двох пунктів: звернення до урядів з метою заручитися підтримкою ідеї миру без анексії (відмова Росії від домагань на Константинополь повинна була послужити прикладом); організація конференції всіх соціалістичних партій в Стокгольмі для розробки програми миру, яку соціалісти воюючих країн, що відродили Інтернаціонал, повинні нав'язати своїм урядам, якщо ті залишаться глухими до доводів розуму. Цеп утопічний проект потерпів повний крах. Терещенко прозондував наміри союзників; відповіді Ллойд Джорджа, Рібо і Вільсона були гранично ясні; війна повинна бути продовжена. Після численних підготовчих зустрічей проект міжнародної соціалістичної конференції також провалився, не витримавши подвійної протидії - як з боку більшовиків, які боялися, що успіх конференції приведе до укладення загального миру, рятівного для капіталізму, так і союзних урядів, які відмовилися видати паспорти «пацифістам».

Потерпівши поразку на «фронті миру», новий уряд був не більш удачливим і на військовому фронті. Щоб зберегти довіру союзників і не втратити повністю довіру генералітету, уряд спробував домогтися від армії поновлення «активних операцій», які могли б послужити прелюдією до масштабного наступу, який, як усі сподівалися, став би останнім. Керенський спробував відновити порядок в армії, яка почала розвалюватися. За приблизними оцінками, число дезертирів незмірно виросло: більше 80 тис. в середині травня тільки у 2-й армії. Сама ідея продовження війни все більше заперечувалася; за місяць (початок квітня - початок травня) зміни були разючими. Більшовистська пропаганда розповсюджувалася нестримно. Верховне головнокомандування покладало на Раду всю відповідальність за дезорганізацію армії, яка почалася, па його думку, від дня прийняття Наказу Аг« 1, і вважало, що продовжувані війну в цих умовах неможливо. Прикриваючись політикою, яка відверто загравала з військами (переміщення генералів, що відкрито протистояли новому режиму, заборона офіцерам йти у відставку, проголошення «Декларації прав солдата», звідки, правда, були заздалегідь вилучені статті, що надавали солдатським комітетам право контролювати призначення офіцерів), Керенський вважав, що тільки рішуче відновлення порядку в армії принесе позитивні результати. Щоб підготувати наступ, він зробив тривале і пам'ятне турне по військових частинах, намагаючись перекопати учасників величезних солдатських зборів, які прийшли його послухати, що спочатку потрібна військова перемога над німцями, яка покаже союзникам, що Росія шукає миру не із слабкості. На якийсь час це йому вдалося. Як свідчили доповіді про «дух збройних сил» і значне зменшення числа дезертирів, ініціатива Керепського породила деякі ілюзії. 18 червня почався наступ, який після кількох первинних успіхів захлинувся, частково через нестачу спорядження. І тут невдача уряду була очевидною.

У містах як і раніше не переставала рости напруженість у відносинах робітників із підприємцями. У березні промисловці пішли па окремі поступки: восьмигодинний робочий день, підвищення заробітної плати, яке не перевищувало, як правило, 20% (тоді як вартість життя виросла утроє з 1914 р.). Ці мізерні надбавки не могли компенсувати собою все більш серйозної загрози безробіття. Під приводом труднощів із постачанням підприємства то звільняли, то знову набирали робітників. Заводські комітети, легалізовані нарешті, 23 квітня зажадали представити їм бухгалтерську звітність підприємств, щоб перевірити, чи дійсно в адміністрації не було можливості підвищити оплату труда і чи виправдовувала звільнення кількість запасів.

«Нормальні економічні відносини зруйновані», - констатувала 14 травня кадетська газета «Мова». Поновилися і досягли широкого розмаху страйки. Підприємці відповіли локаутами. Як же повів себе уряд в умовах загострення цих конфліктів? Зайняті рішенням проблеми війни і миру, міністри-соціалісти поспішно приготували економічну і соціальну програми. Остання зводилася до двох основних пунктів: введення процедури арбітражу соціальних конфліктів; державний контроль над виробництвом і розподілом. По першому - підприємці тягнули час, обіцяючи призначити «комісію» для вивчення пропозицій робітників. По другому - промисловці, вороже настроєні до будь-якого контролю, скористалися (щоб уникнути його) розбіжностями в стані «демократії». Тоді як Рада вимагала введення монополії на м'ясо, шкіру, сіль і встановлення державного контролю за вугле- і нафтовидобутком, металургією, виробництвом паперу і кредитними установами, міністр праці Скобелєв згадував лише про створення «комітетів» для обліку і розподілу замовлень, які по характеру своєї діяльності були б спадкоємцями військово-промислових комітетів. Міністр промисловості і торгівлі Коновалов не зміг добитися ніякої угоди і пішов у відставку. Правлячі класи, що вже вчинили пасивний опір новому режиму, не підписавшись па «позику свободи» (яка принесла усього кілька сотень мільйонів рублів замість запланованих 5 млрд.), відкрито підмовилися співробітничати, наполегливіше, ніж коли б то не було, ухилялися від виконання вимог трудящих. Не бажаючи визнавати арбітраж погоджувальних комісій і все частіше вдаючись до локаутів, вони саботували розвиток виробництва, щоб дискредитувати уряд, оголошений ними «некомпетентним».

У цих умовах більш рішучим став рух фабрично-заводських комітетів, які почали об'єднуватися. Спочатку в столиці відбулася конференція заводських комітетів Петрограда, за якою повинне було відбутися скликання всеросійського з'їзду. У кінці травня відкрилася І Загальноміська конференція фабзавкомів Петрограда, на якій були присутні 500 делегатів з мандатами від 367 підприємств. Конференція прийняла резолюції у більшовистському дусі, протиставляючи державному контролю робітничий контроль, і висловилася за перехід «всієї влади Радам». Тоді ж був обраний Виконком, де переважали більшовики. Останні використали його не в економічній боротьбі, а перетворили па свого роду плацдарм для поширення політичної пропаганди. Радикалізація руху викликала до життя, незалежно від впливу більшовиків, кілька ефемерних спроб введення самоврядування. За радянськими джерелами, з травня-червня по жовтень вони торкнулися 576 підприємств, в більшості своїй дрібних і середніх (що нараховували в середньому 335 робітників). У кінці червня Скобелєв опублікував відозву, направлену проти діяльності заводських комітетів. Складалося враження, що уряд енергійніше противився робітничому контролю (на декілька підприємств був накладений секвестр), ніж локаутам, що частішали з боку підприємців. Основним результатом цієї відозви був ще більший підрив довіри трудящих до уряду.

На селі уряд також втрачав популярність. Попередивши селян про неприпустимість незаконних захоплень, уряд постановив створити на всіх рівнях (губернія, повіт, волость) комітети з постачання (що розподіляли зерно і мали право використовувати незасіяні землі за умови виплати власнику ренти, відповідної вартості урожаю) і земельні комітети (до функцій яких входило проведення перепису земель напередодні аграрної реформи, умови якої повинні були визначити Засновницькі збори). Замість цих комітетів, єдина мета яких, здавалося, полягала в позбавленні селян права отримати, нарешті, землю у власність, селяни створили на громадському сході власні комітети, струм ура яких, як правило, не відповідала офіційним інструкціям. Ці комітети відбирали оброблені землі (без виплати компенсації), захоплювали сільськогосподарський інвентар і худобу, які належали поміщикам, переглядали у бік зниження договори про оренду, встановлювали порядок використання випасів. На районному сході приймалися рішення про заходи загального характеру, такі, як негайне припинення всіх земельних операцій, встановлення норми засіву у великих маєтках, створення арбітражних судів, рішення яких повинні мати силу закону до скликання Засновницьких зборів. На рівні волості і в ще більшій мірі повіту селянські побажання формувала й «направляла» «сільська інтелтенція» (вчителі, земські службовці і навіть нижче духовенство). Паралельно з цією діяльністю множилися «порушення порядку» окремими особами. Число офіційно зареєстрованих правопорушень виросло у десять разів з березня по червень. В основному це були безладдя того ж роду, що відбувалися в селі на початку століття. Вони полягали в незаконному занятті маєтків, крадіжці і вирубці лісу, захопленні сіна, розкраданні сільськогосподарського інвентарю.

Великі землевласники, як і промисловці, які вдавалися до локаутів, у відповідь на дії селян скоротили посіви. Вони закликали уряд покласти кінець «анархії». Після місячних роздумів уряд, побоюючись поширення заворушень, на початку квітня все ж вирішив направити війська для відновлення порядку на селі. Пройшов ще місяць, перш ніж уряд скликав (9 травня) першу сесію Головного земельного комітету, якому була доручена підготовка аграрної реформи. В уряді стався розкол з приводу основних положень реформи, умови якої в будь-якому випадку повинні були затверджуватися Засновницькими зборами. Кадети ратували за виплату компенсації власникам; есери пропонували доручити сільському сходу управління розподіленими землями, без всякої компенсації і в максимально зрівняному вигляді. Що стосується есера Черпова, міністра сільського господарства, вій безупинно повторював, що ніяка акція не може бути проведена до скликання Засновницьких зборів («Наш лозунг - земля з рук Засновницьких зборів»). Місцеві комітети повинні були підкоритися рішенням Головного земельного комітету. Тільки більшовики та окремі ліві есери закликали селян до негайних дії, але їх лозунги, відірвані від реального життя села, могли зустріти відгук лише у селян в солдатській формі, які знаходилися в містах.

Рух неросійських народів також пішов далі, ніж розраховував новий режим. На думку уряду, національне питання не стояло на порядку денному. Воно зверхньо ігнорувало як І з'їзд мусульман, який відбувся 1 травня в Казані, так і успіхи Української Ради. Зі свого боку, Петроградська Рада, настроєна відповідним образом росіянами, що мешкали в неросійських районах і не переставали різко критикувати «реакційних націоналістів», відхилила всі прохання про утворення національних військових частин, на чому особливо наполягали українці та литовці. Вона тільки висловилася незначною більшістю голосів па користь культурної автономії національних меншин (25 квітня), що не відповідало бажанням цих народів. Для уряду, як і для Ради, головним був успіх революції - тільки після перемоги в рамках Європи, звільненої від німецького імперіалізму, можна буде дискутувати про автономію - вірніше, про самовизначення. Проте, на І Всеросійському з'їзді Рад (3-23 червня) соціалістичні партії вперше одностайно визнали право народів на самовизначення, при цьому дуже різко засуджувалися всілякі спроби одностороннього розв'язання національного питання до скликання Засновницьких зборів. Це попередження було звернене насамперед до фінів (чий Сейм готував законопроект про встановлення нових відносин з Росією) і українців. Дійсно, Українська Центральна Рада щойно (10 червня) опублікувала свій перший «універсал», тобто перший суверенний закон. Розуміючи серйозність ситуації, Керенський відправився в Київ, де підписав з Радою (всупереч думці міністрів-кадетів) протокол про визнання Генерального секретаріату України, члени якого будуть призначатися Центральною Радою із згоди Тимчасового уряду. Засновницьким зборам належало затвердити угоду з Україною, яка вирішила б свою долю шляхом референдуму. Кадети різко протестували проти угоди, яка представляла загрозу цілісності держави і створювала небезпечний прецедент.

Незважаючи па зростання напруженості і труднощів (все більш рішучий опір великої буржуазії і кадетів, блокування економічних зв'язків, соціальна криза н містах, поширення безладдя а селі, лінія українців на розкол), І Всеросійський з'їзд Рад робітників і солдатських депутатів (у виборах депутатів якого взяли участь більше 2 мли. громадян) свідчив про політичну перемогу «коаліції». Правлячі партії (есери й меншовики) отримали значну більшість (більше 600 делегатів із правом голосу), тоді як опозиція (більшовики і ліві есери) ледве набрали п'яту частину мандатів (біля 150, з них 105 у більшовиків). З'їзд - справжній «парламент революції» - став театром пам'ятних словесних баталій між більшістю та опозицією. Відразу ж після його відкриття кращі більшовистські оратори - Троцький, Ленін і Лупачарський - «кинулися в наступ» з питання про владу, вимагаючи перетворення з'їзду на революційний Конвент, який взяв би на себе всю повноту влади. На твердження Церетелі, що немає партії, здатної взяти владу в свої руки, Ленін заявив з трибуни з'їзду: «Я відповідаю: - Є! Жодна партія від цього відмовитися не може, і наша партія від цього не відмовляється. Кожної хвилини вона готова взяти владу цілком».

Тим часом частина солдат столичного гарнізону, які були близькими до більшовиків і побоювалися відновлення контролю над армією і відправки на фронт, звернулася в ЦК партії більшовиків із пропозицією організувати демонстрацію проти політики Керенського. Більшовистські лідери коливалися, не знаючи, чи підуть за ними робітники. Боячись втратити підтримку солдат, завойовану ціною наполегливих зусиль, вони в більшості своїй (за винятком Каменева та Зипов'єва) схвалили ідею демонстрації і підготували відозву, яку 10 червня повинна була надрукувати «Правда». Чутки про те, що готується більшовистська демонстрація, до того ж озброєна, досягли з'їзду. Більшість делегатів, згуртувавшись навколо Церетелі та Чхеїдзе, вирішили закликати населення до пильності перед обличчям «зради» і «провокації» більшовиків. Рішуча й одностайна реакція керівних органів з'їзду, боязнь контрдемонстрації, сумніви з приводу її підготовленості примусили Леніна відмінити демонстрацію. «Правда» вийшла 10 червня без відозви. Більшість з'їзду захотіла розвинути свій успіх. Церетелі засудив більшовистську «змову» і зажадав розпуску робітничої міліції. Щоб «показати рішучість і єдність революційних сил» і продемонструвати підтримку своїй політиці, Рада закликала провести демонстрацію 18 червня. На велике здивування її лідерів, тільки більшовики взяли в ній масову участь. Замість лозунгу, запропонованого меншовиками і есерами - «Від Засновницьких зборів до демократичної республіки», більшість транспарантів містили більшовистські заклики: «Геть наступ!», «Хай живе робітничий контроль!», «Вся влада Радам!». Успіх столичних більшовиків, які завдяки своїй активності в заводських і районних комітетах отримали підтримку частини гарнізону і робітничого класу Петрограда, став переломним моментом. Уперше вулиця належала їм неподільно. Але чи не виявиться більшовистська партія, що в більшій мірі слідувала за рухом, ніж його ініціювала, у хвості у власних прихильників, серед яких солдат було майже стільки, скільки робітників, розчарованих скасуванням Леніним демонстрації 10 червня?

Як і в квітні, а потім у червні, каталізатором подій 3 і 4 липня, які були важливим моментом революційного процесу 1917 р., стала проблема війни. Дізнавшись 2 липня про німецький контрнаступ, солдати столичного гарнізону (ті ж, що і в червні), в більшості своїй більшовики і анархісти, переконані в тому, що командування не знехтує можливістю для їх відправки па фронт, не залишивши їм іншого вибору, крім «смерті в окопах в ім'я чужих їм інтересів або смерті на барикадах за їх кровну справу», вирішили підготувати повстання. Його цілями були: арешт Тимчасового уряду, першочергове захоплення телеграфу і вокзалів, об'єднання з матросами Кронштадта, за якими закріпилася репутація «революційних», створення Тимчасового революційного комітету під керівництвом більшовиків та анархістів. Увечері 2 липня відбулися численні мітити солдат 26 частіш, які відмовилися йти на фронт. Оголошення про відставку міністрів-кадетів ще більш розжарило атмосферу. Свою солідарність із солдатами виказали робітники. Рядові учасники руху постаралися домогтися того, щоб керівництво партії більшовиків очолило їх дії, але в той день Ленін поїхав з І Іетрограда. Лідери військової організації (Семашко) заявили, що у них «досить кулеметів для повалення Тимчасового уряду». Був сформований Тимчасовий революційний комітет. Потрібно зазначити, що, в той час як рух набирав силу, серед більшовиків не було єдиної думки. Члени ЦК і більшовики, що засідали у Всеросійському центральному виконавчому комітеті (ВЦВК), обраному на І з'їзді Рад робітничих і солдатських депутатів, були проти будь-якого «передчасного» виступу і стримували демонстрації. Військова організація більшовиків і місцевий комітет партії підготували лозунги до демонстрації, які «Солдатська правда» повинна була опублікувати наступного дня (4 липня), оскільки «Правда» відмовилася це зробити.

Демонстрації почалися у другій половині дня 3 липня. Військова організація більшовиків приєдналася до руху, щоб забезпечити керівництво, тримати його в рамках і попередити всяку передчасну дію проти держави та її інститутів. Дійшовши до Таврійського палацу, демонстранти захоплено зустріли виступ Троцького і Зинов'єва, які обрушилися на «контрреволюціонерів, присутніх в уряді», а також на меншовиків з ВЦВК, що відмовлялися взяти владу, запропоновану їм народом. Задоволені цими промовами, тон яких відповідав загальному паст рою, але, не знаючи, що робити далі, демонстранти повернулися па околиці - Повернувшись у 1 Петроград вранці наступного дня, Ленін визнав продовження демонстрацій невчасним. Але по заклику «Солдатської правди», яка опублікувала лозунги без відома керівництва, озброєні демонстранти знову вийшли на вулиці. До них приєдналися моряки з Кронштадту. Дати зворотний хід виступам було вже неможливо. Керівництво партії більшовиків ледве встигло надрукувати листівку, що закликала до мирної демонстрації в підтримку «нової влади... якою могли бути тільки Ради». Цей двозначний текст видавав розгубленість більшовистського керівництва, яке втратило контроль над ситуацією. Колони демонстрантів знову попрямували до Таврійського палацу, де засідав ВЦВК. Коли Чернов спробував заспокоїти демонстрантів, тільки втручання Троцького врятувало його від смерті. Незабаром бійки і навіть стрілянина спалахнули між кронштадтськими моряками, що збунтувалися, солдатами і частиною демонстрантів, з одного боку, а з іншого - полками, вірними ВЦВК, тими самими полками, які забезпечили перемогу повсталих у лютому (Павловський, Преображенський, Волинський).

Ці військові формування повірили інформації, поширюваній міністром юстиції Переверзєвим, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші від Німеччини, але й скоординував повстання з контрнаступом Гінденбурга. Зинов'єв безрезультатно намагався перекопати ВЦВК в тому, що більшовики не закликали демонстрантів до насильницьких дій і навіть в думках не допускали повалення режиму. Уряд, підтриманий ВЦВК, висловився за найрішучіші дії. Генералу Половцеву було доручене керівництво репресивними заходами. Ленін сховався у Фінляндії (що дало мотив для тверджень щодо його провини). Троцький, Зинов'єв, Каменєв і багато які інші керівники партії були арештовані. Частини, що брали участь у демонстрації, були роззброєні, а «Правда» закрита. Більшовистські газети знову почали видаватися нелегально. Уряд закрив також газету лівих есерів «Земля і воля», вважаючи її надзвичайно близькою до більшовиків. На фронті відновлювалася смертна страта. Аналізуючи уроки цих подій у статті «Три кризи», Ленін констатував, що лозунг «Вся влада Радам!» потрібно зняти з порядку денного, поки меншовики та есери, з якими стався повний розрив, залишаються в керівництві ВЦВК. Відтепер «справедливим» став заклик: «Вся влада робітничому класу на чолі з його революційною партією комуністів-більшовиків!»

Після цих подій князь Львов доручив Керенському реорганізувати уряд. Переговори між різними політичними силами були складними: урядова криза продовжувалася 16 днів (з 6 по 22 липня). Крайньо ліві були виведені з гри, і кадети, що вважали себе переможцями, висунули свої умови: війна до перемоги, боротьба проти «екстремістів» та анархії, відкладення розв'язання соціальних питань до скликання Засновницьких зборів, відновлення дисципліни в армії. Ці умови влаштовували Керенського. Але кадети додали до них вимогу зміщення Чернова, на якого вони покладали відповідальність за безладдя на селі. Керепський підтримав «мужицького міністра» і пригрозив, що сам піде у відставку. Кадети вітали б прихід більш твердого уряду на чолі з військовими, але їм необхідно було нейтралізувати ВЦВК. Зрештою, Керенський дійсно був посередником у даній ситуації. Оскільки лідери меншовиків (за винятком Церетелі) відмовилися,, слідуючи наполегливим рекомендаціям Керенського, від принципу відповідальності уряду перед ВЦВК, кадети вирішили увійти до уряду, розраховуючи на зміцнення власті за допомогою тиску консервативних верств, які, починаючи з «липневих днів» відкрито заявляли про свої наміри.

Однією з найбільш активних була група «Суспільство за економічне відродження Росії», яка була заснована з ініціативи великого підприємця Путилова і об'єднувала банкірів і промисловців Петрограда, близьких до кадетів. Літом 1917 р. вони виступали як головна політична сила, що мала в своєму розпорядженні два десятки газет, офіційно пов'язаних із партією, і більше 100 «співчуваючих» видань. Група нараховувала біля 80 тис. членів, об'єднаних у 269 місцевих секціях. У Москві промисловець Рябушинський керував іншою групою тиску, в якій переважали текстильні магнати, «Республіканським центром». Девіз цієї групи не залишав місця для двозначності: «Порядок. Дисципліна. Перемога». До цих груп примикали кілька командуючих арміями. «Союз землевласників», що носив відкрито монархічний характер, об'єднував великих поміщиків, яким безпосередньо загрожувало поширення безладдя в селі. Не залишилися збоку і військові. Для протидії солдатським комітетам під егідою колишнього головнокомандуючого Алексеєва і генерала Денікіна за підтримки Родзянко і лідера монархістів Пуришкевича був створений «Союз армійських і флотських офіцерів», який нараховував у серпні кілька десятків тисяч членів і мав свої секції в головних містах країни. Ця організація заохочувала створення «ударних» батальйонів, покликаних розповсюдити патріотичний настрій у деморалізованих полках.

На Військовій нараді, скликаній після невдачі літнього наступу (16 липня), генерал Корнилов, командуючий Південно-Західним фронтом, став головнокомандуючим, замінивши генерала Брусилова, якого у військовому середовищі вважали недостатньо рішучим (він, зокрема, висловлював сумніви відносно корисності «ударних» батальйонів, які вносили, на його думку, розкол в армію). Уряд і військові кола одностайно схвалили призначення Корнилова. З усіх царських генералів він, син козака-землепашця, був єдиним, хто висловлював республіканські погляди і був прихильником деякої демократизації армії. У той же час він навів порядок у своїй армії, роззброїв 7 тис. солдат, заборонив мітинги па фронті, ввів розстріл дезертирів, суворо обмежив повноваження солдатських комітетів і наклав заборону па більшовистську пропаганду. Він користувався підтримкою Керенського і швидко набув репутації людини, на яку можна покластися, у командування, підприємницьких кіл і навіть союзників, все більш стурбованих «слабкістю» цивільного уряду.

Щоб остаточно звільнитися від контролю Рад, справити сприятливе враження па консервативні сили і забезпечити широку підтримку своєму уряду, який критикувався зліва і справа, Керенський прискорив формування нових державних інститутів. Він запропонував скликати в Москві свого роду консультативну асамблею - Державну нараду. По відношенню до «правової країни» - членів дум, делегатів кооперативів, профспілкових активістів, представників банків, торгівлі і промисловості - депутати Рад - «реальна країна» - склали б не більше однієї десятої делегатів цієї Наради, скликаної спеціально в місті, що залишилося збоку від революційних пристрастей. Ради в своїй переважній більшості виступили проти цього маневру, направленого на те, щоб «тихо їх поховати». Якщо вже мова йшла про те, щоб зібрати широку параду, чому б не скликати шляхом загальних виборів Засновницькі збори? Меншовики та есери після відомих коливань у виборі позиції вирішили, зрештою, «протистояти реакційним силам». Замість того, щоб одностайно підтримати свого ініціатора, Держнарада зробила очевидною зростаючу популярність Корнилова, якого бурхливо вітала більшість консервативних делегатів. Таким чином, Керенський знову став, сам того не бажаючи, лідером демократичного табору.

Ставши головнокомандуючим, Корнилов постійно перевищував свої повноваження, вимагав від уряду мілітаризувати залізниці та оборонні підприємства. При гарячому схваленні кадетів Корнилов виклав уряду свою програму виведення з кризи. Вона передбачала демобілізацію 4 мли. солдат і виділення кожному з них по 8 десятин землі, що створило б вірну уряду селянську опору, зацікавлену в порядку; припинення всякого втручання держави в економічні і соціальні справи. Повернувшись у Ставку після московської Наради, Корнилов, який заохочувався кадетами і підтримувався Союзом офіцерів, вирішив $робити спробу перевороту. Він розраховував, що демонстрація в столиці з нагоди шестимісячної «річниці» Лютневої революції дасть йому потрібний привід. Було вжито заходів, щоб послати в Петроград особливо «вірні» війська, в тому числі «дику дивізію» (що складалася з татар, осетин і чеченців), яка входила в кінний корпус під командуванням генерала Кримова. Враховуючи, що німецькі війська зайняли Ригу, Корнилов зажадав підкорення собі військ столичного гарнізону, які знаходилися в безпосередньому веденні уряду, а також розширення компетенції військових трибуналів і відновлення в тилу смертної страти. Керенський відхилив ці вимоги. Отримавши інформацію про намір Корнилова виступити на Петроград, ввести там військове положення і скинути уряд, Керенський змістив головнокомандуючого, який після викриття вирішив діяти відкрито і відмовився піти у відставку. Конфлікт був неминучий. У той час, як Корнилов просував свої війська до столиці, Керенський, покинутий міністрами-кадетами, які подали у відставку, почав переговори з ВЦВК з приводу утворення Головного земельного комітету. Поштові службовці, телеграфісти, солдати і залізничники відреагували вмить: вони вивели з ладу систему зв'язку, а лояльні війська столичного гарнізону виступили назустріч солдатам Корнилова, щоб розкрити їм справжні плани бунтівного генерала. Загроза заколоту знову перетворила Керенського на главу революції. Революційна солідарність виявилася у всьому: більшовистських лідерів випустили з в'язниці; більшовики взяли участь у роботі земельного комітету і Комітету народної оборони проти контрреволюції, створеного під егідою Рад. За кілька годин заколот був ліквідований. Генерал Кримов покінчив життя самогубством, а Корнилов був арештований.

4. Крах державних інститутів і розпад суспільства

Без корнилівського заколоту, скаже пізніше Керенський, не було б Леніна. І він був, безсумнівно, правий: в політичному плані заколот різко і радикально змінив ситуацію. Кадети, які відкрито підтримали Корнилова і пішли у відставку з уряду в розпал кризи (27 серпня), були дискредитовані. Керенський писав, що він відчув «глибоке розчарування», зрозумівши, що залишений «політичною елітою нації» і що не може більше розраховувати на її підтримку і авторитет, яким вона користувалася у військових, щоб створити противагу Радам і виливу більшовиків. Останні вирішили взяти участь разом з партіями більшості у ВЦВК (меншовиками і есерами) в опорі заколоту під лозунгом: «Геть Корнилова! Ніякої підтримки Корейському!», який дозволив їм боротися з реакцією, як того вимагала громадська думка, і заздалегідь позбавити Корейського кредиту довіри. Більшовики були головними героями дня, оскільки їх лідери були випущені з в'язниці або змогли вийти з підпілля, куди їх загнали після «липневих днів». Ефективність і швидкість відсічі робітників, особливо в Петрограді, де більшовики мобілізували за допомогою завкомів, районних рад і робітничої міліції біля 40 тис. чоловік (з яких 25 тис. мали зброю) за кілька годин, давали підстави припустити, що згуртованість керівництва і робітничої маси посилилася за сім тижнів підпілля. Нестача у цієї згуртованості активістів, солдат і керівників, так помітна під час червневих і липневих подій, схоже, була ліквідована. Керівні органи партії, мабуть, почали краще контролювати рух знизу, завдяки, зокрема, контактам між Червоною гвардією, заводськими комітетами, районними радами і солдатськими комітетами гарнізону.

Відродження більшовизму, який вважався вмираючим власними лідерами (як про це свідчать відповіді делегатів VI з'їзду партії, що відбувся в серпні, на питання анкети про «стан здоров'я» партії) і який кадети поквапилися поховати («Більшовизм помер, так би мовити, раптово», - свідчив заголовок статті в «Мові» від 8 липня), було насправді симптомом двох прихованих феноменів, набагато більш важливих, ніж корнилівщина: радикалізації маси, якій півроку після Лютневої революції кортіло скористатися її результатами, і краху всіх створених революцією інститутів.

Два місяці, що відділяли невдачу корнилівського заколоту від взяття влади більшовиками, були відмічені прискоренням розпаду суспільства і держави в умовах гострої економічної кризи. В армії заколот знищив останні залишки довіри до офіцерів. Він показав також, в якій мірі оперативні накази могли служити прикриттям для контрреволюційних маневрів. Пильність була необхідна більше, ніж будь-коли. Тому всі накази командування аналізувалися, дискутувалися і ставилися під сумнів. У цих умовах армія перестала бути воюючою силою та інструментом придушення. Дезертирство досягло небувалого розмаху. Дезертири і солдати-відпускники дали новий імпульс селянському руху. На селі «незаконні дії» зросли у багато разів з липня, протягом якого владою було зареєстровано і 777 випадків відвертого насильства. З 1 вересня по 20 жовтня сталося 5140 «порушень порядку» - цифра, очевидно, занижена, оскільки власті вже втратили здатність контролювати ситуацію, але вона все ж показує розмах селянських заворушень. З особливою силою вони виявилися на Україні і в Білорусі, але головним чином у п'яти губерніях Центральної Росії (Тульській, Рязанській, Пензенській, Саратовській, Тамбовській), де відрізнялися все більшим озлобленням. Селяни тепер не задовольнялися лише одним захопленням землі. Вони грабували і сотнями спалювали панські маєтки, вбивали власників, які не встигли сховатися, захоплювали інвентар і худобу, необхідні для обробки привласнених дільниць, які не мали наміру повертати. Насамперед від селянського насильства страждали ненависні поміщики. У районах, де утворився нечисленний прошарок багатих селян, які вийшли з громади завдяки столипінській реформі, селянський рух, який частіше за все об'єднував селян-громадників, повернувся і проти «куркулів», вимушених повертати в «загальний казан» землі, які були визнані громадою «надлишками» по відношенню до зрівнювальної норми, заснованої на «числі їдоків».

На хвилю аграрного безладдя, яка невідступно підіймалася, Тимчасовий уряд спробував відповісти так. як би це зробила будь-яка державна влада. Церетелі, І. Іешехонов, Чернов (незважаючи на те, що двоє останніх, будучи «духовними спадкоємцями» народників, вважалися близькими до мужиків) засудили «незаконне захоплення землі», нагадавши, що тільки Засновницькі збори мають право вирішувати аграрне питання. Однак їх домовленості не принесли результатів. У села були направлені війська. Але солдати часто відмовлялися стріляти у своїх «братів селян». У вересні-жовтні близько 40 із 200 випадків застосування військ для придушення цього безладдя закінчилися актами непокори. Просте порівняння цифр - 5140 «порушень порядку». 200 випадків застосування військ для придушення цього безладдя і 40 випадків непокори - вагомий доказ безсилля держави, яку захлеснули події. Більшовики були єдиними, хто підштовхував селян до захоплення поміщицьких земель. Однак аграрне безладдя було все ж таки в основному стихійним рухом, продовженням селянських рухів попередніх років. Завдяки бездіяльності влади він досяг небувалого розмаху, але чи змінилася від цього його природа? Швидше усього, ні, як про це свідчить його спрямованість, не тільки традиційно урівнювальна і антипоміщицька, але й антиміська. Селяни, які віками відчували недовіру до міста, відмовилися від опіки і втручання земельних комітетів і комітетів з постачання, нав'язаних зверху і в більшості своїй не селянських за складом, і визнавали авторитет лише своїх власних комітетів. Лише місцеві есерівські активісти мали шанс вплинути в політичному плані на дії селянства - за умови, що вони не підуть проти побажань селян.

Не залишалися збоку й робітники. Циркуляр меншовистського міністра труда Скобелєва (28 серпня), який забороняв збори на підприємствах у робочий час, був сприйнятий як справжнє оголошення війни урядом робітничому класу. Більшовики тут же викрили угоду між «Скобелєвим і К» і підприємцями. Останні використали цей циркуляр для відновлення своїх «прав» на підприємствах, обмеживши повноваження заводських комітетів і звільнивши «призвідників» безладдя. Підприємці все частіше вдавалися до локаутів, переводу заводів із «неспокійних» центрів (Петроград, Москва, Харків, Одеса і інш.) до більш «тихих» районів.

У вересні - жовтні сотні підприємств були зупинені під приводом труднощів у постачанні, зниження продуктивності праці, страйків і безладдя. Десятки тисяч робітників виявилися викинутими на вулицю. У цих умовах знизилася активність виступів: у вересні - жовтні кількість страйків поменшала в порівнянні з травнем, але вони відрізнялися більшою агресивністю (значно збільшилося число незаконних арештів підприємців), великим радикалізмом і були більш політизовані; страйкарі часто вимагали встановлення робітничого контролю за виробництвом (особливо, якщо підприємство повинне було ось-ось закритися) і все частіше - за відставку уряду, переходу всієї влади Радам.

Локаути, свідомий економічний саботаж із боку деяких підприємців і страйки (які вели до значного зниження продуктивності праці) остаточно дезорганізували виробниче життя. Загальний застій економіки через труднощі її переорієнтації на військові потреби призвів до дезорганізації роботи транспорту, особливо залізничного: в робочому стані залишалося не більш двох третин вагонного і локомотивного парку, що робило неможливими нормальне постачання промисловості і регулярну доставку продовольства населенню. Наприклад, постачання Путилівським заводам у вересні ледве досягало 4% їх потреб, а підвезення зерна в Петроград становило тільки 45% продовольчих потреб міста. У результаті норма видачі хліба працівникам фізичної праці зменшилася за літо на 50%. З липня у місті була введена карткова система і на інші основні види продовольства (цукор, м'ясо, яйця, жири). їх недостача викликала зростання цін, які в середньому потроїлися з липня по жовтень. Російська економіка потерпіла крах задовго до жовтня 1917 р.

Паралельно з розвалом економіки розширилися і радикалізувались національні рухи. З ініціативи Української Ради в кінці серпня у Києві відбувся З'їзд національностей. На ньому були присутні делегати від тринадцяти національних меншин і півтора десятки соціалістичних партій, які спробували визначити принципи національної політики в колишній імперії. Заключна резолюція визнавала право всіх народів на самовизначення і висловлювалася за вибори не єдиних Засновницьких зборів, де домінували б росіяни, а засновницьких зборів, кількість яких відповідала б числу національних общин у країні. Кожні з них приймали б рішення про доцільність відділення або про характер відносин з федерацією, яка замінить імперію. Радикалізація національного руху змусила уряд вжити термінових заходів: було арештовано багато борців за незалежність Фінляндії, які добилися прийняття Сеймом 5 липня законопроекту про суверенітет Фінляндії; переглянута угода з Українською Радою від 3 липня (Генеральний секретаріат став адміністративним органом, підлеглим і Петрограду, а ідея створення Засновницьких зборів України була категорично знехтувана). Це привело до зростання інцидентів між росіянами та українцями. До жовтня розрив між Петроградом і Києвом завершився. Уряд застосував жорстокі заходи і проти кримських татар: за заклики проти участі солдат-мусульман у війні з турками був арештований муфтій. У Середній Азії політика уряду не порвала з «колоніальною» традицією, ігноруючи національні спрямування мусульман: їх розкол, що став явним вже в Казані (травень 1917 р.), полегшив задачу уряду та укріпив його переконаність у тому, що іслам не більш ніж другорядна сила, яка не може обійтися без російської опіки.

В умовах краху традиційних інститутів і посилення невдоволення різних категорій населення, Керенський, проголосивши 1 вересня республіку («щоб дати моральне задоволення громадській думці»), постарався укріпити законність свого положення створенням нових інститутів: Демократичної наради, а потім Ради республіки. Перша, аналогічна за своїм складом Державній Раді, скликаній в серпні (делегати кооперативів, земств, міських дум складали там більшість), повинна була прийняти у вересні два важливих рішення: виключити або залишити в урядовій коаліції буржуазні партії; визначити характер Ради республіки. Участь буржуазії в третьому коаліційному уряді (остаточно сформованому 26 вересня) була схвалена незначною більшістю голосів після голосування і подачі поправок, що викликало численні суперечки. Виключивши «партії, що скомпрометували себе у справі Корнилова», Рада погодилася на участь в уряді в індивідуальному порядку діячів, які належали до кадетської партії, дозволивши Корейському, який піклувався про підтримку «політичної еліти нації», ввести у свій кабінет Коновалова, Кішкіпа та Третякова. Більшовики, визнавши це провокації ю, заявили, що тільки II Всеросійський з'їзд Рад, призначений па 20 жовтня, буде маги право сформувати «справжній уряд». Демократична нарада схвалила також принцип представництва цензових елементів у майбутній Тимчасовій Раді республіки. Керенський і Церетелі виробили норми представництва різних організацій, які будуть засідати в цьому «передпарламенті». Ці норми поставили в недопустимо невигідне положення Ради (де співвідношення сил якраз змінювалося на користь більшовиків) по відношенню до представників «демократії» і цензових елементів. Бачачи успіхи «більшовизації», «демократія» знову змістилася праворуч.

6 жовтня Керенський відкрив сесію Тимчасової Ради республіки. Він заявив про відповідальність свого уряду перед цим головним інститутом республіки і виклав свою програму: захистити країну, відновити військовий потенціал, виробити разом із союзниками умови міцного миру. Від імені більшовистської фракції Троцький вибухнув критикою па адресу Тимчасової Ради республіки, яку він охарактеризував, як нове видання булигінської Думи, і уряду, який за наказами кадетських контрреволюціонерів та імперіалістів безпідставно продовжує цю спустошливу війну і готує здачу Петрограда та поразку революції. Після закінчення його промови 53 депутаті і-більшовики залишили зал. їх відхід став першим актом Жовтневої революції.

Поведінка більшовиків частково диктувалася їхніми недавніми успіхами, які виражалися як в завоюванні деяких інститутів влади, так і в більш загальному значенні, в масовому прийнятті широкими верствами суспільства того або іншого більшовистського лозунгу, що, проте, ніяк не означало прямої о приєднання до партії більшовиків, як до політичної сили.

31 серпня більшовистська резолюція, що закликала до створення уряду без буржуазії, вперше отримала більшість у Петроградській Раді. 9 вересня Виконком Петроградської Ради, в якому переважали есери і меншовики, виявився в меншості; Троцький був вибраний головою Ради. Із столиці цей рух розповсюдився на Москву, Київ, Саратов. У вересні вже більше 50 Рад прийняли резолюції про передачу всієї влади Радам. До того ж більшовики завоювали міцні позиції в деяких масових організаціях, таких, як фабзавкоми і районні ради у Петрограді. Об'єднані в Міжрайонну Раду, ці ради зіграли вирішальну роль під час спроби корпилівського заколоту завдяки своїм озброєним дружинам. Коли уряд зажадав роззброєння Червоної гвардії, ради ще більш радикалізувались і приєдналися до Петроградської Ради, в якій відтепер заправляли більшовики. Обидва ці органи, що мали в своєму розпорядженні мережу звільнених активістів, почали тісно співробітничати і разом засідали в Смольному.

У більш зрозумілій формі більшовистські ідеї впроваджувалися в армію і робітниче середовище. Солдати тилу прийняли більшовистські лозунги, розуміючи, що тільки політика «миру будь-якою ціною» врятує їх від відправки на передову. У діючій армії невдачі наступу і корпилівського заколоту прискорили більшовизацію. Солдати вибирали серед більшовистських лозунгів ті, що їм подобалися: «Негайне укладення миру», «Вся влада Радам!» - та інш. У робітничих колах, крім залізничників, які залишилися вірними меншовикам, ідеї робітничого контролю зустрічали широкий відгук. На II конференції фабрично-заводських комітетів більшовики без великих зусиль добилися прийняття потрібних резолюцій. Що ж до селян, то вони довіряли лише «максималістам», не здогадуючись, що ті грають на руку більшовикам. Радикалізація і поступова більшовизація широких верств суспільства, розчарованих політикою уряду «демократії», який щедро роздавав обіцянки і не припиняв закликати до терпіння в очікуванні скликання Засновницьких зборів, контрастували з нечисленністю партії більшовиків, яка нараховувала приблизно 200 тис. членів. Але за умов організаційного вакууму осені 1917р., коли державна влада поступилася місцем суцвіттю комітетів, рад і нарад, які оспорювали один у одного крихітки влади і законності, було досить енергійних дій однієї групи, нехай навіть нечисленної, але організованої і рішучої, щоб авторитет її негайно виріс до розмірів, непорівнянних з її реальною силою.

5. Взяття влади більшовиками

15 вересня ЦК партії більшовиків почав обговорення двох листів («Більшовики повинні взяти владу» і «Марксизм та повстання»), які були отримані від Леніна, що переховувався у Фінляндії. Він вимагав, щоб партія закликала народ до негайного повстання. «Чекати «формальної» більшості у більшовиків наївно: жодна революція цього не чекає. І Корейський з К° не чекають, а готують здачу Пітеру... Історія не пробачить нам, якщо ми не візьмемо владу тепер», - казав Ленін. Ніхто з членів ЦК його не підтримав. Ще дуже свіжими були спогади про «липневі дні». Висловлювалися навіть думки про необхідність знищити письмове свідчення пропозиції Леніна. ЦК вирішив терміново вжити заходів для запобігання будь-якій демонстрації і брати участь у роботі Демократичної наради. Через два тижні Ленін повернувся до своєї пропозиції у статті «Криза назріла», яка була цього разу опублікована в газеті «Робітничий шлях». «Бо пропускати такий момент і «чекати» з'їзду Рад, - писав він, - є помилковий ідіотизм або повна зрада».

Наполегливість Леніна поступово підточувала «революційний легалізм» більшовистських керівників. З ініціативи Троцького депутати-більшовики 7 жовтня покинули зал Ради республіки. Цього ж дня Ленін таємно повернувся до Петрограда. 10 жовтня, завдяки виступу Свердлова, який доповів про підготовку військової змови в Мінську, Леніну вдалося змінити думку ЦК (принаймні 12 з 21 повноправних членів, які там були присутніми) і отримати 10 голосів за (2 проти - Каменєв і Зипов'єв) при голосуванні з питання про озброєне повстання. Опозиція Каменева (до нього приєдналися О.Риков і В.Ногін - обидва з Московського комітету, відомого своєю помірністю) аж ніяк не була несподіваною. З березня - квітня Каменєв постійно висловлював свою незгоду з Леніним, вважаючи, що в Росії ще не склалися умови для встановлення соціалізму. На його думку, взяття влади більшовиками було б невчасним, партії не вдасться побудувати справжній соціалізм, що дискредитує саму ідею соціалізму. Каменєв і Зинов'єв направили низовим комітетам листа, в якому пояснювали, наскільки ризиковано ставити в залежність від передчасного повстання долю не тільки «нашої партії, але й долю російської та міжнародної революцій». У більшовиків, продовжували вони, відмінні шанси на виборах, вони можуть розраховувати приблизно на третину голосів. «У Засновницьких зборах ми будемо настільки сильною опозиційною партією, що в країні загального виборчого права наші противники вимушені будуть поступатися нам щокроку. Або ми складемо разом з лівими есерами, безпартійними селянами та іншими правлячий блок, який в основному повинен буде проводити пашу програму». Перемога, про яку міркували Каменев і Зинов'єв, була б парламентською, а не революційною.

Рішення визнати повстання як «справу, що стоїть на порядку денному», прийняте 10 жовтня, не знімало всіх протиріч. Ленін вважав, що повстання повинне статися до відкриття II з'їзду Рад, призначеного на 20 жовтня. Погрібно було терміново призначити дату і зайнятися ретельною підготовкою повстання за всіма правилами революційного мистецтва. Для Троцького, навпаки, першочерговою метою залишалося взяття влади Радами. Повстання ж повинне було статися лише в разі загрози з'їзду. Троцький не вважав, що більшовикам потрібно взяти на себе ініціативу атаки проти уряду, а пропонував почекати, щоб він напав першим. Таким чином, вимальовувався третій шлях, який робив особливо явними тактичні й теоретичні розходження серед більшовиків напередодні взяття влади. Більшість із них прийняли точку зору Леніна, повіривши чуткам, що уряд готовий здати Петроград німецьким військам і перемістити столицю в Москву. Виставивши себе патріотами, більшовики заявили про свій намір забезпечити оборону міста. З цією метою вони створили Військово-революційний центр (ВРЦ) із п'яти членів (Свердлов, Сталін, Дзержинський, Урицький, Бубпов)для мобілізації мас, в активній підтримці яких, як свідчила доповідь делегатів більшовиків, не було впевненості. У доповіді, зокрема, зазначалося, що в Кронштадті бойовий дух значно впав, населення Василеостровського району зовсім не налаштоване на користь повстання. На Виборзькій стороні маса підтримає. Московська застава: маса вийде на вулицю по заклику Ради, але мало хто відгукнеться на заклик партії. Нарвська застава: загалом ніякого бажання повставати. Охта: серед робітників не виявлено ніяких настроїв на користь повстання.

Зі свого боку Троцький, який був головою Петроградської Ради, 9 жовтня став ініціатором створення самостійної військової організації при Раді - Петроградського Військово-революційного комітету (ПВРК). Виявивши тактичну спритність, він доручив керівництво ним лівому есеру П.Лазиміру. Однак комітет, до якого увійшов ВРК, знаходився під контролем більшовиків, які переважали в ньому. Таким чином, під прикриттям організації, що діяла від імені Ради, більшовики змогли б керувати повстанням. ПВРК увійшов у контакт з чотирма десятками військових частин столиці (в якій їх нараховувалося тоді 180), з Червоною гвардією, майже із 200 заводами, півтора десятками районних комітетів, що дозволяло мобілізувати 20-30 тис. чоловік (насправді тільки 6 тис. взяли участь у подіях на боці повсталих). 18 жовтня військова комісія Петроградської Ради організувала збори уповноважених полкових комітетів гарнізону. Більшість комітетів висловила недовіру уряду, який підозрювався в намірі здати Петроград німцям, і заявила про готовність захистити революцію по заклику з'їзду Рад. Але зовсім інша справа була примусити їх прийняти більшовистський лозунг взяття влади шляхом повстання. Троцький резюмував ситуацію таким чином: «Гарнізон був численним, але не хотів битися. Загони моряків не володіли потрібною чисельністю. Червоній гвардії не вистачало уміння». Таким чином, за два дні до відкриття з'їзду Рад ні дата, ні способи проведення повстання не були ще визначені.

Однак повстання ні для кого не було секретом. 17 жовтня меншовистський лівий журнал згадав про існування листа, який ходив у більшовистських колах, в якому «обговорювалося питання про озброєне повстання». Наступного дня «Нове життя» опублікувало статтю Каменева, де засуджувалася ідея озброєного більшовистського повстання і непрямо підтверджувалася автентичність інформації, що з'явилася напередодні. Ця стаття стурбувала громадську думку. Ленін визнав її рівносильною зраді і зажадав виключення авторів із ЦК, але залишився в меншості, оскільки Камепєв і Зиновє'в присягли й обіцяли ніяким чином не заважати здійсненню рішень ЦК. У ВЦВК Троцький був підданий справжньому допиту меншовиками і вимушений був відповісти на питання, чи готують більшовики повстання. Він заявив, що повстання не передбачене більшовиками, але вони повні рішучості захистити з'їзд Рад від будь-яких контрреволюційних вилазок. Таким чином, підготовка більшовиків виглядала «законною». Зі свого боку Корейський демонстрував повну впевненість у своїй силі, оскільки розраховував на підтримку меншовиків і есерів і отримав від Полковиикова, командуючого гарнізоном, запевнення в «абсолютній лояльності» військ уряду.

Проте 21 жовтня гарнізон перейшов па сторону 11 ВРК. Останній тут же звернувся до населення з відозвою, яка попереджала, що без підпису ПВРК ніяка директива гарнізону не буде дійсна. Корейський в ультимативній формі зажадав від ПВРК скасування цього документу. Почалася проба сил. Вранці 24 жовтня Керенський наказав закрити друкарню більшовиків. Вони захопили її знову. Для розробки плану дій у Смольному зібрався ЦК більшовиків. У повстанні повинні були злитися два самостійних потоки: державний переворот, організований ПВРК від імені Петроградської Ради, щоб захистити революцію, і пролетарське повстання під керівництвом Військово-революційного центру. Видимість двох етапів операції - оборонного («захистити з'їзд Рад віддій уряду та його Виконкому з есеро-меншовистською більшістю») і наступального (пов'язаного з діяльністю Леніна, який вийшов 25 жовтня з підпілля) - повинна була бути витримана до кінця.

Увечері 24 жовтня Червона гвардія і кілька військових частин, діючи від імені Петроради, захопили, не зустрівши опору, невські мости і стратегічні центри (пошта, телеграф, вокзали). За кілька годин усе місто перейшло під контроль повсталих. Тільки Зимовий палац, де засідав Тимчасовий уряд, був не зайнятий. Керенський марно намагався встановити контакт із штабом. Там не цілком усвідомлювали характер подій і не поспішали надати допомогу переможцю Корнилова. Вранці 25 жовтня Керенський відправився за підкріпленням. Не дожидаючись відправки ультиматуму уряду, з ініціативи Леніна була опублікована о 10-й годині ранку відозва ПВРК, в якій говорилося, що уряд позбавлений влади і що влада перейшла в руки ПВРК. Ця заява до взяття влади 11 з'їздом Рад являла собою справжній державний переворот. У першому варіанті відозви ПВРК Ленін писав: «ПВРК скликає сьогодні на 12.00 Петроградську Раду. Вживаються невідкладні заходи для встановлення радянської влади». Зміна симптоматична. Відчуваючи недовіру до «революційного легалізму» Петроградської Ради, тобто Троцького, до «угодівницького духу» своїх товаришів із ЦК, яких він підозрював у готовності увійти в переговори з іншими соціалістичними силами, Ленін хотів зосередити всю повноту влади в руках органу, створеного в процесі повстання, органу, який ні в чому не залежав би від з'їзду Рад. Цей крок робив неминучим ще до відкриття II з'їзду Рад розрив між Леніним та іншими революційними організаціями, які вважали себе в праві претендувати на частку нового авторитету і нової влади.

У другій половині дня 25 жовтня Ленін, з'явившись уперше після червня перед народом, заявив па сесії Петроградської Ради: «Робітнича і селянська революція, про необхідність якої весь час говорили більшовики, здійснилася. Пригноблена маса сама створить владу. У корені буде розбитий старий державний апарат і буде створений повий апарат управління в особі радянських організацій.

Відтепер наступає нова смуга в історії Росії, і дана, третя російська революція повинна в своєму кінцевому результаті привести до перемоги соціалізму». «Але ви зумовлюєте волю з'їзду Рад», - заперечив хтось. «Ні, - відповів Троцький, - саме робітники і солдати, повставши, зумовили волю з'їзду».

Однак перемога більшовиків залишалася неповною, оскільки в Зимовому палаці ще засідав Тимчасовий уряд. У половині сьомого вечора він отримав ультиматум ПВРК, який давав йому 20 хвилин на прийняття рішення про капітуляцію. Насправді ж штурм Зимового палацу стався пізніше, вночі, після того, як крейсер «Аврора» зробив кілька холостих пострілів у бік палацу. О другій годині ранку Антонов-Овсієнко від імені ПВРК арештував членів Тимчасового уряду. Бої, в яких взяли участь з того і з іншого боку не більше кількох сотень чоловік, завершилися з мінімальними втратами (6 убитих серед оборонців, жодного серед нападників).

За кілька годин до падіння Зимового палацу, у 22,40, відкрився 11 Всеросійський з'їзд Рад. Засудивши «військову змову, організовану за спиною Рад», меншовики покинули з'їзд, за ними - есери і бундівці. їх відхід прирік на поразку Мартова та його прихильників, які шукали компромісу і пропонували створити уряд, в якому були б представлені соціалістичні партії і всі демократичні груші. Троцький поіронізував над цією пропозицією: «Народ пішов за нами, ми отримали перемогу, а тепер нам кажуть: відмовтеся від вашої перемоги, зробіть поступки, прийміть компроміс. З ким, я вас питаю'' 3 незрозумілими групами, що нас залишили, а тепер роблять нам пропозиції? Ми їм говоримо: ви - нікчемності і потерпіли крах. Ваша роль закінчена, йдіть же туди, куди вам призначено: на звалище історії». Цей виступ прискорив відхід Мартова та його прихильників із з'їзду. Тоді з ініціативи Троцького з'їзд (на якому залишалися тільки більшовики і ліві есери) прийняв наступну резолюцію: «II з'їзд констатує, що відхід меншовиків та есерів є злочинною і відчайдушною спробою позбавити ці збори чинності в той самий момент, коли маса старається захистити революцію від наступу контрреволюції».

Трохи пізніше з'їзд проголосував за резолюцію, складену Леніним, яка передавала «всю владу Радам». Ця резолюція була чистою формальністю, адже насправді влада знаходилася в руках партії більшовиків, але вона узаконювала результати повстання і дозволяла більшовикам правити від імені народу, оскільки інші партії, за винятком лівих есерів, покинули з'їзд. Потім були зачитані і схвалені декрети про мир і про землю - перші акти нового режиму.