Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах України

Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах України

Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах України

міхновський конституційний проект український

Неординарність поглядів, вплив його діяльності на український суспільно-політичний рух спричинили значну увагу до персони М Міхновського. Задля уникнення уніфікації, дослідження, присвячені діяльності М. Міхновського, на наш погляд, доцільно поділити на праці вчених української діаспори та ті, що побачили світ із становленням української незалежності. Такий поділ визначає не лише географію видань, а, насамперед, суспільну систему та ідеологію, в умовах якої вони створювалися.

Потрібно зазначити, що діяльність М. Міхновського в радянській історичній науці практично не знайшла об’єктивного відображення через політичну кон’юнктуру, що визначала розвиток вітчизняної історіографії у цей час. Як приклад, можна вказати на ряд досліджень, присвячених боротьбі з українським буржуазним націоналізмом, зміст яких зводився до жорсткого таврування усіх не комуністичних політичних теорій та ідеологій. Оскільки М. Міхновський не був відомий широкому загалу українців, то у борців із буржуазним націоналізмом не було потреби навіть згадувати про нього. Тим самим основоположник українського націоналізму початку XX ст. потрапив до абстрактного кола „ворогів усього прогресивного”, що зазнавали нищівної критики з боку радянської історіографії. Певним винятком стали праці І. Кураса, в яких він у загальних рисах з’ясував діяльність М. Міхновського та організованих ним громадсько-політичних структур, щоправда, крізь призму комуністичної ідеології.

Особливості суспільно-політичного розвитку Наддніпрянської України наприкінці XIX ст. зумовлюють радикалізацію політичних ідей. Так, зокрема, активно поширюються самостійницькі ідеї, хоча вони не мали вагомої підтримки суспільства. Микола Міхновський, скориставшись багаторічним досвідом своїх попередників, зміг запропонувати концептуально новий погляд на перспективи суспільно-політичного розвитку України.

Заслуга М. Міхновського полягає в тому, що він, залучаючи юридичні, економічні, політичні аргументи, створив із уже існуючих елементів самостійницької ідеї нову політичну ідеологію, яка ставила за мету створення незалежної Української держави. При цьому здобуття незалежності не було самоціллю запропонованої ним ідеології, а лише шляхом досягнення максимального захисту національних інтересів. Тим самим політик пропонував новий погляд на принципи та ідеологію українського суспільно-політичного руху в цілому. Виклавши у праці „Самостійна Україна” політичну концепцію створення незалежної Української держави з її подальшим вдосконаленням у наступні роки, М. Міхновський розробив нову ідеологію, в основі якої лежали національна єдність та національні інтереси. Завдяки такому підходові він стає основоположником нової політичної течії – українського націоналізму як руху за захист національних прав та інтересів.

М. Міхновський став не тільки теоретиком нової політичної течії, а й її безпосереднім лідером. Його активність зумовила появу організованого українського самостійницького руху із яскраво вираженою державно-національною ідеологією.

Діяльність створених Миколою Міхновським громадсько-політичних організацій безпосередньо впливала на розвиток українського суспільно-політичного руху, призвівши до його певної радикалізації та розмежування на дві течії: самостійницьку та федералістську. Вона стала основою для подальшого розвитку українського націоналізму як окремого політичного явища.

Комплексний аналіз праць М. Міхновського дозволив відобразити його бачення можливого розвитку України. На переконання лідера українських самостійників, Україна мала розвиватись як унітарна держава з президентсько-парламентською формою правління. Основою нової держави мали стати широкі громадянські права, розвиток яких забезпечувався реальною незалежністю трьох гілок влади та широким місцевим самоврядуванням, а також захистом прав, інтересів національних меншин. Увага до інтересів та прав національних меншин у доробку М. Міхновського дозволяє спростувати поширені характеристики його теорій, як таких, що носять антисемітський та фашистський характер.

Активні пошуки М. Міхновським шляхів негайного вирішення суспільних проблем призвели до захоплення ідеями соціалізму, які були популярними у період, що досліджується. Це помітно позначилося на його працях, зумовивши насичення соціалістичними ідеями видань УНП.

Ідеї соціалізму у поєднанні із закликами до національно-визвольної боротьби зумовили появу цілком нового для української політики підходу – національного визволення заради соціального добробуту. Це дозволяє відокремити соціалізм М. Міхновського від інших тогочасних соціалістичних теорій та ідентифікувати його як окремий національно-соціалістичний напрямок українського національно-визвольного руху.

Завдяки його активній діяльності в українському суспільному русі з’явилася нова політична теорія, що виразно контрастувала з існуючими політичними концепціями. Однак одним із найголовніших факторів впливу М. Міхновського є не лише формування нової політичної теорії, а й створення організованого руху задля її втілення в життя.

Ініціатива М. Міхновського по створенню на початку 1902 р. Української народної партії сприяла зародженню внутрішньополітичної конкуренції в українському суспільно-політичному русі, яка ґрунтувалася на контрасті поглядів щодо подальшої мети революційної боротьби. Із появою цієї партії можна також говорити і про початок організованої політичної боротьби за створення незалежної Української держави.

Незважаючи на незначну кількість прихильників ідеї боротьби за політичну незалежність у період, що вивчається, аргументація боротьби за власні політичні права, викладена М. Міхновським, сприяла радикалізації українського суспільно-політичного руху та його активізації, а також появі нової концепції та принципів боротьби за українську державу.

Саме із активною політичною діяльністю Міхновського пов’язана і поява в 1904 році першої української організації, що використовувала радикальні методи боротьби – „Оборона України”.

Сучасники М. Міхновського неоднозначно оцінювали його діяльність. Певна частина стверджувала, що лише завдяки його невпинній праці вони по-новому поглянули на проблеми України і змінили своє світосприйняття. Інші ж були негативно налаштовані до лідера українських самостійників, який, на їхній погляд, розбивав лави українських та російських соціалістів-революціонерів. Незалежно від оцінок, вплив діяльності М. Міхновського підтверджували як прихильники, так і опоненти.

Необхідно також відзначити роль Миколи Міхновського і в суспільно-політичних процесах періоду національно-демократичної революції. Його активна діяльність на ниві організації українських військових формувань мала значні наслідки. Завдяки зусиллям М. Міхновського було створено реальну опозицію Центральній Раді в питаннях формування українських збройних сил та перспектив розвитку України у складі Російської федеративної держави.

Військовий клуб ім. П. Полуботка, який очолював М. Міхновський, спромігся організувати першу українську збройну частину – полк імені Б. Хмельницького, котрий став основою для формування українських збройних сил. Результативною була діяльність клубу і з політичного обґрунтування необхідності існування національних військових формувань –запоруки існування суверенної Української держави. Вдало проведена агітація в цьому напрямку сприяла формуванню позитивного сприйняття цієї ідеї у суспільстві. Це, зрештою, й змусило змінити ставлення керівництва Центральної Ради до створення власного війська.

На різних етапах розвитку української державності завжди залишалось дискусійним питання про можливу модель української держави. Проблема організації державної влади, її завдань, створення ефективної системи противаг та стримувань активно обговорювались українськими суспільно-політичними діячами вже з другої половини XIX століття. Модель майбутньої держави була й залишається одним з визначальних питань для розуміння політичного майбутнього України. Суспільна дискусія, яку підняли ще члени Кирило-Мефодіївського товариства, запропонувавши створення федерації слов’янських народів зі столицею в Києві, точиться й до цього часу.

Сучасним українським політикумом активно обговорюється можливий розвиток України як самостійної держави, так і в складі різноманітних федерацій, міждержавних об’єднань. Разом з тим, останнім часом розпочалась дискусія навколо чергового перерозподілу владних повноважень, зміни форми державного правління. Нечіткі позиції лідерів держави в цьому питанні та ситуативні реформування головного Закону України призвели до розбалансування системи противаг та стримувань між гілками влади, а також породили низку політичних та правових криз.

Сучасна гостра політично-правова дискусія, що точиться навколо Конституції України та спроб її реформування, потребує не тільки володіння інформацією про сучасний стан України, а й ґрунтовних знань про історію та правову традицію України.

Тому в даній контрольній роботі ми звернулись до одного з маловідомих проектів конституції України, що був розроблений на початку XX ст. й вирізнявся неабиякою новизною для свого часу – конституційного проекту Української народної партії. Зважаючи на досить слабке розкриття в сучасній літературі даного питання, ми спробуємо дати загальну характеристику цьому конституційному проекту, визначивши його концептуальні особливості та місце в історії політико-правової думки України.

Оприлюднений в 1905 році часописом «Самостійна Україна» під назвою «Основний закон «Самостійної України» спілки народу Українського».

Даний документ відрізнявся неабиякою політичною новизною, а в його основі лежала ідея створення незалежної української держави, яка мала розвиватись на демократичній основі.

У документі головним джерелом державної влади визнавався народ: „Уся власть належить народові українському”. За формою правління нова держава мала бути президентсько-парламентською республікою. Автори проекту розуміли, що головним принципом забезпечення демократичного розвитку нової держави має стати система противаг та стримувань, яка збалансує владні повноваження та не дозволить узурпувати владу певним політичним чи соціальним групам. Тож для уникнення можливості узурпації влади та забезпечення демократичного устрою майбутньої держави передбачався поділ влади на три незалежні гілки.

Так, законодавча гілка влади була представлена двопалатним парламентом, який складався б із палати („хати”) представників та палати сенаторів. Виконавчу гілку влади мав очолювати президент: „Презідентові Всеукраїнської Спілки належить ся власть виконавча, як се основним законом є установлено”. Що стосується судової гілки влади, то наголошувалося, що вона має бути цілком незалежною від виконавчої та законодавчої влади. Конституційний проект чітко прописував і основні положення, які регламентували владні повноваження та взаємовідносини гілок влади.

Як випливає із Проекту УНП, нова держава мала стати одним із взірців демократичного суспільства. Членів парламенту передбачалося обирати шляхом прямих загальних демократичних таємних виборів. Право голосу мав кожен громадянин, який на час виборів досяг 25-річного віку. Обрані представники мали б представляти весь український народ, а не конкретну громаду, від якої вони були обрані. На період роботи в парламенті вони оголошувалися недоторканими особами. Стаття 49 конституційного проекту визначає: «Ніхто з членів хат не може бути ані затриманий, ані переслідуваний за злочин інакше, як за згодою і дозволом тієї хати...”. Народним обранцям заборонялося суміщати представницькі функції із державною службою чи представництвом в іншій палаті. Строк повноважень члена „ради представників” складав три роки, а повноваження сенаторів – п’ять років. Право стати народним обранцем «належить ся кожному українцеві, що вміє говорити, читати й писати по українськи, має 25 років і ще не дійшов 70 років».

Досить широкі повноваження, за задумом авторів конституційного проекту, мав президент. Президент також обирався шляхом прямих таємних виборів терміном на шість років. Ним міг бути обраний громадянин віком не молодше 35 років. У пунктах 65-68 проекту конституції були визначені основні його функції: «Міністрів призначає й усуває Презідент. Презідент є головний вождь війська й фльоти, а також виконавчих органів. Він призначає відповідних урядників і достойників. Презідент пильнує, щоб закони були виконані, але він не може ані усувати законів, ані увільняти від їх виконання. Презідент оголошує закони».

Президент міг бути відкликаний зі свого посту у випадку нехтування ним конституції. Здійснити це міг лише парламент разом із вищим касаційним судом; для проведення процедури імпічменту вони утворювали «народний суд», який і мав право припинення повноважень президента та оголошення нових виборів.

Як фаховий юрист М. Міхновський розумів ключову вагу судових органів у демократичному суспільстві. «Аби зробити з суду суд справедливий, треба знищити бюрократичну централізовану організацію суду в руках уряду», – писав М. Міхновський у програмі Української народної партії, – «... судді незалежні і незміняємі, коли це забезпечить і нижчі класи, і національну меншість від кривди».

Суд мав діяти на підставі спеціального законодавства. Авторами наголошується на неможливості діяльності інших спеціальних судових інституцій. Судові засідання проголошувалися відкритими. Було створено суд присяжних. Мирові та колегіальні судді обиралися місцевими радами строком на три роки. Судді другої інстанції, касаційного суду (касаційний суд – назва верховного суду, який мав спеціальні повноваження для розгляду справ вищих державних чиновників) призначалися президентом із запропонованих кандидатур земськими радами пожиттєво.

Для територій, де компактно проживають національні меншини, щоб не допустити ущемлення жодних національних прав, повинні були запроваджуватися третейські суди

Вказаний конституційний проект пропонував існування нової держави у формі „спілки”, яка мала об’єднати дев’ять українських земель. Вони були чітко визначені: „Чорноморська Україна, Слобідська Україна, Степова Україна, Лівобережна Україна або Гетьманщина, Північна Україна, Полісся або Гайова Україна, Підгірська Україна, Горова Україна і Понадморська Україна”. Кожна із перерахованих земель є спілкою „вільних і самоправних громад”. На перший погляд, складається враження, що автори закликають до створення нової федеративної держави. Таку саму думку ми можемо побачити в сучасній науковій літературі. Та ґрунтовний аналіз дозволяє нам не погодитись з запропонованим твердженням. В проекті ми зустрічаємо низку тез, що дозволяють стверджувати протилежне, зокрема: „Територія України належить ся на праві власности всьому народові українському, себто Всеукраїнській Спілці, а не тій або іншій громаді чи землі”. Разом з тим, значна увага у програмових документах Української народної партії приділяється місцевому самоврядуванню. Широке місцеве самоврядування розглядалось авторами як основа демократичності майбутньої держави і повинне було закріпити ґрунтовні політичні зміни. За задумом авторів «Основного закону», найбільшими адміністративно-територіальними утвореннями нової держави мали стати «землі». Керувати землею були покликані земські ради, що формувалися шляхом прямих загальних виборів, а ті, в свою чергу, обирали земські управи, які мали стати виконавчою владою на місцях. Землі, в свою чергу, поділялися на громади, які мали таку саму систему управління. Земські та судові ради були підзвітні парламенту та президенту. Саме така владна вертикаль, постійний наголос на єдності українських земель та вищевикладені аргументи дають нам підстави стверджувати, що за формою державного устрою самостійна українська держава, у трактуванні конституційного проекту Української народної партії, мала бути унітарною державою, в якій „землі” є територіально-адміністративними одиницями, на зразок сучасних областей.

Особливе місце в «Основному законі спілки народу Українського» займає визначення прав людини та громадянина, яких, внаслідок визвольної революції, мали набути українці. Щоб забезпечити функціонування повноцінного громадянського суспільства, виділялися наступні цілі: скасування класового поділу, „знесення класів (сословій) і класових привілеїв як перший ступінь до повної економічної і політичної рівності”. Проголошувалася рівноправність жінок та чоловіків: „Всі українці, як чоловіцтво, так і жіноцтво, рівноправні і тільки вони можуть бути допущені до виконування офіцияльних обов’язків на Вкраїні”.

Проголошувалися і особисті свободи: недоторканість особи та її помешкання, свобода слова, друку, віросповідання, рівність усіх громадян перед законом. Підкреслювалося, що ці права непорушні в будь-якому випадку, окрім рішення суду.

Саме широкі громадянські права та соціальна справедливість мали, за задумом групи М. Міхновського, стати основою нової незалежної держави. Досягнення цих загальнолюдських прав разом із забезпеченням національних прав українців і було головною причиною, через яку, на думку авторів, і повинна постати „спілка народу українського”.

Необхідно відзначити особливий погляд на військове питання. У конституційному проекті 1905 року зустрічаємо твердження про те, що майбутня держава не матиме постійного війська: „Всеукраїнська Спілка не має постійного війська … Кожна громада має свою міліцію”. Досить дивна, з точки зору сьогодення, пропозиція пояснюється надмірним захопленням тогочасними політками ідеями соціалізму. Через рік у програмі Української народної партії вже містилося пояснення такої позиції. Вважаючи, що військо є головною силою, на яку спираються панівні класи, автор стверджує: „Як тільки стале військо буде скасовано, і заведена замість його народна міліція – цей день буде останнім днем панування вищих класів, бо їм нічого не вдіяти проти озброєної демократії”. Тобто скасуванням постійного війська прихильники розвитку України як самостійної держави, скоріш за все, намагалися забезпечити у суспільстві таку політичну атмосферу, при якій жодна група, яка опинилася при владі, не могла б її узурпувати. Дане положення, на нашу думку, підкреслює, наскільки великим було захоплення тогочасних громадських діячів ідеями романтичного соціалізму.

Як стає зрозумілим з аналізу „Основного закону „Самостійної України” спілки народу Українського”, ще на початку XX ст. українські політики намагалися розробити модель майбутньої української держави, спираючись на принципи демократизму та верховенства права; зосереджуючись не на позиціях узурпації владних повноважень в руках певних політичних груп, не на його політичній доцільності, а на позиціях життєздатності, ефективності. Розглянутий нами конституційний проект можна вважати одним із демократичних взірців для тогочасної світової політико-правової думки. Головною його особливістю є відкрита позиція авторів запропонувати на розсуд громадськості революційну ідею створення незалежної Української держави, побудованої на принципах демократизму та плюралізму. І хоча даний проект ніколи не був реалізований, однак він має слугувати яскравою пам’яткою української правової думки, потягу українців до створення незалежної держави на принципах демократії та верховенства права.