Народження і функціонування козацької держави

Народження і функціонування козацької держави

Реферат з історії України

на тему:

«Народження і функціонування козацької держави»

І курс, РЗГ, 2 група

Мельник Євгенія Сергіївна

Зміст :

1.     Виникнення козаків на території сучасної України

2.     Зведення січей як надійної системи самооборони

3.     Запорозька Січ-праобраз державності

4.     Національна визвольна війна як привід для створення козацької держави

5.     Устрій новоствореної держави – Війська Запорозького

6.     Українська держава на міжнародній арені

7.     Занепад Гетьманщини

Висновки

Вступ

Ідея окремого самостійного козацького війська зародилася на Запорожжі. Там, вільні,сильні і войовничі люди із всієї України зорганізувалися у вільне незалежне військо. Там повстав своєрідний козацький побут, народились нові традиції, витворилися нові способи воювання, повстала козацька ідеологія і проводилися козацькі змагання. Цим окремим життям козаччина жила понад трьох сторіч. Спочатку професійна община, а згодом і справжня могутня держава, яка стрімко постала в ході Національної революції, і яка недовго проіснувала, залишивши по собі яскравий слід в історії нашої держави. До сих пір навколо питання козацької державності спалахують суперечки між науковцями. Хтось стверджує, що Військо Запорозьке безперечно було самодостатньою, суверенною державою, хтось це спростовує. Інші ж вважають, що держава існувала тільки протягом 1648-1657 років. Але провідні історики України, такі як Михайло Грушевський, Іван Крип'якевич, В’ячеслав Липинський вважають факт існування козацької держави незаперечним. Про це свідчить присутність усіх ознак державності Війська Запорозького, які наведені нижче. Але спочатку необхідно визначитись із поняттям козак і їх виникнення на українських землях.

1. Виникнення козаків на території сучасної України

Слово козак вперше ми можемо зустріти у Початковій монгольській хроніці 1240 року. У тюрків і у татар це слово мало схожі значення: вільна людина, авантюрист, розбійник. З часом слово набувало й інших значень, але домінантним стало визначення «вільна озброєна людина». Такі люди вели кочовий спосіб життя, існували за допомогою підручних промислів, таких як рибальство, полювання, збиральництво,а також іноді нападали на каравани та заможні панські маєтки. Козаки брали участь у різноманітних військових походах, входили до складу охорони заможних людей або до військових загонів.

Деякі вчені, зокрема Михайло Грушевський, вирізняють два етапи розвитку козацтва: перший -«побутовий», і другий - існування козацтва як окремої, самостійної суспільної верстви. Щодо першого етапу, то є багато версій походження козаків, серед яких: хозарська,яка порівнює козаків з хозарами; татарська, яка виводить козаків із татарських поселень на території Київщини, де шляхом поєднання двох кровей, татарської і місцевої слов’янської, утворилась якісно нова верства – козацтво; автохтонна теорія ж доводить походження козаків від своїх предків з Київської Русі; захисна теорія вбачає появу козацтва як необхідність протистояння татарам, а соціальна їх пояснює їх появу внаслідок підсилення національного та релігійного гніту з боку Речі Посполитої, саме це і стало приводом до масових селянських втеч на вільні землі та їх подальшу самоорганізацію.

Жодна з цих теорій не може повністю відповісти на питання походження козацтва, але їх синтез, можливо, зможе наблизити нас до правильної відповіді.

Поява козацтва, як і будь-якого іншого історичного вища, була б неможливою без дії певних чинників двох категорій: ті,які роблять його можливим і ті, які зумовлюють його необхідність. Такими чинниками для козацтва стали:існування великого вільного, придатного для освоєння, масиву землі; прагнення людей до пошуку кращого з метою самореалізації; досвід в освоєнні територій.

Чинники, які зумовлювали необхідність виникнення козацтва були такі: постійна загроза з боку турків і татар; посилення феодального гніту, поступове закріпачення селян, наростання релігійного і культурного гніту; зростання феодального землеволодіння, що дало поштовх освоєнню нових територій.

Спочатку козаки селились переважно на півдні Київщини — в районі Канева, Черкас, Чигирина, а також на Східному Поділлі. Згодом вони почали просуватися глибше у степи, і селились над Дніпром і Південним Бугом, Кальміусом та їхніми притоками. Особливо цікавили козаків багаті на рибу й дичину місця над Дніпровими порогами від гирла Самари, тобто від сучасного Дніпропетровська до Хортиці та Великого Лугу. Саме тому українських козаків називали запорозькими. Воїни за покликанням,вони постійно працювали: активно освоювали нові землі, прокладали шляхи, споруджували мости. Над берегами річок, на островах, козаки закладали свої поселення.

2. Зведення січей як надійної системи самооборони

До зведення надійної системи укріплень козаків спонукала постійна зростаюча загроза з боку ординців. Основою таких укріплень стали січі. Науковці пов’язують цю назву із засіками – укріпленнями з дерев. Спочатку їх будували переважно на островах річок, але пізніше січі стали зводити за порогами Дніпра. Відомо вісім січей на території України: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська, Микитинскька, Чортомлицька, Олешківська, Кам’янська, Нова (Підпільнецька). Основною січчю стала Хортицька Січ, зведена у 1556 розі князем Дмитром Вишневецьким на острові Мала Хортиця. Ця січ стала подальшим політичним центром та осередком згуртованості українського козацтва. ЇЇ вдале розташування і підсилення природних укріплень 3-10 метровими валами, а також ровом робили січ неприступною. На вали ставилися гармати, а самі вони зміцнювався частоколом з вежами, в яких містилися бійниці. Усередині січі знаходили курені, зазвичай їх було 38, вони і становили базову структурну одиницю адміністративного поділу січі. Курені розташовувались колом, в центрі якого стояла православна церква. Трохи далі знаходились склади, арсенали, ремісничі майстерні, торгові лавки і школа. Церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архимандрії. На площі перед церквою відбувались важливі суспільні заходи, як от Січові ради. Січовий базар, де козаки могли продавати продукти своєї праці-мисливства і рибальства, розташовувався за межами фортеці, туди постійно з’їжджались торговці. На Січі не існувало ані кріпосництва, ані феодального ладу,тут панував принцип найму. Панівний клас (старшину) складали власники рибних промислів, заможні скотарі і торговці. Вони тримали у своїх руках всю адміністративну і судову владу, керували військом, і відала фінансами. Ця старшина представляла Запорозьку Січ у відносинах із зовнішнім світом. Їх обирали на військовій раді, і виборче право мали усі козаки. Були і бідні маси – сірома, вони не мали власного виробництва і житла. Між цими двома класами знаходилась проміжна ланка з дрібних власників.

3. Запорозька Січ-праобраз державності

Трохи пізніше на Хортицькій Січі сформувалась козацька державність, яка стала прототипом справжньої держави. Ознаками державності є сукупність певних факторів, таких як: територія, на яку поширюється юрисдикція держави; право, яке об’єднує правила та норми, установлені державою; система органів та установ управління, яке створює апарат державної влади. Усі ці ознаки були притаманні Запорозькій Січі. Вищим законодавчим, судовим і адміністративним органом влади на Січі була січова рада. Усі її рішення визнавались обов’язковими для виконання. Вона проводила поділ земель та угідь, чинила суд над особливо тяжкими випадками злочинності і розглядала найважливіші питання у зовнішній та внутрішній політиці. Ради відбувалися двічі-тричі на рік: на початку січня, другого-третього дня після Великодня, 1(14) жовтня (на свято Покрови). У разі потреби ради могли скликатися за бажанням будь-кого з козаків та в інший час. На раду запорожці сходилися заздалегідь, поспішаючи до Січі з усіх козацьких земель. На раді кожен козак мав право голосу, саме тому козацька держава визнавалась республікою. Також рада обирала січовий уряд – Кіш, військову старшину і органи місцевого управління – паланкової або полкової старшини. До такої верстви суспільства входили: кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул військовий писар та курінні отамани,хорунжий, бунчужний, довбиш-всі вони складали військову старшину. Похідними ж начальниками були полковник, писар, осавул та інші. Кошовому отаману належала вища військово-адміністративна та судова влада на Січі. Під час воєнних походів влада кошового була необмеженою. Проте за мирного часу він не міг ухвалювати важливих рішень без згоди Військової ради. Кошовий відкривав Військову раду, головував на Старшинській раді, здійснював дипломатичні стосунки з іншими державами, розподіляв воєнну здобич, прибутки від мита, узаконював поділ пасовищ, земель та угідь для полювання й рибальства. Крім того, затверджував судові вироки та обраних або призначених козаків на посади.

Найближчими помічниками кошового були військовий писар, військовий суддя, військовий осавул та інші старшини. Військовий суддя був охоронцем норм закону й права. За відсутності кошового він виконував його обов'язки, тобто був наказним кошовим отаманом. Писар очолював січову канцелярію, вів усю документацію та дипломатичне листування. Помічником кошового у військових та адміністративних справах був осавул.

На Січі діяло власне козацьке право, яке не було писаним законом, а вважалось «стародавнім звичаєм, словесним правом та здоровим глуздом» . Воно затверджувало ті відносини, що склалися на Січі : утверджувало військово-адміністративну організацію, зумовлювало правила військових дій, діяльність судових та адміністративних органів, визначало норми покарання, контролювало підписання договорів ті установлювало норми землекористування. Територія Запорожжя мала назву « землі Війська Запорозького» і охоплювала території Дніпропетровської, Запорозької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської областей. Кордони були не сталими, і постійно змінювались в залежності від геополітичної ситуації.

Отже, ми бачимо, що устрій Січі становив оригінальну форму державності, суть якої полягала у здатності до самооборони в умовах постійної військової та політичної небезпеки. Микола Костомаров назвав Запоріжжя « християнською козацькою республікою», це визначення прижилось, адже Січі дійсно були притаманні всі ознаки демократичної республіки. Тут не було ні кріпацтва, ні феодальної власності на землю; зберігалась рівність між усіма козаками. На Січі панувала виборна система органів управління , контроль за діяльність яких здійснювала козацька рада. Козацтво не визнавало для себе жодних авторитетів: обраного отамана вони сприймали у світлі шани до традицій та звичаїв Якщо обраний ватажок не відповідав усталеним нормам, це ставало приводом до не тільки його усунення з посади, а й смертної кари. Сам обряд обрання отамана був яскравим свідченням демократизму. Так, за звичаєм було прийнято, що обраний кошовий отаман мав двічі відмовлятись від булави, тільки на третій-погодитися. Після обрання старі січовики посипали його голову піском або ж мазали багнюкою. Це проводилось для того, щоб він не забував свого місця, пам’ятав, звідки він родом і не зневажав інших козаків. Кошовий же мав дякувати за ласку та довір’я і вклонятися на всі чотири сторони. Водночас з цим, обравши старшину, козаки шанобливо йому ставились і в усьому його слухались.

Алексіс де Токвіль – вчений, дослідник американської демократії провів вдалу паралель між творенням американської цивілізації та козацтва. Він стверджував, що Америка зросла на двох принципово-протилежних засадах, які, тим не менш, злилися в одне ціле,- дух свободи та дух релігії. Це стосується і козацтва також. Глибока релігійність і захист православної віри-характерні ознаки духовного життя запорожців. При вступі козака до Січі, його обов’язково питали,ч и вірить він у Бога.

Свідченням про релігійність козаків є існування 60 церков в межах вольностей Війська Запорозького. Козаки постійно відвідували богослужіння та молебні. При читанні Євангелія вони випростовувалися і витягали наполовину свої шаблі, що значило їх готовність захищати зброєю слово Боже. Вмираючи, кожен козак записував на церкву ікону, медаль або злиток золота. Козацтво були ярими противниками окатоличення та унійного руху. Саме тому можна стверджувати, що між православ’ям і козацтвом існував міцний зв’язок. А істинний демократичний лад надає право називати Запорозьку Січ «християнською козацькою республікою».

Козацька форма державності мала свої особливості, що відрізняло її від інших держав тогочасності. По-перше, вона виникла на морально-психологічному підґрунті, а не на етнічному. Людей об’єднала не державна влада, а сила духовної спорідненості. По-друге, Січ була дещо деформованим варіантом державності: економічний сектор поступався у своєму розвитку потужній військовій сфері. Була відсутня власна розвинена фінансова система, інфраструктура, міста.

Отже, козацька держава,маючи основні ознаки державності, все ще була перехідною ланкою між державою та професійною общиною. Вона так і не змогла стати справжньої державою через ряд внутрішніх недоліків, як невиконання демографічних,господарських та культурних функцій. Але, безумовно, козацька держава залишила свій слід у процесі українського державотворення і відіграла винятково важливу роль у національно-визвольній боротьбі українського народу, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної й Південної України.

4. Національна визвольна війна як привід для створення козацької держави

Згодом, Запорізька Січ опинилась у самому центрі подій, пов’язаних спочатку з козацько-селянськими повстаннями наприкінці XVI-початку XVII століть, а згодом з Національно-визвольною боротьбою 1648-1657. Власне національна-визвольна війна і стала тим ключовим моментом в процесі створення справжньої, повноцінної держави. Факторами, що спричинили вибух війни стали: погіршення соціально-економічного стану українських земель у складі Речі Посполитої (зміцнення феодальної власності на землю та посилення кріпацтва), обмеження в правах реєстрового козацтва, церковні репресії з боку Польщі. Все це ускладнювалось тяжким становищем у політичній сфері: відсутність власної держави, масове ополячення української еліти та перервана традиція державотворення. Також, серед чинників, які сприяли активізації національно-визвольного руху були слабкість королівської влади та поширення відцентрових настроїв у Речі Посполитій. Сюди можна додати і певну втрату контролю над реєстровим козацтвом, адже через постійний брак коштів у польській казні, владі доводилось розраховуватись з реєстровцями розширеннями їх вольностей та прав . Так козацтво перетворилось на впливову самостійну еліту. Однією з важливих причин, яка уможливлювала початок війни стала посилення та розширення сфери впливу Запорізької Січі. До зрушень, які мали місце у ході революції в другій половині XVII століття можна віднести наступні явища: утворення і розбудова Української національної держави; встановлення нових кордонів та поступове формування державної території; скасування кріпосного права, здобуття селянами особистої свободи; залучення всіх суспільних станів та верств у хід національної революції.

Вперше було чітко сформульовані основи національної державної ідеї під час розгортання національно-визвольної боротьби. Такими засадами були: право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання; соборність і незалежність Української держави; спадкоємність кордонів, традицій та культури і генетичний зв’язок з Київською Руссю. Ось такі положення лягли в основу державотворчої діяльності Хмельницького,погляди якого зазнали величезних змін у своїй еволюції: від автономності-до створення суверенної держави. Після численних перемог у ході війни, та визволення з-під польської влади великої частини українських земель, питання створення держави постало особливо гостро і потребувало термінового вирішення. Необхідно було забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок, захист населення та території України. Особливості внутрішньої організації козацької держави були спричинені двома основними чинниками: традиціями та звичаями українців,та складним геополітичним становищем, що зумовлювало постійну ситуацію надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української державності. Саме тому назва новоствореної держави була Військо Запорозьке.

5. Устрій новоствореної держави – Війська Запорозького

Функціонування держави почалось із запровадження власного територіального поділу, створення та діяльності органів публічної влади; введення власної податкової системи. Визволена територія України була поділена на 17 військово-адміністративних одиниць – полків, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та мобілізувати народні маси на боротьбу. Найвідомішими серед полків були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — вже 20. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, що формувалися на відповідних адміністративних територіях. Полки поділялися на сотні. Їхня кількість у кожному полку була різною – від 10 до 20 сотень. У реєстрах сотень кількість козаків теж була різною. В одних – кілька десятків, в інших – до 300 чоловік. У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й складали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами – отаман. Військово-сотенному територіально-адміністративному поділу відповідала система органів влади. Така ж система була і управлінні Запорозької Січі. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та інші питання. Проте вона не діяла постійно, до того ж Б. Хмельницький прагнучи зміцнити авторитет гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої незабаром перейшла вся повнота влади в державі. До неї входили: генеральний писар, який відав гетьманською канцелярією і зовнішніми відносинами; генеральний обозний – керівник артилерії та виробництва зброї і спорядження; генеральний суддя – начальник у судово-адміністративних питаннях; підскарбій, який відав збиранням податків і фінансовими справами війська; безпосередні помічники гетьмана у військових справах – осавули, бунчужні та хорунжі. З 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці. Збагачувалась державна скарбниця з чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Гетьман був головою і правителем держави. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, керував зовнішньою політикою, мав право видавати універсали-акти обов’язкові для виконання усіма козаками. Система органів публічної влади мала три рівні — генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної влади поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався полковою старшиною і складався з полковника та полкових урядовців, а сотенний — з сотника та його помічників (писар, осавул, хорунжий). У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих — отаманами. . Символами верховної влади гетьмана в Україні були: булава, бунчук, прапор, литаври для скликання ради. У Богдана Хмельницького були різні загальновійськові стяги. 3 малиновим, червоним, порфірним ішли у бій, у поході за гетьманом хорунжий ніс блакитний, при гетьманськім наметі стояв білий, у таборі, під час ради, генеральний хорунжий з помічниками виносили всі прапори. Червоною китайкою (прапором з червоного шовку) покривали тіло козацького старшини, коли той гинув у бою або помирав, і військо прощалося з ним. Із червоною китайкою опускали в землю і домовину, бо червоний колір в Україні вважався уособленням жалю і безмірного смутку.

Успіхи Визвольної війни піднесли не тільки авторитет Б. Хмельницького як полководця і державного діяча, а й престиж гетьманської влади. Якщо раніш у призначенні й діяльності гетьманів вирішальну роль відігравала військова рада Коша Запорозької Січі, то тепер центр влади перемістився у Чигирин, де знаходилася військова і адміністративна ставка гетьмана. Тут була його резиденція з генеральною старшиною, яка разом з полковниками складала військову раду при гетьмані. Це ж була і своєрідна старшинська рада міністрів, яка вирішувала адміністративні, політичні й економічні проблеми звільненої України.

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася на принципах Запорозької Січі. Її основу становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100— 150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на двох засадах, які часто вступали між собою в протиріччя — демократії та авторитаризму. На початковій фазі національно-визвольних змагань переважають демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм: функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мала усе військо;виборність усіх посадових осіб від сотника до гетьмана; відсутність жорстких міжстанових розмежувань, що давало змогу міщанам і селянам «покозачитися» і стати частиною привілейованої верстви — козацтва. З часом, коли ситуація стає критичною, а демократія дедалі більше набуває хаотичних рис: домінування в політичному житті суспільства натовпу, юрби, всевладдя та свавілля мас, під впливом Б. Хмельницького набирають силу авторитарні настрої. Свідченнями цього процесу були: поступове обмеження впливу «чорних» рад та витіснення їх старшинською радою; зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана; домінування командних методів управління в державному житті; встановлення спадкового гетьманату, тенденція до переростання гетьманської влади в монархічну.

У внутрішньому житті України за урядування Б. Хмельницького сталися великі зміни. Було покладено край гнобленню населення з боку шляхти. Хоча селяни і далі виконували повинності, але вони були вже не такими безправними. Панщини не стало зовсім, селянина тепер не можна було вбити, продати. Він не вважався прикріпленим до землі. Значна частина населення, зокрема козаки, стали зовсім вільними людьми. Українські міста дістали право вільно розвиватися, вести торгівлю, удосконалювати ремесло, їхні права не обмежували жорстокі польські закони. Зник релігійний і національний гніт. Ліквідовано було унію, у державних установах польську мову замінила українська. Склалися сприятливі умови для розвитку економіки і культури на українських землях.

Але умови Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували розгортання прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на території Української держави були остаточно ліквідовані фільварково-панщинна система господарювання, велика земельна власність польських та українських магнатів і шляхти. На аграрну політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство, намагався ліквідовувати виникнення нових соціальних конфліктів і як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.

6. Українська держава на міжнародній арені

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

Вже від початку Визвольної війни Хмельницький розумів, що самотужки українському народу не здолати політичної і військової могутності Речі Посполитої. Тому він вирішив шукати союзників, щоб одержати від них матеріальну, морально-політичну і військову допомогу. Спочатку він уклав союзницьку угоду з кримським ханом. У вирішальних боях початку війни кримськотатарська кіннота справді надала суттєву допомогу українській народній армії. Богдан Хмельницький був настільки впевнений у своєму союзникові, що казав: «Татар не буду шукати в диких полях або в лісових хащах. Вони самі прийдуть до мене, на зло ляхам, як тільки дам знати» Та, не зважаючи на союзницькі зобов'язання, кримський хан Іслам-Гірей зрадив Богдана у бою під Зборовом і пізніше ще не раз зраджував. Це шкодило перемогам народної армії над польським військом. Досить тісні зв'язки встановилися у Хмельницького і з Османською імперією. Гетьман отримував від султана морально-політичну підтримку, а також обіцянку посилати підлеглих йому татар на допомогу. Більше того, постійний турецький посол при адміністрації Б. Хмельницького пропонував йому і Війську Запорозькому перейти у підданство Порти. Султан навіть сподівався залучити козацькі війська до війни проти Венеції. Але подібні плани не були здійснені, а міждержавні відносини ускладнювалися татарськими зрадами. У дипломатичні відносини з гетьманським правлінням вступили також Швеція і Семиграддя (Угорщина).

Драматично складалися зв'язки Б. Хмельницького і з урядом Молдавського князівства, народ якого розвивався у тісному єднанні з українським.. Переслідувані османськими гнобителями молдавани шукали порятунку в Україні, у Запорозькій Січі. На боротьбу з турецько-татарською агресією до Молдавії часто ходили козацькі загони.3 початком Визвольної війни правляча верхівка князівства зайняла до неї ворожу позицію. Молдавський господар Василь Лупул, тісно зв'язаний з польськими і литовськими магнатами, сприяв їхнім діям проти Богдана Хмельницького. Утворився союз Польщі та Молдавії проти України. Богдан вирішив застосувати військову силу. У серпні 1650 р. 60-тисячна українська армія разом з 30-тисячним татарським військом увійшли в Молдавію. Авангардний козацький загін Данила Нечая зайняв Ясси. Василь Лупул погодився на союз з урядом України і заплатив контрибуцію у 60 тис. талерів. Для закріплення союзу Лупул дав згоду на шлюб доньки Розанди з Тимошем Хмельницьким. Коли ж господар не дотримався угоди, Богдану Хмельницькому довелося робити другий похід на Молдавію. Так гетьман забезпечив зміцнення позицій західного кордону і тилу України.

Військові успіхи та дипломатичні заходи піднесли міжнародний авторитет України та її гетьмана. Лорд-протектор Англії Олівер Кромвель вітав Б. Хмельницького і називав «імператором козаків, грозою і винищувачем аристократії Польщі». Про нього писали українські літописці, італієць Альберто Віміна, француз П'єр Шевальє, сирієць Павло Алеппський. Григорій Граб'янка, тоді козак гадяцького полку, зазначав: «He знав він сну ні вдень, ні вночі. А коли сон знемагав його у справах і військових турботах, тоді трішки спочивав. I то не на розкішному ложі, a на лежаку, як і годиться воїну. Як спав, то не турбувався про тишу, але й у гаморі і кличі військовім тихо собі спочивав незважаючи ні на що. Одягом від інших нічим не відрізнявся, зброю і коней теж гаку ж, мало аніж у інших, мав. Бачив багато разів, як він, вкритий звичайним козацьким плащем, під охороною, втомившись від праці, відпочивав просто неба».

7. Занепад Гетьманщини

Після смерті Богдана Хмельницького у 1657 році революція пішла на спад. Ускладнення внутрішньо - та зовнішньополітичних обставин на рубежі 50—60-х років XVII ст. призвело до поширення пропольських та промосковських настроїв, що вилилось у 1663 році в утворення двох гетьманатів, які, спираючись на різні зовнішньо - політичні сили і протистоячи один одному, домагалися об'єднання Війська Запорозького. Після невдачі боротьби за об'єднання України Петра Дорошенка у 1676 році правобережний Гетьманат фактично припинив своє існування.

Катерина II завершила справу, що її почав на Україні Петро І. Вона була відомою прибічницею централізації та русифікації. Як і багато інших правителів своєї доби, Катерина була переконана, що найбільш ефективним є уряд, заснований на абсолютистських засадах і позбавлений таких «феодальних реліктів», як особливий статус окремих земель. Звідси її негативне ставлення до української автономії. «Ці провінції,— казала вона,— слід русифікувати... Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу». Отож імператриця вибрала на посаду генерал-губернатора Лівобережжя — видатного російського полководця й політика Петра Румянцева.

Виконувати свої функції Румянцеву допомагала друга Малоросійська колегія, що складалася з чотирьох російських урядовців та чотирьох довірених представників старшини. У своїх таємних інструкціях Катерина наказувала Румянцеву діяти обережно, «аби не викликати ненависті до росіян». Щоб підготувати грунт для скасування української автономії, генерал-губернаторові доводилось постійно повторювати селянам, що погіршення їхнього становища було насамперед наслідком відсталості «малоросійських звичаїв». Водночас до старшини Румянцев застосовував політику кнута і пряника. З одного боку, жорстоко каралися всілякі прояви автономістських тенденцій, а з іншого — тим, «хто не був заражений хворобою сваволі й незалежності», пропонували привабливі посади в імперському уряді, обіцяли зрівняти їх у статусі з російським дворянством і надати більшої влади над селянами.

Румянцев виконав свої обов'язки. Спочатку він не проводив рішучих змін, намагаючись завоювати прибічників. До його канцелярії дістали призначення багато українців, було засновано поштову службу, а також здійснено широкий огляд суспільно-господарського становища земель.

Після російсько-турецької війни 1768—1775 рр. Румянцев удається до рішучих кроків. Перший удар він спрямовує проти Запорозької Січі, яку в 1775 р. було зруйновано несподіваним нападом російських військ. До самої Гетьманщини черга дійшла в 1781 р., коли у зв'язку з адміністративною реорганізацією всієї імперії на Лівобережжі було скасовано його традиційні 10 полків. Натомість засновувалися три намісництва: Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське. Одночасно українські адміністративні, судові та фінансові установи замінялися відповідними відгалуженнями імперської бюрократичної системи. Потім скасували й козацькі полки. У 1783 р. їх замінили на регулярні уланські, до яких на шестирічний строк набирали селян. Відтак перестало існувати окреме козацьке військо. Всупереч тому, що стверджувала царська пропаганда, поширення на Лівобережжя російської імперської системи не полегшило, а ще більше погіршило долю українських селян. У 1783 р. їх позбавили права лишати своїх панів — саме так, як де колись зробили з російськими селянами. Інакше кажучи, тепер лівобережне селянство ставало юридичне закріпаченим.

Отже, загострення соціального протистояння, нездатність старшини після смерті Б. Хмельницького об'єднати зусилля та висунути загальновизнаного лідера призвели до занепаду Війська Запорозького, ліквідації Запорізької Січі у 1775 й остаточного включення Гетьманщини до Російської імперії у 1783 році.

Висновки

Тож, проаналізувавши шлях українського народу у створенні власної держави, можна зробити деякі висновки. Незважаючи на постійну агресію з боку Речі Посполитої, Московії та Османської імперії, все ж вдалось створити незалежну державу. Внаслідок цього відбулись позитивні зміни в культурній, релігійній та економічній сферах життя українців. Помітно зросли посівні площі, поширилося застосування окремих технічних, культивування нових овочевих і фруктових культур, поліпшувалося виробництво полотна, вдосконалювалося скотарство, з'явилися нові технології в промисловості. Водночас міжнародна ситуація не сприяла становленню державних апаратів влади на Правобережжі, не кажучи вже про західноукраїнські землі. Ще більше ускладнювали становище в країні внутрішній розбрат і постійні сварки серед соціальної еліти, насамперед - серед старшинської верхівки. Протягом останньої чверті XVII-XVIII ст. були скасовані найголовніші здобутки Національно-визвольної війни, розпочатої Великим Богданом: українська державність, економічна самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносна свобода військового стану. Натомість в усьому обсязі відновилося кріпосне право, розпочалося обезземелення посполитих. На гірше змінилися умови суспільно-політичного життя. Проте навіть за цих складних обставин діяло власне судочинство й існували характерні норми поведінки, ознаки в одязі, харчуванні, зовнішньому вигляді людей. Протягом досліджуваного періоду стався принциповий перехід від старої української мови до нової, літературної, а в письменстві виразніше виявилася народно-розмовна основа. У духовному формуванні національних кадрів провідну роль відігравали місцеві школи та освіта. Світська тематика впевнено витісняла засади суто релігійної ідеології. Зародився і розвинувся неповторний за своїм колоритом український театр. Видатні вчені, діячі культури й освіти, вихованці Києво-Могилянської колегії (академії), Чернігівського, Харківського і Переяславського колегіумів, Львівського університету та інших навчальних закладів стали відомими далеко за межами Російської держави.

Навіть після її занепаду, Гетьманщину не тільки не забули — пам'ять про неї допомогла започаткувати нову добу в українській історії, тому що саме з нащадків старшини вийшло багато діячів, що сприяли формуванню національної свідомості українців. Історія Гетьманщини стала ключовим явищем національної історії та державотворчих змагань. Приклад самоврядування, що вона дала, повинен надихати сучасних українців у їхніх прагненнях створити свою власну національну державу.

Список використаної літератури:

1.            Андрущенко В.Л., Федосов В.М. Запорозька Січ як український феномен. – К., 1995

2.            Орест Субтельний “Україна: історія”, К. : “Либідь”, 1993

3.            Історія українського війська”, ред. Парцея М.П., Л. : “Світ”, 1992

4.            Голобуцький В. «Запорозьке козацтво»

5.            Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький

6.            Бойко О.Д. Історія України. Навчальний посібник.

7.            Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення

8.            Грушевський М. Історія України-Руси.

9.            Борисенко В. Курс української історії.

10.        Довідник з історії України

11.        Швидько Г. Історія України

12.        Коляда І.А., Власов В.С. Історія України

13.        Історія України: навчальний посібник

14.        Котляр М., Кульчицький С. Довідник з історії України

15.        Підкова І., Шуст Р. Довідник з історії України.