Німеччина після Другої світової війни

Німеччина після Другої світової війни

Німеччина після Другої світової війни

Зміст

Вступ

1) Потсдамська конференція про майбутнє Німеччини

2) Створення ФРН: державно-правовий розвиток

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У Берліні 8 травня 1945 року було підписано акт про беззастережну капітуляцію Німеччини. Розв’язана нею Друга світова війна завдала величезного лиха не тільки країнам Європи, а й самому німецькому народові, який втратив понад 13 мільйонів чоловік, зазнав голоду, руйнації, катастрофічного спаду виробництва. Найбільші культурні та промислові центри лежали в руїнах. Транспорт, зв’язок не працювали. Із 57 мостів над Рейном, Везером та Майном уцілів лише один. Все замерзало без електроенергії та сировини. Скрізь панував хаос. Люди залишали свої домівки в пошуках засобів прожиття. Багато хто з них взагалі залишився без даху над головою. Психологічний шок – апатія, озлобленість, відраза до політики, внутрішня спустошеність – характерні ознаки німецького суспільства того періоду.

СРСР, США, Велика Британія та Франція в спеціальній декларації, підписаній у червні 1945 року, проголосили, що вони перебирають собі всю повноту влади в Німеччині. Союзні держави поділили Німеччину на чотири зони окупації: радянську, американську, британську й французьку, а Берлін, що опинився в радянській зоні окупації, -- на чотири сектори.

Власне, саме в таких умовах і відбувалася підготовка до Потсдамської конференції, яка і мала визначити подальшу долю Німеччини .

1) Потсдамська конференція про майбутнє Німеччини

Принципові основи союзницького контролю і міжнародного правового статусу переможеної Німеччини були закладені на Потсдамській (26 липни - 3 серпня 1945 р.) конференції у передмісті Берліна, керівників урядів СРСР, США та Англії (Франція згодом приєдналась до рішень конференції).В її роботі взяли участь Й. Сталін, Г. Трумен та У. Черчілль ( у ході конференції його замінив новий британській П’єр, лейборист Клемент Етилі). Союзники урочисто заявили, що їхня мета — "знищення німецького мілітаризму й нацизму і створення гарантії того, що Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі", що німецькому народові буде надана можливість "здійснити реконструкцію на демократичній і мирній основі". Так були закладені основи політики чотирьох "Д": демократизації, демілітаризації, декартелізації, денацифікації — викорінення фашизму в німецькому суспільстві, здійснення глибоких демократичних перетворень. Водночас союзники домовилися про кордони майбутньої Німеччини — демократичної та миролюбної, з якою після реалізації наміченої програми передбачалося підписати мирний договір. Слід зауважити, що на Потсдамській конференції не ставилося питання суспільного розвитку: демократія чи народна демократія.

Територію Німеччини на схід від річок Одер і Несе було передано до складу Польщі, а м. Кенігсберг з прилеглим районом - до складу СРСР. Питання про приналежність цих територій остаточно мало бути розв’язане майбутнім мирним договором з Німеччиною.

Загалом, Німеччину було поділено на чотири зони окупації. До складу західних зон увійшли найбільш розвинуті райони з населенням 43,4 млн. чол. До війни тут зосереджувалося 62 % всіх потужностей німецької промисловості, 82 % видобутку кам'яного вугілля, 90 % виробництва металургійної продукції. На Сході .Німеччини — в радянській зоні окупації — переважало електротехнічне машинобудування, оптична та хімічна промисловість, поліграфія тощо.

З рішень Потсдамської конференції трьох держав:

1. Повне роззброєння, демілітаризація Німеччини і ліквідація всієї німецької промисловості, яка може бути використана для військового виробництва. З цією метою: а) всі сухопутні, морські і повітряні сили Німеччини: СС, СА (штурмові загони), СД (служба безпеки) і гестапо з усіма їхніми організаціями, штабами та установами, включаючи генеральний штаб; офіцерський корпус, корпус резервістів, військові училища, організації ветеранів війни та всі інші військові та напіввійськові організації з їхніми клубами і асоціаціями, що служать інтересам підтримки військових традицій у Німеччині, будуть повністю й остаточно скасовані, щоб назавжди відвернути відродження і реорганізацію німецького мілітаризму і нацизму...

3. Знищити націонал-соціалістичну партію, її філії, підконтрольні організації; розпустити всі нацистські установи; запобігати їх відродженню в будь-якій формі, заборонити нацистську і мілітаристську діяльність та пропаганду...

5. Воєнні злочинці, ті, хто брав участь у плануванні або здійсненні нацистських заходів, що тягнуть за собою або мають своїм наслідком звірства і воєнні злочини, повинні бути заарештовані та віддані до суду...

9. У Німеччині повинні дозволятися та заохочуватися демократичні політичні партії з наданням їм права скликання зборів і прилюдного обговорення...

11.3 метою знищення німецького воєнного потенціалу виробництво зброї, військового спорядження, засобів війни, всіх типів літаків, морських суден повинно бути заборонене.

12. При організації економіки Німеччини головну увагу слід звернути на розвиток сільського господарства і мирної промисловості для внутрішнього використання.

Усупереч потсдамським домовленостям, на другу половину 1946 р. чітко визначилися два підходи до німецького питання — західний і східний: демократичний і тоталітарний. Програма Заходу, де лідером виступали США, мала на меті повернути німцям духовні цінності, поховані під ідеологічним щебенем поваленого рейху, викорінити мілітаристські та націоналістичні вияви в громадському житті. Захід готовий був надати допомогу, але залишав можливість німцям самим працювати і перебудовувати своє життя. Командувач американськими військами в Німеччині генерал Д. Ейзенхауер у жовтні 1945 р. звернувся до німців зі словами: "Моральне, духовне і матеріальне відродження Німеччини повинно прийти з самого народу. Ми допоможемо німцям у цьому відродженні, але робити за них роботу ні в якому разі не будемо. Німецький народ повинен зрозуміти, щоб пережити цю важку зиму, він повинен звільнитися від того старого духу, яким був охоплений дванадцять років. Німеччина повинна стати країною мирних працівників, в якій окрема людина готова реалізувати свої здібності, — або в Німеччини не буде майбутнього". Тоді німців ніхто не розглядав як жертву режиму. Німці, нагадував німецький філософ К. Ясперс у книзі "Питання про війну", несуть політичну відповідальність за режим, за діяння режиму, за фюрера, за беззастережне підкорення авантюристу. Ясперс вважав, що суспільство, яке усвідомлює свою відповідальність, пробуджується до політичної свободи. "Благо поразки" полягало в алергії до мілітаризму, до військових, армії, маршируючих колон. У післявоєнній Німеччині до влади прийшли нові політики — К. Аденауер, Т. Хейс, К. Шумахер, Л. Ерхард, В. Брандт — нічим не пов'язані з попереднім режимом. Вони багато зробили, щоб спрямувати Західну Німеччину по демократичному шляху, ввести її в західноєвропейське суспільне русло.

Спочатку союзні держави проводили у своїх зонах окупації Німеччини більш-менш узгоджену політику. Було розпущено та заборонено нацистські організації, притягнуто до судової відповідальності воєнних злочинців й активних нацистів. Вживалися заходи з метою відновлення виробництва. З антифашистських активістів створювались органи місцевого самоврядування, які працювали під контролем окупаційної влади. З метою ліквідації великого землеволодіння (понад 100 га) було проведено земельні реформи. Вилучені ділянки розподіляли між малоземельними селянами і сільськогосподарськими робітниками. Було розукрупнено найбільші монополістичні об'єднання в економіці, демократизовано систему народної освіти, вищої школи, культури.

Однак відразу почали виявлятися чимраз більші відмінності в підході до відродження країни. Американські, британські та французькі окупаційні власті у своїх зонах проводили політику, спрямовану на побудову демократичного громадянського суспільства, заснованого на свободі особи, її невід'ємних правах, приватній власності. Було дозволено діяльність демократичних партій і організацій. Зокрема, на території трьох західних зон виник Християнсько-демократичний союз (ХДС), а в Баварії— Християнсько-соціальний союз (ХСС). Ці партії, близькі за політичними принципами, залишаючись самостійними, утворили "робочу співдружність ХДС/ХСС". Головою ХДС став Конрад Аденауер, відомий політичний діяч періоду Веймарської республіки, який зазнав переслідувань у роки нацистського режиму. Вплив ХДС/ХСС швидко зростав. Політичні діячі ліберального ґатунку утворили Вільну демократичну партію (ВДП), що стала виразницею інтересів промисловців, верхівки середніх верств. Відновила діяльність Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), під впливом якої перебували відроджені профспілки.

Західні держави прагнули до розширення господарських та інших контактів між своїми окупаційними зонами. У грудні 1946 р. США і Велика Британія підписали угоду про економічне об'єднання своїх зон, яке назвали Бізонією (1946). Після приєднання до неї у 1948 р. французької ,зони окупації Бізонія перетворилась у Тризонію. Швидкій відбудові зруйнованої економіки Західної Німеччини значною мірою сприяло її приєднання до "плану Маршалла", за яким вона одержала близько 4 млрд. доларів американської допомоги та кредитів.

На відміну від політики своїх недавніх союзників, СРСР в окупаційній зоні готував грунт для насадження тоталітарного режиму. В; влітку 1945 р. радянська влада відновила Комуністичну партію Німеччини (КПН) на чолі з Вільгельмом Піком. Саме на неї опирала Радянська військова адміністрація в Німеччині (РВАН). Комуністам; надавали керівні посади в органах самоврядування, в управлінні промисловими підприємствами, справами освіти й культури. Було дозволено діяльність Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), очолюваної Отто Гротеволем, яка відразу ж заявила про готовність співпрацювати з комуністами. Тоді ж виникли декілька інших партій Християнське-демократичний союз (ХДС), Ліберально-демократична партія Німеччини (ЛДПН) та ін. Вони мали суто фасадовий характер. Для полегшеного спрямування діяльності дозволених політичних угруповань їх було об'єднано у Блок антифашистсько-демократичних партій під фактичним керівництвом КПН, а вже 1946 р. КПН і СДПН було з'єднано у Соціалістичну єдину партію Німеччини (СЄПН). Керівні пости залишилися за комуністами. Об'єднання, по суті, ліквідувало соціал-демократію.

За наказом РВАН під приводом того, що вони належали активним нацистам, воєнним злочинцям і монополістам, було конфісковано й передано органам самоврядування понад 9 тис. промислових та інших підприємств. У такий спосіб було одержавлено дві третини промислового виробництва. Вибори до місцевих органів самоврядування 1946 р. проводились так, що практично всі голоси одержав Блок антифашистсько-демократичних партій і половину з них — СЄПН.

2) Створення ФРН: державно-правовий розвиток

У 1946—1948 рр. загострилися незгоди й суперництво між СРСР і західними державами з усіх проблем світового розвитку, зокрема і з німецького питання. Сторони взаємно звинувачували одна одну у відході від потсдамських рішень і у проведенні курсу, спрямованого на роз'єднання Німеччини. Зрештою, фактичний розкол країни став закономірним наслідком протистояння в Європі та світі двох могутніх блоків держав, очолюваних США і СРСР.

В 1948 році в Західній Німеччині було проведено низку реформ , які фактично стали приводом для роз’єднання Німеччини.

У 1947 р. в Західній Німеччині обсяг виробництва продукції становив лише 36 % рівня 1936 р. Мав місце примітивний натуральний обмін. Точилася боротьба між прихильниками планової і ринкової економіки. Господарська реформа 1948 р., проведена в західних зонах, фактично мала дві складові: грошову та цінову. Перша почалася в ніч на 21 червня відміною старих райхсмарок і введенням дойчмарок. Кожен житель Німеччини отримував на руки 40 дойчмарок (пізніше було добавлено ще 20). Пенсії, зарплата і квартплата й надалі підлягали виплаті 1:1. Готівка і половина приватних збережень обмінювались у співвідношенні 1:10.

Реформа цін, що розпочалася через три дні, відміняла принципи "примусового господарювання", скасовувала адміністративний розподіл ресурсів та контроль за цінами з боку держави. Ідеологом господарської реформи був відомий німецький економіст Людвіг Ерхард. Його книга "Добробут для всіх" популярна в усьому світі.

Французи Жак Рюеф та Андре П'єр так описали період початку реформи в Західній Німеччині: "Ще напередодні німці безцільно бігали по місту, щоб додатково розшукати які-небудь жалюгідні продукти харчування. А наступного дня їхні думки вже концентрувалися тільки на тому, щоб зайнятися виробництвом цих продуктів харчування. Напередодні на обличчях німців лежала печать безнадії, а наступного дня вся нація з надією дивилася в майбутнє". Усі обмеження були скасовані, у тому числі на зарплату і встановлення цін.

Ерхард розумів: щоб подолати кризу, треба вдосконалювати не розподіл, а піднімати виробництво, забезпечити вільну конкуренцію. Підприємства звільнялися від безпосереднього впливу бюрократії. За таких умов відбувся перехід до ринкової економіки. Ерхард попереджував тоді: "Якщо ми знову повернемося до централізованого економічного планування, то воно поступово і невпинно приведе нас до примусової господарської системи, до господарства бюрократичних установ, зрештою, до тоталітаризму". Радянська влада під тим приводом , що сепаратна грошова реформа підриває економіку східної зони, заборонила вільне сполучення із західними зонами. А також наземне сполучення між Західною Німеччиною і Західним Берліном. Останній опинився у блокаді , а його населення -- без продовольства і товарів першої необхідності. США, Велика Британія та Франція терміново організували "повітряний міст" між Західною Німеччиною і Західним Берліном. Лише таким чином вдалося налагодити постачання населенню міста продуктів і товарів.

Блокада Західного Берліна тривала до травня 1949 р. Переконавшись, що змусити своїх колишніх союзників піти із Західного Берліна не вдасться, Сталін вимушений був зняти блокаду. Проте економічні відносини між Західною і Східною Німеччиною так і не нормалізувалися.

Рік 1948-й для обох частин Німеччини — Західної і Східної — період державотворення, то був наслідком об'єктивної необхідності, зумовленої розколом. З 1 вересня 1948 р. у прирейнському місті Бонні засідала Парламентська Рада, яка творила конституцію майбутньої ФРН.

8 травня 1949 р. Парламентська Рада ухвалила конституцію ФРН: ФРН — федерація десяти земель, які мають дуже широкі повноваження; глава держави — президент, в активі прерогатив якого лише представницькі функції; в разі необхідності — розпуск бундестагу та призначення нових виборів. Вища законодавча влада здійснюється бундестагом та бундесратом. Перший обирається на основі багатопартійної системи всіма громадянами, що мають право голосу, терміном на чотири роки. Бундесрат (верхня палата) формується як представницький орган земель; члени бундесрату обираються ландтагами. Глава уряду — бундесканцлер. Обирається бундестагом на основі результатів виборів. Бундесканцлер — глава виконавчої влади. ФРН — парламентська республіка. Конституція 1949 р. забезпечувала широкі права і свободи громадян. Конституція узаконювала мирний характер ФРН: німецькі війська не можуть використовуватися за межами країни. Основний закон (ст.23) проголошував, що ФРН – держава перехідного періоду, створена від імені всіх німців з перспективою майбутнього возз’єднання з нею решти німецьких територій у кордонах 1937 року (ця стаття фактично і стала основою для об’єднання Німеччини). Німці, що проживали в межах цієї території (території 1937 року), автоматично ставати громадянами ФРН. Ця стаття конституції стана постійним джерелом напруженості у стосунках ФРН з сусідніми державами — Польщею, Чехословаччиною. СРСР. У цілому ж конституція закріпила демократичний характер розвитку ФРН, сприяла становленню німецькою високо розвинутого суспільства, визначила соціальний характер ринкової економіки, тобто економіки, що працює на забезпечення потреб та інтересів громадян. Важливу роль у соціально-ринковій економіці відігравала також система "Мітбестіммунг" (співучасть у пришиті рішень). Згідно з законом службовці мані половину місць у наглядових ралах великих компаній, які наймали й звільняли менеджерів.

На виборах 14 серпня 1949 р., в яких брали участь 36 партій, перемогли центристи. 20 вересня Конрад Аденауер сформував новий уряд, до складу якого увійшли представники ХДС/ХСС, ВДП та Німецької партії. Він залишався на посту бундесканцлера до 1963 р.

ФРН закріпила тенденції, що намітилися в західних зонах: а) прозахідна демократична-орієнтація: б) невизнання до певної міри реалій, що склалися в Європі після Другої світової війни: розколу, насадження комунізму в Східній Німеччині, нових кордонів, чому сприяла відсутність їх юридично-правового оформлення.

Висновки

Демократична конституція ФРН, реформи 1948 року заклали підвалини для швидкого економічного розвитку країни. За 50-ті роки середньорічний приріст продукції становив 9-10%, тоді як у США -4%, Великій Британії – 3%. За рівнем економічного розвитку ФРН вийшла на одне з перших місць у світі. Бурхливе економічне піднесення у 50-х роках назвали "німецьким економічним дивом". Передумовами цього дива стали докорінне оновлення основного капіталу в промисловості й сільському господарстві, раціоналізація та інтенсифікація праці.

Прийняття ж демократичної конституції і гнучка політика канцлера дали змогу достатньо швидко відновити престиж Німеччини на міжнародній арені. Уже в 1952 році було підписано Загальний договір між ФРН і трьома Західними державами. Ним передбачалося скасування окупаційного режиму в ФРН, проте війська західних держав продовжували залишатися на території Західної Німеччини з метою її оборони від можливої агресії зі Сходу.

Список використаної літератури

1. Бураков Ю.В., Кипаренко Г.М., Мовчан С.П. Всесвітня історія. Новітні часи 1945-1998. – К., 1998.

2. Всемирная история /под ред. Г. Поляка, А. Марковой. – М., 1997.

3. Газін В.П., Конилов С.А. Новітня історія країн Епроп та Америки. – К., 2004.

4. Гончар Б.М., Козицький М.Ю., Мордвінцев В.М. Всесвітня історія. – К., 2002.

5. Новейшая история стран Європы и Америки. ХХ век. В 3-х ч. / Под ред. А.М. Родригеса и М.В. Пономарева. – М., 2001.

6. Рожик М. Є., Ерстенюк М.І. Всесвітня історія.-К., 2000.

7. Тегеран. Ялта. Потсдам. Сб. док. Изд. 3.-- М., С. 387-389, 390.

8. Фенербах О. Крах и возрождение Германии. Взгляд на европейскую историю ХХ века. – М., 2001.

9. Хрестоматія з новітньої історії. – К., 1972.