Нумізматика та нумізматичні джерела

Нумізматика та нумізматичні джерела

Реферат

на тему:" Нумізматика та нумізматичні джерела"

Зміст

 

1. Вступ. Нумізматика як допоміжна історична дисципліна

2. Виникнення нумізматики, оформлення її в наукову дисципліну

3. Виникнення грошей, їх роль в суспільстві. Види грошей

4. Нумізматичні джерела

Список використаної літератури

1. Вступ. Нумізматика як допоміжна історична дисципліна

Нумізматика наука про монети, що вивчає історію грошового обігу по його матеріальних залишках. Нумізматику також цікавлять історія техніки монетної справи, розвиток медальєрного мистецтва і інші питання, повязана зі специфічним виглядом історичних джерел монетами, медалями, жетонами. До нумізматики також традиційно відносять і вивчення паперових грошей (боністику).

Як допоміжна історична дисципліна нумізматика дає важливий матеріал для розвязання проблем історії, археології, політичної економії, мистецтвознавства, мовознавства і інших наук. Завдяки широкому обхвату багатьох проблем вона висунулася серед допоміжних історичних дисциплін. У деяких випадках, наприклад в дослідженні товарно-грошового обігу, нумізматика придбала, на думку ряду дослідників, значення самостійної науки (І.Г.Спасський, В.Л.Янін).

Нумізматика з”ясовує грошові системи старовини і їх еволюцію в процесі історичного розвитку. У цьому відношенні вона тісно поєднується з іншою допоміжною історичною дисципліною метрологією, оскільки монети є мірою вартості.

Основними задачами нумізматики є вивчення історії монетної справи, грошово-вагових систем і грошового обігу. Багато які важливі проблеми історії економіки і торгівлі неможливо вирішити без спеціального аналізу нумізматичних даних. Процес. нумізматичного дослідження багатогранний, він включає в себе всебічне вивчення самих монет, зображень, написів, ваги, розміру, складу металу, а також складу і топографії монетних скарбів. Аналіз поширення знахідок окремих монет і скарбів створює можливості для важливих висновків по історії економіки, грошового обігу, торгівлі і торгових шляхів. Вивчення ваги монет (грошова метрологія) може виявити грошові реформи, про які немає абсолютно ніяких відомостей в письмових джерелах.

Ведучу роль у вивченні грошового обігу грають монетні скарби, що є в цей час основним об”єктом нумізматичного дослідження. Монетним скарбом називається будь-який комплекс монет від декількох примірників до десятків тисяч, заритий в землю умисно з метою збереження або випадково, що попав в неї.

Нумізматика, як будь-яка наука, виробила свою термінологію: аверс - лицьова сторона монети (звичайно має зображення герба або портрета правителя держави, що карбував монету); реверс - оборотна сторона монети; гурт - оброблений край (ребро) монети (розрізнюється гурт гладкий, мальований і з написами; гурт ускладнює підробку монети); монетне поле поверхня лицьової або оборотної сторони монети;

легенда напису на монеті; номінал - позначена вартість монети; лігатура - домішка недорогоцінного металу в срібних, золотих і платинових монетах, виражена в процентному відношенні до загальної ваги монети; монетний прибуток - різниця між номіналом монети і вартістю її виготовлення (включаючи вартість металу, з якого вона зроблена; монетний прибуток - належить державі, що випускає монету); монетна стопа - співвідношення між вагою металу в монеті і певною вагою того ж металу як товару (залежить від номіналу монети і вартості дорогоцінних металів як товару); псування монети - зменшення кількості металу в монеті (або збільшення лігатури) при збереженні номіналу; монетний тип - сукупність зовнішніх даних монети.

Тут приведені лише деякі з нумізматичних термінів, найбільш загальні по значенню. З іншими поняттями, що відносяться до окремих розділів нумізматики, можна ознайомитися в процесі використання рекомендованої літератури.

2. Виникнення нумізматики, оформлення її в наукову дисципліну

 Термін „нумізматика” походить від латинського numizma „монета”. Першим етапом розвитку допоміжної наукової дисципліни було любительське колекціонування монет. Збирачів захоплювали різноманітність типів монет, порівняно часті знахідки старовинних примірників, відносна легкість визначення і класифікації і, нарешті, зручність зберігання. Вже в епоху середньовіччя в багатьох містах Європи існували великі приватні збори монет переважно античної епохи. Колекціонування сприяло збереженню старовинних монет від знищення. По мірі накопичення стало питання про їх вивчення. Власники великих колекцій самі або за допомогою вчених почали досліджувати і описувати монети, складати каталоги, підбирати серії аналогічних примірників. З”явилися спеціальні, сховища великих колекцій „мюнцкабінети”.

Наступним етапом була наукова класифікація монет і поява перших досліджень нумізматичного матеріалу. Родоначальником наукової нумізматики вважається віденський колекціонер і вчений І. І. Еккель (1737 - 1798).

Перші відомості про колекціонування монет в Росії припадають на другу половину XVII ст. Але вже на початку XVIII ст. збирання монет стає модою. У першому російському музеї Кунсткамера, заснованого Петром I в Петербурзі, була велика колекція монет і медалей. Пізніше Кунсткамера неодноразово поповнювалася, а потім експозиція передана в Ермітаж. У цей час нумізматична колекція Ермітажа одна з найбільших в Європі.

 Перші праці по російській нумізматиці нарівні з цінними спостереженнями містили багато наївних тлумачень і фантастичних відомостей про ті або інші монети. Лише в 1834 р. зявилася книга А. Д. Черткова „Опис древніх російських монет”. Вона поклала початок наукової класифікації давньоруських монет.

Великий внесок у вивчення монет Росії вніс А. В. Орешников. Залишені ним праці по нумізматиці Північного Причорномор”я і фундаментальна робота „Російські монети до 1547 р.”, що вийшла в 1896 р., досі служать посібником для дослідників.

Після жовтневого перевороту нумізматика міцно увійшла в коло допоміжних історичних дисциплін. У 1924 р. розділ по нумізматиці був вміщений в книзі А. М. Большакова „Допоміжні історичні дисципліни”. У подальші роки в численних роботах по вітчизняній і зарубіжній нумізматиці, серед яких велике місце займають праці А. Н. Зографа, І. Г. Спаського, В. Л. Яніна, розглянуті важливі теоретичні питання, введені в науковий оборот нові матеріали.

У радянській історіографії нумізматику умовно ділять на античну, візантійську, східну, західну і російську (включаючи радянську). Вивчення кожного з перерахованих розділів має свої специфічні межі.

 Грунтовно з розвитком російської нумізматики в радянський час знайомить стаття: І. Г. Спаський „Нумізматичні дослідження (Росія, Україна, Білорусія) в 1917 - 1967 рр.”.

3.Виникнення грошей, їх роль в суспільстві.Види грошей

Серед численних функцій грошей в суспільстві основною є їх роль як коштів обміну. Поява обміну йде корінням в глибоке минуле. Археологічно зафіксований обмін в епоху верхнього палеолита. Про це ж свідчить энтография. Спочатку зародився примітивний міжплемінний обмін. Його стимулювали неоднакові умови навколишнього середовища, що оточувало первісну людину. Предметами обміну могли служити: риба (у жителів морського побережжя), плоди, хутра, слоняча кістка (у лісових мисливців), кремінь, метал і інші види дефіцитної сировини для виготовлення знарядь (у жителів гір).

Первинні форми обміну „товар за товар” виключають вживання грошей, але дуже незручні. Поступово в процесі мінових операцій, виявляється якийсь товар або декілька видів товару, найбільш поширених при обміні. Такий товар стає еквівалентом інших.

 Поширеною формою грошей були худоба і шкури тварин. Про це свідчить лінгвістика. Худоба і гроші називаються однаково в багатьох древніх мовах. У окремих випадках це простежується і понині; так, англійське „тресипюіз” (бідний) походить від латинського „ресита” (гроші), утвореного в свою чергу від „ресиз” (худоба). Значить, „тресипюіз” з урахуванням аналізу може бути переведено як „безскотний”. Таке слово, як „капітал”, походить від латинського „сари” і „сарна” (голова, голови) і повязане з древнім підрахунком майна по головах худоби.

Крім худоби, широко відомі як товар-посередник раковини каурі, що мали розповсюдження на побережжі Індійського океану аж до XVIII в. У деяких місцях навіть були вироблені своєрідні грошові системи на основі раковин. Так, на західному побережжі Африки грошова одиниця „шнур” складалася з нитки з 40 нанизаними раковинами каурі. 50 шнурів складали „голову” (2 000 каурі); 10 голів складали „мішок” (20 000 каурі); у зовнішній торгівлі 3 голови прирівнювалися до 1 долара.

Крім худоби і раковин, роль грошей відігравали: зв”язки зубів акули в Меланезії, черепи корів на Кілімантані, шиті пояси вампум у індіанців Північної Америки, слоняча кістка і бруски солі в Африці, тютюн в Вірджінії, цегельний чай в Монголії і багато які інші товари. Людство перепробувало, сотні видів грошей, поки не прийшло до найбільш зручних - металевих.

 Ваговий метал в злитках різних форм швидко входить в товарообмін, оскільки має важливі переваги перед іншими видами грошей. По-перше, метал не псується і займає мало місця, його зручно зберігати, перевозити і т. д. По-друге, метал легко розділити на рівні частини, що дуже важливо при обміні.

Поступово ведучу роль в торгівлі займають вагове срібло і золото. Щоб перешкодити можливому обману, тобто вживанню в торгівлі низькопробних або неповновагових шматків металу, люди почали ставити на повновагових злитках клейма, що гарантують їх якість. Так з”явилися перші монети. Батьківщиною їх вважається маленька держава давнього світу Лідія, розташована в Малій Азії. Час появи перших монет припадає на VII ст. до н. е.

4. Нумізматичні джерела

Першу появу монет на територї нашої держави пов’язують з грецькою колонізацією Північного Причорномор’я, що розпочалася у VII-VI ст. до.н.е. До початку колонізації греки Малої Азії ще не знали карбованої монети. Учені довели, що найдавніші монети відливалися переважно з електру (сплаву золота і срібла), а в Північно-Західному Причорномор’ї найдавніші монети виготовляли із бронзи (сплаву міді з оловом). Покровителем іонійців, які заснували більшість грецьких поселень на теренах Південної України, був Аполлон Дельфіній. Тому не випадково в Ольвії спершу почали виготовляти бронзових дельфінчиків, які, власне, ще не буди монетами, але вже виконували функцію не лише оберегів, а й грошей, вага котрих іноді сягала 100 г і більше. До другої половини 6 ст. до н.е. центром античної держави в Нижньому Побужжі було поселення на о.Березань. В Ольвії в цей час, як і на всьому північно-західному Причорномор'ї, в якості грошових знаків існують так звані монети-стрілки - бронзові кінчики стріл.

Згодом ольвіополіти почали відливати великі бронзові монети – аси - трьох номіналів із зображенням сови. Карбування монет у Пантікапеї розпочалося близько 530-520 рр. до н.е. Виявлені цікаві зразки монет, що виготовлялися не лише державою, а й храмом Аполлона Лікаря. Цей факт пов’язаний з діяльністю представників знатного мілетського роду Археанактидидів, які стали спадкоємними жерцями цього храму. Останній із них випустив монету із зображенням скальпа лева. Монети карбувалися також у деяких полісах (Німфея, Феодосія, Херсонес, Тіра та ін.) серед них є чудові зразки бронзових (халки, тетрахалки), срібних (драхми, дидрахми, тетрадрахми), та золотих (статери) монет. Їх зміст і форма несуть відбиток впливів політичних, економічних та соціальних історичних умов розвитку античних міст Північного Причорномор’я.

З початком римської експансії на Півдні та в центральних регіонах України з’являються римськи монети, переважно срібні динарії. Найдавніші з них датовані II – I ст. до н.е., зокрема срібний денарій Люція Вера, карбований у 162 р. до н.е. Цю монету було виявлено на Печерську, в Києві, у 1937 р. Проте найбільшого поширення на наших землях римські монети набувають у I - III ст. н.е., про що переконливо свідчать численні скарби римських монет, речей, коштовностей тощо. Вважають, що монети Стародавнього Риму були першою грошовою одиницею Києва й перебували в обігу до VIII ст. Історики тривалий час не могли дійти згоди щодо ролі цих монет у господарському житті тогочасних праукраїнців, які ще не мали розвиненої держави і грошового обігу, адже в суспільствах, подібних до антського, гроші ще не були в обігу. Деякі денарії мали дірки, тобто використовувалися як прикраси або ж як сировина для ювелірів, які переплавляли монети й виготовляли із них прикраси. Проте чимало монет потрапляло до скарбів неушкодженими. Вчені дійшли висновку, що вони використовувалися племінними вождями для розрахунків з Римом. Сусідство з Римською імперією, політичні, військові і торговельні контакти з нею зумовили знайомство давніх антів I – III ст. з грошима раніше, ніж того вимагав рівень їх суспільного розвитку.

Пізніше, під час козацької пори, ці срібні монети одержали в народі дотепну назву "Іванові голівки" (очевидно, через віддалену подібність викарбуваних профілів римських імператорів до популярного в українському іконописі сюжету – „усікання голови Івана Предтечи”). Денарії перебували в обороті на території сучасної України приблизно до V сторіччя.

Починаючи з V ст. на українські землі потрапляють візантійські монети. Тодішнє населення українських земель - анти - використовували візантійські монети: соліди (золоті), гексаграми (срібні) фоліси (мідні). Фоліс, у свою чергу, ділився на 40 нумій (монети номіналом у різну кількість нумій також існували в антів). Але в обігу їх було небагато. У різних районах Київщини, приміром, виявлено близько 10 скарбів із візантійськими монетами та дорогоцінними речами. Римська та візантійська монетні системи значною мірою вплинули на розвиток середньовічної європейської монетної справи, в тому числі й на українських землях.

Наприкінці VIII ст. на сучасних українських землях поширюється арабська срібна монета – куфічний дирхем (написи на ньому зроблено стилізованим арабським шрифтом – „куфою”). На арабських монетах немає ніяких зображень, як того вимагала мусульманська релігія. Обидві їх сторони вкриті написами, де, крім цитат із Корана, наведені імена правителів, роки та місця карбування. Із дослідженням куфічних монет пов’язано посилення інтересу до вивчення арабських рукописів, що містили відомості про давню Русь. Зокрема, відомий російський нумізмат початку XIX ст. З.М. Френ встановив, що перші дирхеми, які потрапили на територію України, карбувалися здебільшого в Північній Африці. Він також виявив і дослідив записки Ібн Фадлана та інші арабські рукописи про русів і слов’ян.

Арабські дирхеми з’явився на території Східної Європи не випадково. Саме у VIII – IX ст. Арабський халіфат пережив політичний та економічний розквіт. Арабські купці були частими гостями на ринках Києва та Чернігова. Вони привозили з собою куфічні дирхеми, викарбовані із високопробного срібла, й розраховувалися ними за хутра, мед, віск тощо. Місцеве населення не розуміло куфічних написів на монетах, а при розрахунках враховувались тільки їх вага і якість срібла. Наші предки добре на цьому розумілися, про що свідчать писемні джерела, в яких збереглися місцеві назви дирхемів – „ногата” (від арабського „нагд” - добрий) – для особливо високопробних монет, „куна” - для звичайних, „резана” - для кусочків розрізаного на 2, 4, 8 і навіть більше частин дирхема, що використовувались для дрібних розрахунків. Арабські дирхеми широко вживались на українських землях до кінця ХІ ст., коли їх надходження припинилося через труднощі, що виникли в Арабському халіфаті із карбуванням срібних монет. Між тим, кількість їх на українському ринку була настільки великою, що навіть наприкінці ХІ ст., тобто через півстоліття після припинення їх надходження до Київської Русі, вони продовжували відігравати помітну роль у торгівлі. Проте з кожним роком їх ставало дедалі менше, вони випадали з обігу в скарби, псувалися, написи на них стиралися і їх легко стало підробляти.

У другій половині Х ст. київські князі вже розуміли необхідність налагодження випуску власної монети. Справа полегшувалася ще й тим, що в країні було накопичено значну кількість стертих дирхемів та інших монет, які стали сировиною для створення вітчизняних нумізматичних пам’яток. Простежити розвиток монетної справи в Україні надзвичайно важко, оскільки від монетного виробництва часів середньовіччя не залишилось нічого крім самих монет. Досі остаточно не відомо, де саме розміщувалися монетні двори у Києві та Львові.

Карбування монет на території України розпочалося наприкінці Х ст. спочатку в Києві, а потім у Тмутаракані (друга половина ХІ ст.). Унікальні нумізматичні знахідки свідчать про те, що перші спроби карбування монет робилися за часів Ольги та Святослава. Так, у 1957 р. в Києві під час археологічних розкопок на глибині двох метрів було виявлено найдавніший срібляник, викарбований в період князювання Ольги та Святослава. На одному боці монети зображено двозуб (символ на свинцевих печатках Святослава), а на другому – зігнута у лікті рука, що тримає хрест (символ на печатках княгині Ольги). Ця знахідка унікальна, оскільки подібні монети досі не траплялися в жодному іншому скарбі (монету було передано до музею Інституту археології України).

Монети у Київській Русі випускали Володимир Святославич, його сини Святополк Окаянний та Ярослав Мудрий, а також тмутараканських князь Олег – Михаїл. Обсяг карбування був незначним. Всього було викарбовано лише кілька тисяч монет. Тому й до нашого часу їх збереглося небагато – близько 10 золотих і 250 срібних монет Х – ХІ ст. Очевидно, що для такого незначного виробництва не було сенсу влаштовувати стаціонарний монетний двір. За свідченням західноєвропейських хронік, тогочасний монетний майстер „носив монетний двір у мішку”. Для того щоб виготовити кілька десятків монет за день, достатньо було праці однієї людини, що мала у своєму розпорядженні пару штампів, ручний молот і декілька інших інструментів. Незначна кількість давньоукраїнських монет свідчить про те, що повністю замінити в обігу іноземні монети вони не могли, і їх випуск мав переважно політичне, а не соціально-економічне значення. Виявлені монети засвідчують готовність Київської даржави до впровадження власних грошей, оскільки златники й срібляники виготовлені на високому художньому рівні, зі слов’янськими написами, родовим знаком Рюриковичів, портретними зображеннями князів. Зразком для київських карбувальників правили поширені на Русі візантійські монети, зокрема, златники були схожі на візантійські золоті соліди, а срібляники – на міліарисії.

Нумізматичні джерела з історії України доби середньовіччя дають підстави для висновку про те, що її монетний обіг був тісно пов’язаний із розвитком європейської монетної справи. Періодизація монетного карбування в середньовічній Європі пов’язується з окремими визначальними типами монетних номіналів. Так, Х – ХІІІ ст. вважаються періодом денарія, практично єдиного срібного номіналу середньовічної Європи, що дістав назву від однойменної монети Римської імперії. ХІІІ – початок ХVI ст. – період срібного гроша й золотого флорена. Нові великі срібні монети – гроші (від латинського grossus - великий), швидко поширилися в Європі, але через погіршення якості так само швидко знецінились, перетворившись поступово на дрібні розмінні монети. Із відкриттям наприкінці XV – на початку XVІ ст. в Європі та Америці багатих родовищ срібла в обігу з’явились нові срібні монети значної ваги та високої якості, що відповідали золотій монеті у сріблі, - таляри, доба яких тривала до ХІХ ст. Водночас поширилося карбування високоякісних золотих монет на зразок флоренів і дукатів. Монети всіх періодів європейського монетного карбування широко представлені нумізматичним матеріалом України, оскільки перебували в українському грошовому обігу, слугували засобом накопичення та зберігання певних статків, які можна було б приховати на „чорний день”, передати у спадок тощо.

Наприкінці Х ст. в Києві з’явилися поряд із візантійськими західноєвропейські срібні монети – німецькі пфенінги, англосаксонські пенні, чеські денарії та інші іноземні монети нерідко ставали сировиною для виробництва власних монетних гривень, що були засобом платежу, накопичення, а згодом – головною одиницею грошового обігу. Монети поступово зникали з грошового обігу, поглинуті гривнями, тому період ХІІ – XІV ст. називають як „без монетний” в історії України.

Інтенсивний розвиток землеробства та промисловості, пожвавлення торгівлі, процеси об'єднання давньоруських земель у ХІ ст. сприяли появі в обігу монетної гривні – масивних зливків срібла певної ваги (між 160 та 205 грамами залежно від типу) та форми. Нею сплачувались борги, данина, контрибуції. Монетні гривні були лише в Русі ХІ-ХV ст., і більше ніде в світі як грошова одиниця не використовувались. З їх розповсюдженням у ХІІ-ХІV ст. на землях Київської Русі майже повністю припинилося надходження монет з інших країн.

Відомо кілька типів гривні: київські, новгородські, псевдокиївські, чернігівські. Київські гривні мали вигляд шестикутних зливків срібла вагою 160 г, новгородські – важили 204 г і мали видовжену та тонку паличкоподібну форму. Псевдокиївські та чернігівські гривні за вагою наближались до новгородських. Їх виникнення було спробою об'єднати південну та північну різновагові гривневі системи. Відомі також «татарські» гривні, що ними Південна Русь сплачувала данину Орді. Важать вони стільки ж як і новгородські, а формою нагадують човник. В ті часи гривні широко виконували функції засобу платежу та накопичення. Досить часто такі гривні знаходять у скарбах із золотоординськими монетами. Слід зазначити, що гривні певний час, перебували в обігу поряд із монетами після закінчення так званого „безмонетного” періоду. Поки що вченим не вдалося встановити курс гривень щодо київських, галицьких та інших монет українського ринку XIV ст. поступово гривні зникають з обігу, стають одним із джерел карбування срібної монети.

Усі монетні гривні, окрім новгородських, проіснували до середини – другої половини ХІІІ ст. Новгородські, найбільш життєздатні, – до кінця ХV ст., і поступово були витіснені монетами чужоземних княжих дворів, а пізніше – монетами та паперовими грошима Російської імперії. Із втратою державності українських земель слово „гривня” поступово вийшло з ужитку і було забуте на кілька століть.

У ХІІІ ст. в Україні певне поширення мали монети Золотої Орди – дирхеми, які трапляються у скарбах. Зокрема, в Києві було знайдено срібну золотоординську монету ХІІІ ст. на території Софійського монастиря у 1882 р. Більша кількість дирхемів потрапила в Україну в XIV – XV ст. Як відомо, у другій половині XV ст. Золота Орда перебувала у стані глибокої політичної кризи. Хани змінювалися настільки швидко, що єдиною згадкою про них залишилися випущені ними монети, які дали змогу вченим дізнатися про роки та час їхнього правління.

В XIV ст. закінчується „безмонетний” період і на території нашої держави починають ходити монети Чехії, Литви, Польщі, Німеччини, Угорщини, Австрії, Московської та інших держав.

Монетне виробництво на українських землях було відновлене на Львівському та Київському монетних дворах у XIV ст. Точне місце їх знаходження досі невідоме, однак нумізматичні пам’ятки та спорадичні згадки в писемних джерелах дають можливість простежити історію монетної справи в Україні протягом XIV – XV ст. Зокрема відомо, що Львівський монетний двір належав польському королю, і в 1408 - 1411 рр. міська влада робила спроби викупити його. Працював Львівський монетний двір на сировині, що привозилась із Семиграддя. Основу монетної стопи становила гривня срібла вагою близько 198 г. Протягом 1389 - 1399 рр. тут випускали монети з практично чистого срібла (875 – 938-ї проби) вагою 0,96 г кожна. Однак поступово до монет почали додавати лігатуру – домішок неблагородних металів (олова, міді). Наприкінці XIV ст. галицькі монети містили лише 50% чистого срібла. Карбування монет на Львівському монетному дворі тривало з 1351 по 1414 рік.

Серед нумізматичних пам’яток галицького походження особливу увагу дослідників привернув так званий руський півгріш Владислава Опольського, який виявився цінним джерелом вивчення не лише грошового обігу й торгівлі, а й юридичного статусу цього князя в Галицькій землі. Зокрема, монети, що карбувалися у Львові в роки його правління (1372 - 1378), мали такі легенди: „Князь Владислав – монета Русі”, „Князь Владислав – Людовика короля Угорщини”. Вони означали, що монети належать Людовику, а контроль за їх карбуванням здійснював його підлеглий – князь Владислав. Монети засвідчували, що Галицька земля на правах автономії входила до складу володінь Людовика, який водночас був польським та угорським королем.

Історія київського монетного карбування, на відміну від львівського, майже не відображена у писемних джерелах й вивчається лише з допомогою нумізматичних пам’яток – київських монет князя Володимира Ольгердовича (1362 - 1394). Вперше вчені дістали змогу грунтовно вивчити їх після відкриття Сосницького скарбу, знайденого на Чернігівщині у 1911 р. В ньому було виявлено близько тисячі київських монет (90% усіх монет, що складали скарб). Застосовуючи метрологічні та інші методи М. Котляр дійшов висновку, що монети Володимира – явище цілком самостійне. Наприклад, зважування показало, що стопа цих пам’яток оригінальна і не запозичена з литовської, польської, московської чи інших монетних систем. Палеографічний аналіз легенд підтвердив, що монети належали саме володимирові, а не Кейстуту або Свидригайлу. Це, поряд з іншими даними, свідчить про незалежну політику князя Володимира, його прагнення відродити державність Київського князівства. Роль цих монет у грошовому обігу України XIV – XV ст. була досить скромною. Вживалися вони лише на території Київського та Чергнігівського князівств, а основною причиною їх появи були не соціально-економічні потреби, як у випадку із галицькими монетами, а політичні обставини. Кожен випуск цих монет (всього їх було 6) за князювання Володимира ніби нагадував світові про Київське князівство.

Київські монети були оригінальними й за технологією виготовлення. Якщо галицькі нумізматичні пам’ятки виготовлялися так само як і західноєвропейські монети (монетні кружальця вирізалися із металевого листа), то київські – викарбовані на заготовках, зроблених із шматочків срібного дроту, розплющених молотом.Такий спосіб виготовлення манетного кружальця відомиї у Росії, де він використовувався з ХVI до початку XVIII ст. При цьому не було відходв срібла й забезпечувався досить високий стандарт ваги монет. Однак монетні заготовки мали овальну форму, що характерно і для монет Володимира Ольгердовича. Точно встановити, хто саме винайшов цю техніку виготовлення монет, сьогодні неможливо, тому дослідники припускають можливість як московського впливу на київську монетну справу, так і навпаки. Дехто вважає, що на обох монетних дворах міг працювати один і той же майстер. Нині ці монети зберігаються у відчизняних та закордоних музеях. Їх зображення можна побачити також на сторінках нумізматичних видань.

Українські монети XIV –XVст. не могли довго втримуватися на внутрішньому та зовнішньому грошовому ринках. Остаточна втрата залишків державності призвела до вилучення із обігу як львівських , так і київських монет, а населення українських земель протягом наступних століть було змушене користуватися монетами іноземного походження.

 До початку XVI ст. в Україні панував празький грош, а також польські і литовські монети, що базувались на ньому. Перші празькі монети, що карбувалися на зламі XIII -XIVст. у Празі, з відки походить їх назва, досить великі для свого часу (середній розмір 3 см.), виготовлені із срібла високої проби. Вони важили близько 3,7 г і вигідно відрізнялися від інших монет. В Україні їх знаходять у скарбах, датованих навіть XVIII ст., а писемні джерела називають їх „доброю чеською монетою” або просто „чехами”. Поширеними в Україні були польські та литовські монети. Основні з них півгріш і динарій. Литовські монети були вар тіснішими, а ніж польські. Тому до кінця XVI ст. вони домінували в українському грошовому обігу, про що всвідчать писемні джерела, а також численні скарби з литовськими монетами ( с. Браниця на Чернігівщині – 2 000 монет, Києво – Печерська лавра – 1 400 монет, м. Дубно 300 монет ).

 У другій половині XVI – першій половині XVII ст.відбувалась грошова реформа у Польщі, результатом якої було введення злотової грошової системи. Термін лічби „золотий” (золотий) спершу використовувався до одиниці грошового обігу, вартість 30 грошів. Серед монет цієї системи були: шостак (6 грошів), трояк (3 гроша ), півторак (1,5 гроша), гріш, півгріш (1/2 гроша ), шеляг (1\3 гроша ), четвертак (1/4 гроша ), денарій (1/8 гроша ). З 1528 р. у Польщі почали карбувати власну золоту монету на взірець угорського дуката. Найбільші номінали ( трояки, шостаки, й дукати ) мали профільне зображення короля на одному боці і гербові зображення орла чи усіх земель, підвладних польському королю – на другому. На рідкісних дукатах і шостаках – вершник ( так звана „погонь”). В 1564 р. було випущено реальний срібий злотий – польсько-литовський таляр, який набув поширення на українських землях у XVII ст.

 Угорські монети – срібні денарії і золоті флорени – також були поширені в Україні. Характерною їх особливістю є зображення на одному боці патронеси Угорщини – Святої Мадонни з немовлям.

 У скарбах виявлених на Півдні України, зрідка трапляються татарські й турецькі монети. Держава Гіреїв у Криму карбувала срібні та мідні невеликі монети - акче. На одному боці яких були викарбувані титули та ім”я хана, а на другому – тамга роду Гіреїв, місце та рік карбування ( легенди арабською мовою ). Із турецьких монет у грошовому обігу України перебували мідні мангири, срібні акуе й золоті алтуні. На них позначалося ім’я і титул султана, мусульманські символи віри, місце та рік карбування. Їх особливістю є „тугра” – складна монограма з літер імені й титулу султана, яка до XX ст. була звичною формою написання імен султанів. Золоті турецькі алтуни за якістю не поступалися флоринам і дукатам. Турецькі монети трапляються у скарбах не лише в Криму та степових районах України, а й у західних та центральних регіонах.

Асортимент монет українського ринку кінця XVI — початку XVIII ст. був надзвичайно різноманітним. Літописець С. Величко, розповідаючи про події в Україні початку XVIII ст., писав, що після Полтавської битви Петро І наказав вилучити з України „монету старовинну польську”— леви, орлянки, чвертки, півталярки, орти, тімфи, шостаки, шаги, чехи, осьмаки і лядські. До сьогодні нумізмати не мають спільної думки щодо реального змісту та вартості таких монет, як орлянки, шаги, осьмаки, лядські. Немало проблем залишаються спірними при вивченні монетної системи України того часу.

Монети Московської держави, які з'являються в Україні в XVI ст., мали архаїчний вигляд: карбувалися з розплющеного дроту і не мали аналогій серед тогочасних європейських монет. Це були копійки із зображенням вершника зі списом, деньги із зображенням вершника із шаблею та полушки із зображенням пташки. На другому боці всіх трьох номіналів позначалися ім'я та скорочений титул царя у строкових легендах.

Московський уряд здійснював на території України систематичне скуповування на ярмарках іноземних монет. Однак лише грошова реформа Петра І кінця XVII — початку XVIII ст. послабила роль монет країн Західної Європи на ринку України. Поступово тут запанувала петровська монетна система. Це великі срібні монети — рублі, полтинники (50 копійок), півполтинники, невеликі срібні монети — гривеники (10 копійок) і п'ятаки (5 копійок). Мідні монети за вартістю мали відповідати срібним, тому мідна копійка набагато важча від срібної. Відтоді у грошовому обігу України почали переважати монети Російської імперії (Катерини II, Павла І та ін.). Крім срібних та мідних в Росії карбувалися й золоті монети, переважно червінці та півчервінці, що відповідали загальноєвропейським нормам карбування монет. З невеликими змінами ця монетна система проіснувала до жовтневого перевороту, а її десятинний принцип і частина номіналів були використані у процесі створення радянської монетної системи.

Враховуючи звичку українського населення до розмінних номіналів Речі Посполітої та Московської держави в XVІІ - XX століттях, у сучасній можливій ретроспекції може бути використаний будь-який з них. Але як розмінна монета до гривні вони не можуть вважатися вдалими.

В писемних джерелах зафіксовані повідомлення профакти чи намагання карбування власної монети на Україні в XVІІ столітті. Вже протягом століття дослідники сперечаються. чи були в Україні власні монети Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Петра Дорошенка. Адже справді, в ході визвольної боротьби українського народу середини - другої половини XVІІ століття із становленням політичних і економічних інститутів молодої української держави виникли передумови для карбування монет. Але досі таких монет не знайдено чи вони не виділені серед виличезного комплексу нумізматичного матеріалу XVІІ століття.

За пропозицїєю гетьмана Івана Самойловича в 1675 році московський уряд з метою вилучення іноземної монети дозволяє випуск особливої монети для України. Монети пов-инні карбуватися на зразок польського півторака-чеха у м. Путивлі. Однак тоді до виробництва монет не дійшло. І лише в 1686-1687 роках чехи були викарбувані на монетному дворі у м. Севську (Орловська область).

Севські чехи замість щита з польсько-литовськими гербами містять московського двоголового орла, навкруги ініціали (латиною) імен і титулів царів Івана і Петра Олексійовичів. На зворотньому боці, як і на польських чехах-півтораках, держава, навкруги якої легенда з позначенням міста карбування - Севська і року.

Севські чехи призначалися для обігу в Україні. Але, зважаючи на дужет низьку якість севських чехів, які були майже мідними, населення відмовлялося їх приймати. У різних місцях виникли небезпечні заворушення, і московський уряд був вимушений у 1687 році видати указ про заборону і вилучення севських чехів. Зараз севські чехи становлять величезну рідкість. Севські чехи, монети для України, не можуть вважатися українськими грошима. Але „чех” як один з найбільш розповсюджених номіналів в Україні, який знайшов своє продовження в монетах карбованих у Севську, напевно, має перевагу в порівнянні з іншими розмінними монетами у випадку ретроспекції.

Державотворчі процеси в Україні в 1917 - 1920 роках потребували створення і власної грошової системи. За час існування Української Народної Республіки Гетьманом і Директорією в обіг було випущено 24 види грошових знаків - карбованців, гривень, шагів. Дві гривні відповідали одному карбованцеві, 100 шагів - гривні.

Чому саме шаги було взято як розмінні грошові знаки, остаточно не з’ясовано. Колишня народна назва польсько-литовських тригрошовиків, які спочатку дорівнювали за вартістю 2 російським копійкам, у ХІХ-ХХ століттях закріпилася за одним з найдрібніших номіналів Російської імперії - 1/2 копійки. Проголошена у Львові 1918 року Західноукраїнська Народна Республіка не мала власних емісій, в обігу перебували австрійські крони та їх розмінні номінали гелери (1. 100 крони), які звалися сотиками. З проголошенням у 1919 році злучення ЗУНР і УНР на території ЗУНР передбачалося курсування і грошових знаків УНР разом з австрійськими засобами обігу. Як зазначає дослідник українських державних грошей 1917 - 1920 років Микола Гнатишак, встановлювалося співвідношення основних грошових номіналів: одна гривня дорівнювалв 80 сотикам (гелерам), 1 крона - 1, 25 гривні. Привертає увагу українська назва австрійського гелера -“сотик“ - 1 сота частка, або „сотка”.

Упродовж XIX—XX ст. відбувався процес витіснення із грошового обігу монет паперовими грошовими знаками (бонами). Однак повністю відмовитись від монет було неможливо, оскільки вони, з одного боку, є грошовим еквівалентом (коли йдеться про забезпечення усієї грошової маси держави золотом), а з іншого — використовуються як дрібні розмінні гроші. В умовах гострих політичних та соціально-економічних криз, які довелося пережити Україні протягом XX ст., монетні системи на її території зазнавали суттєвих змін. Зокрема, не лише дорогі золоті та срібні монети випадали з обігу, а й дрібні розмінні (перші зберігались населенням на „чорний день”, а другі в умовах гіперінфляції просто не були потрібні). Відновити власне монетне виробництво в Україні вдалося лише після проголошення її незалежності (у 1991 р.). У 1992 р. почалося карбування українських монет номіналом 1, 2, 5, 10, 25, 50 копійок, які й сьогодні перебувають у грошовому обігу. Карбуються також монети із дорогоцінних металів на відзнаку видатних історичних осіб та подій, які стають предметом колекціонування і не потрапляють до грошового обігу, оскільки їх реальна вартість набагато перевищує номінал. Ознайомитися із цими монетами можна на сторінках часопису „Українська нумізматика і боністика”.

 Таким чином, нумізматичні пам'ятки складають важливий компонент речових джерел з вітчизняної історії, вони містять цінну інформацію, що дає змогу уточнювати й доповнювати відомості інших груп історичних джерел. Назви старовинних монет подекуди перейшли до паперових грошових знаків. Наприклад, „гривня”, „карбованець” (карбована монета), „рубль” (рублена монета). Вони тривалий час залишалися в усній народній мові, скажімо, радянська купюра в три рублі називалась трояком (троячкою), а монета у 5 копійок — п'ятаком. Цікаво, що інші назви російських дрібних монет, які досить тривалий час були в обігу в Україні, не прижилися й майже не вживалися в усній мові (гривеник — 10 копійок, алтин — 3 копійки, п'ятиалтинний — 15 копійок). Нумізматичні назви й термінологія трапляються в писемних та усних джерелах, що дає можливість точніше визначити час та місце їх створення, справжність й оригінальність. Назви старовинних монет залишились у сучасній грошовій термінології. Скажімо, назва монети „грош” у множині почала вживатися до всього комплексу платіжних засобів країни. Вивчення та використання в історичних дослідженнях нумізматичних пам'яток є одним із важливих завдань історичної нумізматики та джерелознавства.

Список використаної літератури:

1. Історичне джерелознавство: Підручник/І-90 Я.С. Калакура, І.Н. Войцехівська, С.Ф. Павленко та ін. – К.: Либідь, 2003. – 488с.

2. Монеты Ольвии: Очерк денежного обращения Северо-Западного Причерноморья в античную эпоху / П.О. Карышковский – К.,Наукова думка, 1988