Оцінки митної політики Російської імперії першої половини XIX ст. в українській історіографії 1920-1980-х pp.

Оцінки митної політики Російської імперії першої половини XIX ст. в українській історіографії 1920-1980-х pp.

Реферат на тему:

Оцінки митної політики Російської імперії першої половини XIX ст. в українській історіографії 1920-х - 1980-х pp.

Якщо звернутися до оцінок дореволюційними дослідниками митних тарифів Російської імперії першої половини XIX ст., то слід зазначити: їх відмінності були передусім обумовлені тим, що, по-перше, економісти та історики виходили з різних галузевих і територіальних інтересів, по друге, тим, що вони дотримувались різних концепцій економічного розвитку Російської імперії в цілому та України зокрема.

Так само, як і дореволюційні економісти, українські дослідники 1920-х - середини 1930-х pp., які практично розпочинали ґрунтовне вивчення вітчизняної соціально-економічної історії ХГХ ст., не могли обійти увагою "знаменитий тариф" (як його у слід за І. Аксаковим називав у своїй праці і І. Бровер) та інші важливі події митної політики імперії.

Не дивно, що традиція негативної оцінки митного протекціонізму певною мірою перейшла і в українську історіографію. Так, вже у праці 1919 року Д. Баталій вказував, що від високих мит в першу чергу страждали маси менш заможного українського населення. Бо саме вони здебільшого мусили купувати неякісні й дорогі московські вироби для прибутків російської промисловості.

Нові підходи до розгляду російської митної політики першої половини ХГХ ст. з'явились в радянській історіографії 1920-30-х років. Вони призвели до появи нетрадиційних оцінок деяких подій та аспектів ввізних тарифів. Це стосувалось не тільки беззастережного протекціонізму, який настав після 1822 p., але й попереднього періоду відносно фритредерських тарифів. Тут слід особливо відзначити здобутки О. Оглобліна та російського історика О. Преснякова, яким вдалося визначити та дослідити цікавий аспект митної політики 1819 -1821 pp.

В центрі уваги обох дослідників було утворення в період "російського фритредерства" спільної митної території для річкової та транзитної торгівлі на землях колишньої Речі Посполитої в кордонах до 1772 року, з виходом до Чорного та Балтійського морів. На думку О. Преснякова, то була чергова спроба здійснити одне з найбільш грандіозних завдань європейської історії - "споконвічного завдання узгодження економіки та політики на території між Заходом та Сходом Європи, перетійка між Балтійським та Чорним морем". Зазначений регіон, до якого входили землі Польщі, Західної, Правобережної та Південної України, на думку О.Преснякова, віддавна зберігав свою економічну єдність. ("Система водных путей искони связывала насущные интересы местной экономической жизни с выходом на широкие пути международного обмена - к морям Балтийскому и Черному"). Однак, як мусив визнати О. Пресняков, реалізація "споконвічного завдання" на початку ХГХ ст. виявилась утопією. Російська промисловість понесла значних збитків, втративши колосальні ринки збуту, й тому скасування єдиної митної системи в межах колишньої Речі Посполитої було цілком виправдано.

О. Оглоблин, оцінюючи митне законодавство 1819-1821 рр. збоку українських економічних інтересів, не знаходив, на відміну від О. Преснякова, в ньому практично жодної значної вади. При чому втрату російською промисловістю українського ринку О. Оглоблин також оцінював позитивно. "Ідея польської економічної території, - писав він, - втілилася у прусське сукно на східноєвропейських (зокрема, на українському) ринках. Реалізація цього артикулу безперечно виганяла російський капітал із західних країв імперії (Литва, Білорусь, Правобережна Україна)".

О. Оглоблин відзначав, що польський безмитний простір сприяв перемозі на українському ринкові більш якісних та дешевих прусських виробів, бурхливому розвитку транзиту через українські землі. "Український ринок, - зазначав він, - зокрема Правобережжя немов би китайським муром огороджено було від імперії. А на цьому ґрунті, звичайно, могла врешті утворитися спілка українського капіталу з західноєвропейським..." Такі процеси, на думку О. Оглоблина, могли призвести не тільки до економічного розвитку, а й до політичного відродження України. Не дивно, що скасування режиму "вільної торгівлі" в 1822 р. Оглоблин оцінював вкрай негативно.

Нові підходи та аргументи з'явились в українській радянській історіографії 1920-30-хроків і щодо критики російської протекціоністської політики першої половини XIX ст. Вони головним чином були пов'язані з працями О. Оглоблина. Розглядаючи українську економіку як окремий господарчий терен в межах імперії, цей автор висунув на перший план завдання шкоди економічним інтересам України внаслідок протекціоністської митної політики.

Підґрунтям позиції О. Оглоблина, можливо, були, по-перше, погляди економістів-фритредерів, вивченню яких він приділяв значної уваги. По-друге, підхід до економічної політики царського уряду, зокрема, митної, в XVII - XVIII ст. у дослідженнях українських істориків І. Джіджори та М. Слабченка. Останній, між іншим, вважав, що прагнення вільної торгівлі було притаманне українському господарчому теренущеза часів Б. Хмельницького, і вже з кінця XVII ст. цю спрямованість почала приборкувати російська митна політика. Схожі думки висловлював у 1920-ті роки Є. Загоровський.

На відміну від фритредерів ХIХ ст., які "визнавали" підтиском офіційної точки зору наявність позитивного значення тарифу 1822 р. для розвитку російської промисловості, О. Оглоблин, зазначаючи, що та промисловість виникла за межами Наддніпрянщини (головним чином в Московському регіоні), взагалі спростовував наявність будь-яких позитивних наслідків цього акту для України.

На думку історика, тариф був безцеремонним захопленням російським промисловим капіталом ринків збуту на Україні, що зашкодило місцевому господарству, нанесло тяжкий удар по імпорту й експорту ("Тариф 1822 p., хоч і позбавлений на Україні одеським порто-франко, безперечно, обмежив вплив чужоземних товарів на Україні, а це відбивалося на експорті"), погіршувало зв'язки зі світовим господарством й сильніше втискувало Україну (особливо Правобережжя) в економічний терен імперії. Тариф 1822 p., на думку Оглоблина, дозволяв російській промисловості визискувати значні кошти з українського господарства (про те ж саме, писав ще І. Аксаков, розцінюючи це, як позитивний фактор). "Активний баланс в торгівлі Чорноморсько-Азовських портів, і, мабуть, на західному кордоні Україні, - був зрівноважений на півночі, де російська промисловість після тарифу 1822 р. заливала український ринок своїми виробами, насамперед текстильними (ще й металевими). Те золото, що йшло на Україну з Чорного моря, тут не затримувалося і викачувалося на північ. Тариф 1822 року в умовах політичного панування російського капіталу й колоніальної політики його на Україні збирав українську економіку в ярмо аграрного господарства, що за несприятливої кон'юнктури світового хлібного ринку у другій чверті XIX ст. гальмувало розвиток українського капіталізму".

Схему використання митного протекціонізму для відбирання у господарства Наддніпрянщини коштів, які приходили за хліб з-за кордону, О. Оглоблин запровадив у вітчизняну історіографію вперше, однак цей механізм "викачування" грошей добре розуміли і автори ХГХ ст. (наприклад, В. Кулик, що його погляд був наведений в попередній частині).

О. Оглоблин розглядав протекціоністські тарифи в контексті інших законодавчих актів царського уряду, що допомагали російській промисловості утримувати український ринок (в наступному розділі буде сказано, як він розумів співіснування цих тарифів з дією одеського порто-франко). Так, за О. Оглоблиним, обурення російських фабрикантів викликали стрімкі успіхи промисловості Царства Польського (К.Воблий свого часу писав, що то фактично була німецька промисловість, пересаджена на польський грунт), вироби якої після тарифу 1822 року значною мірою зайняли місце витіснених іноземних товарів на ринках імперії і особливо на Україні.

Тому, на думку О. Оглоблина, царський уряд і прийшов на допомогу російським промисловцям і під, цілком формальним, приводом "покарання" поляків за повстання у 1931 році фактично перекрив шлях польським товарам на ринки імперії (дореволюційні автори, наприклад К. Лодиженський, вважали підвищення мит на кордоні з Польщею 1831р. виправленням несправедливості, яка ніби існувала по відношенню до російських виробів до того). Відтоді російські промислові вироби вже не мали на українському ринку будь-яких серйозних конкурентів.

За О. Оглоблиним, найбільш постраждала від тарифу 1922 року торгівля Одеси ("особливо помітні були наслідки нової митової системи в одеській торгівлі. Одеська торгівля перед 1822 роком розвивається надзвичайно швидкими темпами. Після 1822 року торгівля одеська занепадає. Падає довіз закордонних товарів. Зменшення імпорту мусило відбитися також і на експорті, що в несприятливих умовах світового хлібного ринку спричинило до великих труднощів у збуті українського збіжжя"). І це, на думку історика, обумовило запеклу полеміку між захисниками одеського товарообміну та російськими прихильниками протекціонізму вже у 1820-1830-х роках.

О. Оглоблин зазначав, що зацікавленість Росії у промисловій відсталості України розуміли вже сучасники, наводячи точку зору економіста М. Яснопольського. Схожі думки він міг знайти і в інших авторів XIX ст., як, наприклад, у вже згадуваного П. Стойковича ("...итак, какое же направление может принять современное развитие наших хозяйств? Останутся ли они при своем прежнем земледельческом характере, или обратятся к фабричной деятельности, по примеру северных губерний России?.. - конкуренция не только западных государств, но и внутренних губерний России подавила бы эту деятельность в самом зародыше").

За О. Оглоблиним, митний протекціонізм ХГХ ст., посилюючи позиції російських промислових виробів, практично не сприяв розвитку промисловості української, зокрема бавовняної. Остання, на думку визначного історика, була на той час вже майже придушена російською конкуренцію і посилення цієї конкуренції внаслідок тарифу 1822 р. слабким украшським промисловцям лише зашкодило. "Митна політика Імперії, - писав О. Оглоблин, - що після тарифу 1822 року створила якнайсприятливіші умови задля розвитку російської (московської) бавовняної промисловості, навпаки великою мірою обмежувала тії пільги, що з них міг би скористати в український промисловий капітал у загальних рамках протекційної системи". Отже, на думку О. Оглоблина, російський протекціонізм приносив українському господарству лише шкоду і був одним з головних інструментів колоніального визиску Наддніпрянщини з боку Росії.

М. Слабченко, так само як і О. Оглоблин, вважав митний протекціонізм засобом для підкорення російською промисловістю ринку внутрішнього, особливо на Україні: "В наших ярмарках особливо були зацікавлені російські купці, для котрих Україна являлась не тільки ринком, де здобувалась сировина, а й тому, що сюди саме збувався крам нижчої якості... постачений з Росії крам був далеко гірший за розповсюджуваний у самій Росії, а ціни на нього стояли на Україні вище на 10-20%. Тарифа 1822 року надавала московським купцям особливі льгота... Російський мануфактурний крам усунув український зовсім... Чужоземні вироби, дякуючи тарифам, дорожчали в ціні й усувались більш приступним російським виробництвом. Врешті одержалось таке становище, що українські торгівці випускали на "роковії" ярмарки тільки сировину чи худобу, російські ж усілякі мануфактурні вироби. Лише на ярмарках меншого калібру з'являлись місцеві вироби".

Оцінки російського протекціонізму першої половини XIX ст. О. Оглоблина та М. Слабченка поділяли історики О. Варнеке (він, зокрема, зазначав: "Чужоземні вироби завдяки тарифам дорожчили в ціні і усувались більш підступним російським виробництвом")

Отже, зняття певних ідеологічних бар'єрів та застосування нових методологічних підходів до вивчення історії українського господарства у 1920-х pp. привело тогочасних українських науковців до майже одностайної та беззастережної негативної оцінки протекціоністської митної політики першої половини ХГХ ст. Це певною мірою було обумовлено новими підходами до вивчення українського господарства загалом. Оцінками тих чи інших подій з боку економічних інтересів України і припущенням того, що ці інтереси могли не співпадати чи навіть суперечити інтересам господарства російського.

Ці висновки стосуються праць радянських дослідників минулого народного господарства України. Однак варто було б згадати, як оцінювали митний протекціонізм першої половини XIX ст. ті з радянських науковців 1920-х років, які вивчали історію економіки Російської імперії в цілому. Критеріями їх оцінок була узгодженість цього законодавства з економічними інтересами не лише Наддніпрянщини, а держави в цілому. Проте і тут критика протекціонізму лунала досить часто. Адже 1920-ті роки були періодом, коли для істориків відкрилися можливості для більш критичного погляду на політику царського уряду. Тому не дивно, що негативні моменти митного протекціонізму відзначали і російські радянські історики. Так, відомий економіст та дослідник історії народного господарства Росії. П. Лященко серед головних причин відсталості російської металургійної промисловості першої половини XIX ст. назвав майже абсолютну монополію, що її мала на внутрішньому ринку імперії продукція старої (заснованої ще з часів Петра І) металургійної бази. "Эта монополия, -писав П. Лященко, - обеспечивалась высокими таможенными пошлинами, которые, например, по таможенному тарифу 1822 г. составляли 250 % стоимости железа и 600 % стоимости чугуна. Такие пошлины совершенно закрывали русский рынок от конкуренции дешевых английских продуктов, но они вместе стем обеспечивали и техническую отсталость уральской промышленности".

Водночас митна підтримка бавовняної промисловості не викликала у П. Лященка такої критики. Оскільки на відміну від металургії, що базувалася головним чином на кріпацькій праці та державній підтримці, на бавовняних мануфактурах та фабриках, які належали здебільшого купцям, переважно використовувалася вільнонаймана праця. Тим більш, що, на думку П. Лященко, "кроме монополии, никаких других привилегий этим фабрикам - ни приписных крестьян, ни таможенной защиты (вплоть до протекционистского тарифа 1822 г.) - предоставлено не было"'". В цих твердженнях П. Лященка звичайно вже простежується вплив марксистського підходу. Головним критерієм оцінок митної політики виступала вже не узгодженість її з інтересами споживачів, фабрикантів, державної скарбниці тощо, а влив на розвиток капіталістичних відносин в країні.

Наприклад, російський радянський історик М. Шапошніков хоч і піддавав митний протекціонізм першої половини XIX ст. критиці як занадто жорсткий, все-таки підсумував:".. .я отнюдь не беру под свою защиту таможенную политику прошлого века во всех ее деталях, я полагаю, что общая линия этой политики была правильная". Така точка зору була притаманна і деяким іншим тогочасним радянським історикам (О. Преснякову, М. Покровському та іншим). Вона, по суті, відтворювала позиції тих авторів ХГХ ст., що були прибічниками поміркованого протекціонізму. В російській радянській історіографії зберігалась і загалом позитивна оцінка дії протекціоністських тарифів першої половини ХГХ ст., її прикладом була праця відомого російського економіста І. Кулішера.

Політичні зміни в радянському суспільстві та фактичний перехід до нових методологічних настанов у висвітленні минулого України значною мірою обумовили "переосмислення" ролі російського протекціонізму ХГХ ст.

Деякі українські історики нетривалий час так би мовити за інерцією продовжували критикувати протекціонізм. Так Ф. Ястребов у монографії, що вийшла 1939 року, вказував, що протекціонізм сприяв опануванню українських ринків російським купецтвом та утворював монополію російських промислових виробів низької якості ("надзвичайно важливу роль у підсиленні на українському ринку позицій російського купецтва відіграла економічна політика царського уряду, зокрема виданий ним 1822 року новий митний тариф. За цим тарифом різко підвищувались мита на довожувані з-за кордону товари і на внутрішньому ринку утворювалось монопольне становище для фабрикантів російської промисловості").

Проте вже з 1940-х років в радянській історіографії розповсюджуються загалом позитивні оцінки митного протекціонізму ХГХ ст. Наприклад, у праці П. Лященко видання 1950 року, на відміну від його ж монографії 1927 року, була відсутня будь-яка критика протекціоністських тарифів. Тепер П. Лященко писав про доцільність та виправданість навіть таких жорстких заходів, як тариф 1822 року, і вже не твердив, що протекціонізм сприяв відсталості російської промисловості ("неокрепшая русская промышленность требовала покровительства и в первую очередь - протекционистского таможенного тарифа, особенно на изделия английской текстильной промышленности. Уже тариф 1822г. ...отличался строго протекционистским характером..."). П. Лященко захвалював протекціоністську концепцію М. Мордвинова (за П. Лященко, М. Мордвинов "далеко ушел вперед от А. Смита", оскільки "Мордвинов хорошо понимал, что догнать... передовые капиталистические страны без специальных мер экономической политики государства Россия не сможет").

Беззастережно позитивними вважав всі протекціоністські митні заходи російського уряду першої половини XIX ст. радянській історик С. Покровській. В радянській історіографії другої половини 1930- 1980-хрр. найбільш розповсюдженими стали в цілому позитивні оцінки запровадження митного протекціонізму першої половини XIX ст. При тому, що було досить несхожим на ситуацію в попередній період, протекціонізм вважали доцільним як дослідники минулого господарства Російської імперії загалом (П. Ляшенко, Б. Миронов, С. Покровський та інші), так і Наддніпрянської України зокрема (С. Боровой, В. Голобуцький, І. Гуржій, В. Золотов, В. Нестеренко). Наприклад, І. Гуржій зазначав: "В кінці ХVІП - першій половині XIX ст., для Росії, яка в промисловому розвитку відставала від Англії і частково від Франції, протекціоністська система відгравала позитивну роль. Вона сприяла розвитку вітчизняної промисловості, захищала внутрішню торгівлю від конкуренції іноземних товарів".

Головні аргументи позитивної оцінки наслідків протекціонізму в працях радянських істориків були: сприяння розвитку вітчизняної промисловості, у зв'язку з тим прискорення впровадження капіталістичних відносин в країні, забезпечення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі, посилення позицій російського та місцевого купецтва, зміцнення зовнішнього ринку імперії та економічних зв'язків між Україною й Росією.

В цілому вони нагадували ті, що їх використовували для захисту власної позиції захисники протекціонізму в XIX ст. Проте було в них і дещо нове. Так, українські історики, зокрема І. Гуржій, вказували на зміцнення внаслідок протекціоністських тарифів українського ринку та розвиток промисловості не тільки в Росії але й в Наддніпрянщині, а В. Томулець зазначав, що поширення правил тарифу 1822 року на Бессарабію і дозвіл безмитного ввезення туди товарів з Російської імперії у 1825 році значно збільшив постачання у цей регіон промислових виробів з України.

В цілому позитивні оцінки російського протекціонізму знайшли відбиток і в деяких узагальнюючих академічних працях з історії України та Росії, вузівських підручниках (так у підручнику "История ССР. XIX - начало XX в." видання 1987 року впровадження митного протекціонізму у першій половиш ХГХ ст. розглядалось як цілком доцільне, оскільки воно сприяло розвитку промисловості, впровадженню у зовнішню торгівлю позитивного балансу, збільшенню прибутків російської державної скарбниці168, як зазначалось вище, такі аргументи були цілком типовими і для літератури минулого століття), а також у дослідженнях з історії вітчизняної економічної думки. Для останніх досить часто було характерним ототожнення захисників протекціонізму XIX ст. з прибічниками промислового капіталістичного розвитку імперії, а тогочасних фритредерів з реакціонерами. Абсолютизація такого підходу іноді приводила істориків до абсурдних тверджень. Наприклад, С. Покровський відносив до "реакційного дворянства" видатних економістів (І. Вернадського, М. Бунте та інших), а до супротивників промислового розвитку країни відомого автора-фабриканта (Я. Новікова).

Серед радянських істориків, які загалом схвально оцінювали митне законодавство першої половини XIX ст., висловлювались досить відмінні думки щодо проблеми "фіскального характеру" російського протекціонізму, яку підіймали ще дореволюційні економісти. С. Покровський, П. Хромов та деякі інші історики вважали вплив інтересів державної скарбниці на формування митних тарифів Російської імперії досить значним. Проте він, на думку цих дослідників, був певною мірою урівноважений впливом інтересів російських фабрикантів. Посилення фіскального характеру митного законодавства П. Хромов пов'язував з діяльністю Є. Канкріна. Політика широковідомого міністра фінансів 1823 -1844 pp. була, на його думку, відходом від принципів тарифу 1822 p., бо була спрямована на задоволення скоріше фіскальних ніж про промислові інтереси. Антиподом протекціонізму Є. Канкріна П. Хромов вважав протекціоністську теорію М. Мордвінова, яка базувалася на необхідності промислового розвитку імперії та "загальноекономічних позиціях".

Проблема співвідношення інтересів російської промисловості та державної скарбниці імперії, як мотивів впровадження протекціоністської митної політики першої половини XIX ст., стала одним з об'єктів спеціальних досліджень. Так, В. В. Поганій та В. Л. Поляков грунтовно розглянувши митну політику зазначеного періоду, в цілому не заперечували її певної фіскальної спрямованості (В. Поляков стверджував: "таможенный тариф 1822 г. стал основой протекционистской политики страны, которая обеспечивала получение высоких таможенных доходов, содействовала накоплению валюты, способствовала развитию русской промышленности"). Проте ця спрямованість, на думку обох дослідників, не була визначальною. В. Поляков зазначав: "...таможенную политику царизма первой половины XIX века нельзя трактовать упрощенно, исходя только из фискальных интересов правительства. Она объяснялась в первую очередь обстоятельствами разложения и кризиса феодальной системы, целым комплексом экономических и политических причин". Головною причиною запровадження російського митного протекціонізму, за В. Потаніним, було "бажання поставити тариф на службу завданням промислового розвитку країни", а інтереси державної скарбниці безперечно відігравали тут другорядну роль.

В післявоєнні часи О. Оглоблин та деякі інші дослідники продовжували традицію критичного ставлення до російської митної політики після 1822 року в роботах, що виходили за кордоном. Відомий історик Б. Винар так само, як і О. Оглоблин, вважав, що протекціонізм першої половини ХГХ ст., який спричинив до швидкого розвитку промислового виробництва в Росії, українській промисловості лише зашкодив. "Запровадивши 1822 р. новий тариф, - писав Б. Винар, - остаточно знищили її (легку промисловість. -Т.Г.)в Україні і цим самим забезпечили розвиток текстильного промислу довкола Москви". Окрім того, за Б. Винаром, "тариф з 1822 р. приніс дуже величезні шкоди цілому українському народному господарству. При його допомозі знищено українську легку промисловість, він же у своїх дальших наслідках негативно вплинув на скорочення української зовнішньої торгівлі... метою названого тарифу було забезпечити російській продукції монопольне становище на українському ринку".

Ці твердження відомого представника історичної науки західної української діаспори суперечили оцінкам радянських істориків української промисловості. Так, за Т. Дерев'янкіним та О. Нестеренко, сприятлива кон'юнктура, що утворилася внаслідок протекціоністських тарифів на внутрішньому ринку, значно сприяла розвиткові не російської, але й української промисловості.

К. Кононенко, вслід за М. Слабченком та О. Оглоблиним, вважав митний протекціонізм засобом колоніальної експлуатації Наддніпрянщини ("після закриття українського кордону для західноєвропейського текстилю та погрому української вовняної та обробляючої промисловості Росія задля забезпечення собі монополію на ринку України та її колоніальної експлуатації...". Такі або подібні оцінки митного протекціонізму науковців 1920-х pp. відтворювались і в інших працях економістів та істориків діаспори (так, І. - С. Коропецький, посилаючись на О. Оглоблина, писав: "Протекційне мито 1822 р. остаточно відтяло українську торгівлю від світових ринків.. .У середині минулого століття Україна (Правобережжя, Лівобережжя, Південь) вже цілком Опинилася у сфері впливів російської економіки, з паралельним обмеженням економічних відносин з іншими країнами").

Цікаво, що негативні оцінки митного протекціонізму лунали і від деяких зарубіжних дослідників історії Росії. Вони аргументували свою позицію

виходячи з інтересів не України, а Російської імперії в цілому. Так, Р. Пайпс вважав високі митні тарифи однією з причин кволості і політичної несамостійності народженої в "тепличних" умовах російської буржуазії. ("На политическое мировоззрение этих доморощенных предпринимателей большое влияние оказывало одно простое экономическое обстоятельство, а именно высокие тарифы. Хилая русская промышленность не смогла бы устоять соперничеством со стороны англичан и немцам без помощи тарифных мер, которые к концу XIX в. все больше ужесточались").

В радянській історіографії цього часу досить рідко зустрічалась цілком негативна оцінка російського протекціонізму зазначеного періоду. Хоча до дослідників, які давали схожі оцінки, можна віднести й видатного історика Півдня України О. Дружиніну ("общероссийская тарифная политика первой четверти ХГХ в. носила покровительственный характер, что сокращало импорт, а также влияло на экспорт, поскольку иностранные державы применяли ответные санкции, ограничивая ввоз сельскохозяйственных продуктов из России"). Радянський історик В. Теплицький, вважаючи наслідки тарифу 1822 р. негативними, як і деякі з його попередників, посилався на праці В. Леніна. Як відомо, останній часто критикував про-текціоністську митну політику, що, на його думку, гальмувала розвиток економіки та впровадження капіталістичних відносин в імперії180. (Цікаво, що більшість радянських істориків відійшла від ленінської оцінки на позиції, близькі до офіційної дореволюційної літератури).

В історіографії, як і в економічній літературі минулого століття, чітко визначилися різні оцінки російського протекціонізму дореформеної доби. Слід сказати, що дослідникам усіх напрямків не бракувало аргументів для захисту своїх позицій. Тому причина великих розбіжностей у загальних оцінках митної політики 1822-1861 pp. полягала безперечно не тільки у різних ступенях розробки проблеми. На відмінності оцінок митного протекціонізму частини істориків (тих що розглядали його наслідки виходячи з інтересів Росії чи країни в цілому) вплинули їх погляди на шляхи загального економічного розвитку Російської імперії в XIX ст.

Для дослідників, що розглядали митну політику імперії виходячи з економічних інтересів України, була характерною наявність дуже різних, а

іноді навіть абсолютно протилежних оцінок протекціонізму першої половини XIX ст. Це, очевидно, було пов'язано з відмінностями загальних поглядів істориків на місце українського господарства дореформеної доби в економіці Російської імперії та характер товарообміну України з країнами світу та Росією. Дослідники, які вважали, що для України розвиток торгівлі з Росією був більш важливим, ніж товарообмін з Заходом відстоювали доцільність протекціонізму. В свою чергу історики, що розглядали торгівлю з Росією як збиткову для Наддніпрянщини, засіб перетворення останньої у економічну колонію, а також ті, що вважали пріоритетним для України товарообмін з країнами Західної Європи, здебільшого оцінювали протекціонізм негативно.

Список літератури

1.                 Бровер І. Україна на переломі до промислового капіталізму. - Одеса, —1931.

2.                 Дерев'янкін Т. Мануфактура на Україні в кінці XVIII - першій половині XIX ст. - К., 1960.

3.                 Лященко П. И. История народного хозяйства СССР. - М., 1950.

4.                 Нестернко О. Розвиток промисловості на Україні. - К., 1959. - Ч. 1. – 356 с.

5.                 Оглоблін О. Нариси з історії капіталізму на Україні. - Харків-Київ 1931.

6.                 Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст. - Одеса., - 1925. - Т. 1.-С. IV.

7.                 Хромов П. А. Очерки экономики докапиталистической России. - М., 1988.

8.                 Шапошников Н. Н. Таможенная политика России до и после революции. - М., 1964.