Османська імперія в епоху нового часу

Османська імперія в епоху нового часу

Реферат на тему

Османська імперія в епоху нового часу

ПЛАН

1.Реформи Селіма ІІІ та Махмуда ІІ – спроба модернізації держави

2.     «Танзімат» як шлях трансформації суспільно-державного розвитку

3.     Османська держава в період «зулюму» та «молодотурецької революції»

4.     Використана література

1. Реформи Селіма ІІІ та Махмуда ІІ – спроба модернізації держави

Другий тур реформ, пов'язаний з іменами султанів Селіма III (1789–1807) і Махмуда II (1808–1839), по суті і духу вельми значно відрізнявся від першого, особливо при Махмуді II. Правда, і на цей раз було дещо зроблено для регенерації занепалої тімарної системи і підняття боєздатності воїнів-сіпахі. Але тепер головним було вже не це. Головним стало виразне прагнення реформаторів покінчити з військово-ленною системою як такою і тим більше з таким потворним проявом її, як корпус яничар. Основний наголос в ході реформ був зроблений на створення нової, реформованої по європейському зразку армії, включаючи артилерію, флот, інженерні війська. Як фахівці-консультанти були запрошені офіцери і викладачі з низки європейських країн. У міру створення і зміцнення цих нових армійських формувань султани позбавлялися від старих: в 1826 р. було жорстоко пригнічено повстання незадоволених реформами яничар і спеціальним указом Махмуда II яничарський корпус був ліквідований. Разом з ним з політичної арени був видалений впливовий і граючий реакційну роль суфійский орден Бекташи. В 30-х роках XIX в. у декілька етапів була скасована і тімарна система; місце сіпахі зайняла нова регулярна армія. Було поставлено навіть вельми радикально для турецької традиції питання про можливе включення в цю армію турецьких підданих з числа немусульманських етнічних груп.

Другий тур реформ і особливо діяльність Махмуда II не обмежилися тільки радикальними змінами у військово-адміністративній системі і організації війська, хоча це було найважливішим для країни. Були внесені зміни і в систему адміністрації (створені деякі нові міністерства і відомства по європейському зразку), і в порядок оподаткування, включаючи форму стягування податків, проблему відкупів, і в сферу культури (пошта, газети, лікарні, учбові заклади і т.п.). Словом, реформи початку XIX в. слід розцінювати як рішучий крок Туреччини у бік європеїзації її внутрішньої структури. Ці реформи заклали основу для нової, ще більш радикальної в історії країни третьої серії реформ – для Танзімату (40–70 роки XIX ст.), про що мова йтиме пізніше.

Другий тур реформ і вся плідна в цьому значенні діяльність султана Махмуда II, час від часу відкрито кидаючого виклик віджилим традиціям вчорашнього дня (так, наприклад, під час однієї з своїх поїздок по країні султан демонстративно особисто оплачував всі пов'язані з цією поїздкою витрати – факт неймовірний і незвиклий для його підданих), багато в чому сприяли виживанню Туреччини як держави. Але не як імперії: Імперія Османа вже була приречена.

Розпад імперії почався ще в XVIII ст., коли в результаті ряду воєн з Австрією, а потім з Росією і Іраном Туреччина втратила деякі окраїнні території (частина Боснії, Тебріз, Азов і Запоріжжя), а також вимушена погодитися на відмову від політичного контролю в деяких інших (Грузія, Молдова, Валахія). До кінця XVIII ст. місцеві династії країн Магрібу, Єгипту, Аравії, Іраку теж вже вельми слабо контролювалися турецьким урядом. Єгипетська експедиція Наполеона на рубежі XVIII–XIX ст. була ще одним ударом по престижу імперії Османа, а повстання ваххабітів, що послідувало потім, остаточно відірвало від Туреччини Аравію, яка незабаром опинилася в руках могутнього Мухаммеда-Алі Єгипетського. Правда, реформи і політичне лавірування дозволили султанам при підтримці ряду європейських держав зберегти контроль над Єгиптом і деякими іншими арабськими країнами, але з початку 20-х років XIX ст. почалися повстання на Балканах, в ході яких добилася незалежності Греція, значної автономії – Сербія. Османська імперія танула, як шагренева шкіра. Наступала епоха стала періодом самостійного існування більшості включених в її склад країн.

2.     «Танзімат» як шлях трансформації суспільно-державного розвитку

Криза імперії, що ставала все більш очевиднішою з XVIII ст., досягла свого апогею на початку XIX ст. Реформи Селіма III і Махмуда II на рубежі XVIII—XIX ст. були відчайдушною спробою покінчити з пережитками середньовічної військово-ленної системи. Дечого вони допомогли добитися, але подальший хід подій і, зокрема, військові успіхи Мухаммеда Алі Египетського, що поставив Порту (цим терміном в Європі позначали султанський уряд і імперію Османа в цілому) на грань військового краху звели результати другого туру реформ практично нанівець. Від повної загибелі імперія була врятована лише в результаті втручання держав, що не бажали цього: неминуче вставало питання про обширний спадок володінь імперії в Європі, болюче питання про протоки, на які претендувала Росія, що категорично не влаштовувало інші країни, перш за все Англію. Вже влітку 1839 р. держави офіційно оголосили, що беруть Порту під своє «колективне піклування», а Лондонська конференція, ультимативно що зажадала від Мухаммеда Алі відмовитися від плодів його перемог, в 1840 р. узаконила це колективне опікування, причому у нового султана Абдул-Меджіда (1839—1861) не було іншого виходу, як прийняти його.

Гостра внутрішньополітична і економічна криза, військова поразка, тиск держав, що добивалися все нових поступок і пільг, — все це ставило перед новим султаном і його радниками, самим відомим з яких був Решид-паша, нелегкі задачі, вирішити які можна було тільки за допомогою чергового туру реформ.

Були потрібні радикальні перетворення, і саме до них управителі імперії були вимушені вдатися. Черговий тур реформ (1839—1870) отримав найменування Танзімат («реформи», «перетворення»).

Опублікований в листопаді 1839 р. Гюльханейський хатт-і-шериф свідчив, що новий султан ставить свою за мету забезпечити всім підданим гарантії безпеки їх життя, честі і майна, відмінити систему відкупів і упорядкувати оподаткування, а також змінити порядок призову на військову службу. Для здійснення цієї програми на початку 40-х років був проведений ряд реформ у сфері адміністрації (створення меджлісів, тобто дорадчих органів з участю немусульман при управителях вілайєтів і санджаков), суду (складання кримінального і комерційного кодексів), освіти (створення системи світських шкіл), а також прийнятий ряд заходів для удосконалення земельних відносин і розвитку економіки.

Реформи викликали лютий опір в країні, особливо з боку духівництва, ревних прихильників ісламу. В трансформації традиційної системи відносин вони бачили ще один крок на шляху до європеїзації країни і відповідно до ослаблення свого впливу, що не могло не розцінюватися ними як крах основ. Одним з найуразливіших пунктів всієї програми Танзімату було питання про статус численних підданих імперії, що не належали до числа турок і взагалі мусульман: спроба зрівняти в правах немусульман з мусульманами зустріла найбільший опір в країні. В результаті не був так і змінений порядок призову на військову службу (армія як і раніше комплектувалася з мусульман). Більш того, проблема статусу християн викликала конфлікт з Росією, що претендувала на заступництво по відношенню до них і до «святих місць» в Палестині, що кінець кінцем стало приводом для Кримської війни 1853—1856 рр. За підсумками війни Туреччина опинилася в стані переможців, але ця перемога була для неї пірровою, бо виснажила казну і поклала початок драматично наростаючої зовнішньої заборгованості країни. Головним же результатом війни і пов'язаного з цим чергового натиску держав було продовження танзіматських реформ.

Реформи 50—60-х років зробили ще один крок на шляху встановлення рівності всіх підданих імперії: був встановлений офіційний статус немусульманських общин-міллетів (грецької, вірменської, єврейської і ін.), оголошено про допуск їх представників до державної служби (питання про участь їх в армії залишилося невирішеним). Був прийнятий важливий закон про землю, відмінені цехові регламенти в містах, впорядкована система податкових відкупів. Судова влада була відокремлена від адміністративної, а шаріатські суди дещо потіснені. Було створено міністерство освіти, що відало світськими учбовими закладами. І нарешті, реформи надали немало прав і пільг іноземному капіталу, перш за все право на володіння нерухомістю. Здійснення всіх цих реформ було пов'язано з діяльністю найвидніших реформаторів другої половини XIX в. Алі-паши і Фуад-паши, радників Абдул-Меджіда і його наступника Абдул-Азіза I (1861— 1876), що керували урядом імперії. Керуючись доктриною османізму (всі піддані імперії — османи), вони прагнули зберегти домінуюче положення турків в країні при формальній рівності всіх населяючих імперію народів. Розуміючи необхідність подальшої європеїзації країни, вони робили відповідні поступки іноземному капіталу, хоча і виразно усвідомлювали, наскільки непопулярна ця політика і які могутні сили в імперії протистоять їй.

Що стосується поступок, то вони зводилися до тарифних пільг (8%—єдиний митний податок для іноземних товарів), до підтвердження режиму капітуляцій, до створення ведучого у фінансових справах імперії англо-французского Оттоманського банку (1856), що незабаром набув статус державного банку, а також до обширних капіталовкладень в промислове, залізничне будівництво, видобуток і обробку сільськогосподарської і іншої сировини. Слід помітити, що одночасно ріс зовнішній борг країни, бо дефіцит державного бюджету з часів Кримської війни погашався за рахунок позик. Заборгованість до 1876 р. досягла величезної суми в 6 млрд. франків. Платнею за це було все більш широке надання іноземному капіталу можливостей для проникнення в економіку імперії. Результатом цього була поступова зміна господарства країни, що втягувалася в світовий ринок. Змінювався вигляд економіки як у сфері традиційного ремесла і торгівлі, так і в області сільського господарства. Все більш помітні позиції в господарстві займала промисловість, що народжувалася, для її потреб створювалася розвинута інфраструктура.

Всі ці загалом позитивні для країни зміни, включаючи і те, що наслідком їх було економічне вторгнення в країну іноземного капіталу, супроводилися зростанням національної самосвідомості, особливо в середовищі освічених інтелектуалів. В 1865 р. виникло таємне товариство «нових османів», що ставило свою за мету створити в країні режим конституційної монархії. На початку 70-х років в Стамбулі почала видаватися газета «Ібрет» («Повчання»), що відображала їх ідеї. І хоча газета незабаром була закрита, позиції прихильників конституції, на чолі яких став видний сановник імперії Мидхат-паша, до середини 70-х років помітно посилилися. Масові виступи в травні 1876 р. послужили сигналом для початку рішучих дій: султан Абдул-Азіз був позбавлений влади, а новий султан Абдул-Хамід II погодився на конституцію, яка була офіційно прийнята в грудні 1876 р.

Конституція проголошувала основні права і свободи громадян імперії, створила двопалатний парламент і дещо обмежила прерогативи султана. Але вибраний парламент виявився слухняним волі монарха, а великий візир Мидхат-паша був в лютому 1877 р. висланий з країни. Султан, не дивлячись на всі конституційні обмеження його влади, явно ставав господарем положення. І для цього були вагомі причини. Річ у тому, що зміни і перетворення 40—60-х років, тобто всі танзіматські реформи і тісно пов'язані з ними зміни в економіці країни, були результатом проникнення в імперію іноземного капіталу, принесли деякі вигоди лише міським верствам населення, які і підтримували нові реформи, включаючи конституцію. Варто нагадати, що це було у той час значною мірою нетурецьке і навіть немусульманське населення країни. Що ж торкається власне турків, то вони не тільки не мали вигод від нововведень і не могли скористатися їх плодами, але навпроти, відчували себе ущемленими в своєму звичному привілейованому положенні і навіть несли деякі економічні втрати, зокрема у зв'язку із земельною реформою.

Розпалювана мусульманським духівництвом незадоволеність з часом ставала все більш відчутною, чим і скористався новий султан, що знайшов в цій незадоволеності могутню опору для протидії конституціоналізму. Поразка в російсько-турецькій війні 1877—1878 рр. лише підлила масла у вогонь: її легко можна було пояснити результатом нововведень, що ослабляли владу правителя.

3.      Османська держава в період «зулюму» та «молодотурецької революції»

В лютому 1878 р. Абдул-Хамід вчинив державний переворот: парламент був розпущений, а імперія на довгі роки була перетворена на вельми похмуру деспотію (в Туреччині роки правління Абдул-Хаміда стали іменувати терміном «зулюм» — деспотія, тиранія).

Режим зулюму обернувся для імперії вибухом реакції, фактичною відміною всіх завойованих раніше прав і гарантій особи, розгулом беззаконня і свавілля, хабарництва і казнокрадства, доносів і арештів. Преса була або закрита, або поставлена під строгий нагляд цензури. Напіврегулярна кавалерія «хамідіе», що виконувала жандармські функції, наводила страх на населення, особливо в нетурецьких районах імперії, де свавілля і насильство деколи оберталися страшними погромами з десятками тисяч беззахисних жертв, як то відбулося в турецькій Вірменії восени 1894 р. Беззахисною перед лицем реакції виявилася і слабка ще система світської освіти : шкільні підручники строго переглядалися, спеціальні середні учбові заклади і Стамбульський університет являли собою жалюгідне видовище і часом закривалися зовсім. На всіх тих, що отримали європейську освіту дивилися криво, як на неблагонадійних.

Вінцем всієї системи зулюму стало її ідеологічне обрамлення — доктрина панісламізму, що ставила султана-халіфа главою всіх мусульман. В уявленні ідеологів панісламізм являв собою рух, що ставив свою за мету якось пристосувати світ ісламу до існування в нових умовах і протиставити мусульманську єдність натиску європейського колоніалізму. Що ж до Абдул-Хаміда, то він сприймав значення доктрини інакше, бачивши в панісламізмі лише добрий засіб зміцнення власної влади в імперії і підтримку цієї влади за межами країни. Недивно, що на практиці (султан і його політика) панісламізм скоро перетворився на суто реакційну ідеологію, сила і вплив якої в світі і імперії зменшувалися у міру упадку влади султана.

Не можна сказати, щоб Абдул-Хамід був занадто завзятим мусульманином-панісламістом. Зокрема, він добре усвідомлював залежність імперії від держав, що сильно стримувало його в глобальних устремліннях. Залежність ця все росла, особливо фінансова. Ще в 1875 р. вперше був поставлено питання про неможливість виплачувати зовнішні борги, а в 1879 р. імперія офіційно оголосила себе банкротом. Результатом було створення Управління оттоманського боргу (1881), у відання якого, тобто в розпорядження держав, поступали доходи від державних монополій на тютюн, сіль, спирт і ряд податків. Спочатку в Управлінні і взагалі у сфері економічної і промислової експансії переважали англійці і французи, але з кінця століття, особливо після придбання залізничної концесії в Анатолії і початку будівництва дороги до Багдаду (1888), ведучі позиції в економіці Туреччини стали переходити до німців. Німецькі офіцери приступили до реорганізації турецької армії. Європеїзація Туреччини, не дивлячись на опір панісламістів, потроху робила свою справу. Хай конституційні права порушувалися, але вони існували в думках і прагненнях нового покоління, що виросло і сформувалося в боротьбі за ці реформи. Не можна забувати і про міське населення, що користувалося плодами економічного зростання і промислового розвитку країни і теж виступали за реформи, проти повернення до минулого. Нарешті, не дивлячись на утиски, в країні працювали світські учбові заклади, випускаючи все нові загони турецької інтелігенції, яка цілком очевидно що орієнтувалася на європейські знання, демократичні права і культурні традиції. Словом, в імперії Османа складалася ситуація, звичайна для багатьох країн Сходу тієї епохи: традиційна структура, поставлена в умови насильного проникнення в неї колоніального капіталу, чинила опір і пристосовувалася одночасно, причому обидві сторони цього процесу були представлено відповідними тенденціями і політичними силами. В імперії Османа кінця XIX в. сили традиціоналізму були представлені режимом зулюму. Але потроху знов консолідувалися і прихильники реформ, біля витоків яких свого часу стояли як здійснюючі реформи сановники імперії, так і інтелігенти з числа «нових османів». На зміну новим османам в умовах зулюму прийшли в кінці XIX в. молодотурки.

Перші організації молодотурків виникли в 1889 р. В Стамбулі це був осередок серед курсантів військово-медичного училища, побудований за принципом організацій карбонаріїв і ставлячий за мету позбавлення країни від деспотизму, повернення до конституційних норм. По його зразку незабаром були створені аналогічні осередки і в інших учбових закладах. Одночасно з цим в Парижі, в еміграції, А. Риза-бей створив товариство борців проти тиранії. Перша листівка від імені організації «Іттіхад ве теракки» («Єднання і прогрес») стала розповсюджуватися в Стамбулі в 1894 р., після чого почалися гоніння на іттихадистів-молодотурків. Значна частина їх тікала до Парижа, де в 1895 р. Риза-бей почав видавати газету, висловлюючу програму організації: боротьба за свободу, справедливість, рівність при єдності прав і інтересів всіх підданих імперії; збереження імперії з урахуванням необхідних реформ; прогрес і розвиток країни в умовах конституційного ладу і при невтручанні іноземців в її справи.

Вся освічена частина населення імперії з увагою стежила за розвитком подій і співчувала іттихадистам. Були навіть зроблені спроби державного перевороту (1896), на що султан відповів репресіями. Проте, не дивлячись на репресії, кількість осередків іттихадистів швидко росла. В 1902 р. в Парижі відбувся перший з'їзд молодотурків, в якому взяли участь декілька десятків делегатів; серед них відбувся розкол, в основному з питання про те, чи варто спиратися на допомогу держав в боротьбі за досягнення мети молодотурків. Але, не дивлячись на розкол, відділення іттихадистів як і раніше діяли вельми активно, часом змінюючи назву своїх організацій. В умовах революційного підйому в світі на початку XX в. радикалізм прагнень і вимог молодотурків все наростав. Другий конгрес їх, що відбувся в Парижі (1907), завершився ухваленням Декларації, яка закликала країну до повстання проти режиму Абдул-Хаміда. Різко посилилася пропаганда молодотурків в армії, особливо серед молодих офіцерів. Були також налагоджені контакти з опозиційними партіями і організаціями нетурецьких народів імперії. Назрівали вирішальні події. Центром їх виявилася розташована на північ від стамбулу Македонія.

Влітку 1908 р. офіцери розквартированих в Македонії турецьких військ Ніязі-бей і Енвер-бей виступили з своїми загонами проти Абдул-Хаміда з вимогою відновлення конституції. Султан був вимушений прийняти цю вимогу, і вже восени 1908 р. відкрилися засідання новообраної палати депутатів, де молодотурки мали дві третини місць. Правда, незабаром султан, спираючись на вірні йому війська в Стамбулі, спробував було узяти реванш: весною 1909 р. він знов розпустив парламент, відновив всю повноту влади шаріату і почав переслідувати діячів молодотурецкого руху. Але лідери молодотурків з Салоник спрямували на Стамбул свої озброєні сили, які з боями зайняли столицю і позбавили влади Абдул-Хаміда, захопивши при новому султані Мехмеді V всю реальну владу в свої руки. Так завершився військово-революційний переворот, іменований в історіографії молодотурецькою революцією.

Молодотурки провели в країні ряд реформ, з яких найважливіша торкалася реорганізації армії, жандармерії і поліції. Але головну свою мету вони бачили в тому, щоб відстояти цілісність імперії в умовах, коли держави прагнули розчленувати її. Саме в розпал революції Австро-Угорщина анексувала Боснію і Герцеговину, а Росія і Англія вели переговори про статус Македонії, що, власне, і послужило приводом для виступів армійських офіцерів в цій провінції. Для досягнення своєї генеральної мети іттихадисти знов висунули на передній план доктрину османізму, причому в її вельми жорсткому трактуванні: нетурецькі землі і населяючі їх народи — це невід'ємна частина Туреччини, весь Осман, всі османи, Відповідно до цієї жорсткої політики були і внутрішньополітичні акти молодотурків: в 1910 р. почалися гоніння на нетурецькі народи під гаслами панісламізму і пантюркізму, що викликало сильний опір і помітно ослабило позиції іттихадистів.

В 1911 р. на базі існуючих раніше опозиційних партій і угрупувань була створена ліберальна асоціація «Хюррієт ве іттиляф» («Свобода і згода»), причому іттиляфісти, пообіцявши нетурецьким народам автономію в рамках імперії, добилися швидких успіхів і влітку 1912 р. прийшли до влади. Проте невдачі в Балканській війні 1912 р. знов привели до влади младотурків, причому на цей раз у формі ще більш жорсткій. В 1914 р. вся повнота влади була узята тріумвіратом з Енвера, Талаата і Джемаля. Саме ці лідери молодотурків керували Туреччиною в роки світової війни, коли імперія воювала на стороні Німеччини. Саме вони відповідальні за страшну різанину вірмен в 1915 р. Поразка Німеччини в світовій війні, військові невдачі і незадоволеність в країні, нарешті, капітуляція Туреччини в жовтні 1918 р. поклали край владі молодотурків, лідери яких тікали з меж імперії. Султанська імперія агонізувала. Союзники анексували всі її зовнішні володіння (Балкани, арабські землі). Постало питання про те, якій бути післявоєнній Туреччині. В ці важкі дні рішення питання узяв на себе сам турецький народ на чолі з його новими лідерами, що відійшли від гасел молодотурків і що поставили основною задачею тезу про незалежність власне Туреччини.

Використана література

1.     Алексєєв Юрій Миколайович, Вертегел Андрій Григорович, Казаков Олександр Олексійович. Всесвітня історія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Каравела, 2006. — 240с.

2.     Білоножко Сергій Володимирович, Бірюльов Ілля Михайлович, Давлєтов Олександр Рашидович, Космина Віталій Григорович, Нестеренко Людмила Олександрівна, Турченко Федір Григорович. Всесвітня історія. Нові часи: підруч. для 9-го кл. загальноосвіт. навч. закл. — 4-те вид. — К. : Генеза, 2007. Ч. 2 : Кінець XVIII-початок ХХ століття. — К. : Генеза, 2007 — 304с.

3.     Киреев Николай Григорьевич. История Турции. ХХ век: [монография] / РАН; Институт востоковедения. — М. : Крафт+; ИВ РАН, 2007. — 606с.