Основні етапи українського національного відродження

Основні етапи українського національного відродження

ЗМІСТ

Вступ

1. Політичне становище в Україні в 17-18 ст.

2. Культурний розвиток України протягом 17-18ст.

Висновок

Список використаних джерел

ВСТУП

Україна – друга за величиною країна в Європі. Але ця країна лише не так давно отримала довго очікувану незалежність – факт досить дивний в наш час, коли повним та беззаперечним суверенітетом користуються навіть найвідсталіші держави. І це не єдина загадка в історії країни и народу, які досить часто залишались взагалі непомітними або в кращому випадку незрозумілими істориками світу. Чисельні сучасні нації історично затверджувались та розвивались як раз в якості націй-держав – але тільки не українці і не Україна. Тобто, історія України – це історія нації, яка змогла розвинутись та вижити поза межами повноцінної державності. Друге питання в розвитку української держави – це питання модернізації. Перше за всього процес перетворення України, свого часу істинно аграрної країни, в країну індустріальну був не лише незвичайно швидким, але і досить болючим. Ще більший інтерес викликає та обставина, що модернізація України відбувалась в основному під егідою неукраїнців. В результаті до нинішнього часу багатьом в цій країні „українське” та „сучасне” все ще являються речами несумісними. Однак все ж таки, на мою думку, саме Україна постійно була серцевиною культурно-політичного та господарського конгломерату земель та народів – Київської Русі. В 17 столітті українські козаки досить успішно вели боротьбу з іноземцями; в кінці 17 – на початку 18 століть як раз українці стали зразком прогресу для росіян (а не навпаки, як це було потім). Настання 20 століття застає певну частину українців за енергійними та небезпідставними спробами взяті в свої руки політичну та економічну долю своєї країни. Власне, в єдиний сюжет „бездержавної модернізації” не вписуються і древніша, багата на події історія української землі – землі, яка зберігла самі ранні сліди мешкання людини в Європі; яка стала складовою частиною класичних цивілізацій Середземномор’я; яка пам’ятає числені напади кочівників з Азії; яка тривалий час слугувала кордоном західної цивілізації з цивілізаціями Сходу. І все ж таки, як раз на проблемах бездержавності та „некорінної” модернізації сходяться, не начебто в фокусі, і відблиски світлих та ясних днів в історії України, і полиски трагедій та пожарищ. Мабуть, зібрані таким чином, вони допоможуть яскравіше висвітити величезний, неохопний, неоглядний сценічний майдан, на якому розвертались ці незвичайні історичні картини – незвичайні за своєю барвистістю, і за складністю драматургії, по невизнаності для нас конкретних замислів та непередбачуваності фіналу. Тобто, історія України досить різнобарвна і заслуговує на детальне та глибоке вивчення, і в своїй роботі мені хотілося б дослідити досить цікавий, в значній мірі навіть визначальний, етап розвитку української державності протягом 17 – 18 століть.

1. Політичне становище України в 17 – 18 століттях

Після падіння Києва в 1240 році ареною основних подій в історії України стали західні землі – Галичина та Волинь. Але наприкінці 16 століття на сході знову виникає епіцентр історичного руху – і ми знову повинні звернутися до земель, які знаходяться в басейні Дніпра і весь цей час перебували в запустінні. Символом нового суспільства, яке з’явилось на широких рівнинах Придніпров’я, став зовсім незвичайний стан – козацтво.

Швидке зростання козацтва збентежило польський уряд та шляхту, поставивши їх в незрозуміле становище. З точки зору шляхтича, козак – всього лише кріпосний, який втік. Яким чином він перетворився в якусь нову і досить організовану суспільну силу – це зовсім не було зрозуміло дворянству. Однак зневага зневагою, а інтереси Речі Посполитої перш за все. І якщо ці інтереси вимагали якихось козаків – шляхта не була проти їх використання. Всю цю невизначеність ще більше посилювали розбіжності в підході до „козацького питання” місцевих магнатів і старост прикордонних областей, з одного боку, та польський королів, з іншого. Перші конфліктували з козаками майже щодня – другі ж бачили в козацтві вправну в бою і до того ж порівняно дешеву військову силу, яку можна використовувати проти зовнішнього ворога, а при нагоді – проти зростаючої самостійності та могутності тих самих східних магнатів. Доведення всіх цих протиріч до крайнощів було лише справою часу. І вибух відбувся. В ситуації, яка склалася на той час, можна виділити наступні причини посилення антифеодальної боротьби народних мас: посилення польсько-шляхетського гноблення, що супроводжувалось збільшенням панщини, розмірів натуральної та грошової ренти; скорочення селянського землеволодіння; посилення жорстокості у ставленні поміщиків до селян; національно-релігійний гніт, утиски прав українства Правобережжя. За своїм характером селянсько-козацькі були національно-визвольними, антифеодальними. Рушійними силами цих рухів були селянство, козацтво, міщанство, робітничі люди, православне духовенство. Повсталі боролися за відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежності, за права православної церкви. Протест проти польсько-шляхетського гніту на Правобережній Україні та західноукраїнських землях набрав форм гайдамацького та опришківського рухів.

Після придушення селянсько-козацьких повстань в Україні настав десятилітній період затишшя. Польські шляхта і магнати багатіли. Українські селяни, міщани та козаки бідніли. Посилювався національний і релігійний гніт православних українців. Тому вибух 1648 року був закономірним. За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Спільною головною метою, що всіх об’єднала у боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, здобуття для рідної Батьківщини волі. В даній ситуації людям необхідним був той лідер, який зміг би повести український народ правильним шляхом в здобутті довгоочікуваної свободи. Ним став чигиринський сотник Богдан Зиновій Хмельницький. В ході війни, яка розпочалася у1648 році слід виділити наступні етапи: перший – 1648, другий – 1649-1653, третій – 1654-1655, четвертий – 1656-1657 роки.

На початку національно-визвольної війни постала проблема державно-політичного устрою України. Хмельницький рішуче і сміливо власну програму Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності. У будівництві Української держави Б. Хмельницький геніально синтезував ідею старої княжої України-Русі з новою ідеєю козацької державності. Одночасно він врахував і практику ряду тогочасних європейських держав. Держава отримала назву „Військо Запорозьке”.

Межі території держави включали Київське, Брацлавське, Чернігівське, частину Волинського воєводства та Білої Русі. Основою держави була територія від Случа і Дністра – на Заході, і аж до Московського кордону – на Сході.

Найвищим органом влади вважалися загальнокозацькі збори. Фактично органом державної влади стала рада козацької старшини під головуванням гетьмана, яка вирішувала всі питання державної ваги.

Головою виконавчої влади гетьманської держави був гетьман, який очолював адміністрацію, військо, видавав універсали, вів дипломатичні переговори, скликав козацьку радує Гетьманською резиденцією було місто Чигирин. Слід зазначити, що протягом усього часу існування Української держави гетьмани були виборні. Обирала його Генеральна Рада, але в самому обранні не було твердих принципів. Вважалося, що гетьмана обирали „доживотно”, тобто до смерті. Таким „доживотним” гетьманом був Б.Хмельницький та гетьмани 18 століття – Іван Скоропадський і Данило Апостол. Але поруч з тим в „гетьманський статтях” 1669 та 1672 років передбачалось право Генеральної Ради позбавити гетьмана влади, якщо він „зрадить”.

На Гетьманщині змагалися два типи державної влади: республіканський і монархічний. Гетьмани, які складали булаву перед Генеральною Радою, визначаючи тим її зверхність, особливо Іван Виговський та Петро Дорошенко, були представниками республіканського типу правління, а Богдан Хмельницький, Дем’ян Многогрішний, Іван Самойлович і особливо Іван Мазепа були носіями монархічного начала. Ця монархічна тенденція виявлялася в прагненні правити без участі Ради. Другим виявом монархічного начала були спроби гетьманів встановити спадковість у своєму роді. Перший, хто прагнув встановити спадкову владу в своєму роді був Богдан Хмельницький.

Гетьман мав необмежену владу: він був головою Держави, її резидентом у всіх зовнішніх стосунках, головним вождем армії, адміністратором, законодавцем, що виявлялося у виданні універсалів: гетьман був вищим суддею, до якого йшли апеляції на суди; він мав право затверджувати вироки.

У 18 ст. влада гетьмана була обмежена постійним російським міністром-резидентом, завданням якого був контроль над гетьманом.

В Українській державі існувала загальна козацька рад, яка мала назву Генеральна рада. Спочатку вона була тільки зібранням козаків і мала військові значення. Поволі склад генеральної ради поширювався: до неї входило іноді вище духовенство та міщани. Генеральні ради мали велике значення в перші роки Хмельниччини. В той же час вони не могли стати органами влади: на перешкоді стояли – випадковість їх складу, велике число учасників, можливість сторонніх впливів тощо. Тому поволі генеральні ради заступають ради старшин, які зародились в 18 столітті і відповідали аналогічним інститутам Західної Європи: „генеральним станам Франції”, „снемам” Чехії, „соймам” Польщі. Характеристичною ознакою цих установ було представництво, яке замінило безпосередню участь народу. Але це не було представництво народу в цілому, а тільки окремих станів. У всіх країнах селянство було позбавлене права участі в них. Згодом ці інститути перероджуються шляхом еволюції на палату лордів, сенат, панів радних тощо. Цим установам європейського типу відповідали – рада старшин та старшинські з’їзди.

Старшинські ради були трьох типів: а) рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б) збори генеральної старшини з участю полковників, а іноді іншої полкової старшини; цей вид мав проміжний характер між старшинською радою і з’їздом старшин; в) з’їзди старшин, в яких брали участь всі козаки, крім рядових, а також вище духовенство, бурмістри і війти.

Компетенція старшинських рад була дуже широка і не окреслена; вона конкурувала з владою гетьмана та генеральної ради. Старшинські ради розглядали питання міжнародної політики, фінансів, головним чином грошових зборів на утримання найманого війська, так званих оренд. Старшинські ради розглядали судові справи, особливо злочини проти держави. Важливою функцією старшинської ради було правління державою у відсутності гетьмана.

В 1720 році створено російського типу нову установу центрального управління – Генеральну військову канцелярію. На чолі її стояв генеральний писар. Вона мала дві частини: колегіальну, розпорядчу частини, що складалися з кількох генеральних старшин, серед яких згодом з’явилися й російські члени в рівному числі з українськими, і звичайного апарату.

Як вища палата старшинської ради – колегія генеральної старшини була постійною радою при гетьмані. Генеральну старшину обирали збори генеральної або старшинської ради, або призначали гетьмани. До вищої генеральної старшини належали: обозний, суддя, підскарбій та писар. До нижчої генеральної старшини належали: два генеральні осавули, хорунжий та бунчужний.

Вся „Держава Війська Запорозького” була поділена на полки, сотні, волості (16 полків та 272 сотні). Полки – це одиниці, що мали військове, адміністративне та судове значення. Коли Україна стала державою, полки, що раніше були військовими одиницями, набули нових функцій державного управління. На чолі полку стояв полковник, біля якого стояла полкова старшина, що своїми назвами та функціями відповідала генеральній старшині, але в масштабі полковому. На чолі сотні стояв сотник, який у масштабі сотні мав такі ж функції, як полковник в полку, крім роздачі землі. Сотенна старшина була менш чисельна, ніж полкова. Заступником сотника був отаман. Якщо резиденція сотника була в місті, отамана звали городовим отаманом. Далі йшли сотенний писар і сотенний осаул.

Українська держава мала власні збройні сили: козацьке військо, основою якого були реєстрові козаки.

Також в державі була сформована судова система, до складу якої входили полкові суди, сотенні виносні. Найвищим представником судової влади був генеральний суддя. Апеляційними інстанціями були „трибунали” у Вільні та Любліні. В містах існували суди Магдебурзького права, де діяло Саксонське провінціальне та Магдебурзьке міське право.

У державі складалася власна фінансова система. Є відомості про карбування власних українських грошей. Були створені фінансові органи – Державний скарб Війська Запорозького. Існувала система мит і податків.

Українська держава мала власну символіку: прапор малинового кольору та герб із зображенням козака з мушкетом.

Посилаючись на викладені вище матеріали, можна з повною відповідальністю сказати, що Богдан Хмельницький своїми діями поклав початок Української Козацької Держави, провів глибоку межу поміж добами історії України, був найбільшим мужем, що його будь-коли мала Україна.

2. Культурний розвиток України протягом 17-18 століть

Розвиток української культури проходив за складних історичних умов, що характеризувалися втратою автономії та русифікаторським наступом на Україну, відтоком кращих національних інтелектуальних сил до Росії. Проте розвиток української культури не припинився.

В особливо складних умовах розвивалась культура на західноукраїнських землях. Продовжувався початий ще значно раніше процес полонізації і онімечування в Галичині, мадяризації на Закарпатті, румунізації місцевого українського населення на Буковині.

Головним гаслом Гетьманської держави була боротьба за віру православну. Православна церква століттями виступала центром та рушійною силою культурного життя України. В боротьбі з польським католицизмом саме вона стала втіленням української самобутності. Однак на сцені української історії з’являється Російська імперія в ролі захисниці всіх православних, в тому числі українців, і церква в ролі духовної берегині українства відразу відійшла на другий план. Відбулось це майже в той самий час, коли українська церква перестала існувати окреме ціле.

Поглинання української церкви імперської владою відбувалось паралельно з ліквідацією автономії Гетьманщини. Перехід української церкви під юрисдикцію московського патріарха відбувся в 1686 році. Деякий час після цього православна церква в Україні процвітала. Її школи були кращими в усій імперії. Високо освічених українських священиків запрошували по всій єпархії Росії. На сам кінець, завдяки піклування Івана Мазепи зміцнилась економічна база церкви. Але одночасно з’являються ознаки, які не передбачають нічого втішного. Вже в 1686 році Чернігівська єпархія з-під юрисдикції київського митрополита перейшла в підпорядкування Москви. Пізніше те ж саме відбулося і з Переяславською єпархією. Наприкінці 18 століття більшість українських церковних ієрархів були російськими або, у будь-якому випадку, русифікованими. Втрачались традиції і відмінні ознаки української православної церкви, її особиста, більш „західна” орієнтація. Тепер вона стала просто ще одним засобом розповсюдження імперської культури. І можна з впевненістю сказати, що політичний розлад напряму був пов’язаний з розладом церковним, оскільки на той час в Україні одночасно було два митрополити: на Правобережжі – і „місцеблюститель” на Лівобережжі.

Освітній рівень в Гетьманщині був досить високий – в будь-якому випадку в порівнянні з Росією. Згідно даних, зібраних в семи із десяти полкових округів, в 1740-ти роки існувало 866 шкіл, в яких за три роки навчали основам читання та письма. До речі, така система освіти досить різко відрізняла Лівобережжя і від Правобережжя, де більшість шкіл контролювались ієзуітами, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це було однією з причин тієї незначної ролі, яку відіграло Правобережжя в культурному житті України тієї епохи.

В області середньої освіти Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, такими як Чернігівська, Переяславська та Харківська. Вищим закладом була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей титул в 1701 році. Завдяки щедрим субсидіям Івана Мазепи вона стала однією з найкращих шкіл в усьому православному світі, і в якій щорічно вчилися 2 тисячі студентів. Серед викладачів академії були такі світила, як Иосафат Крюковський, Стефан Яв орський, Феофан Прокопович. Ті, хто осилив сувору 12-річну програму навчання в академії, користувався повагою у всій імперії, і самі імператори залюбки вербували академічних викладачів і випускників на вищі церковні та урядові посади.

Приблизно з середини 17 і до кінця 18 століття художня та інтелектуальна творчість українців була так чи інакше обумовлена розвитком стилю бароко. Поява цього стилю тісно пов’язано з тією дивовижною епохою та її зворушуючи події, і сам він допомагав краще відобразити і підняти дух епохи. Задовольняючи смаки знаті, барочний стиль підкреслював велич та розкіш, підносив життя як захоплююче театральне дійство, а талановито розіграний в розкішних декораціях спектакль міг перетворити в живе життя. Змісту він віддавав перевагу формі, простоті – складності, новітності – синтезу.

Всі ці особливості барочного стилю відобразились і творчості так званих „перелітних птахів” – українців, які отримали освіту в польських або західноєвропейських університетах, а потім повернувшихся до Києва та викладавши в академії. Особливо відомими були Феофан Прокопович, Стефан Яв орський, Дмитро Туптало, Симеон Полоцький.

Оригінальним жанром літератури тієї доби були проповіді, які завжди в Україні мали велике значення. В 17 столітті були славетні проповідники: Кирило Ставровецький, Петро Могила, Мелетій Смотрицький та інші. Найбільш самобутнім інтелектуалом того часу був Григорій Сковорода.

Улюбленим видом літератури 17-18 століть була драма, яка зародилась на Україні під впливом польських шкіл і була пов’язана з Київською Колегією: професори писали п’єси, а „Спудеї” виступали як дійові особи.

Другу половину 17 століття вважають золотим віком українського мистецтва. В Україні відтворюється своєрідний стиль, що постав із сполуки українських тринавних церков із західноєвропейською базилікою і пізніше дістав назву українського бароко. Кульмінаційним часом розвитку цього стилю – пишного, урочистого – була доба Мазепи, великого мецената і фундатора низки пишних храмів.

В 17-18 століттях різьба на дереві досягла в Україні виняткової краси. Стиль бароко з його пишними орнаментами вимагав високої досконалості майстрів. Вікна, двері храмів та житлових будинків прикрашалися складними орнаментами з каменю та глини.

Малярство досягло в 17-18 століттях високого рівня. Наприкінці 17 століття шириться новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально розробленого краєвиду, з тваринами, птахами. На іконах часто відображують постаті осіб, що офірують ікони. Розвивається світське малювання, особливо портретне.

Високого ступеня досконалості досягло в Україні граверство, осередком якого був Київ.

В 17 столітті розвивається в Україні музикальне життя, чому в значній мірі сприяли братства та спеціальні музичні цехи в Києві, Львові, Чернігові, Харкові. Основою хорового співу в Україні був „партесний” спів – поділ на голоси. Осередком музичного життя була Київська Академія.

Важливим музичним осередком України був двір К. Розумовського в Глухові, де плекали італійську музику, ставили італійські опери. Бібліотека Розумовського була одною з найстарших та найбільших на Сході Європи. З його школи вийшли видатні композитори: Артем Ведель, М. Березовський і Д. Бортнянський.

Таким чином, в 17-18 століттях настало певне оживлення культурного життя.

ВИСНОВОК

Існування Гетьманської держави охоплює короткий час – з 1648 року до 1781 року і являє собою винятково цікаву картину швидкого політичного і культурного зросту країни, звільненої від польського панування. Не зважаючи на війну, на татарські напади, на величезні втрати людей, країна розвивалась. На чолі Гетьманської держави стояли видатні діячі з широкою освітою, здобутою в європейських університетах, з багатим політичним досвідом, набутим в Польській Державі. Під проводом Богдана Хмельницького та його найближчих дорадників Україна здобула видатне місце серед держав Східної Європи.

З середини 17 століття Україна потрапляє в орбіту Москви, і тоді починається вперта боротьба між Україною та Москвою. Поступово, рік за роком, обмежувалась суверенність Української держави, а далі – її автономія. Однак Україна відіграла величезну роль в історії Московського царства: вона стала мостом, який сполучав Москву з Західною Європою, стала посередницею між двома культурами – європейською і московською.

Однак Україна не дивлячись на всі негаразди, здобула великий авторитет, як педагоги, українські письменники познайомили Росію з силабічною поезією та тонічним розміром; багато українців працювало як перекладачі в різних установах Росії, бо серед них було багато знавців грецької, латинської, німецької, французької, польської, італійської, турецьких мов.

Україна, крок за кроком, втрачаючи свої права, незалежність свій устрій, церковну автокефалію, навіть своє ім’я, зберігала ідею незалежності, прагнення суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, її успадкували українські діячі 19 століття і вона лягла підвалиною Відродження України 20 століття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1.Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до XX століття: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1996.-616с.

2.Вииниченко В. Відродження нації. Репринтне відтворення видання 1920 року. – К.: Видавництво політичної літератури, 1990.

3.Гончарук П.С. Історія України з найдавніших часів до початку XX століття. Курс лекцій. Навчальний посібник. – К.: Видавництво КСУ, 2004.-524с.

4.Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2т. – К.: Либідь, 1992.-608с.

5.Шморгун О.О. Україна: шлях відродження (економіка, політика, культура).-Київ, 1994.- 208с.