Основні шляхи формування поміщицького землеволодіння в українських губерніях

Основні шляхи формування поміщицького землеволодіння в українських губерніях

ОСНОВНІ ШЛЯХИ ФОРМУВАННЯ

поміщиЦЬКОГО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ

В УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ

Вступ

Поміщицьке землеволодіння, аж до моменту його ліквідації, відігравало помітну роль у економіці дореволюційної України. Основу цієї могутності становили значні за розмірами маєтності, що формувалися протягом тривалого часу. Цей процес розгортався різними шляхами, поєднання яких зумовлювало чимало рис розвитку поміщицького господарства в останній період його існування. Отже, витоки основних процесів, що відбувалися в ньому, доцільно шукати в попередніх століттях.

Дана тема знайшла відображення в науковій літературі. Серед її дослідників назвемо Л.П. Минарик, О.І. Індову та інших. В їхніх працях показані шляхи формування великого землеволодіння, але – в масштабах Російської імперії. Нам би хотілося розглянути цю проблему стосовно українських губерній.

Джерельну базу роботи склали описи маєтків, генеалогічні документи, мемуари. Частина їх є опублікованою, решта – зберігається в архівах України та Росії.

Поміщицьке землеволодіння на території України формувалося протягом тривалого часу, насиченого драматичними подіями. Цей процес розгортався відповідно до загальних закономірностей. На межі ХІХ-ХХ ст. економічну силу аграріїв становили володіння, одержані у спадок від їхніх пращурів. Так, згідно з дослідженням великого поміщицького господарства, здійсненого Л.П. Мінарик, на межі ХІХ-ХХ ст. 90 % належної поміщикам землі було успадковано і лише 10 % – придбано особисто. Більше половини земель, які перейшли у спадок, свого часу були отримані шляхом роздач і пожалувань від царського уряду за державну службу. З припиненням інтенсивних роздач у формуванні поміщицького землеволодіння все більшу роль відігравала купівля земель. Так, протягом ХV-ХVІІІ ст. найбільшими поміщиками Росії було придбано 1,8 млн. дес., у першій половині ХІХ ст. – 2,4 млн. дес., після 1861 р. – 3,4 млн. дес. [1]. Ця тенденція простежується і в Україні. Наприклад, з 4 тис. дес. маєтностей графа Г.О. Милорадовича в Чернігівському й Городницькому повітах Чернігівської губернії 760 дес. (19 %) були придбані, решта – успадковані [2].

Мали місце регіональні відмінності. У наддніпрянській Україні чітко простежуються три регіони, формування поміщицького господарства яких має свої особливості: Правобережжя, Лівобережжя, Південь України. Ці особливості зумовлені специфікою історичного розвитку регіонів. Зокрема, велике значення мала інтенсивність колонізаційних процесів та зовнішньополітичні впливи.

На Правобережжі найдавніші й найпотужніші маєтки належали землевласникам польського походження. Ще в епоху пізнього середньовіччя тут утворилися господарства Потоцьких, Любомирських, Браницьких, Ржевуських та інших. На Поділля, після переходу його до складу Польської Корони, почали активно проникати польські магнати. Вони засновували тут слобідські поселення, мешканцям яких надавалися пільги, спочатку на 10-12 років, пізніше на 3-5, а згодом взагалі від них відмовилися [3]. В першій половині ХVІІІ ст. у володінні магнатів перебувала більша частина земель Подільського та Брацлавського воєводств. З поділом Польщі з’явилася нова сила – російська бюрократія, котра особливо зміцніла після поразки повстання 1830 р., коли російський уряд провів масштабну конфіскацію польських маєтків і передав їх слухнянішим підданим з росіян. З включенням Правобережжя до складу Російської імперії велика кількість земель належала приватним власникам – польській шляхті. Існували приватні маєтки, які називалися поєзуїтськими (утворені польськими поміщиками на землях ордену єзуїтів, забороненого в 1773 р. із конфіскацією майна). На початку ХІХ ст. приватне землеволодіння поширювалося також шляхом реалізації казенних маєтків. Паралельно відбувався процес перерозподілу приватної земельної власності шляхом продажу, застави маєтків і втрати майна внаслідок неповернення кредиту протягом 10 років. Зберігалося й ленне землеволодіння, надане за службу польськими королями з державного фонду і згодом перетворене на приватне [4]. Отже, на Правобережжі з огляду на специфічні історичні умови домінувало польське й російське землеволодіння. Формування земельних володінь поміщиків можна простежити на кількох прикладах.

Показовою є історія Славутського маєтку князя Сангушка (Волинська губернія). В першій половині ХІV ст. літописи згадують власника маєтку «Остро» князя Данила Васильовича. Славутський маєток був його складовою частиною. В середині ХV ст. відбувся поділ його між онуками – князями Острозьким та Заславським, внаслідок чого славутські землі перейшли до останнього. Заславські володіли маєтком до початку ХVІІІ ст., коли Маріанна Заславська одружилася з литовським князем Павлом Сангушком. Після смерті батька її син Роман Сангушко успадкував дідові маєтності. Таким чином, остаточно сформувався розглядуваний маєток. У другій половині ХІХ ст. його площа становила 60,6 тис. дес. [5].

Один із найбільших у межах України Теплицько-Ситківецький маєток Потоцьких, простягнувшись уздовж Південного Бугу, розташовувався в Гайсинському повіті Подільської та Липовецькому повіті Київської губернії. Теплицька його частина – одне з восьми земельних правобережних володінь, які мали загальну назву «Уманщина» й належали на початку ХІХ ст. графу Станіславу Потоцькому, воєводі Руському, а пізніше – генерал-аншефу Російської імперії. «Уманщина» дісталася в 1652 р. у вигляді приданого графу Станіславу Потоцькому, великому гетьману коронному й каштеляну краківському після його одруження на доньці Самуїла Калиновського. На початку ХІХ ст. «Уманщина» мала 640,5 тис. дес. сільськогосподарської землі, 126,8 тис. дес. лісу та 108 676 душ кріпаків, кожен із яких оцінювався в 15 руб. У заповіті С. Потоцького «Уманщина» була поділена на вісім частин. Назва теплицької частини походила від ріки Теплички й м. Теплика. На початку ХІХ ст. теплицька частина оцінювалася в 7,5 млн. злотих. Рілля обіймала 82,8 тис. дес., ліс – 14,9 тис. дес. Прибутковість становила 105,6 тис. злотих.

Ситківецька частина на початку ХІХ ст. належала князям Вишневецьким, потім графу Плятеру, в якого й була придбана Потоцьким. У 1836 р. в Ситківцях Ярослав Потоцький побудував один із перших цукрових заводів у Росії. Протягом ХІХ ст. ці маєтності переходили від одних Потоцьких до інших. Нарешті племінниця Ярослава Потоцького Олександра, одружена з Августом Потоцьким, придбала у Венцена Потоцького ситківецькі землі та приєднала до них свій спадок – Теплицькі маєтності. Її ж стараннями ці дві частини 17 травня 1875 р. були об’єднані в єдиний заповідний маєток. Таким чином, вони навічно закріплялися за родиною Потоцьких [6]. Площа цього маєтку склала 26,3 тис. дес. Наприкінці ХІХ ст. власником маєтку був двоюрідний племінник Олександри – Костянтин Потоцький.

Великими цукрозаводчиками в ХІХ – на початку ХХ ст. були графи Бобринські, які вели свій родовід від позашлюбного сина Катерини ІІ графа Олексія Григоровича Бобринського. Мати подарувала синові маєток Бобринки в Тульській губернії, звідки й пішло прізвище цього роду. Цар Павло І надав О. Бобринському графське звання.

Містечко Сміла в першій половині ХVІІІ ст. дісталося князям Любомирським. У 60-ті роки того ж століття воно потрапило у вир гайдамацького руху й було піддане руйнуванню. В 1773 р. польський король пожалував місту магдебурзьке право. Через кілька років Любомирський продав Смілянські маєтності князю Потьомкіну Таврійському, від якого вони перейшли у спадок його племіннику графу Олександру Миколайовичу Самойлову. В 1838 р. Смілянський маєток у свого брата купила його донька графиня Софія Олександрівна Бобринська (уроджена графиня Самойлова) [8]. Характеризуючи цей етап в історії маєтку, Історик Л. Похилевич відзначав, що перехід Сміли у володіння графині Бобринської склав епоху в розвитку зазначеного містечка, оскільки він прислужився не тільки його жителям, але й усьому Черкаському повіту. До цього часу торгівля й промислова діяльність Сміли обмежувалася влаштованими на ріці Тясмині крупчастими вітряками. Ця промисловість залишилася в гарному стані й надалі, оскільки в Смілянському маєтку вироблялося багато хліба. У 1838 р. підприємливість і капітали власників сприяли відкриттю тут багатьох нових засобів для торговельних оборотів, промислів і заробітків значній кількості людей на Смілянських буряко-цукрових заводах, відомих усій Росії [9]. Маєтності С.О. Бобринської успадкували її син Лев Олексійович та онуки: Олексій, Андрій, Георгій Олександровичі Бобринські.

Першим із Бобринських, які володіли Смілою, був граф Олексій Олексійович. Після виходу у відставку він оселився в родовому маєтку при с. Михайлівка Тульської губернії. Він багато уваги приділяв поліпшенню становища своїх селян. У 1828 р. в своєму маєтку Бобринський влаштував перший у Росії цукровий завод, незважаючи на недовіру урядових осіб, зокрема графа Канкріна. Наприкінці 1830-х років у маєтках дружини на Київщині він влаштував чотири заводи: Смілянський, Балаклейський, Яблунівський і Грушівський. Пізніше були зведені Капітанівський цукровий і Гречківський рафінадний заводи. Після пожежі на останньому був побудований завод у м. Сміла. Взагалі, Бобринський був різнобічно розвиненою людиною. Він – основний акціонер, будівельник і перший директор залізниці від Петербурга до Царського Села; він працював над підвищенням технічного оснащення цукрових заводів, ним був заснований перший склад машин для заводів, відкриті технічні класи з метою підготовки кваліфікованих спеціалістів, його винахід – плуг-зглиблювач – одержав медаль на всесвітній Паризькій виставці; застосування ним досягнень агротехніки стало широко відомим; ним був відкритий новий на той час спосіб щеплення плодових дерев. Навіть існувала троянда, яку назвали іменем Бобринського. Ще одним захопленням Олексія Олексійовича була археологія. Він, зокрема, брав участь у розкопках у Криму в 1866-1868 рр., на предмет пошуків старовини досліджував територію власного маєтку [10]. В пам’ять про багатогранну діяльність цієї людини імператорським «Вільним економічним товариством» було викарбувано спеціальну медаль, а в Києві – встановлено бронзовий пам’ятник. Після смерті Бобринського в 1868 р. управління Смілянським маєтком перейшло до рук його сина Володимира.

Формування поміщицького землеволодіння на Лівобережжі значною мірою пов’язано з історією Гетьманщини. Переважна більшість тамтешніх великих землевласників були нащадками козацької старшини. Так, засновниками українського козацько-шляхетського роду Галаганів були брати Гнат і Семен Галагани. Гнат служив козацьким полковником, з 1706 р. командував компанійським полком у військах гетьмана І. Мазепи. В 1708 р. став на службу московської армії. В травні 1709 р. брав участь у руйнуванні Чортомлицької Січі. Після цього був призначений чигиринським і прилуцьким полковником та одержав великі земельні маєтності. Семен Галаган служив миргородським наказним полковником. У 1736 р. брав участь у спільному поході російської армії і козацьких полків на Крим. Григорій Галаган – прилуцький полковник, учасник походів проти турків. Григорій Павлович Галаган – визначний український громадський діяч. Із смертю Павла Григоровича в 1869 р. рід Галаганів припинився, а прізвище було прилучене до прізвища графа К.М. Ламздорфа, одруженого на графині Катерині Павлівні Комаровській, по матері – Галаган. Рід Галаганів записаний до родовідних книг Полтавської й Чернігівської губерній [11].

Із царськими земельними пожалуваннями пов’язане виникнення Тернівського маєтку князів Щербатових (Лебединський повіт Харківської губернії). Річка Терни, вздовж якої ці землі розташовувалися, була межею між Гетьманщиною й Польщею. Згідно з офіційними документами мешканці слободи Терни в 1668 р. виступили на боці І. Брюховецького – «были вовлечены в обман хитростями изменника Гетмана…». Після цього слобода була віддана казні і перебувала у віданні двірцевого правління. 1727 р. Катерина І пожалувала ці землі своєму зятю графу Симону Гендрикову, а 1749 р. Єлизавета Петрівна затвердила ці маєтності у спадкове володіння за його дочкою, яка одружилася з М. Сафоновим. Одна з його дочок – Єлизавета одружилася з князем О.П. Щербатовим. Так тернівські землі потрапили у володіння цього роду.

Чимало серед поміщиків було вихідців із іноетнічних груп, які свого часу виявили толерантність до російського уряду, перейшовши на державну службу. Так, одні з найбагатших землевласників Кочубеї свій родовід вели від кримського татарина Кучук-Бея, який прибув до України в другій половині ХVІІ ст. і прийняв православ’я під іменем Андрія. Його онук Василь Леонтійович відомий як генеральний писар при І. Мазепі. А вже його онук Семен Васильович служив членом Малоросійської колегії. По чоловічій лінії найдавніші маєтності цій родині були надані Петром І. Основна частина їх розташовувалася в межах колишньої Гетьманщини – у Полтавській і Чернігівській губерніях. Загальна площа маєтностей становила майже 33 тис. дес. До цього слід додати садиби в Києві, Петербурзі, Царському Селі, Глухові й Батурині. Більшість маєтностей мали родове походження, тобто Василеві Петровичу Кочубею, який народився 1868 р., вони дісталися від батька – таємного радника Петра Аркадійовича Кочубея та матері – Варвари Олександрівни. При цьому більша частина спадкових маєтків перейшла від роду матері, уродженої графині Кушелевої-Безбородько, а їй дісталися від батька графа Олександра Григоровича Кушелева-Безбородька. З 32,9 тис. дес. тільки 6,9 тис. були придбані матір’ю та 1,3 тис. подаровані батькові. Безпосередньо Василем Петровичем куплено лише 0,9 тис. дес. та отримано від його дружини 0,2 тис. дес.

Початок роду лівобережних поміщиків Шидловських пов’язаний з приїздом у 1535 р. із Польщі до Росії, в Суздаль Козьми Шилова, де він отримав від Великого князя Московського землі. У 1696 р. одного з його нащадків – генерал-майора Федора Володимировича, згідно з царським наказом, направили служити до Ізюмського полку. Тут він уже значився як Шидловський. 1709 р. його призначили начальником Слобідських козацьких полків. Особливо відзначився Шидловський придушенням повстання під проводом К.І. Булавіна, внаслідок якого значна частина козацьких земель відійшла цій родині. За віддану службу Шидловські отримали землі у межах Харківської губернії.

Від молдавських дворян – віддалених родичів молдавського господаря Кантемира – вели свій родовід Бантиші. Після Прутського походу 1711 р. приїхали до Росії. Родовід розвивався за трьома лініями. Одна з них, що походила від Федора Бантиша, перервалася в середині ХІХ ст. на Григорії Михайловичу, який свої маєтності передав найближчому родичу – двоюрідному племіннику Дмитру Кантемиру. Друга лінія дала початок Бантиш-Каменським. Миколу Костянтиновича Бантиша до Росії в 1711 р. привезла мати. Його дружина Ганна Степанівна була донькою молдавського дворянина Степана Костянтиновича Зертис-Каменського, який у гетьмана Мазепи служив перекладачем зі східних мов. Після смерті дружини в 1770 р. Микола Костянтинович до свого імені приєднав ще й частину її прізвища. Найвідомішим представником цієї родини став історик Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський – автор «Истории Малой России» [15]. Найпершим відомим представником третьої лінії родоводу Бантишів був Артемій Бантиш. Його син Василь Артемович у 1717 р. приїхав до Росії. 1718 р. він одержав грамоту царя Петра Олексійовича, згідно з якою отримав землі на території Слобідської України. 1785 р. його син, статський радник, був внесений до дворянської родовідної книги по Катеринославській губернії. Так Бантиші опинилися на території Харківської губернії. На межі ХІХ-ХХ ст. цю родину репрезентували Олександр Федорович та його сини Василь, Антіох і Федір – представники VІІ покоління [16].

Лівобережний дворянський рід Вишневських налічував 84 особи. Його заснував серб Федір Стефанович Вишневський (1682-1749), який у 1700 р. в супроводі дядька – архімандрита Раковицького монастиря Григорія Вишневського прибув до Москви. Дядько брав участь у переговорах Росії з Туреччиною, після чого був нагороджений Петром І і відправлений на батьківщину, очевидно, з секретною місією (настраивать «сербов и черногорцев против турок»). Федір поступив на морську службу, брав участь у Північній війні. Виконував різні доручення за кордоном. У 1724 р. отримав звання капітана. У 1727 р., за старанну службу, у вічне володіння одержав село Білоусівку в Гетьманщині. В 1733 р. Федору Степановичу вдалося виклопотати вигідну поставку вина до імператорського столу з Угорщини на 10 років. У 1740 р., за ініціативою Федора Вишневського, в Токаї «Высочайшим указом» була створена комісія на чолі з ним же. Йому, як голові, встановили величезну на ті часи платню – 2138 крб. на рік. Тільки елітних сортів вина до імператорського двору поставлялося до 100 тис. пляшок на рік. Ці операції стали не тільки його професією, але навіть монополією і дали йому гроші й чини. За Єлизавети Петрівни Ф. Вишневський дослужився до чину генерал-майора. Серед великої кількості подарунків імператриці найціннішим був маєток у с. Фарбованому на Полтавщині.

Серед інших Вишневських виділяється його онук Іван Гаврилович. Після смерті матері він разом з двома братами й сестрою виховувався у двоюрідної тітки Ганни Наришкіної (двоюрідна сестра П.О. Румянцева-Задунайського). Дослужився до полковника й чину статського радника. Після одруження осів у Фарбованому. Служив головою Палати карного суду Київського намісництва, був членом Малоросійської колегії. Оселившись у Києві, збудував будинок на Печерську. Будучи надзвичайно освіченою людиною, Іван Гаврилович дав гарну освіту дітям: доньки навчались удома, сини закінчили Львівський університет. Серед синів найколоритнішою постаттю був Степан Іванович. Після відставки жив у Москві, потім у Фарбованому. Його нестандартна поведінка послужила основою для оповідання М. Лєскова «Рассказы кстати». Зовнішністю намагався підкреслити належність до українців. Живучи в Москві, вдягався в український одяг, роз’їжджав по місту на возі, запряженому парою волів. Любив випити й погуляти, через що траплялися конфлікти з поліцією. Ця обставина змусила його покинути Москву. Гаврило Іванович Вишневський, дійсний статський радник, камергер двору його імператорської величності, близько 20 років був київським повітовим предводителем дворянства. Наприкінці ХІХ ст. Вишневські в Полтавській і Київській губерніях мали 4,5 тис. дес. землі.

Основна частина поміщицьких маєтків на території Південної України сформувалася внаслідок роздачі завойованих Росією в Північному Причорномор’ї земель наприкінці ХVІІІ ст. В 1781 р. поміщики одержали дозвіл переселяти у свої південноукраїнські маєтки кріпаків з центральних губерній, що частково дозволило розв’язати проблему забезпечення робочими руками. Перенаселеність маєтків, у центральних губерніях Росії їхня незначна прибутковість, низька якість землі змушували розширювати освоєння багатих чорноземів Південної України. Цьому також сприяла близькість морських портів, що стимулювало торгівлю. Колонізація відбувалася кількома напрямками: роздача земель царським урядом сановній знаті (Безбородьки, Кочубеї та інші); роздача земель офіцерам-дворянам (Потьомкін, В’яземський); чиновникам; іноземним поселенцям. Так, фонд 14 держархіву Херсонської області містить численні документи, що підтверджують факт пожалування земель на Півдні України сановним особам.

У 1823 р. новоросійським генерал-губернатором був призначений князь Михайло Семенович Воронцов – військовий і державний діяч, що цілком відповідало його господарським планам. Основа південним маєткам Воронцових була покладена в 1822 р. купівлею у Херсонському повіті 47 тис. дес. у поміщика Сталя та придбанням маєтків Мартьяна та Ай-Даніль у директора Нікітського саду Стевена. У 1823 р. Воронцов придбав землю й будинок Рішельє в Гурзуфі, у 1824 р. – землі в Алупці. Одночасно купувалися сади, рілля й сінокісні ділянки у різних осіб. На ці нові землі з маєтків у Володимирській, Костромській, Вологодській та інших центральних губерніях переселялися кріпаки. У 1837 р. було збудовано Алупкінський палац, який і до сьогодні вражає відвідувачів своєю величчю. Придбання землі на Півдні тривало до середини ХІХ ст. Південні маєтки Воронцових також поповнились за рахунок посагу його дружини Єлизавети Ксаверіївни Браницької (дочки графа Ксаверія Петровича Браницького Олександри Василівни, народженої Енгельгардт, племінниці Г.О. Потьомкіна) – м. Городище з 3 тис. кріпаків і винокурним заводом та Мошни з 1,5 тис. кріпаків та винокурним заводом.

Відгалуженням роду Воронцових були Воронцови-Дашкови – один із найвідоміших і найзаможніших аристократичних родів Росії. Прізвище Воронцови-Дашкови бере свій початок із 1807 р., коли син Катерини Романівни Дашкової, уродженої Воронцової, останній з роду князів Дашкових, помер, не залишивши дітей. Рід Дашкових по чоловічій лінії припинився. Але Катерина Романівна, не позбавлена честолюбства, прагнула увічнити своє ім’я. Її вибір припав на внучатого племінника – Івана Іларіоновича Воронцова, до прізвища якого було додано прізвище Дашков. Він успадкував володіння й титули як Дашкових, так і Воронцових. Його син – граф Іларіон Іванович Воронцов-Дашков обіймав високі державні посади: міністр імператорського двору й уділів, член Державної ради, намісник його імператорської величності на Кавказі. Він значно збільшив власні маєтності, отримавши родові володіння дружини Єлизавети Андріївни, уродженої графині Шувалової (донька графа А.П. Шувалова і його дружини Софії Михайлівни, доньки князя М.С. Воронцова). До складу його вотчин влилися маєтки: Чаплинський (8,8 тис. дес.), Обода (28,7 тис.), Межеріч (6,2 тис.) Катеринославської губернії, Воронцовка (7 тис. дес.), Алупка (0,8 тис. дес.) Таврійської губернії та ще 33,2 тис. дес. у Саратовській та Пермській губерніях [20]. Земельні володіння Воронцових-Дашкових на початку ХХ ст. сягали 485 тис. дес. у різних частинах Російської імперії [21]. Після смерті Іларіона Івановича в січні 1916 р. більша частина маєтностей перейшла до вдови Єлизавети Андріївни Воронцової-Дашкової.

Досить показовою є історія виникнення одного з південноукраїнських маєтків – Ак-Мечеті. В часи існування Кримського ханства біля татарського села Шейхлар виникло однойменне селище. Після анексії Криму Російською імперією воно увійшло до складу Євпаторійського повіту. На початку 1800 р. сюди з центральних губерній були переведені державні селяни. А в 20-30-ті роки XIX століття 18 тис. дес. землі в цій місцевості придбав новоросійський генерал-губернатор граф М.С. Воронцов [22]. Після одруження його доньки Софії Михайлівни Воронцової з графом Андрієм Петровичем Шуваловим маєток Ак-Мечеть перейшов у власність останнього. Після Кримської війни на ці землі переселялися селяни з Харківської, Полтавської, Чернігівської губерній. У 1859 р. в Ак-Мечеті мешкало 524 особи. На початку ХХ ст. маєток Ак-Мечеть успадкувала їхня донька Є.А. Воронцова-Дашкова (уроджена графиня Шувалова) [23].

У першій половині ХVІІІ ст. запорозькими козаками, біглими рекрутами на лівому березі ріки Кара-Чорак було засноване с. Василівка. В 1784 р. 40 тис. дес. у Мелітопольському повіті, за указом Катерини ІІ, стали власністю генерал-майора Василя Попова, який від канцелярського службовця дослужився до управителя канцелярії Потьомкіна. Він був президентом Камер-колегії, членом Державної ради. Тільки в 1801 р., за царювання Олександра І йому пожалували дворянський титул. Маєтності на Півдні України успадкував син Павло та його нащадки. Останній власник Василівки – Юрій Васильович жив переважно в Петербурзі, багато мандрував по світу, цікавився мистецтвом.

Поряд з родовим дворянством, вищими урядовцями землю одержували місцеві чиновники, а також деякі міщани, купці, іноземні колоністи. Процес формування поміщицького землеволодіння розглянемо на прикладі німецьких колоністів Віктора й Альберта Лінке. Вони – землевласники з Херсонської губернії. Їхній дід у 1830 р. на запрошення царського уряду приїхав до Росії з Німеччини. Дід і батько жили на орендованій у поміщика землі. Поступово брати Лінке прижились на південноукраїнській землі, перейшли в російське підданство. Одержали освіту: Віктор – у Ризькій міській гімназії, Альберт – у Ризькому міському реальному училищі. Займаючись вівчарством і купецькими справами, й заробивши на цьому гроші, брати придбали досить великі маєтки: В. Лінке – площею 4,5 та 2,7 тис. дес., Альберт – 4,5 тис. дес. На цих землях велось велике господарство, яким керував управитель. А самі брати Лінке мешкали у власному будинку в Херсоні.

Дослідники В.М. Кабузан та О.В. Замуруйцев показали розширення колоністського землеволодіння, чому сприяла масова еміграція наприкінці 50-х – на початку 60-х років ХІХ ст. Характерною рисою даного етапу німецької колонізації було формування великого приватного землеволодіння. Тільки серед менонітів Таврійської губернії на 1915 р. налічувалося 129 власників, які мали від 100 до 500 дес., 29 – від 500 до 1 тис. дес., 45 – понад 1 тис. дес.

Досить типовий спосіб отримання землі на Півдні України описав у своїх спогадах Є.Х. Чикаленко. Його дід народився в одному з козацьких зимівників на території Катеринославщини. Після того, як цю землю цар дарував графу Канкріну, він змушений був перебратися на Херсонщину, де козакам виділили землі між Бугом і Дніпром. Він служив у Бузькому козацькому війську. Тут він одружився з дочкою землевласника (переселенця з Румунії) і взяв за нею 150 дес. землі. Через брак робочих рук він спеціалізувався на скотарстві. Одночасно орендував 1200 дес. у сусідки. Після її смерті він викупив 900 дес. у спадкоємців за 30 тис. крб. Гроші збирав різними шляхами: частина своїх, решту позичив. Потім він заставив землю у Херсонський земельний банк, повернув борги, а іпотечні платежі здійснювалися ще й його онуком, тобто Євгеном Харлампійовичем.

Формування маєтків тривало і в період, що розглядається. Характерною рисою цього процесу було розширення підприємництва як основи збільшення землеволодіння. Так, латифундія Л. Кеніга (Охтирський, Лебединський, Богодухівський, Харківський повіти Харківської губернії) складалася з Тростянецького й Гутянського маєтків і обіймала понад 44 тис. дес. Формування її було започатковане в 1874 р., коли Л. Кеніг придбав у купця О. Марка 13,5 тис. дес., на яких розташовувався цукровий завод Ахтирсько-Тростянецького акціонерного товариства, акціонером якого був сам покупець. Згодом Л. Кеніг скупив сусідні маєтки з метою розширення посівів буряків та розширення виробництва цукру.

Висновок

Отже, формування поміщицького господарства в українських губерніях Росії відбувалося переважно класичними шляхами. Початок йому поклало умовне землеволодіння, яке з часом перетворилося на спадкове. Якщо у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. провідну роль у формуванні поміщицького землеволодіння відігравало пожалування за державну службу, то в другій половині ХІХ ст. на перше місце вийшла купівля землі. До цього слід додати й нетрадиційні способи формування великого землеволодіння, зокрема зростання земель німців-колоністів.

Формування поміщицького господарства кожного з трьох регіонів України мало специфічні риси. На Правобережжі його основу склало велике магнатське землеволодіння, на Лівобережжі – козацько-старшинське, на Півдні – колоністське та російських поміщиків. Ці відмінності у пореформені десятиліття справляли вплив на організацію господарства, спосіб життя тощо.

ЛІТЕРАТУРА

1. Минарик Л.П. Происхождение и состав земельных владений крупнейших помещиков России конца – начала ХХ вв. – М.: Наука, 1965. – С.394.

2. Любеч Черниговской губернии, Городницкого уезда. Опись земель, составляющих Любечскую экономию Графа Г.А.Милорадовича. – Чернигов, 1884. – С.4-15.

3. Борисевич С.О. Поміщицьке землеволодіння і землекористування на Поділлі (1793-1830 рр.)// Український історичний журнал. – 1992. – № 3. – С. 85.

4. Там само. – С. 91.

5. Крупное землевладение на Волыни. – К., 1898. – С. 5-6.

6. Теплицко-Ситковецкое заповедное имение графа К.К. Потоцкого Киевской и Подольской губерний. – К., 1897. – С.7, 10-12.

7. Російський державний історичний архів (РДІА), ф.1411, оп.1, спр.140, 141, 143.

8. Там само, ф. 899, оп. 1, спр. 60, арк. 1-3.

9. Смела. Краткое статистико-экономическое описание имений и заводов графов Льва Алексеевича, Алексея, Андрея и Георгия Александровичей Бобринских в Киевской губернии. – К., 1913. – С.8.

10. РДІА, ф. 899, оп. 1, спр. 45.

11. Там само, ф. 1475.

12. Краткое описание Терновского имения Князя Бориса Сергеевича и супруги его Княгини Анны Николаевны Щербатовых. – Харьков, 1890. – С.1

13. Родословная дворян и князей Кочубеев// Киевская старина. –1888. – Т.ХХІІ. – С.46-50; Краткое описание имений В.П. Кочубея. – К., 1914. – С.5-60; РДІА, ф.971, оп.1; Російський державний історичний архів давніх актів (РДАДА), ф.1445, оп.1, спр.1, арк. 2зв.

14. Державний архів Харківської області (ДАХО), ф.14, оп.11, спр.5, арк.200.

15. Князь Лобанов-Ростовский А.Б. Русская родословная книга. – СПб., 1895. Т.І. – С. 31-32.

16. ДАХО, ф. 14, оп. 11, спр.2, арк. 217,зв.; 218,зв.; 219,зв; 220; 220, зв.; 222; Князь Лобанов-Ростовский А.Б. Вказ. праця. – С. 31-32.

17. Центральний державний історичний архів України у м. Києві, ф. 2215, оп. 1, спр. 2, арк. 1-21.

18. Державний архів Херсонської області, ф. 14, оп.1, спр. 62, 92, 140, 163, 212 тощо.

19. Индова Е.И. Крепостное хозяйство в начале ХІХ века (По материалам вотчинного архива Воронцовых). – М., 1955. – С.34-36, 38.

20. Вся Россия. – СПб., 1899. – С.678; Статистический справочник по Таврической губернии. – Симферополь, 1915. – С. 283.

21. Исмаил-Заде Д.И. Илларион Иванович Воронцов-Дашков// Исторические силуэты. – М.: Наука, 1991. – С.46.

22. РДІА, ф. 919, оп. 1, спр. 95, арк.2; Державний архів Автономної Республіки Крим, ф. 534, оп.1, спр.37, арк.6-7.

23. Минарик Л.П. Экономическая характеристика крупнейших земельных собственников России конца ХІХ - начала ХХ вв. – М.: Советская Россия, 1971. – С. 49.

24. РДІА, ф. 1411, оп. 1, спр. 76, арк.1; Русский биографический словарь. – Т.13. – СПб., 1902. – С. 540.

25. ЦДІАК України, ф.877, оп.1, спр. 25, 30.

26. Замуруйцев О.В. Німецьке землеволодіння Таврійської губернії в середині ХІХ – на початку ХХ століття// Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України Запорізького державного університету: Південна Україна ХVІІІ-ХІХ століття. – Вип.6. – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2001. – С. 226.

27. Чикаленко Є. Спогади. 1861-1907. Ч.І. – Львів: Діло, 1925. – С. 5-12.

28. Левитский В.Ф. К вопросу об экономическом значении крупных и мелких заводско-земледельческих хозяйств. – Харьков, 1907. – С. 5.