Політичний та соціально-економічний розвиток Сербії у 1990–2005 рр

Політичний та соціально-економічний розвиток Сербії у 1990–2005 рр

Реферат на тему:

Політичний та соціально-економічний розвиток Сербії у 1990 – 2005 рр.

План

1. Суспільно-політичний розвиток Сербії у 1990 – 2005 рр.

2. Соціально-економічний розвиток Сербії у 1990 – 2005 рр.

3. Основні вектори зовнішньої політики Сербії у 1990 – 2005 рр. Сербсько-українські відносини

Висновки

Список літератури

1. Суспільно-політичний розвиток Сербії у 1990 – 2005 рр.

1900 р. – це рік фактичного розпаду СФРЮ. У країні швидко розповсюджувались ідеї національного суверенітету й антикомунізму. Правлячий СКЮ перебував у глибокій кризі.

Весною-влітку 1990 р. федеральний уряд А. Марковича намагався продовжити економічні реформи. З метою організації політичної підтримки свого курсу реформ А. Маркович спробував організувати новий суспільно-політичний рух — Союз реформаторських сил Югославії.

Проте прагнення прем'єр-міністра зберегти реформовану Федерацію викликало критику в Словенії, Хорватії та Сербії. Лідери трьох республік уже мали власні програми перетворень. У липні 1990 р. Союз комуністів Сербії заявив про свій саморозпуск і на його основі виникла Соціалістична партія Сербії.

Наприкінці вересня 1990 р. сербська Скупщина прийняла нову конституцію, яка проголосила Сербію унітарною державою: за краями Воєводина і Косово зберігались лише права територіальної автономії. На виборах до республіканської Скупщини перемогла Соціалістична партія, а її лідер С. Мілошевич став главою держави.

Парламентські вибори в республіках виявили нову розстановку політичних сил, між якими загострилась боротьба щодо питань про майбутній устрій країни. Водночас виявилася неподоланна відмінність поглядів між прибічниками збереження Федерації (Сербія і Чорногорія) та утворення Конфедерації (Словенія і Хорватія). Сербія більше за інші республіки втрачала від розпаду Федерації: позбавлялася безпосереднього виходу на захід, Белград — статусу єдиної столиці, а серби — домінуючої ролі серед інших народів. Особливої гостроти набула проблема національної єдності всіх сербів, у т. ч. й тих, які проживали на території Хорватії, Боснії та Герцеговини.

Федерація опинилася на грані остаточного краху. Свідченням цього були незавершені економічні реформи, розрив господарських, фінансових і транспортних зв'язків між республіками, збройні конфлікти. Діяльність уряду А. Марковича була паралізована. Фактично не діяли Скупщина і Президія СФРЮ. Офіційно факт розпаду Югославської федерації зафіксувала Гаазька міжнародна конференція (18—23 жовтня 1991 р.).

Як спадкоємиця колишньої Югославії, 27 квітня 1992 р. була утворена СРЮ. Провідні позиції у ній зайняла Сербія — республіка зі значно більшим економічним і людським потенціалом. Утворення нової югославської федерації вимагало оновлення структур влади, сформованих після травневих виборів 1992 р. У Скупщині СРЮ більшість депутатських місць отримали представники Сербської соціалістичної партії, Сербської радикальної партії та Демократичної партії соціалістів Чорногорії.

Першим президентом об'єднаної держави став Д. Чосич (обраний Скупщиною 15 червня 1992 р.). Союзний уряд очолив М. Панич (серб американського походження, багатий підприємець; союзна Скупщина затвердила його кандидатуру, сподіваючись на поліпшення відносин зі США та скасування санкцій ООН. — М.К.). Обидва керівники намагалися проводити конструктивну політику, спрямовану на встановлення співробітництва з різними країнами й міжнародними організаціями, досягнення компромісу з урегулювання проблем балканських народів. Однак заява Д. Чосича про готовність СРЮ визнати повну незалежність колишніх югославських республік, інші сміливі ініціативи призвели до звільнення його з посади. Новим главою союзної держави став 3. Лілич. Проте фактично ці функції перебрав президент Сербії С. Мілошевич, який опинився на верхівці влади ще в 1987 р. Він проводив усі важливі міжнародні переговори, представляв СРЮ за кордоном.

Восени 1992 р. чітко визначилося протистояння політичних сил, що об'єднались навколо С. Мілошевича і лібералів (лідери — Д. Чосич і М. Панич). У ході підготовки дочасних загальних федеральних і республіканських виборів, намічених на грудень 1992 р., опозиція об'єдналася в демократичний блок (Демократичний рух Сербії), проте не змогла домовитися про єдиного кандидата на посаду президента. Передвиборчий штаб демократів фактично очолив федеральний прем'єр-міністр.

Водночас завершилося організаційне оформлення різних політичних течій, що призвело до поляризації сил, між якими розпочалася запекла боротьба за владу. Сербський рух оновлення стрижневими визначив національні гасла і закликав сербів усіма можливими засобами боротися за так звану Велику Сербію (об'єднання всіх територій, заселених сербами), обіцяв відродити демократію, культурні традиції сербів, православну релігію, приватну власність і підприємництво. Лідер сербських радикалів Воїслав Шешель також виступав за Велику Сербію, закликав до встановлення міцної влади на всіх рівнях, проведення жорсткої політики щодо Заходу, розпуску всіх "зрадницьких партій" у країні. Д. Чосич пропагував демократичні реформи, помірковану політику в сфері міжнаціональних відносин, обережну зовнішню політику.

На грудневих виборах до сербської Скупщини (1992) перемогла Соціалістична партія (101 мандат). Потужними парламентськими силами стали Сербська радикальна партія (73 мандати) і Сербський рух оновлення (50 мандатів). На президентських виборах кандидатуру С. Мілошевича підтримали 58 %, а М. Панича — 34 % виборців. Це засвідчило, що населення СРЮ підтримало політичних діячів, які виступали з національних і антизахідних позицій.

У червні 1993 р. Скупщина СРЮ замінила главу держави — ним став соціаліст 3. Лілич, підтриманий коаліцією сербських соціалістів і радикалів. Однак фактична влада концентрувалася в руках С. Мілошевича і правлячої Соціалістичної партії Сербії, які посилили тиск на опозицію уособлену Сербським рухом оновлення.

Чергові парламентські вибори в Сербії (20 грудня 1993 р.) в котре принесли перемогу соціалістам, які здобули половину місць (123 мандати). Президентом Сербії знову став С. Мілошевич. На цей раз у внутрішньополітичному житті відбувався процес консолідації суспільства під гаслами націоналізму і сильної, майже диктаторської влади С. Мілошевича. Він зумів організувати міцну управлінську ієрархію в державі, згуртувати довкола себе дійових і впливових у сербському суспільстві постатей (політичних осіб, військових, керівників бізнес-структур тощо). Водночас у країні не було жодних проявів демократії: всі ключові важелі впливу контролювала команда С. Мілошевича, діяла загальна цензура, влада нав'язувала свою волюнтаристичну політику.

Було внесено істотні зміни до зовнішньої політики. Сербське керівництво почало проводити більш реалістичний курс, відмовилося від негайної реалізації гасла "Всі серби — в одній державі", почало налагоджувати контакти з лідерами Хорватії, Хорвато-мусульманської федерації в Боснії та Герцеговині, представниками міжнародних організацій для розв'язання мирного питання про статус сербського населення в сусідніх державах. За таких умов Соціалістична партія змогла утримувати ключові позиції на всіх рівнях (перша політична поразка соціалістів сталася лише у 1996 р. на виборах до міських представництв у кількох великих містах).

У першій половині 1996 р. на політичній сцені СРЮ відбулося деяке перегрупування сил. Соціалісти сформували ліву коаліцію за участю партій Югославські ліві та Нова демократія. Опозиційні демократичні, реформістські партії (Демократична партія Орбії, Сербський рух оновлення, Громадянський союз) об'єдналися У блок "Єдність". Крайні праві позиції посіла Сербська радикальна партія.

На листопадових виборах 1996 р. до союзної Скупщини балотувались 32 політичні партії та сім коаліцій. Найбільше голосів зібрала правляча коаліція лівих партій (64 мандати з 138). До парламенту потрапили також блок "Єдність" (22 мандати), і позаблокова Сербська радикальна партія (16 мандатів). На виборах до місцевих органів влади правляча коаліція перемогла в 75 % виборчих округів у провінції, але зазнала фіаско в Белграді та великих містах країни.

Невдовзі після виборів сербський Верховний суд з мотивів порушення виборчого законодавства анулював результати голосування в округах, де перемогла опозиція. У відповідь опозиція звинуватила уряд у зловживанні владою і вивела своїх прибічників на вулиці. Антиурядові демонстрації в Белграді та кількох містах тривали до січня 1997 р. Демонстранти вимагали визнання підсумків листопадових виборів, демократизації країни, економічних реформ, компромісної угоди з албанцями Косово. Країна переживала гостру політичну кризу. Від правлячої Соціалістичної партії Сербії дистанціювалася частина керівництва Чорногорії разом з прем'єр-міністром М. Джукановичом, армії і Сербської православної церкви. Влада була змушена поступитись, а лідер Демократичної партії Сербії 3. Джіндич став мером столиці.

Скупщина СРЮ на спільному засіданні обох палат 15 липня 1997 р. обрала С. Мілошевича союзним президентом СРЮ. Водночас був прийнятий пакет виборчих законів, на підставі яких восени цього ж року в Сербії відбулися парламентські та президентські вибори. До того часу блок "Єдність" практично розпався. За результатами виборів (21 вересня 1997р.) до сербської Скупщини потрапили коаліція лівих сил, яку склали Соціалістична партія Сербії, Югославські ліві і Нова демократія (44 %, 110 мандатів з 250), Сербська радикальна партія (32,8%, 82 мандати), Сербський рух оновлення (18 %, 45 мандатів) та ще п'ять партій (разом 13 мандатів). Радикальна партія отримала 14 урядових портфелів (з 35), а її лідер В. Шешель став віце-прем'єром.

Перший тур президентських виборів відбувся 21 вересня 1997 р. за участю семи кандидатів. За відсутності єдності серед демократичних сил найбільше голосів отримали кандидат правлячої коаліції 3. Лілич (37,7 %) та лідери Сербської радикальної партії В. Шешель (27,3%) і Сербського руху оновлення В. Драшкович (20,1 %). Другий тур (5 жовтня 1997 р.) 12 опозиційних партій бойкотували, голосувало лише 49 % виборців.

На повторних президентських виборах, які відбулися в грудні 1997 р., перемога дісталася соціалісту М. Мі-лутіновичу (60 % голосів), одному з найближчих соратників С. Мілошевича. Як міністр закордонних справ СРЮ він виступав за послідовне виконання Дейтонських угод, нормалізацію відносин із колишніми югославськими республіками та всіма суміжними з СРЮ державами.

Вже невдовзі незадоволення урядом набуло в суспільстві масового характеру, активізувала свою діяльність опозиція. На дочасних президентських виборах СРЮ 24 вересня 2000 р. фактично переміг кандидат блоку "Демократичнаопозиція Сербії" (18 партій) В. Коштуніца. Намагання влади сфальсифікувати результати на свою користь призвело до революційного вибуху. Перерахунок голосів, зроблений під тиском опозиції, показав, що В. Коштуніца набрав 50,24%. Попередньому "переможцю" С. Мілошевичу дісталося лише 37,15 % (згодом він постав перед Гаазьким міжнародним судом; за його видачу сербська влада отримала 1,3 млрд. дол., що мало суттєво покращити економіку країни).

В. Коштуніца став президентом у час складної політичної ситуації. Адже всі ключові посади займали соціалісти, прихильники і ставленики С. Мілошевича. Президентом Сербії надалі залишався М. Мілутінович. За таких умов розпочалися переговори про створення нового сербського уряду. Сторони досягли компромісу і в жовтні парламент затвердив склад перехідного кабінету міністрів з представників Демократичної опозиції Сербії, Сербського руху оновлення і Соціалістичної партії. Одночасно було ухвалено проведення у грудні 2000 р. дочасні вибори сербського президента (вони не проводилися).

Оскільки М. Мілутіновича звинувачували в причетності до геноциду над косовськими албанцями у 1999 р., він у січні 2003 р., після завершення терміну на посаді глави Сербії, добровільно прибув до Гааги на міжнародний суд. Президентські повноваження перебрала голова сербської Скупщини Н. Мічич. Убивство прем'єр-міністра 3. Джінжича весною 2003 р. загострило політичну ситуацію, в країні було запроваджено надзвичайний стан, заарештовано осіб, які займали ключові посади у державі (начальники служби безпеки, генштабу, військової розвідки, заступник головного прокурора, радники колишнього президента В. Коштуніци — всього 18 осіб). Чотири спроби президентських виборів завершилися провалом, оскільки на виборчі дільниці з'являлося менше половини виборців.

У листопаді Н. Мічич розпустила Скупщину і призначила нові вибори на 28 грудня 2003 р. З 19 партій та коаліцій, які виборювали мандати, лише 6 подолали 5 % бар'єр. Найбільше голосів здобули Сербська радикальна (27,6 %) і Демократична (17,7 %) партії. Партії демократичної орієнтації ("Демократична партія", "Сербський рух оновлення" і "Група 17 плюс") разом мали 42 % голосів. Соціалісти набрали лише 7,6 % голосів. Важливим підсумком виборів стало те, що ті політичні сили, які прийшли до влади в жовтні 2000 р., зазнали поразки. З колишніх 18 політичних партій, котрі їх представляли, до парламенту потрапила лише одна — Демократична партія. Крайні праві домоглися успіху через розчарованість урядовою політикою, незгодами в демократичному блоці, складне економічне та соціальне становище.

На такому політичному фоні помітно збільшилися шанси кандидата Сербської радикальної партії Т. Ніколича стати главою держави. Хоча листопадові вибори 2003 р. були визнані такими, що не відбулися (з'явилося менше половини виборців), Т. Ніколич отримав 46,2 % голосів. За наявних політичних умов почала набувати певного резонансу ініціатива сербського короля в еміграції Олександра Карагеоргієвича, який висловився за відновлення в країні конституційної монархії. Цю ідею підтримав патріарх Сербської православної церкви Павло, але вона не набула подальшого розвитку.

У лютому 2004 р. сербська Скупщина відмінила закон про обов'язкову 50 % явку виборців під час голосування. Обраним главою держави мав вжатися той претендент, який набрав абсолютну більшість голосів. На таких умовах й проходили у червні 2004 р. четверті президентські вибори за участю 15 кандидатів. За результатами другого туру (27 червня) президентом Сербії став Б. Тадич (53,7 % при 49 % явці виборців).

У суспільно-політичному житті країни помітною подією стали парламентські вибори в січні 2007 р. Голосувало 60,49% виборців. На 250 місць у законодавчому органі претендували 20 політичних сил, але 5 % бар'єр подолали лише 6. Відносним переможцем стала Сербська радикальна партія (лідери — В. Шешель і Т. Ніколич), яка отримала 28,59 % і 81 мандат. Дещо меншу підтримку (22,71 % і 64 мандати) мала Демократична партія (лідер — Б. Тадич). Як третя потужна політична сила до парламенту пройшла коаліція Демократична партія Сербії — Нова Сербія (лідер — В. Коштуніца), за яку проголосувало 16,55 % (47 мандатів). Парламентськими стали також "Група 17 плюс" (6,82 % і 19 мандатів), Соціалістична партія Сербії (5,64 і 16 мандатів) та блок у складі Ліберально-демократичної партії, Громадянського союзу Сербії, Соціал-демократичного союзу і Ліги соціал-демократів Воєводини (5,31 % і 15 мандатів). П'ять політичних сил, які представляли національні меншини, хоча й не подолали визначеного бар'єру, отримали зарезервовані для них місця: Союз угорців Воєводини (1,3 % і 3 мандати), Коаліція за Санджак (0,84 % і 2 мандати), Союз циган Сербії і Коаліція албанців Прешовської долини (по 0,42 % і по мандату) та Циганська партія (0,36 % і 1 мандат).

Тривалий час новий парламент не міг утворити більшість і сформувати уряд. Лише у травні 2007 р. вдалося подолати політичну кризу і правлячу коаліцію сформували Демократична партія, Демократична партія — Нова Сербія і партія Група 17 плюс. Уряд очолив В. Коштуніца. Серед його пріоритетних завдань є поновлення припинених переговорів про відносини Сербії з ЄС.

2. Соціально-економічний розвиток Сербії у 1990 – 2005 рр.

Розпад СФРЮ, запровадження торгово-економічних санкцій проти СРЮ, значні витрати на підтримку боснійських і країнських сербів, придушення національного руху албанців Косово та інші чинники різко погіршили соціально-економічне становище в союзній державі. До грудня 1992 р. обсяг виробництва скоротився приблизно вдвічі, річна інфляція перевищила 7000 %, посилилося соціальне розшарування. Програма економічної стабілізації, що розпочалася на початку 1994 р., була спрямована на досягнення фінансової стабілізації та припинення падіння виробництва. Запроваджено новий, конвертований динар (при фіксованому курсі прирівнювався до німецької марки). Було введено жорстку систему стягування податків, зменшено витрати на охорону здоров'я, науку, освіту, армію тощо.

Наприкінці листопада 1995 р. уряд оприлюднив "Програму економічної стабілізації", за якою обмежувалися адміністративні методи господарювання, а перевага надавалася ринковим механізмам, створювалися умови для іноземних інвестицій, запроваджувалися заходи щодо стабілізації динара тощо. Проте реалізація програми затрималася майже на рік, під час якого тривав спад виробництва та знижувався рівень життя населення.

Економічні реформи активізувались весною 1997 р. Сербська Скупщина прийняла низку законів (про приватизацію, іноземні інвестиції, засади податкової системи, митні тарифи, трудові відносини тощо), спрямованих на пристосування економічної системи до ринкових методів діяльності. ВВП має тенденцію до зростання, якщо у 2005 р. він становив 43,4 млрд. дол. (4203 дол. на душу населення), то у 2006 р. ці показники були відповідно 54,3 млрд. дол. і 7234 дол.

3. Основні вектори зовнішньої політики Сербії у 1990 – 2005 рр. Сербсько-українські відносини

З початку 1990-х років СРЮ була фактично ізольована світовою спільнотою. її членство в міжнародних організаціях, включаючи ООН і ОБСЄ, було призупинено. Проте поступово держава нормалізувала відносини зі сусідами. Так, 8 квітня 1996 р. в Белграді була підписана угода про врегулювання відносин між СРЮ і Македонією та розвиток югославомакедонського співробітництва. У серпні того ж року президенти СРЮ і Республіки Хорватії підписали договір про взаємне визнання, кордони, встановлення дипломатичних відносин, розвиток економічних зв'язків. На початку листопада в Парижі С. Мілошевич і А. Ізетбегович підписали спільну декларацію та домовилися про встановлення дипломатичних відносин на рівні посольств, скасування віз для своїх громадян, а також про сприяння економічному обміну, відновленню повітряних і залізничних зв'язків тощо.

Офіційний Белград відмовився від ідеї поділу Боснії і Герцеговини між Сербією та Хорватією. У вересні 2003 р. під час офіційного візиту хорватського президента Степана Мєсича до Сербії, він і президент Сербії та Чорногорії С. Марович взаємно вибачились за завдану шкоду (політичну, економічну, моральну) під час війни 1992—1995 рр. У листопаді цього року С. Марович аналогічно вибачився в Сараєво.

Нова влада взяла курс на інтеграцію в євроструктури, приєднання до натовської програми "Партнерство заради миру". Проте одним з основних і найбільш болісних умов для просування Сербії на шляху до об'єднаної Європи є питання її співробітництва з Гаазьким трибуналом.

Визначальним чинником розвитку відносин України з Сербією протягом 90-х років XX ст. були міжнародні санкції, введені у травні 1992 р. внаслідок силових спроб створити на руїнах СФРЮ т. зв. Велику Сербію. Тому політичний діалог часто переривався, а чинні обмеження фактично зводили нанівець всі спроби налагодити плідне політичне та економічне співробітництво. Активізація двосторонніх відносин відбулась напередодні мирного вирішення боснійського конфлікту. У серпні 1993 р. була підписана Угода про створення спільної українсько-югославської Комісії з питань розвитку торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва. Між двома державами 15 квітня 1994 р. було встановлено дипломатичні відносини. Але незабаром позитивні тенденції поступового налагодження конструктивного співробітництва були перекреслені загостренням косовської кризи. Верховна Рада України 2 липня 1999 р. прийняла Заяву "Про ситуацію в СРЮ" і дала згоду на направлення до Косово українського підрозділу в складі миротворчого контингенту.

За 2001—2006 рр. відбулося понад 20 двосторонніх зустрічей на найвищому і високому рівнях. Зокрема, у 2001 р. з робочим візитом у Белграді побував президент України. У листопаді 2003 р. з офіційним візитом Україну відвідав президент Сербії і Чорногорії С. Марович. Тоді ж відбулися переговори на різних рівнях, бізнес-форум представників ділових кіл, було підписано міжурядову угоду про військово-технічне співробітництво та у сфері туризму. Всього за період від квітня 1994 р. до початку 2006 р. набули чинності 24 двосторонні угоди про співробітництво в різних галузях (на стадії підготовки станом на червень 2007 р. було ще 18 угод). Позитивні тенденції характерні для товарообігу між двома державами. Якщо у 2002 р. він становив трохи більше 130 млн. дол., то вже у 2005 р. збільшився до 363 млн дол. У 2005 р. український експорт дорівнював майже 283 млн дол., а імпорт — 80 млн дол.

Висновки

Отже, протягом 1900 – 2005 рр. в політичному розвитку Сербії характерно загострення ситуації і постійна боротьба між владою і опозицією. Основна боротьба точилася між В. Шешелем і Д. Чосич. Лідер сербських радикалів Воїслав Шешель також виступав за Велику Сербію, закликав до встановлення міцної влади на всіх рівнях, проведення жорсткої політики щодо Заходу, розпуску всіх "зрадницьких партій" у країні. Д. Чосич пропагував демократичні реформи, помірковану політику в сфері міжнаціональних відносин, обережну зовнішню політику.

Загострення політичної ситуації відбилося і економічному розвитку Сербії, особливо її перших років незалежності. Економічні реформи в основному розпочалися у 1997 р. Сербська Скупщина прийняла низку законів (про приватизацію, іноземні інвестиції, засади податкової системи, митні тарифи, трудові відносини тощо), спрямованих на пристосування економічної системи до ринкових методів діяльності.

Сьогодні Сербія продовжує тримати курс на встановлення громадянського суспільства і правової держави.

Список літератури:

1.                 Каменецкий М. Бывшая Югославия – конфликтогенное пространство // Політична думка. – 1995. - №2-3. – с. 40-49.

2.                 Палій Г. Крах Югославії: від єдиної держави до національної фрагментації Західних Балкан // Магістеріум. – К., 2002. – Вип.10. Політичні студії. – с. 111-119.

3.                 Савчук І. Політико-географічні процеси в Центральній і Східній Європі // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2006. - №4 (441). – с. 3-6.

4.                 Тягуненко Л.В. Союзная Республика Югославия на рубеже ХХI века // Новая и новейшая история. – 2001. - №3. – с. 28-47.