Польська шляхта другої половини XIX століття

Польська шляхта другої половини XIX століття

Зміст

Вступ

Розділ І. Імперська політика щодо польської шляхти

1.1 Особливості адміністративно – територіального поділу польських земель

1.2 Магнатський стан

1.3 Головні політичні та соціально -економічні аспекти ставлення російського уряду до польської шляхти

Розділ ІІ. Еволюція економічного становища польської шляхти

2.1 Основні риси фільваркового господарства

2.2 Магнатське землеволодіння

2.3 Особливості розвитку шляхетської промисловості

Розділ ІІІ. Польсько-шляхетська культура

3.1 Загальні чинники впливу на формування польсько – шляхетської культури

3.2 Досягнення польської інтелігенції в галузі технічних природничих і технічних наук

3.3 Внесок польської інтелігенції у розвиток гуманітарних наук

Висновок

Список використаної літератури

 

Вступ

Так розпорядилася доля, що на протязі всього свого існування двох держав, історія України та Польщі тісно перепліталася і складала єдиний організм, насамперед з огляду на багатовікове переплетіння історичних доль українців і поляків, розуміння непростих сюжетів їхніх взаємин, які важким тягарем відклалися в свідомості обох народів і подекуди заважають дивитися в майбутнє.

На нашу думку, важливо зосередити увагу на актуальності даної теми, яка полягає у визначенні тогочасного становища польської шляхти для її подальшого розвитку та необхідності розуміння сучасниками історичних коренів політичних та соціально – економічних процесів на території тогочасної польської держави.

Ми ставимо за мету з’ясувати яку політику проводили уряди країн-загарбниць відносно шляхти, виділити основні критерії еволюції економічних відносин польської шляхти та з’ясувати досягнення польсько-шляхетської культури.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.

Якщо вести мову про територіальні межи дослідження, то вони охоплюють території польських земель, які входили до складу Російської, Пруської імперій та Австро-Угорщини.

Як не дивно, незважаючи на давнє сусідство й такі ж давні стосунки, українська історіографія ні в минулому, ні тепер не спромоглася подати власне українську версію польської історії. Праці з окремих проблем історії Польщі писали ще М.1. Костомаров, потім М.С. Грушевський, С. Томашівський та інші знані українські дослідники. У радянські часи було підготовлено посібники з "Історії південних і західних слов'ян", а також, перекладено українською праці деяких російських авторів (О.Я. Манусевича). Але тодішнє ідеологічне й політичне спрямування обмежувало обрії неупередженого погляду на Польщу і польську шляхту, а велика кількість питань ними взагалі обходилася. Що гірше, і радянська, і давня українська література в силу тих чи інших обставин спотворювали минулу дійсність на догоду інтересам національної, класової чи іншої боротьби. Образ поляка в ній неодмінно асоціювався з паном-шляхтичем і загарбником-експлуататором України Така література, на жаль, в більшості закріплювала в свідомості читачів ці стереотипи.

Тут слід згадати загальні праці з історії Польщі, які більш менш висвітлюють проблему польської шляхти, її взаємовідносини з урядами країн. (История Польши. – М., 1956. – Т. 2; Історія південних та західних слов’ян. – К., 1987; Краткая история Польши. С древнейших времён до наших дней. – М., 1993; Миллер И. Исследования по истории народов Центральной и Восточной Европы ХІХ в. – М, 1980; Новая история 1640 – 1870 . – М., 1986, Зашкільняк М.Г. Історія Польщі. – Львів, 2002).

Важливими також вбачаються праці, обєктом дослідження в яких, стали еволюція економічних відносин польської шляхти та соціальні питання зазначеного періоду (Рутковский Я. Экономическая история Польши. – М., 1953; Социальная структура общества в ХІХ в. Страны Центральной и Юго – Восточной Европы. – М., 1982; Обушенкова Л. Королевство Польское в 1815 – 1830 гг. Экономическое и социальное развитие. – М., 1979; Польша на путях развития и утверждения капитализма: Конец ХVІІІ – 60-е гг. ХІХ в. – М., 1984;).

Безумовно, кожна з цих розвідок, не являє собою ізольовану характеристику саме зазначеного періоду, а висвітлює, хоча деякі і в меншій мірі історичний розвиток Польщі, а подають загальну всебічну картину подій, що обумовили взаємозалежність суспільно – політичних процесів в різних частинах поділеної Польщі.

Проте і в давнину, і сьогодні життя людей, як українців і поляків, так і інших народів ніколи не обмежувалося політичною боротьбою й ідеологічним протистоянням. Більше того, для пересічного українця й поляка вони були питаннями значно менш значними ніж труднощі повсякденного життя і проблеми свого краю. Взаємини між поляками і українцями завжди були набагато різноманітнішими, ніж це може здатися на перший погляд. Не тільки нові політичні реалії - незалежні Україна й Польща в Центрально-Східній Європі та їх роль у формуванні обрисів Старого континенту, а й нова інтелектуальна атмосфера, що поступово починає утверджуватися в посткомуністичних країнах, тривалий час відсторонених від поступу наукових ідей світової гуманістики, вимагають перегляду усталених поглядів на тих. хто живе поряд, ближче чи дещо далі. Образ "ворога" або "неприятеля" повинен поступитися місцем образу "іншого", який є нічим не гірше власного. А щоб так сталося, треба насамперед відкинути й неупереджено подивитися й зрозуміти, як і чим жили ці "інші" впродовж історичних епох, кожна з яких мала свої усталені уявлення, прагнення і пріоритети. Треба спробувати з'ясувати, чому і як минулі покоління сприймали сучасну їм дійсність, визначали в ній своє місце, народжували дітей, вирощували пшеницю й створювали неповторна культуру.

Отже, сподіваємось, що здійснення системного аналізу усього існуючого літературного матеріалу у поєднанні з об’єктивною оцінкою подій із зазначеної проблематики, яке побудоване на принципі історизму, надасть можливість досягти поставленої мети даного дослідження.

 

Розділ І. Імперська політика щодо польської шляхти

1.1 Особливості адміністративно – територіального поділу польських земель

Об’єктом дослідження дипломної роботи є та частина Східної Європи, яку прийнято називати Польщею, яка за адміністративно-територіальним поділом на середину XIX ст. була віднесена до Російської, Австро-Угорської та Пруської імперій. З'ясування питання про зміни в адміністративно-територіальному поділі викликане необхідністю порівняльно-історичного аналізу, який можливий лише при складанні динамічних рядів в ідентичних територіальних межах. Тому коротко розглянемо адміністративно-територіальні зміни, які відбулися на визначеній території у хронологічних рамках дипломної роботи.

В самий розпал російсько-турецької війни 1768–1774 Прусія, Росія та Австрія здійснили перший розділ Польщі. Він відбувся в 1772 і був ратифікований сеймом під тиском окупантів в 1773. Польща уступила Австрії частину Помор’я та Куявії (виключаючи Гданськ та Торунь) Прусії; Галіцію, Західне Поділля та частину Малої Польщі; східна Білорусія і всі землі на півночі від Західної Двіни і на схід від Дніпра відішли до Росії. Переможці встановили для Польщі нову конституцію, яка зберігала "ліберум вето" та вибірну монархію, й створили Державну раду з 36 виборних членів сейму. Розділ країни пробудив суспільний рух за реформи та національне відродження. В 1773 було розпущено Орден єзуїтів та створена комісія по народній освіті, метою якої стала реорганізація системи шкіл та училищ. Чотирирічний сейм (1788–1792), який очолював Станіслав Малаховські, Ігнат Потоцький та Гуго Коллонтай, 3 травня 1791 прийняв нову конституцію. За цією конституцією Польща ставала спадковою монархією з міністерською системою виконавчої влади та парламентом, який обирається кожні два роки. Принцип "ліберум вето" та інші порядки відмінялись; міста отримали адміністративну та судову автономію, а також представництво в парламенті; селяни, влада шляхти над якими зберігалась, розглядались як стан, який знаходиться під державним протекторатом; були прийняті заходи, які підготували відміну кріпацького права й організацію регулярної армії. Нормальна робота парламенту та реформи стали можливими лише потому, що Росія була притягнена у війну зі Швецією, а Туреччина підтримала Польщу. Однак проти конституції виступили магнати, які утворили Тарговицьку конфедерацію, за проханням якої в Польщу увійшли війська Росії і Прусії.

23 січня 1793 Прусія й Росія здійснили другий розділ Польщі. Прусія захопила Гданськ, Торунь, Велику Польщу й Мазовію, а Росія – більшу частину Литви й Білорусі, майже всю Волинь та Поділля. Поляки боронились, але були розбиті, реформи Чотирирічного сейму були скасовані, а частина Польщі, що залишилася, перетворилася в маріонеточну державу. В 1794 р. Тадеуш Костюшко очолив масове народне повстання, яке закінчилося поразкою. Третій розділ Польщі, в якому приймала участь і Австрія, був здійснений 24 жовтня 1795; після цього Польща як самостійна держава перестала існувати на політичній карті Європи.

В результаті розділів до царської Росії відійшли литовські, білоруські, українські землі зі значною кількістю польського населення; Австрія, окрім південної малої Польщі разом з Краковом та північної з Любліном, захопила західноукраїнські землі зі Львом та Галичем. Прусія анексувала Велику Польщу, Королівську Прусію, а також значну частину Мазовії, включаючи Варшаву. Таким чином, етнічні польські землі опинилися під владою Австрії та Прусії.

При першому, другому та третьому розділах Речі Посполитої до Росії відійшло біля 462 тис. кв. км. території та 5,5 млн. населення, до Австрії – 129 тис. кв. км. і 4 млн. чоловік, до Прусії – територія, яка перевищувала 131 тис. кв. км. і населення в 2,6 млн. чоловік.

У відповідності з трактатом 1795 р. назва „польське королівство" було „раз і назавжди спрощено". Гарантом цього стала Прусія, якій, як вже зазначалося.

В 1866 р. була здійснена реформа адміністративного ділення Королівства. Було створено 10 губерній та 85 повітів. Вони складали Варшавське генерал – губернаторство. Польське королівство стали називати Привіслянським краєм, чим підкреслювалася його інкорпорація з російською імперією. Це ділення з невеликими змінами збереглося до 1912 р., коли з частини Седлецької губернії, яка була спрощена, і люблінської створили нову Хелмську губернію, яка складалася з восьми повітів. Вона була виключена зі складу Варшавського генерал – губернаторства і підлягала безпосередньо Петербургу. Це викликало протести з боку поляків.

Польські землі, які знаходилися під владою Прусії, входили до складу наступних провінцій: Східна Прусія, Західна Прусія, тобто королівська Прусія, Велике Познанське Князівство (після 1850 р. ця назва з офіційної номенклатури зникла), Помор’я (тобто Західне), Бранденбург, Сілезія. В результаті реформ, здійснених в 1815-1820 та наступних роках, провінції були розділені на регенції, а ті на уїзди.

Галіція складала одну з так званих країн Австрійської корони. Спочатку вона була розділена на 19 округів, які називалися циркулами. В 1846 р. в Галіції було введено нове ділення на 74 уїзди, які називалися також старостами. Їх кількість в 1908 р. зросла до 79, в тому числі два міста – Краков та Львів – були виділеними міськими повітами. Частина Галіції на захід від Сяну називалася Західною Галіцією, а частину, розташовану на схід від цієї річки, з переважно українським населенням – Східною Галіцією.

1.2 Магнатський стан

Яскравою особливістю суспільного утрою Речі Посполитої була безпрецедентна для Європи багато чисельність привілейованого стану. До середини ХІХ ст. майже не кожен десятий житель держави вважався шляхтичем. Шляхта в Польщі в різні проміжки часу нараховувала до півмільйона чоловік, які складали 8%, а в Мазовії навіть біля 20 % всього населення.

Найбільш активною групою в середині шляхетського стану була середня шляхта. Її найбільш видні представники, які досягли високих посад та майна, ставали нерідко „новою" олігархією. Цей рух нової аристократії ослаблював середню шляхту, але вона продовжувала відігравати провідну роль.

До розділів Польщі майнові та політичні права шляхти продовжувалися укріплюватися. Осілий шляхтич був єдиним повноправним громадянином Речі Посполитої. Польська шляхта, яка вибирала короля, затверджувала закони, податки, ототожнювала себе з нацією, з якої виключалися інші стани. Так становилося поняття „шляхетської нації". До неї відносилася литовська, білоруська, українська шляхта, виключались польські селяни та міщани.

Інша шляхта – це сіра маса різного рівня заможності та звання. Існувала шляхта загродова (дрібнопомісна), яка володіла господарством селянського типу та власноручно обробляла землю. Особливо часто можна було побачити людину з саблею, яка йде за плугом, в Мазовії, та Підляшші. Цих шляхтичів-пахарів ніколи не кидало почуття переваги над сусідами-хлопами та відрізняла вражаюче несприймання всього нового. Поряд з цим існував прошарок шляхти, який не мав земельної власності. Його називали шляхтою-голотою (голитьбою).

Шляхта, яка намагалася шукати протекції, об’єднувалася навколо магната. З падінням авторитету державної влади магнат забезпечував шляхті захист її життя та майна, а й досить часто і утримання в заміну за службу в латифундії або в його війську. Служилий шляхтич присягав своєму володарю через рукостискання, тому його називали рукодайним слугою. Потрапляла в залежність від магнатів також частина середньої шляхти, яка збідніла в наслідок війн. Найбільш частою формою залежності середньої шляхти була аренда села або фільварка в магнатських латифундіях. Та шляхта, яка не підпала в матеріальну залежність від магната, опинялася під їх політичним впливом. Час від часу проявлялася під час деяких конфедерацій опозиція проти панування магнатів, однак сили були вже на боці останніх.

Не дивлячись на те, що особливий магнатський стан конституювалось по волі Габсбургів лише австрійській частині польських земель, ще в Речі Посполитій поняття „шляхта" не тільки не розповсюджувалось на магнатів, але і використовувалось для позначення їх політичного антипода. Згідно законодавства останніх років існування Польсько-Литовської держави, незаможні шляхтичі були позбавлені права голосу на сеймиках.

1.3 Головні політичні та соціально -економічні аспекти ставлення російського уряду до польської шляхти

Так історично склалося, що поляки жили на Україні набагато давніше, ніж росіяни. У XVI i XVII ст. вони брали участь у колонізації українського пограниччя, і хоч під час повстання 1648 р. їх вигнали з Лівобережжя, їм вдалося зберегти свій контроль над Правобережжям. Цей регіон вони розглядали к невід’ємну частину Польщі навіть після його приєднання до Російської імперії у 1795 р. Великий плив поляків на Правобережжі, звичайно ж, не залежав тільки від їхньої кількості: в середині ХІХ ст. їх налічувалося лише 500 тис., а їхня частка в населенні України впала з 10% у 1795 р. до 6,4% у 1909 р. величезна вага поляків на Правобережжі насамперед зумовлювалася багатством і впливом їхньої еліти. У 1850 р. близько 5 тис. польських землевласників володіли 90% землі та 1,2 млн. кріпаків цього регіону. Правобережжя, де зосереджувалося 60% усього дворянства України, лишалося твердинею старих порядків. На прикладі даного регіону хотілося б охарактеризувати основні риси політики російського імперського уряду по відношенню до польського населення і шляхти зокрема.

Після придушення польського національно-визвольного повстання 1863-1864 рр. розпочинаються хвилі жорстоких репресій, які стали справжнім дев’ятим валом. Обмеження національних і культурних прав польського народу досягло критичної межі. Усе було спрямоване на русифікацію польських земель з тим, щоб з часом і самого слова „поляк" не було чути.

Особливо жорсткий режим щодо польської національної меншини був встановлений в західних губерніях російської імперії, куди ходили й три губернії Південно-Західного краю – Київська, Волинська та Подільська, тобто фактично вся Правобережна Україна, крім її Півдня. Царське самодержавство всіма можливими способами намагалося витіснити звідти поляків, а вакуум заповнити росіянами, коротше кажучи, одних колонізаторів замінити іншими.

Звичайно, справжні плани щодо поляків царизм старанно маскував. Після постання 1863 р. Олександр ІІ своїм рескриптом обіцяв відновити ряд їх вольностей і прав, а насправді ж проводилася послідовна політика, спрямована на повну ліквідацію залишків як громадських, так і національних прав польського народу.

Царським повелінням від 27 травня 1864 р. в західних губерніях, включаючи Правобережну Україну, полякам і навіть особам, одруженим з польками, було заборонено займати адміністративні посади. Воно залишалося в силі аж до революції 1917 р., принаймні в південно-Західному краї, що підтверджувалося розпорядженнями й конкретними діями царських властей в цьому напрямку. Всіх поляків в установах замінили росіянами, і надалі перших туди не допускали. Граф Грохольський, наприклад, у 1880 р. був обраний почесним мировим суддею Вінницької округи Подільської губернії, але йому було відмовлено стати ним через польське походження.

З 1864 р. в Південно-Західному краї було заборонено не лише друкувати, а й продавати будь-які книги польською мовою, в тому числі букварі, календарі. Хоча пізніше від цієї заборони були певні відступи, категорично було підтверджено проваджену ще до польського повстання 1863 р. заборону вживати усіх установах польську мову, вести нею будь-яку документацію, навіть приватних маєтках не дозволялося вживати її в розмовах із селянами і в розрахунках з ними.

Залишалася в силі введена ще після поразки повстання 1830 р. заборона робити будь-які вивіски і написи польською мовою, включаючи об’єкти торгівлі, побутового обслуговування тощо.

Щоправда, розпорядження від 8 грудня 1865 р. про заборону встановлення вивісок і написів польською мовою в магазинах Указом Миколи ІІ від 12 грудня 1904 р. було скасоване. Однак на місцях не в міру послужливі високі місцеві начальники продовжували гнути стару лінію і навіть при цьому ще й перегинали палку. Так, 18 вересня 1909 р. подільський губернатор Ейлер видав циркуляр, яким начальникам поліції ставилося в обов’язок не допускати в повітах вивісок не тільки польською мовою, а й навіть змішаних (польською і російською) текстів, замінити їх скрізь вивісками виключно російськими. Київському генерал-губернатору довелося дещо поправити запопадливого адміністратора і скасувати його рішення.

Рука поліції безцеремонно втручалася й приватне життя поляків, якщо там помічались якісь національні мотиви. Так, у 1868 р. На поміщиків Житомирського повіту Є. Совінську і сім’ю Пшиборовських було накладено штраф за зберігання польських пісень, наявність у них фотографій осіб, одягнутих національний одяг. І такі випадки були не поодинокі.

У своєму жорстокому намірі задушити все польське царські власті доходили до абсурду. Кучерам і берейторам, наприклад, було заборонено вживати кінську пряж, яка називалася „краківські хомути", оскільки Краків – польське місто, а отже, назва хомутів могла б комусь нагадувати про Польщу. За самими кучерами та іншою прислугою в південно-західному краї у польських домах було встановлено нагляд поліції.

Поліцейський режим щодо поляків тривав з певними нюансами аж до революції 1917 р. Запровадив його імператор Микола І, неухильно продовжував Олександр ІІ, далі – його син Олександр ІІІ. Мінялися царі, проте нічого не змінювалося в правовому становищі поляків.

У 1894 р. помер російський імператор Олександр ІІІ. Всю квінтесенцію його державності щодо поляків з похвальною грамотою і відвертістю висловив губернатор Волинської губернії Суходольський у своєму „всеподданейшем отчете" Миколи ІІ за 1894 р. На початку свого річного звіту він звинувачував поляків, які тоді значно переважали на Волині, в тому, що вони недостатньо висловлювали почуття „неподдельного сочувствия народному руському горю" у зв’язку зі смертю Олександра ІІІ.

Але не краще стало їм жити і за наступного, останнього царя Миколи ІІ. Як зазначав білоруський академік П. Горін у своїй доповіді на Міжнародному конгресі істориків у Варшаві в 1933 р. „політика Миколи ІІ в ХХ ст.. щодо пригноблення Польщі неухильно продовжувала традиції російських імператорів Олександра ІІ й Олександра ІІІ – цих душителів польської культури. Деякі послаблення наступили лише після революції 1905 р., але вони були дуже незначні, в цілому ця політика залишалася такою, як раніше – жорстокою і дискримінаційною.

В епоху розвитку капіталістичних відносин та становлення нового суспільного ладу в Росії, певні демографічні зміни не могли, звичайно, не позначитися і на поляків, які мешкали в українському селі.

В соціальному плані серед польського сільського населення в Україні спостерігалася велика строкатість. Це – і безземельна та малоземельна біднота, і заможні селяни, і дрібна, середня та великоземельна шляхта. Що ж до польського селянства, то воно (як і українське) було єдиною соціальною групою, яка щось виграла від повстання 1863 р. Річ у тім, що налякані царські власті намагалися привернути на свій бік селянство Правобережної України, дещо обмеживши апетити шляхтичів-поміщиків (в абсолютній більшості це були польські шляхтичі-поміщики). Так, у Київській губернії на початку 60–х рр. поляки–шляхтичі становили 87% всієї кількості шляхтичів-поміщиків, на Поділлі – 89%, а на Волині – вже 93%. Всього на Правобережжі налічувалося 4,9 тис. польських шляхтичів-поміщиків чоловічої статі. За даними Г. Марахова, вони володіли 4262,6 тис. душ селян (а всього кріпаків тут було 3040,2 душі) і 9/10 усієї землі. Водночас на Лівобережній Україні поляки становили лише близько 1% всіх шляхтичів-поміщиків, і таке співвідношення тут залишалося до самого кінця ХІХ ст. і початку ХХ ст. Інші, щоправда, цифри давав у свій час П.П. Чубинський, який спирався на статистичні матеріали та інші польські джерела. Польські шляхтичі-поміщики, за його даними, мали на Волині 2887 маєтків, де налічувалося 817,3 тис кріпосних селян (18/19 усієї кількості кріпосних), на Поділлі – 1194 маєтки (а в них – 931 тис. кріпаків – 6/7) і 90% землі, на Київщині – відповідно 1412 маєтків (896,2 тис кріпаків – ¾) і 85% всієї землі. Отже, загалом кількість кріпаків досягла 2644,5 тис. Ця цифра, як бачимо, істотно відрізняється від наведеної Г. Мараховим.

У першій половині ХІХ ст.. численний в Південно-Західному краї прошарок дрібної польської шляхти приписали в так звані однодвірці. За останньою перед скасуванням кріпосного права (1859 р.) ревізією, тут налічувалося 98, тис. душ чоловічої статі однодвірців, які проживали на поміщицьких землях. Це без рахування тих, що мешкали на державних землях, а таких, за припущеннями Лісевича, налічувалося близько 25 тис., бо у всіх 9 –ти західних губерніях їх було 29,6 тис. душ, а тих, які мешкали на поміщицьких землях в Північно-Західному краї, - 10,5 тис.

У 1866 р. стан однодвірців в імперії було скасовано, а 13 лютого 1868 р. урядовим рішенням були видані „Правила для слияния образовавшихся из польской шляхты однодворцев и граждан западных губерний" з іншими, як сказано тут „городскими и сельскими обывателями". Тих однодвірців-поляків, які мешкали в сільській місцевості, остаточно приписали до розряду селян, але не до окремих сіл, а до волостей, перевівши їх до стану так званих вічних чиншовиків. Частину однодвірців було, на відміну від першої половини століття, добровільно переселено на пустуючи землі в степові губернії. Так, того ж 1868 р. 1240 сімей переселили в Таврію, виплативши їм невелику матеріальну допомогу – по 55 крб. на одну сім’ю.

Селянська реформа 1861 р. залишивши поміщиків, в тому числі й польських, без кріпаків все-таки певною мірою ослабила їх могутність. Відомо, однак, що політику визначає економіка, тобто ті, в чиїх руках знаходяться засоби виробництва, зокрема земля. На Правобережній Україні вона, великою мірою і далі перебувала в руках польських шляхтичів-поміщиків. Політичної влади вони вже не мали, але мали владу економічну, що не менш важливо. Це, звичайно, добре розумів і царський уряд. І після 1863 р. він особливо наполегливо намагався ослабити польське землеволодіння в Україні, (як, до речі, і в білорусі та Литві). Після придушення повстання розпочалася конфіскація земель поляків, які були до нього причетні. Протягом десяти років на Правобережній Україні було секвестровано понад 140 шляхетсько-поміщицьких маєтків. Загальна ж площа конфіскованої шляхетсько-поміщицької, селянської і церковної землі становило понад 132 тис. десятин.

На компенсацію видатків, пов’язаних з репресивними заходами (утримування арештантів та їх охорона, судові витрати, оплата чиновників) був встановлений спеціальний податок. Спочатку він становив 10% річного прибутку землевласника, а згодом – 5%. Його сплачували переважно польські шляхтичі-поміщики (російські та українські, якщо і платили, то півтора рази менше). Всього ж протягом 1863 – 1865 рр. з них було стягнуто понад 4 млн. крб.

Однак цим справа не обмежилась. 10 березня 1864 р. був виданий закон про пільгове набуття особам російського походження земель і приватних маєтків в 9-ти західних губерніях. Згідно з ним на пільгових умовах і за низькими цінами уряд продавав державні землі російським поміщикам, переважно чиновника Південно-Західного краю. До рук російських і українських поміщиків перейшла також частина конфіскованих земель польської шляхти – учасників повстання.

Якщо в 1861 р. польській шляхті належало на Правобережжі 89% всієї приватновласницької землі, то в 1901 р., за даними Теплицького В., який їх наводить на основі „Всеподданейшего отчета Киевского, Подольского и Волынского генерал-губернаторства по вопросу о земледелии на первое января 1901 г." – лише 47% (3030,2 тис. десятин). Решта приватновласницької землі перейшла до рук російських і українських поміщиків, купців та заможних селян.

Цілий ряд законів обмежував польське землеволодіння в дев’яти західних губерніях, включаючи й Правобережну Україну. Так, височайшими повеліннями від 10 липня 1864 р. і 10 грудня 1865 р. особи польського походження були позбавлені права придбавати в цих губерніях поміщицькі маєтки будь-яким іншим способом, крім наслідування в спадщину. 27 грудня 1884 р. знову ж таки височайшим повелінням акціонерним компаніям і товариствам було дозволено купувати в цих губерніях поземельну власність розміром не більше як 200 десятин. Ще через два роки – 1 листопада 1886 р. – генерал-губернаторам було надано право на їх розсуд видавати або не видавати особам як російського, так і неросійського походження дозвіл на купівлю в цих губерніях земель.

Дискримінаційні обмеження для польської шляхти у 9-ти західних губерніях були дещо пом’якшені імператорським указом від 1 травня 1905 р., тобто лише під натиском революції. Що розпочиналася в Росії. Згідно з цим указом зберігав свою силу закон від 4 березня 1899 р., за якими шляхтичі й міщани польського походження, уродженці Південно-Західного краю, що особисто займалися землеробством і жили в умовах селянського побуту, могли купувати землю. Однак разом з тією, яку вони же мали, розміри їх наділів не могли перевищувати 60-ти десятин на сім’ю. Крім того, указ від 1 травня 1905 р. надавав право полякам купувати землю у росіян, німців для ліквідації черезсмужжя, для обміну на інші угіддя, для промислових цілей (в останньому випадку також не більше 60-ти десятин на сім’ю). Щоправда, щоб зробити це потрібно було дістати дозвіл генерал-губернатора, а це було надто складно. Спочатку властям треба було зібрати, як сказано в указі, дуже докладні відомості про покупця ( а вони збиралися на місцях), потім губернатор мав викласти свої міркування щодо змісту клопотання, підкріплені офіційними планами місцевості з позначенням ділянок, що купуються, та їх місцезнаходженням відносно садиби прохача.

Загалом же роблячи невеличкий висновок, зазначимо, що безумовно, згадані вище заходи царського уряду дещо ослабили польське шляхетсько-поміщицьке землеволодіння на правобережній Україні, але зовсім його не підірвали. Так, на початку 70 – х рр. польські шляхтичі володіли, за даними П.Чубинського, шістьма мільйонами десятин землі. За земельним переписом 1905 р. картина земле власництва виглядала так:

Характер землеволодіння	кількість землевласників	кількість десятин землі
польське	6056	2306058
Укр.поміщицьк.	19150	369695
Рос.поміщицьк.	2154	233597

Як видно з таблиці, на початку ХХ ст. поляки володіли 1/5 всієї землі і 46% поміщицької землі. Про кількість земельних володінь у них дає уявлення наступна таблиця:

землевласники	Кількість землевласників	Кількість їхньої землі	Кількість землі в середньому на одного землевласника	В % до всіх землевласників цієї категорії	В % до всієї землі в руках землевласників цієї категорії
Великі	21124	02210	1036	45,8	48,8
Середні	1760	74662	42	22,7	26,6
Дрібні	2172	29186	13	14,2	15,1

Як бачимо домінували великі землевласники, до яких тут віднесено тих, хто володів землею від 50 десятин і більше. У Волинській губернії, зокрема, вони мали понад 961 тис. десятин землі з її загальної площі в руках польської шляхти 1030 тис. десятин, у Київській – 620 тис. десятин, залишивши решті лише 18 тис. десятин. Точно такою була картина на Поділлі – 620 тис. проти 16 тис. десятин.

Ще більш разючим було це співвідношення по окремих повітах. Так, у Заславському повіті на Волині в руках заможної шляхти землевласників знаходилося понад 90 % всієї землі, що нею володіли тут поляки, у Васильківському повіті на Київщині – понад 83, в Проскурівському на поділлі – 74%. Щоправда, траплялися і такі повіти, де в руках великих шляхтичів землевласників було трохи менше половини всієї землі, зокрема в Летічівському повіті на Поділлі – 49,5%, в Овруцькому на Волині – 28,3, а Чигиринському – навіть – 16,5%.

Загалом хотілося б зробити висновок і зробити наголос на тому, що лише велика польська шляхта (аристократія) відносно зберігла залишки станових привілеїв, знайшла спільну мову з правлячими колами Росії, Австро-Угорщини та Прусії. Натомість більша частина шляхти була змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у т.зв. вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів.

 

Розділ ІІ. Еволюція економічного становища польської шляхти

 

2.1 Основні риси фільваркового господарства

XVI - перша половина XVII ст. були одним із переломних періодів в історії Європи. Головним його змістом було протиборство двох тенденцій соціально-економічного розвитку. У найрозвинутіших країнах західної частини континенту зароджувалися та утверджувалися капіталістичні відносини, що визначали характер еволюції регіонів, розташованих на захід від Лаби (Ельби). Країни на схід від Лаби відчували на собі впливи цих змін, але їхні суспільства не були підготовлені для капіталістичної перебудови. Тут феодальний лад виявився життєздатним, зміцнив свої позиції, а означений період став початковим етапом пізнього феодалізму.

Більшою мірою, ніж на Заході, історія Центрально-Східної і Південно-Східної Європи зумовлювалася процесами, які проходили на селі. Упродовж кількох століть (до середини XIX ст.) аграрному розвиткові Європи був властивий дуалізм: на Заході сільське господарство поступово звільнялося від феодальних пут; на Сході ж існував аграрний лад, якому було притаманне панування феодальних відносин. Глибинні причини цього дуалізму зародилися задовго до XVI ст., в часи розвинутого феодалізму.

Країни на схід від Лаби стосовно XVI - першої половини XVII ст. можна поділити типологічне на декілька значних регіонів на підставі врахування тенденцій розвитку феодального господарювання. Польські та українські землі, Білорусь, південну Прибалтику можна загалом віднести до "класичного" регіону, де в системі аграрних відносин панувало шляхетське (фільваркове) господарство, що базувалося на визискові безоплатної праці селян.

Питома вага шляхетського господарства у польських землях стала помітно відчутною в XV ст. Від якогось часу, як вже зазначалося вище, їх прийнято було називати фільварками (від нім. – господарство, підприємство). Вони існували за рахунок використання найманої й підневільної праці різних категорій селян, причому питома вага підневільної праці у вигляді різних видів відробіткової ренти. Мірилом розміру цієї ренти була кількість днів, що їх мали селяни працювати на свого пана-шляхтича. Головним чином, це стосувалося кметів (верхівка селянського прошарку, яка була спадковим володільцем одноланових наділів), які відігравали вирішальну роль серед селянства. Як і в ХІІІ ст., у XIV i XV ст. кметський двір відробляв від кількох до кільканадцяти днів у рік. Більшого шляхтичи й не потребували, їхні фільварки були порівняно невеликі, вироблювана в них продукція повністю або майже повністю споживалася у панських дворах.

Ситуація з відробітками помітно почала змінюватися в XV ст., особливо в його середині і другій половині. Потреби шляхти на зброю, одяг, житло зростали, вимагали збільшення грошових доходів. Добитися цього збільшення від селян було неможливо (воно позначилося б на їхньому господарстві). Тож шляхта почала вдаватися до розширення ареалу фільварків, щоб більшу частину продукції реалізувати на ринку. Наслідком цього було примушування селян виконувати більшу від традиційної норму відробітків (на це селяни годилися легше, ніж на збільшення грошової ренти). Зрештою, в XV ст. відробіткова рента стала набирати щотижневого характеру. Таку регулярну її норму прийнято йменувати панщиною. Найранішим офіційним свідченням про останню було запровадження у 1421 р. мазовецьким князем Янушем І обов’язку кметів відпрацьовувати щотижня к мінімум одноденну панщину з лану, якщо цього вимагав шляхтич. Відробітки снували й і в інших формах: селяни повинні були виконувати термінові роботи як у полі, так і поза ним (йдеться в основному про т.зв. шарварки, які полягали в ремонті гребель, доріг і т. ін.).

Шляхта була зацікавлена у використанні дешевої найманої селянської праці, особливо в період інтенсивних польових робіт. Тому вона чинила перешкоди відпливу сільської молоді до міст для навчання ремесла й праці у сфері послуг, а також на сезонні роботи, зокрема, за межі королівства. Щоб знизити ціну на робочу силу, Пьотрковсьий сейм 1496 р. заборонив приймати на роботи в містах найманців-вихідців з села на більший строк, ніж тиждень, особливо тих, хто не мав свідоцтва від свого пана-шляхтича, яке дозволяло залишати село; сейм також наказав гродським старостам, управителям маєтків затримувати тих селян, які зібралися на заробітки в Сілезію і Королівську Прусію під час жнив, і повертати їх додому. Нарешті сейм заборонив вихід з села більше одного селянського господаря в рік і обмежив до однієї молодої особи чоловічої статі вихід з села протягом року у місто для навчання ремеслу, шкільного навчання і служби, ввівши при цьому обов’язок забезпечувати таких людей відповідними писемними свідоцтвами їхніх панів-шляхтичів.

У XVI ст. фільваркове господарство польської шляхти значно розвинулось і досягло свого розквіту. Слід визнати той факт, що в аграрних відносинах запанувала фільварково-панщинна система, яка визначала їх характер та еволюцію, позначилася на всіх сферах життя суспільства. Поширення і утвердження цієї системи було спричинене значним зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію, переважно на зерно, у XVI ст. Попит зростав як на польських землях, так і в Західній Європі (у ній протягом цього століття ціни на зерно піднялися в чотири-п'ять разів), завдяки збільшенню чисельності тієї частини населення, зосередженої в основному в містах, котра повністю або переважно не була зайнята в аграрному секторі. Селянське господарство не могло повністю задовольнити цей попит. Вирішення проблеми значною мірою лягло на фільваркове господарство. Шляхта (а також монастирі й адміністрація інших церковних маєтків) охоче йшла на розгортання цього господарства, тому що ціни на сільськогосподарську продукцію зростали швидше, ніж на ремісничі і промислові товари вітчизняного та іноземного виробництва. Вона, як, зрештою, і селяни, що збували свою продукцію на ринку, вигравали від цих ножиць цін.

У маєтках дрібної і середньої шляхти, яка володіла відповідно частиною села або одним-кількома селами, фільварки здебільшого існували до XVI ст. У XVI ст. ці фільварки, пристосовуючися до вигідної ринкової кон'юнктури, розширювалися (ідеться про їх земельний фонд); тільки таким способом можна було збільшити виробництво у них зерна, яке у фільварковому господарстві було визначальним. Шляхта (й інші феодали-землевласники) не йшла по шляху інтенсифікації, удосконалення виробництва, не вкладала кошти у піднесення продуктивності фільваркових земель, а засновувала діяльність господарства на панщинній праці своїх підданих - селян.

У XVI ст. фільварки виникали подекуди в маєтках дрібної шляхти, частіше в маєтках середньої шляхти, можновладців (магнатів), королівських (державних); останніми на різних правах пожиттєво володіли середня й багата шляхта та магнати. У володіннях багатої шляхти, магнатів, у багатьох королівщинах фільварок зазвичай припадав на три і більше сіл. Розширення і закладання фільварків відбувалося, як правило, не за рахунок земельних наділів діючих селянських господарств, а за рахунок землі, що лишалася після втечі селян і нерідко, з дозволу шляхтича, орендувалася селянами на умовах сплати з неї грошового чиншу або частини зібраного на ній врожаю, а також за рахунок різних „неужитків" – заростей, лісу, лук, пасовищ тощо. У випадку ж приєднання до фільварку наділу діючого селянського господарства останньому надавався наділ в іншому місці села. Фільварки в середньому мали по чотири - п’ять ланів (60-80 га) орної землі; до них належали також луки, пасовища, вигони. У них застосовувалася трипільна система господарювання. Вирощували переважно жито, пшеницю, овес, ячмінь.

Динамічно розвиваючись у XVI ст., фільварки досягли виробництва до 20% усього товарного зерна на польських землях; решта отримуваного зерна припадала на селянські господарства. Завдяки розширенню й заснуванню фільварків, виробництво зерна значно зросло. Близько 1580 р. його збір у фільварках і селянських господарствах у розрахунку на душу населення досягнув 340 кг (для порівняння: у 1870 р. цей показник становив 420 кг), а валовий врожай зернових був удвічі більший, ніж у середині XIV ст. Принагідне слід зазначити, що на польських етнічних землях Корони наприкінці XVI ст. проживало близько 3,1 млн. осіб.

До 70% зерна, виробленого у фільварках і селянських господарствах у другій половині XVI ст. і призначеного на продаж, збувалося на внутрішньому ринку - в містах на торгах (відбувалися звичайно по одному дню щотижня) і ярмарках (відбувалися по одному-два щороку); решта, що складалася головним чином з продукції фільварків, вивозилася на Захід морським шляхом, причому до 80 % експорту зерна припадало на найбільшій польський та у всьому Балтійському басейні порт Гданськ. Упродовж XVI ст. "гданський" експорт зерна зріс у 10 разів. Наприкінці цього століття Польща експортувала на Захід щороку в середньому по 100 тис. лаштів (200 тис. тонн) зерна. Воно доставлялося переважно до Амстердама (Голландія), найбільшого на той час зернового порту в Європі, а звідти розходилося по Голландії, Франції, Англії та ін. Три чверті експортованого з Польщі зерна припадало на жито. Загалом у 1580 р. експортоване з Польщі зерно становило близько 6 % всього його виробництва.

У середині XVI ст. польське зерно складало заледве 2,5 % в загальних оборотах зерном на європейському ринку. Його вистачало на прогодування від 0,5 до 1 млн. осіб. Вивезене до Ґданська, в основному по Віслі, й до деяких інших балтійських портів, зерно обов'язково продавалося місцевим купцям, а ті перепродували його закордонним купцям, котрі й вивозили його на Захід.

Зерно з шляхетських фільварків перевозилося до морських портів купцями (в тому числі й купцями з цих портів), які скуповували його на міських ринках країни: шляхті було надто накладно безпосередньо самій доставляти зерно до портів. Натомість оплачувався безпосередній вивіз зерна з великих землеволодінь до портів особами, яким феодали доручали проведення цієї операції. Не рідко з цих маєтків зерно до портів доставляли купці-перекупники. У другій половині XVI ст. вартість "шляхетського" ("фільваркового") експорту зерна через Ґданськ зросла, порівняно з попереднім півстоліттям, на 90%, що означало: за ту саму кількість експортного зерна шляхтич наприкінці XVI ст. міг купити вдвічі більше імпортованих товарів, ніж у середині цього століття (ціни на ці товари зростали повільніше).

Отже, ведення фільваркового господарства було вигідною справою для шляхти. Це видно з того, що пересічно щороку у 1560-1570 рр. один лан фільваркової землі приносив шляхтичеві від 35 до 55 злотих чистого прибутку, тоді як з одноланового селянського господарства той же шляхтич отримував щороку у вигляді грошової й продуктової ренти тільки 2,5-3,5 злотих. У той час середньорічний прибуток з фільварку шляхтича, який володів одним селом, становив від 150 до 250 злотих, що було набагато більше від доходу, котрий він одержував з усіх селянських господарств того ж села. Підраховано, що у той самий час фільварок приносив шляхті 80-90 % доходів, а у великих маєтках цей показник становив 50-70 %. Слід зазначити, що порівняно високий рівень зборів зернових забезпечувався доброю, як на ті часи, врожайністю: за джерелами середини XVI ст. для чотирьох основних зернових культур (жита, пшениці, ячменю. вівса) вона дорівнювала сам-5. Цей показник на польських землях був перевищений тільки в XIX ст. Інші галузі фільваркового господарства - тваринництво, розведення риби в ставах, городництво, садівництво - мали допоміжний характер, їх продукція споживалася у панському дворі й фільварку, не приносячи помітних грошових доходів шляхті.

Фільваркове землеробство, спрямоване на вирощування зернових, майже повністю базувалося на панщинній праці селян-кметів, загородників, халупників, тоді як на підсобних фільваркових роботах були зайняті челядь, наймана робітники, що рекрутувалися переважно примусово, з-посеред селянських низів.

Торунський сейм 1519-1520рр. постановив, що селяни всіх видів маєтків Корони (шляхетсько-магнатських, церковно-монастирських, королівських) повинні відробляти на своїх панів панщину в розмірі щонайменше одного дня кожного тижня, за винятком тих селян, які з дозволу тих же панів замість панщини давали грошовий або продуктовий чинш. У цій же постанові (статуті) зазначалося: там, де щотижнева норма панщини перевищує один день, вона може такою залишатися. Ця постанова була підтверджена на Бидгощському сеймі 1520р. Слід підкреслити, що після цього жоден сейм, жодна державна установа Польського королівства до кінця його існування не розглядали питання про панщину селян (зрештою, й про інші їхні повинності) на користь шляхти. Це свідчить про те, що держава не втручалася у відносини між селянином і паном, зумовлені поземельною залежністю першого від другого. Правда, з кінця XVI ст. у Варшаві діяв референдарський суд (звався так тому, що його очолював призначений королем референдарій), який розглядав скарги селян державних маєтків на зловживання, що їх припускалися магнати і шляхта, які на певних умовах даними маєтками володіли (зловживання полягали в примушуванні селян виконувати панщину й інші повинності, розміри яких були значно вищі від нормативних). Проте робота цього суду була малоефективною, скарги розглядалися дуже довго, що завдавало селянам великих збитків, і далеко не всі його присуди задовольняли скаржників.

У другій половині XVI ст. щотижнева панщина з ланового кметського господарства становила два-три дні. У той час переважали півланові кметські господарства, утримувачі яких працювали на шляхтича 1-2 дні в тиждень. Як видно, інтенсивність їхньої панщини була більшою у порівнянні з лановими кметами. Селяни працювали на панському полі власним живим і неживим інвентарем, тобто виконували тяглу панщину. Загородники і халупники відробляли пішу панщину. Зазвичай селяни робили на пана від сходу до заходу сонця з двогодинною перервою на обід. Вони були зайняті й на таких роботах на пана, як ґвалти і толоки, що були додатковими днями праці під час жнив і сінокосів, шарварки (сюди входили ремонти доріг, гребель й ін.). До селянських відробітків належала й підводна повинність, або обов'язок кметів кілька днів на рік відвозити своїм реманентом фільваркову продукцію до пунктів, розташованих на більш-менш значній відстані від їхніх домівок.

Грошовий чинш з кметського ланового господарства не перевищував 48 грошів. Сплачували селяни також за оренду понаднадільної землі, за випас свиней у лісі, користування луками, вигонами тощо. Рента натурою була такою: зерно (з лану 2-3 центнери вівса, рідше 1-2 центнери жита), птиця (1-2 курки), 20-30 яєць, різні інші данини - все це щорічно. Продовжували селяни давати й десятину церкві, найчастіше десятий сніп з урожаю, вибраний священиком прямо в полі, причому селянин був зобов'язаний звести десятинні снопи до садиби священика. Вартість цієї десятини була значною, вона доходила до 7-9 злотих з ланового господарства. Подекуди десятину здавали грішми. У середині XVI ст. ланове господарство кмета після відрахування частини доходу на користь шляхтича і на десятину приносило йому в рік 20-30 злотих, що було немало.

На феодальну експлуатацію, тобто на збільшення панами кількості й обсягу повинностей, селяни відповідали поганою роботою на фільварковому полі, саботажем. протестами, особливо втечами в маєтки інших панів - шляхтичів. Вважається, що в XVI ст. близько 10% селян були охоплені втечами. З часом для багатьох селян чітко визначився український напрямок втеч, дуже виразний після укладення у 1569 р. Люблінської унії, яка знесла кордон, що відокремлював українські землі Великого князівства Литовського (Київщину, Волинь, Брацлавщину) від Польського королівства: за унією, ці землі влилися до складу Корони. Сейми неодноразово видавали постанови, які забороняли селянські втечі, а шляхті - приймати втікачів. Характеризуючи соціальні відносини в селах Корони у середині XVI ст., відомий тогочасний польський публіцист Анджей Фрич Моджевський писав: "Як багато мають пани підданих, так багато мають і ворогів".

На середину XVI ст. припадає доволі інтенсивне оселення в Польщі голландців-землеробів, спершу в Жулавах, а згодом в Мазовії та Великопольщі. Місцева людність іменувала їх "голендрами" ("олендрами"). Вони мали самоврядування, зафіксоване у виданих привілеях, які також гарантували їм особисту свободу. Їхня повинність на користь шляхти полягала у сплаті фіксованого (нормативного) грошового чиншу.

На рубежі XVI і XVII ст. темпи зростання доходів шляхти від зернового господарства фільварків почали спадати. Спостерігалося також зниження врожайності: за відомостями другого десятиріччя XVII ст., вона в середньому щорічно дорівнювала сам-3 - 3,5. Це було наслідком інтенсивного використання землі без належного її угноювання, а то й відсутності такого взагалі. Падіння врожайності певною мірою було спричинене й погіршенням клімату. Ретроспективні спостереження, зроблені скандинавськими й західноєвропейськими істориками, дають підставу стверджувати, що XVII ст. (і XVIII ст.) позначене несприятливими для землеробів сильними похолоданнями, надмірною вологістю. Це навіть дало привід назвати вказані століття "малою льодовиковою ерою". Кліматичні аномалії, зрозуміло, не могли обминути й Польщу.

Падіння врожайності призводило до помітного зменшення зборів зерна на тих самих орних площах. На додаток до цього, на зламі ХVІ-ХVП ст. спостерігається виразне падіння темпів зростання цін на зерно на внутрішньому і зовнішньому ринках, що було результатом завершення революції цін внаслідок невгамовного напливу благородних металів, особливо срібла, в Європу з Америки. Якщо враховувати й те, що ціни на ремісничо-промислову продукцію почали зростати швидше, ніж ціни на зерно, то стане очевидним, що доходи шляхти від його виробництва тривожно для них зменшувалися.

З початком Тридцятирічної війни (1618-1648), яка мала європейський характер (Польська держава в ній участі не брала), на доходах шляхти негативно позначилися наслідки монетарної кризи, що розгорнулася в Західній і Центральній Європі у зв'язку з різким зростанням військових видатків. Криза проявилася у швидкому псуванні основної грошової одиниці - срібних монет. До Польщі звідти напливали монети гіршої якості, натомість польська монета (грош) з порівняно вищим вмістом срібла вивозилася в ході торгових операцій на Захід або приватне накопичувалась і тому в обіг не надходила. У Польщі наявність зіпсованих монет стала гостро відчутною на зламі другого і третього десятиріч XVII ст. (у цей час вміст срібла в гроші впав на 40 %). Це, навіть при певному номінальному рості цін на зерно, призвело до реального падіння доходів шляхти.

Фінансова система, заснована на вмісті срібла в грошах, була розладнана. Реакцією на це було намагання набути якомога більше золотих монет - дукатів (флоринів), які були запроваджені у Польщі за грошовою реформою короля Сигізмунда І Старого (1506-1548; у 1506-1544 рр. він був також великим князем литовським) у 1526-1528 рр. і не псувалися. Спершу дукат дорівнював 30 срібним грошам. Цю кількість грошів прирівнювали до одного польського злотого як лічильної одиниці (польський злотий монетою не випускали). Згодом, у зв'язку з падінням вартості грошів, їх кількість стосовно дуката зростала: так, у 1611 р. дукат дорівнював 70, у 1620 р. - 120, у 1650 р. -180 грошам, тобто відповідно 2 1/3, 4 і 6 польським злотим.

Падіння зборів зерна і цін на нього примушували шляхту шукати способів принаймні для збереження своїх доходів на досягнутому рівні. Шляхта обрала шлях найлегший, проторений попереднім розвитком фільваркового господарства. Вона почала розширювати його земельний ареал і закладати нові фільварки, щоб збільшити площу під посіви зернових і, тим самим, збори зерна та його продаж. Траплялося, що з цією ж метою частина "парової" землі йшла під посіви зернових. При цьому шляхта, що раніше практикувалося нечасто, відбирала у селян і приєднувала до фільварку частину їхньої надільної землі. Усе це в сукупності дало змогу шляхті утримувати на відносно високому рівні виробництво зерна й доходи від його продажу.

Особливе значення в першій половині XVII ст. відігравав, як і раніше, експорт зерна, передусім через Ґданськ. Найвищого рівня "гданський" експорт досягнув у 1618р. - 116 тис. лаштів, а середньорічний експорт через Ґданськ у першій половині XVII ст. становив 70 тис. лаштів і був меншим, ніж наприкінці XVI ст., що свідчить про нереалізованість намірів шляхти одержувати високі доходи.

Розширення посівних площ фільварків автоматично тягло за собою посилення експлуатації селян. Найвідчутнішим для них було зростання норм панщини: вона доходила до чотирьох-шести днів з лану на тиждень. У першій половині XVII ст. ланових селянських господарств було порівняно небагато, типовими були півланові і чвертьланові. Їхня норма панщини була відносно вища, ніж у "пайовиків": для півланового господарства - 3-4 дні, для чвертьланового - 2-3 дні. Відбираючи у селян значну частину робочого часу і сил, панщина й різні відробітки, до яких їх примушували, призводила до того. що селяни не мали змоги приділяти належної уваги своєму господарству, а це вело до зниження його продуктивності, обмеження зв'язків з ринком, подальшого витіснення їх шляхтою з останнього.

Дуже негативно відбивалася на селянах започаткована в XVI ст. система оренди й застави маєтків шляхті. Оренда полягала у віддачі маєтків за певну суму у зазвичай трирічне користування ними; застава - у віддачі маєтків в рахунок позиченої суми до повернення її кредиторові; застава тривала три роки, в разі ж неповернення зазначеної суми - ще три роки і так далі, аж до повернення. Шляхта, яка брала маєтки в орендне або заставне володіння, за угодою, укладеною нею з їхніми власниками, зобов'язувалася повернути ці маєтки останнім в належному стані. Проте, вона нерідко шляхом нещадного визиску витискала з селян максимум доходів, так що маєтки поверталися власникам у зруйнованому стані.

Друга половина XVII і перша половина XVIII ст. стали періодом економічного занепаду Речі Посполитої, який відбувався рівнобіжне з політичною кризою. Головною причиною занепаду були війни, що їх вела держава, починаючий 1648 р., майже 70 років з невеликими перервами. З них особливо тяжкими для польських земель стали війни з шведами 1655-1660рр. і початку XVIII ст., тому що вони точилися на їхньому терені. Величезної шкоди країні завдали рокош Є. Любомирського 1665-1666 рр., боротьба між Варшавською і Сандомирською конфедераціями 1704-1709 рр., а також між королівським табором і Тарногродською конфедерацією 1715-1716 рр.

Воєнні дії на польських землям і в інших регіонах Речі Посполитої супроводжувалися руйнівними за наслідками реквізиціями і контрибуціями, до яких вдавалися свої та ворожі війська під час частих їхніх постоїв і переходів. Упродовж перших двох десятиріч XVIII ст. в цьому відношенні особливо відзначилися саксонські війська. Реквізиції і контрибуції, хоч і в менших масштабах, чинили в міжвоєнні періоди власні війська, оскільки уряд Речі Посполитої був неспроможний оплачувати військову службу: грошова заборгованість військам, викликана розладом фінансової системи країни, була однією з найбільших хвороб держави. Людські втрати внаслідок війн, голодувань та неминучих їхніх супутників - епідемій - були жахливі: на думку істориків, чисельність населення у 1655-1660 рр. скоротилася на чверть або навіть на третину, а у 1700-1716 рр. - ще на чверть. Польща пережила справжню демографічну катастрофу. У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. в Речі Посполитій розвивалися відносини в галузі сільського господарства, промисловості і торгівлі, які склалися за попереднє сторіччя.

2.2 Магнатське землеволодіння

Сільське господарство залишалося основою економіки і основним заняттям більшості населення. У землеволодінні зросла питома вага заможної великої шляхти - магнатів - власників латифундій від кількох десятків до кількох сотень поселень. Потоцькі, Браніцькі, Сєнявські, Чарторийські, Радзивілли, Сапєги та інші зосереджували в своїх руках величезні земельні комплекси. Так, у середині XVIII ст. Кароль Станіслав Радзивілл на прізвисько "Пане Коханку" (бо з цими словами звертався звичайно до тих, з ким мав справу), крім спадкових маєтків, володів королівщинами, в яких налічувалося 16 міст і містечок та 583 села. Цей магнат утримував власне військо, чисельність якого доходила до 6 тис. чол. У середині ж XVIII ст. надвірний коронний маршалок Єжи Мнішек зумів згромадити в своїх руках королівщини, що приносили йому щороку 800 тис. злотих доходу. Маєтки руського воєводи Августа Александра Чарторийського тоді ж давали йому до 3 млн. злотих доходу на рік. Магнатські латифундії у XVIII ст. набрали характеру мало не окремих держав, чимось подібних до тодішніх держав імперії. Використання цих володінь відбувалося у двох формах: магнати господарювали з допомогою власної адміністрації, або віддавали маєтки (звичайно не всі) шляхті в оренду чи заставу. Латифундію ділили на ключі, кожен з яких охоплював кілька або кільканадцять сукупно розташованих поселень. Адміністративні функції у ній, за винятком орендованих і заставлених поселень, виконувала дрібна і безземельна шляхта.

Магнатські приватні землеволодіння зростали за рахунок земель дрібної і середньої шляхти. Це можна проілюструвати на прикладі Люблінського повіту однойменного воєводства: тут шляхті, що мала менше 100 селянських ланів, у середині XV ст. належало 44,9% всіх селянських ланів, у середині XVII ст. - тільки 16,9%, а в кінці XVIII ст. й того менше - 9.8 %; кількість землі, що знаходилась у власників від 100 до 500 селянських ланів, залишалася без істотних змін: відповідно у ті ж періоди вона становила 24,3 %, 26,3 %, 33,2 %; натомість володіння понад 500 ланів складали 13,3 %, 30.7 % і 44,9 %.

Воєнні руйнування зачіпали більшою мірою середнього й дрібного шляхтича (який часто втрачав увесь свій маєток), ніж магната. Тому зростала залежність такого шляхтича від магната, збільшувалися магнатські землеволодіння за рахунок маєтків шляхти. Позбавлений маєтку шляхтич часто ставав магнатським клієнтом, причому це клієнтство у багатьох шляхтичів набирало спадкового характеру. Внаслідок цього, а також посилення залежності шляхти від магнатів вона втрачала рицарські риси, почуття власної гідності. У XVIII ст. шляхетські звичаї характеризувалися частими проявами прислужництва щодо магнатів, які не мали нічого спільного з декларуванням шляхетської" рівності: шляхтичі падали магнатові в ноги, брали за коліна, улесливо титулували патронів, себе йменували "підніжками", писали пишні панегірики.

Відбудова зруйнованого сільського господарства мала перманентний характер - для неї використовувались усі часові й матеріальні можливості. Розгорнутою вона була після польсько-шведської війни 1655-1660 рр., а постійною, стабільною після - німого сейму 1717р., рішення якого поклали край внутрішнім чварам усередині шляхетського стану і започаткували мирний розвиток Речі Посполитої, котрий тривав безперервно півстоліття, якщо не рахувати 1733-1734 рр., коли в країні точилася боротьба за королівський престол після смерті Авґуста II.

У залежності від конкретних обставин у відбудові шляхетських і магнатських маєтків практикувалося два методи: очиншування села або розширення фільварку. Очиншування застосовувалося частіше там, де втрати населення й розорення господарства були особливо великі, де феодали не були спроможні впоратися з труднощами відбудови і тому були змушені відмовлятися від ведення самостійного (фільваркового) господарства або звужувати останнє. Селяни, переведені з панщини на чинш, були назагал зацікавлені в господарюванні, приносили феодалові більш-менш надійні доходи.

Розширення фільварків відбувалося значно частіше, ніж очиншування. Зазвичай воно зустрічалося там, де населення, хоча й було розорене, але в своїй масі залишалося на місці і де землевласник мав кошти для того, щоб забезпечити фільварок живим і неживим інвентарем. У таких випадках фільварок розростався шляхом поглинання спорожнілих селянських земель, у тому числі тих, які селяни, що залишилися й працювали на свого пана, не могли обробляти.

Зростання фільварків супроводжувалося погіршенням становища "прив'язаних" до них селян. Серед них різко збільшилася частка малоземельних і безземельних. Загалом у середині XVIII ст. в Малопольщі, Великопольщі і Королівській Пруссії близько 50 % селянських господарств належали кметам, близько третини - загородникам, до 10%— халупникам. Чимало було комірників. У той самий час у Великопольщі і Королівській Пруссії кметські господарства були порівняно великі (79 % їх мали понад півлана), а в Малопольщі серед кметських господарств домінували такі, розмір яких становив від 1/8 до 1/4 лана. Погіршився стан прав селян на землю, особливо у Малопольщі: значно впала кількість тих із них, хто володів землею спадково. Поширеною формою користування землею стало безстрокове її держання, яке дозволяло шляхті зганяти селян з насидженої ними землі. Обезземелені, частково чи повністю, селяни змушені були шукати роботу у своїх панів, які сповна користалися з їхнього скрутного соціально-матеріального становища і нещадно експлуатували.

Посилення експлуатації найбільше проявилося у збільшенні розміру панщини. У першій половині XVIII ст. вона в середньому дорівнювала 6-8 дням на тиждень з лану, нерідко досягала 16 днів. Щоби піднести продуктивність селянської праці, шляхтичі вдавалися до докладної фіксації виконання всіх видів панщини. У документах землевласників XVIII ст. докладно визначався обсяг усієї дорученої селянинові праці, вказувалося, скільки він щоденно повинен зорати і зжати снопів, скільки зерна обмолотити тощо. Часто зазначалася й кількість годин, яку піддані повинні відпрацювати за день. Звичайною мінімальною нормою був 12-годинний робочий день. Найменше порушення панщинних порядків у XVIII ст. каралося великим грошовим штрафом, покаранням канчуком, саджанням у колодки і т.д.

Селяни, окрім регулярної панщини, виконували й інші відробітки без будь-якої винагороди з боку пана: підводну повинність, шарварки, ґвалти, толоки, охороняли панський двір і фільварок, пряли, працювали на панських городах. Зберігалися натуральні й грошові данини селян. Шляхтичі зобов'язували підданих молоти хліб тільки у своїх млинах (це панське право звалося баналітетом), купувати у нього певну кількість алкогольних напоїв, забороняючи робити це в інших місцях (право пропінації). Посилення особистої залежності селян відбувалося й в інших формах. Так, селянський шлюб був узалежнений від згоди пана. Досить часто траплялося, що селян продавали. Особливо тяжким було становище селян у маєтках, які шляхта тримала в оренді або заставі. Орендарі і заставники, прагнучи за короткий строк володіння витиснути з них якнайбільше прибутків, хижацьким хазяйнуванням нерідко зовсім розоряли підданих. Оренда і застава були пошириним явищем в Речі Посполитій.

Незважаючи на прагнення шляхти отримувати якомога більше доходів зі своїх фільварків шляхом посилення експлуатації, вироблена у них продукція зростала повільно, а то й зменшувалась. Це, окрім вичерпання фізичних можливостей селян, пояснювалося низкою інших причин, передусім скороченням поголів'я домашньої худоби, що негативно позначалося на можливостях угноювання грунтів, нестачею сільськогосподарських знарядь праці у селян. З огляду на це, врожайність зернових, як і в першій половині XVII ст., залишалася низькою й дорівнювала сам 3-3,5.

Проти феодального гніту селяни протестували всіма можливими засобами: приховували доходи зі свого господарства, щоб сплачувати менше чиншу і давати менше натуральної данини; погано працювали на панському полі; рубали панський ліс, відмовлялися виконувати підводну повинність, купувати у пана спиртні напої. Поширеною формою протесту були втечі від одного пана до другого, після німого сейму - особливо на Правобережну Україну, яка, вкрай обезлюднена, готова була прийняти втікачів звідусіль для свого загосподарення. Спалахували селянські заворушення. Особливо гострого характеру набули виступи селян у 1669-1672 рр., коли вони охопили південь Краківського воєводства, зокрема Лянцкоронське, Чорштинське і Новотарзьке староства. Спалахи соціального протесту селян півдня Малопольщі неодноразово спостерігалися й в останній чверті XVII та у XVIII ст. Особливо бурхливими виступами ознаменовані 1750-і роки. Розгорнувся великий рух селян Курпйовської пущі в Мазовії, основним заняттям яких упродовж століть були лісові промисли. У 1699 р. вони відповіли повстанням на примушування виконувати панщину. Те саме відбулося у 1735-1736 рр. У 1755 р. розгорнувся масовий рух селян Суразького староства на Підляшші, а 1758 р. був жорстоко придушений опір селян трьох сіл Каліського повіту однойменного воєводства.

2.3 Особливості розвитку шляхетської промисловості

Декілька слів хотілося зазначити і про роль польської шляхти в розвитку промисловості. У промисловості помітним було значення мануфактурного виробництва, перші зразки якого припадають ще на 1740-і роки. За організацією діяльності мануфактури поділялися на розсіяні і централізовані, а за соціальною приналежністю - магнатські, магнатсько-купецькі (міщанські), державно-купецькі і купецькі. Магнатські мануфактури засновувалися майже повністю, а магнатсько-купецькі і державно-купецькі переважно на примусовій праці підневільного селянства і міських низів. Тому вони випускали продукцію, особливо предмети розкоші, яка не могла успішно конкурувати з імпортованими із Заходу товарами ні за якістю, ні за цінами. Тож такі мануфактури проіснували тільки по кілька років. Краще складалася доля купецьких мануфактур, які базувалися на більш кваліфікованій найманій праці. Але й їхня продукція за якістю і цінами поступалася імпортованій, у результаті лише деяким з них вдалося перетривати до XIX ст. У Речі Посполитій мануфактурне виробництво було порівняно краще розвинуте у Великопольщі, Середньому Помор'ї, Краківському воєводстві, Варшаві.

Тут мануфактури діяли в основному в легкій промисловості, зокрема у виготовленні полотна і сукна.

1766р. у Варшаві була органзована акціонерна спілка Компанія вовняних мануфактур із засновницьким капіталом 777 тис. злотих, поділених на 120 акцій. Нею керував орган з 12 осіб на чолі з Анджеєм Замойським. "Компанія" отримала від уряду пільги: право на створення підприємств у королівщинах, безоплатне придбання будівельних матеріалів, звільнення від податків майстрів, запрошений з-за кордону, а також від митних зборів з імпортованих сировини, устаткування строком на 12 років тощо. "Компанія" розпочала діяльність 1767р., але щороку вона була збитковою: підприємства, що входили до "Компанії", не виконували покладених на них завдань. Урешті 1771 р. вона повністю збанкрутувала. Її сумна історія була наслідком невмілої організації, добору адміністративного апарату, іноземних майстрів, низька продуктивність праці селян і маргінальних елементів. Акціонерним було й Товариство полотняного виробництва країни із засновницьким капіталом 900 тис. злотих. Воно існувало у 1787-1794 рр., але припинило діяти з тих самих причин, що й "Компанія".

З 1782р. у Варшаві діяла Гірнича комісія, яка опікувалася видобуванням міді, кам'яного вугілля, проводила геологічні пошуки, особливо покладів солі. Певну підтримку промисловості надавали сейми Речі Посполитої 70-х і 80-х років. Так, одна з сеймових постанов вимагала, щоб спорядження піхоти і кінноти та одяг слуг виготовлялися з вітчизняних матеріалів. Вона ж заборонила усім без винятку користуватися виробами з імпортної шкіри, імпортними кафтанами, каретами, столовим склом, фарфором, а шляхту зобов'язала носити мундури, виготовлені тільки з польського сукна, колір яких мав затвердити сеймик кожного воєводства.

Друга половина XIX ст. стала часом значного цивілізаційного поступу, який був пов'язаний з індустріалізацією, впровадженням до виробництва і побуту здобутків науки і техніки, зростанням освіченості і культурного рівня населення усіх європейських країн. Поляки не стояли осторонь цих процесів. Поступ відбувався повільно і його результати стали відчутними на початку XX ст.

Зміни в господарському розвитку охопили всі землі, на яких проживали поляки. Вони залежали передусім від політики правлячих кіл, традицій і способу життя населення, економічної кон'юнктури тощо. Загальний напрям цих змін зумовлювався розвитком капіталістичних відносин, втягненням усе більших мас людей у виробничі і ринкові стосунки. Упродовж другої половини століття основна маса польської шляхти залишалася зв'язаною з сільським господарством і земельними відносинами. Земельні реформи, проведені в Пруссії в першій половині XIX ст., мали на меті збереження насамперед великого шляхетського володіння. У підсумку на початку 60-х років великим землевласникам належало у Познанщині понад 60 % земель, на Помор'ї - понад 70 %, Сілезії - 50%. Велика земельна власність залишалась тут основним виробником сільськогосподарської продукції. Польська шляхта, незважаючи на спроби обмежити ареал їхніх володінь, добре пристосувалася до ринкових умов, активно використовували кредити, найману працю, нові агрокультуру і техніку. Це давало змогу збільшувати врожайність і поголів'я худоби.

Наприкінці XIX ст. шляхетські та селянські господарства Познанщини, Помор'я, Сілезії, Вармії і Мазур мало відрізнялися від західноєвропейських. (За показником середньої врожайності з гектара чотирьох головних зернових культур Познанщина і Сілезія були на рівні з Великобританією - 19 центнерів, випереджали Францію - 13 центнерів і поступалися німецьким землям - 20 центнерів).

Російський царат, проводячи земельну реформу 1864 р., прагнув послабити польських землевласників-шляхту і привернути на свій бік селянство. Тому за реформою 1864 р. селяни отримали у власність всю землю, яку вони обробляли. Земельні наділи отримали навіть 175 тис. родин безземельних селян. Шляхта зберегла в своїх руках більшу частину володінь (55,6%), а селяни відчували брак землі. Не була врегульована справа сервітутів (лісів і пасовищ), які формально залишались у власності поміщика, але за традицією використовувалися селянами. Земельна реформа 1864 р. та її реалізація призвели до повної незалежності селянина від шляхтича (громади отримали самоврядування, незалежне від попереднього землевласника), підважила позиції шляхти на селі, змусивши її пристосовуватися до капіталістичних порядків. Селяни перетворились у самостійну соціальну верству, яка лише поступово приходила до усвідомлення свого суспільного значення.

Нові методи господарювання дуже повільно проникали у село і фільварок Королівства Польського. Польська шляхта отримала тут меншу компенсацію за землю, ніж в Росії. Аграрна криза, яка охопила Європу у 80-х роках, відбилася на землеволодінні. Частина фільварків була розпарцельована і продана селянам (до 1890 р. парцеляції було піддано майже 12% шляхетських маєтків), але землі бракувало (кількість господарств зросла з 593 тис. у 1870р. до 717 тис. у 1899р.). Збільшилася кількість безземельних селян: з 220 тис. у 1870 р. до 849 тис. у 1891 р. Невисокий рівень агротехніки не дозволяв збирати високі врожаї (середня врожайність чотирьох зернових культур становила 11 центнерів з гектара і значно поступалася Познанщині).

У Галичині під владою Австро-Угорщини аграрні відносини складалися подібно до Росії. Після реформи 1848р. селяни стали власниками невеликих земельних ділянок, тоді як в руках великих землевласників збереглася майже половина всіх земельних угідь. У 1890 р. тут було ще 45 латифундій, які охоплювали понад 10 тис. га земель.

Перебування польських земель під владою трьох різних імперій сильно відбилосяь на процесах індустріалізації. З певним запізненням промислова революція охопила також польські землі. Найбільш динамічно вона проходила на теренах колишнього Королівства Польського. Тут склалися сприятливі умови для швидкого розвитку новочасної промисловості: ще 1857р. було скасовано митний кордон, і неосяжний російський ринок став доступним для товарів текстильної та металургійної промисловості.

Дістаючи від земельних володінь великі прибутки, багато польських заможних шляхтичів відкривали промислові підприємства. Так, графи Браницькі володіли в 60-х рр. 36 промисловими підприємствами, в тому числі 9 цукровими заводами, 2 заводами сільськогосподарських машин, 10 гуральнями, а також ливарними, шкіряними, миловарними, свічними, цегельними та іншими підприємствами. Тільки в одній Білій Церкві Браницьким належали заводи сільськогосподарських машин, шкіряний, свічний, миловарний і гуральня.

Найбільший промисловий інтерес польська шляхта (магнати) в Україні проявляла до цукроваріння. На початку 70-х рр. поляки володіли тут 64 цукровими заводами. Їхньою власністю було близько 500 винокурень і майже 5 тисяч млинів. Цукрові заводи давали щорічно 2 млн. крб. Прибутку, винокурні – до 3 млн., млини – близько 1,5 млн. крб.

Те, що поляки - шляхтичі займали провідні позиції у цукровій промисловості в Україні, було не дивним. Більшість цукрозаводів пореформених років утворилася на базі великих шляхетсько – дворянських володінь (Потоцьких, Браницьких тощо). Саме шляхта перетворювалася у підприємців, тобто переходили на капіталістичний шлях ведення господарства. Звичайно для цього потрібні Були значні кошти і якщо прибутків від своїх земельних володінь їм не вистачало, то вони знаходили капітали, вдаючись до державного або приватно – капіталістичного кредиту, нерідко і під заставу маєтка. Крім того їм значно допоміг у цьому приплив капіталів, одержаних у вигляді викупних платежів від селян. А це булла величезна сума. За період з 1861 р. по 1906 р. селяни Правобережної України сплатили 235 млн. крб. Викупних платежів за землю, включаючи сюди і проценти державі. Остання виплатила шляхті вартість землі в сумі 93,3 млн. крб. До того ж, їхні латифундії були основними постачальниками сировини для їх заводів.

На початку ХХ ст. близько 43% всієї цукрової промисловості в Російській імперії перебувало в руках польської шляхти. Ця промисловість зосереджувалася переважно в Україні. Безпосередньо шляхті належало 36 цукрозаводів, акційний капітал яких становив 22,5 млн. крб. Крім того, треба мати на увазі, що багато цукрових заводів було тоді власністю акціонерних товариств, куди теж входило чимало представників польської шляхти і капіталістів.

У 1887 р. було утворено синдикат цукрозаводчиків – одну з перших монополій Росії. В синдикаті об’єдналися 186 цукрозаводчиків. Спочатку він об’єднував 78% цукрозаводів, а в 1893 р. – 91%.

Всього в руках польської буржуазії та шляхти у Правобережній Україні (крім півдня) та в трьох губерніях Білорусі в 1908 р. знаходилося 2279 промислових підприємств, на яких працювали 140060 робітників. Річна вартість продукції цих підприємств становила понад 280 млн. крб., а чистий прибуток – 15 – 20 млн. крб. В їхніх руках перебувала також більшість підприємств переробної промисловості. На Волині, Поділлі, Київщині поляки володіли 941 підприємством, де працювали 92,5 тис. робітників і вироблялося продукції більш як на 210 млн. крб. За тогочасними цінами сума – величезна.

Таким чином якщо прослідкувати за еволюцією економічних відносин польської шляхти за період з XV – XX ст., то тут, на нашу думку, простежується тенденція ведення польською шляхтою господарства фільваркового типу з подальшим вкрапленням в нього елементів капіталістичних відносин.

Розділ ІІІ. Польсько-шляхетська культура

 

3.1 Загальні чинники впливу на формування польсько – шляхетської культури

Якщо вести мову про полько-шляхетську культуру даного періоду, необхідно, на нашу думку, зупинитися на одному досить важливому факті. А саме, як зазначають українські дослідники Зашкільняк Л.О., Крикун М.Г., в другій половині XIX ст. змінилося становище польської шляхти. Вона тратила привілеї і змушена була брати участь у громадському житті й економічних стосунках. Значні залишки станових привілеїв зберегла лише польська аристократія, яка найшвидше знаходила спільну мову з правлячими колами Росії та Австро-Угорщини. Натомість більша частина шляхти була змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у так званих вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів. Особливо велика кількість польської шляхти творила адміністративний апарат, науку, освіту і культуру в Галичині. Чимало шляхтичів брало участь у громадському і господарському житті Познанщини і Королівства Польського. Упродовж XIX – першої половини XX ст. чисельність осіб, пов’язаних із розумовою працею, зросла у всіх країнах - загарбницях майже в десять разів. Наприкінці ХІХ ст. шляхетська приналежність перестала бути основним критерієм відбору для навчання і праці. Формувалися нові соціальні поділи. Представників шляхти майже не трапляється серед підприємців і торговців.

Друга половина ХІХ ст. була добою позитивізму та періодом інтенсифікації культурного життя, посилення його демократичного змісту, залучення до культурних здобутків ширших верств населення. Суспільні зміни, які відбувалися на очах сучасників, не могли не викликати реакції інтелектуально - мистецьких кіл. Позитивістській світогляд, у якому значне місце посідали натуралістичні і прагматичні засади ставлення до життя, не витіснив зі свідомості представників польської шляхти національної мотивації. Реакція польського населення на національний утиск з боку урядів Росії та Німеччини пробуджувала громадську активність, сприяла згуртуванню різних верств на національній основі без огляду на державні кордони. Позитивістські ідеї „органічної праці" означали заміну формули порятунку нації через відновлення державності новою формулою „збереження нації" без державності.

Умови розвитку польської шляхетської культури були різними. Якщо Росії та Німеччині національна культура існувала, долаючи опір і перешкоди урядових структур, то в Галичині під Ладою Австро-Угорщини вона отримала сприятливі можливості для поширення. Але у всіх частинах, де проживало польське населення, в суспільній свідомості домінували позитивістські погляди, згідно з якими „не мрії, а праця потрібна вітчизні". Разом з тим польська шляхта разом з творчою інтелігенцією критично оцінювали швидке поширення міщанських зразків збагачення і деморалізації, які йшли поряд із культом грошей. Б. Бялоблоцький в 1884 р. у статті „Пониження ідеалу" виступив з критикою міщанського ідеалу щастя, кий прагне „заблокувати сої двері перед вуличним натовпом і закрити ставнями вікна, щоб не чути постійних стогонів злидарів і бідноти". Йому торував Я.П. Поплавський у статті „Пониження ідеалів", протестуючи проти освячення грубого егоїзму. У культурі доби позитивізму відбилося зіткнення двох провідних світоглядів – старого романтично-станового з його ідеалами служіння традиціям, національній справі, і прагматично-позитивістського, скерованого у майбутнє з вірою у розв’язання суспільних проблем.

На культурний розвиток польської шляхти у другій половині ХІХ ст. особливо великий вплив чинила преса і публіцистика. Газети, часописи, брошури виходили великими накладами і, незважаючи на цензуру, доносили до шляхти та й польського населення загалом провідні ідеї сучасності. При цьому відбувалася спеціалізація видань, орієнтація на певну соціальну аудиторію. Так, газета Кур’єр варшавський у 80-х роках збільшила наклад до 30 тис. примірників, ще кілька варшавських газет мали наклади понад 10 тисяч примірників.

Преса відкривала читачам очі на світ, порушувала проблеми, які хвилювали суспільсто. У 1886 р. у Варшаві почав виходити тижневик „Голос", в якому один з його редакторів Я.Л. Поплавський вмістив програму видання, що викликало бурхливу полеміку. Він пропонував розрізняти „шляхетську" і „селянську" культури, але не протиставляти їх одна одній, а шукати шляхів зближення. Це був заклик творити культуру на народних традиціях і для народу, яка була б зрозумілою і близькою широким суспільним верствам.

На першому місці за впливами на свідомість польської шляхти та й усього польського суспільства залишалася художня література. Вона відігравала роль поєднувальної ланки між розділеними кордонами польськими теренами, була тісно повязана з публіцистикою і суспільно – політичною думкою. Літературні твори, перед тим як вийти окремою книжкою, часто друкувалися у періодиці. З розширенням кола читачів і спробами дати глибші відповіді на морально – етичні запитання часу проза поступово відтісняла поезію на другий план. Письменник перетворювався з романтичного „будителя" на „дослідника" і „лікаря" суспільства, а повість і новела – у найвідповідніший жанр літератури. Їхній зміст реалістично відбивав колізії тогочасного життя польської шляхти, шукав засобів для виправлення соціальних болячок і моральних збочень. Художня література поступово доходить до яскравого реалістичного опису характерних героїв та подій часу.

Проте література не зріклася історичних традицій, а письменники надалі захоплювали читачів привабливими образами минулої величі Польщі. Гідними продовжувачами історичного письменства виступали Генрик Сенкевич (1846 – 1916), Болеслав Прус (1847-1912).

Ідеологія позитивізму і потреби технічного прогресу створювали сприятливі умови для розвитку наукової думки, що в свою чергу впливало на зростання загального рівня культури польської шляхти. Відсутність державної підтримки обмежувала інституціональний розвиток польської науки в Росії та Німеччині. Там наукові студії оберталися навколо гуманітарних і суспільних проблем. Продовжували діяльність культурно-наукові фундації, створені заможною польською шляхтою у попередній період. Краків і Львів перетворилися у науково – культурні центри польської наукової думи.

З усіх наукових дисциплін найбільшого розвитку досягла історіографія, яка знаходилася в епіцентрі роздумів про минуле й майбутнє як польської шляхти в цілому так і Польщі загалом. Суспільне значення історіографії полягала в необхідності дати відповідь на питання про причини занепаду Польщі. Оцінки вимагали також невдачі польських визвольних змагань ХІХ ст., в яких не останню роль відігравала шляхта. Це спонукало до вивчення минулого з погляду нових методологічних підходів. Позитивізм заперечував романтичні уявлення про „національний дух", вимагав суворого дотримання змісту історичних джерел, критичного осмислення факты ві подій. В останній третині століття історики поділилися на три окреслені напрями, кожен з яких пропонував своє бачення минулого Польщі. Найшвидше сформувалася „краківська школа" в історіографії, представлена ідеологами і політиками краківського консерватизму. Визнаним главою школи був професор і ректор Краківського університету, історик і письменник Ю. Шуйський. В своїх працях проводилася думка про „анархізм" і „свавілля" польської національної традиції, яка є характерною рисою польської шляхти, відсутність сильної монархічної влади, що у підсумку зумовило історичне відставання Польщі від інших країн Європи. Його погляди розвивав ксьондз Валеріан Калінка, який у багатьох працях гостро критикував польські патріотичні сили за необдумані спроби зламати освячені віками традиційні порядки. Вину за поділи Польщі він покладав на табір польських реформаторів, які наприкінці 18 ст. намагалися усунути перешкоди на шляху розвитку країни.

Погляди істориків краківської школи спричинили гостру полеміку, яка зіграла важливу роль політичному вихованні польської шляхти та й суспільства в цілому. Із запереченням їхніх поглядів виступила група істориків з Королівства Польського, яка отримала назву „варшавської школи". Її представники запропонували „оптимістичну" концепцію історії Польщі, стверджували, що она розвивалася подібно до інших європейських країн, а вину за поділи покладали на агресивних сусідів країни. Професор Варшавського університету Адольф Павінський докладно вивчав устрій Речі Посполитої у XVI – XVIII ст. і дійшов висновку, що шляхетська демократія була закономірним результатом історичного розвитку і не відрізняла Польщу від інших країн. Натомість компетенції шляхетських сеймиків не дозволили своєчасно реформувати устрій Речі Посполитої.

Ідеї позитивізму вплинули також на розвиток інших гуманітарних наук і філософської думки. Особливо яскраво е проявилось у філософії, де розвитку якої значною мірою причинилися публіцисти, що пропагували серед польської шляхти ідеї позитивістів.

Серед наук, що тоді швидко розвивались, було мовознавство і літературознавство. Природничі і технічні науки не набули такого розвитку, як гуманітарні. Але й тут польські вчені досягли помітних успіхів.

Початки промислового розвитку і розбудови міст спричинили зміни в умовах буденного життя і побуту польської шляхти. Аристократія та заможне шляхетство мешкало у власних будинках, мала численну прислугу, карети або дрожки. Вони не жаліли коштів на обладнання багатокімнатних палаців, обставлених модними меблями, картинами, посудом тощо. Невід’ємним елементом аристократичного палацу були салони для прийому гостей, прикрашені численними картинами, вишуканими меблями, зброєю, люстрами та камінами. Магнатські палаци, як правило, мали великі бібліотеки, а часом і багаті колекції пам’яток матеріальної культури.

Центром моди вбрання вищих сфер польської шляхти залишався Париж. Паризька мода визначала стиль одягу у Варшаві, Познані і Кракові.

Значно зріс інтерес шляхти до театральних вистав і музичних концертів, які відбувалися не тільки в спеціальних приміщеннях, а й в громадських та під відкритим небом.

Завдання поширення здобутків світової та національної культури виконували різноманітні салони і виставки, в яких виставлялися й продавалися мистецькі твори. У Варшаві популярними були Салон Олександра Кривульта, який діяв у 1880 – 1906 рр.

Загалом період позитивізму вніс до культурного розвитку поляків нові якості, які не були такими ефективними та яскравими за часів романтиків. Але вони були народжені пильнішою увагою до життя ширших верств суспільства, вносили до національної культури демократичні елементи, чим робили її ближчою не тільки до шляхти, а й селян, міщан, робітників. У підсумку вони складали основну масу польської нації, яка наприкінці ХІХ ст. набувала нових рис.

Наприкінці XIX ст. і в перші десятиріччя XX ст. сталися зміни в орієнтаціях польської шляхетської культури. Вони були пов'язані з науково-технічним прогресом, посиленням комунікацій, посиленням участі в суспільно-політичному житті незаможних верств, поляризацією соціальних і національних рухів, протиборством провідних європейських держав на міжнародній арені. У науковій літературі цей період у розвитку культури отримав назву Молодої Польщі, або неоромантизму чи модерну. Термін "Молода Польща" походить від назви циклу програмних статей польського публіциста й критика Артура Гурського в краківському часописі „Життя" за 1898 р., де він обґрунтував завдання польських митців напередодні XX століття: нове покоління колишньої шляхти, і теперішньої інтелігенції повинно допомогти народу в досягненні ідеалів справедливості та незалежності. Такі ідеали були сформовані ще польськими романтиками, тож повернення до них повинно проходити на нових ідейних засадах (неоромантизму).

Культурний розвиток польської шляхти також відбувався в колі суспільно-політичних ідей європейських народів. У цей час на континенті під впливом технічного прогресу руйнувалися старі соціальні зв'язки. Загроза нищення усталених традицій і цінностей викликала відчуття страху перед майбутнім, наближення катастрофи. Розпад освяченої часом системи світобачення й виникнення багатоманітних образів світу ставило людину перед необхідністю зберегти власну індивідуальність, знайти своє місце у нових стосунках. Реакцією на науково-технічний поступ, який перетворював особистість на гвинтик у системі капіталістичних відносин, було звернення до внутрішнього психологічного світу людини, її почувань та переживань. Культура і мистецтво стають площиною самовиразу особистості, її індивідуального сприйняття і ставлення до оточення. Усе чіткіше вимальовувалася розбіжність між творцями ідей та культурних цінностей, з одного боку, і масою, яка є їх споживачем, з другого. Розгорнулася дискусія про роль духовності та моральних цінностей у житті суспільства, в основі якої лежав давній спір про добро і зло. Індивідуалістські підходи філософських систем А. Шопенгауера і Ф. Ніцше знаходили сприятливий грунт для поширення насамперед серед елітарних верств суспільства, тоді як колективістські соціалістичні та націоналістичні доктрини - серед демократичних верств. Індивідуалізм і колективізм у культурній сфері набули крайніх форм елітаризму та егалітаризму (егаліте - рівність), породжуючи різноманітні проміжні ідеологічні варіанти. Елітаризм закликав до заглиблення у світ індивідуальних переживань і духовних цінностей; егалітаризм стверджував вищою цінністю інтереси та культуру соціальних і національних спільнот. Під впливом цих крайніх підходів формувалася плюралістична суспільна свідомість європейських народів початку XX ст.

Для культури польської шляхти кінця XIX - початку XX ст. було властиве особливе сприйняття настроїв та ідейних течій тогочасної Європи. Центр польського культурного життя, який до цього перебував у Варшаві, у 90-х роках XIX ст. перемістився до Кракова, де гуртувалася науково-мистецька інтелігенція з усіх дільниць, діяли численні наукові, громадські та культурно-мистецькі осередки. На формування спільної думки поважний вплив чинили діячі світу культури - публіцисти, літератори, вчені, митці. Елітарні тенденції проявлялись у прагненні піднести духовний потенціал польської культури, створити далекосяжні орієнтири загальнолюдських цінностей, відмовившись від змалювання турбот буденного життя. Нове "молоде" покоління творців (до речі вихідці зі шляхти), яке вступало в життя наприкінці XIX ст., виявляло розчарування в ідеологічним доктринах і політичних програмах, виступало за розрив зі "старими" діячами. Молодий поет і філософ Станіслав Бжозовський (1878-1911) писав тоді:

Що ж є ? Що залишилось нам, що знаєм,

Коли вже жодна з давніх вір не до вподоби?

Який же щит знайдеш від спису злоби

Людина схилу віку? Лиш голову безсило похиляєш...

Відповіді на ці питання давала група літераторів і критиків. 3. Пшесмицький у Варшаві виступив на захист права митця мати свій погляд на життя, закликав відмовитись від суспільних і політичних проблем, займатися вищими естетичними цінностями. Гасло "мистецтво заради мистецтва" підхопили укладачі збірника Форпости (1895) молоді поети М. Коморніцька, Ц. Єллєнти, В. Налковський. Творча особистість, на їхню думку, є тим "форпостом", який розкриває перед суспільством вищі і духовні цінності. Головний редактор краківського часопису Життя С. Пшибишевський у програмному маніфесті ("Конфітюр", 1898) твердив, що мистецтво повинно звільнитися і від служіння суспільству і творити внутрішній світ особистості, її духовність; справжнє мистецтво лежить поза межами держав, класів, націй. Того ж 1898 р. інший літератор - А. Гурський - надав полеміці навколо призначення мистецтва дещо іншого спрямування: Молода Польща повинна служити справі виховання народу, позбавленого свободи і незалежності. Після національного пожвавлення 1905-1907 рр. більшість творців Молодої Польщі сприйняли місію виховання суспільства в дусі романтичних ідеалів. Видатний маляр і літератор Станіслав Віткевич (1851-1915) у 1906 р. підкреслив, що джерело всіх змін суспільних стосунків "знаходиться в людських душах", тому завданням інтелігенції є пробудити їх. Неоромантики зробили все можливе, щоб зміцнити віру людей в національні ідеали, поєднати різні верстви спільною романтичною традицією. Проявом високого патріотизму став Катехизис польської дитини, написаний і виданий 1900р. поетом і публіцистом Владиславом Белзою (1847-1913):

Хто ти є? - Поляк малий,

Який твій знак? - Орел білий,

(...)

Що то за земля? - Моя вітчизна,

Чим здобута? - Кров'ю і близною,

Чи її кохаєш? - Кохаю щиро,

А в що віриш? - В Польщу вірю!

Настанова більшості польської інтелігенції на виховання широких верств населення в дусі усвідомлення своєї національної приналежності й цінності незалежної державності відіграла значну роль у поширенні національної свідомості всупереч поділу поляків між трьома державами й активного проведення їх правлячими колами курсу на асиміляцію (окрім Австро-Угорщини). Патріотичні ідеї стали здобутком польської інтелігенції всіх трьох дільниць. У Галичині інтелектуальне і культурне життя поляків, особливо що стосується шляхти, розвивалося за європейськими зразками. Тут концентрувалися кадри польської інтелігенції з усіх земель, народжувалися нові культурні течії та ініціативи, що впливали на патріотичні настрої поляків в інших країнах. Від 1905р. Вавельський замок у Кракові, де знаходилися усипальниці польських королів, був перетворений на музей і набув значення національного символу. У Галичині проводилися численні загально польські форуми, які знаменували єдність нації: збирались кошти і ставились пам'ятники польським національним діячам, урочисто відзначались їхні річниці та ювілеї.

3.2 Досягнення польської інтелігенції в галузі технічних природничих і технічних наук

Доречним, на нашу думку, було б згадати і те, що колишні польські шляхтичі (теперішні представники інтелігенції) зробили певний внесок у розвиток промисловості, науки і вищої освіти нашої держави. Мова йде, насамперед, про тих представників шляхти, які народилися на території України або прибули сюди з різних кінців імперії – здебільшого з Царства Польського. Всі вони включилися в налагодження і вдосконалення технологічних процесів та раціональної організації праці на підприємствах, або в підготовку фахівців як безпосередньо на виробництві, так і у вузах, а також у дослідницьку роботу в останніх по вирішенню тих чи інших наукових і науково-технічних проблем. Серед них були талановиті інженери, геологи, біологи, медики, фахівці з інших галузей науки й техніки.

Найбільший слід залишили в Україні, очевидно, польські фахівці в галузі техніки. Так, у 1903 р., наприклад, тут працювали 87 членів Товариства польських техніків (40% від усіх, що трудились тоді на теренах Російської імперії), в якому об'єднувалися найвидатніші представники польської технічної думки. Кам'янський Дніпровський металургійний завод проектував, зокрема, дуже відомий тоді заводобудівник і конструктор А.3аборовський. Згодом він протягом кількох років був головним інженером цього заводу. В 1888 р. директором-розпорядником Дніпровського заводу був І.Ясюкович, талановитий інженер-технолог. Саме завдяки його технічним знанням і організаторським здібностям Дніпровський завод вийшов за рівнем технологічних процесів і якістю своєї продукції на перше місце у важкій промисловості імперії.

Чимало польських інженерів працювало в ті роки на керівних адміністративно-технічних посадах у цукровій промисловості в Україні або ж були будівниками цукрозаводів, серед них — відомі фахівці в цій галузі Я.Шльонський, Т. Євневич, З. Домбровський, А. Борман, А. Госєвський.

Отже, як бачимо, технічна інтелігенція з числа польського населення мала високий фаховий авторитет. Багато її представників займали керівні посади в компаніях і на підприємствах. Так, директором і віце-директором Луганського паровозобудівного заводу в ті роки були поляки. Директором ще одного великого заводу в Кадіївці також був поляк.

Одним з перших розвідувачів покладів залізної руди в Кривому Розі були польські геологи Ю.Пузина і С.Конткевич. Останнім були складені перші геологічні карти Кривого Рогу і зібрані докладні дані про будову покладів та їхні запаси, що дало можливість розпочати ширшу, ніж раніше, експлуатацію криворізьких надр. В результаті робіт, проведених ними в Україні, були відкриті поклади залізної руди біля гори Корсак-Могила і складено докладну карту Українського кристалічного масиву. На основі зібраних матеріалів С.Конткевич дійшов висновку, що граніти Поділля, Волині і Київщини не є продовженням Карпат, як доти вважали, а залишками первинної земної структури, незалежною геологічною структурою. В 1878 р. він виступив з доповіддю про мінеральні багатства півдня України на Першому міжнародному геологічному конгресі в Парижі. Зібраний С. Конткевичем фактичний матеріал відзначався великою точністю, що надавало йому особливої цінності.

У Кривому Розі проводили дослідження геологи-поляки М.Шимановський (1892р.), який з часом змінив С.Конткевича на вищеназваній посаді, та А.Михальський (1896 р.) Польські вчені-геологи В.Тейссейр, А. Ломницький, А. Альт, С. Плахетко, В. Гільбер, В. Лозінський, В.Тимракевич, Г.Оссовський, А. Маліцький, Я.Смоленський та ін., наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. здійснили всебічні дослідження умов виникнення й розвитку гіпсового та, карбонатного карсту, на території Волині і Поділля. В їхніх працях охарактеризовано геоморфологічні, геолого-структурні й неотектонічні особливості цього регіону України, на фоні яких розвиваються карстові явища. Сучасні, наприклад, дані про розвиток тектонічної тріщинуватості в гіпсах регіону, яка має ерозійно-карстовий характер, в основному відповідають схемі їх розміщення, розробленій В.Тейссейром ще в 1900 р. Шкода, що вони не були взяті до уваги, коли споруджували Ровенську АЕС.

Ю.Пачоський був одним з організаторів і перших керівників всесвітньо відомого заповідника Асканія-Нова. „У Херсоні, де Пачоський прожив понад 20 років, — пишуть московські дослідники життя й наукової діяльності польського вченого Пузанов та Т.Гольд. — на повну силу розкрився його талант організатора, дослідника, теоретика. Кращі його праці написані саме в цей період. Частні відвідання АсканіІ-Нової, спостереження за розвитком флори, численні екскурсії по величезній території Херсонської губернії справедливо створили Пачоському славу видатного знавця природи, насамперед флори рослинності півдня Росії".

Там же, у Херсоні. Ю.Пачоський написав свої капітальні праці "Основні риси розвитку флори Південно-Західної Росії" (1910 р.), „Херсонська флора" (4.1. 1914), "Опис рослинності Херсонської губернії" (Кн.1: "Ліси", 1915; Кн.2: "Степи". 1917) та ін. За період своєї діяльності Ю.Пачоськии опублікував у Росії і Польщі близько 190 праць, присвячених флорі України (165). Деякі види. рослин, відкритих і описаних польським вченим, названі його ім'ям.

Чимало польських вчених працювали у вищих навчальних закладах Наддніпрянської України. Однак ситуація для них видалася тут значно гіршою. Якщо підприємства були приватною власністю, а наукові установи часто відкривалися земствами чи міським самоврядуванням, то вузи мали статус державних імперських установ. А царські власті не хотіли допускати поляків, а особливо тих, хто мав шляхетське коріння, до навчання і виховання студентів, оскільки побоювалися, що вони не будуть ревними вихователями в дусі відданості „царю й отєчєству", скоріше навпаки — будуть вносити смуту в молоді голови. Зрозуміло, що царська охранка вважала це дуже небезпечним для самодержавства. Не випадково ж саме вона, до речі, намагалась прищепити населенню погляди, що нібито „найбільшими ворогами імперії є євреї, студенти і поляки".

Тому після 1863 р. вийшов ряд царських указів і розпоряджень Міністерства народної освіти, які ставили шлагбаум перед поляками для роботи у вузах. У розвиток цих законно-розпорядчих актів 27 вересня 1868 р. цар ще раз „высочайше повелеть изволил" осіб польського походження, „як уродженців Царства Польського, так і західних губерній, римо-католицького сповідання не допускати ні до яких посад у навчальних закладах Міністерства народної освіти, крім Варшавського і Дерптського навчальних округів".

А як це виглядало на практиці видно на прикладах з тодішнього життя Київського університету св. Володимира. До 1863 р. тут працювало викладачами чимало поляків. З вибухом повстання їх усіх негайно звільнили незалежно від того, підтримували вони його чи ні. У 1870 р. на посаду доцента кафедри порівняльного мовознавства історико-філологічного факультету вирішили запросити Бодуена де Куртене — в майбутньому одного із світил європейської філологічної науки. Молодий вчений, який тільки-но блискуче захистив докторську Дисертацію, подавав, як кажуть, великі надії. Кафедрі, яка не мала необхідної кількості Бодуен де Куртене був дуже потрібен. Тому рада факультету в 1871 р. одноголосне обрала його на цю посаду. Проти зарахування на роботу Бодуена де Куртене (як поляка) категорично запротестував реакційне настроєний професор Н. Рененкампф. Його підтримали К.Мітюков, Н.Бунге, В.Більбасов. Вони не заперечували того, що Бодуен де Куртене є талановитим вченим, а мотивували свою заяву-протест тим, що не можна брати на роботу поляка. Рада факультету вимушена була передати питання на розгляд міністра освіти. Рішення останнього, звісно, було негативним.

Цей випадок був типовим, як на той час, для вузів в Україні. Той же Бодуен де Куртене невдовзі став викладати в Казанському університеті, а згодом аж до революції 1917 р. плідно працював у Петербурзькому університеті, здобувши своїми філологічними працями світове визнання. В них, до речі, він високо оцінював досягнення української науки і культури, зокрема мовознавчі й етнографічні праці І.Я.Франка, з яким підтримував дружні зв'язки.

Царські власті дещо поблажливіше ставилися до прийняття на роботу в вузи на Україні, в тому числі в університет св. Володимира, поляків-медиків. Щоправда, це вже мало місце пізніше — у 80-х роках, а в політиці царизму в цьому питанні були, так би мовити, свої припливи і відпливи, тобто жорстка позиція чергувалась з певними послабленнями щодо прийому на роботу в вузи осіб польського походження, якщо вони до того ж не дуже афішували свого польського родоводу. Так було наприклад, з В.Підвисоцьким, уродженець Чернігівської губернії. Як здібний студент по закінченні медичного факультету університету св. Володимира був залишений тут на роботі й швидко зробив блискучу наукову кар'єру. Вже в 1888 р. він був обраний професором кафедри загальної патології, а через деякий час і очолив її. Безумовно, велику роль відіграли особисті якості В. Підвисоцького. Це був талановитий організатор наукової роботи.

В Києві вчений написав удостоєний премії Російської академії наук підручник "Основи загальної патології", що витримав 20 видань і був перекладений 17 іноземними мовами. І.П.Павлов зазначав, що В.Підвисоцький завдяки своєму підручнику став вчителем як вітчизняних, так і іноземних лікарів. У Києві він організував видання наукового журналу "Архив патологии, бактериологии й клинической медицини", написав чимало наукових праць. Лише в "Университетских известиях" було надруковано 15 наукових статей професора В. Підвисоцького. Він відзначився також і в боротьбі з епідемією холери у Києві у 1892 р.

Пізніше В.Підвисоцький з таким же успіхом і самовіддачею працював в Одеському університеті. "В.В., — писав академік І.П.Павлов, — взяв на. себе працю обладнати в Одесі медичний факультет, який відкрився. Треба було здобути необхідні матеріальні засоби (а до Державної думи це було дуже й дуже нелегко) і виконати вищою мірою складні будівельні завдання, а потім настав час відповідального добору професорського персоналу. І те, і друге, і третє було досягнуте В.В. повністю.

Певні зрушення на краще настали для поляків після революції 1905 р. Якщо з 1864 р. по 1904 р. на професорсько-викладацьких посадах у Київському університеті працювало лише 7 поляків, то з 1905 р. по 1917 р. — уже 17. Серед них можна назвати таких відомих вчених, як фізики Ч.Бялобжеський і Л.Кордиш, медики К.Вагнер і С.Каляндик, фармаколог А.Тшецєський, визнаний фахівець з античної філософії Х.Якубаніс та інші.

Проте не слід думати, що після революції 1905 р. всі проблеми з працевлаштуванням поляків у Київському університеті розв'язалися. Всілякі перешкоди у цьому плані чинилися й далі, незважаючи на обіцяні відомим маніфестом Миколи II політичні права і свободи всім громадянам імперії. Показовою щодо цього є справа молодого вченого-філолога В.Клінгера — вихованцю університету. Як талановитого випускника, його хотіли в ньому залишити, але Міністерство народної освіти вже після революції, в 1906 р. не дозволило йому зайняти викладацьку посаду з причини його польського походження. Лише через два роки завдяки наполегливій підтримці всієї кафедри класичної філології його все-таки обрали доцентом.

Ще через два роки рада університету затвердила В.Клінгера на посаді професора класичної філології. Здавалося б, справедливість перемогла. Однак ніби за чиєюсь командою реакційна київська преса розпочала проти нього наклепницьку кампанію. Про нього писали як про небезпечного польського бойовика, кривдника українського й російського народів. На знак протесту проти такого обурливого цькування В.Клінгер відмовився від посади і направив до міністерства листа з осудом підтримуваної властями практики утисків вчених-поляків в університеті. Слід сказати, що дії шовіністів засуджувало багато професорів і викладачів, які із симпатією ставились до В.Клінгера та інших польських колег, до всього польського народу. Однак тільки після перемоги Лютневої революції В.Клінгер посів посаду професора. У 1917 р. його затвердили ще й завідуючим кафедрою класичної філології університету.

Чимало польських вчених, які працювали в університеті св. Володимира, за сумісництвом викладали і в КПІ. Серед них були К.Абрамович, Б.Шишковський, Л.Кордиш та інші. Останній, до речі. прислужився українській науці ще й після революції — в 20-х роках він був знову запрошений до КПІ, де почав уперше читати курс основ теоретичної електро і радіотехніки.

У другій половині XIX ст. — на початку XX ст. чимало польських вчених працювало в Харківському університеті, хоча немилість у зв'язку з повстанням 1863-1864 рр. торкнулася і їх, Перед його вибухом тут працювало двоє талановитих вчених-професорів; хімік-технолог І.Коссов і юрист А.Станіславський, різнобічне обдарований вчений. Останній переклав польською мовою "Божественну комедію" А. Данте і був автором української народної пісні "Летить орел понад небом". (Він, до речі, батько видатного польського художника Я.Станіславського, у якого великі заслуги і перед українським образотворчим мистецтвом).

3.3 Внесок польської інтелігенції у розвиток гуманітарних наук

Треба сказати, що поляки залишили помітний слід в Україні і в галузі гуманітарних наук. Насамперед слід виділити тих, хто служив музі історії Кліо. Серед них варто, на наш погляд, в першу чергу назвати Ю.-А.Роллє. Праці д-ра Антонія І., як він їх підписував, викликали значний інтерес. їх читали і по-польськи, і по-російськи, оскільки частину з них друкувала "Киевская старина".

Закоханий у Поділля, він почав збирати, записувати й публікувати старовинні перекази й легенди краю. Відвідуючи ярмарки й святкові народні гуляння, Ю.Роллє не тільки збирав матеріал з місцевої давнини, а й фотографував найхарактерніші типажі мешканців України: міщан і селян, дідів і молодиць, різного роду гультяїв і т.д. Альбоми цих чудово виконаних знімків він видав як додаток до своїх праць. З них ми можемо судити, як виглядало понад сто років тому покоління наших попередників.

Ю.Роллє спирався звичайно не лише на почуті від людей перекази і легенди. Він перечитав і всі, які тільки міг, старовинні хроніки, немало часу витратив, переглядаючи документи в архівах шляхетських дворів і т.д. У своїй творчості він не обмежувався опрацюванням і публікацією переказів і легенд, а взявся за написання ґрунтовних праць з історії як Поділля, так і всієї України, вміщуючи їх у періодичних виданнях Варшави, Кракова і Львова. В 1869 р. в одному з них він розпочав друкувати свою найважливішу працю „Замочки подільські на молдавських окраїнах", яка з часом вилилася в тритомне дослідження. Його перші два томи присвячені історії міста Кам'янця-Подільського, а останній — Бара, Могилева-Дністровського, Шаргорода, Жванця і кількох інших подільських міст і містечок, які з козацьких часів пов'язані з відомими чи мало відомими подіями історії України. Праця ця викликала великий інтерес у читачів, а тому була негайно видана в Кракові (а в 1880 р. вийшла у Варшаві другим переробленим і доповненим виданням). Вона ще й досі є фактично єдиним ґрунтовним опрацюванням історії Кам'янця-Подільського, — міста-фортеці, яке не раз відігравало важливу роль в історії України. Після її опублікування авторитет Ю.Роллє як історика значно зріс і в 1873 р. його запросили співпрацювати з львівським "Пшеводніком науковим". В наукових зошитах останнього з того часу часто стали з'являтися праці д-ра Антонія І. з історії України. Перші п'ять томів його „Розмов про минуле", а потім „Історичних повістей" вийшло у Львові в 1878-1880 рр., де загалом було надруковано 25 праць на цю тематику: „Козача помста", „Тульчинський двір" та інші А потім майже щороку аж до самої смерті Ю.Роллє виходили все нові і нові томи його „Історичних повістей" з історії як Поділля, так і всієї України. Ю.Роллє — автор також кількох праць з історії медицини на Волині й Поділлі у XV — XIX ст.

Окремі праці польського історика присвячені біографіям козацьких ватажків С.Наливайка. Підкови, С.Чалого, І.Богуна. За працю про останнього він взявся, прочитавши відомий роман Г.Сенкевича „Вогнем і мечем", одним з героїв якого є І.Богун. На відміну від тенденційно виведеного образу письменником, Ю.Роллє старався подати читачам більш правдиву біографію знаменитого козацького полковника.

Об'єктивну характеристику подільський історик дав і коронному гетьману С.Чарнецькому, якого всіляко прославляла польська історіографія. Роллє ж написав, що він зруйнував Україну дужче, ніж Батий і всі Гіреї разом узяті. Така об'єктивність д-ра Антонія І. викликала схвальну оцінку І.Франка, який завжди пильно стежив за всім, що друкувалось з історії й культури України. Всього Ю.Роллє написав за своє життя близько 80 монографій, які він називав "історичними повістями". Однак це не є монографії в сучасному розумінні цього терміну. Його „Історичні повісті" стоять на межі між науковою роботою і літературною белетристикою. З одного боку, це було безперечним достоїнством, бо його праці написані гарною літературною мовою і дуже легко читаються. З іншого боку, нерідко белетрист у Ю.Роллє переважував історика, на що звертали увагу ще його сучасники.

Серед польських істориків, які творили в Україні, безумовно, найбільшою постаттю був А.Яблоновський. Це прізвище, на жаль, теперішньому читачеві мало що говорить (якщо він взагалі його чув).

А.Яблоновський встиг написати багато. Тут і праці із славістики, з історії Передньої Азії й Арабського Сходу. Цьому сприяли його численні подорожі по країнах Європи, Азії й Африки, знання багатьох європейських і східних мов, робота в бібліотеках і музеях цих країн. Однак найбільше він відомий як історик України. Праці на цю тему склали більшу частину семитомного видання його творів, виданих у Варшаві на початку XX ст. (перед тим на зламі XIX — XX ст. вийшли чотиритомним виданням у Кракові), Сюди ввійшли монографія „Волинська земля в половині XV ст.", „Українські староства", „Українська земля від лихоліття до Руїни", „Поділля наприкінці XV ст.", „Заселення України в литовську епоху", „Стародавнє Поділля перед його прилученням до колишньої Речі Посполитої", „Колонізація України за останніх Ягеллонів" та ін. Одне з останніх великих досліджень А.Яблоновського — „Історія Південної Русі до падіння Речі Посполитої Польщі" (1912 р.). Праці його видавалися, як правило, у Варшаві, часом у Кракові, але одна з них —про колонізацію (заселення) України, видана в 1907 р. у Києві стараннями Історичного товариства Нестора - літописця. У працях А.Яблоновського зібрано багатий фактичний матеріал, однак основна концепція історії України, якої дотримується автор, ущербна. Так, він писав, що на долю Польщі випала висока історична, місія — підняти Русь, заселити, навести в ній лад і залучити до європейської цивілізації, оскільки таке завдання було не під силу Литві. Це він вважав своєрідним моральним виправданням для Польщі за оволодіння українськими землями.

Вчений твердив, що до татарського нашестя взагалі вся Україна (під якою поляки розуміли Київщину і Брацлавщину, а також землі, що безпосередньо до них прилягають з півдня) була зайнята кочівниками турецької крові, і лише зі смертю кримського хана Менглі - Гірея в 1515 р, коли зменшилася інтенсивність татарських набігів, тут почало складатись степове населення шляхом руської і польської колонізації та з тюркських кочівників, які тут поселялися. Гуцулів він помилково вважав обрусілим волоським племенем. Безпідставно заперечував наявність в українців власних національно-політичних традицій. Все це, звичайно, знижує наукову вартість його праць. А.Яблоновський - автор загалом цікавої, багатої своїм фактичним матеріалом, великої за обсягом монографії „Києво-Могилянська академія. Історичний нарис на фоні загального розвитку західної цивілізації на Русі." У ній він знову ж таки не уникнув помилкових оцінок. Так, А.Яблоновський писав, що Академія, не мала в собі нічого самостійного, нічого оригінального, а була лише посередницею між Заходом і Сходом, між західною і східною культурою і розсадницею латино-польської культури на Русі Безперечно, що Академія справді виступала такою посередницею. Однак водночас вона була опорою українства, захисницею православ'я на берегах Дніпра, для чого, власне кажучи, її й створено.

Польський дослідник писав далі, що Академія справляла незначний вплив на розвиток української народної окремішності. Це його-твердження також не відповідає дійсності. До того ж, далі він суперечить самому собі. Так, наголошуючи, що через вивчення польської мови й літератури в Академії поширювалася західна культура, А.Яблоновський пише, що остання „хоч і посереднім чином, але дуже впливала на зміцнення цієї окремішності перед загрозою російської асиміляції, яка з часом дедалі посилювалася".

А.Яблоновський, безумовно, мав рацію, відзначаючи вплив польської культури на розвиток громадських і культурницьких процесів в Україні Про це ж писали, й провідні українські історики, в тому числі М.Грушевський.

Незважаючи на названі вище помилкові чи дискусійні погляди А.Яблоновського з окремих питань історії України, його праці були добре відомі серед українських наукових кіл й належно ними оцінені Так, полемізуючи з Б.Грінченком, який у „Листах з Наддніпрянської України" стверджував, що кожний, хто дасть українцеві неукраїнську книжку, робить йому шкоду, М.Драгоманов у своїх знаменитих „Листах на Наддніпрянську Україну" писав, що в такому разі „ми перестанемо читати московські (тобто написані по-російськи) й польські книги Антоновича і Яблоновського про українську історію", а це, на його думку, було б абсурдом. Як бачимо, М. Драгоманов поставив праці В. Антоновича і А.Яблоновського на один рівень.

Треба сказати, що польські етнографи другої половини XIX ст., зробили великий внесок у вивчення народної пісні і народних обрядів в Україні. Згадаємо лише деякі з праць, написаних поляками з України. Тоді в Кракові виходило періодично багатотомне видання: „Зібрання відомостей до крайової антропології". Польські дослідники-любителі надсилали туди (і там друкували) з України багато цікавих матеріалів, які сьогодні є безцінним джерелом ознайомлення з тодішньою народною піснею і обрядами. Одним з них був Т.Стецький, автор, до речі, солідної двотомної праці „Волинь із статистичного, історичного і археологічного погляду", виданої в 1864-1872 рр. у Львові. Безумовно, професіоналом високого класу був І.Коперницький, чия наукова спадщина, за оцінкою З.Болтарович, „збагатила й українську етнографію". Людина революційно-демократичних поглядів і невтомної енергії, І.Коперницький входив до керівних органів польського підпілля, яке готувало повстання в Україні, а також був одним з організаторів „Товариства таємних польських шкіл". Найбільшим предметом етнографічних зацікавлень самого І.Коперницького стали українські Карпати. Його перу належить фундаментальна праця „Про руських горців у Галичині" (1888 р.), яку І. Франко назвав „першим систематичним дослідженням українців Карпат".

Усі ці та інші видання українських народних пісень та обрядів, зроблені польськими дослідниками в той період, важко переоцінити. Такий визнаний авторитет, як академік О.Білецький, писав, що „величезний вклад в українську фольклористику зробили польські збирачі, починаючи збіркою Вацлава з Одеська і продовжуючи монументальним виданням Краківської Академії". Додамо до цього, що такий же вклад, як свідчить наведений, тут фактичний матеріал, польські вчені внесли і в багато інших галузей науки в Україні. Таким чином на загал культурне життя польської шляхти на рубежі XIX – початку XX ст. помітно активізувалось і набуло більш демократичних рис.

 

Висновок

Отже підсумовуючи все вищезазначене, ми прийшли до висновку, що польська шляхта на рубежі двох століть відігравала певну роль як у економічному, політичному так і культурному розвитку. Будучи розділеною країнами – загарбницями, зокрема Росією, Австро-Угорщиною, Прусією вона намагалася зберігати власну самобутність, чинила опір примусовій асиміляції, русифікації, германізації.

Але тим не менш, на нашу думку, вона на протязі певного проміжку історичного часу зробила кілька помилок, які стали фатальними як для країни – Польщі, так і для неї як прошарку. Справа в тому, як нам здалося польська шляхта являла собою такий собі симбіоз власних понять, культурних цінностей, і недовірливо ставилася до нововведень. Свого роду це була каста, яка намагалася ізолюватися від інших прошарків і не допускала проникненню нових ідей, досягнень. Можна сказати, що вона варилася у власній каші, відкидаючи все зовнішнє Але як показує історичний досвід, рани чи пізно така справа речей призводить до значної кризи суспільного характеру, коли начебто шляхта ще досить численна, має, як їй здається, силу, але, що головне, ця сила не здатна впливати на суспільно-політичні й економічні рухи. Все це і призвело до того, що час був втрачений і з карти тогочасної Європи зникла держава, яка ще кілька десятків років тому сама диктувала правила гри у зовнішньополітичній діяльності.

Не будучи прибічником а ні Росії, а ні Прусії, а ні Австро-Угорщини, тим не менш аналізуючи політику цих держав відносно польської шляхти, ми вважаємо, що вони проводили її досить розумно. Спробуємо пояснити. Справа в тому, що для того щоб тримати у покорі завойовані народи, необхідно залучитися підтримкою правлячої верхівки - тобто польських магнатів, аристократів. Що було і зроблено. В результаті польська шляхта була штучно розділена на два антагоністичних прошарки. І як наслідок заможна її частина, яка знайшла спільну мову з урядами країн-загарбниць, зберігла свої права і маєтки, а середня та дрібна, розуміючи, що їй спиратися ні на кого, проголосила себе носієм національної культури і традицій. Цим вона винесла собі вирок, який полягав у поступовому знищенні шляхти як такої. І результатом стало те, як же неодноразово ми згадували, шляхта втратила станові привілеї і змушена була брати участь у громадському житті й економічних стосунках. Значні залишки станових привілеїв зберегла лише польська аристократія, яка найшвидше знайшла спільну мову з правлячими колами Росії та Австро-Угорщини. Натомість більша частина шляхти булла змушена шукати засобів для виживання у військових та адміністративних структурах держав-загарбниць, у т. зв. вільних професіях і різного роду службах. Можна стверджувати, що шляхта значною мірою причинилася до виникнення польської інтелігенції, внісши до її лав частку традиційних станових забобонів. Особливо велика кількість польської шляхти творила адміністративний апарат, науку і культуру в Галичині. Чимало шляхтичів брала участь громадському і господарському житті Познанщини і Королівства Польського. Упродовж ХІХ ст. чисельність осіб, пов’язаних із розумовою працею зросла у всіх країнах-загарбницях майже в десять разів. Наприкінці ХІХ ст. шляхетська приналежність перестала бути основним критерієм відбору для навчання і праці. Представників шляхти майже не трапляється серед підприємців іторговців.

Загалом необхідно визнати, що роль польської шляхти як для власної держави, так і для України є досить важливою. На нашу думку це полягає в тому, що знаходячись під іноземною владою, вона не втрачала надії на визволення, відновлення незалежності власної держави і прикладала максимум зусиль аби досягти поставленої мети. Не зайвими будуть слова дяки з боку української спільноти польській технічній і науковій інтелігенції за привнесені досягнення в галузі науки і техніки періоду середини XIX – першої половини ХХ ст.

Список використаної літератури

1.                 Бардах Ю. История государства и права Польши. – М., 1980

2.                 Бобржинский М.О. Очерки истории Польши //Боевое содружество советского и польского народов. – М., 1973

3.                 Боханов А.Н. Крупная буржуазия России (конец XIX – 1914 гг.). – М., 1992. – С. 201

4.                 Восток, Запад и Польша. – М., 1989

5.                 Всемирная история. – М., 2002

6.                 Всесвітня історія. Навчальний посібник. – К., 2001. – С 367

7.                 Голобуцький В.О. Економічна історія Української РСР. – К., 1970

8.                 Горчаков Р.С. История народного хозяйства зарубежных стран. – Л., 1962

9.                 Дебидур А. Дипломатическая история Европы. – М., 1995.

10.             Деревянкін Т.І. Мануфактура на Україні. – К., 1960

11.             Дыбковска А. История Польши с древнейших времен. – 1986

12.             Зайончковский П.А. Российское самодержавие в конце ХІХ в. – М., 1970.

13.             Зашкильняк Л.А. Формирование и развитие исторической науки в Польше. – Львов, 1986.

14.             Зашкільняк Л.О. Крикун М.Г. Історія Польщі. – Львів, 2002

15.             История польской литературы. – М., 1969. – Т. 2.

16.             История Польши. – М., 1953. – Т. 1

17.             История южных и западных славян. – М., 1998. – Т. 2.

18.             Історія південних і західних слов’ян. – К., 2001.

19.             Історія сучасного світу і соціально-політина історія XV-XX ст. – К., 200

20.             Історія Ценрально - Східної Європи. – Львів, 2001.

21.             Карелин А.П. Дворянство в пореформенной России. – М., 1979

22.             Костюшко И.И. Крестьянская реформа 1864 г. в Царстве Польском. – М., 1962

23.             Краткая история Польши: с древнейших времен до нашего времени. – М., 1993

24.             Культурные и общественные связи Украины со странами Европы. – К., 1990

25.             Лаверичев В.Я. Крупная буржуазия в пореформенной России 1861-1900. – М., 1974.

26.             Лісевич І.І. Родом з України. – К., 1995

27.             Лісевич І.Т. У затінку двоглавого орла. – К., 1993

28.             Манусевич О.Я. Нариси з історії Польщі. – К., 1954.

29.             Маркина В.А. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины XVIII в. – К., 1961.

30.             Маркина В.А. Крестьяне Правобережной Украины к. XVII–60-е гг. 18 в. К.,1976

31.             Миллер А.И. Очерк польской истории (Х в. – 1918 г.) // Преподавание истории в школе. – 1990. - № 1. – С. 35

32.             Очерки истории народной Польши. – М., 1965

33.             Покровский М.Н. Дипломатия и войны царской России. – Лондон, 1991

34.             Польша на путях развития и утверждения капитализма. – М., 1984

35.             Польша на путях развития и утверждения капитализма: конец XVIII – 60 – е годы ХІХ в. – М., 1984

36.             Полянский Ф.Я. Экономическая история зарубежных стран. – М., 1961

37.             Разумовская Л.В. Очерки по истории польских крестьян. – М., 1968

38.             Рутковский Я. Экономическая история Польши. – М., 1953

39.             Свербигуз В. Старосвітське панство. – Варшава, 1999

40.             Свєжинський П.В. Аграрні відносини на Західній Україні в кінці XIX – першій половині ХХ ст. – Львів, 1966.

41.             Субтельний О. Історія України. – К., 1993