Поняття "українське відродження". Періодизація та регіоналістика "українського відродження"

Поняття "українське відродження". Періодизація та регіоналістика "українського відродження"

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

Інститут історії, етнології і права

Кафедра Історії України

Індивідуальне навчально-дослідне завдання на тему:

Поняття «українське відродження». Періодизація та регіоналістика «українського відродження»

Виконав

Студент групи 2-В

Перевірив:

Мельничук І.П.

Вінниця 2008

План

Вступ

1.             Поняття «українське відродження»

2.             Періодизація та регіоналістика «українського відродження»

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів Польщі (1772,1793, 1795 рр.) між Росією, Австрією та Прусією українські землі відійшли до Австрії та Росії. Західноукраїнські землі перебували у складі Австрії, східноукраїнські (Наддніпрянська Україна) - у складі Росії. Обидві колоніальні імперії не визнавали українського народу як такого, намагалися асимілювати українців. Особливо це стосувалося заможних верств населення, представники яких переходили на чужоземні мови, забували національну культуру. Австрія і Росія були країнами-метрополіями щодо українських територій. Українські землі були внутрішніми колоніями цих держав. Російська і Австрійська імперії, до складу яких після трьох поділі Польщі і російсько-турецьких війн увійшли землі України, впровадили на підвладних їм територіях новий адміністративно-територіальний устрій, покликаний зберегти поліцейський контроль над населенням і забезпечити ліквідацію його національних особливостей.

Кінець ХVІІІ - початок XIX століть характеризувався піднесенням національно визвольного руху в Україні. На першому місці стояло питання про розвиток української мови, «захист; утвердження української національної свідомості.

Те мою моєї роботи є «Поняття «українське відродження». Періодизація та регіоналістика «українського відродження». Тому я не зупинявся на розгляді всього процесу перебігу «українського відродження», а саме аналізував історіографію та погляди вчених на дану проблемну тему.

1. Поняття «українське відродження»

Марно шукати термін "українське відродження" та його з'ясування у спадщині радянської історіографії. З утвердженням в СРСР тоталітарної державної системи потрапила під сувору заборону сама проблематика історії українського національного руху, який, власне, й становив основу того явища, що його найвидатніші класики української історіографії XX ст. Михайло Грушевський, Дмитро Багалій, Дмитро Дорошенко, Іван Крип'якевич назвали українським відродженням. Саме вони увели в науковий обіг це поняття, розуміючи його як комплекс подій і явищ кінця XVIII - початку XX ст., пов'язаних із поширенням масового національного самоусвідомлення, пожвавленням і піднесенням національного руху, розвитком усіх галузей культурного життя українців. Вони розглядали національне відродження як два потоки — однакові за змістом, паралельні за напрямком, одночасні у певних хронологічних рамках, але розмежовані територіально: один протікав на українських землях під владою Російської імперії, а другий — під владою Австрійської (пізніше — Австро-Угорської) імперії.

Можливо, й події нашої сучасності майбутні історіографи визначатимуть як ще одне українське відродження чи його початок. У кожному разі варто надати їм цю можливість, з огляду на випробувану "теорію дистанції : велике бачиться на відстані. Адже й названі нами корифеї історіографії уже з височини завершеного XIX ст. побачили в ньому сторічний процес українського відродження.

Ще пізніше, уже в другій половині XX ст., українсько-діаспорний учений Іван Лисяк-Рудницький уточнив його хронологічні рамки, розсунувши їх, так би мовити, вниз і вгору поза календарним XIX ст. Це він увів у науковий обіг поняття "українське XIX століття" для позначення періоду від кінця української козацької державності (80-і рр. XVIII ст.), що в історичній пам'яті народу залишилася під назвою "Гетьманщина , до початку Першої світової війни 1914-1918 рр. З висоти кінця ХХ ст., мабуть, можна уточнити й названі завершальні хронологічні рамки — вважати ними не 1914 рік, а 1917, тобто, початок Української національно-демократичної революції, що постала як логічне завершення й апогей усієї попередньої історії українського відродження.

А воно справді розпочалося на руїнах Української гетьманської держави, що проіснувала майже 100 років. 1775 р. російський царизм підступно зруйнував славнозвісну Запорозьку Січ (це, за влучним висловом українського історика Миколи Аркаса, "серце України, котре билося для неї, де народ український знаходив собі притулок і оборону від усякого гніту і насильства"), а на початку 1780-х рр. так само брутально знищив і самоврядування Гетьманщини. Було ліквідовано українську адміністративну, фінансову і судову системи, остаточно знівельовано місцеві особливості церковного життя, розформовано козацькі підрозділи. Запровадження тоді ж кріпаччини на московський лад, надання козацькій старшині прав російського дворянства, здавалося, мали б цілком задовольнити й колишні правлячі верстви Гетьманщини.

Та не так сталося, як гадалося. Хоча чимало українців з тих таки колишніх правлячих верств справді пішли служити колонізаторському поневолювачу України — Російській імперії, освічені й заможні шари українського суспільства здебільшого неприязно зустріли акт ліквідації Гетьманщини, їхні настрої так підсумовано у щойно виданій монографії українсько-діаспорного історика Зенона Когута "Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830": "Вболіваючи за майбутнє, українці оглядалися назад на ідеалізоване, здебільшого міфологічне минуле, коли шляхетна старшина була незаперечною верховною владою у фактично незалежній державі, коли козаки були елітою привілейованих вояків, коли міщани контролювали гомінливі містечка й міста, і коли духовенство управляло своєю власною гілкою православної церкви".

У цих ностальгійних суспільних настроях, особливо поширених серед різночинців (полупанків), дітей духівництва, козацьких синів Лівобережжя і Слобожанщини на рубежі XVIII і XIX ст., академік Сергій Єфремов побачив найвиразнішу ознаку започаткування українського відродження. "... нехай що говорять скептики, а загальне підґрунтя тодішніх настроїв зарисовується з столітньої перспективи цілком ясно, — доводив він на сторінках збірника "Декабристи на Україні". — Цим підґрунтям була ідея українського відродження, що виникла з самих підстав тодішнього українського життя й непереможно тягла людей з демократичних і демократизованих класів назад до народу, конкретного українського народу. З цих причин сталося літературне відродження України, ці ж причини владно і неминуче провадили й до політичного відродження, що, своєю чергою, нерозривно зв'язане було з великою соціальною проблемою".

Українське відродження всього періоду "українського XIX століття'' пов'язане з: 1) соціотворчим процесом формування української національно свідомої інтелігенції, "що очолив національний рух, який базувався не стільки на історичній легітимності, скільки на етнолінгвістичних підставах"; 2) націотворчим процесом становлення української нації — "перетворенням етнічно мовної спільноти на самосвідому політичну й культурну спільноту". "Якщо знищення козацької державності й русифікація козацької аристократії вивели були Україну з числа націй і знизили її до рівня політично аморфної етнографічної маси, то тепер з цієї маси починає підійматися нова українська нація".

Більше того, з початком українського відродження відбувся історичний перелом у традиційній поступовій громадській думці України щодо шляхів масового поширення й утвердження національної ідеї як засобу згуртування українського суспільства в ім'я його остаточної мети у майбутньому — досягнення державної незалежності. Цей перелом чи злам так характеризував дослідник тієї доби Борис Ольхівський у своїй праці "Вільний нарід": "Стара українська суто державницька національна свідомість ставала в умовах першої половини XIX ст. практично непогідною, ставша Україну перед примарою національної смерті. Висунення на перший план "мужицького" етнографізму замість панського політичного історизму, демократичного народництва замість аристократичного державництва під знаком "прав і пришив" було під той час єдиним порятунком для національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи культурної творчості, шлях від вивчення життя мас до їх усвідомлення ("просвітянство"), для всього того, що творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї .

Немов би розвиваючи ці міркування, ще один визначний українськодіаспорний історик, нині академік Національної академії наук України Омелян Пріцак в одній із своїх англомовних публікацій середини 1970-х рр. (на сторінках наукового збірника українознавчих студій, підготовленого у Гарвардському університеті США) висловив цікаву думку, нібито започаткування процесу українського відродження саме в Слобідській Україні можна пояснити тим, що вона, на відміну від Гетьманщини, не була пов’язана чисто державницько-політичною автономістичною традицією. Згодом захоплення народознавством серед національно свідомої інтелігенції охопило всі регіони України і протягом цілого XIX ст., за характеристикою Михайла Грушевського, "і поодинокі люди, і цілі групи, гурти, верстви, відбившися від національного життя, чи відірвані від нього, чули потребу вернутися до своєї народності, вчилися наново мови, навіть з книжки, з словника, як чужої, студіювали своє письменство, народне життя й відновляли розірваний зв’язок з своїм народом, своїм краєм, його минувшиною, його будучністю. Щоб чути наново себе синами попередніх поколінь, учасниками їх праці і змагань, поривів і страждань.

2. Періодизація та регіоналістика «українського відродження»

У цій же статті М. Грушевський оприлюднив свою хронологічну схему українського відродження кінця ХVІІІ - початку XX ст. Узявши за критерій розвиток "ідей націоналізму" (зазначимо, що ще тоді в українській, як і в сучасній західноєвропейській та американській історіографіях, термін "націоналізм" не мав того негативного значення, якого він набув в історіографії радянській, коли ігнорувалося навіть Ленінове розуміння націоналізму, що в пригнобленої нації обов'язково містить демократичне начало), він поділив "українське ХІХ століття" на три стадії: першу доводив до кінця 40-х рр., другу — до 70-х, а третю вважав ще не завершеною 1907 р., коли побачила світ названа вище його публікація.

У своїх узагальнюючих однотомних працях з історії України М. Грушевський виклав і результати свого теоретичного осмислення ролі окремих регіонів щодо національного відродження. За його переконанням, цей процес започаткувала Слобожанщина з її першим у Східній Україні Харківським університетом, заснованим 1805 р. Наступний (від 40-х рр. XIX ст.) етап розвитку українського руху вчений пов'язував з Наддніпрянщиною, ще вужче — з Києвом, який з 1834 р. також став університетським центром. А далі, з кінця 50-х і початку 60-х рр. XIX ст., центром українського руху, який виявляє свою близькість і солідарність із загальноросійським визвольним рухом, стає Петербург. Орієнтацію на Росію (чи то офіційну, консервативно-реакційну, чи то опозиційну, прогресивно-демократичну) М. Грушевський підкреслює і в своєму аналізі історії національного відродження на західноукраїнських землях, приділяючи головну увагу Галичині, куди з 1890-х рр. перемістився центр українського національного руху.

Всі ці регіональні спостереження корифея української історіографії не втратили актуальності до нашого часу, коли серед істориків оновився інтерес до визначення ролі і місця окремих регіонів у розвитку українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. Отже, академік Грушевський, наприклад, допомагає розгледіти помилковість позиції нашого сучасника, українсько-канадського історика Павла Магочия, котрий в опублікованій 1991 р. на сторінках "Українського історичного журналу" (№3) статті категорично протиставив українські землі під владою Російської та Австрійської імперій: перші, мовляв, переважали тільки кількісними показниками щодо території і населення, а другі (особливо Галичина) "відіграли важливу, а то й вирішальну роль у вирішенні напрямку українського національного відродження".

Зовсім протилежної думки щодо цього Іван Лисяк-Рудницький. У своїй розвідці "Роль України в новітній історії", яка, на нашу думку, може вважатися класичною в галузі методології історії українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст., він, аж ніяк не ігноруючи певної відмінності між політичним розвитком двох частин України (Наддніпрянської і Галицької), наголошує на їхній співпраці у справі піднесення української національної самосвідомості і, зокрема, пояснює: "Галицький грунт був духовно радше яловий. Ідеї, що служили натхненням для українського відродження в Галичині, майже без винятку походили з Наддніпрянщини". Тим часом П. Магочий кардинально розходиться і з М. Грушевським, який розглядав у взаємозв’язку два паралельні потоки українського національного руху: один — під владою Російської імперії, другий — Австро-Угорської. І. Магочий, періодизуючи цей рух, насамперед підкреслює для двох територій відмінність у розвитку його стадій, "хронологічні різниці між ними"

Зате цілком у дусі М. Грушевського розглядають процес українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. як єдиний за своїм змістом і формами українсько-американські історики Омелян Пріцак і Джон Решетар. У своїй розвідці "Україна і діалектика національного будівництва" (опублікована 1984 р. у збірнику статей Гарвардського університету) вони запропонували періодизувати національне відродження в Україні цілком за історико-регіональним критерієм. Таке бачення проблеми вирізнило в українському відродженні п'ять стадій: перша — Новгород-Сіверська (лівобережне шляхетство кінця XVIII ст., "Історія Русів"), друга — Харківська (розвиток нової української літератури: І. Котляревський, Г. Квітка-Основяненко, П. Гулак-Артемовський), третя — Київська ("...український рух починає приймати політичні форми та знаходить свого найяскравішого літературного виразника"; кирило-мефодіївці та Т.Г. Шевченко, журнал "Основа" і громади 1860-х рр.), четверта — Женевська ("...український рух набуває явно політичного характеру; діяльність М. Драгоманова), п'ята — Галицька (починається зі створення першої політичної партії — Радикальної — в 1890 р.; перехід до "самостійницької" програми, створення українських партій у Наддніпрянській Україні).

Може, не зовсім переконливим у цій загалом виваженій схемі є виокремлення як самостійних стадій українського національного руху Новгород-Сіверської — північно-східного закутка України, який ніколи не претендував на таку почесну історичну роль, а також Женеви. Бо якщо вводити зарубіжні центри, то з не меншим правом можна вирізнити Москву і Петербург (згідно з М.Грушевським), а можливо, й Відень, про місце якого в українському відродженні українська історіографія поки що не має виразного уявлення.

Не суперечать історичній реальності й шість українських культурних зон (Слобідська Україна, Гетьманщина, Нова Росія, Правобережжя, Галичина та Буковина, Закарпаття), які вирізняє в українському національному відродженні XIX ст. Омелян Пріцак в одній із своїх англомовних методологічних статей, опублікованій 1983 р. у США в науковому збірнику "Культурний націоналізм XIX століття у Східній Європі. І хоча статичний характер — слабкість цієї схеми, бо насправді українське національне відродження перебувало у хронологічній динаміці, за якою авангардна роль окремих регіонів постійно змінювалась, позитивним є те, що академік О. Пріцак віддав належне усім регіонам України. Кожен із них зробив плідний внесок у розвиток українського відродження, яке підготувало матеріальний та ідеологічний ґрунт для Української національно-демократичної революції 1917 р. А проголошений 22 січня 1919 р. державний акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки втілив у життя нестримне прагнення багатьох поколінь борців за волю України до її соборності, тобто, до возз'єднання усіх українських земель у єдиній незалежній державі.

Українська історіографія вже має розроблену методологічну схему "українського XIX століття". В її основі — історична концепція тодішнього українського відродження, на якій і ґрунтується наше висвітлення подій і явищ відповідного періоду історії України. Протягом понад 130 років процес українського відродження розвивався у різних виявах: національно-етнічних, соціально-економічних, політичних, духовно-культурних. То був час панування на українських землях Російської і Австро-Угорської імперій. Вони провадили тут колонізаторську політику, спрямовану на повну етнічно-культурну і мовну асиміляцію українського народу, нещадно придушували державницькі прагнення українців. Проте національно-визвольний рух, який живився поширенням масової національної самосвідомості у процесі становлення і консолідації української нації, не припинявся. Більше того, він поєднувався з боротьбою мас за розв'язання соціальних проблем, породжених кризою кріпосницького господарювання і утвердженням ринкової (капіталістичної) економіки.

Історія України XIX - початку XX ст., як і в попередні часи, була частиною всесвітньої історії. Українське відродження підживлювалося подібними явищами інших народів і, в свою чергу, впливало на них. Не обминули Україну ні європейська революція середини XIX ст., ні загальноросійські демократичні революції початку XX ст., ні три війни (на початку, в середині XIX та на початку XX ст.) найбільших на ті часи світових імперій. Масові переселенські рухи українців утворили на Євразійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну до світового історичного процесу.

Той же період характерний і значним злетом української культури, незважаючи на постійний тиск з боку правлячих гнобительсько-колонізаторських сил. Новими досягненнями збагатилися фольклор і народно-ужиткове мистецтво. Як і раніше, народні маси виступали незмінним і найнадійнішим охоронцем національних традицій у житті українського суспільства. Бурхливі політичні події перших десятиріч XX ст. відзначаються особливою активізацією та участю в них широких народних мас.

Багатогранне політичне, господарське і культурне життя України висувало на передній край найвизначніших патріотів. Вони самовіддано служили "українській справі" — справі національного і соціального визволення свого народу. їхня моральна чистота у дусі найсвітліших християнських ідеалів викликала щирі почуття захоплення в усіх чесних людей світу. З цього приводу влучно висловився 1930 р. на сторінках франкомовного журналу "Слов'янський світ" українсько-діаспорний історик Ілько Борщак (1892-1959 pp.): "Керівники українського руху XIX ст. майже всі були людьми, яких поважали у Європі, насамперед за їхній моральний рівень, за добропорядне життя, здібності, знання, таланти. Це, вважаємо, не проста випадковість... національний рух є насамперед апостольство, духовне надбання, а ідеї здебільшого є такими, як і люди, які їх пропагують; вони заслуговують стільки ж уваги, скільки й самі ці люди"

Можливо, й ознайомлення зі сторічною і двохсотрічною давниною України так само сповнить сучасних читачів почуттями історичного оптимізму і зміцнить їхні національно-патріотичні переконання. Адже попри всі негаразди, злигодні, утиски, насильства, які були в тому минулому, все-таки суспільством рухала дедалі міцніша тенденція українського відродження, консолідації української нації, поширення в усіх верствах народу національної самосвідомості. Звернемося до міркувань Михайла Грушевського, який 90 років тому писав: "Чоловік — створіння громадське. Без зв'язку з громадою подібних до нього створінь, без почуття сього зв'язку, своєї людської солідарності не може він жити. Але сих зв'язків шукає він у своїм найближчім окруженню. Його не вдовольняє почуття своєї людської солідарності з ескімосом чи кафром, так само як і почуття генетичного, "історичного" зв'язку з орангутангом чи шимпанзе, не кажучи про карася чи комара. Він цінить передовсім зв'язки з тою національністю, яка окружає його; з тим ґрунтом, на якім він живе; з поколіннями тих людей, що на тім же ґрунті жили, оплодотворивши його своєю працею, зросивши його своїм потом і кровію. Обиватель гадяцький чи липовецький, яких би верхів культурності не досягав, буде хилити чоло перед Дантом і Шекспіром, Вашингтоном і Марксом, але він не почує до них ніколи тої інтимної близькості, яку чує чоловік, свідомий своєї української національної приналежності, української національної традиції, до тих сірих шукачів справедливості і правди, що пройшли отсими вкритими густим пилом дорогами, минаючи сі чепурні села, і серед тихого шамотіння придорожніх верб думали важку думку про долю краю й свого народу. До тих великих і малих борців за волю й поступ свого народу, великих і малих творців української культури, українського слова, української свідомості. До всіх, що зв'язали себе з долею українського народу, України й віддали свої сили, свою працю її будущині.

Мабуть, це мудре міркування можна вважати зверненням і до наших сучасників. Адже зміцнення масової національної самосвідомості нині украй потрібне для утвердження української національної ідеї, що має згуртувати в єдиний моноліт суспільство Української держави.

Висновки

Отже, українська історіографія вже має розроблену методологічну схему "українського XIX століття". В її основі — історична концепція тодішнього українського відродження, на якій і ґрунтується наше висвітлення подій і явищ відповідного періоду історії України. Протягом понад 130 років процес українського відродження розвивався у різних виявах: національно-етнічних, соціально-економічних, політичних, духовно-культурних.

То був час панування на українських землях Російської і Австро-Угорської імперій. Вони провадили тут колонізаторську політику, спрямовану на повну етнічно-культурну і мовну асиміляцію українського народу, нещадно придушували державницькі прагнення українців. Проте національно-визвольний рух, який живився поширенням масової національної самосвідомості у процесі становлення і консолідації української нації, не припинявся. Більше того, він поєднувався з боротьбою мас за розв'язання соціальних проблем, породжених кризою кріпосницького господарювання і утвердженням ринкової (капіталістичної) економіки.

Історія України XIX - початку XX ст., як і в попередні часи, була частиною всесвітньої історії. Українське відродження підживлювалося подібними явищами інших народів і, в свою чергу, впливало на них. Не обминули Україну ні європейська революція середини XIX ст., ні загальноросійські демократичні революції початку XX ст., ні три війни (на початку, в середині XIX та на початку XX ст.) найбільших на ті часи світових імперій. Масові переселенські рухи українців утворили на Євразійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну до світового історичного процесу.

Список використаних джерел та літератури

1.                 Батенко Т. Анатоль Вахнянин (1841-1908). Біля джерел національного відродження. – Львів, 1998. – 140 с.

2.                 Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998. – 426 с.

3.                 Верига В. Нариси з історії України (кін. ХVІІІ – поч. ХХ ст.). – Львів, 1996. – 447 с.

4.                 Гуржій О.І., Демченко М.В., Мельник Л.Г. Історія України: в двох книгах. Книга 1(З найдавніших часів до кінця ХІХ століття). – К., 1991. – 571 с.

5.                 Нариси з історії Українського відродження. – К., 1994.

6.                 Равченко О. Нариси Української історіографії в епоху національного відродження. – Харків, 1992. – 226 с.

7.                 Україна крізь віки. В 15 т. Том 9: Національне відродження України / В.Г. Сарбей. – 1999. – 336 с.