Предмет і завдання історії України

Предмет і завдання історії України

Предмет і завдання історії України

Свого часу іспанський філософ Хосе Оржега – і Гассет (1883-1955) висміював деяких істориків, котрі вважали, що французи та іспанці були вже тоді, коли ще не було ні Франції, ні Іспанії. Вчений не знав історії українського народу. А українці були вже тоді, коли України іще не було ні як держави, ні як поняття політичного та географічного.

Наш народ – народ страждання.

Дикі орди топталися по нашій землі. На вогнищах чужинецьких навал горів не тільки золотоверхий Київ, нищились основи нашої української цивілізації, нищились душі людські. Може згоріти стародавні рукописи й книги, але не згорає людське слово.

Слово живе в народі, а народ живе в слові. Ось де запорука вічності народу, ось де надія на майбутнє. Та для нових злетів народові чи не найперше потрібна історична пам’ять.

В загадкових щедрівках і колядках, у чарівних піснях і думках, у дивовижному "Слові о полку Ігоревім", "Повісті временних літ", Інатіїіському, Галицько-Волинському та інших літописах розлунюється Золотий гомін нашого народу. То не іранських племена, а родичі наших пращурів розгромили іранців-персів і їхнього царя Дарія.

І сьогодні, коли лунають заклики про необхідність прихилитись нам то до Америки, то до Росії, то до Швейцарії, нам слід пам’ятати, що український народ має більш ніж тисячолітню героїчну історію. Виборовши вперше національну незалежність в соборності і державності, він має на що опертися в своєму подальшому поступі.

Ми повинні відродити почуття національної гідності і не плазувати ні перед Америкою, ні перед Європою, а повинні стверджуватися в своїх коренях. Треба відродити відразу до відступництва, яке в народі завжди вважалося найтяжчим гріхом, бо нині переживаємо торжество ренегатства і лицемірства.

Постала вже давно необхідність у щоденних взаєминах відродити норми "Руської Правди" Ярослава Мудрого, в якій заповідалася рівність перед законом від князя до смерда, від боярина до челядина. Нам треба відродити чистоту мови наших предків, які не знали лихослів’я і не могли собі уявити тих покручів метостазного характеру, що прийшли з так званих "цивілізованих" світів.

Без окреслення історичних традицій неможливе національне відродження в культурній, емоційній, державотворчій сферах. І тут знову на перше місце виступає слово – наш багатовіковий духовний спадок.

Якраз формуванню високих принципів громадянськості, патріотичному, національної гідності відповідає навчальна дисципліна "Історія України".

Наука – це система знань про природу та суспільство. Історична наука має свою специфіку. Вона полягає в тому, Що головна увага спрямовується на вивчення минулого.

Відома письменниця і вчений Раїса Іванченко вказує, що "Історія – кров і мозок політики, основа державницької свідомості народу, на якій виростає і тримається держава.

Через те, коли говоримо про майбутнє, ми звертаємося до історії. Коли ми говоримо про історію, неодмінно запитуємо у минулого: відколи ж починається державність нашого народу?"

Людство складається з окремих націй, народів. Тому предметом історії України є історія формування українського народу, його розвиток від найдавніших часів аж до сьогоднішнього дня.

24 серпня 1991 р. на політичній карті світу постала нова держава – Україна. В межах її кордонів знаходяться майже всі етнічні землі українства.

Україна – європейська держава, друга за площею (604 тис.км.2) і п’ята за кількістю населення (близько 51 млн.чол.); має 6,5 тис.км. кордонів, з яких більше 1 тис. морських.

Україна має важливе геополітичне становище як східноєвропейська країна. Вона – вузол транспортних комунікацій. З Азії через Росію до Західної Європи.

Україна має могутній економічний потенціал, який, хоча й ослаблений багатолітньою кризою, становить надійну базу подальшого прогресивного поступу.

70% території держави придатні для використання в сільському господарстві. Третина світових чорноземів - у нас. Такого багатства не має жодна країна.

Надра нашої держави багаті на різноманітні корисні копалини – від вугілля і нафти до титану і золота. Недостатньо ефективне їх використання в народному господарстві пов’язано з відсутністю нових технологій по видобутку та переробці.

Хоча майже двісті років тому побачила світ "история малой России" Д.М.Бантши-Каменського, значення якої ми ніяк не принижуємо, все ж ґрунтовне вивчення історії України почалося з середини ХІХ ст., коли зі своїми дослідженнями виступив М.І.Костомаров.

Його наукові та літературно-художні праці охоплювали широкий спектр героїчної епохи боротьби українських козаків ХУІ-ХУІІ ст., коли наш народ знемагав під тиском Османської імперії та Речі Посполитої. Однак історія України розглядалася у контексті історії Росії та Польщі.

В кінці ХІХ на початку ХХ ст., продовжуючи започатковане своїм учителем В.Антоновичем, зі своїми працями виступив М.С.Грушевський. У фундаментальному 11-томному дослідженні "Історія України – Руси" М.С.Грушевський переконливо довів, що українство має самостійну більш тисячолітню історію, що наш народ розвивався не на узбіччі світової історії і має велике майбутнє.

У ХІХ ст. Ч.Дарвін та інші біологи сформулювали закономірність розвитку життя на землі. Ці закономірності революційно вплинули на тогочасне суспільство. Проте закони біологічної еволюції почали переноситися на інші галузі науки, зокрема й історію.

З середини ХІХ ст. бере свій початок новий світогляд (нова філософія) – марксизм, який у ХХ ст. стали називати ленінізмом.

Еволюціонізм істориків-марксистів проявився насамперед у тому, що історія людства трактувалася як безперервний поступовий, прогресивно-стадіальний процес.

Іншими словами, марксистська історична думка декларувала наявність глобальних і послідовних соціально-економічних етапів розвитку людства – історичних стадій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Історія уявлялася як безперервний і прогресивний процес розвитку від простого до складного, що нагадував еволюцію життя на Землі за Ч.Дарвіном.

Коли в Росії в 1917 р. вибухають одна за одною дві революції і до влади приходить партія більшовиків, а в Україні терпить поразку національно-визвольна революція, марксистський підхід до вивчення історії утверджується як єдиний і непорушний.

Всякий дослідник, що відходив від цих принципів, переслідувався, а той репресувався, нерідко фізично знищувався. Ті історики минулого, що отстоювали за українцями самобутність, окремішність від російського народу, оголошувалися "українськими буржуазними націоналістами", а їхні праці вилучалися з наукового обігу як шкідливі.

Ярликом "буржуазного націоналіста" був затаврований М.С.Грушевський, а вся його наукова школа розгромлена.

І хоча радянськими дослідниками було написано тисячі монографій та статей з різних аспектів минулого нашого народу, історія України розглядалася в контексті історії Росії, а всі суспільні рухи як такі, що доповнювали або ж прагнули до об’єднання з загальноросійським визвольним рухом. Це повністю стосувалося також і проблем культурного процесу.

Незважаючи на вкрай несправедливі умови,в яких працювали суспільствознавці, радянські історики виробили ряд методологічних принципів, що не втрачають свого значення і сьогодні. Одним з них є принцип системності. Він вимагає вивчення історії в комплексі, в зв’язку з іншими галузями науки.

Принцип історизму вимагає розглядати явища в контексті розкриття причин та їх наслідків.

На початку ХХ ст. на Заході зародилася і набула бурхливого розвитку історіософія, яка заперечувала прямолінійно-стадіальний розвиток людства, отстоюючи багатоваріантність історичного процесу. Тобто почала утверджуватись думка, що ріка світової історії не є потужним, єдиним річищем, а складається з різноманітних, окремих рукавів. Людство постійно продукувало і продукує різноманітні форми історичного існування, що їх одні дослідними називають культурами, інші – цивілізаціями. Існуючи синхронно і паралельно, цивілізації розвиваються власним шляхом і взаємодіють одна з одною.

Носіями таких ідей на Заході були Освальд Шпенгляр та Арнольд Тойнбі. Оскільки цей підхід заперечував фундаментальні складові марксистської історичної концепції, праці О.Шпенглера та А.Тойнбі довго залишалися невідомими радянському читачеві.

Останнім часом коротка версія десятититомного "Дослідження історії" А.Тойнбі опублікована в російському (1991) та українському (1995) перекладах. Своєрідний історіософський підхід А.Тойнбі до історичного розвитку людства дає можливість по-новому розглянути історію та сьогодення Східної Європи й України зокрема.

Упереджуючи короткий виклад історичної концепції Шпенглена-Тойнблі, зазначимо, що новітні дослідження археологів, етнографів, істориків первісності дають підстави зробити висновок про багатоваріантність історичного розвитку людства не тільки з моменту виникнення найдавніших цивілізацій 5 тис.років тому, як це твердили згадані вчені, а й у первісну добу.

Двотомна праця О. Шпенглеря "Присмерк Європи" (1918-1922) справила велике враження на багатьох істориків, зокрема на А.Тойнбі. О.Шпенглер уявляв собі останні тисячоліття світової історії як розвиток окремих культур, підпорядкований законам, що нагадували біологічні. Культура народжувалася, коли пробуджувалась її Душа, і вмирала, коли Душа вичерпувала, реалізовувала себе до решти.

На життя кожної культури О.Шпенглер відводив близько 1000 років, за які вона переживала свою молодість, зрілість, старість і смерть. Дослідник виділяв 8 культур: Єгинетську, вавилонську, китайську, індійську, грекоримську, арабоюдейську, майя та західноєвропейську.

Величезний вплив на світову історичну думку справило вже згадане десятитомне "Дослідження історії" П.Тойнбі Перші шість томів побачили світ у 1934-1937 рр., решта опублікована у 1954 р. У межах останніх 5 тисячоліть світової історії дослідних розрізняв близько 20 вищих суспільств, які дістали назву цивілізацій.

Сім цівілізацій А.Тойнбі не мали пращурів – єгипетська, андська, мінойська, шумерська, індська, давньокитайська, майя. П’ять останніх породили дочірні цивілізації: індська – індуїстську, давньокитайська – далекосхідну китайську та далекосхідну корейсько-японську. Мінойська цивілізація породила сірійську та еллінську. Від сірійської походять ісламські – іранська та арабська.

Еллінська цивілізація була матір’ю західнохристиянської та східнохристиянської, або православної. Остання складається з двох споріднених цивілізацій – православно-візантійської та православно-руської.

За А.Тойнбі, дочірні цивілізації зароджувалися в тілі вмираючої материнської внаслідок внутрішніх або зовнішніх соціальних суперечностей.

Весь життєвий цикл цивілізації А.Тойнбі докладно простежив на прикладі еллінської та похідної від неї західнохристиянської цивілізацій, екстраполюючи висновок та інші вищі суспільства світової історії.

Еллінська цивілізація в У ст до н.е. пережила добу лихоліття (Пелононнеські війни), за якою постала світова держава цієї спільноти (Римська імперія), та це був початок вмирання. У середовищі римського пролетаріату (широких верств суспільства) вкоренилася, а потім поширилася на усю державу та її варварську периферію світова релігія еллінської цивілізації – християнство.

З розпадом римської імперії вмираюча еллінська цивілізація породила дві дочірні – західнохристиянську та східнохристиянську (або православну), які успадкували материнську світову релігію.

Православно-Руська цивілізація отримала з Візантії Біблію, перекладену старобаолгарською (церковнослов’янською) мовою, тоді як увесь інтелектуальний спадок еллінської цивілізації виявився слав’янській Русі недоступний, бо лишився у грецьких та латинських оригіналах неперекладеними.

Це зумовило кращі стартові можливості західнохристиянської цивілізації порівняно з православно-руською. Не випадково Європейська освіта, наука, культура (ренесане, барокко) поширилися в Україні внаслідок її латинізації у ХІУ-ХУІІ ст. Коли перші університети в Західній Європі виникли в ХІІ ст, то в Україні лише в ХУІ – на початку ХУІІ ст. При заснуванні Острозької та Києва-Могилянської академій взірцями були університети Заходу.

Згодом у ХУІІІ ст. вестернізація через Україну та Петербурзьке "вікно в Європу" докотилося й до Росії.

З шести цивілізацій, які за А.Тойнбі збереглися до нашого часу (захуднохристиянська, православно-руська, китайська, японо-корейська, індійська, ісламська), лише західноєвропейська не увійшла у фазу занепаду, бо досі не збудувала світової держави. Її постанню передає надлам та розкол суспільства, що веде до збройних конфліктів – так званої доби лихоліть. На думку А.Тойнбі, надлам західнохристиянського суспільства стався ще у середні віки.

Добою лихоліть він вважає релігійні війни ХУІ-ХУІІ ст. та національні конфлікти в Європі ХІХ-ХХ ст. Відомі три відчайдушні спроби створити світову державу західноєвропейської цивілізації, що зазнали поразки: спроби Наполеона на початку ХІХ ст. та німців у І та ІІ світових війнах. Оскільки така ще не побудована, то західноєвропейська цивілізація знаходиться десь на середині свого історичного шляху і ще не має певні перспективи.

Органічне існування православно-руської цивілізації завершилося надламом Києвської Русі у ХІІ ст.

Добою лихоліть для неї була феодальна роздробленість ХІІ ст. та агресія татар, Литви, Польщі, Угорщини ХІІ-ХУІ ст. Світова держава православна руської цивілізації виникла внаслідок зміцнення Московського князівства, завоюванні ним Новгородської Русі у ХУІ та України в ХУІІ-ХУІІ ст.

Східнохристиянська цивілізація розвивалася в умовах зростаючого тиску з боку більш прогресивної (завдяки динамічній ринковій економіці) західнохристиянської.

Ось уже 1000 років збройні зітхнення християнських Заходу та Сходу точаться переважно на землях українців, білорусів та балтів, чим пояснюється драматизм історичної долі цих народів та їхня тривала бездержавність.

Починаючи з реформ Петра І, недобудована православно-руська світова держава протягом останніх 300 років трансформувалася за канонами західноєвропейського державотворення в периферійно-європейську імперію Російського етносу.

Претензії російської імперії на статус держави всієї православної цивілізації не були безкорисливими, оскільки виправдовували російську експансію на землі сусідів. У ХІХ ст. ці псевдонаднаціональні гасла російського імперіалізму набули форми слов’янофільства справжня суть якого полягала в ідеологічному забезпеченні розширенні меж держави Російського етносу.

Нового життя гасла наднаціональності російської імперії набували в ХХ ст. СРСР (а фактично більшовицька Росія) проголосив себе всесвітньою державою трудящих.

Розпочатий Петром І процес вестернізації Росії (тобто поглинання західнохристиянською цивілізацією останнього осередку східно-християнської) так і не перекреслив претензії Російської імперії на особливий історичний шлях, світове панування, богообраність.

Жовтневий переворот 1917 р. слід розглядати як потужну реакцію традиційної, православної свідомості на експансію західнохристиянської цивілізації. Паростки західного способу виробництва (ринкова економіка) були жорстоко знищені разом з її носіями – капіталістами.

Православне християнство замінили західноєвропейською за походженням марксистською. Марксизм у Росії набув рис своєрідної релігії, де в ролі Мойсея виступав Маркс, Месії – Ленін, святого письма – їхні твори, а роль войовничої церкви виконувала партія.

Врешті-решт більшовики стали жертвами ними ж декларованого закону: "Буття визначає свідомість". Західноєвропейські технології та виробництво стали непереборним чинником поширення західної свідомості в радянському суспільстві. Все це призвело до розпаду вестернізованого релікту східноєвропейської цивілізації, яким і був СРСР.

Що готує мешканцям пострадянського простору найближче майбутнє, коли поглянути на цього крізь призму концепції А.Тойнбі? Останній вважав, що після падіння світової держави якоїсь цивілізації настає так зване міжцарів’я. Ця історична фаза характеризується війнами нашестям варварів та потенційною можливістю зародження на руїнах загиблої цивілізації нової, дочірньої.

Претензії імперських російських кіл на відмінний від Європи, особливий євразійський шлях не мають реального підґрунтя. Росія не може серйозно претендувати на особливу історичну долю тому, що не тільки не має реальних альтернатив рушійним силам західної цивілізації (перш за все ринку та парламентській демократії), а й інтенсивно запроваджує ці західні моделі у себе.

Щодо України, то вона також не має альтернатив перетворенню на національну державу Європейського зразка (Польща, Швеція, Чехія, Угорщина, Фінляндія тощо). Однак швидкість цих перетворень вельми залежить від надій у Москві. Історично приречені спроби російських шовіністів чи комуністів силою опиратися поширенню європейських цінностей на схід можуть не тільки загальмувати процес входження в Європу, а й спровокувати всесвітній ядерний конфлікт. Однак будемо оптимістами.

Як бачимо, принцип цивілізаційного підходу до вивчення теорії України дає можливість всебічно розкрити з позицій розвитку українства його устремління по створенню своєї національної державності.

Національна державність – це порятунок будь-якого народу, що потверджується усім ходом світового історичного процесу.

Складовою частиною предмета історії України є історія діаспори нашого народу. На початку XVIII ст. політичні обставини змусили українців шукати порятунку за межами своєї етнічної території. В наступні часи чотири хвилі емігрантів розкидали мільйони наших співвітчизників по всьому світі. Сформувалась як східна, так і західна діаспора.