Радянська держава в роки НЕПу (1921-1928)

Радянська держава в роки НЕПу (1921-1928)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РАДЯНСЬКА ДЕРЖАВА В РОКИ НЕПУ (1921-1928)

ПЛАН

1. Утворення СРСР: національні інтереси і культурна революція

2. «Cоюз робітників і селян»

3. Політична боротьба

4. Кінець непу

1. УТВОРЕННЯ СРСР: НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ І КУЛЬТУРНА РЕВОЛЮЦІЯ

Союз Радянських Соціалістичних Республік виник 30 грудня 1922 р. відповідно до договору, який об'єднав Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку (РРФСР) з Україною, Білорусією та Закавказькою федерацією. Утворення СРСР завершило довгий та неймовірно складний процес, коли після іноземної інтервенції, вдалих і невдалих спроб самовизначення та об'єднання окремих республік в рамках федерації, форми якої змінювалися в залежності від обставин і співвідношення сил, Російська імперія поступово розповзалася по швах.

Право на самовизначення, визнане в Декларації прав народів Росії, в перші роки радянської влади здійснювалося по-різному через особливості умов життя кожної нації. Багато що залежало від географічного положення, значення для нової держави даного регіону, міжнародного оточення, масштабу національного руху. /Деякі народи - поляки, фіни, литовці, латиші, естонці - завоювали свою незалежність в основному завдяки підтримці європейських країн, які прагнули уберегтися від «більшовистської зарази» за допомогою «кордону», спорудженого па західних околицях Росії. Інші авгономії виявилися менш міцними, наприклад українська. Будучи справжньою «експериментальною лабораторією» противників радянської влади, зробивши ставку почергово па переможену Німеччину, далеку Францію і Польщу, яка щойно програла Росії, і, що найголовніше, будучи найбільш багатою частиною Російської імперії, Україна втратила незалежність, здавалося отриману після Брест-Литовської угоди. Білорусія, навпаки, дуже бідна, де національний рух перебував у зачатковому стані, набула статусу суверенної республіки з розрахунком на те, що вона, з одного боку, покаже зразок зближення з Росією, до якого всі інші республіки віднеслися без натхнення, а з іншого -допоможе «здобути» Литву. У лютому 1919 р. на з'їздах Рад Білорусії та Литви з ініціативи місцевих більшовиків, переважно росіян, був проголошений союз двох республік. Це дозволяло зробити Литву, яка завжди прагнула до незалежності, частиною штучно створеної білорусько-литовської спільноти, де більшість населення благоволила до Росії (білорусів там було набагато більше, ніж литовців). Здійсненню цього задуму перешкодила Польща, яка окупувала дані території.

Коли більшовики прийшли до влади, ситуація в Закавказзі була складною не тільки через міжнаціональні конфлікти, відмінності в релігії, культурі, економічних інтересах, але й через близькість Туреччини до кордонів Грузії та Вірменії. Одностороннє рішення центральної влади віддати Туреччині, згідно з Брест-Литовським договором, Батум, Каре і Ардаган спричинило відділення Закавказзя. 25 квітня 1918 р. була проголошена Закавказька республіка. Через місяць вона розвалилася під тиском національних розбратів на три незалежних держави, кожна з яких очолювалася певною політичною партією: меншовиками - в Грузії, дашнаками - у Вірменії, мусаватістами - в Азербайджані. Влітку 1918 р. вірменська та азербайджанська незалежність були втрачені на кілька місяців внаслідок наступу турецьких військ. Грузії вдалося відстояти свою свободу завдяки підтримці іноземних держав: спочатку Німеччини (договір з нею був підписаний 28 травня 1918 р.), потім - Англії. До 1920 р. внутрішній і міжнародний стан змушували більшовиків до обережності у відносинах із Закавказзям. Наприкінці громадянської війни відхід англійців із цього економічно багатого і тому життєво важливого для Радянської держави регіону дав можливість більшовикам знову його завоювати. Азербайджан був завойований дуже швидко: в квітні 1920 р. пробільшовистсько налаштований Військовий революційний комітет позбавив влади мусаватистський уряд і закликав Росію на допомогу. Такий прийом став згодом розхожим. Він полягав у тому, що завжди і скрізь знаходилися більшовики-«інородці», які бажали союзу з Росією і яких центральні власті вважали партією революційної законності. Від їхнього імені Червона Армія виступала проти прихильників незалежності. Доля Вірменії була остаточно вирішена тільки в листопаді 1920 р., оскільки оголошенню її Радянською республікою заважала боротьба за владу в Туреччині. Протягом цього часу (1920 р.) меншовистській Грузії вдавалося зберегти свою автономію. 7 травня вона навіть підписала із РРФСР договір, який визнавав незалежність Грузії. Підписання договору свідчило про тимчасово несприятливе міжнародне положення для центральної більшовистської влади, яка вела війну з Польщею. До того ж грузинський уряд набув певного міжнародного авторитету та симпатію європейських соціалістів. Проте, Грузія відчувала подвійний тиск: зсередини з боку грузинської компартії (секретна стаття договору від 7 травня змушувала грузинську державу узаконити її діяльність), і ззовні, з боку Кавбюро (Кавказьке бюро) і Червоної Армії, яка знову захопила Баку і підійшла до кордонів Грузії. 12 лютого 1921 р. під приводом припинення «міжнаціональних конфліктів» між грузинами та вірменами Червона Армія вступила в Грузію і 25 лютого в Тифлісі була проголошена радянська республіка.

В історичному ланцюгу вдалих або невдалих спроб самовизначення простежуються певні закономірності: продовжуючи заявляти про право народів на самовизначення, нова влада підпорядкувала це право інтересам соціалістичної держави, життєвій необхідності зберегти в цьому випадку українське зерно, нафту і рудні родовища Кавказу.

«Визнання права на розлучення, - говорив Ленін, - не виключає агітації в тому або іншому випадку проти розлучення».

Декларація прав народів Росії, яка формально поставила проблему внутрішньої політичної організації нової держави (буде вона централізованою або федеративною?), але не дала на неї відповіді, визнавала, що як альтернатива розколу існує «добровільний і чесний союз народів Росії», які, як було заявлено, рівні між собою. Незважаючи на те, що Ленін був проти федералізму, перед загрозою розвалу колишньої Російської імперії він вирішив заснувати нову, радянську державу на принципі федерації. У другій статті Декларації прав працюючого та експлуатованого народу говорилося: «Радянська Російська республіка засновується па основі вільного союзу вільних націй, як федерація Радянських національних республік». Крім усього іншого, в документі уточнювалася процедура приєднання до Росії: рішення про це повинне було прийматися на з'їзді Рад кожної національності. Однак федерація мислилася як перехідний етап напередодні світової революції, як обов'язковий крок на шляху до злиття і подолання національних відмінностей. У березні 1918 р. Ленін писав, що федерація націй - це «перехід до свідомої та більш тісної єдності трудящих». Перша радянська конституція, прийнята в липні 1918 р., умовчувала про політичне наповнення цього союзного устрою та його функціонування.

3 1918 по 1922 р. розвиток Союзу йшов у двох напрямах:

- входження республік і автономних областей в Російську Федеративну Республіку,

- двосторонні договори між теоретично незалежними республіками і Російською Федеративною Республікою,

У березні 1918 р., коли дуже ослаблена радянська влада шукала підтримки, Наркомнац (Народний комісаріат з національностей, який очолював Сталін) спробував створити першу дослідну автономію в рамках федерації. 23 березня 1918 р. він опублікував декрет, підготовлений за допомогою Султана Галієва і Мулли нур Вахітова - двох представників нещодавно створеного Центрального мусульманського комісаріату, - де частина території Південного Уралу і Середньої Волги оголошувалися Татаро-Башкирською Радянською Республікою, яка входить у Російську Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку. Незважаючи на навмисно неясні формулювання, обіцянка створити на такій величезній території національну мусульманську республіку втілювала в життя давню мрію всіх мусульман Росії: створити нарешті, автономну мусульманську державу. Але Султан Галієв прагнув до більшого: він вважав, що Татаро-Башкирська Республіка повинна стати вогнищем, революційні іскри якого потрапили б у саме серце Сходу. Однак цим мріям не дано було збутися. У травні 1918 р. Сталін нагадав про кордони «радянської автономії», заснованої, на відміну від «націоналістської буржуазної автономії», не на расових або релігійних принципах, а на класових позанаціональних критеріях. Усвідомлюючи необхідність мати власні кадри, щоб затвердити самостійність нової республіки, Султан Галієв вирішив організувати нову адміністративну структуру, мусульманську організацію РКП(б) - «орган усіх революціонерів-мусульман, хто більш або менш приймає програму РКП(б)», і мусульманську Червону Армію (в основному з татар), яка становила б приблизно половину Червоної Армії, що билася на Східному фронті проти Колчака.

Стривожені зростанням татарського націоналізму, центральні власті відреагували негайно. VIII з'їзд партії (березень 1919 р.) проголосував за скасування всіх комуністичних національних організацій. Відтепер вони повинні були бути напряму пов'язані з РКГІ(б). Новий декрет від 22 травня 1920 р. значно обмежував автономію Татаро-Башкирської Республіки, надану в березні 1918 р. Побоюючись ідей пантюркізму, центральний уряд розділив республіку і замість великої мусульманської держави створив дві маленькі автономні республіки, чия компетенція обмежувалася місцевими адміністративними питаннями. Самостійність, надана в 1920-1922 рр. іншим народам - киргизам, марійцям, дагестанцям, бурятам, монголам, калмикам, кримським татарам і т.д., - була такою ж нікчемною. Виключення складав Туркестан, який отримав більш широку автономію. Сильна національна буржуазія, могутній націоналістичний рух (особливо в Бухарі та Хіві), дуже строкатий етнічний склад, значна питома вага російського населення - все це змушувало центр дуже обережно розмежовувати сфери впливу місцевої і центральної влади.

Позицію Султана Галієва, першого великого комуністичного діяча, арештованого в травні 1923.р. за «націоналістичний ухил», засудив з'їзд народів Сходу, який пройшов у вересні 1920 р. в Баку під егідою Комінтерну. Прихильники Султана Галієва мали намір перетворити Казань на столицю східного комунізму, використати велику Татаро-Башкирську державу як плацдарм для революційної експансії в Азії. Бакинський з'їзд повинен був дати поштовх початку великої визвольної боротьби пригноблених народів Сходу проти Заходу. Для радянських і європейських керівників Комінтерну звернення до Сходу потрібне було лише для того, щоб тимчасово допомогти західному промисловому пролетаріату в його боротьбі з буржуазією та ослабити європейські колоніальні держави. Визнання бакинським з'їздом першорядного значення революції на Заході зруйнувало надії татарських комуністів на «перманентну революцію» в Азії, яка дозволила б їм зіграти головну роль посередників між Комінтерном і революційними рухами Сходу. Обережні московські керівники вважали за краще позбавити голосу пантюркізм і забезпечити собі контроль над периферійними областями колишньої імперії, надавши їм обмежену автономію.

Другий шлях до союзного об'єднання лежав через двосторонні відносини між РРФСР і незалежними радянськими республіками. Складна система двосторонніх договорів поступово прив'язала ці республіки до РРФСР і звузила сферу їх компетенції. Так, підписані 30 листопада 1920 р. договори між РРФСР і Азербайджаном передбачали, що в дуже короткі терміни обидві республіки повинні були об'єднати свої зусилля в наступних шести галузях: оборона, економіка і зовнішня торгівля, продовольство, залізничний і річковий транспорт, пошта і телеграф, фінанси. Договір між РРФСР та Україною від 28 грудня 1920 р. принаймні на папері зберігав незалежність України, у неї ще залишався свій комісаріат закордонних справ. Після трьох років незалежного політичного життя не можна було не рахуватися з національними особливостями, і, крім того, український президент Раковський, як надто сильна особистість, не підходив на пост глави маріонеткової держави. У січні 1921 р. подібний договір повинен був бути підписаний між РРФСР та Білорусією, до якої завжди, принаймні формально, відносилися як до привілейованого партнера. У Грузії російські більшовики повинні були діяти ще більш делікатно, оскільки під час лютневого (1921 р.) «повторного завоювання» центральна влада і, головне, Ленін втратили ініціативу, підпавши під тиск військових і політичних діячів Закавказзя. 2 березня 1921 р. Ленін спеціально направив у Грузію Орджонікідзе па пошуки «прийнятного компромісу для блоку з Жорданія або подібними йому грузинськими меншовиками, які ще до повстання не були абсолютно ворожі до думки про радянський лад у Грузії на відомих умовах». Ленін писав, що «і внутрішні і міжнародні умови Грузії вимагають від грузинських комуністів не застосування російського шаблону, а вмілого і гнучкого створення своєрідної тактики». Незважаючи на ці здорові думки, центральні власті підштовхували всі три кавказькі республіки до найшвидшого об'єднання в Закавказьку республіку, яка в свою чергу підписала б договір з РРФСР. Грузинські комуністи - Махарадзе, Орахелашвілі, Мдівапі - різко чинили опір такому союзному об'єднанню, нав'язаному зверху Москвою і Кавбюро, яке було знаряддям центру проти національних комуністичних партій. Однак під тиском Орджопікідзе і Кавбюро на конференції, скликаній 11-12 березня 1922 р. в Тифлісі, був створений Союз республік Закавказзя, у ведення якого переходили зовнішні стосунки, оборона, фінанси, зовнішня торгівля, весь транспорт та економіка трьох республік. Ряд додаткових договорів, підписаних у наступні тижні, повинен був включити Закавказьку федерацію в економіку РРФСР і уповноважити останню представляти кавказькі республіки на міжнародній арені. Літом 1922 р. радянські керівники завершили об'єднання територій, до цього протягом п'яти років не пов'язаних між собою, у систему республік-планет, які обертаються навколо РРФСР. Залишалося тільки визначити принципи відносин всередині нової федерації. Це питання стало причиною серйозного конфлікту між Леніним і Сталіним.

У 1920 р. свою позицію з питання про майбутні відносини між радянськими республіками Ленін визначив так: «Федерація, яку ми вводимо... послужить найважливішим кроком до найбільш міцного об'єднання різних національностей Росії в єдиний демократичний центр - Радянську державу». Але якщо деякі республіки (наприклад, Білорусія) були готові розвивати ці зв'язки і згодні з таким розумінням федерації та її динаміки, то інші (наприклад, Грузія) саботували спільну діяльність. У Грузії розділення комуністичної партії на прихильників і противників федерації призвело до розриву договірних зв'язків, які насильно підтримувалися з центру. Тривалий кавказький конфлікт, труднощі па Україні спонукали Леніна прискорити процес федералізації. 10 серпня 1922 р. для підготовки проекту федеративної держави була створена комісія на чолі із Сталіним. Федерацію представляли Куйбишев, Молотов, Орджонікідзе, Раковський, Сокольников, а республіки -Огли (Азербайджан), М'ясникова (Вірменія), Черв'яков (Білорусія), Петровський (Україна), Мдівані (Грузія). Представлений 10 вересня проект, відомий як проект «автономізації», насправді означав поглинання республік РРФСР, уряд якої ставав на чолі федерації. Вірменія, Азербайджан і Білорусія прийняли цей проект, але українці, підтримані Раковським, і особливо грузини повністю його розкритикували. ЦК Компартії Грузії відкинув проект, наполягаючи на бажанні зберегти незалежність республіки. Ленін хворів і дізнався про проект і викликані ним суперечки лише наприкінці вересня. Засудивши «дуже поспішні» дії Сталіна, він відкинув ідею автономізації і запропонував абсолютно інший варіант, згідно з яким у федерацію об'єднувалися рівні республіки, а не підлеглі РРФСР. Для того, щоб ця рівність стала реальною, федеративні органи влади потрібно було поставити над республіканськими. Сталіну довелося переробити свій план згідно з ленінськими вказівками. 6 жовтня новий текст був схвалений Центральним Комітетом. Всім республікам гарантувалися рівні права всередині Союзу Радянських Соціалістичних Республік і кожній теоретично надавалося право вільного виходу із Союзу. Цей проект прийняли всі національні партії. Проте, грузинські керівники зажадали, щоб їхня республіка увійшла до Союзу самостійно, а не в складі Закавказької федерації, Сталін і його представник у Тифлісі Орджонікідзе чинили опір прямому входженню Грузії до Союзу, посилаючись на складну національну обстановку на Кавказі взагалі і в кожній з республік зокрема, щоб виправдати федеративну структуру цього регіону, необхідну для зняття міжнаціональної напруженості. Під час суперечок пристрасті так розгорілися, що Орджонікідзе вдарив одного із своїх співрозмовників. Дізнавшись про цей випадок і обурившись поведінкою Сталіна й Орджонікідзе, Ленін написав 30 грудня 1922 р. великого листа грузинським комуністам, де він оголошував війну великоруському шовінізму. За кілька днів до того, як хвороба остаточно усунула Леніна від політичної діяльності, він встиг відправити два листи. Один - Троцькому (від 5 березня 1923 р.), де він писав: «Я дуже просив би Вас узяти на себе захист грузинської справи на ЦК партії. Справа ця зараз знаходиться під «наглядом» Сталіна і Дзержинського, і я не можу покластися на їх неупередженість», і другий (від 6 березня 1923 р.) - до керівників грузинської компартії Мдівані та Махарадзе, в якому повідомляв, що всією душею стежить за їхньою справою. Того ж дня він повідомив Сталіну, який кілька місяців тому грубо повів себе з Надією Костянтинівною Крупською, що пориває з ним усі особисті стосунки.

Однак Політбюро і ЦК не звертали уваги на грузинський опір. 30 грудня 1922 р. 1 з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію і Договір про утворення СРСР, підписані чотирма республіками (РРФСР, Україною, Білорусією, Закавказзям). Кожна республіка вже мала власну конституцію. Однак створення Союзу робило необхідним прийняття спільного документа, підготованого протягом 1923 р. конституційною комісією на чолі з Калініним і остаточно схваленого 11 з'їздом Рад СРСР 31 січня 1924 р. Конституція 1924 р. формально узаконювала союз рівноправних і суверенних націй. Вона проголошувала право республік на відділення і входження в СРСР нових соціалістичних республік, створених всередині країни або поза нею. У другій половині 20~х років сталися численні територіальні зміни. Утворилося кілька автономних республік і три союзні (Туркменія і Узбекистан, що до цього входили до складу РРФСР, і Таджикистан, який у 1929 р. відділився від Узбекистану). Значну частину своїх повноважень ці республіки передали союзним органам: міжнародне представництво, оборона, перегляд кордонів, внутрішня безпека, зовнішня торгівля, планування, транспорт, бюджет, зв'язок, гроші і кредити. Які ж органи були союзними?

Передусім, це був з'їзд Рад Союзу. Його вибори проходили на основі посереднього виборчого права з обмежувальними цензами, встановленими державою. Місцеві Ради обиралися безпосередньо чоловіками і жінками старшими 18 років. Виключення складали деякі категорії осіб, усунені від участі у виборах ще в 1918 р. За пірамідальною системою кожна Рада обирала потім делегатів (від міста у п'ять разів більше, ніж від села) в більш велику Раду - району, області, республіки, а потім на з'їзд Рад Союзу, який скликався раз на два роки. Останній у свою чергу передавав повноваження Центральному Виконавчому Комітету (ЦВК), що складався з двох законодавчих палат: Ради Союзу (приблизно 400 чоловік, які представляли союзні республіки пропорційно їх населенню) і Ради Національностей (приблизно 130 чоловік, по 5 від автономних або союзних республік і по одному від автономного округу, що компенсувало чисельну перевагу РРФСР в Раді Союзу). Збираючись три рази на рік, ЦВК передавав свої повноваження двом постійним паралельним органам: Президії ЦВК (що спочатку складалася з 21 чоловіка) і Раді Народних Комісарів (Раднаркому), виконавчому і адміністративному органу, наділеному ще й деякими законодавчими функціями. Народні комісаріати керували галузями народного господарства. За Конституцією були створені три види комісаріатів: союзні (закордонних справ, армії та флоту, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, зв'язку); союзно-республіканські, існуючі одночасно па союзному і республіканському рівнях (економічні і соціальні питання); і республіканські, які розглядали справи, що не входили в компетенцію Союзу і об'єднаних органів (внутрішні справи, юриспруденція, народна освіта та інш.). Державне політичне управління (ДНУ), що замінило ВНК в 1922 р., мало статус союзного комісаріату.

Незважаючи на аванси, надані республікам, Конституція 1924 р. «заохочувала» постійне втручання центральної влади у справи республік (розділ IV, статті з 13 по 29). Рішення виходили з центру, він же контролював периферійні власті. Навіть при тому, що не було формально заявлено про тимчасовий характер союзної структури, введеної Конституцією 1924 р., стало ясно, що вона була задумана як тимчасова конструкція, як «навчання, школа інтернаціоналізму» (Елен Каррер д'Анкосс). Радянська союзна структура, яка була тимчасовою поступкою відсталій суспільній свідомості, повинна була створити умови для самостійного занепаду.

Яким чином можна було забезпечити цей процес в такому неоднорідному об'єднанні, як СРСР? У 20-х роках було випробувано багато досить суперечливих підходів до створення «нового соціуму спільної долі», який знищив би місцевий сепаратизм, знайшов би компроміс між комуністичними планами загального об'єднання і національними традиціями, породив би нову культуру - «пролетарську за змістом і національну за формою» (Сталін). Це передбачало вкорінення і проникнення національних комуністичних партій у місцеві умови; знищення культурних традицій неслов'янського населення, все більша одноманітність умов життя і соціальних структур; перевага окремих мов і культур за рахунок інших, щоб не допустити об'єднань навколо національних рухів (наприклад, татар і казахів); послідовну інтеграцію місцевої промисловості в державну.

У 1921-1922 рр. більшість національних комуністичних партій були вичищені від «підозрілих елементів». У Туркестані місцеві партійні організації втратили 75% комуністів, в Грузії 38%, у Вірменії 27%. Росіяни становили 55% від числа тих, хто вступив до компартії України у 1922 р. У 20-і роки заохочувалося поповнення політичних кадрів за рахунок місцевого населення. Результати такої політики незабаром проявилися на Україні (в 1927 р. 72% керівників були українцями), в Білорусії, на Кавказі. У Середній Азії вони відчувалися менше (у 1929 р. місцеві жителі становили лише 16% партійної адміністрації Узбекистану).

У той же час, бажаючи знищити традиції неслов'янського населення, центральні власті почали активно боротися законодавчо і на практиці з «пережитками феодального і первісного ладу». Ряд декретів встановлював мінімальний вік для вступу в шлюб, необхідність згоди нареченого і нареченої, відміняв калим, викрадення нареченої, багатоженство, левірат. У противагу релігійним і світським судам створювалися народні суди. Центральні власті спробували - правда, без особливого успіху - залучити молодь і жінок до громадських організацій (комсомол, жінвідділи), щоб розірвати пута сім'ї та звичаїв. Що стосується релігії, то до мусульман спочатку відносилися з більшою терпимістю, ніж до православних. У грудні 1917 р. уряд гарантував мусульманам, що їх не будуть переслідувані, як при царському режимі. їм надавалася свобода віри і гарантувалася недоторканість культових споруд і предметів, що підтверджувалося республіканськими конституціями у 1922-1923 рр., за якими служителі культу наділялися рівними з усіма правами. Однак у них нічого не говорилося про антирелігійну пропаганду. Проте, у другій половині 20-х років власті змінили свою позицію: конфісковували майно, що належало мечетям і медресе, у 1927-1928 рр. знищили традиційні суди і склепіння законів звичайного права, почали закривати медресе. Розпочавши загальний наступ на релігію, культурні і соціальні традиції, успадковані від минулого, центральні власті провели справжню «революцію в писемності» (десятки тюркських мов перейшли па латинський алфавіт), розширили мережу шкіл, сприяли поширенню друкованих органів на місцевих мовах. За всіма цими заходами переховувалася й політична підоснова: крім впровадження нової ідеології і пролетарської культури, переслідувалася мета розвитку однієї народності (башкирів, каракалпаків, чий діалект отримав статус літературної мови, киргизів, що адміністративно відділилися від казахів, хоча в культурному відношенні вони складали єдине ціле) за рахунок інших (татар, казахів, узбеків), чиє стрімке зростання викликало побоювання у центру.

Нарешті, союзний уряд здійснив важливу сільськогосподарську реформу (в Узбекистані, наприклад, 66 тис. бідних сімей отримали 320 тис. га землі). Була введена зрівняльна система розподілу води, організовані комітети бідних селян, яким належало вести класову боротьбу на селі.

Звичайно неп вважається періодом культурної, ідеологічної, соціальної та економічної розрядки між двома дуже напруженими епохами. Загалом ця оцінка є вірною, хоч і з деякими обмовками, для більшої частини країни, де відбувалися незначні і поступові зміни. Для неслов'янського населення, і зокрема для мусульман, особливо з 1925 р. неп був періодом «худжума» («наступу по всіх фронтах») в рамках спільної стратегії розриву з минулим. Нова влада прагнула до одноманітності і хотіла вирівняти різні рівні розвитку регіонів всередині СРСР.

Започатковані у 1921 р. поступові і помірні зміни сприяли розгортанню суперечливої культурної політики, яка поєднувала репресії по відношенню до «ухильницьких» ідеологій з відносним нейтралітетом стосовно художньої творчості і літератури (звичайно, не антимарксистських за змістом) і як і раніше примусовою освітою маси, менш догматичною, але, як з'ясувалося незабаром і менш «ефективною».

6 червня 1922 р. декрет визначив компетенції Главліту (цензура), зобов'язаного здійснювати попереджувальний і репресивний контроль за ворожими випадами проти марксизму і культурної революції, за пропагандою національного та релігійного фанатизму, поширенням помилкових відомостей і порнографії. Наступного року до Главліту додався Главрепертком для контролю за репертуаром театрів. Наприкінці серпня 1922 р. 160 діячів культури, яких було визнано «особливо активними контрреволюційними елементами», за наказом ДПУ були вислані з СРСР або відправлені у Сибір. У перші роки непу особливих репресій зазнали священнослужителі. 23 січня 1918 р. радянська влада обнародувала закон про відділення церкви від держави і школи від церкви, згідно з яким церква вже не була «юридичною особою», не мала права на власність, права отримувати субсидії і вести навчання в державних і приватних школах. Вона могла безкоштовно користуватися культовими спорудами і предметами, а також вільно відправляти релігійні обряди, якщо вони не порушували громадського порядку. Кожний громадянин був вільним у виборі релігії, яку він міг сповідувати або не сповідувати. Ієрархи церкви визнали цей закон (що має певні аналогії з французьким законом 1905 р.) неприйнятним. Патріарх Тихон піддав комуністів анафемі.

Священнослужителі були оголошені «класовими ворогами» і стали жертвами репресій, оскільки під час громадянської війни вони часто надавали під гримку контрреволюціонерам.

По закінченні громадянської війни власті вжили нових заходів проти церкви. У лютому 1922 р. держава конфіскувала у церкви коштовності на боротьбу з голодом. Опір священників і віруючих викликав заворушення, за якими пішли процеси і страти. У липні 1922 р. група священиків, готових співробітничати з радянською владою, сформувалася в течію «живої церкви», її представники провели в 1923 р. Собор, який відмінив патріаршество і рекомендував церкві наблизитися до потреб народу. Цей розкол змусив кожного священика зробити для себе вибір. 28 червня 1923 р. патріарх Тихон визнав законність радянської влади. Проте, більшовики були непохитними по відношенню до церкви і розгорнули антирелігійну кампанію. У 1925 р. в неї включився «Союз безбожників», заснований О.Ярославським. Держава всіляко підтримувала видання різноманітної атеїстичної літератури (видавництво «Атеїст», ілюстрована газета «Безбожник», тираж якої до кіпця 20-х років досяг 500 тис. примірників, псевдонаучний журнал «Антирелігіозник»), Антирелігійна пропаганда велася різними шляхами, висміюючи віру і звичаї (комуністичний Великдень, паради і карнавали під час релігійних свят) і прагнучи показати перевагу науки і розуму. Після смерті патріарха Тихона у квітні 1925 р. вибори нового патріарха не відбулися. Його обов'язки взяв на себе митрополит Петро, висланий в 1926 р. в Сибір, а потім митрополит Сергій, який закликав у червні 1927 р. «підкоритися законній владі Росії». Проти цього виступила група священиків, що об'єдналися навколо митрополита Іосифа (багато з них були відправлені па Соловки). У той час як церква розділилася у відношенні до влади, остання посилила контроль місцевої влади за ще існуючими приходами, видавши 8 квітня 1929 р. відповідний декрет. Введення в серпні 1929 р. тривалого робочого тижня (5 робочих днів, один день вихідний), по суті, скасовувало неділі та релігійні свята. Розпочався повий виток репресій, пов'язаних із селянськими заворушеннями, які супроводжували колективізацію села починаючи з 1928-1929 рр.

«Методи марксизму - не методи мистецтва... Область мистецтва не така, де партія покликана командувати. Вона може п повинна надавати умовний кредит своєї довіри різним художнім угрупованням, які щиро прагнуть ближче підійти до революції, щоб допомогти її художньому оформленню», - писав Троцький. У 20-і роки радянська влада ще не визначила чіткого відношення до «лефівців» («Лівий фронт»), авангардистів, футуристів, пролеткультівців (вони відкидали «буржуазне» мистецтво і проповідували самостійну пролетарську культуру, яка відкидала як зв'язок із минулим, так і партійну опіку) і попутників (що не прираховували себе ні до якого напряму). У цьому значенні неп був періодом виняткового розквіту всіх областей духовного життя.

Різко контрастуючи із блискучим інтелектуальним життям інтелігенції, культурний рівень маси піднімався дуже повільно. У березні 1922 р. Ленін писав: «У нас була смуга, коли декрети служили формою пропаганди. Це був час, це була смуга... Але ця смуга минула, а ми цього не хочемо зрозуміти». Як і в інших статтях останніх років (1922-1923 рр.), Ленін відмежовувався від тієї концепції «освіти маси», що переважала під час громадянської війни. Тоді «освіта» частіше за все зводилася до поверхневої ідеологічної обробки і до поспішного і неглибокого охоплення зачатків культури, в основному в армії. Ленін вважав за необхідне взяти від культурної спадщини Росії все «прогресивне» і зайнятися навчанням мас на більш широкій основі. Тільки підняття загального культурного рівня могло покінчити з відсталістю країни і довести до свідомості людей політичні задачі. У той же час Ленін відкидав будь-яку ідею самостійного і незалежного розвитку народної культури. Як це повелося з 1917 р., навчанням маси повинні були керувати власті, визначаючи, яку потрібно вибрати учбову програму або книгу для читання.

Із введенням непу вибір книг став різноманітнішим, слабшав політичний контроль. Держвидав уже не володів монополією па книговидавиицьку справу. Знову виникли приватні видавництва, які випускали твори російських, радянських і зарубіжних авторів. Двадцяті роки були унікальним часом в історії Радянської держави, коли тираж книг частково визначався запитами читачів. Кількість політичної літератури різко скоротилася. У 1927 р. її частка склала менше 15% усіх друкарських видань (не враховуючи газет).

Навчання грамоті не рухалося з місця, незважаючи на зусилля, які докладалися в армії і суспільством «Геть неписьменність». Із самого початку ця організація добровольців виявилася нежиттєздатною через відсутність коштів. Мета була настільки грандіозна, що навчання доводилося вести вибірково. У 1924 р. у Смоленській області (2,5 млн. жителів, з них 58% безграмотних) тільки 4500 - в основному молоді робітники - навчалися грамоті. За переписом 1926 р. з'ясувалося, що 55% сільського населення старшого 9 років (сільські жителі складали більше 4/5 населення) не вміли читати. Зрозуміло, що в таких умовах ідеологічний вплив ускладнювався. Про це красномовно свідчило поширення газет на селі: в залежності від району одна газета припадала па 200 або 1000 дорослих. За винятком великих міст, друковане слово займало нікчемне місце в свідомості величезної більшості радянських людей. Політична неписьменність як наслідок загальної неписьменності, особливо серед тих, хто повинен був бути посередником між владою і народом, ускладнювала поширення політичного впливу: більше 90% членів партії в кіпці 20-х років мали лише початкову освіту; 70% з них взагалі не читали газет. Таке положення не могло не позначитися на ході політичних суперечок.

2. «СОЮЗ РОБІТНИКІВ І СЕЛЯН»

На думку Леніна, сутністю непу повинен був стати союз робітників і селян, оскільки тільки він міг вирішити проблему економічної відсталості країни. Економіка Росії була слабо розвиненою, вільного капіталу не вистачало, сподівання на допомогу іноземного капіталу були тепер безнадійними. Вирішити насущні задачі можна було одним із двох взаємовиключаючих способів: або поліпшити постачання села засобами виробництва і таким чином підвищити продуктивність праці в сільському господарстві (при цьому потрібно було врахувати відтік капіталів з промисловості і сповільнення її розвитку), або всі кошти направити на індустріалізацію, щоб створити робочі місця поза сільським господарством. В останньому випадку постраждалою стороною ставали селяни. Царський уряд свого часу пропонував піти іншим шляхом. Ленінська концепція непу заперечувала можливість розвитку тільки промисловості або тільки сільського господарства і неминучість ущемлення (прямого або непрямого) одного іншим як єдиного джерела економічного зростання. Промисловість і сільське господарство повинні були допомагати одне одному і розвиватися одночасно, за слідуючою схемою «виробничого союзу»: відновлення важкої промисловості, орієнтованої, передусім на те, щоб забезпечити сільське господарство засобами виробництва; заохочення дрібних сільських підприємців; імпорт сільськогосподарської техніки в обмін на сировину, яку радянська промисловість ще не могла обробляти. Швидке поліпшення технічної бази сільського господарства спричинило б негайне збільшення його продуктивності і приріст сільськогосподарської продукції, яка буде направлена па рийок. Таким чином, місто буде нагодоване і країна знову зможе експортувати сільськогосподарську продукцію, отримуючи натомість машини і обладнання для промисловості. В той же час надлишки цієї продукції стимулювали б розвиток внутрішнього ринку і дозволили б промисловості накопичити нові коші п, необхідні для подальшого розвитку народного господарства.

Що ж залишилося від цього чудового проекту через шість років після введення непу? Якщо взяти тільки цифри зростання виробництва, то вони кажуть про відносний успіх. У порівнянні з 1913 р. загальне промислове виробництво збільшилося в 1927 р. на 18%. Однак в період з 1924 по 1927 р. виробництво зерна скоротилося на 10% у порівнянні з довоєнним часом. Загалом було відновлене поголів'я худоби, за винятком коней, чисельність яких поменшала на 15% у порівнянні з 1913 р. Збільшення площ під промисловими культурами було певною мірою причиною того, що загальний обсяг сільськогосподарського виробництва виріс на 10% у порівнянні з 1909-1913 рр. Але, незважаючи на ці цифри загального характеру, ленінська програма була ще далекою від реалізації. Той факт, що в 1927 р. сільське господарство і промислове виробництво наблизилися до рівня 1913 р., не міг приховати цілого ряду економічних і соціальних проблем, які ставили під загрозу майбутнє нової економічної політики. Наведемо тільки одну ключову цифру, по якій можна судити про масштаби аграрних труднощів. У 1926 р. кількість зерна для продажу па внутрішньому ринку було в два рази меншою, ніж у 1913 р. Мало того, що країна, яка в 1905-1914 рр. експортувала в середньому 11 млн. т зерна на рік, більше його не продавала, але тепер кожного року поставало питання про постачання міст, оскільки селяни наполегливо не хотіли торгувати з державою і тим самим сильно гальмували розвиток всієї економіки.

Таке становище витікало як із слабкості структури сільського господарства після семи років війни і революції, так і з серйозних помилок, допущених урядом у внутрішній політиці в роки непу.

Спочатку революція па селі полягала у зведенні всіх господарств до єдиного економічного рівня і загальмування соціальної диференціації. Знищення великих володінь та їх розподіл дали кожній селянській сім'ї в середньому по 2 га придатної для обробки землі (приблизно 0,5 га на одну дорослу людину). Це було нікчемно мало, але все-таки дозволило багатьом вийти за межу бідності. Найбільш бідним безземельним селянам (12% в 1913 р. іЗ%в 1926 р.) дістався чисто символічний шматочок землі, найбільш багатим - тим, хто обробляв площі більше 10 га, - довелося повернути частину своїх земель під час перерозподілу 1918-1921 рр., коли відроджена сільська громада почала боротьбу за зрівнялівку. Наступні переділи землі все більше дробили наділи, число яких за час революції виросло з 16 млн. в 1914 р. до 24 млн. в 1924 р. Зникнення великих землевласників і значне ослаблення заможних селян спричинило зменшення виробництва зерна, призначеного на продаж, оскільки до війни саме ці дві категорії виробників постачали 70% товарного зерна. У 1926-1927 рр. селяни споживали 85% власної продукції. Із 15% зерна, що йшло на продаж, 4/5 виготовлялося в господарствах бідняків та середняків. Куркулі, які становили 3 - 4% сільського населення, продавали 1/5 частину зерна. Все це не полегшувало роботу державних органів, які скуповували сільськогосподарські надлишки.

Ще одним наслідком революції на селі була «архаїзація» селянства. Вона проявилася, передусім, у різкому падінні продуктивності праці - наполовину в порівнянні з довоєнним періодом. Це пояснювалося постійною недостачею знарядь виробництва і нестачею тяглових коней. У 1926-1927 рр. 40% орних знарядь складали дерев'яні сохи; третина селян не мали коней, основного «знаряддя виробництва» в селянському господарстві. Не дивно, що урожаї були найнижчими в Європі. Ця «архаїзація» проявилася також у замкненості селянського суспільства на самому собі, в поверненні до натурального господарства і зупинці механізму соціальної мобільності. 20-і роки стали періодом розквіту сільської громади - органу дійсного селянського самоврядування. Вона відала всіма питаннями колективного життя, але вже не здійснювала, як раніше, дріб'язкової адміністративної опіки за кожним селянином-членом громади, ця функція перейшла до сільради та місцевих партійних осередків. Громадські традиції, живі, як ніколи, відбивали бажання ставати повноправними незалежними господарями своїх наділів навіть у найбільш заповзятливих (в основному молодих селян, що повернулися з армії). У 20-і роки менше 700 тис. селян вийшло із громад. До революції сезонні роботи були клапаном, який знімав напруження, що нагніталося перенаселеністю села. У 20-і роки ця проблема залишалася як і раніше гострою. При загальному скороченні продуктивності праці надлишок сільського населення становив 20 млн. чоловік. Однак тепер вибір шляху його стоку значно обмежився. Якщо до війни приблизно 10 млн. селян щорічно йшли із села і займалися господарськими роботами на лісозаготівлі, або йшли в місто, то в 1927 р. ця цифра становила всього 3 млн. Труднощі, породжені сильним скороченням відходництва, переважували економічні вигоди, принесені революцією селянству, що складалися з незначного розширення наділів і зниження непрямих податків та орендної плати.

У порівнянні з дореволюційним періодом селяни програли в дуже важливій області - в товарообміні, і зобов'язані цим вони були економічній політиці держави. Промислові товари були дорогими, поганої якості і, головне, важкодоступними. У 1925-1926 рр. село переживало страшну пес гачу сільськогосподарського обладнання (яке не оновлювалося з 1913 р.). Державні ж закупівельні ціни на зерно були дуже низькими і часто не покривали навіть його собівартості. Вирощувати худобу і технічні культури було набагато вигідніше. Цим і займалися селяни, ховаючи зерно до кращих часів, коли їм могла представитися можливість продані його приватним особам за більш високою ціною. Навіть неминуче за таких умовах зростання закупівельних цін на вільному ринку не надихало селян на продаж продуктів державі. Дефіцит товарів і занижені закупівельні ціпи, що робило для селян невигідним продаж зерна, примусили їх прийняти єдино логічну економічну позицію: вирощувати зернові, виходячи тільки з власних потреб і купівельних можливостей. Ця тактика селян пояснювалася, крім усього, згубним досвідом «військового комунізму» і спогадами про продрозкладку. Селянин, таким чином, виробляв стільки зерна, скільки було йому необхідно для прожитку і можливих покупок, але при цьому відмінно розуміючи, що варто владі помітити у нього найменший достаток, як він відразу буде прирахований до «класу куркулів». Насправді ці «сільські капіталісти» дуже постраждали під час революції. Щоб виявитися в «класі куркулів», досить було найняти сезонного робітника, мати сільськогосподарську техніку, трохи менш примітивну, ніж звичайний плуг, або тримати двох коней і чотири корови (куркулі становили приблизно 750 тис. -1 млн. сімей). Самі критерії (частіше за все невизначені) приналежності до куркульства («ворогів радянської влади») говорили про дуже неміцне положення цих землевласників, заможних хіба що за мірками російського села. «Небезпека з боку куркульства» пояснювалася наділі крайнім напруженням між владою і селянами, яке виникало кожної осені, коли державні відомства та кооперативи не справлялися з планом по закупівлі на ринку зерна для міста й армії. Оскільки заможні селяни виробляли 1/5 зерна для продажу, власті зробили висновок, що закупівельні кампанії зриваються через куркулів, яким вдається виплачувати податки за рахунок технічних культур і продукції тваринництва і які приховують надлишки зерна, для того щоб продати їх весною за більш високими цінами. Насправді невдача закупівельної кампанії (кількість зерна меншала з кожним роком: в 1926/27 м. було закуплено 10,6 млн. т, в 1927/28 м. - 10,1 мли. т, а в 1928/29 м. - 9,4 млн. т) пояснювалася ворожим відношенням не тільки куркулів, а всього селянства, незадоволеного умовами купівлі-продажу і політикою влади.

У 1926-1927 рр. стало очевидним, що «союз робітників і селян» па грані розпаду. Прорахунки влади не обмежувалися незбалансованою політикою цін. Уряд без уваги віднісся до різних форм кооперації, починаючи з артілей, і закінчуючи «товариствами по спільній обробці землі», які виникли стихійно і до 1927 р. вже об'єднували біля 1 млн. селянських господарств. Абсолютно занедбаними виявилися радгоспи. Це здається тим більше дивним, що радгоспи були рідкими острівцями державного сектора на селі. Однак вони не могли бути зразком для дрібних землевласників, оскільки були дуже бідними. Що ж до селекції насіння, поліпшення культури землекористування, сівозміни, укрупнення господарств, поширення агрономічних знань па селі, навчання агрономів та механіків - все це було записано в рішеннях і документах, що приймалися на найвищому рівні. Однак частіше за все такі рішення залишалися на папері.

Всупереч ленінському плану промисловість не забезпечувала селян необхідними товарами. Судячи по конфліктах, що виникали між керівниками ВРНГ, промислова політика 20-х років була непослідовною. Заступник голови ВРІІГ з 1923 р. П'ятаков, талановитий адміністратор, але нікчемний економіст, виступав за централізовану індустріалізацію, яка планується при абсолютному пріоритеті важкої промисловості,! яка позбавляла б трести, що з'явилися під час непу, їх фінансової незалежності, заснованої на умовах ринку. У 1924-1926 рр. П'ятаков спробував встановити контроль за прибутком і амортизаційними фондами трестів легкої промисловості, щоб створити інвестиційні фонди для важкої промисловості. На відміну від П'ятакова, який почав здійснювати з 1926 р. свої грандіозні задуми прискореної індустріалізації, розраховані на найближчу десятирічку, Дзержинський, що очолив у 1924 р. ВРНГ, ратував за розвиток легкої промисловості, який приніс би державі тимчасові, але швидкі прибутки і частково задовольнив би запити селян. Однак мова йшла про виробництво досить обмеженого асортименту товарів, в основному текстилю, і селяни, що потребували головним чином інвентарю і техніки, не могли цим задовольнитися. У липні 1926 р. стався конфлікт між Дзержииським і П'ятаковим відносно економічної орієнтації ВРНГ. Після смерті Дзержинського (в липні 1926 р.) головою ВРНГ став Куйбишев - людина, абсолютно некомпетентна в області економіки, але близька до Сталіна. Курс на «надіндустріалізацію», запропонований П'ятаковим (незабаром зміщеним із своєї посади за зв'язки з Троцьким), був продовжений новими керівниками, серед яких тепер переважали «сталінці» - Косіор, Межлаук та інші.

У занепаді знаходилася і дрібна сільська промисловість, яка могла забезпечити хоч би частину селянських потреб. Відсутність кредитів і податковий гніт унеможливили практично розвиток цього сектора, який процвітав до революції. Рівень забезпеченості сільськогосподарською технікою в 1925-1926 рр. впав до найнижчої відмітки в порівнянні з 1913 р. Якою до 1926 р. у промисловості вже закінчувався відбудовний період, то в сільському господарстві, особливо в його технічному оснащенні, потрібно було починати з нуля. Цього року поновилася робота існуючих промислових підприємств і загалом був досягнутий рівень 1913 р. Повинен був розпочатися повий, набагато складніший період. У 1926 р. перед промисловістю постала серйозна проблема: було потрібне кардинальне оновлення промислового обладнання, яке використовувалося ще з довоєнних років. Модернізація передбачала не тільки спорудження нових виробничих потужностей, але й набагато більші капіталовкладення, ніж було потрібно на відновлення існуючих промислових структур. Необхідно було ухвалювати термінові рішення.

Уповільнені темпи промислового зростання в 20-і роки викликали постійно зростаюче безробіття (і млн. городян в 1923-1924 рр. і більше 2 млн. у 1927-1928 рр.). Безробіття, викликане кризою ремісничого виробництва і непродуманим розподілом малокваліфікованої робочої сили, насамперед ударило по молоді. Після розрухи 1917-1921 рр. під час економічного підйому 1923 р. в промисловість в основному наймали досвідчених робітників.

Незважаючи па встановлене профспілками правило, згідно з яким підприємства зобов'язувалися брати на роботу певне число молодих людей, останні становили тільки 20% від загального числа найнятих. Крім того, цій погано навченій робітничій молоді довелося витримувати конкуренцію сільських робітників, згодних на меншу зарплату. Безробіття все більше ускладнювало соціальний та моральний клімат міста. Кожний четвертий дорослий був безробітним.

Перед молоддю на довгий час постала проблема реальних перспектив і соціального просування. Незважаючи на боротьбу з неписьменністю, яка охопила більше 5 млн. чоловік, 40% сільських дітей від 8 до 12 років залишалися поза школою. Асигнування на культуру були мізерними: реальна зарплата викладачів була вдвічі меншою, ніж до революції. На XV з'їзді партії нарком освіти Луначарський говорив, що радянська влада виділяє школам коштів менше, ніж царський уряд. Можливість дістати освіту як і раніше була дуже малою і в місті, незважаючи на робітничі університети (робітфаки) - 50 тис. учнів і фабрично-заводські училища (ФЗУ) - 90 тис. В інститутах (120 тис. студентів) чверть місць виділялося для «рекомендованих» від партії або профспілок. Таке положення не могло загасити зростаюче невдоволення міської молоді, що розчарувалася в нені.

Почуття незадоволення особливо виражалося через «розбещеність» в особистому житті: законодавчо проводилася лінія на руйнування сімейного укладу (дозвіл абортів, брак «сіє ґасіо» був прирівнений до законного браку, розлучення стало можливим за усною заявою одного з подружжя, без рішення суду). Починаючи з 1921 р. в Москві та Петрограді середня тривалість шлюбів не перевищувала восьми місяців, число розлучень у період з 1922 по 1928 р. зросло в шість разів. На одне народження дитини доводилося три офіційно зареєстрованих аборти. У 20-і роки справи про встановлення батьківства і виплату аліментів збільшилися одночасно з кількістю розлучень і досягли в 1929 р. 200 тис.

Ще одним свідченням хвороби суспільства стала корупція, породжена існуванням цілого прошарку посередників, дрібних спекулянтів і приватних торговців, які укладали угоди з продажними чиновниками. У суспільстві існували дві ієрархії і два шляхи для кар'єри: один (що вже відмирав) засновувався на багатстві (загалом, дуже відносному) - шлях непманів, підприємців і торговців, інший (на зльоті) визначався місцем у державному або партійному апараті. У суспільстві, де економічне зростання не забезпечувало зайнятості населення, величезний бюрократичний апарат - більше 3,5 млн. державних службовців, - бездіяльний, корумпований і малокваліфікований (в 1928 р. на всю країну нараховувалося тільки 233 тис. фахівців з вищою освітою і 228 тис. із закінченою середньою спеціальною), залучав до себе всіх, хто мріяв про малостомлюючу роботу або про частинку влади.

Існування паразитичної бюрократії, культурний застій, корупція, «розбещеність», неможливість просунутися по службі, безробіття загрожували радянській владі. У країні, відсталій майже у всіх галузях народного господарства, суспільство, про яке мріяли більшовики, придбавало вигляд соціуму, де заправляли тунеядці, паразити, спекулянти та продажні чиновники. Щодня збільшувалося провалля між незбутньою ідеєю та реальністю. Загальне «нехлюйство» і «соціальна деградація» за поблажливого потурання влади призвели до того, що в кінці 20-х років перевалена більшість комуністів висловилася за необхідність «великого стрибка» уперед, який означав би, як у часи «військового комунізму», повернення до першоджерела і чистоти революційного вчення, «перекрученого» новою економічною політикою.

Проблеми, викликані різними труднощами, і все більш явна невдача ідеї «союзу робітників і селян» викликали жваві внутрішньопартійні суперечки протягом усіх 20-х років. Зіткнулися два напрями: «лівий», що найбільш послідовно відстоювався Троцьким, Преображенським і П'ятаковим, який проводив цю лінію через ВРНГ, і «правий», головним теоретиком якого був Бухарці, а провідником цих ідей в ВРН Г - Дзержинський. Ще на XII з'їзді партії в 1923 р. Троцький наполягав на встановленні «диктатури промисловості». «Ножиці» між високими цінами па промислові товари і низькими закупівельними сільськогосподарськими цінами відразу проявили нездатність промисловості виробляти дешеві товари. Однією з головних задач стало зниження собівартості і збільшення продуктивності праці. Троцький вважав, що ці задачі можуть бути вирішені тільки особливими зусиллями пролетаріату, оскільки він володіє командними важелями держави і повинен бути готовий до того, щоб падати кредит своїй державі, якщо ця держава в даний момент не може виплачувати йому повну зарплату. У подальші роки він часто повертався до думки про те, що «товарний голод» загрожує економічному балансу. Однак нарівні з проблемою зростання промислового виробництва поставало найважливіше питання про інвестиції. У книзі «Нова економіка», яка вийшла в 1926 р., Преображенський знову повернувся до питання про «первинне соціалістичне накопичення», піднятого Троцьким у 1923 р. В умовах ворожого міжнародного оточення і економічної відсталості країни кошти, необхідні для індустріалізації, могли бути отримані тільки за рахунок їх «перекачки» з приватного сектора (в основному сільського господарства) в державний (соціалістичний). Це «переміщення капіталів» можна було зробити за рахунок оподаткування селянства (в основному заможного) і нерівного товарообміну. Таке «соціалістичне накопичення», що природно могло викликати невдоволення великої маси дрібних селянських виробників, дозволяло збільшити обсяг промислового виробництва в рамках одного плану і знизити ціни на промислові товари, що згодом повинне було переконати селян в правильності такої політики.

Бухарін вважав, що така політика «вбивала курку, яка несе золоті яйця» і позбавляла «союз робітників і селян» останньої надії на майбутнє. На його думку, потрібно було, передусім, забезпечити потреби селян, переконати їх у вигідності виробляти більше продуктів і послідовно розвивати ринкову економіку. Про це він говорив у своєму знаменитому виступі 17 квітня 1925 р., де закликав селян «збагачуватися, не боячись ніяких репресій». Щоб якимось чином ліквідувати технічне відставання, у селян залишався один вихід: об'єднуватися у виробничі і розподільні кооперативи, підтримувані державою. Завдяки цим кооперативам селянська економіка поступово вийшла б на рівень державного сектора, надавши йому потрібні кошти для того, щоб він «черепашачими кроками» рухався до соціалістичної економіки. Бухарін вважав, що цей процес повинен продовжуватися кілька десятків років, але все ж це було менш небезпечно, ніж різкий розрив відносин із селянством, який неминуче стався б через дуже високі темпи індустріалізації, здійснюваної за рахунок села.

У інших партійних керівників - Сталіна, Каменева, Зинов’єва - не було чіткої позиції в питанні про шляхи економічного розвитку країни. У своїх рішеннях вони керувалися поточною політичною стратегією, метою якої була боротьба за владу. Так, до 1924 р. Зинов’єв і Каменєв підтримували Сталіна проти Троцького, але, починаючи з 1925 р. вони перейшли на «ліві» позиції і виявилися на одній стороні з Троцьким проти Сталіна та Бухаріна. Сталін же умів майстерно лавірувати і вставати в позу неупередженого судді між тими й іншими, щоб забезпечити за собою політичну перемогу і завоювання влади.

3. ПОЛІТИЧНА БОРОТЬБА

25 травня 1922 р. Ленін переніс перший приступ хвороби з подальшим правостороннім паралічем та афазією. До роботи він зміг повернутися, хоч і не в повній мірі, лише наприкінці вересня. До того як 16 грудня його уразив другий приступ, а потім 10 березня 1923 р. - третій, після якого він остаточно був усунений від всякої політичної діяльності, Ленін написав кілька важливих статей, де по багатьох пунктах висловлював незгоду зі своїми колегами, особливо із Сталіним, і де він виявляв занепокоєння відносно майбутнього партії. Перший конфлікт між Леніним і Сталіним виник у зв'язку з тим, що Сталін запропонував відмовитися від монополії зовнішньої торгівлі. Другий, набагато більш серйозний, стосувався національного питання. 11 ід час хвороби Ленін продиктував замітки і статті про можливих наступників, про необхідну, на його думку, реорганізацію партійного апарату і про перспективи непу. У трьох основних статтях (від 23-31 грудня 1922 р. і 4 січня 1923 р.), часто помилково званих «ленінським заповітом», Ленін дав оцінку шести найближчим своїм соратникам. Він вважав головною небезпекою для стабільності і єдності партійного керівництва суперництво Сталіна і Троцького. Перший «зосередив у своїх руках неосяжну владу», і Ленін не був упевнений, що Сталін «зуміє завжди досить обережно користуватися цією владою». Другий - «мабуть, найбільш здібна людина в справжньому ЦК», але «виділяється надзвичайною самовпевненістю і надмірним захопленням чисто адміністративною стороною справи». Ленін вважав, що Каменєву та Зинов'єву не можна докоряти в їх помилках під час революції, але, проте, це, «звичайно, не було випадковістю». Кілька слів було присвячено Бухаріну і П'ятакову: Ленін називав їх «найбільш видатними силами (із наймолодших сил)». «Бухарін не тільки найцінніший і найбільший теоретик партії, він також законно вважається улюбленцем всієї партії, але його теоретичні переконання дуже з великим сумнівом можуть бути віднесені до цілком марксистських». Що стосується П'ятакова, то він був «людиною, безсумнівно, видатної волі і видатних здібностей, але дуже захопливою... адміністраторською стороною справи, щоб на нього можна було покластися в серйозному політичному питанні». Через десять днів Ленін додав кілька критичних рядків про Сталіна: «Сталін дуже грубий, і цей недолік, цілком терпимий в середовищі і в спілкуванні між нами, комуністами, стає нетерпимим на посаді генсека. Тому я пропоную товаришам обдумати спосіб зміщення Сталіна з цього місця...»

У січні - лютому 1923 р. Ленін продиктував ще п'ять статей, де знову повертався до двох питань першорядної важливості, вже порушених у грудні. Перше стосувалося реформи урядового апарату. Це питання непокоїло Леніна з початку 1922 р., коли він особисто наполягав на тому, щоб в основних великих містах Росії був проведений облік радянських чиновників. Документ був готовий до осені, але за наказом Сталіна до Леніна він так і не дійшов. Усвідомлюючи, що відбувається бюрократизація партії і зростання впливу таких установ, як Секретаріат, Політбюро та Оргбюро, Ленін запропонував посилити авторитет ЦК, подвоївши число його членів (за рахунок партійців пролетарського походження), обрати нову Центральну Контрольну комісію (яка засідала б разом із Центральним Комітетом), яка також складалася з «істинних пролетарів», і, нарешті, значно скоротити величезний (12 тис. чоловік) апарат Робітничо-селянської інспекції, з 1919 р. очолюваної Сталіним, довівши його до кількох сотень непідкупних людей «хорошого» соціального походження (тобто пролетарського). Однак цих пропозицій було недостатньо, щоб позбавити Секретаріат, і зокрема Генерального секретаря, тієї неосяжної влади, яку він отримав після заборони в березні 1921 р. фракцій, що ослабило авторитет партійного з'їзду. Було передбачено, що члени ЦКК будуть тепер не виборними, а призначатися Оргбюро. За таких умов контроль партійних органів за викликаючими підозру бюрократичними структурами дуже обмежувався.

Всі останні ленінські пропозиції будувалися на одному ідеалістичному постулаті: хороші особисті якості людей здатні перемогти будь-які труднощі. Ленін не розумів, що в суспільстві, послабленому революцією, інертному, іноді відкрито ворожому по відношенню до нової влади, вплив бюрократії стає величезним. Інша проблема, що непокоїла Леніна, про яку він говорив у останніх роботах, стосувалася майбутнього російської революції, що відбулася, всупереч усій марксистській логіці, в економічно відсталій країні, яка стояла на півдорозі між капіталістичною Європою та Азією, в країні, якій не вистачало культури, щоб відразу перейти до соціалізму. Ленін визнавав, що більшовики захопили владу за наполеонівським принципом: «Спочатку треба вплутатися в серйозний бій, а там вже видно буде», не рахуючись із відсутністю для цього соціальних та економічних передумов. Комуністи встановили диктатуру пролетаріату, коли пролетаріат складав меншість населення, створили робітничу партію, де робітники складали меншину; почали відновлювати капіталізм (неп) після революції, званої «соціалістичною». Яким могло бути майбутнє революції, яка виходить із помилкових посилань? Ленін вважав, що революції загрожують дві серйозні небезпеки: розвал єдності партії і «союзу робітників і селян». Першої небезпеки можна було позбутися, негайно реорганізувавши ешелони влади і усунувши від керівництва Сталіна. Боротьба з другою вимагала політичної обережності і часу. Ні в якому разі не можна «нести відразу чисто і вузькокомуністичні ідеї в село», вважав Ленін. Тільки довга і послідовна «культурна революція» могла б справитися з «напівазіатським неуцтвом маси» і в майбутньому відкрити шлях до соціалізму. Цій «культурній революції» повинна була допомагати кооперація. «Зараз усе, в чому ми маємо потребу, - це в тому, щоб організувати населення в кооперативи в широких масштабах». По цьому пункту (як і по багато яким іншим) Ленін займав тепер позицію, протилежну тій, якої раніше дотримувався. Ленін завжди вважав систему кооперативів «буржуазною» діяльністю, тепер же він роз'яснював, що «при суспільній власності на засоби виробництва і з перемогою пролетаріату над буржуазією система цивілізованих кооператорів стає системою соціалізму». Ставка па «союз робітників і селян» і «особисті якості» виявилася помилковою.

Через кілька тижнів після третього приступу, що знову вразив Леніна, відбувся XII з'їзд РКП(б). З'їзд ухвалив пропозиції Леніна про розширення складу ЦК і злиття Робітничо-селянської інспекції з Центральною контрольною комісією. Керував нею Куйбишев - людина, особисто віддана Сталіну. Доповідь з національного питання не викликала особливої критики, незважаючи на виступи грузинських комуністів, які заявили, що безглуздо вести мову про яку-небудь автономію республік, коли все вирішує центральна влада. Троцький вирішив не виступати з національного питання із замітками, переданими йому Леніним. У них різко критикувалася політика Сталіна, Дзержинського та Орджонікідзе в Грузії, що робило позицію Сталіна в цьому питанні особливо хиткою. Пізніше Троцький пояснював, що він не обнародував ленінські вказівки, побоюючись, що подібний виступ міг бути витлумачений як бажання розпочати боротьбу за ленінську спадщину ще за його життя. Мовчання Троцького, без сумніву, пояснювалося також боязню похитнути єдність партії та її апарату в той момент, коли катастрофічна економічна ситуація в країні посилювала вплив «робітничої опозиції», що вже виявлялася в численних страйках і створенні підпільних груп («Робітнича правда», «Робітнича група»). Ці об'єднання, які зуміли розповсюдити свої листівки навіть серед делегатів з'їзду, викривали «нову буржуазію» - партійних функціонерів - і закликали до створення достовірно робітничих організацій у партії та профспілках, які могли б допомогти пролетаріату знайти класову самосвідомість, необхідну для оволодіння владою.

Замість того, щоб виступити з національного питання, Троцький говорив на з'їзді про економічну кризу. Він блискуче визначив «кризу ножиць» і добився прийняття резолюції про необхідність поліпшити планування промислового виробництва. Незважаючи па зусилля Пятакова, який намагався реалізувати резолюцію через ВРНГ, протягом кількох років це залишалося лише благим наміром. У результаті побоювання зруйнувати єдність партії зіграли на руку Сталіну, який отримав найбільшу вигоду від цього вичікувального з'їзду.

Уявна єдність, продемонстрована XII з'їздом, продовжилася недовго. На вересневому пленумі ЦК 1923 р. відбулася дискусія з проблеми «ножиць»: невеликою перевагою голосів було прийняте рішення про пониження цін на промислові товари. З питання про «партійну дисципліну» думки також розділилися. Доповідач від підкомітету з «партійної дисципліни» Дзержинський запропонував деякі заходи по зміцненню ідеологічної єдності партії: наприклад, зобов'язати кожного комуніста передавати ДПУ будь-які відомості про існування фракцій і ухилів. Ця пропозиція, сприйнята багатьма як справжня провокація, була подібна до рішення Троцького відправити 8 жовтня лист у ЦК, де він звинувачував «диктатуру апарату» в економічних труднощах у країні, а також в огидній обстановці всередині партії і оголошував про свій намір публічно висловитися про це на зборах активістів. Через тиждень ті ж ідеї з'явилися в платформі, адресованій Центральному Комітету і підписаній 46 ветеранами революції (Преображенським, Серебряковим, Бубновим, Сапроновим, П'ятаковим, Мураловим, Антоновим-Овсієнко та інш.). «Платформа 46-ти» звинувачувала «фракцію більшості в Політбюро» в гострій економічній кризі. Вона пояснювала «кризу партії» розривом, що постійно збільшується між верхівкою Секретаріату і рядовими членами, між чиновниками, призначеними зверху, і масою, яка не бере участі в партійному житті, вважала хибною практику призначення відповідальних осіб усіх рівнів радянської ієрархії. Для Політбюро не склало труднощів затаврувати «декларацію 46-ти» як «акт фракційності» переважною більшістю голосів, використавши загальне здивування тим, що Троцький, відомий своєю авторитарністю і бажанням підпорядкувати суспільство жорсткій дисципліні, раптом перетворився на «головного демократа». В той же час Політбюро висловилося за «демократизацію» партії, «яка затрималася виключно через громадянську війну» і «низький політичний рівень» комуністів. Протягом місяця сотнями публікувалися резолюції первинних партійних організацій про способи подолання цих недоліків. 5 грудня 1923 р. Політбюро закрило вміло організовану дискусію, прийнявши документ, який повинен був задовольнити опозицію і в економічній, і в політичній областях. Не зовсім довіряючи цій заяві, складеній із суцільних загальних фраз, Троцький спробував закликати первинні парторганізації домогтися справжньої демократизації. 11 грудня була опублікована стаття «Новий курс», де Троцький пояснював, що ніяка демократизація не може статися «зверху». Партія повинна взяти під контроль свій апарат, перетворивши його у виконавця колективної волі, і прибрати тих, хто не виносить ніякої критики. До того ж тільки демократизація дозволила б партії забезпечити дійовий контроль над роботою підприємств. Втручання в цю роботу партійного апарату, який не знає ні реального положення справ, ні місцевих умов, може тільки дезорганізувати виробництво. З появою статті Троцького дискусія поновилася у засобах друку і партійних осередках.

XIII партконференція (16-18 січня 1924 р,), на якій Троцький був відсутній через хворобу, беззастережно засудила Троцького й опозицію, звинувативши їх в антибільшовистському ревізіонізмі та антиленінському ухильництві. Щоб довести, що керівництво партії не потерпить ніякого вияву інакомислення, з ініціативи Сталіна конференція обнародувала сьомий пункт резолюції про «Єдність партії», який був прийнятий на X з'їзді і до того часу залишався в таємниці: «З'їзд дає ЦК повноваження застосовувати в разі порушення дисципліни або відродження або допущення фракційності всі заходи партійних стягнень аж до виключення з парти, а по відношенню до членів ЦК переведення їх у кандидати і навіть, як крайню міру, виключення з партії». Виключення загрожувало й тим, хто буде розповсюджувати необґрунтовані чутки і заборонені документи (натяк на «ленінський заповіт», текс і якого, як і раніше, не був офіційно оголошений). Нарешті, конференція прийняла резолюцію про економічну політику, яка відкидала «індустріалістську» орієнтацію Троцького. Найбільш послідовних його прихильників вислали із столиці або відправили за кордон із дипломатичними місіями (Іоффе - в Китай, Крестинського - в Німеччину, Раковського - в Англію).

Ленін помер 21 січня 1924 р. Сталін як Генеральний секретар партії очолив організацію похоронів. За кілька тижнів по всій країні виник справжній культ особи Леніна. Він розпочався із створення «Комісії з увічнення пам'яті В.І.Ульянова», якій доручалося здійснити обряд поховання Великої Людини, чиє муміфіковане тіло повинне було покоїтися в мавзолеї на Червоній площі. Л.Красіну було доручено організувати бальзамування тіла. Культ Леніна виражався в будівництві численних пам'ятників вождеві, відкритті численних музеїв, «червоних кутків» навіть в найдрібніших установах, лавині публікацій, починаючи від тоненьких брошур з життєписом Леніна, закінчуючи повними зборами його творів.

Сталін спробував, і небезуспішно, монополізувати право на ленінську спадщину, уявивши себе єдиним законним пояснювачем його ідей. У квітні 1924 р. в Комуністичному університеті ім. Свердлова Сталін прочитав серію лекцій, виданих потім під назвою «Основи ленінізму». Основні положення, взяті ним із ленінського вчення, - необхідність дисципліни і єдності партії - авангарду і лідера маси. Популярне видання «Основ ленінізму» повинне було стати першою обов'язковою для прочитання «теоретичною» роботою для 203 тис. нових членів партії «ленінського призову». Через десять днів після смерті Леніна ЦК розгорнув широку кампанію по набору в партію молодих людей, переважно робітників, з метою значно змінити соціальний склад, середній вік і політичний рівень партії. Під скороспішний «ленінський заклик» потрапили в основному політично малограмотні робітники. За задумом організаторів набору вони повинні були підтримати боротьбу більшості Політбюро проти опозиції - хоч вони й були кандидатами, а не повноправними членами партії, їх всупереч Статуту допустили до виборів делегатів на XIII з'їзд у квітні 1924 р. Як і попередній, XIII з'їзд партії (23-31 травня 1924 р.) пройшов у атмосфері зовнішньої одностайності. Напередодні відкриття ЦК ухвалив рішення не розбурхувати учасників з'їзду і не зачитувати їм «заповіт» Леніна, на чому наполягала Крупська. З його текстом ознайомилися тільки глави делегацій. З'їзд, таким чином, пройшов без особливих ексцесів. Знову був розширений ЦК (з 57 до 87 чоловік). З'їзд підтвердив своє рішення продовжувати економічну політику, засновану на дбайливому відношенні до селянства і подальшому зниженні цін на промислові товари. Однак кожний залишився при своїй думці: Сталін повторив, що оголошення війни апарату означає руйнування партії; Троцький, наполягаючи на деяких своїх позиціях, уперше ввів поняття «принципової самокритики».

Після закінчення з'їзду тактичний союз Сталін, Зинов'єв і Каменєв, що виник на початку 1923 р., почав тріщати по швах. Сталін розкритикував «теоретичні помилки» Зинов'єва (який начебто сплутав «диктатуру партії» з «диктатурою пролетаріату») і Каменєва (який, співставивши «непманську» і «соціалістичну» Росію, насмілився припустити, що в Росії немає соціалізму). Цей неміцний союз («трійка») на час знову згуртувався в кінці серпня 1924 р. через меншовистське повстання в Грузії, швидко придушене, і, передусім, у відповідь на видану в жовтні 1924 р. книгу «Уроки Жовтня» Троцького. Приводячи різні історичні аналогії, Троцький розвивав тему, що стала основною в подальших його роботах: революція зраджена «правими». Особливо він обрушувався на Зинов'єва та Каменєва, які в жовтні 1917 р. не зрозуміли, що революцію треба було починати в той момент, про який говорили Ленін і Троцький. Шість років потому, тепер уже разом із Сталіним, Зинов'єв та Каменєв знову продемонстрували свій «правий» ухил, не вірячи в успіх революції в Німеччині. Після цього їх не можна вважати ленінцями. Для Троцького полеміка на історичні теми, які легко інтерпретувати в залежності від бажання, була ходінням по лезу бритви. Суперечка була нерівною і в політичному, і в практичному відношенні (чого не враховував Троцький): в той час як «Уроки Жовтня» зникали із обігу, вся пропагандистська партійна машина була мобілізована на критику вирваних з контексту уривків із цієї «негожої» роботи. Каменєв, не вагаючись, звинуватив Троцького в його меншовистському минулому. Сталін став заперечувати роль Троцького в Жовтневій революції і громадянській війні. У цій суперечці народилася сталінська теорія «соціалізму в окремо взятій країні», джерело якої - зауваження Леніна, що промайнуло в одній із статей, написаних в 1915 р., де він говорив, що за виняткових історичних обставин революція може статися не одночасно в декількох країнах, а в одній, окремо взятій країні. На цьому хиткому підмурівку Сталін розвинув теорію про можливість побудови повноцінного соціалістичного суспільства в окремо взятій радянській країні на основі людських і природних ресурсів, і військової сили, яку потрібно зміцнювати у зв'язку з капіталістичним оточенням, очікуючи на більш сприятливі для світової революції обставини. Ця примітивна теорія тішила націоналістичні почуття і була прекрасно пристосована до психології рядового члена партії, втомленого очікуваннями світової революції та остаточної побудови соціалізму (Підтвердження цьому я знайшов у архівах Смоленська. - Н.В.). Значення цієї теорії полягало ще й у тому, що вона парирувала аргументацію Троцького. який докоряв своїм противникам у відсутності революційного пориву, вони ж відповідали, що його мрії про світову революцію лише свідчать про невіру в сили своєї країни і комуністичну партію.

Преса обрушила на Троцького град обвинувачень, проти нього були направлені сотні резолюцій, прийнятих на партійних зборах, його позицію засудив січневий пленум ЦК 1925 р. У зв'язку з цим йому довелося передати пост військового наркома М.В.Фрунзе, однак Сталін наполіг на тому, щоб Троцький залишився в Політбюро, тоді як Каменєв та Зинов'єв вимагали виключення його з партії.

Розгром Троцького зумовив долю «трійки». У 1925 р. почав намічатися конфлікт між центром і ленінградською партійною організацією. XIV партконференція, однак, пройшла без особливих зіткнень. Завдяки наполегливим зусиллям Бухаріна (який незадовго до того висунув свій знаменитий лозунг: «Збагачуйтеся!») на конференції був прийнятий ряд заходів на користь селянства (зниження промислових цін і земельного податку, пільги на оренду землі і наймання робочої сили). Незабаром після конференції, на якій Сталін повністю підтримав тези Бухаріна, Зинов'єв, глава ленінградської парторганізації, різко засудив цю політику «поступок куркульству». Свої погляди він виклав у роботі «Ленінізм», де по-своєму трактував ленінські ідей. Зинов'єв нагадував, що Ленін завжди вважав неп стратегічним відступом, а не еволюцією, і, отже, не можна йти до соціалізму, коли підтримка селян ведеться не соціалістичними методами, і що теорія «побудови соціалізму в окремо взятій країні» помилкова з точки зору ленінізму. 5 вересня Зинов'єв, Каменєв, Сокольников і Крупська підписали «платформу чотирьох», яка в основних положеннях повторювала роботу Зинов'єва. У Ленінграді намітилася нова опозиція, очолювана Зинов'євим. Все літо «Ленінградська правда» полемізувала з центральною пресою, намагаючись довести не тільки те, що саме вона є єдиною спадкоємицею дореволюційної «Правди», але й те, що Ленінград - «цитадель пролетарської диктатури в країні» і ленінградський пролетаріат - «творець трьох революцій» і «сіль землі пролетарської». Зинов'єв писав, що ленінградський пролетаріат складається з потомствених робітників, серед яких дуже великий відсоток комуністів; московський пролетаріат, навпаки, дуже нестабільний, оскільки в ньому багато недавніх вихідців із села. Виходило, що пролетарська партійна організація Ленінграда на чолі із Зипов'євом гідна ленінської спадщини більше, ніж будь-хто. Конфлікт загострився, коли Секретаріат ЦК усунув від роботи Залуцького, заступника Зинов'єва. У відповідь у Ленінграді були усунені з посад усі комуністи, що розділяли позицію Москви. Передвиборні конференції, на яких обиралися делегати на XIV з'їзд партії, проходили дуже бурхливо. Аж до того, що 10 грудня ленінградська партконференція направила лист московській організації, де звинувачувала її в «ліквідаторській невірі у перемогу соціалізму». За три дні до відкриття з'їзду (15 грудня) більшість у Політбюро запропонувала ленінградській організації «перемир'я»: не виносити на з'їзд розбіжності між організаціями, відновити на посадах усунених ленінградських секретарів і ввести до складу Секретаріату представника Ленінграда. Зинов'єв розцінив це, як пропозицію про «капітуляцію» і категорично відкинув її.

XIV з'їзд партії (18-31 грудня 1925 р.) відкрився в дуже напруженій обстановці. Сталін представив звітну доповідь. Він узяв на себе роль неупередженого посередника між «правими» і «лівими», між Бухаріним і Зинов'євим. Зинов'єв у дуже делікатній формі, без яких-небудь випадів проти Сталіна відкинув припущення, що основна загроза виходить від «лівих». Обстановка розжарилася, коли Крупська, виступаючи від імені опозиції, навела як зразок Стокгольмський з'їзд (1906 р.), де більшовики виявилися в меншині, і сказала, що більшість не завжди є правою. Загальне обурення викликав Каменєв, який звинуватив Сталіна в «диктаті» та заявив, що той не здатний здійснювати єдність більшовистського керівництва і що він «проти ідеї вождя». У одному із своїх риторичних виступів на з'їзді Сталін підтвердив, що тільки колективне керівництво може привести партію до мети. Звітна доповідь Сталіна була прийнята 559 голосами проти 65 (ленінградська опозиція). Знову був збільшений склад ЦК і Політбюро, куди увійшли Молотов, Ворошилов і Калінін.

Відразу після з'їзду Політбюро доручило комісії під головуванням Молотова навести порядок в ленінградській партійній організації. «Обробивши» місцеві партійні організації, зробивши кадрові переміщення відповідальних працівників, скориставшись повноваженнями, наданими їй з'їздом, комісія за один місяць добилася майже одноголосного (96%) схвалення ленінградськими комуністами лінії, прийнятої на XIV з'їзді. Зинов'єва усунули від керівництва ленінградською партійною організацією і замість нього призначили Кірова, якого викликали з Баку.

Невдовзі за розпадом «трійки» (квітень 1926 р.) пішло створення нової, дуже різнорідної опозиції, до якої увійшли Зинов'єв, Каменєв, Троцький та їхні прихильники - Радек, Преображенський, Серебряков, П'ятаков, Сокольников, Аптопов-Овсієнко, Муралов та інші, активісти з «робітничої опозиції» (Шляпников) і з групи «демократичних нейтралістів» (Сапронов). Об'єднання було дуже неміцним, оскільки всі ці люди, які сварилися один з одним з особистих і теоретичних мотивів, були єдині тільки в своїй неприязні до Сталіна. За останні роки більшість із них втратила свої пости і політичний вплив. Зинов'єв більше не керував партійною організацією Ленінграда, Троцький - «Бонапарт без армії» - більше не був військовим наркомом. Наприкінці 1925 р. він позбавився головної ідеологічної зброї проти Сталіна, публічно спростувавши автентичність ленінського «заповіту», опублікованого в Сполучених Штатах Максом Істманом. Ідеї опозиції не доходили до первинних організацій через численні «фільтри» й перепони, що стояли на шляху інакомислення. Крім того, патологічний страх перед «фракціями», що проник вже і в первинні організації, позбавляв майбутнього будь-які дії меншини проти «робітничої держави». Всяка боротьба з апаратом була зазделегідь приречена на невдачу, і опозиції залишалося тільки спробувати аргументовано переконати масу. Троцький висунув тезу про те, що революція зраджена бюрократами і що країна знаходиться напередодні нового термидору, який приведе до перемоги бюрократії над пролетаріатом. Єдиним виходом була радикальна зміна політичного курсу: швидкий розвиток важкої промисловості, поліпшення умов життя робітників, демократизація партії, боротьба із збагаченням куркулів. Як тільки була вироблена система аргументації, яка могла торкнутися певного прошарку робітників-комуністів, опозиція опинилася перед необхідністю розповсюдити ці ідеї в масі. Опозиціонери (їх було кілька тисяч) почали створювати підпільні організації та виступати на зборах партійних осередків деяких підприємств, намагаючись налаштувати їх проти партійного керівництва. Паралельно з цим керівники опозиції підготували заяву, представлену па липневому пленумі І ЦК 1926 р. Дискусії були настільки лютими, що в розпал засідання у Дзержинського (голова ВРНГта ДІІУ) стався серцевий приступ, який спричинив його смерть. Політбюро було перетасовано на догоду Сталіну: Зинов'єв замінений Рудзутаком, з'явилися нові кандидати в члени Політбюро: люди, близькі Сталіну - Мікоян, Андреєв, Каганович, Орджонікідзе та Кіров. Обидва заступники Зинов'єва - Євдокимов і Лашевич - були зміщені зі своїх постів.

У подальші місяці окремі опозиціонери намагалися продовжити пропагандистську роботу в первинних партійних організаціях, на підприємствах і в інститутах Москви та Ленінграда. Тепер за їх діяльністю невідступно стежило ДПУ, а Секретаріат і ЦК посилали на місця загони «інструкторів». Дискусії часто заходили у глухий кут. Боячись, що їх обійдуть «екстремісти» з «робітничої опозиції», і побоюючись накликати на себе гнів всієї партії, шість найвпливовіших діячів опозиції - Троцький, Зинов'єв, Каменєв, Сокольников, Євдокимов і П'ятаков 16 жовтня 1926 р. опублікували справжнє покаяння, де вони визнавали неправильність своєї фракційної боротьби і давали зобов'язання надалі підкорятися партійній дисципліні. Через кілька днів відбувся пленум ЦК (23-26 жовтня 1926 р.), який суворо засудив керівників опозиції, дискредитованих своєю заявою. Троцького і Каменєва виключили із складу Політбюро, Виконкому Комінтерну було запропоновано усунути Зинов'єва з посади голови, і в грудні його замінив Бухарін. На XV партійній конференції (27 жовтня - 3 листопада 1926 р.) розбита опозиція не мала ні права голосу, ні можливості висувати свої пропозиції. Капітуляція Крупської (яка вирішила, що опозиція зайшла надто далеко в критиці розколу між апаратом і масою) ще більше ослабила її позиції. Стінограма цього засідання, де виступи опозиціонерів перериваються практично без кінця, не піддаються прочитанню, свідчить про погіршення відносин всередині партії, зниження рівня політичної культури і культури поведінки делегатів, про зростаючу нетерпимість. «Тези» Сталіна про «побудову соціалізму в одній, окремо взятій країні» були прийняті одноголосно. Випущені сотнями тисяч примірників, вони озброїли «більшість» примітивною аргументацією, зрозумілою низовому партійному пропагандисту, оскільки в її основі лежала національна честь і віра в сили народу, який першим проклав дорогу до соціалізму. Резолюція XV партконференції не тільки засудила опозицію, але й зажадала від неї публічного визнання своїх помилок.

Протягом кількох місяців повалена опозиція не подавала ознак життя. Придушення китайських комуністів у Шанхаї в травні 1927 р. дало привід 48 опозиціонерам 25 травня підписати декларацію, де вони викривали бездарність і непролетарський характер уряду, який виявляв довіру Чан Кайши. Справа була дуже делікатною, оскільки Великобританія щойно порвала дипломатичні відносини з СРСР, і «більшість» під приводом загрози війни клеймила будь-яку форму опозиції у зв'язку із складним міжнародним становищем. Липневий пленум вирішив виключити із складу ЦК Троцького і Зинов'єва. Але рішення було відкладене після того, як обидва лідери погодилися черговий раз публічно покаятися і «беззастережно підкоритися владі ЦК». Однак восени 1927 р., усвідомлюючи реальний стан речей, знаходячись під постійним контролем ДПУ, опозиція, на яку щодня обрушувалися на десятках партзборів (часто висуваючи аргументи антисемітського глузду: «Можливо, походження Троцького заважає йому повірити в можливості російського народу?»), вирішила дати останній бій. У вересні вона представила програму реформ і зажадала, щоб наступний ЦК, обраний на XV з'їзді, був тісно пов'язаний з масою і не залежав від апарату. Оскільки ЦК заборонив розповсюджувати цю програму серед делегатів з'їзду, опозиція спробувала надрукувати її підпільно. ДПУ використало цей привід, щоб знищити всю організацію. Пленум ЦК, який відбувся 21-23 жовтня, вивів із свого складу Троцького та Зинов'єва. Через два тижні Троцький відкрито завдав останнього удару: 7 листопада, в 10-у річницю Жовтневої революції, під час святкової демонстрації його сподвижники (Зинов'єв і Радек у Ленінграді, Раковський в Харкові, Преображенський і сам Троцький в Москві) розгорнули лозунги із своїми закликами. 14 листопада Троцького та Зинов'єва виключили з парі її, а Каменева і Раковського - з ЦК. Ще 93 видних діяча опозиції були виключені з партії на XV з'їзді. Деякі з опозиціонерів - Каменєв, Зинов'єв і ще біля 20 чоловік - покаялися в надії відновитися в партії після піврічного випробувального терміну, більшість же (Троцький та його прихильники) відмовилися від такого публічного приниження. 19 січня 1928 р. «Правда» повідомила про «від'їзд» з Москви Троцького і ще 30 опозиціонерів. Насправді за два дні до цього вони були заслані в Алма-Ату.

Через десять років, аналізуючи причини розгрому опозиції, Троцький пояснював його «перемогою сталінської бюрократії над масою». Подібне пояснення не витримує перевірки фактами: «маса» була на стороні опозиції в 1926-1927 рр. не в більшій мірі, ніж на початку 20-х років, тобто до «перемоги сталінської бюрократії». Насправді в структурі партії (по визначенню, даному їй на X з'їзді), де меншина зобов'язана було підкорятися більшості, щоб уникнути обвинувачення у фракційності, зміна напрямів була справою випадку. Вона залежала від змін у складі партії; умов, у яких велися політичні спори в первинних організаціях, і від того, кому належали важелі управління і структури влади всередині партії. У 20-і роки всі ці три чинники були проти опозиції і грали набагато важливішу роль, ніж тактичні прорахунки різних діячів опозиції.

Через десять років після Жовтневої революції в партії нараховувалося 1 мли. 300 тис. членів і кандидатів. Число «старих» більшовиків постійно скорочувалося (в 1927 р. залишилося всього 8 ніс. чоловік, що вступили в партію до жовтня 1917 р.). Одночасно з цим йшов процес «плебеїзації» та оселянення партії. «Плебеїзація» - не те ж, що «опролетарювання». Незважаючи на масові кампанії по залученню робітників у партію («ленінський призов» 1924 р., «жовтневий набір» 1927 р.), тільки третину комуністів складали робітники, 60% членів партії займалися частіше за все некваліфікованою, але не фізичною працею в гігантському державному бюрократичному апараті. Так само як і на початку 1920-х років, вступ у партію був основним способом піднятися соціальними сходами. Ось деякі характеристики партії, що розвивалася та набирала силу: великий відсоток молоді (85% комуністів молодші 40 років), нестача політичного досвіду (лише 2% секретарів парторганізацій вступили в партію до революції), низький освітній рівень (тільки 1% закінчив вищі учбові заклади). Низький політичний рівень - переважна більшість членів партії на відміну від «старих» більшовиків ніколи не читала класиків марксизму (щонайбільше вони знайомилися з популярними теоретичними роботами на зразок «Азбуки комунізму» Бухаріна і Преображенського або «Основ ленінізму» Сталіна) - значно полегшував ідеологічну обробку первинних організацій райкомами та обкомами.

Стінограма звичайних партзборів, яка збереглася в Смоленському партархіві, каже про те, що в 20-і роки рядовий комуніст не мав ніякого уявлення про суть ідеологічних розбіжностей в партії. Відгуки суперечок, які стрясали керівні кола, доходили до партосередків у спотвореному, навмисно спрощеному вигляді, через подвійний фільтр курсів політграмоти і присланих зверху «інструкторів». Так, судячи із стінограми, суперечка між Сталіним і Троцьким зводилася до того, що перший хотів будувати соціалізм в СРСР, а другий не хотів. Коли в 1930 р. секретаря партосередку попросили дати визначення «правої позиції» Бухаріна, він дав наступну відповідь, дивну за своїм неуцтвом і наївністю: «Праве ухильництво - це ухил праворуч, ліве ухильництво - це ухил ліворуч, а сама партія прокладає дорогу між ними». Сила сталінської позиції була в ідентифікуванні її з «центризмом», крайній простоті та неймовірному схематизму, що робило її доступною більшості неосвічених партійців. Будь-яка політична суперечка зводилася до боротьби «генеральної лінії» центру, рупором якої був ЦК, з різними ухилами. Комуністам постійно нагадували про загрозу капіталістичного оточення і, отже, про небезпеку для радянської влади будь-якого конфлікту в керівництві партії, викликаного політичними суперечками. Партії потрібно було згуртуватися навколо «генеральної лінії», яка визначалася не внаслідок дискусій, а Центральним Комітетом, єдиним гарантом єдності партії. Щоб зберегти його, партія повинна була бути не місцем дебатів, а полем дії. Якщо немає інструкцій - виникають «анархія» і «дискусії». Термін «дискусія» придбавав все більш принизливе забарвлення, по-перше, як протиставлення конструктивним і конкретним діям і, по-друге, внаслідок тієї концепції поняття «політична боротьба», яка склалася у низових комуністів. Десять років більшовистської влади не притупили гостроти внутрішнього і зовнішнього протистояння. Боротьба проти внутрішніх і зовнішніх ворогів партії і держави завжди залишалася насущною задачею комуністів, а політичним суперечкам відводилося дуже незначне місце. Дискусія завжди «нав'язувалася», до неї «примушували» опозиція та які-небудь ухильники. Розглянути яке-небудь політичне питання означало, передусім, навішати ярлик на опонента (в 30-і роки - на «ворога»). Якщо суперечки не можна було уникнути, вона ретельно готувалася і планувалася. Кожний новий напрям або зміна лінії партії ще до обговорення в осередках пояснювався і коментувався «інструкторами» і «пропагандистами», які на попередніх зборах або курсах політграмоти роз'яснювали, хто правий, хто винен.

У 20-і роки посилився контроль вищестоящих організацій за низовими: під час обговорення важливих питань на зборах був присутнім представник райкому з функціями фіскала, якому було доручено стежити за найменшими відхиленнями від «генеральної лінії». В особливо «важких» випадках па місце присилали інструкторів з Оргрозподілу, що підкорювався безпосередні,о Секретаріату. Оргрозподгл був створений в 1924 р. внаслідок злиття Оргбюро і Навчрозподілу і перетворився у головний відділ Секретаріату, на який покладалися обов'язки по управлінню партійними органами і призначенню кадрів.

У 1926 р. вийшла нова постанова, яка встановлювала порядок призначення на той або інший партійний пост. Кандидати на 5500 найбільш важливих партійних посад (загальна кількість партійних постів становила 25 тис.) призначалися безпосередньо Оргрозподілом і ЦК. Інші рекомендувалися райкомами та обкомами, які мали власну номенклатуру. Теоретично всі відповідальні пости вважалися виборними, але насправді ці вибори завжди «готувалися» інстанцією, якій був підпорядкований цей пост. Партійні власті спробували скласти досьє на всіх комуністів. Це досьє (неповне і з великими труднощами) було зібране тільки до кінця 30-х років. У 20-х роках почала набирати силу Центральна контрольна комісія, на чолі якої стояли соратники Сталіна: до 1926 р. її очолював Куйбишев, потім Орджонїкідзе. За Статутом 1924 р. функції ЦКК і місцевих контрольних комісій полягали в послідовній боротьбі проти всіх угруповань і фракційних рухів всередині партії, систематичному спостереженні за нездоровими явищами в області ідеології, чистці ідеологічно шкідливих або морально розбещених елементів. Кожний рік контрольна комісія викликала 4-6% комуністів за різними мотивами, в основному за пияцтво (25-30%), політичну пасивність (25%) - частіше, ніж за «активну опозицію» (5-6%), за різні вияви кар'єризму, зловживання владою, бюрократизм (18-20%), неприкриту крадіжку (10%), віру і! Бога (5-6%), приналежність до соціально далекого класу (2-4'/,) - При НЕПі контрольні комісії обмежувалися «легкими чистками» (попередженнями, осудом, рідко - виключеннями: в 1924-1927 рр. щорічно виключався тільки 1% усіх комуністів), стараючись зберегти більш або менш гідний образ партії і караючи тільки за найбільш волаючі порушення. Однак з 1927 р. нами пнися зміни, які потім призвели до чисток всієї партії і державного апарату 1929-1932 р. Цього разу під лозунгом «ідеологічної монолітності» ставало біліли суворим відношення до політичної опозиції (тисячі троцькістів були виключені з партії наступного дня після закінчення роботи XV з'їзду). Зв'язки між ДПУ і контрольними комісіями, що стежили за найменшими відхиленнями в будь-яку сторону, стали більш тісними.

нова економічна політика радянська республіка

4. КІНЕЦЬ НЕПУ

XV з'їзд підвів підсумки багаторічної боротьби з троцькізмом і заявив про його ліквідацію. Суперечки про визначення економічної полі гики були короткими. У резолюціях з'їзду намітилася поки ще погано сформульована тенденція до зміни політичного курсу «ліворуч». Це означало «посилення ролі соціалістичних елементів на селі» (делегати мали на увазі розвиток радгоспів-гігантів, наприклад радгосп ім. Шевченко в Одеській області, про досвід якого писали годі всі газети); обмеження діяльності куркулів і непманів шляхом значного підвищення податків; заохочувальні заходи відносно найбіднішого селянства; переважний розвиток важкої промисловості. Виступи партійних діячів свідчили про глибокі розходження; Сталін і Молотов були особливо вороже настроєні протії куркулів-«капіталістів», а Риков і Бухарін попереджали делегатів з'їзду про небезпеку дуже активної «перекачки» коштів із сільського господарства в промисловість. 1, проте, всі вони лише формулювали загальні задачі. З'їзд не прийняв ніякої конкретної програми. Здавалося, що майбутнє непу ще попереду.

Тим часом, як тільки закінчився з'їзд, власті зіткнулися із серйозною кризою хлібозаготівель. У листопаді постачання сільськогосподарських продуктів державі сильно скоротилися, а в грудні положення стало просто катастрофічним. Партія була захоплена зненацька. Ще в жовтні Сталін публічно заявив про «прекрасні відносини» із селянством. У січні 1928 р. довелося поглянути правді в очі: незважаючи на хороший урожай, селяни поставили тільки 300 мли. пудів зерна (замість 430 мли., як у попередньому році). Експортувати було нічого. Країна виявилася без валюти, необхідної для індустріалізації. Більше того, продовольче постачання міст було поставлене під загрозу. Зниження закупівельних цій, дорожнеча і дефіцит промтоварів, зниження податків для найбідніших селян (що позбавляло їх від необхідності продавати надлишки), плутанина на пунктах здачі зерна, чутки про початок війни, поширювані па селі. - все це незабаром дозволило Сталіну заявити про те, що в країні відбувається «селянський бунт».

Для виходу із цього становища Сталін і його прихильники в Політбюро вирішили вжити термінових заходів, які нагадували продрозкладку часів громадянської війни. Сам Сталін відправився у Сибір. Інші керівники (Андрєєв, Шверник, Мікоян, Постишев, Косіор) роз'їхалися по основних зернових реї іонах (Поволжя, Урал. Північний Кавказ). Партія направила в село «оперуповноважених» і «робітничі загони» (було мобілізовано 30 тис. комуністів), їм було доручено провести чистку в ненадійній і непокірній сільраді і партосередках, створити на місцях «трійки», яким належало знайти сховані надлишки, заручившись допомогою бідняків (за що отримували 25% зерна, вилученого у більш заможних селян) і використовуючи 107 статтю Карного кодексу, згідно з якою будь-яка дія, «що сприяла підняттю ціп», каралася позбавленням волі терміном до трьох років. Почали закриватися ринки, що вдарило не лише по заможних селянах, оскільки велика частина зерна па продаж знаходилася, природно, не тільки у «куркулів», але й у середняків. Вилучення надлишків і репресії посилили кризу. Звичайно, власті зібрали зерна майже стільки ж, як у 1927 р. Але наступного року селяни зменшили посівні площі.

Хлібозаготовча криза зими 1927-28 р. зіграла вирішальну роль в подальшому: Сталін зробив ряд висновків (у багатьох його виступах в травні-червні 1928 р.) про необхідність змістити акцент з кооперації, яка раніше гаряче захищалася Леніним, на створення «опор соціалізму» в селі - колгоспів-гігантів і машинно-тракторних станцій (МТС). Завдяки значним можливостям цих «опор» по виробництву сільськогосподарської продукції для продажу на ринку передбачалося, що вони дадуть державі 250 мли. пудів зерна (одну третину дійсних потреб), що дозволить забезпечити постачання ключових галузей промисловості та армії, а також вийти на внутрішній і зовнішній ринок, тим самим змусивши селян продавати надлишки державі. Починаючи з 1927 р. почала складатися система «контрактації» (контракт передбачав, що в обмін на продукцію, яку селяни постачають державі, вони отримують від неї необхідну техніку), що дозволяло державі покращити контроль за продовольчими надлишками. Влітку 1928 р. Сталін вже не вірив у неп, але ще не прийшов остаточно до ідеї загальної колективізації. За планом подальшого розвитку народного господарства (який був складений на невеликий термін: три-чотири роки) приватний сектор повинен був існувати й надалі. У той же час набирала силу політична боротьба з «правою опозицією».

На квітневому пленумі ЦК 1928 р. було висловлене невдоволення політикою продрозкладки, яка знову почалася, що нагадувало про часи громадянської війни. На одному із засідань стало відомо також про промисловий саботаж у тресті «Донвугілля» (Шахтинский район Донбасу), де для роботи залучалися буржуазні фахівці і підтримувалися зв'язки із західними фінансовими колами. Через кілька тижнів розпочався публічний процес проти 53 чоловік, (останній раз подібний суд відбувся над есерами в 1922 р.). Цей показовий процес, якому належало згуртувати комуністів у боротьбі проти опозиціонерів, ухильників та інших ворогів, укріпив міф про «найманих саботажників» (услід за ним з'явилися міфи про «куркульську загрозу» і «небезпеку праворуч»). Незважаючи на дуже напружену обстановку, у квітні 1928 р. більшість членів ЦК ще не була готова слідувати за Сталіним. У резолюціях, прийнятих на пленумі, підкреслювалася важливість ринкових відносин, засуджувалися перегини по відношенню до заможних селян. Був знехтуваний законопроект про новий сільськогосподарський Статут, де довічне землекористування дозволялося тільки членам колгоспів. Суперечки між прихильниками і противниками непу велися одночасно в ЦК, Політбюро (де Сталін, підтримуваний Куйбишевим, Молотовим, Рудзутаком і Ворошиловим, мав у своєму розпорядженні незначну більшість; Калінін коливався, а Риков, Томський і Бухарін складали «праву опозицію») і в установах, що займалися плануванням. Економісти Держплапу розробили план помірного промислового зростання, де темпи накопичення капіталу співвідносилися з темпами зростання сільськогосподарського виробництва в рамках непу. Зі свого боку економісти з ВРНГ на чолі з Куйбишевим запропонували план більш швидкого зростання (135% за п'ять років), заснований головним чином на вірі в ентузіазм радянських людей і па положеннях економіста Струміліна, що розробив теорію, згідно з якою «задачею більшовиків було перебудувати економіку, а не вивчати її. Немає такої фортеці, яку більшовики не могли б узяти штурмом... Питання темпів промислового зросту вирішується за допомогою людської волі».

На пленумі ЦК, який відбувся з 4 по 12 липня 1928 р., сталося зіткнення різних точок зору. У промові Сталіна, опублікованій лише через кілька років, підкреслювалося, що політика непу зайшла у глухий кут, що озлоблення класової боротьби пояснюється все більш відчайдушним опором капіталістичних елементів, що селянству доведеться витратитися на потреби індустріалізації. Останнє з цих положень Сталін запозичив у Преображенського, не прийнявши, однак, ні обмовок, ні сумнівів останнього. Проте, у своїх резолюціях пленум не пішов за Сталіним. Бухарін за його власним висловом «прийшов у жах» від висновків, які, як вій вважав, доведуть країну до терору, громадянської війни і голоду, був упевнений, що Сталін буде маневрувати з метою добитися переваги на наступному пленумі і вирішив перенести полеміку в маси. Раніше піхто, навіть делегати VI конгресу Комінтерну (Москва, 17 липня -1 вересня), не були інформовані про розбіжності в керівництві партії. ЗО вересня Бухарін публікує в «Правді» «Замітки економіста», в яких викладає економічну програму опозиції. Згідно з автором статті, криза в країні була викликана ущербністю планування, помилками в політиці ціноутворення, дефіцитом промислових товарів, неефективністю допомоги сільськогосподарській кооперації. Курс ще можна було змінити, але тільки за рахунок певних поступок селянству (відкриття ринків, підвищення закупівельних цін на хліб, а при необхідності і купівля хліба за кордоном). Таким чином, Бухарін виступав за повернення до економічних і фінансових заходів впливу на ринок в умовах непу. Створювати колгоспи належало тільки в тому випадку, коли вони виявлялися більш життєздатними, ніж індивідуальні господарства. Індустріалізація необхідна, але тільки якщо вона буде «науково спланована», провести її треба з урахуванням інвестиційних можливостей країни і в тих межах, в яких вона дозволить селянам вільно запасатися продуктами.

Незважаючи на високий науковий рівень, стаття Бухаріна викликала мало відгуків. Тим часом Сталін, передбачливо не розкриваючи імен (хто б повірив, що Бухарін або голова Совнаркому Риков стоять на чолі «небезпечного ухилу»?), виковував міф про «опозицію праворуч», про небезпечний ухил у партії, кінцева мета якого - створення умов для реставрації капіталізму в СРСР. У листопаді 1928 р. пленум ЦК одноголосно засудив «правий ухил», від якого відмежувалися Бухарін, Риков і Томський. І цього разу вони керувалися бажанням зберегти єдність партії. Пригрозивши відставкою, добившись незначних поступок, вони все ж в ім'я збереження єдності партії проголосували за сталінські резолюції, які суперечили їх принципам про необхідність наздогнати і перегнати капіталістичні країни завдяки прискореній індустріалізації і розвитку величезного соціалістичного сектору в сільському господарстві. Така поведінка лідерів опозиції, по суті справи, закріплювала їх поразку. Взявши фактичну участь в одностайному голосуванні в Політбюро і ЦК, які засудили все ще анонімний «правий ухил» і схваливши нову лінію партії, вони не могли висловлювати свої думки без ризику бути звинуваченими в двоєдушності і фракційності. Протягом кількох наступних тижнів «права опозиція» втратила два бастіони: московську парторганізацію, перший секретар якої, прихильник Бухаріна Угланов, був знятий із свого поста, і профспілки. VIII з'їзд профспілок, порушивши обіцянку ввести семигодинний робочий день, схвалив сталінські речі про прискорену індустріалізацію. Вплив голови профспілок Томського було значно послаблено введенням у президію п'яти сталінців (в тому числі Кагановича) і встановленням більш жорсткого контролю Політбюро над керівництвом профспілок. Бажаючи попередити можливу угоду між опозиційними угрупованнями, Сталін, нарешті, вирішився видворити засланого в Алма-Ату Троцького за межі СРСР.

Проте, «ліва опозиція», ослаблена розрізненістю її активістів і розгублена у зв'язку з прийняттям нової лінії партії - на перший погляд близької «лівій ідеї», - небезпеки більше не являла. Коли Троцький зважився (21 жовтня 1928 р.) закликати комуністів усіх країн на боротьбу з планами Сталіна, Політбюро, скориставшись цим, звинуватило його в створенні нелегальної «антирадянської партії». 21 січня 1929 р. Троцький був висланий у Туреччину. У той же день, у п'яту річницю смерті Леніна, Бухарін повторив свою концепцію, опублікувавши статтю в «Правді», присвячену «Політичному заповіту Леніна». Він показав різницю між ленінським планом кооперації - «мирним, поступовим і добровільним» внаслідок справжньої «культурної революції» -і сталінським проектом колективізації, заснованим на примушенні. Висновок: третьої революції бути не повинно. Призначена, як і «Замітки економіста», для обізнаного читача, ця стаття не викликала особливої реакції Сталіна. А ось повідомлення, які з'явилися наступного дня, що 11 липня 1928 р. мали місце контакти Бухаріна і Сокольникова з Каменєвим, значно підірвали престиж лідерів опозиції. Тепер вони повинні були пояснюватися перед ЦКК і вислуховувати обвинувачення в «дворушництві» і «фракційності». Квітневий пленум ЦК партії 1929 р. завершив розгром нарешті публічно викритої опозиції. У ході його засідання, яке відкинуло останню пропозицію «правих» (дворічний план, задуманий з метою поліпшити становище у сільському господарстві), Сталін в не опублікованій тоді промові затаврував минулі та нинішні помилки Бухаріна: від ного опозиції Леніну в 1915 р. до «підтримки куркуля».

На XVI партконференції (квітень 1929 р.) опозиція вже не виступала проти п'ятирічного плану у варіанті, запропонованому ВРНГ, який передбачав колективізацію 20% селянських господарств протягом п'яти років і прискорену індустріалізацію. Незабаром Бухарін був знятий з посади головного редактора «Правди», а потім (3 липня) усунений від керівництва Комінтерном. На чолі профспілок став Шверник. Риков подав у відставку з поста Голови Раднаркому. ЦКК зробила загальну перевірку і чистку рядів партії, яка за кілька місяців призвела до виключення 170 тис. більшовиків (11% партскладу), причому третина з них - із формулюванням «за політичну опозицію лінії партії». Протягом літа 1929 р. проти Бухаріна та його прихильників розгорнулася рідкісна за своєю силою кампанія в пресі. їх щодня звинувачували у «посібництві капіталістичним елементам» та у «змові з троцькістами». На листопадовому пленумі ЦК повністю дискредитована опозиція піддала себе публічній самокритиці. Бухарін був виключений із Політбюро.

У той час, як у вищих ешелонах влади один за одним розгорталися епізоди боротьби прихильників і противників непу, країна все глибше й глибше занурювалася в економічну кризу, яка посилювалася непослідовними заходами, в яких відбивалося «бродіння» в керівництві і відсутність певної політичної лінії. Показники сільського господарства в 1928-29 р. були катастрофічними. Незважаючи на цілий ряд репресивних заходів по відношенню не тільки до заможних селян, але й в основному до середняків (штрафи та ув'язнення у разі відмови продавати продукцію державі за закупівельними цінами, в три рази меншими, ніж ринкові), взимку 1928-29 р. країна отримала хліба менше, ніж рік тому. Обстановка в селі стала дуже напруженою: друк зазначив біля тисячі випадків «застосування насильства» по відношенню до «офіційних осіб». Поголів'я худоби поменшало. У лютому 1929 р. в містах знову з'явилися продовольчі картки, відмінені після закінчення громадянської війни. Дефіцит продуктів харчування став загальним, коли власті закрили більшість приватних лавок і кустарних майстерень, кваліфікованих як «капіталістичні підприємств,.». Підвищення вартості сільськогосподарських продуктів призвело до загального підвищення цін, що відбилося на купівельній спроможності населення, зайнятого у виробництві. В очах більшості керівників, і насамперед Сталіна, сільське господарство несло відповідальність за економічні труднощі ще й тому, що в промисловості показники зростання були цілком задовільними. Однак уважне вивчення статистичних даних показує, що всі якісні характеристики: продуктивність праці, собівартість, якість продукції - йшли по низхідній"!. Цей насторожуючий феномен свідчив про те, що процес індустріалізації супроводжувався неймовірною розтратою людських і матеріальних ресурсів. Це призвело до падіння рівня життя, непередбаченої недостачі робочої сили і розбалансованості бюджету у бік витрат.

Видиме відставання сільського господарства від промисловості дозволило Сталіну оголосити аграрний сектор головним і єдиним винуватцем кризи. Цю ідею він, зокрема, розвинув на пленумі ЦК у квітні 1929 р. Сільське господарство необхідно було повніємо реорганізувати, щоб воно досягло темпів зростання індустріальної о сектора. 1а думкою Сталіна, перетворення повніші були бути більш радикальними, ніж передбачені п'ятирічним планом, затвердженим XVI партконференцією а потім і з'їздом Рад (квітень-травень 1921) р.). П'ятирічний план все ж засновувався на збереженні переважаючого приватного сектору, співіснуючого з обмеженим, але високопродуктивним сектором державним і колективним. Його автори розраховували на розвиток спонтанного кооперативного руху і на систему договорів між кооперативами та селянськими товариствами. Нарешті, план передбачав, що до 1933-1934 рр. приблизно 20% селянських господарств об'єднаються в товариства по спільній обробці землі, в яких усуспільнення торкнеться виключно земель, які обробляються та обслуговуються «тракторними колонами», без скасування права власності і без колективного володіння худобою. Поступова й обмежена колективізація повинна була будуватися виключно на добровільному принципі, з урахуванням реальних можливостей держави постачати техніку і фахівців.

На думку Сталіна, критичне положення на сільськогосподарському фронті, яке призвело до невдачі останньої хлібозаготовчої кампанії, було викликане діями куркулів та інших ворожих сил, що прагнули до «підриву радянського устрою». Вибір був простий: «або сільські капіталісти, або колгоспи». Мова тепер йшла не про виконання плану, а про біг наввипередки з часом.                                   

Щойно прийнятий план зазнав численних коректувань у бік підвищення, особливо в області колективізації. Спочатку передбачалося усуспільнити до кінця п'ятирічки 5 мли. селянських господарств. У червні Колгоспцентр оголосив про необхідність колективізації 8 мли. господарств тільки за один 1930 р. і половини селянського населення до 1933 р. У серпні Мікоян заговорив вже про 10 млн., а у вересні була поставлена мета усуспільнити в тому ж 1930 р. 13 млн. господарств. У грудні ця цифра виросла до 30 млн.

Таке роздування показників плану свідчило не тільки про перемогу сталінської лінії. Воно живилося ілюзією зміни стану речей на селі: той факт, що, починаючи із зими 1928 р. сотні тисяч бідняків під впливом закликів і обіцянок об'єдналися в ТОЗи, щоб за підтримки держави хоч якось підвищити свій добробут, в очах більшості керівників свідчив про «загострення класових протиріч» у селі і про «невблаганну ходу колективізації». 200 «колгоспів-гігантів» і «агропромислових комплексів», кожний площею 500 тис. га, ставали тепер «бастіонами соціалізму». У червні 1929 р. друк повідомив про початок нового етану «масової колективізації». Всі парторганізації були кинуті владою на виконання подвійної задачі: заготовчої кампанії та колективізації. Всі сільські комуністи під загрозою дисциплінарних заходів повинні були показати приклад і вступити в колгоспи. Центральний орган управління колективними господарствами - Колгоспцентр - отримав додаткові повноваження. Органи сільгоспкооперації, власники нечисленної техніки, зобов'язувалися надавати машини тільки колгоспам. Мобілізація охопила профспілки і комсомол: десятки тисяч робітників і студентів були відправлені в село у супроводі партійних «активістів» і співробітників ДПУ. У цих умовах насильна заготовча кампанія прийняла характер реквізиції, вираженої ще яскравіше, ніж під час двох попередніх. Восени 1929 р. ринкові механізми були остаточно зламані. Незважаючи на посередній урожай, держава отримала більше 1 млрд. пудів зерна, тобто на 60% більше, ніж у попередні роки. По закінченні кампанії сконцентровані в селі величезні сили (біля 150 тис. чоловік) повинні були приступити до колективізації. За літо частка селянських господарств, об'єднаних у ТОЗи (у переважній більшості це були бідняки), склала в окремих районах Північного Кавказу, Середньому та Нижньому Поволжі від 12 до 18% від загального числа. З червня по жовтень колективізація зачепила, таким чином, 1 млн. селянських господарств.

Натхнені цими результатами, центральні власті всіляко спонукали місцеві парторганізації змагатися у завзятті і встановлювати рекорди колективізації. За рішенням найбільш завзятих партійних організацій кілька десятків районів країни оголосили себе «районами суцільної колективізації». Це означало, що вони приймали на себе зобов'язання в найкоротші терміни усуспільнити 50% (і більше) селянських господарств. Тиск на селян посилювався, а в центр йшли потоки тріумфальних і нарочито оптимістичних звітів. 31 жовтня «Правда» закликала до суцільної колективізації. Через тиждень у зв'язку з 12-ю річницею Жовтневої революції Сталін опублікував свою статтю «Великий перелом», засновану на в корені помилковій думці, що «середняк повернувся обличчям до колгоспів». Не без обмовок листопадовий (1929 р.) пленум ЦК партії прийняв сталінський постулат про корінну зміну відношення селянства до колективних господарств і схвалив нереальний план зростання промисловості і прискореної колективізації. Це був кінець непу.                               Размещено на