Реформи Петра І

Реформи Петра І

Дипломна робота

Реформи Петра І

Зміст

Вступ

Розділ 1. Політично-адміністративні реформи Петра І

Розділ 2. Податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII – першій чверті XVIII ст.

Розділ 3. Протекціонізм і меркантилізм у соціально-економічних реформах Петра І

Розділ 4. Європеїзація російської культури

Висновки

Список використаних джерел і літератури

Вступ

Актуальність теми. Необхідність реформ рано чи пізно визріває в кожній державі. Напевно, немає такої країни в світі, де б ніколи не відбувалися перетворення. І в Україні вже тривалий час здійснюються реформи в різних галузях. Всі політичні сили, приходячи до влади, зазвичай мають власну програму перетворень, які повинні покращити становище в державі, проте, згодом виявляється, ніхто достеменно не знає, що і як саме треба реформувати. А від здійснюваних перетворень значною мірою залежить майбутнє нашої держави. Тому для нас дуже важливим є історичний досвід реформ. Яскравим прикладом у цьому відношенні можуть служити реформи Петра І. Нам варто врахувати його досвід здійснення перетворень, щоб не допустити подібних помилок і досягти бажаних результатів. Тому, виходячи з вищесказаного, вважаємо тему нашої дипломної роботи актуальною в наш час.

Мета роботи. Метою нашої роботи є дослідити реформи Петра І, їхні причини й передумови, позитивні і негативні наслідки.

Об’єкт дослідження. Об’єктом нашого дослідження є політично-адміністративні, податкові, військові, соціально-економічні та культурні реформи Петра І.

Предмет дослідження. Предметом дослідження є методи, якими здійснювалися реформи, діяльність Петра І, його сподвижників, створених ним установ.

Завдання. Щоб досягти поставленої мети, необхідно виконати такі завдання:

1)                дослідити політично-адміністративні реформи Петра І;

2)                проаналізувати податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст.;

3)                вивчити соціально-економічні реформи;

4)                простежити культурні реформи, процес європеїзації російської культури.

Хронологічні рамки роботи. Хронологічні рамки роботи охоплюють період з 1695 по 1725 р.

Географічні рамки роботи. Географічні рамки роботи охоплюють ті території, які входили до складу Російської держави на час проведення Петром І реформ (дивитися додаток А).

Огляд історіографії. Особистість Петра І в історії Росії, його епоха та реформи завжди привертали увагу істориків. Серед них можна назвати В.О. Ключевського, який в „Курсе русской истории” багато уваги приділив критичному аналізу діяльності Петра І, його реформам і їх значенню в історії Російської держави. Він створив свою оригінальну систему поглядів на царя і його перетворення. Ключевський вважав, що війна була головним рушієм реформаторської діяльності Петра І, військова реформа – її початковим моментом, впорядкування фінансів – її кінцевою метою. Реформа „засвоїла характер і прийоми насильницького перевороту, свого роду революції… Вона була боротьбою деспотизму з народом, з його відсталістю” [55; c. 202, 203].

Реформ Петра І торкався в монографії „Дипломатия Петра Первого” і М.М. Молчанов. Він вважав, що перетворення різко посилили розвиток Росії і зробили її однією з найсильніших держав світу. Проте, здійснюючи реформи, європеїзуючи країну, цар „не збирався сліпо наслідувати Європу, а лише використати методи, досвід, уроки передових країн для того, щоб швидко надолужити відставання Росії” [67; c. 117].

В.В. Мавродін у праці „Рождение новой России” високо оцінив реформи Петра І і стверджував, що вони перетворили Московську Русь на могутню Російську імперію. Однак автор проаналізував і негативні сторони реформ: держава Петра І була кріпосницькою, а успіхи у здійсненні перетворень були досягнуті шляхом жорстокого гніту і експлуатації народних мас, що значно погіршило їхнє становище [62].

В.І. Буганов у монографії „Петр Великий и его время” назвав Петра І великим реформатором, який не лише „продовжив справи діда, батька і брата, але провів їх на такому рівні і з такими вражаючими успіхами, які і не снились його попередникам”. Всі реформи Петра І, на думку Буганова, крім загального, стратегічного задуму – перебудови життя держави, наближення Росії до загальноєвропейського рівня, значною мірою мали за мету реорганізацію збройних сил. Дослідник вважав, що реформи мали переломне значення в історії Росії [28].

Є.В. Анісімов у праці „Время петровских реформ” виклав історію реформ Петра І. Він не лише назвав царя геніальним реформатором, який перетворив Росію на велику державу, але й розкрив негативні сторони його реформ, зокрема оформлення самодержавства, формування системи безправних станів, зміцнення кріпосництва, які суттєво загальмували розвиток середньовічного за своєю суттю суспільства. Особливу увагу автор звернув на те, що Петро І здійснював свої реформи методами насильства і примусу. Він намагався пояснити, „як, коли і чому виникла і як розвивалась у Петра… ідея здійсненого на власному народі грандіозного насильницького експерименту по створенню „регулярної” поліцейської держави” [21; c. 14].

М.І. Павленко у своїй монографії „Петр Великий” також висвітлював реформи Петра І. Він дав у цілому позитивну оцінку перетворенням, але при цьому вказав і на їхні негативні сторони. Значну увагу автор приділив проблемі оформлення абсолютизму і становлення бюрократії в Росії, ідеї „загального блага” і створеній Петром І системі всеохоплюючого контролю і регламентації, які не виправдали сподівань свого творця. Павленко зазначав, що держава „в результаті перетворень виглядала оновленою, створеною із врахуванням досвіду державного будівництва країн Західної Європи” [71; c. 513].

Неоднозначну оцінку реформ Петра І зробив Я.Є. Водарський у статті „Петр І”. Він вважав, що в результаті реформ Петро І забезпечив незалежність Росії і зробив її однією із найсильніших держав Європи, однак в той же час зміцнив самодержавство і кріпосницький устрій в країні і внаслідок цього його дії „загальмували прогресивний розвиток Росії і створили умови для його гальмування ще протягом півтора століття” [33; c. 77].

А.Л. Голубенко, Ю.М. Тепліцький у праці ”Правители. (Хроника тысячелетий от царя Ирода до президента Горбачева)” зазначали, що кінцевий результат реформ Петра І був суперечливий. Визнавши очевидні успіхи перетворень, вони звернули увагу на значну втрату населення, зміцнення кріпосницьких відносин, сповільнення капіталістичного розвитку Росії. Автори стверджували, що „європеїзація” була поверховою, суть системи, як і раніше, зводилася до азіатсько-деспотичної ментальності, що разюче відрізнялася від європейської” [37; c. 205].

Реформ Петра І торкався і Н. Дейвіс у своїй праці „Європа: Історія”. Він вважав, що „реформи не діяли як велика об’єднавча сила, – навпаки: вони поділили царевих підданих, надто в справах релігійних та національних. Крім того, вони спромоглися запровадити лише форми західних інституцій, нехтуючи самий їхній зміст” [40; c. 673].

Є.В. Алєксєєва у статті „Использование европейского опыта управления государством при Петре І” зазначала, що реформування органів влади і управління Петро І здійснював за європейськими (перш за все шведським) зразками, а особливістю запозичення іноземного досвіду була масштабність і буквальність. На думку дослідниці, незважаючи на те, що багато нововведень були невдалими, „Росія за Петра зробила рішучий крок від азіатського принципу володіння паном своїми підданими в напрямі бюрократичного управління державою європейського типу” [20; c. 28].

Огляд джерел. Важливими джерелами для дослідження реформ Петра І є його укази. Зокрема, в указі царя від 22 лютого 1711 р. йшлося про заснування Сенату. Петро І визначив його склад – 9 сенаторів і обер-секретар. З тексту указу видно, що Сенат створювався як тимчасова установа – на час відсутності царя [14].

В розпорядженні Петра І від 2 березня 1711 р. були визначені обов’язки Сенату. Серед них: наглядати за судами, державними видатками, піклуватися про збирання податків, залучення дворян на військову службу, про торгівлю, в тому числі зовнішню. Таким чином, розпорядження свідчить про те, що з самого початку свого існування Сенат отримав досить широкі повноваження [15].

Інший указ Петра І від 5 березня 1711 р. визначив принципи і форми роботи Сенату, в основі яких був покладений принцип колегіальності. Цей же указ визначив спосіб обрання обер-фіскала, його обов’язки і способи їх реалізації. Він запровадив інститут фіскалів, які повинні були здійснювати таємний нагляд за всіма і всім [16].

В постанові Петра І про заснування колегій від 1718 р. пояснювалося, що таке колегії і чим вони відрізнялися від приказів, замість яких запроваджувалися. Цар намагався обґрунтувати думку про те, що колегії кращі від приказів, оскільки президенти в колегіях не мають такої сили, як старі судді, і не можуть нічого вирішувати без згоди своїх товаришів. Таким чином, обґрунтовувався принцип колегіальності, покладений в основу діяльності нового апарату управління [17].

Указ про єдиноспадкування від 23 березня 1714 р. завершив і юридично оформив злиття помість і вотчин в єдину „нерухому” спадкову власність. Водночас він обмежував право дворянина розпоряджатися цією власністю: заборонялось продавати і закладати її, а також ділити на частини між спадкоємцями. Указ чітко встановлював, яким чином має відбуватися успадковування в різних випадках, але завжди вся нерухома власність могла бути передана лише одному з спадкоємців, а рухоме майно одержували всі інші [12].

Указ про купівлю до заводів сіл від 18 січня 1721 р. дозволяв промисловцям, незалежно від їхньої соціальної належності, купувати для своїх заводів кріпосних селян, щоб використовувати їх на заводських роботах. Водночас указ обмежував право володіння такими робітниками: вони оголошувались невід’ємною власністю підприємства, через те їх заборонялось продавати, закладати і заповідати без мануфактури, для якої вони були куплені. Цей указ став ще одним кроком на шляху перетворення російських мануфактур на кріпосницькі [13].

В постанові Петра І від 20 січня 1714 р. йшлося про організацію світських шкіл в провінції. Вона постановляла відіслати в губернії вчителів – випускників математичних шкіл, щоб вони навчали дітей дворян і піддячих арифметики і основ геометрії. Для дворянських дітей навчання в цих школах було обов’язковим і стало для них своєрідною повинністю: постанова забороняла одружуватися тим, хто не пройшов зазначений курс навчання [5].

Ще одним свідченням реформ Петра І в галузі освіти є його інструкція волонтерам 1697 р. Вона призначалася для дворян, яких цар відправляв за кордон вчитися, і викладала програму навчання. Згідно інструкції, головними предметами вивчення мали бути навігація і суднобудування. Крім того, кожен з волонтерів повинен був навчити даній спеціальності закріпленого за ним солдата і найняти на російську службу двох майстрів морської справи. Так Петро І намагався швидко забезпечити Росію необхідними їй спеціалістами [3].

Важливими джерелами з історії реформ Петра І є регламенти. Одним з них був Берг-привілей 1719 р. – регламент Берг-колегії. Він визначав її права і обов’язки, а також пільги і привілеї власників металургійних заводів. Згідно Берг-привілею, Берг-колегія керувала гірничою справою і мала широкі повноваження в цій галузі. Берг-привілей також вказував, як отримати дозвіл на заснування заводів. Він дозволив всім і кожному знаходити, добувати і обробляти метали і мінерали, засновувати заводи як на власних, так і на чужих землях. Підприємці лише повинні були платити землевласнику 32-у частину прибутку. Хто не мав коштів на заснування заводу, міг взяти позику у держави. Таким чином, Берг-привілей всіляко сприяв розвитку металургійної промисловості в Росії [1].

Регламент Мануфактур-колегії 1723 р. визначав права і обов’язки цієї установи. Згідно нього, Мануфактур-колегії належала верховна влада над всіма мануфактурами і фабриками, вона повинна була всіляко сприяти підприємництву в легкій промисловості, заснуванню нових мануфактур, наглядати за діяльністю підприємств і допомагати їм в разі необхідності. Регламент також передбачав пільги і привілеї для власників мануфактур і дозволяв всім бажаючим засновувати нові підприємства, обіцяючи всебічне сприяння. Вважаємо, що регламент Мануфактур-колегії найбільш повно відобразив принципи промислової політики уряду Петра І [8].

Митний тариф 1724 р. був яскравим відображенням протекціоністської політики уряду. Він встановлював дуже високе ввізне мито на іноземні товари, якщо такі самі товари вироблялися в достатній кількості на російських мануфактурах. Нижчим митом обкладалися товари, які в Росії хоч і виготовляли, але не в достатній кількості, а мінімальним – ті, які в Росії не виробляли. З товарів, які вивозили з країни, стягували низьке мито. Винятком було високе заборонне мито на сировину, необхідну для російських фабрик. Таким чином, митний тариф захищав російську промисловість від іноземної конкуренції [11].

Одним з найважливіших документів російської історії був Табель про ранги 1722 р. Він вводив нову ієрархію чинів, які можна було отримати завдяки особистій службі, піднімаючись поступово від чину до чину. Всі посади були розподілені „по горизонталі” на три паралельних ряди посад воєнних (в тому числі сухопутних, гвардійських, артилерійських, морських), статських і придворних і кожен ряд „по вертикалі” був розділений на 14 рангів, або класів. До Табелю були додані статті, які детально роз’яснювали його суть. Зокрема, вказувалося, що певний ранг можна отримати лише завдяки власним заслугам. Табель також надавав можливість отримати дворянство, в тому числі спадкове, вихідцям з інших станів [9].

Цінними джерелами з історії реформ Петра І є публіцистичні твори, зокрема трактат Феофана Прокоповича „Правда воли монаршей”, виданий в 1722 р. Він обґрунтовував указ Петра І від 5 лютого 1722 р., який встановлював новий порядок престолонаслідування, згідно якого цар міг призначати собі спадкоємця на свій вибір і в будь-який час змінити своє рішення. Ф. Прокопович у трактаті подав відомості про різні форми правління і державного устрою, про витоки верховної влади. Він обґрунтував указ про самодержавну форму правління, посилаючись на приклади з російської і світової історії, Святе Письмо, норми звичаєвого права [18].

Важливі свідчення про становище Російської імперії на час смерті Петра І можна почерпнути з генеральних відомостей Кирилова. Зокрема, він подав дані про російську промисловість у 1727 р., назвавши підприємства, які існували в той час, їхню кількість і місця їх розміщення. Це дало можливість побачити результати реформ Петра І в галузі промисловості [7].

Джерелом з історії реформ кінця XVII – першої чверті XVIII ст. є й вислови Петра І, наприклад, про морську справу, про себе і своїх сподвижників, взяті з його листів, указів та інших документів. Вони допомагають краще зрозуміти мотивацію вчинків Петра І, мету реформ і їхню суть [4, 6].

Практичне значення роботи. Дана дипломна робота може бути використана при підготовці до семінарських занять з історії зарубіжних слов’ян, історії Росії, до уроків з всесвітньої історії в школі, для написання інших наукових робіт.

Наукова новизна. Дана робота присвячена суто реформам Петра І. Автори намагалися висвітлити всі значні перетворення в Росії кінця XVII – першої чверті XVIII ст., показати їхнє суперечливе значення в історії країни. Реформи прискорили одні процеси й одночасно загальмували інші. Росія за короткий час наблизилася до рівня тогочасних європейських країн, але водночас були закладені підвалини для її відставання від них в майбутньому. Зважаючи на це, період реформ Петра І був одним із найважливіших в історії Росії.

У структурному відношенні дана робота складається з вступу, чотирьох розділів, висновків і додатків. В цілому робота без списку використаних джерел і літератури та додатків займає 70 сторінок. В списку використаних джерел налічується 18 джерел, в списку використаної літератури – 64 наукові статті і монографії.

Розділ 1. Політично-адміністративні реформи Петра І

Прийшовши до влади в 1689 р., Петро І успадкував традиційну систему управління XVІІ ст. – з Боярською думою і приказами як центральними установами. За своєю суттю це були складові частини системи управління станово-представницької монархії, проте з цього часу в політичній структурі все чіткіше проявлялася еволюція в бік зміцнення абсолютизму [21; c. 150].

Перша нова установа, із заснування якої слід починати історію політично-адміністративних реформ кінця XVII – першої чверті XVIII ст., – Преображенський приказ – був створений на початку 1695 р. Він був типовою установою перехідного періоду, в якому нове тісно перепліталось із старим. Подібно до старих приказів Преображенський приказ був установою багатофункціональною. Але він докорінно відрізнявся від них тим, що в галузі політичного розшуку його діяльність не обмежувалась рамками якої-небудь частини чи області країни, а поширювалась на всю державу і відповідно йому підкорялися по цій лінії всі решта центральні і місцеві установи. На думку дослідниці Голікової, ця абсолютно нова властивість Преображенського приказу дозволяє вважати його першим централізованим органом управління. На початок 1697 р. в ньому опинились об’єднаними: керівництво боротьбою з політичними противниками Петра І, управління Преображенським і Семеновським полками і охорона громадського порядку в Москві [36; c. 8, 9, 14]. Передача у відомство Преображенського приказу виключного права суду по політичних злочинах відразу поставила його вище інших приказів, дала право за доносом арештувати будь-кого незалежно від його соціального і службового становища. Зв'язок з царем і незалежність від інших установ він зберіг протягом всього правління Петра І [19; c. 251, 254].

Першою значною політично-адміністративною реформою була міська. Початок їй покладено двома указами 30 січня 1699 р. Перший із них, повідомляючи, що торгово-промисловому і всьому посадському населенню Москви створюються „приказные волокиты” і збитки, через що „окладные многие доходы учинились в доимке”, вилучав московських гостей, торгових людей гостиної сотні і жителів палацових і чорних слобод з відання приказів (їх було вісім) і воєвод і передавав у відання у відношенні збору всіх податків і суду виборним з їхнього ж середовища особам – бурмістрам, що входили в самостійний орган управління – Бурмістерську палату. Остання ставала і центральним органом управління для посадського населення всієї Російської держави. З листопада того ж року Бурмістерська палата одержала назву Ратуші.

Другий указ 30 січня 1699 р. проголошував утворення органів міського управління на місцях, мотивуючи їхню необхідність прагненням звільнити посадське населення від утисків, неправд і насильств із боку воєвод і дрібних приказних чинів, через що знову ж таки порушувалося планомірне надходження податків у скарбницю і їхнє зростання. Однак, на відміну від першого указу, що засновував Бурмістерську палату незалежно від волі населення Москви, вибір бурмістрів і заснування земських ізб на місцях передавалися на розсуд самих торгово-промислових людей міст, палацових і чорних сіл і волостей з одною обов'язковою умовою, що за „милость и призрение великого государя”, тобто за створення органів самоврядування, посадське населення на місцях повинно сплачувати прямі податки в скарбницю в подвійному розмірі. Опитування міст виявило незабаром, що переважна більшість з них відмовилися прийняти реформу на таких умовах. Через такий поворот справи уряд відмовився від збору податків у подвійному розмірі, але указом 20 жовтня 1699 р. реформа була зроблена обов'язковою і введена повсюдно [64; c. 232-233].

Ця реформа мала на меті збільшення доходів казни шляхом впорядкування збору прямих і непрямих податків, а також пожвавлення ремесла, промисловості і торгівлі. На думку Молчанова, створення центрального органу міського самоврядування – Бурмістерської палати, чи Ратуші, означало появу головної державної каси, куди надходили збори з міст всієї країни і звідки вони потім витрачалися за вказівкою царя на загальнодержавні потреби, головним чином на підготовку і ведення війни [67; с. 129]. За словами ж Ключевського, московська ратуша звітувала відразу царю, минаючи прикази, і стала чимось на зразок міністерства міст і міських зборів [55; с. 140].

Крім міської реформи, яка запровадила нові установи, Петро І зі своїми прибічниками зайнялися й старими. Вважаємо, що найважливіші зміни прослідковуються у вищому ешелоні влади – Боярській думі. В цілому Дума зберегла традиційне значення аристократичного органу влади. Проте змінився кількісний і якісний склад Боярської думи. Так, в 1691-1692 рр. в її складі нараховувалось 182 особи, в 1698-1699 рр. стало 112 осіб, а на 1 січня 1702 р. залишилось тільки 86 осіб, тобто за десятиліття чисельність Думи зменшилась більше, ніж вдвічі [71; c. 107]. Старі бояри та інші помирали, нові ж призначення майже не відбувались. Боярська дума, таким чином, вимирала природним шляхом. Крім того, на засіданнях були присутніми далеко не всі, зазвичай 30-40 осіб, так як одних посилали з дорученнями по країні, інших просто не запрошували. Найголовніше ж в тому, на нашу думку, що Боярська дума вирішувала другорядні питання, важливі справи розглядав і вирішував сам цар. Повідомляли про його рішення іменні укази [28; с. 57]. Ще один показник зміни Боярської думи – перетворення її складу. В аристократичну за своєю суттю установу проникало все більше представників неродовитого дворянства і приказних ділків [71; c. 107].

З року в рік зростала роль Ближньої канцелярії, створеної в 1699 р. Ця установа вважалась канцелярією Боярської думи, але фактично заміняла Думу. В Ближню канцелярію входили довірені люди царя, керівники приказів, що не мали думного чину – їх було 8 осіб. Вони створили „Конзілію міністрів”, що була безпосереднім попередником Сенату [51; с. 230].

Відомості про засідання Думи обриваються десь близько 1704 р., хоча вже з 1701 р. її функції як вищого урядового органу стала виконувати „Консілія міністрів”. Вона зосередила у своїх руках всю владу на час відсутності в Москві царя, що перебував переважно на театрі воєнних дій. Конкретно – вона займалася управлінням приказами і канцеляріями, організовувала забезпечення армії всім необхідним, відала фінансовими питаннями і будівництвом. В діяльності „Консілії” ми чітко бачимо риси всезростаючої бюрократизації управління. Вона виявлялася в стабілізації складу „Консілії”, у встановленні режиму роботи, строгому розподілі обов'язків і відповідальності між її окремими членами. На нашу думку, саме прагненням домогтися бюрократичним шляхом ефективності і відповідальності „Консілії” пояснюється знаменитий указ Петра І від 7 жовтня 1707 р. на ім'я Ромодановського: „Изволь объявить при съезде в Полате всем министром, которые в Конзилию съезжаютца, чтоб они всякие дела, о которых советуют, записывали и каждой бы министр своею рукою подписывали, что зело нужно, надобно и без того отнюдь никакого дела не определяли, ибо сим всякого дурость явлена будет” [21; с. 151-152].

Реформи торкнулися і приказної системи – наприкінці XVII ст. в ній відбувалися звичні в адміністративній практиці зміни: деякі прикази із зникненням в них необхідності ліквідовувались, інші з’являлися [71; c. 106]. На 1 вересня 1699 р. нараховувалось більше чотирьох десятків приказів. Як і раніше, проводилось їх об’єднання: за близькістю, однорідністю доручених їм справ, за традицією. Наприклад, в лютому 1700 р. об’єднали Іноземський і Рейтарський прикази. Очолив нове відомство в званні „обер-комісара” князь Я.Ф. Долгорукий, тому називали його „Приказом комісарії”, пізніше – Приказом Військових справ. Тоді ж закрили Каменний приказ, замість нього виникло відомство „генерал-провіанта” окольничого С.І. Язикова (збір з усієї держави хлібних запасів, їх розподіл у військах). 19 травня Пушкарський приказ передали у відання „генерала артилерії” О. Арчиловича, і з початку 1701 р. його відомство почали називати Приказом артилерії, але іноді, як і раніше, називали і Пушкарським приказом. Нагляд за будівництвом воронезького флоту цар доручив Ф.М. Апраксіну, якому був присвоєний чин адміралтейця, – в результаті виник Адміралтейський приказ. 24 серпня 1700 р. створили ще один новий приказ – Рудокопний – для організації робіт з пошуку руд, „золотых и серебряных и иных”. Були ліквідовані прикази Великоросійський і Володимирський, Костромська четверть [27; c. 271, 272]. В цей же час з’являються канцелярії (зокрема, Посольська похідна канцелярія) – нові установи приказного типу [47; c. 242].

Всі ці адміністративні зміни – прямий результат ініціативи Петра І. З одного боку, він робив те ж, що і його попередники, намагався якось централізувати, узагальнити, спростити управління. З другого – цар вводив нові установи, перш за все по військовому управлінню, і це зрозуміло – починалась Північна війна за вихід до Балтики. Загальна кількість приказів зменшилась з 44 до 34 [28; c. 58].

Петро І реорганізовував дипломатичну службу. Дивуючи співвітчизників, цар з 1699 р., на відміну від своїх попередників на російському престолі, власноручно підписував акти міжнародного характеру – грамоти, ратифікації. Він сам, за закритими дверима, вів переговори з іноземними представниками в Москві [27; c. 270].

В тісному зв’язку з перетвореннями органів державного управління перебувають перетворення в галузі права. Вони виразились перш за все у створенні нових нормативних актів – артикулів, уставів і регламентів і в загальному піднесенні законодавчої діяльності уряду Петра І [65; c. 159]. Особливі надії покладались на Палату про уложення, створену згідно указу від 18 лютого 1700 р. (працювала до 1703 р.) для підготовки нового Уложення замість застарілого Уложення 1649 р. Але її зусилля виявилися марними, причому причини невдачі залишаються незрозумілими. Вона припинила своє існування так само несподівано, як і з’явилася [71; c. 106-107]. Пізніше (в 1714 і 1720-1725 рр.) були створені Комісії для кодифікації права, але їхня робота також не була завершена [65; c. 159].

Не обминув своєю увагою Петро І і церкву. На думку Молчанова, в нього були причини вважати духовенство потенційною опозицією реформам. Тому Петро І взяв курс на послаблення впливу церкви. Він зажадав від неї звітів про доходи, змусив будувати за свої кошти кораблі, заборонив споруджувати в монастирях нові корпуси, а тим із ієрархів, хто мав помістя, платити платню [67; c. 131-132].

В жовтні 1700 р. помер патріарх Адріан. Далекоглядний „прибыльщик” О.Курбатов висловлював думку, що від патріархату „добра никакого не будет” і рекомендував з обранням нового патріарха „до времени обождать” [51; c.275]. Петро І повною мірою скористався порадами Курбатова і оточення, тому патріарха вибирати не стали, а 16 грудня 1700 р. замість нього призначили так званого „місцеблюстителя” патріаршого престолу митрополита Рязанського і Муромського Стефана Яворського, який мав тільки функції духовного пастиря. 24 січня 1701 р. був відновлений закритий у 70-х роках XVІІ ст. Монастирський приказ, керівник якого боярин І.А. Мусін-Пушкін – особа світська – одержав у повне розпорядження земельні і фінансові справи церкви. Доходи від Монастирського приказу йшли в царську казну [21; c. 330]. Це був перший етап (1701-1705 рр.) церковної реформи. На другому етапі (1705-1720 рр.) була проведена часткова секуляризація церковних земель [29; c. 190].

Указом 10 березня 1702 р. при повітових воєводах були створені дворянські ради за вибором повітового дворянства. Ці виборні дворяни-радники повинні були вирішувати всі справи з воєводами, „а одному воеводе без них, дворян, никаких дел не делать”. Через три роки вибори були відмінені, і воєвода сам призначав собі воєводських товаришів [53; c. 462].

Ще в 1707 р. у Петра І визрів план створення нових територіально-адміністративних одиниць – губерній. Губернська, або перша обласна реформа, була розпочата звичайним коротким і незрозумілим указом царя 18 грудня 1707 р.: „Росписать города частьми (кроме тех, которые во 100 верстах от Москвы) к Киеву, Смоленску, к Азову, к Казани и к Архангельскому” [61; с. 152]. В наступному році бояри в Ближній канцелярії після багатьох перекроювань розподілили 341 місто на 8 нових великих округів: це були губернії Московська, Інгерманландська (потім названа Санкт-Петербурзькою), Київська, Смоленська, Архангелогородська, Казанська, Азовська і Сибірська. Але вже в 1711 р. група міст Азовської губернії, призначена до корабельних справ у Воронежі, стає губернією Воронезькою, так що губерній вийшло 9. Розпис керувався відстанню міст від губернських центрів або шляхами сполучення [55; с. 142-143].

На чолі губерній стояли губернатори. В їхніх руках зосереджувалася вся повнота судової, адміністративної, поліцейської і фінансової влади на величезній території губернії [51; с. 229]. Під керівництвом губернатора знаходились: обер-комісар (відповідальний за грошові збори), обер-провіант (хлібне забезпечення), обер-комендант (головнокомандуючий військами округу) і ландріхтер (представник вищої судової інстанції в губернії). Повітом керував не колишній воєвода, а „новоманірний” комендант, що володів також значною військово-адміністративною і судовою владою [20; с. 17].

На думку Анісімова, важливим завданням реформи був розподіл витрат на війну між губерніями. 1 лютого 1711 р. Петро І розпорядився: „Приехав к Москве, разделить по губерниям полки: первое в армии будущия, потом в гарнизонах по данным табелям, потом флот, Посольскую канцелярию и Артиллерию; сие все расположить из доходов, которые прошлаго года средния положены на губернии”. Тим самим між окремими армійськими полками і губерніями встановлювався прямий зв'язок. При кожному полку, де б він не знаходився, повинен був перебувати комісар від „його” губернії, який був зобов'язаний стежити за справністю і комплектністю мундира, припасів, наявністю людей і коней, видавати платню солдатам і офіцерам [21; с. 149].

Слідом за організацією губерній у 1711 р. був заснований Сенат, який замінив Боярську думу. Вважаємо, що його виникнення було зумовлене двома умовами: розпадом старої Боярської думи і постійною відсутністю царя. Сенат спочатку задумувався як тимчасова установа [58; c. 302]. Збираючись в турецький похід, Петро І видав коротенький указ 22 лютого 1711 р., який повідомляв: „Определили быть для отлучек наших Правительствующий Сенат для управления: господин граф Мусин Пушкин, господин Стрешнев, господин князь Петр Голицын, господин к. Михайла Долгорукой, господин Племянников, господин к. Григорей Волконской, господин Самарин, господин Василей Апухтин, господин Мельницкой, обер-секретарь сего Сената Анисим Щукин…” [14; c. 244-245].

2 березня 1711 р. цар видав указ про владу і відповідальність Сенату, „котрому всяк и их указам да будет послушен так, как нам самому” [35; c. 33]: „Указ, что по отбытии нашем делать. 1. Суд иметь нелицемерный и неправедных судей наказывать отнятием чести и всего имения; то ж и ябедником да последует. 2. Смотреть во всем государстве росходов и ненужные, а особливо напрасные отставить. 3. Денег, как возможно, збирать, понеже денги суть артериею войны. 4. Дворян собрать молодых для запасу в афицеры, а наипаче тех, которые кроются, сыскать... 6. Товары, которые на откупах или по концеляриям и губерниям, осмотреть и посвидетелствовать…” [15; c. 245]. На нашу думку, цей указ свідчить про те, що Петро І визначив обов’язки Сенату, виходячи з поточних потреб. Пізніше ці обов’язки розширилися і перетворилися на постійні.

Указом 5 березня 1711 р. цар визначив принципи і форми роботи Сенату, ввівши, по суті, принцип колегіальності: „Голосы иметь равные, и у всяких указов потписывать всем своими руками. И что хотя один не потпишет и засвидетельствует неправо тому быти приговору, то и протчие не действенны суть. Однакож, надлежит тому, хто оспорит, тое протестацию дать за своею рукою на письме” [16; c. 245].

За словами дослідника Троїцького, Сенат, на відміну від Боярської думи, був розпорядницьким органом, що виконував „іменні” укази царя. В своїй діяльності він повністю підкорявся монарху. Члени Сенату (їх було дев’ять) призначались царем. З органу, створеного на час відсутності царя, Сенат поступово перетворився на вищу урядову установу, яка направляла роботу колегій і губернських установ [81; c. 29].

Одним указом від 2 березня 1711 р. Петро І створив дві нові посади – сенаторів і фіскалів. 5 березня, в новому указі він визначив як обов’язки фіскала, так і способи їх реалізації, вказуючи, що Сенат повинен „выбрать обор-фискала, человека умнова и доброво, ис какого чина ни есть. Дела же его сие суть: Должен он над всеми делами тайно надсматривать и проведывать про неправой суд; також – в зборе казны и протчего. И хто неправду учинит, то должен фискал позвать его перед Сенат (какой высокой степени ни есть), и тамо его уличать. И буде уличит кого, то половина штрафа в казну, а другая ему, фискалу. Буде же и не уличит, отнюдь фискалу в вину не ставить...” [16; c. 245].

Таким чином, фіскал здійснював негласний (таємний) нагляд за всіма і всім. Указ встановлював доволі аморфну структуру інституту фіскалів. Очолювати його повинен був обер-фіскал. Йому підкорялись декілька провінціал-фіскалів, а останнім – декілька нижніх фіскалів. Безкарність фіскалів призводила до величезних зловживань з їхнього боку [71; c. 458]. На думку Анісімова, створення інституту державного фіскальства мало колосальне значення, оскільки принципи, основи його діяльності, освячені авторитетом держави, стали зразком, моделлю поведінки простих підданих [21; c. 381].

Столицю держави в 1712 р. Петро І переніс з Москви до Петербурга. Старовинна, консервативна Москва з нехіттю відносилася до його реформ, і він волів будувати новий лад у новому центрі [59; c. 357-358]. Місто Санкт-Петербург (тоді його назва писалася як Санкт-Пітер-Бурх) було засновано в гирлі Неви ще 16 (27) травня 1703 р. [68; с. 394]. В 1713 р. туди переїхали двір і вищі урядові установи. Петербург був не тільки улюбленим дітищем і гордістю Петра І, який називав його „парадізом”, але й символом царювання, яскравим вираженням епохи реформ. Сам цар вважав створення нової столиці одним з найважливіших результатів свого правління [69; c. 104].

Продовжуючи процес реформування, указом від 24 квітня 1713 р. при губернаторі створили колегію із ландратів (8-12 осіб) з місцевих дворян (їх призначав Сенат з подвійної кількості кандидатів, яких пропонував губернатор). Господар губернії повинен був вирішувати всі справи разом з цим „консилиумом” більшістю голосів і бути „не яко властитель, но яко президент”. Пізніше, за указом Петра І 20 січня 1714 р., ландратів почали вибирати дворяни даної губернії. Правда, це нововведення не прижилось [28; c. 143]. Ландрат не став виборним представником губернського дворянства при губернаторі, а перетворився на чиновника особливих доручень Сенату і губернатора.

За обласною реформою 1715 р. повітовий і провінційний адміністративний поділ губерній був ліквідований. Віднині губернії 1708 р. поділялись на долі (близько 5 536 дворів), які перебували в ландратському управлінні. Згідно указу 28 січня 1715 р. ландрати замість радників в колегіях ставали одноособовими начальниками над своїми долями. В окраїнних областях управління отримувало військовий характер і зосереджувалось в руках комендантів і обер-комендантів [20; c. 18]. По штатах 1715 р. при губернаторі перебували віце-губернатор (помічник або управляючий частиною губернії), ландріхтер (відповідальний за судові справи), обер-провіантмейстер і провіантмейстери (збирачі хлібних доходів) і різні комісари [55; c. 143].

Головним зразком реорганізації центральних адміністративних установ в ході колезької реформи, розпочатої в 1717 р., Петро І вибрав шведський державний устрій. Указ 28 квітня 1718 р. офіційно визначав спосіб влаштування колегій в Росії: „Всем коллегиям надлежит ныне на основании шведского устава сочинить во всех делах и порядках по пунктам; а которые пункты в шведском регламенте неудобны, или с ситуацией сего государства не сходны, и оные ставить по своему рассуждению” [20; c. 19]. Вважаємо, що колегії значно відрізнялися (в кращу сторону) від своїх попередників – приказів. „Коллегии, то есть собрании многих персон”, – писав Петро I, – створені „вместо приказов, в которых президенты, или председатели, не такую мочь имеют, как старые судьи делали, что хотели. В Коллегиях же президент не может без соизволения таварыщев своих ничего учинить” [17; c. 245].

Реформа державного апарату почалася наприкінці 1717 – на початку 1718 р. Проте вже 12 лютого 1712 р. в іменному указі Сенату було „велено учинить коллегиум для торгового дела исправления, чтоб оную в лутчее состояние привесть” [39; c. 138]. До 23 березня 1715 р. відноситься перша замітка царя про кількість колегій. В списку зазначається лише 6 колегій без розшифрування їх обов’язків: Юстиції, Закордонних справ, Адміралтейська, Воєнна, Камер- і Комерц-колегії [71; c. 444].

11 грудня 1717 р. був виданий указ „О штате коллегий и о времени открытия оных” [47; c. 243]. На „сочинение коллегий” відводився рік, для того, щоб вони, укомплектувавши штати і озброївшись відповідними регламентами, приступили до виконання своїх обов’язків з 1719 р. Фактично одні колегії розгорнули роботу в 1720 р., інші на рік-два пізніше [51; c. 232].

Цей же указ визначав штати колегій. Кожна колегія мала 11 членів, які вирішували справи більшістю голосів: це були президент, віце-президент, 4 радники і 4 асесори [54; c. 182]. Канцелярія колегії очолювалась секретарем, у віданні якого знаходився весь її штат: нотаріус, чи протоколіст, який складав протоколи засідань; реєстратор, який вів списки вхідних і вихідних документів; актуаріус, який зберігав всі документи; перекладач; канцеляристи; копіїсти; кур’єри. Передбачалось, що з близько 20 членів колегій три або чотири повинні бути іноземцями (радник, асесор, секретар, писар). Не було рідкістю і співвідношення 50 на 50. Російському президенту призначалося, як правило, віце-президента – іноземця [20; c. 20]. Указом від 15 грудня 1717 р. в колегії були призначені президенти і деякі віце-президенти [39; c. 141].

Спершу, за указом 12 грудня 1718 р. було встановлено 9 колегій. Три з них отримали назву „первейших”, або „государственных” – Воєнна, Адміралтейська і Колегія закордонних справ завдяки тому великому значенню, якого Петро І надавав армії, флоту, дипломатії. Три колегії відали фінансами: Камер-колегія – доходами, Штатс-контор-колегія – видатками, а Ревізіон-колегія – контролем. Комерц-колегія керувала зовнішньою торгівлею, Берг- і Мануфактур-колегія – металургійною та легкою промисловістю. Юстиц-колегія відала судами [78; c. 459].

Вдосконалення колегіальної системи управління продовжувалось і в наступні роки. Вотчинна контора Юстиц-колегії в 1721 р. була перетворена в самостійну Вотчинну колегію. Через рік було здійснено ще два нововведення – була ліквідована Ревізіон-колегія: „Ревизион-коллегии быть в Сенате, понеже едино дело есть, что Сенат делает, не рассмотря тогда учинено было”; із Берг- і Мануфактур-колегії було створено дві самостійні установи: Берг-колегія і Мануфактур-колегія [71; c. 445]. Для регулярного управління „малоросійським народом” в 1722 р. в Глухові була створена Малоросійська колегія. В результаті в кінці царювання Петра І центральний апарат представляли 11 колегій [35; c. 34].

Особливе місце в урядовому апараті займала Духовна колегія, або Синод. 25 січня 1721 р. було оприлюднено „Духовный регламент”, а 11 лютого відбулося відкриття Духовної колегії (незабаром перейменованої в Святійший правительствуючий Синод) для управління церквою. Патріархат був ліквідований. Синод був офіційно зрівняний у своїх правах з Сенатом, але фактично підкорявся йому [50; c. 289]. Президентом Синоду Петро І залишив місцеблюстителя патріаршого престолу Стефана Яворського, але фактичним керівником був його віце-президент псковський архієпископ Феофан Прокопович [71; c. 447].

Церковна реформа Петра І була, на нашу думку, одним з найбільш важливих і важких державних перетворень, здійснених в першій чверті XVIII ст. Її не можна зводити лише до реорганізації вищого церковного управління, ліквідації патріархату і заміні його державною установою, Синодом. Суттєве значення мала також зміна економічного становища церкви, її внутрішньої соціальної структури. Утворення Синоду в 1721 р. завершило процес підкорення духовної влади світській [30; c. 93].

Колегії стали основою центральної системи управління, хоча від старого приказного управління збереглося чимало більш дрібних установ: Двірцева, Ямська, Печатна, Медична, Поліцеймейстерська канцелярії і деякі інші [21; c. 243-244].

Особливе місце в центральному апараті займали Преображенський приказ і Таємна канцелярія. Обидві установи здійснювали каральні функції по відношенню до противників режиму [71; c. 449]. Таємна канцелярія виникла 1718 р. у зв’язку зі справою царевича Олексія Петровича під керівництвом одного з найближчих соратників царя графа П.А. Толстого. До 1726 р. вона вела справу спільників царевича. Багато розслідувань у цій установі були пов’язані зі „словом і ділом” [68; c. 404].

Постійно зіштовхуючись зі знаменитою „московською тяганиною”, характерною для діяльності приказів, Петро І переконався, що максимальна ефективність роботи державного апарату може бути досягнута лише за допомогою детальної регламентації діяльності всіх установ і кожного з чиновників. Йому належала думка про створення не просто регламентів кожної установи, а цілісної ієрархії регламентів. За вказівкою Петра І і при його безпосередній участі був створений документ, що не мав аналогів в Європі, – Генеральний регламент (прийнятий 28 лютого 1720 р.), який містив загальні принципи діяльності всіх установ і чиновників [20; c. 22]. За словами Троїцького, Генеральний регламент став основним законодавчим актом, що регулював діяльність державного апарату Росії [81; c. 336]. Кожна з установ, крім того, мала власний регламент, у якому уточнювалися особливості роботи саме цієї установи. Обов'язки кожного чиновника були, у свою чергу, записані в „должность” – інструкцію, включену в колезький регламент [21; c. 244].

Одночасно з формуванням колезької системи і в тісному зв’язку з нею здійснювалась реформа місцевого управління – друга губернська реформа (1718-1719 рр.). За основу місцевої реформи також був взятий шведський зразок – трьохрівнева система управління [20; c. 22]. Петро І затвердив це рішення 26 листопада 1718 р., вказавши дати новим установам „инструкции и прочие порядки все против шведского, или что переправя”, і з 1720 р. почати нове управління. Сенат зайнявся розписом нового обласного поділу. Була збережена найбільша обласна одиниця, губернія, що не мала аналогів у Швеції; лише з виділенням губерній Нижньогородської і Астраханської із Казанської, а Ревельської із Петербурзької тепер стало 11 губерній. Значення губернії змінилось: вона стала тільки воєнним і судовим округом, і лише в цьому відношенні частини губернії були підлеглі губернському управлінню.

Губернія поділялася на провінції (їх нараховувалось до 50), що ділилися на дистрикти. В розписі губерній по провінціях (29 травня 1719 р.) про провінції, за деякими винятками, зазначено, що їм „надлежит каждой быть особо”. Це означало, на думку Ключевського, що провінція, залежачи від губернатора, як військового керівника і голови губернського суду, в усіх інших справах являла собою самостійний округ. На чолі провінцій були поставлені воєводи, на яких були покладені фінансові, поліцейські та народногосподарські справи. В цих справах воєводи взаємодіяли з центральними установами минаючи губернаторів [55; с. 166-167]. При воєводі перебувала земська канцелярія: земський дяк з писарем; земський камерір, що відав збиранням податків; рентмейстер – казначей, що очолював рентерею, або казначейство, куди стікались усі прямі і непрямі податки з населення провінції; земський фіскал; ландмессер – земський межувальник; провіантмейстер – завідуючий натуральними зборами провінції [20; c. 23]. В провінційному місті, крім того, знаходилась канцелярія рекрутських справ, розшукових справ, вальдмейстерських справ (охорона лісів) і багато інших установ [51; c. 236].

На чолі управління дистриктами, на які підрозділялася провінція, стояли земські комісари, в 1719-1724 рр. призначувані Камер-колегією або провінційною адміністрацією з наступним затвердженням Камер-колегією. При визначенні розмірів дистрикту була покладена інша статистична основа – 2000 дворів, отже, повіти і долі знову піддавалися перебудові. Земські комісари відповідали за своєчасний збір податків і безпосередньо підкорялися камеріру. Крім того, вони виконували поліцейські функції [71; c. 453].

Важливо, що з копійованих західних зразків Петро І послідовно викидав усі елементи й інститути громадського самоврядування та парламентаризму. На пропозицію ввести в повітах шведську систему селянського самоврядування Сенат, за вказівкою царя, відповів лаконічно: „В уездах из крестьян умных людей нет” [68; c. 403].

У цю бюрократичну ієрархію цивільної адміністрації вторглась військова. Спочатку на військову адміністрацію покладався тимчасовий обов'язок перевірки („ревізії”) результатів подушного перепису населення. На переписні канцелярії, очолювані вищими армійськими чинами, був покладений ще один обов'язок – розквартирування полків по дистриктах. У підсумку виникла нова адміністративна одиниця, що існувала паралельно цивільному дистриктові, – полковий дистрикт. Їхні розміри не збігалися: підставою для цивільного дистрикту були 2000 дворів; розміри полкового дистрикту коливалися в залежності від того, який полк розміщувався на його території. В місцеве управління полки вносили не менше плутанини, ніж в обласний поділ: в полковому дистрикті з'явився свій земський комісар, причому не призначений Камер-колегією, а обраний місцевим дворянством.

Обласні установи в описаному вище вигляді існували до 1727 р. [71; c. 453]. Таким чином, друга обласна реформа, на нашу думку, виявилася не зовсім вдалою. Нові обласні установи були громіздкими і неповороткими, що ще більше ускладнювало управління. На утримання настільки багаточисельного апарату влади на місцях в держави не вистачало коштів. Не вистачало й професійних кадрів для роботи в нових установах. Значно ускладнювала управління військова адміністрація, яка діяла паралельно з цивільною. Тим не менше, вважаємо, що друга обласна реформа була кроком вперед на шляху модернізації Росії.

Такими ж недовговічними виявились судові установи, запроваджені цією реформою [51; c. 238]. Указом 8 січня 1719 р. постановлено заснувати 9 гофгеріхтів, надворних судів; до цих дев’яти приєднались ще надворні суди – єнісейський і ризький. Із цих 11 судових округів тільки 5 співпадали з губерніями; в 3 губерніях, Петербурзькій, Ризькій і Сибірській, було по два надворних суди, зате в Архангельській і Астраханській не було жодного. Нижчою інстанцією слугували нижні суди в двох складах: колегіальні, що називалися провінціальними, влаштовані в найважливіших містах, з обер-ландріхтерами на чолі і з декількома асесорами, і одноособові, міські чи земські, суди в незначних містах з їх повітами.

Таким чином, шведський судовий устрій був взятий за зразок і для російського. Але запозичувати чужу установу дещо легше, ніж засвоїти ідею, покладену в її основу [55; с. 170]. На нашу думку, принцип незалежності суду від адміністрації був абсолютно чужим для феодально-кріпосницького устрою Російської держави, тоді як у Швеції існували давні традиції колегіальності і самоврядування. Тому в Росії відокремити суд від адміністрації не вдалося. При запровадженні надворних судів в 1719 р. в сім з одинадцяти головами були призначені керівники місцевої адміністрації, губернатори, віце-губернатори і воєводи; в 1721 р. це стало загальним правилом, а в 1722 р. нижні суди були ліквідовані і судова влада повернута провінційним правителям одноособово або з асесорами [28; c. 144-145].

В даний період була проведена і міська реформа. Міське станове управління було перебудовано за тим же іноземним взірцем [20; c. 24]. На початку 1720 р. князю Трубецькому доручено було створити магістрат у Петербурзі – центральний орган для управління містами, а потім за його зразком такі ж станові колегіальні установи і в інших містах. 16 січня 1721 р. був затверджений регламент цього зразкового магістрату, за яким він у званні Головного магістрату, підлеглого Сенату, разом зі своїм обер-президентом князем Трубецьким повинен був влаштувати міські магістрати, дати їм інструкцію і керувати ними [55; c. 171]. Головний магістрат, таким чином, ставав вищим органом в системі міського управління і мав своїм завданням „сию (всего российского купечества) рассыпанную храмину паки собрать”. Йому були підлеглі міські магістрати. В 1724 р. їм також була дана інструкція [19; c. 333].

Головний магістрат був організований за зразком колегії. Специфіка його полягала в тому, що він, як і магістрати в містах, на відміну від колегій був виборною установою. Тільки обер-президент і президент Головного магістрату були призначені царем. Щодо міських магістратів, то їх, згідно регламенту, слід було вибирати з верхніх прошарків міського населення [71; c. 448-449]. Магістрат в значних містах складався з президента, декількох бургомістрів і ратманів. Компетенція магістратів була ширшою, ніж у бурмістерських ізб. Вони відали кримінальним і цивільним судом, поліцейськими, фінансовими і господарськими справами [20; c. 24].

В 1722 р. була проведена реформа вищого управління. Суть перетворень полягала у зміні структури, компетенції і складу вищої урядової установи – Сенату – з метою пристосування його до системи нових центральних установ – колегій. Найбільш повно нове положення Сенату в системі влади відбила „Должность Сената” – спеціальна інструкція, що визначала владу, структуру, діловодство Сенату в нових умовах.

За словами Анісімова, Сенат займав ключове положення в петровській державній системі. Він зосереджував судові, адміністративні і законодорадчі функції, відав губерніями, а найголовніше – колегіями й іншими центральними установами. Важливою функцією Сенату стало призначення і затвердження практично всіх чиновників у нові установи [21; c. 254, 255, 256].

Перш за все був змінений принцип комплектування Сенату. Раніше до його складу входили всі президенти колегій. Тепер цар визнав, що „сие сначала неосмотря учинено было”, тому що такий склад Сенату позбавляв можливості контролювати роботу колегій і суперечив бюрократичному принципу підлеглості нижчих установ вищим [70; c. 254]. Указом від 12 січня 1722 р. він вивів президентів із Сенату. Тільки президенти трьох найважливіших колегій, Іноземної, Військової і Адміралтейської, закликались в Сенат в особливих випадках. Але Петро І зіткнувся з браком людей, придатних бути сенаторами, і через чотири місяці президентам колегій було сказано „для малолюдства” сидіти в Сенаті нарівні з іншими, тільки на два дні в тиждень рідше [55; с. 160].

В кінцевому підсумку нову іпостась Сенату надавали не спроби змінити його склад, а поява раніше невідомих йому посадових осіб і структурних частин. Найголовніші з них – генерал-прокурор і прокурор. Запровадження цих посад, на думку Павленка, зумовила необхідність доповнити нагляд таємний і негласний наглядом явним і публічним [71; c. 450, 462]. З 1715 р. його здійснював сенатський генерал-ревізор, або наглядач указів, з 1720 р. – сенатський обер-секретар; з початку 1721 р. – штаб-офіцери гвардії; нарешті, з 12 січня 1722 р. за новим указом Петра І – генерал-прокурор і обер-прокурор, його помічник [75; c. 16-17]. Були прокурори і у всіх інших установах, підкорялись вони генерал- і обер-прокурору, яких призначав зазвичай сам цар [28; c. 140].

Указ „Должность генерал-прокурора” окреслив коло його прав і обов’язків: „Сей чин – яко око наше и стряпчий о делах государственных” [71; c. 467]. Генерал-прокурор контролював всю роботу Сенату, його канцелярії, апарату – не тільки прийняття рішень, але й їх виконання. Незаконні, з його точки зору, постанови Сенату він міг призупинити, опротестувати. Він сам і його помічник підкорялись тільки царю, підлягали його суду. Йому підкорялись всі прокурори і фіскали [28; c. 141].

Oрганізація прокуратури завершила процес створення в Росії системи контролюючих органів, що охоплювала всю ієрархію установ, від губернських на місцях до колегій і Сенату в центрі. Але насправді ефективність діяльності прокуратури, на нашу думку, була невелика, оскільки вона так і не змогла здобути незалежність від Сенату і здійснювати такий всеосяжний контроль, який був передбачений в указі „Должность…” В полі зору генерал-прокурора і прокурорів перебували дріб’язкові, другорядні справи [71; c. 468].

Іншою новою посадовою особою, що з’явилася в Сенаті в 1722 р., був генерал-рекетмейстер, в обов’язки якого входило приймати і розглядати скарги на тяганину і несправедливі рішення колегій, які подавалися на ім'я царя [35; c. 34].

Реформа Сенату включала введення ще однієї нової посади – герольдмейстера. Головний обов’язок Герольдмейстерської контори – облік дворян, виявлення серед них здатних і нездатних до служби, реєстрація чинів, представлення кандидатів на вакантні посади [71; c. 451].

В петровські часи реформування зазнав не тільки державний апарат. Принципові зміни у системі державної влади пов’язані і з ідеологією самодержавства. Перш за все, змінився характер російської державності [20; c. 25]. У дні святкування Ніштадського миру 22 жовтня 1721 р. Петра І проголосили „Великим”, „Отцом Отечества”, „императором Всероссийским”. Відтоді Росія вважається імперією [68; c. 405]. На думку дослідниці Алєксєєвої, це стало свого роду зміною епох. Здавна царський титул символізував наступність російських правителів з візантійськими. Новий імперський статус вказував на прагнення Росії йти за західноєвропейськими традиціями. Символічним підтвердженням цього наміру стало проведення обряду коронування за європейським взірцем, починаючи з 1724 р., не тільки царя, але й цариці [20; c. 26]. Імперський титул російського володаря інші країни визнали не відразу, але вже за Петра І Росія ввійшла до кола чільних країн Європи і як імперія долучилася до розподілу світу [68; c. 405].

Справа царевича Олексія і рання смерть синів Петра І від другої дружини Катерини змусили його встановити новий порядок престолонаслідування, за яким цар міг призначати собі спадкоємця на свій вибір. 5 лютого 1722 р. Петро І опублікував „Устав о престолонаследии”. Цей акт відмінив „недобрый обычай”, за яким старший син автоматично ставав спадкоємцем престолу [62; c. 188]. „Чего для за благо разсудили мы сей устав учинить, дабы сие было всегда в воле правительствующего государя, кому оной хощет, тому и определит наследство, и определенному, видя какое непотребство, паки отменит, дабы дети и потомки не впали в такую злость, как выше писано, имея сию узду на себе” [18; c. 264].

В 1722 р. в Петербурзі вийшов політичний трактат Феофана Прокоповича „Правда воли монаршей во определении наследника державы своей”, мета якого полягала в обґрунтуванні указу Петра І від 5 лютого 1722 р. „Правда воли монаршей” та „Устав о престолонаследии” стали наріжним каменем самодержавної форми правління на всі подальші часи [68; c. 406]. Рідко самодержавство карало само себе так жорстоко, як в особі Петра І цим законом 5 лютого. Один указ царя говорив, що даремно писати закони, якщо їх не виконувати. І закон 5 лютого був написаний даремно, тому що не був виконаний самим законодавцем. 28 січня 1725 р. Петро І помер, залишивши невирішеним питання про долю свого престолу. „Недостроенная храмина”, як називав Меншиков Росію після Петра І, добудовувалась вже не за петровським планом [55; с. 238]. Проте час показав дивовижну життєздатність багатьох інститутів, створених царем. Колегії проіснували до 1802 р., Сенат – до 1917 р., Синод – до 1918 р., поділ на губернії – до 1924-1929 рр. [33; c. 75].

Отже, Петро І, залучаючи європейський досвід, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. провів радикальну перебудову управління і створив новий державний апарат. Він відрізнявся від попереднього значною цілісністю, узгодженістю окремих елементів устрою на всіх рівнях і військовою дисципліною. В ході перетворень російська територія отримала однакову систему управління. Однак доволі швидко виявилися серйозні недоліки, які різко знизили ефективність роботи нового апарату, а в ряді випадків призвели до відміни деяких його елементів.

Розділ 2. Податкові та військові перетворення в Російській державі наприкінці XVII – першій чверті XVIII ст.

Швидке зростання державних витрат в першій чверті XVIII ст., особливо на створення регулярної армії і військово-морського флоту, ведення Північної війни, а також утримання громіздкого апарату управління, будівництво заводів і мануфактур, змушували уряд Петра І постійно займатися вишукуванням нових джерел прибутків. Витрати на війну і на реформи, особливо військові, зростали так швидко, що поточних коштів казни не вистачало для їх покриття. В зв’язку з цим Петро І наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. здійснив значні податкові перетворення [19; c. 284].

На початку 1710 р. підрахували, що щорічний середній дохід за останні роки складав до 3 100 000 рублів, а витрати – до 3 800 000 рублів; на армію і флот йшло до 3 млн. рублів. Для усунення дефіциту, що дорівнював майже чверті доходу, Петро І підвищував існуючі податки і вводив нові, та й взагалі вишукував всілякі засоби для підтримки рівноваги в бюджеті. Він шукав і підвищував людей, здатних вказати йому нові джерела прибутків. В Росії з’явилися „прибыльщики” – особлива фінансова посада, яка, за одним з указів, полягала в тому, щоб „сидеть и чинить государю прибыли”, тобто винаходити нові джерела державних прибутків. Кожен з них вишукував нові предмети обкладання і вигадував який-небудь новий податок, прямий або непрямий, для якого зараз же засновувалась особлива канцелярія з винахідником на чолі. Здебільшого „прибыльщики” були дворовими людьми московських бояр [54; c. 185].

Першим „прибыльщиком” був О.О. Курбатов, дворецький Б.П. Шереметьєва. Він запропонував Петрові І проект про гербовий папір, який, як важливе джерело державного прибутку, і був введений з 1 березня 1700 р. Зміст нововведення полягав у тому, що всі приватні акти повинні були укладатися не на звичайному папері, а на папері, в правому куті якого розміщувався герб – двоголовий орел (звідси – „орленая бумага”). Наявність герба робила папір значно дорожчим [71; c. 103]. Також було впорядковано стягнення печатного мита, яке збиралося за засвідчення всіх актів новою спеціальною „орловою воротною печатью” (печатка із зображенням орла; дяк носив її на шнурку, на вороті) [27; c. 274].

Відбулося значне зростання державних податків і повинностей. В основному це стосувалося селян і посадських людей. Повинності були декількох видів: 1) людські (рекрути); 2) відробіткові; 3) підводні; 4) кінні; 5) постійні; 6) натуральні (провіантом, фуражем і т.д.); 7) грошові (постійні і екстраординарні) [21; c. 134]. Крім сплати старих стрілецьких, ямських і полоняничних грошей, селяни повинні були виплачувати і нові податки – драгунські, корабельні, рекрутські, підводні та ін. Існували станові податки, тобто ті, які платили окремі стани.

Починаючи з 1704 р., з’являються один за одним нескінченний ряд нових податків, придуманих „прибыльщиками”: мірошницький, лазневий, льоховий, бджолиний, з бороди, з розкольників, з візників, з весіль, з постоялих дворів, з найму будинків, помірний, вєсчий, хомутейний, подужний, шапковий, шевський, шкірний, криголамний, водопойний, трубний з печей, привальний і отвальний з плавних суден, з продажу їстівного, з гарбузів, огірків, горіхів, та інші „мелочные всякие сборы”. Кількість всіх податків сягала 70 [36; c. 165].

Збільшились непрямі податки. До попередніх державних монополій (смоли, соди, ревеню, клею) додалися нові: сіль, тютюн, крейда, дьоготь, риб’ячий жир, сало і дубові труни. Соляна монополія була особливо важка для населення, оскільки сіль продавалася вдвічі дорожче підрядної ціни [35; c. 48].

Тягарем були й екстраординарні повинності, як правило змішані: натурально-грошові, грошово-відробіткові, підводно-грошово-відробіткові і т.д. Характерною рисою таких повинностей були доплати грішми, без чого не обходилися відправки провіанту, рекрутів, робітників, коней [21; c. 134-135].

Вкрай важкими для селян були рекрутська і відробіткова повинності. Тисячі людей щороку призивали на довічну службу в армію і флот. Тільки рекрутами з 1705 по 1725 р. було взято не менше 400 тис. осіб. Крім того, відбувалися постійні примусові мобілізації на роботи по будівництву кораблів, фортець, верфей, Петербурга, прокладення доріг, каналів і т.п. Тисячі людей гинули від хвороб, виснаження, непосильної праці [52; c. 313].

Не менш обтяжливими були й інші повинності. На селянських підводах до театру воєнних дій доставлялись продовольство, фураж, озброєння, спорядження, боєприпаси, а інколи й рекрути. Особливо руйнівною була постійна повинність – обов’язок населення надавати квартири рекрутам і утримувати їх при формуванні в полки. У міру потреби із селян збирались мука, крупа, сухарі, сало, овес, сіно та інші сільськогосподарські продукти, необхідні для постачання армії [51; c. 214].

Збір податків і недоїмок проводився по декілька разів на рік і зазвичай супроводжувався нестримним свавіллям і жорстокістю влади. Незважаючи на непосильний податковий тягар, що призвів до зубожіння, втечі сотень тисяч селян, збройних виступів і повстань, суттєво поповнити казну все одно не вдавалося [52; c. 314].

Уряд, відчуваючи велику потребу в грошах і розраховуючи на приріст населення, вирішив у 1710 р. провести новий перепис, який виявив зменшення населення на 20 % порівняно з 1678 р. Основна причина виявленої „пустоти” полягала у втечі селян. Але разом з тим мало значення і приховування кількості дворів, оскільки одиницею обкладання був двір. Щоб зменшити кількість платників, поміщики часто об’єднували кілька сімей родичів, а інколи і чужих один одному людей в один двір [70; c. 257-258].

Новий подвірний перепис 1716 і 1717 рр. показав лише подальше зменшення тяглового населення. „Прибыльщики” і прожектери петровського часу висловлювали уряду свої критичні зауваження на адресу діючої подвірної системи обкладання і рекомендували перейти до „поголовщины”, тобто зробити одиницею обкладання не двір, а людську душу.

На думку Анісімова, реформа податкового обкладання (1718-1724 рр.) була безпосередньо викликана необхідністю вирішити проблему утримання армії в мирний час [21; c. 264]. В 1718 р. згідно указу 26 листопада уряд приступив до проведення подушного перепису населення, причому подача зведень про кількість селян, що числилися за поміщиком, була покладена на самих поміщиків. Подати „сказки” указ зобов'язував протягом року, але пройшло кілька років, а поміщики, незважаючи на кількаразові грізні нагадування, необхідних зведень не подавали, а ті з дворян, що представили їх, як з'ясувалося, показали не всю кількість селян. Не домігшись зведень про чисельність платників податків від поміщиків і монастирів, уряд у 1722 р. вирішив здійснити ревізію наявних відомостей, залучивши для цієї мети офіцерів. Таким чином, з 1722 по 1724 р. була проведена ревізія результатів першого перепису. З цього часу наступні переписи населення одержали назву ревізій. Проведена ревізія і пов'язана з нею податкова реформа мали трояке значення: фінансове, соціальне і поліцейське [52; c. 330-331].

Фінансове значення полягало в переході від подвірного обкладання до подушного. Був введений єдиний подушний податок замість десятків дрібних подвірних податків. Ревізія нарахувала 5 600 000 податних душ чоловічої статі, у тому числі 5 400 000 селян і 183 400 посадських; неподатне населення обчислювалося 515 000 душ чоловічої статі, а загальна чисельність населення, включаючи Сибір, Прибалтику й Україну, складала 15 500 000 осіб обох статей. Розмір подушної податі був визначений арифметичним шляхом. На селян уряд поклав витрати на утримання сухопутної армії, що становили 4 млн. рублів. Цю суму розклали на кількість селян – платників податків. Так вийшла некругла величина – 74 копійки з чоловічої душі. Точно таку ж дію здійснили по відношенню до посадського населення, на яке було покладене утримання флоту; тут сума податку з чоловічої душі складала 1 рубель 14 копійок.

Вчені сходяться на тому, що подушний податок був обтяжливіший за податки, що стягувалися до його введення, але наскільки – точно встановити поки не вдається. У цілому прибуток держави по кошторисі 1724 р. у порівнянні з 1680 р. повинен був збільшитися в три рази. За словами Павленка, це, однак, не означає, що податковий прес давив на податне населення з потрійною силою [71; c. 487]. На думку ж Ключевського, подушний податок відобразився неоднаково на різних платниках: він взагалі підвищив прямий податок, але одним лиш на незначний відсоток, а іншим вдвічі, втричі і навіть більше [55; c. 128]. За словами ж Анісімова, запровадження подушного податку призвело до загального середнього підвищення податків не більш ніж на 16 % [22; с. 138].

Крім суто фінансового ефекту реформа призвела до суттєвої зміни в долі регулярної армії. Полки розміщувались безпосередньо серед тих самих селян, з яких стягувались податки на утримання солдатів і офіцерів, що ще більше розоряло населення [23; c. 54].

Соціальне значення податкової реформи полягало в тому, що вона стала найважливішою після Уложення 1649 р. віхою в розвитку кріпосного права в Росії. Подушна реформа поширила кріпосну залежність на прошарки населення, які все ще вважалися вільними (гулящі люди) або мали можливість отримати волю після смерті пана (холопи). Тепер і ті, й інші навічно ставали кріпаками. Важливий її наслідок полягав і в утворенні розряду державних селян, до якого ввійшли такі категорії населення, які нікому особисто не належали, тобто не перебували в кріпосній залежності, – чорносошні селяни Півночі, однодворці південних повітів, пашенні люди Сибіру і ясашні люди Середнього Поволжя, загальною чисельністю біля 1 млн. душ чоловічої статі. Державних селян зобов'язали понад подушний податок платити державі 40-копійчаний оброк. Вважалося, що саме таку феодальну ренту стягували з кожної чоловічої душі поміщики, монастирі і палацове відомство. Державні селяни фактично стали кріпаками держави [70; c. 258-259].

Третій аспект ревізії – поліцейський – полягав у введенні в країні паспортної системи. Її головне призначення полягало в посиленні боротьби із втечами. Кожен селянин, що не мав паспорта, або відпускного свідоцтва від поміщика, оголошувався втікачем, якщо його виявляли на території, віддаленій від постійного місця проживання більш ніж на 30 верст [71; c. 488].

Фіскальні реформи уряду Петра І наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст., незважаючи на їх незавершеність, в результаті призвели до зміцнення бюджету держави, а 53 % прибутку давав подушний податок [19; c. 295]. Про непосильний тягар подушного податку, що значно перевищував платоспроможність населення, свідчили величезні недоїмки, які щороку збільшувалися. Загальна сума недоїмок з 1720 до початку 1726 р. досягла 3,5 млн. рублів при щорічному подушному окладі в 4 млн. На думку Анісімова, було очевидно, що розорення як наслідок війн і реформ мало хронічний характер [21; c. 480]. За словами Мілюкова, „ціною розорення країни Росія була возведена в ранг європейської держави” [37; c. 213]. На нашу думку, зважаючи на подані вище дані, можна погодитися з твердженнями цих дослідників, враховуючи й те, що за різними оцінками важкість податків порівняно з допетровським часом зросла в три-вісім разів, а за час правління Петра І загинула 1/5 населення. Ресурси для ведення війн і здійснення реформ Петро І отримував в основному за рахунок податків і повинностей з народу і значною мірою саме завдяки цьому Росія була введена до кола європейських держав.

Першочерговою реформаторською справою Петра І, найтривалішою і найважчою як для нього самого, так і для народу була військова реформа. Основним її змістом стали: запровадження в якості джерела комплектування збройних сил єдиної рекрутської повинності; створення однотипної організації військ, озброєння і обмундирування; запровадження єдиної системи воєнного навчання і виховання, регламентованого уставами; централізація військового управління [44; c. 23].

Варто зазначити, що вже в другій половині XVII ст. відбувалася значна модернізація російської армії. З’явилися перші регулярні частини, були перекладені зарубіжні воєнні устави і настанови. І все ж на початку XVIII ст. військові сили Росії значно відставали від армій передових країн Європи, і Нарвська поразка це прекрасно підтвердила [49; c. 411].

Основу російської армії в той період складали дворянське ополчення і стрілецьке військо, які характеризувалися низькою боєздатністю і ненадійністю, відсутністю єдиного управління. Флоту в Росії не було [66; c. 83]. Петро І повністю реформував військові сили країни. На нашу думку, він почав створення нової армії і флоту ще в юності. Це були „потішні полки” – Преображенський і Семеновський, засновані в 1687 р., а також Перший московський полк Лефорта і Бутирський полк Гордона, укомплектовані на „регулярній” основі. Саме вони стали прообразом тієї армії, яку почав створювати Петро І напередодні і особливо на початковому етапі війни з Швецією. Сигналом до створення регулярних полків як основних став розпуск в 1699 р. стрілецьких полків після придушення їхнього бунту 1698 р. [21; c. 101-102].

За словами Павленка, початок формуванню регулярної армії було покладено указами від 8 і 17 листопада 1699 р., що визначили джерела комплектування нових полків. Перший з них запрошував на службу добровольців з числа незакріпачених людей. Іншим джерелом комплектування армії було залучення на службу так званих даточних людей (в основному холопів) за указом від 17 листопада 1699 р. Він дав початок рекрутській системі, за якої на службу в армію залучався один рекрут від визначеної кількості селянських і посадських дворів. Кількість дворів не була постійною величиною. В результаті з добровольців і даточних було сформовано 29 піхотних і 2 драгунських полки загальною кількістю 32 000 чол. [71; c. 102].

З 1705 р., указом від 20 лютого, уряд робить наступний крок – припиняє прийом у „вольницю” і переходить до набору в так звані рекрути безпосередньо з сільського населення. З цього часу почали проводитися примусові систематичні набори з точною розкладкою по дворах: кожні 20 дворів повинні були давати рекрута у віці від 15 до 20 років [34; c. 35]. Всі солдати повинні були служити довічно. Нова система набору поклала збройні сили країни на постійну основу. Відтоді вся російська армія ставала регулярною, тобто формувалася з людей, для яких армійська служба на все життя ставала професією [49; c. 411].

Рекрутчина викликала постійний опір народу. Спостерігалися масові втечі тільки що набраних рекрутів. І все ж така система відразу збільшила чисельність російської армії. За Петра І було проведено 53 рекрутських набори. З 1699 по 1714 р. таким чином було мобілізовано близько 300 тис. чол. [35; c. 16]. Відразу ж після Нарвської поразки була ліквідована дворянська помісна кіннота і замість неї почали енергійно створювати регулярну кавалерію. Кількість драгунських полків зросла до 10. Значна увага приділялась артилерії. Зброю стали відливати за „кресленнями”, чітко встановлених калібрів. Був створений артилерійський полк, що обслуговував польову артилерію [51; c. 244].

Невдовзі стали необхідними інженерні війська. Часом їх народження вважається лютий 1712 р., коли Петро І затвердив штати мінерної роти (виникла в 1702 р.) і команди понтонерів (з’явилися в 1704 р.). В тому ж році утворюється і „Полк воєнних інженерів” [66; c. 84].

Стабілізація складу польових військ була досягнута в штатах 1711 і 1720 рр. Польова армія включала два гвардійських, п’ять гренадерських, 35 піхотних, 33 драгунських і один артилерійський полк. Поряд з польовою армією відбувалася реорганізація гарнізонних військ, які несли внутрішню службу і були резервом і запасом для польових військ. На кінець 1725 р. польова армія нараховувала близько 130 тис., гарнізонні війська і ландміліція – близько 80 тис., іррегулярні і українські частини – до 110 тис. чол. [51; c. 244].

Новий порядок комплектування військ рядовими змусив переглянути питання про підготовку офіцерських кадрів. Спочатку на перших ролях тут були іноземні командири, але до кінця царювання Петра І майже всі вони були замінені власними кадрами [62; c. 68]. До початку XVІІІ ст. дворяни з’являлись на епізодичні огляди і брали участь у походах. Тепер же вони були зобов'язані нести довічну військову службу. Після оглядів дворян записували в полки, а потім, по закінченню ними терміну солдатської служби, призначали в офіцери. Дворяни проходили „солдатську школу” у гвардійських полках. Для підготовки ж артилерійських та інженерних кадрів були відкриті спеціальні школи. Петро І забороняв призначати прямо в офіцери „дворян, которые не будут в солдатах”. Унтер-офіцерські кадри готували гарнізонні школи [51; c. 243]. За словами дослідника Рабіновича, офіцерами могли стати не тільки дворяни, але й представники інших станів. Перед завершенням Північної війни лише 61,9 % офіцерів походили з російських дворян, причому в піхоті вони складали 52,2 %, а в кавалерії – 71 % командного складу [77; c. 170].

Було вдосконалено медичне забезпечення російської армії. В першій чверті XVIII ст. з’явилися постійні військові госпіталі і різні тимчасові лікувальні заклади [43; c. 63].

Значну увагу уряд звертав на переозброєння армії. Піхота отримала кращі в Європі гладкоствольні рушниці єдиного калібру, із злегка зігнутим прикладом і суцільнометалевим штиком. Гренадерські роти забезпечувались гранатами, а на озброєнні піхотного полку були дві трьохфунтові гармати і чотири легкі мортири. Таким чином, піхота могла вести як дальній, так і ближній бій, брати участь в штикових атаках. Драгуни озброювались карабінами, довгими пістолетами і палашами. До того ж одна рота в драгунському полку мала гранати. Все це дозволяло вести бій у кінному і пішому строю. На озброєнні польової артилерії були трьох-, чотирьох-, шести- і дванадцятифунтові гармати, однопудові і двохпудові мортири, чвертьпудові і півпудові гаубиці, що стріляли ядрами і бомбами [66; c. 84].

В армії була запроваджена єдина форма одягу. Піхотні полки були одягнуті в зелені каптани і чорні капелюхи, кавалерійські – в сині каптани і чорні капелюхи [51; c. 246].

Петро І вперше в Європі запровадив систему польової підготовки, близької до бойової обстановки, суттєво змінив тактику бою. Російські настанови і устави відрізнялися простотою і лаконічністю. Для навчання солдатів і офіцерів були підготовлені інструкції „Статьи воинские”, „Учреждение к бою”, „Для военной битвы правила”. В 1716 р. був виданий „Устав воинский”, який мав всесторонній характер, узагальнив бойовий досвід російської армії, відобразив змінену організацію, тактику, систему навчання армії. Значну увагу в „Уставі” було приділено високим моральним і бойовим якостям російських солдатів і офіцерів. З метою зміцнення морального духу у військах була введена присяга [42; c. 199, 201]. Були засновані державні нагороди європейського типу – ордени, медалі і нагрудні портрети імператора, зокрема, орден Святого апостола Андрія Первозванного (1698) і Святої великомучениці Катерини (1714) [82; c. 32].

В процесі вдосконалення структури і організаційного устрою польової армії відбувалися зміни і органів її управління. До Петра І в Росії нараховувалось до 20 одних тільки військових приказів. На 1711 р. ця система спростилась. Місце декількох приказів зайняли Ближня канцелярія і Сенат. З 1718 р. всі військові питання почала вирішувати Воєнна колегія (президент – О.Д. Меншиков) [51; c. 247]. Польове управління здійснював штаб армії, що був допоміжним органом головнокомандуючого. Вищою тактичною одиницею був полк, який мав свій штаб. Полки об’єднувались в бригади, бригади – в дивізії [21; c. 106].

Щодо військово-морського флоту, то Петро І мріяв про нього ще в юності, будуючи свої перші „потішні” кораблі. Він вважав, що „всякий потентат, который едино войско сухопутное имеет, одну руку имеет; а который и флот имеет, обе руки имеет” [4; c. 65]. І на початку XVIII ст. за надзвичайно стислі терміни вперше в історії Росії був створений військово-морський флот.

Будівництво „першого флоту” Петра І – „воронезького”, або „азовського” – почалося у Воронежі в грудні 1695 – січні 1696 рр. Згідно з волею царя, 20 жовтня 1696 р. Боярська дума ухвалила історичне рішення: „Морским судам быть” [74; c. 117]. На першому етапі будівництва Азовського флоту (1697-1699 рр.), який можна назвати „кумпанським”, спорудження суден покладалось на населення шляхом створення компаній – „кумпанств”, в які об’єднувались світські і церковні власники земель і селян. Від перших вимагалось будувати і утримувати один корабель на кожні 10 000 дворів, від других – на кожні 8 000. Посадські люди, тобто в основному купці, повинні були забезпечити 14 кораблів. Всього за два роки слід було збудувати 52 військових кораблі [67; c. 64]. Проте перший етап будівництва Азовського флоту завершився невдачею. Причини цього полягали, на нашу думку, в поспішності будівництва, використанні сирого лісу, інших технічних недоліках, невисокій кваліфікації деяких майстрів-іноземців. Все це спричинило невисоку якість і недовговічність створеного флоту.

На зламі 1699-1700 рр. у Петра І почали формуватися основні контури другої суднобудівельної програми Азовського флоту. Цар відмовився від ідеї „кумпанського” суднобудування і перейшов до державного; остаточно зорієнтувався на англійську суднобудівну школу, яка з цього часу домінувала в російському суднобудуванні і готувала кадри російських майстрів; взяв курс на будівництво лінійного флоту; прийшов до ідеї концентрації суднобудівельних робіт на одній основній державній верфі; почав активне будівництво інфраструктури флоту, що включала комплекс гаваней і промислових підприємств, що забезпечували флот. Але й друга суднобудівельна програма Петра І не була реалізована: з 18 кораблів, що будувалися за нею протягом 12 років, лише 10 були збудовані, і тільки 3 з них дійшли до Азовського моря. А в 1711 р. воронезьке суднобудування було згорнуто.

В 1702 р. почалося будівництво флоту на Балтиці, де під час царювання Петра І змінилися ще чотири суднобудівельні „балтійські” програми. Перша – 1703 р. обмежувалась будівництвом 12 фрегатів, але був створений і значний галерний флот. Програма будівництва лінійного флоту з 27 кораблів від 50 до 80 гармат, 6 32-гарматних фрегатів і 6 шняв була прийнята після завоювання значної частини Прибалтики лише в кінці 1707 р. До 1707-1708 рр. головною була Олонецька (Лодейнопольська) верф, а пізніше – Петербурзька Адміралтейська (почала працювати в 1705 р.). З 1709 р. почалося будівництво основної військово-морської бази флоту – кронштадтської гавані і Кронштадту. В 1715 р. Петро І остаточно оформив третю „балтійську” суднобудівельну програму – програму форсованого будівництва могутнього лінійного флоту з ядром із 64–88-гарматних кораблів. Основний її стратегічний напрям зберігся і в четвертій програмі (1717 р.).

За словами дослідника Петрухінцева, в процесі будівництва флоту не вдалося уникнути багатьох помилок. Як і раніше, використовувався сирий ліс, і судна фактично починали загнивати ще на стапелях. Вони були боєздатні не більше 9-10 років [74; c. 120, 123-126]. Проте наприкінці царювання Петра І його флот став господарем Балтійського моря. В 1725 р. російський Балтійський флот складався із 32 лінійних кораблів, 16 фрегатів, 8 шняв, 85 галер і більше 300 гребних суден. На флоті служило 28 тис. моряків.

Комплектування флоту особистим складом здійснювалось, так само як і в армії, на основі рекрутської системи. Серед офіцерів і морських спеціалістів спочатку переважали іноземці, але поступово вони замінювалися власними кадрами, які готувалися в спеціальних військово-морських школах (морехідних училищах, Школі математичних і навігаційних наук, Морській академії). Широко практикувалась відправка молодих дворян для навчання морській справі закордон [66; c. 85].

Петро І і тут запровадив нововведення в тактику бою: атаку легкими галерами важких лінійних кораблів противника з наступним абордажем і рукопашним боєм на борту ворожих суден. Бойова підготовка особистого складу флоту регламентувалася спочатку „Инструкцией и артикулами военными, надлежащими российскому флоту” і „Артикулом корабельным”, а потім „Уставом морским” 1720 р. В „Уставі” значна увага приділялася моральному вихованню моряків [80; c. 8].

Управління флотом здійснював спершу Приказ адміралтейських справ, потім Воєнна морського флоту канцелярія, а з 1718 р. – Адміралтейська колегія (президент – Ф.М. Апраксін) [51; c. 248].

Таким чином, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. Петро І здійснив податкові та військові перетворення, які суттєво вплинули на становище Російської держави. В результаті податкових перетворень відбулося значне зростання податків і повинностей, подвірне обкладання було замінене подушним і введений єдиний прямий подушний податок. Все це призвело до значного погіршення становища російського народу, але одночасно збільшило державні прибутки і дало можливість отримати кошти для проведення інших реформ. В результаті військових перетворень були створені одні з найсильніших в Європі регулярні армія і військово-морський флот. За короткий час із сухопутної країни Росія перетворилася на могутню морську державу і зайняла одне із провідних місць у світі.

Розділ 3. Протекціонізм і меркантилізм у соціально-економічних реформах Петра І

Одне з провідних місць в перетвореннях Петра І зайняли соціально-економічні реформи. Вони в першу чергу диктувались інтересами армії, безкінечною війною. Наприкінці XVII ст. державна казна була порожня. В Росії нараховувалося близько двох десятків мануфактур. Їхньої продукції не вистачало навіть на задоволення державних потреб. Все необхідне ввозилось з-за кордону. Основна маса населення була зайнята в сільському господарстві, де панували кріпосницькі відносини. За рівнем свого соціального і економічного розвитку Росія значно відставала від західноєвропейських країн [51; c. 194]. Познайомившись із Західною Європою, де панувала політика меркантилізму, Петро І назавжди залишився зачарованим її промисловими успіхами. За словами Крип’якевича, він намагався піднести Росію до того самого рівня [59; c. 358].

Петро І був першим, хто став активно і масштабно проводити в Росії політику меркантилізму і протекціонізму. Меркантилізм – це торговельна політика, яка полягала в тому, щоб держава постійно мала додатній торговельний баланс з іншими країнами. Це означало, що вартість експорту повинна була перевищувати вартість імпорту. Прибуток йшов в казну. Політика протекціонізму полягала в тому, щоб у сфері торгівлі митними зборами захистити і підтримати молоду російську промисловість, особливо ті її галузі, які вели конкурентну боротьбу на російському ринку з іноземними товарами (наприклад, металургійну, суконну, парусно-полотняну, шовкову, шкіряну, паперову та інші) [49; c. 409].

В роки царювання Петра І в Росії відбувся різкий економічний стрибок. Промислове будівництво проходило небаченими темпами: за 1695-1725 рр. виникло не менше 200 мануфактур різного профілю, тобто в десять разів більше, ніж їх було наприкінці XVII ст. (перелік мануфактур і місць їх розміщення дивитися в додатку Б). На думку Анісімова, найхарактерніша особливість економічного буму початку XVIII ст. полягала у провідній ролі держави в економіці, її активному і глибокому проникненні в усі сфери господарського життя [48; c. 188].

Петро І відразу почав із створення важкої промисловості – металургії, гірничої справи, суднобудування. Від 1696 р. почалося інтенсивне освоєння незліченних природних багатств Уралу, пошуки руд. Там, де їх знаходили, будували підприємства, причому дуже швидко. За перші 5 років було побудовано 11 металургійних заводів. Виникло два нових металургійних райони: Уральський і Олонецький. Була налагоджена також виплавка міді і срібла. Виплавка чавуну з 150 тис. пудів в 1700 р. зросла до 800 тис. пудів в 1725 р., що дозволило з 1722 р. почати експорт заліза. З 1712 р. Росія перестала закуповувати в Європі зброю. Розвивалася і легка промисловість. Були побудовані і розширені текстильні, полотняні, канатні, шкіряні, паперові, суконні, ґудзикові, капелюшні, скляні та інші мануфактури [33; c. 73].

Розподіл мануфактур за виробничим призначенням був дуже нерівномірним. Суттєво переважали мануфактури металургійні (69 – близько 34 % загальної кількості), текстильні (32 – 17 %) і лісопильні (23 – 11 %). Далі йшли порохові (17 – 8 %), шкіряні (14 – 7 %), склянні (10 – 5 %), паперові (6 – 3 %) [26; c. 204].

В організації промисловості, особливо в перші роки XVIII ст., держава максимально використала всі свої переваги. Централізоване управління дозволяло оперативно і раціонально визначити район розміщення, масштаби виробництва, способи забезпечення його всім необхідним. Більшість підприємств спочатку будувались за рахунок казни, потім значна їх частина на пільгових умовах була передана в приватні руки. На будівництві підприємств використовували дешеву працю місцевого населення, з нього ж набирали низькооплачуваних некваліфікованих робітників. Для організації виробництва залучали досвідчених спеціалістів – як росіян, так і іноземців. Готова продукція переважно йшла на потреби казни, для чого, власне, і створювалась мануфактурна промисловість [21; c. 126-127]. В цілому ж, на думку Баггера, мануфактурна політика Петра І сприяла тому, що російська економіка змогла подолати відсталість, хай навіть тимчасово [24; c. 85].

Указ Петра І 11 березня 1700 р. проголосив монетну реформу, яка полягала у зменшенні частки срібла у монеті і карбуванні дрібної мідної монети. Вона принесла державній казні величезний дохід. Лише за три роки – з 1701 по 1703 – він становив близько 3 млн. рублів. Однак, разом з тим курс рубля впав і різко зросли ціни на товари [35; c. 23].

Пильну і постійну увагу приділяв Петро І розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі Росії. Створюючи власну промисловість, держава створювала (точніше – різко посилювала) і власну торгівлю, прагнучи отримати максимум прибутку з ходових товарів всередині країни і експортних товарів при продажі їх за кордоном. Держава захоплювала торгівлю примітивним, але дуже ефективним способом – введенням монополії на заготівлю і збут визначених товарів, причому коло таких товарів постійно розширювалося. Серед них були сіль, льон, юхта (шкіра), прядиво, хліб, сало, віск та багато інших. Особливого значення набула монополія на продаж товарів за кордон. Встановлення державної монополії призводило до волюнтаристського підвищення цін на ці товари всередині країни, а найголовніше – до обмеження, регламентації торгової діяльності російських купців. Наслідком став розлад, дезорганізація вільного, заснованого на ринковій кон’юнктурі торгового підприємництва. У переважній більшості випадків запровадження державної монополії означало передачу права продажу монополізованого товару конкретному відкупнику, що вело до численних зловживань.

Крім того, відбувалося різке посилення прямих податків і різноманітних казенних „служб” з купців, насильницьке створення торгових компаній, примусові переселення купців (як і інших прошарків населення) в Петербург, а також адміністративне регулювання вантажопотоків, коли купцям вказувалось, в яких портах і якими товарами вони можуть торгувати, а де це робити категорично заборонено. Все це призвело до розорення найбільш заможної групи російського купецтва – „гостинной сотни” [48; c. 189-190].

Приєднання Прибалтики створило сприятливі умови для піднесення зовнішньої торгівлі Росії. Раніше основним портом, через який здійснювались зовнішньоторговельні зв’язки із Західною Європою, був Архангельськ. Уряд Петра І прагнув перевести зовнішню торгівлю на новий, коротший шлях. Для цього вводились обмеження в торгівлі через Архангельськ і заохочувався відпуск товарів через Петербург. Зокрема, в 1713 р. був виданий указ, який забороняв вивозити в Архангельськ із внутрішніх районів головні товари російського експорту – прядиво, юхту, щетину, соду і т. д. Ці товари повинні були направлятися в Петербург. Розвитку торгівлі сприяло і покращення шляхів сполучення, будівництво перших в Росії каналів, зокрема, Вишневолоцького [51; c. 201].

Серйозні зміни відбулися, на нашу думку, в системі феодальної власності. Указ про єдиноспадкування 23 березня 1714 р. завершив і юридично оформив злиття помість і вотчин в єдину „нерухому” спадкову власність. Таким чином відбулося формальне зміцнення земельної власності дворянства. Проте указ водночас обмежував право дворянина розпоряджатися цією власністю: заборонялось продавати і закладати її, а також ділити на частини між спадкоємцями [31; c. 4]. В указі про це говорилось так: „Кто имеет сыновей, и ему же аще хощет, единому из оных дать недвижимое чрез духовную, тому в наследие и будет; другие же дети обоего пола да награждены будут движимыми имении, которые должен отец их или мать разделити им, при себе как сыновьям, так и дочерям, колико их будет, по своей воли, кроме оного одного, который в недвижимых наследником будет…” [12; c. 235].

На думку дослідника Мавродіна, указ мав потрійну мету: попередити роздроблення дворянських земель, щоб не бідніли знатні роди; попередити падіння платоспроможності селянства; змусити дворян служити, оскільки ті, хто не отримав маєтків, „не будут праздны, ибо принуждены будут хлеба своего искать службою, учением, торгами и прочим”. Петро І зобов’язав усіх дворян нести постійну, обов’язкову, довічну службу в регулярних армії і флоті, в апараті влади і управління [62; c. 142].

Не забув Петро І і про сільське господарство. Хоча в цій галузі, на нашу думку, його реформаторська діяльність була менш успішною, але й тут можна відмітити деякі зрушення, зумовлені розвитком промисловості і збільшенням попиту на сільськогосподарську сировину. Продукція сільського господарства збільшувалась, але шляхом не інтенсивним, а екстенсивним – перш за все за рахунок розширення посівних площ і землеробського освоєння нових районів в Поволжі, Приураллі, Сибіру, на півдні країни; покращення знарядь праці і культури землеробства відбувалося дуже повільно.

Указ 1715 р. передбачав сіяти льон і коноплі в усіх губерніях країни, до того ж посіви цих культур в старих льонарських районах повинні були збільшитися вдвічі. Цар піклувався про розширення посівів і посадок тютюну, тутового дерева, винограду, фруктових дерев і лікарських рослин, розведення нових порід худоби: овець-мериносів, холмогорської рогатої худоби, коней. Виявлялось піклування про облік і збереження лісів. Для досягнення вищої продуктивності праці особливим указом був запроваджений збір хліба косами і граблями замість жнив серпами [28; c. 134].

Приблизно з кінця 10-х рр. XVIII ст., коли в успішному завершенні Північної війни ніхто не сумнівався, Петро І пішов на суттєву зміну торгово-промислової політики. Суть змін полягала в запровадженні різноманітних заходів заохочення торгівлі і приватного промислового підприємництва. Особливого поширення набула практика передачі державних підприємств (особливо збиткових для казни) приватним власникам або спеціально створеним для цього компаніям, а також будівництво приватних мануфактур. Новими власниками ставали переважно купці, менше дворяни, іноземці, селяни. Вони отримували від держави численні пільги: безвідсоткові кредити на декілька років, право зарахування в компанію будь-якого підприємця, безмитний продаж товарів, висока (в порівнянні із звичайною) ціна при купівлі товару казенним відомством і т. д. [48; c. 191]. Восени 1719 р. була ліквідована монополія на торгівлю більшістю товарів, тобто фактично була проголошена свобода торгівлі [26; c. 237].

Але заохочуючи приватне підприємництво, роблячи поступки купцям і промисловцям, держава зовсім не збиралася усуватися з економіки. Компанії в основному створювались урядом в примусовому порядку. Уважно вчитавшись в умови організації або передачі мануфактур, ми побачимо, що компанія не володіє правами справжнього власника капіталістичного підприємства. За словами Анісімова, вона здійснює лиш варіант своєрідної оренди, умови якої чітко визначаються державою, яка має право їх змінити, аж до повернення в казну відданого заводу і навіть конфіскації побудованого за свій рахунок. Головним обов’язком підприємця було своєчасне виконання казенних замовлень.

В ході державної реформи 1719-1724 рр. були створені центральні органи управління торгівлею і промисловістю: Берг-Мануфактур-колегія (в 1722 р. вона розділилася на дві – Берг- і Мануфактур-), Комерц-колегія, Головний магістрат. До цього часу подібних установ Росія не знала. Ці бюрократичні установи стали інститутами державного регулювання національної економіки, органами, що здійснювали торгово-промислову політику петровського самодержавства на основі меркантилізму і протекціонізму [21; c. 282, 276].

Берг-колегія керувала гірничою справою. Її регламент отримав назву Берг-привілею (10 грудня 1719 р.) і визначав пільги і привілеї власників металургійних заводів. Берг-колегії надавалось право „единым судиею быти над всеми к тому принадлежащими делами и особами, чтоб никаким образом губернаторы, воеводы, ниже прочие поставленные начальники в рудокопные дела вступали и мешалися… Сей Берг-коллегиум будет впредь объявлять указами и учреждениями, коим образом те рудокопные дела наилучше и совершенно произведены быть могут” [1; c. 238]. Колегія здійснювала обов’язковий контроль за результатами діяльності рудознавців, давала дозвіл на будівництво заводів, встановлювала ціни на продукцію, здійснювала загальний контроль за виробництвом і збутом товарів, їй належала вся адміністративна і судова влада над підприємцями і працюючими людьми [71; c. 446]. Берг-привілей дозволив всім і кожному знаходити, добувати і обробляти метали і мінерали, засновувати заводи як на власних, так і на чужих землях. Підприємці лише повинні були платити землевласнику 32-у частину прибутку [35; c. 50-51].

Мануфактур-колегія відала підприємствами легкої промисловості. Вважаємо, що її регламент (грудень 1723 р.) свідчив про те, що влада цієї колегії по відношенню до мануфактуристів була такою ж, як і влада Берг-колегії над власниками заводів. Мануфактур-колегія повинна була всіляко сприяти підприємництву в легкій промисловості, „прилежное о том старание иметь, каким бы образом вновь такие и иные куриозные художества в империю Российскую вводить… и тех людей, которые мануфактуры и фабрики производить похотят, надлежащими привилегиями снабдить” [8; c. 243].

Комерц-колегія відала всіма торговими справами. Вона займалася так званою „комерцією”, тобто забезпеченням комерційного мореплавання, веденням митних справ, правовою стороною торгівлі, регулюванням вантажопотоків і т. п. [21; c. 277].

Для управління містами в 1720 р. був створений Головний магістрат, який повинен був піклуватися про ріст і процвітання торгівлі, ремесла, промисловості. Йому підлягали міські магістрати. Згідно регламенту Головного магістрату, прийнятого 16 січня 1721 р., міське населення було розподілене на „регулярних” і „нерегулярних” громадян. До перших належали купці і ремісники, які мали право голосу, до других – „подлые люди, обретающиеся в наймах и в черных работах”, тобто міські низи, позбавлені права брати участь у виборах органів міського самоврядування [52; c. 324-325]. Крім того, всі „регулярні” громадяни поділялися на дві гільдії: в першу входили знатні купці, міська інтелігенція (лікарі, аптекарі, живописці, шкіпери), деякі ремісники (іконники, золотарі, сріблярі), в другу – дрібні торговці і ремісники. Особливе становище в містах займали власники мануфактур і купці, що вели зовнішню торгівлю. Вони підкорялись колегіям, були звільнені від міських повинностей і податків [51; c. 209-210]. Міські ремісники були об’єднані в цехи.

Варто зазначити, що незважаючи на розвиток мануфактури, основну масу товарів широкого вжитку продовжувало постачати ремісниче виробництво, в якому відбулися значні зміни. Підвищився технічний рівень ремісників, з’явилися нові галузі: виробництво перук, позументів, карет, галантереї і т. д. [50; c. 287]. За указом 1722 р. майстри кожної спеціальності складали цех, вибирали старшин, які наглядали за якістю виробів і прийомом в майстри. Термін учнівства становив сім років, після чого учень переходив у підмайстри і залишався ним протягом двох років. В Москві, наприклад, в 20-х рр. нараховувалось 146 цехів, куди входило 6,8 тис. чол. [51; c. 200].

Промисловість, що бурхливо розвивалася, пред’являла значний попит на робочу силу. Специфічною рисою російських мануфактур стало широке використання примусової праці. Під час Північної війни держава і власники мануфактур забезпечували підприємства робочими руками по-різному: використовувалась і вільнонаймана робоча сила, основним резервом якої була категорія „вольных и гулящих” (серед них було багато селян-втікачів), і так звані „приписные” селяни, які жили, як правило, в околицях заводів і відпрацьовували на них свої державні податки, і злочинці, прислані в покарання на мануфактури. Важливо при цьому відзначити, що найбільш кваліфіковану постійну частину робітників складали вільнонаймані. Взагалі проблеми найму не існувало.

Однак наприкінці 10 – на початку 20-х рр. відбулися важливі перетворення соціального характеру: була різко посилена боротьба із втечами селян, почалося масове повернення втікачів попереднім власникам, був здійснений подушний перепис населення, який закріпив і посилив кріпосне право, оголосив поза законом категорію Ошибка! Ошибка связи., запровадив паспортну систему. Все це відразу ж відобразилося і на промисловості. Почала відчуватися нестача робочих рук [48; c. 193-194].

Вважаємо, що в зв’язку з цим 18 січня 1721 р. Петро І підписав указ, який дозволяв приватним мануфактуристам, незалежно від їхньої соціальної належності, купувати на свої заводи кріпосних селян (вони стали називатися „посессионными”), щоб використовувати їх на заводських роботах, „токмо под такою кондициею, дабы те деревни всегда были уже при тех заводах неотлучно. И для того, как шляхетству, так и купечеству, тех деревень особо без заводов отнюдь никому не продавать и не закладывать, и никакими вымыслы ни за кем не крепить, и на выкуп таких деревень никому не отдавать…” [13; c. 240]. На думку Анісімова, цей указ знаменував собою рішучий крок до перетворення промислових підприємств, на яких зароджувався капіталістичний лад, на підприємства кріпосницькі, на різновид феодальної власності – своєрідну вотчинну мануфактуру. В соціальній структурі російського суспільства не було місця новим групам населення. Робітник сприймався як кріпосний селянин власника мануфактури [48; c. 194-195].

Указ 28 травня 1723 р. регулював порядок прийому на роботу людей, які не належали власнику чи не були „приписані” до даного заводу. Всім їм доводилось або отримати у свого поміщика дозвіл працювати тимчасово („отходник” з паспортом), або потрапити в число втікачів, „беспашпортных”, які підлягали арешту і негайному поверненню поміщику. Таким чином, кріпосницькі відносини стали з самого початку основою петровської промисловості і перетворились в найсильніше гальмо її розвитку [44; c. 26].

24 січня 1722 р. був виданий Табель про ранги – один із найважливіших документів російської історії. В його розробці головну роль відіграв Петро І. Табель вводив нову ієрархію чинів, які можна було отримати завдяки особистій службі, піднімаючись поступово від чину до чину. Всі посади були розподілені на три паралельних ряди посад воєнних (в тому числі сухопутних, гвардійських, артилерійських, морських), статських і придворних і кожен ряд розділений на 14 рангів, або класів, починаючи від фендрика до генерал-фельдмаршала (в армії), від корабельного комісара до генерал-адмірала (на флоті) і від колезького реєстратора і комісара до канцлера (в цивільних установах) (повний перелік всіх чинів (крім придворних) і головних посад кожного класу дивитися в додатку В) [34; c. 37].

На місце попередньої аристократичної ієрархії породи і родовідної книги Табель поставив бюрократичну ієрархію заслуги і вислуги. В одній із статей, приєднаних до Табеля, було спеціально роз’яснено, що знатність роду сама по собі без служби нічого не означає і не створює людині ніякого становища: „однакож мы для того никому никакого ранга не позволяем, пока они нам и отечеству никаких услуг не покажут, и за оныя характера не получат…” [9; c. 89].

Разом з тим Табель про ранги надавав можливість отримати дворянство вихідцям з інших станів. Ті, хто отримував чини 14-9-го рангів, ставали дворянами, але не могли передавати дворянський титул у спадок. Ті, хто дослужився до 8-го рангу, отримували спадкове дворянство: „Все служители российские или чужестранные, которые 8 первых рангов находятся, или действительно были: имеют оных законные дети и потомки в вечные времена, лучшему старшему дворянству во всяких достоинствах и авантажах равно почтены быть, хотя б они и низкой породы были…” [9; c. 89]. В армії цього добивалися ті, хто дослужувався до 12-го рангу. Однак перебільшувати ці можливості не варто: щоб стати дворянином, потрібно було десятиліттями тягнути службову лямку, служити й прислужувати [78; c. 460].

На думку дослідника Водарського, запровадження Табелю про ранги оформило дворянство як стан. Табель встановлював для дворян новий порядок проходження служби, зобов’язував всіх служити і оголосив службу єдиним джерелом отримання відповідного рангу і його наступного підвищення [32; c. 69].

Щодо економічних реформ, то в 1724 р. був ведений митний тариф, що був вершиною протекціоністської політики уряду. Розмір мита на закордонні товари був у прямій залежності від здатності вітчизняних підприємств задовольнити потреби внутрішнього ринку: чим більше тих або інших товарів випускали російські мануфактури, тим вище мито стягали при ввозі таких товарів із-за кордону. Найвище мито в розмірі 75 % від вартості стягали з заліза, парусини, шовкових тканин, тютюнових люльок, голок та ін. 50% стягали з полотна, оксамиту, карт і т. ін. Нижчим митом у 25 % обкладалися товари, які в Росії хоч і виготовляли, але не в достатній кількості, наприклад, вовняні тканини, канцелярський папір та ін., і „хотя за такою пошлиною из-за моря и вывозить будут, однакож дешевою ценою в России из лавок продавать не могут и сим образом русским товарам продажа будет способнее” [11; c. 56]. Мінімальне мито 20 і 10 % брали з товарів, яких в Росії не виробляли.

З товарів, які вивозили з Росії, здебільшого стягували низьке (3 %) мито. Винятком було високе заборонне мито на шкіри, лляну пряжу, „для того, что потребны на российские фабрики”. Мито на невичинені шкіри дорівнювало 37,5 %, на вичинені – 3 %, а на чоботи – 1 % [52; c. 333]. Для російських купців мито знижувалось в три рази, якщо вони ввозили або вивозили товари на власних суднах. Цим заходом цар прагнув зацікавити російських купців в обзаведенні власними торговими кораблями і тим самим подолати традиційну залежність зовнішньої торгівлі Росії від іноземних купців.

На думку Павленка, запровадження заступницького тарифу спричинило два наслідки, що діяли у протилежних напрямках: з одного боку, високі тарифи оберігали молоду вітчизняну промисловість від напливу на внутрішній ринок виробів західноєвропейських мануфактур і тим самим допомагали їй стати на ноги, але з іншого – вони, захищаючи власників російських мануфактур від конкуренції із-зовні, прирікали вітчизняну промисловість на застій, вбивали зацікавленість у підвищенні якості виробів. Справа в тому, що якість вітчизняних виробів не витримувала порівняння з якістю виробів західноєвропейських мануфактур [71; c. 544]. Тим не менше, вважаємо, що захисний тариф, як і надання мануфактуристам монополії на виробництво деяких виробів, на початковому етапі становлення вітчизняної промисловості здійснив благотворний вплив на її розвиток.

Результати застосування нового тарифу виявилися досить швидко. В 1726 р. вивіз товарів на суму 4,2 млн. рублів вдвічі перевищував ввіз (дивитися додаток Г). З Росії вивозили переважно сільськогосподарські товари: льон, пряжу, шкіри, щогловий ліс, канати, поташ. Нове в структурі російського експорту полягало в продажу за кордон виробів молодої промисловості: заліза і полотна. В імпорті значне місце займали дорогі сукна, шовкові тканини, виноградні вина, кава, прянощі, ювелірні вироби, фарфор, кришталь та інші предмети розкоші, а також матеріали, необхідні для російської промисловості, наприклад, фарбувальні речовини [51; c. 201]. За словами Буганова, в результаті прийнятих урядом заходів залежність Росії від імпорту або суттєво зменшилась, або припинилась [28; c. 133]. Але створити значний російський торговий флот не вдалося: 3/4 зовнішньої торгівлі залишалось в руках іноземних купців [46; c. 70].

Значно активізувалася торгівля із Західною Європою, де найбільш активними торгівельними партнерами Росії були Англія та Голландія. Центр зовнішньої торгівлі перемістився з Білого моря на Балтійське. Так, в 1725 р. в Петербург прибуло більше 900 іноземних кораблів. На нього припадало біля 60 % вивозу всіх товарів Росії за кордон. Активно брали участь в зовнішній торгівлі й інші балтійські порти: Виборг, Рига, Нарва, Ревель, а на долю Архангельська залишалось лише близько 5 % зовнішньоторгівельного обороту Росії. Розширились і торгівельні зв’язки зі Сходом (Персією, Китаєм, Середньою Азією). Тут торговими воротами стала Астрахань [50; c. 286].

Таким чином, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. Петро І провів значні соціально-економічні реформи, засновані на ідеях протекціонізму і меркантилізму. В результаті відбулося значне зростання промисловості і торгівлі, багато в чому було подолано техніко-економічну відсталість Росії. Проте економічний розвиток значно гальмувався пануванням кріпосницьких відносин і надмірним втручанням держави в усі сфери життя суспільства. Значні зміни відбулися в соціальній структурі. В результаті перетворень змінився статус всіх суспільних станів. Проте всі вони повинні були служити державі.

Розділ 4. Європеїзація російської культури

Створення образу нової Росії, на що націлився Петро І в період свого правління, було неможливо без серйозних змін в сфері культури. Вже починаючи з кінця XVII ст. до цього підштовхувало Росію саме життя. Загальна культурна відсталість країни ставала дедалі очевиднішою. Росія практично не мала власних науки і університетської освіти. В той же час реформи, розпочаті петровським урядом у сфері державного устрою, економіки, військової справи, спонукали до загального піднесення культури країни, появи в Росії прошарку людей, що володіли знаннями, культурою, досвідом на сучасному для тодішньої Європи рівні [49; c. 419].

На зміну настороженому, а інколи й ворожому ставленню до всього західноєвропейського приходить пора зближення із Заходом і початок європеїзації Росії. Сам цар двічі надовго виїздив до Західної Європи (в 1696-1697 та 1716-1717 рр.), звертаючи увагу геть на все – від будівництва кораблів до поголених облич [40; c. 673]. Настільки масштабна зустріч російської культури з культурою Заходу відбулася вперше. Петро І побачив західноєвропейську цивілізацію у всій її військовій і культурній могутності. Він вивіз з Європи не тільки знання, враження, але й ідею, яку для себе формулював украй просто: щоб зробити Росію настільки ж сильною, як і великі держави Європи, необхідно якнайшвидше перейняти у Заходу все необхідне [76; с. 120].

Вектором змін став рух на Захід, в сторону „подібності” на Європу. За словами дослідника Запєсоцького, ціль Петра І полягала в перетворенні релігійно орієнтованої середньовічної культури на сучасну, світську, засновану на ідеях Просвітництва. Проте Петро І почав переймати не тільки дійсно потрібні і корисні науково-технічні досягнення, знання, спосіб життя і навіть спосіб мислення, але й те, що для Росії, багато в чому не готової до європейських нововведень, було безглуздим, шкідливим і навіть згубним. Крім того, часто нововведення насаджувались вкрай жорстокими методами, насильно ламались морально-етичні і релігійні норми і традиції, які панували в той час в російському суспільстві [45; c. 69, 71].

Зближення із Заходом вимагало, за переконанням Петра І, змін у зовнішньому вигляді російських людей для того, щоб вони нагадували собою європейців. Тому на наступний день після повернення з Європи в 1698 р. цар почав особисто обрізувати бороди у бояр, а згодом і укорочувати їх довгополі каптани. Перший указ про гоління борід, що зберігся, був оприлюднений 16 січня 1705 р. Він наказав всім, крім духовенства і селян, голити бороди і вуса, а з тих, хто не хотів, призначалося стягувати особливий і досить значний податок [41; c. 538]. Для виконання указу про гоління борід були відправлені спеціальні „брадобреи”, які голили бороди всім без розбору. Запроваджувалися й перуки.

4 січня 1700 р. Петро І видав указ про носіння європейського костюма. Наступні укази 1700 і 1701 рр. підтверджували і доповнювали його. Як чоловіки, так і жінки повинні були носити одяг і взуття європейських зразків (угорських, французьких, німецьких) [60; c. 26]. Російський костюм носити заборонялось: „Всяких чинов людям московским и городовым жителям… кроме духовного чина и пашеных крестьян носить платья немецкие верхние саксонские и французские, … а русского никому не носить и на русских седлах не ездить, а мастеровым людям не делать и в рядах не торговать” [37; c. 206].

Іноземна мода зустрічала невдоволення в суспільстві. Обурення народу викликало й ще одне нововведення, запозичене Петром І у англійців – тютюнопаління, яке раніше заборонялося розпорядженням самого Патріарха, бо вважалося справою „нечистою”. Однак цар, перебуваючи в Англії, подарував лордові Кармартену монопольне право на ввіз і торгівлю тютюном в Росії, після чого в країні і розгорнулася кампанія з привчання російського народу до тютюну. Поширювалася й мода на регулярне вживання спиртного [60; c. 26].

Указами від 19 і 20 грудня 1699 р. запроваджувалось ще два нововведення, які полягали в зміні літочислення в Росії. Замість візантійської системи, за якою лічба велася „від створення світу”, умовно від 1 вересня 5509 р. до н.е., Петро І наказав рахувати роки, як в Європі, від Різдва Христового і починати новий рік 1 січня, а не 1 вересня, як раніше. 1 січня 1700 р. Росія почала жити за новим календарем [58; c. 303]. Так в Росію прийшли ялинка, дід Мороз, січневі новорічні свята.

Взагалі за Петра І російське життя засяяло рядом нових свят і розваг. Крім традиційних святкувань, пов’язаних з іменинами і днями народження царя, цариці, їхніх дітей, з’явились і нові – день коронації Петра І, день царського одруження, а також щорічні свята, присвячені військовим і політичним успіхам царя. Обов’язковою частиною всіх цих торжеств були церковні служби, застілля, бали, феєрверки, масові гуляння.

Відбулися зміни й у відліку годин. Раніше доба ділилася від ранку і до вечора. Петро І запровадив новий, європейський, поділ – з полудня до півночі, тобто з 12 години дня до 12 години ночі.

Іншими ставали манери російських дворян і міщан, з’явився так званий „політес”, правила хорошого тону. Петро І всіляко заохочував вміння танцювати, вільно розмовляти іноземними мовами, фехтувати, володіти мистецтвом слова і письма. Все це змінювало образ вищих прошарків суспільства [49; с. 420, 421]. Справжнім посібником для молодих людей стала книга „Юности честное зерцало, или Показание житейскому обхождению, собранное из разных авторов” (1717 р.) невідомого автора. За Петра І вона друкувалася тричі. „Юности честное зерцало…” викладало правила поведінки молодих людей в сім’ї, в гостях, в громадських місцях і на службі. Кінцеві сторінки містили настанови для дівчат [73; c. 156-157, 158].

Петро І прагнув привчити росіян і до європейських розваг. З 1718 р. цар запровадив так звані асамблеї – прийняття з танцями й частуванням у домах багатих людей. Підданці під загрозою штрафів приходили на асамблеї разом із дружинами й дорослими дітьми, щоб танцювати й веселитись, вести ділові розмови. Тут повинна була панувати невимушена атмосфера [68; c. 408]. В асамблеях обов’язково брали участь жінки. За словами Єгера, цим самим Петро І поклав кінець затворництву російської жінки і вивів її у світ [41; c. 553].

Але цар всіма силами прагнув не тільки запровадити в російському суспільстві європейські звичаї, реформувати побут, але й підняти російську техніку і просвітництво на рівень європейських. Для цього він здійснив корінну реорганізацію і розширення системи освіти. Перш за все він запрошував в Росію велику кількість іноземних спеціалістів різного профілю, які виступали і в ролі вчителів. Їм надавалися великі вигоди з однією обов’язковою умовою: „учить русских людей без всякой скрытности и прилежно” [35; c. 52].

Широко практикувалось і відправлення російської молоді для навчання за кордон, головним чином в Німеччину, Голландію, Англію, Італію, Францію. Раніше подібні поїздки заборонялись, а тепер не тільки заохочувались, але й проводились в примусовому порядку. За указом 22 листопада 1696 р. вперше була відправлена група російських дворян (61 особа) в Голландію, Англію і Венецію „учиться всяким наукам”. Петро І особисто склав для них інструкцію, в якій виклав програму навчання. Головними предметами вивчення російських „студентів” були навігація і суднобудування [60; c. 23]: „Знать чертежи или карты морские, компас, также и прочие признаки морские. Владеть судном как в бою, так в простом шествии… Знати, как делати те суды…” [3; c. 256]. Результати навчання засвідчували іноземні вчителі в спеціальних дипломах.

Навчання російських людей за кордоном відбувалося й пізніше. З 1697 до 1725 р., за неповними даними, було відправлено не менше 26 груп волонтерів, не враховуючи індивідуальних поїздок, а загалом більше 1000 учнів. Спочатку молоді люди опановували переважно мореплавство, суднобудування, військову справу, але з часом за кордоном почали навчатися найрізноманітніших наук і ремесел. Тих, хто повертався на батьківщину, очікував важкий екзамен. В числі екзаменаторів був сам Петро І [71; с. 495].

Цар здійснив ряд практичних заходів і по створенню в Росії різних учбових закладів. Школа за Петра Великого створювалась, перш за все, як світська школа для підготовки професійно-технічних кадрів: інженерів, моряків, навігаторів, картографів, артилеристів, офіцерів. Богословські предмети в школах поступились місцем математиці, астрономії, геодезії, фортифікації, інженерній справі та іншим наукам. „Обмирщение” школи, переважання серед дисциплін, які в ній викладались, точних наук, на думку Павленка, є характерною рисою постановки освіти в петровські часи [70; с. 268].

Країна мала на той час єдиний навчальний заклад – Слов’яно-греко-латинську академію (1685 р.), яка носила богословський характер. За Петра І навчання в ній розширилося. Вона готувала перекладачів, справщиків (редакторів) книг для Печатного двору, викладачів [57; с. 45].

14 січня 1701 р. був виданий указ про відкриття в Москві Школи математичних і навігацьких наук, в яку передбачалося приймати дітей „всяких чинов”. В 1703 р. в ній навчалося 300, а в 1711 р. – 500 чол. В школі навчали арифметики, геометрії, тригонометрії, навігації і астрономії. Вчителями були російський математик Леонтій Магніцький, а також запрошені з Англії професор А.Д. Фарварсон і спеціалісти з морських наук Стефан Гвін і Річард Грейс. За словами Горощенової, Школа математичних і навігацьких наук стала прообразом інших навігацьких і геодезичних шкіл, які відкрилися дещо пізніше по всій Росії [38; c. 151, 152]. В 1705 р. в Москві відкрився середній навчальний заклад – гімназія Глюка, в якій основна увага приділялась вивченню іноземних мов, а також історії і філософії [60; c. 27].

Почались заняття в артилерійських та інженерних школах, медичному училищі, хірургічній школі, школі для навчання піддячих, школі перекладачів. При Олонецьких заводах і на Уралі були засновані гірничі школи, що готували кваліфіковані кадри для промисловості [51; с. 369]. В 1715 р. в Санкт-Петербурзі була заснована Морська академія, або Академія морської гвардії і московська Навігацька школа перетворилася у допоміжну при ній. Основним предметом в академії стало суднобудування [38; с. 153].

Мережа шкіл поповнилась відкритими в 1714 р. цифірними школами в губерніях. Діти дворян і піддячих вивчали в цих школах арифметику і основи геометрії, причому в ролі викладачів виступали випускники Навігацької школи. Для дворянських дітей навчання в цих школах було обов’язковим і стало для них своєрідною повинністю. В указі від 20 січня 1714 р. говорилося: „Послать во все губернии по нескольку человек из школ математических, чтоб учить дворянских детей, кроме однодворцов, приказного чина цыфири и геометрии, и положить штраф такой, что невольно будет жениться, пока сего выучится” [5; c. 212]. Вчителі в губернії були відіслані, але для них не завжди знаходились учні. Дітей в нові школи не висилали; їх набирали насильно і тримали під караулом; багато втекли. На кінець першої чверті XVIII ст. по губерніях було відкрито лише 42 цифірні школи з 2000 учнів. Діти духовенства проходили навчання в 46 єпархіальних школах, а діти солдатів – у гарнізонних школах [52; с. 342].

Навчальні заклади, створені за Петра І, нагадували казарму, а учні – рекрутів. Учнів, набраних до школи, тримали, як у в’язниці, боячись втеч, які траплялись неодноразово. Дисципліна була жорстока. Зокрема, в інструкції, даній Морській академії, вказувалося: „Для унятия крика и безчинства выбрать из гвардии отставных добрых солдат, и быть им по человеку во всякой коморе во время учения, и иметь хлыст в руках, и буде кто из учеников станет безчинствовать, оным бить, не смотря, какой бы он фамилии ни был” [46; c. 76]. По суті, цар насильно втягував Росію в просвітництво. Але, на нашу думку, незважаючи на всі труднощі й безладдя, перші світські школи дали немалу кількість освічених людей, які забезпечили проведення реформ, сприяли загальному піднесенню російської культури.

Великого значення у справі поширення знань в Росії Петро І надавав пресі і книгодрукуванню. Він поклав початок періодичній пресі. В грудні 1702 р. в Росії вийшла перша друкована газета „Ведомости о военных и иных делах, случившихся в Московском государстве и во иных окрестных странах”. При дворі Олексія Михайловича виходили в одному примірнику рукописні „куранти”, які повідомляли закордонні вісті тільки для царя і його близьких осіб і береглись як державна таємниця. „Ведомости” ж продавались всім бажаючим [52; с. 345-346]. Тираж газети сягав 2500 примірників. Спочатку вона виходила в Москві, потім її видання перейшло в Петербург. Але вона розповсюджувалась по всій Росії. В ній друкувалися укази царя, повідомлення про успіхи російської армії в Північній війні, російські і зарубіжні новини [49; с. 422].

Розвиток культури й необхідність її широкого розповсюдження викликали реформу друкованого шрифту. В 1708 р. замість попереднього церковнослов’янського складного шрифту був запроваджений новий, більш простий гражданський, який ввійшов у повсюдне застосування з 1710 р. Старим шрифтом продовжували друкуватися лише богослужбові книги. Староруські буквені позначення цифр були замінені арабськими цифрами ще в 1703 р. [51; с. 370].

З’явилися нові друкарні: в 1705 р. посадська людина Василь Кіпріянов відкрив першу приватну друкарню; чотири друкарні почали працювати в Петербурзі. За Петра І почалося друкування в широкому масштабі книг на світську тематику, починаючи від азбук, підручників і календарів і закінчуючи історичними творами і політичними трактатами.

Новим школам потрібні були підручники й навчальні посібники. Неодноразово видавались букварі, словники й посібники для вивчення іноземних мов, навчальна література з математики. Авторами підручників були не тільки іноземці, а й росіяни. Зокрема, учитель Слов’яно-греко-латинської академії Федір Полікарпов у 1701 р. видав „Букварь славянскими, греческими, римскими письмены учитися хотящим”. У 1703 р. вийшла „Арифметика, сиречь наука числительная” Леонтія Магніцького, яка була протягом півстоліття основним навчальним посібником з математики. Видавались посібники з спеціальних галузей знань. Крім навчальної і спеціальної літератури, друкарні друкували календарі, на які серед читачів був великий попит [52; c. 343, 345].

Серед книг іноземних авторів, що перекладалися російською мовою, переважали різного роду посібники для опанування прикладних знань: навігації, артилерії, фортифікації, суднобудування і т. д. Перекладались і книги з історії, права, художні твори. Петро І сам брав активну участь в підготовці книг до друку, виправляв переклади, давав технічні вказівки [72; c. 54]. Він вимагав від перекладачів користуватися наступним правилом: „не надлежит речь от речи хранить в переводе; но точно его выразумев, на свой язык уже так писать, как внятнее может быть” [79; c. 529]. На початку XVIII ст. російський читач отримав 64 перекладених видання. В Москві і Петербурзі з’явилися перші бібліотеки. Вони були загальнодоступними і безплатними. Збільшилася кількість приватних бібліотек.

Вважаємо, що розвиток науки направлявся в цей час переважно практичними потребами. Петро І всіляко допомагав розвитку науково-технічних знань, а також тих галузей науки, які мали великий практичний інтерес для становлення російської промисловості, освоєння природних ресурсів. По всій країні розсилалися геологічні експедиції, які виявили родовища кам’яного вугілля, залізної і мідної руд, срібла, сірки. Вперше в петровський час почали розроблятися нафтові родовища.

Новими знаннями збагатилась географія. Відкриття нових земель, приєднання Сибіру призвели до справжнього буму нових експедицій на Схід. Їх мета полягала не тільки в розвідуванні і освоєнні нових земель, але й науковому вивченні просторів Росії і прилеглих країн [49; с. 422, 424]. Ці дослідження ведуть свій початок ще від експедиції на Камчатку устюзького козака Володимира Атласова в 1697 р. У 1713-1714 рр. російські землепрохідці побували на Курильських островах. В 1720-1727 рр. відбулася експедиція Мессершмідта для дослідження внутрішніх районів Сибіру. Значна увага приділялася вивченню Каспійського і Аральського морів й прилеглих до них місцевостей [51; c. 372]. Була відправлена спеціальна експедиція на Чукотський півострів, перед якою цар поставив мету розвідати, „сошлася ли Америка с Азией”. За три тижні до смерті Петро І склав інструкції для датського капітана Вітуса Беринга, який відправлявся в свою першу Камчатську експедицію заради пошуку шляху через Льодовитий океан в Китай та Індію. Інша експедиція пробивалась в Індію через середньоазійські ханства Хіву і Бухару. Постійними стали експедиції на Північний Кавказ [49; с. 424].

Зроблені відкриття закріплювалися картографічними роботами. З’явилися карти окремих частин Росії. Так, С.Ремізов створив „Большой чертеж Сибири”. Соймонов і Верден склали першу наукову карту Каспійського моря, яка докорінно змінила уявлення сучасників про його берегову лінію. Петро І подарував цю карту Французькій Академії наук, що, на думку Княжецької, послужило приводом для обрання його її членом [56; с. 200]. Були складені карти Камчатки, Балтійського моря, течії Дону. Відбувались астрономічні спостереження, в тому числі стосовно затемнення сонця і місяця. За ініціативою Петра І була відкрита астрономічна обсерваторія [51; c. 373].

Загальне піднесення економіки і просвітництва в країні призвело до зрушень в області технічних нововведень. В механіці з’явились винаходи Андрія Нартова, який створив серію нових токарних і гвинторізних верстатів. Новими, більш економічними і ефективними способами почали кувати і обробляти стволи зброї. Народилась російська оптика. Російські умільці почали майструвати мікроскопи, підзорні труби, які раніше купувались за кордоном. Потреба в будівництві каналів викликала до життя творчість гідробудівничого Івана Сердюкова, розробки якого дозволили реконструювати старі водні шляхи і створити нові, збільшити їх пропускну здатність [49; c. 424-425]. Розвивалася медицина. У великих містах і при армії були засновані аптеки [33; c. 76].

Гуманітарні науки також збагатились знаннями. Петро І піклувався про охорону пам’яток старовини, ініціював збирання предметів матеріальної культури, літописів та інших письмових джерел. Його інструкція щодо розшуку археологічних пам’яток була новизною і для тодішньої європейської науки: збирати „в земле или воде… старые надписи… старое оружие, посуду и все, что зело старо и необыкновенно… Где найдутся такие – всему делать чертежи, как что найдут”. 16 жовтня 1720 р. вийшов указ про збирання жалуваних грамот, „куриозных писем оригинальных” та історичних книг, рукописних і друкованих. 16 лютого 1722 р. був виданий указ про збирання літописів.

З’явились нові історичні праці. Більшість з них були написані за ініціативою самого Петра І: і твір О.І. Манкієва „Ядро российской истории”, і праці Л.-Н. Алларта, Ф.П. Полікарпова, Г. Гюйсена, Ф. Прокоповича [63; c. 105, 108-109]. Основна увага приділялася історії Північної війни. Дипломат П. Шафіров написав „Рассуждение о причинах Северной войны”. Була складена „Книга Марсова”, яка містила тексти реляцій про битви і гравюри із зображенням батальних сцен. В написанні „Истории Свейской войны” брали участь Петро І, Меншиков, Шереметьєв, Рєпнін, Юр’єв та ін. Цар вказував напрям роботи, писав сам і редагував написане. За Петра І ця праця не була видана, оскільки він не вважав її завершеною [51; c. 374].

Пропаганду наукових знань здійснювала відкрита в 1719 р. для загального огляду Кунсткамера – перший у Росії природничо-історичний музей. В музеї демонструвались анатомічні, зоологічні і мінералогічні колекції, старовинні предмети, мистецькі вироби, а також „монстри” – живі і заспиртовані потвори. Колекції Кунсткамери комплектувались на основі урядових указів, які пропонували населенню доставляти властям все старе і незвичайне. Частину колекцій уряд купував за кордоном [52; c. 346].

На думку Сахарова, всі ці досягнення в галузі науки, поява в Росії іноземних вчених, ріст власних наукових кадрів призвели до того, що Петро І задумав створити Петербурзьку Академію наук. Для роботи в ній запрошувалися видатні вчені Західної Європи. Проект Академії наук Петро І затвердив в січні 1724 р. Сама ж Академія відкрилась в серпні 1725 р., вже після смерті її творця [49; c. 425]. Вона складалася із власне академії, тобто науково-дослідницької установи, університету і гімназії, і повинна була займатися не тільки природничими, але й гуманітарними науками. Вченим Академії наук висувалась вимога пов’язувати свої дослідження із життєвими потребами, щоб „вольные художествы и манифактуры, которые уже здесь заведены суть или впредь еще заведены быть могут, от помянутого заведения пользу имели”. З самого заснування Академія перебувала на повному державному утриманні [57; c. 105, 106].

Епоха Петра І не могла не накласти відбиток й на літературу та мистецтво. Перетворення мали великий вплив на зміст художніх творів. Всі найважливіші явища епохи відбились у народних піснях, билинах і казках. У середовищі дворян і купців виникли твори, герої яких здійснюють вчинки, породжені реформами. До них належать повісті „Гистория о российском матросе Василии Кариотском и о прекрасной королевне Ираклии Флорентийской земли”, „История об Александре, российском дворянине”, „История о российском купце Иоанне и о прекрасной девице Елеоноре”, „История о российском дворянине Фроле Скобееве”, „Гистория о некоем шляхецком сыне” та ін. [73; c. 163]. Вони розповсюджувались в рукописах і були досить популярні. Всім цим повістям притаманний суто світський сюжет. Їх героями є переважно молоді люди, які відправляються за кордон для того, щоб повчитися і подивитися світу [25; c. 342]. Характерно, що вони не протиставляють Росію Європі, точніше, не відокремлюють її від Європи. Для них немає жодних сумнівів в тому, що Росія – європейська країна. В авторській мові героїв наявна велика кількість іноземних слів, що із надміром з’явилися в російській мові на початку XVIII ст. [37; c. 209]. Варто зазначити, що російська мова в цей час поповнилася більш ніж 4 тисячами нових іноземних слів. Багато з них були зовсім не обов’язкові. Почалося справжнє забруднення російської мови.

Новим явищем в літературі стала публіцистика – твори, написані петровськими сподвижниками, які прославляли діяльність царя-реформатора. Такими були, наприклад, твори Феофана Прокоповича „Слово о власти и чести царской”, „Правда воли монаршей” та ін.

Перша чверть XVIII ст. дала Росії нові явища в галузі мистецтва [49; c. 422, 425]. В 1702 р., коли Петро І виписав мандрівну німецьку трупу акторів на чолі з актором і драматургом Кунштом, в Москві був відроджений театр. Він став загальнодоступним і публічним. Театральні вистави відбувались два рази на тиждень на Красній площі, де поспішно було зведено спеціальне приміщення – „комедиальная хоромина”, або „комедиальный анбар”. Найчастіше ставились п’єси з репертуару самого Куншта: „Сціпій Африканський”, комедія про Дона-Педро і Дона-Яна, а також „Доктор поневолі” Мольєра. З’явились і свої перші п’єси на історичні теми. При трупі було театральне училище, де вчилися діти піддячих [60; c. 29]. Але цей театр проіснував недовго. На зміну йому прийшло декілька придворних театрів, а також театри при Слов’яно-греко-латинській академії і московському госпіталі (в останніх розігрувались російські п’єси) [25; c. 342].

В музиці також відбулися зміни. Поряд з традиційними церковними хоровими творами, народними піснями зазвучала військова стройова музика. Світська музика поступово проникала в побут російського суспільства [49; c. 426].

Зміни в культурному образі Росії торкнулися й зовнішнього вигляду російських міст. У першій чверті XVIII ст. переважає цивільне будівництво, тоді як у попередньому столітті будували переважно культові споруди – церкви й монастирі. З’являється новий тип громадських будівель – адміністративного, промислового і культурно-освітнього призначення. Зводяться численні палаци [52; с. 347]. Петро І примушував міську владу будувати сучасні будівлі, мостити вулиці бруківкою, як в європейських містах. Він в своїх указах наказував в уже існуючих містах вносити елементи „правильності”. В результаті замість окремих дворів і садиб, обгороджених глухими парканами й розміщених тилом до вулиці, з’явились прямі вулиці з побудованими в одну лінію будинками, фасади яких виходили на вулицю [50; с. 292].

За Петра І вперше в Росії запалили вуличні ліхтарі. Звичайно, це було в Петербурзі. Петербургу Петро І взагалі приділяв особливу увагу. Він мріяв не просто побудувати нове, цілком європейське місто з каменю й граніту, але зробити його „величайшим и славнейшим паче всех городов в свете” [49; с. 423]. Він говорив: „Если Богъ продлитъ жизнь и здравїе, Петербургъ будетъ другой Амстердамъ” [6; с. 7]. Петербург не випадково називали „вікном в Європу”. За словами Голубенка й Тепліцького, сам ідейно-художній задум цього міста утверджував європейський характер Російської держави і її культури [37; с. 202].

Вважаємо, що архітектура і містобудування петровських часів мали найяскравіше відображення саме у Петербурзі. Петербург став містом нового типу з регулярною забудовою і архітектурними ансамблями. Будівництво в ньому велось не хаотично, а за єдиним планом і надзвичайно швидкими темпами. Указом від 9 жовтня 1714 р. цар навіть заборонив будівництво кам’яних будинків y всій Росії, крім Петербурга. Ідея планування і забудови нового міста, ряд інших цінних вказівок по його будівництву й художньому оформленню належали особисто Петру І.

До Петербурга запросили видатних європейських архітекторів. Одним з перших в 1703 р. прибув швейцарець Д. Трезіні, який став головним архітектором Петербурга. За розпорядженням Петра І і за його участю він склав початковий план забудови, що відповідав уявленням про створення „регулярного” міста [69; с. 104, 105]. З його ім’ям пов’язано створення Петропавловської фортеці, її Петровських воріт, собору і його дзвіниці зі шпилем, Літнього палацу і Александро-Невської лаври, Гостиного двору й будівлі Дванадцяти колегій на Васильєвському острові. В 1714 р. цар затвердив розроблені Трезіні типові проекти будинків для „именитых”, „зажиточных” і „подлых” людей [62; с. 129]. Слідом за Д.Трезіні до Петербурга приїхали архітектори: італієць М.Фонтана (в Росії з 1703 р.), в 1713 р. – німці Г.Шедель і А.Шлютер, в 1714 р. – німець Г.І. Маттарнові, в 1716 р. – француз Ж.Б. Леблон, в 1718 р. – італійці Г.К’явері і Н.Мікетті, в 1719 р. – швейцарець Н.Ф. Гербель.

Будівництво Петербурга здійснювалось і вітчизняними зодчими. Вже в 1705 р. Петро І направив до Петербурга кращих російських архітекторів – Ф.Васільєва, І.М. Матвєєва (Угрюмова), а пізніше залучив до будівництва

Г.І. і І.Г. Устинових, М.Г. Земцова і І.П. Зарудного [69; с. 105]. В Петербурзі була створена школа, де викладалися креслення, математика й елементарні правила архітектури. Петро І піклувався про те, щоб іноземні зодчі швидше передали свої знання російським учням. За словами дослідниці Бакланової, прийняті на службу іноземні архітектори, скульптори і живописці знайомили росіян з досягненнями в цих галузях в Західній Європі (звільнення від середньовічних традицій, використання нових технічних прийомів). В подальшому російське мистецтво сприйняло цей позитивний досвід [25; с. 313].

Почала розвиватися скульптура. До Петербурга були запрошені іноземні скульптори – француз Н.Піно та італієць К.Б. Растреллі. В Італії та інших європейських країнах закупили велику кількість скульптур і встановили їх в Літньому саду Петербурга, що знаменувало принципово нове відношення до скульптури [50; с. 292].

Суттєві зрушення відбулись і в живописі. І головне з них – поява поряд з традиційним іконописом світського реалістичного живопису. В першу чергу це стосується портретного живопису. З’явилися перші російські художники-реалісти. Побачивши їхній талант, Петро І посилав деяких із них на навчання за кордон. Видатним портретистом свого часу був Іван Нікітін, який створив галерею портретів знаменитих людей тієї епохи. Його пензлю належить і картина ”Петр І на смертном одре” [49; с. 425, 426]. Крім того, Нікітін написав ряд батальних полотен: Полтавську і Куликовську битви. Іншим відомим російським художником-портретистом став Андрій Матвєєв. В Росію були запрошені й іноземні живописці – саксонець І.Г. Танауер і француз Л. Каравак [52; c. 349].

Таким чином, наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. Петро І здійснив значні культурні реформи, спрямовані на європеїзацію російської культури і досягнення Росією рівня тогочасних європейських держав. Реформи торкнулися всіх без винятку галузей культури і побуту. В результаті багато в чому була подолана культурна відсталість країни, Росія долучилася до важливих культурних здобутків європейської цивілізації, стала на новий шлях розвитку. Хоча не все, що запроваджувалося Петром І, було корисним і необхідним для Росії, проте були зроблені значні досягнення в галузі освіти, науки, мистецтва. Відбувся швидкий перехід від середньовічної до нової, світської культури. Російська культура отримала широкі можливості для свого подальшого розвитку.

Висновки

Наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. в Росії були проведені грандіозні реформи, які охопили практично всі сфери життя країни і змінили її зовнішній вигляд. Ці реформи пов’язані з діяльністю Петра І. Залучаючи європейський досвід, він намагався піднести Росію до рівня тогочасних європейських країн, зміцнити її міжнародне становище, перетворити на одну з найсильніших держав світу.

Одними з найважливіших реформ Петра І були політично-адміністративні, в результаті яких були створені нові органи влади й управління. Їх компетенція поширювалася на всю територію країни. Характерними рисами нової системи управління стали посилення її централізації, детальна регламентація діяльності, бюрократичний характер, чітка ієрархічність. Новий державний апарат, попри серйозні недоліки, став кроком вперед в розвитку Російської держави і одним з найважливіших елементів її європеїзації. Разом з тим, Петро І зміцнив традиційний режим самодержавства і в Росії остаточно утвердилася абсолютна монархія.

Важливе значення мали податкові та військові перетворення Петра І. Податкові реформи призвели до значного зростання кількості і загальної суми прямих і непрямих податків та повинностей, які впали важким тягарем на плечі селян і міщан. Замість подвірного обкладання був запроваджений єдиний прямий подушний податок, який втричі збільшив державні прибутки і йшов на утримання війська. В результаті військових реформ були створені одні з кращих в Європі регулярні армія і військово-морський флот, які забезпечили Росії перемогу у Північній війні і вихід до Балтійського моря. Росія з сухопутної держави перетворилася на морську і значно зміцнила свої міжнародні позиції.

Не менш важливими були й соціально-економічні реформи, в основі яких лежали принципи протекціонізму й меркантилізму. Вони призвели до значного зростання промислового потенціалу країни. З’явилася велика кількість мануфактур, і деякі з них повністю забезпечували населення необхідними товарами. Розширилась внутрішня і зовнішня торгівля, Росія мала позитивний торгівельний баланс з іншими країнами. Проте економічний розвиток значно гальмувався пануванням кріпосницьких відносин і вирішальною роллю держави в економіці. Реформи спричинили й зміни в соціальному устрої. Було розширено і зміцнено кріпосне право, всі селяни поділялися на кріпосних і державних. Відбулося оформлення і консолідація стану дворянства. Купці і ремісники отримали свої організаційні структури – гільдії і цехи. Всі суспільні стани були поставлені на службу державі.

Велике значення мали й культурні реформи Петра І. За європейськими взірцями він реформував побут російського суспільства (переважно верхніх його прошарків). Була створена нова, світська система освіти, яка, хоча й охопила навчанням незначні прошарки суспільства й мала ряд суттєвих недоліків, стала основою для подальшого розвитку шкільництва. Були створені умови для розвитку науки і книгодрукування, які в цей час досягли значних успіхів. Якісно нові явища спостерігалися в розвитку літератури і мистецтва. Хоча й не все, що запозичувалося з Європи, було корисним і необхідним для Росії, країна долучилася й до важливих культурних здобутків європейської цивілізації, стала на новий шлях розвитку. Реформи спричинили швидкий перехід від релігійно орієнтованої середньовічної культури до нової, світської.

Таким чином, реформи Петра І, проведені наприкінці XVII – в першій чверті XVIII ст. в найрізноманітніших галузях, мали надзвичайно важливе, хоча й суперечливе значення в історії Росії. Звичайно, не всі вони були вдалими. Деякі нововведення були відмінені ще за життя реформатора, деякі – незадовго після його смерті, проте багато з них виявили дивовижну життєздатність і проіснували досить тривалий час, а дещо з того, що було запроваджено Петром І, існує й по сьогоднішній день. Суперечливість перетворень виявилася і в тому, що навіть прогресивні за своїми цілями реформи Петро І здійснював середньовічними, жорсткими методами, насильно європеїзуючи країну.

Реформи мали як позитивні, так і негативні наслідки для Росії. Позитивні полягали в тому, що за короткий час Московська держава перетворилася на могутню Російську імперію з новим державним апаратом, сильною регулярною армією і військово-морським флотом, розвинутою промисловістю і торгівлею, закладеною основою для розвитку нової, світської культури. Вона здобула провідні позиції як на суші, так і на морі, стала рівноправним учасником міжнародних відносин.

Негативні наслідки реформ виявилися насамперед в значному погіршенні становища народних мас через запровадження нових непосильних податків і повинностей. Взагалі російський народ заплатив за модернізацію країни непомірну ціну як в матеріальному, так і в людському відношенні. Відбулося подальше зміцнення кріпосницької системи і в соціальному розвитку Росія ще більше почала відставати від західноєвропейських країн. Промисловість також була побудована на кріпосницькій основі, що гальмувало розвиток капіталізму і наперед визначило економічне відставання Росії. Держава в результаті реформ стала „регулярною”, поліцейською, з всеохоплюючою системою контролю і регламентації життя підданих, насильством і примусом, підкоренням інтересів окремої людини інтересам держави. Грубо ламалися традиційні російські морально-етичні норми і традиції, почалося надмірне захоплення всім іноземним. Та все ж, попри ряд негативних наслідків, безумовною заслугою Петра І є те, що він зумів певною мірою наблизити Росію до рівня тогочасних європейських країн, на багато десятиліть визначив її розвиток як сильної імперської держави, яка посіла у світі одне з чільних місць.

Список використаних джерел і літератури

Джерела

1.                 Берг-привилегия 1719 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 237-239.

2.                 Внешняя торговля России в 1726 г. // Нагаев А.С., Огнев В.Н. Практикум по истории СССР XVII-XVIII вв.: Учеб. пособие для студентов-заочников 2 курса ист. фак. пед. ин-тов / Моск. гос. заоч. пед. ин-т. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Просвещение, 1991. – С. 103.

3.                 Инструкция Петра І волонтерам. 1697 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 256.

4.                 О морском деле // Петр Великий в его изречениях. – Репринт. воспроизв. изд. 1910 г. – М.: Худож. лит., 1991. – С. 59-65.

5.                 Организация светских школ // Хрестоматия по истории СССР. XVIII в. / Под ред. Л.Г. Бескровного и Б.Б. Кафенгауза. – М.: Соцэкгиз, 1963. – С. 210-213.

6.                 Петр о себе самом и сподвижниках // Петр Великий в его изречениях. – Репринт. воспроизв. изд. 1910 г. – М.: Худож. лит., 1991. – С. 7-21.

7.                 Промышленность в 1727 г. (Сводка по генеральным ведомостям Кирилова) // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 268-269.

8.                 Регламент Мануфактур-коллегии 1723 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 243-244.

9.                 Табель о рангах 1722 г. // Хрестоматия по истории СССР. XVIII в. / Под ред. Л.Г. Бескровного и Б.Б. Кафенгауза. – М.: Соцэкгиз, 1963. – С. 88-93.

10.            Табель о рангах. 1722 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 240-242.

11.            Таможенный тариф 1724 г. // Хрестоматия по истории СССР. XVIII в. / Под ред. Л.Г. Бескровного и Б.Б. Кафенгауза. – М.: Соцэкгиз, 1963. – С. 55-58.

12.            Указ о единонаследии. 23 марта 1714 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 234-237.

13.            Указ о покупке к заводам деревень. 18 января 1721 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 240.

14.            Указ Петра І об учреждении Сената 22 февраля 1711 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 244-245.

15.            Указ Петра І Сенату. 2 марта 1711 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 245.

16.            Указ Петра І Сенату 5 марта 1711 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 245.

17.            Учреждение коллегий. Генеральный регламент. 28 февраля 1720 г. // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 245-247.

18.            Феофан Прокопович. Правда воли монаршей // Хрестоматия по истории СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов по спец. № 2108 „История” / Сост. П.П. Епифанов, О.П. Епифанова. – М.: Просвещение, 1987. – С. 263-266.

Наукова література

19.            Абсолютизм в России (XVII-XVIII вв.). Сборник статей к 70-летию со дня рождения и 45-летию научной и педагогической деятельности Б.Б. Кафенгауза. – М.: Наука, 1964. – 517 с.

20.            Алексеева Е.В. Использование европейского опыта управления государством при Петре І // Вопросы истории. – 2006. – № 2. – С. 15-30.

21.            Анисимов Е.В. Время петровских реформ. – Л.: Лениздат, 1989. – 496 с.

22.            Анисимов Е.В. Из истории фискальной политики русского абсолютизма первой четверти XVIII века (Подворное налогообложение и введение подушной подати) // История СССР. – 1983. – № 1. – С. 127-139.

23.            Анисимов Е.В. Податная реформа Петра І: Введение подушной подати в России 1719-1728 гг. / Под. ред. Н.Е. Носова. – Л.: Наука: Ленинградское отделение, 1982. – 296 с.

24.            Баггер Х. Реформы Петра Великого: Обзор исследований / Пер. с дат. В.Е. Возгрина; Вступ. ст. и общ. ред. В.И. Буганова. – М.: Прогресс, 1985. – 199 с.

25.            Бакланова Н.А. Культурные связи России с Францией в первой четверти XVIII в. // Международные связи России в XVII-XVIII вв. (Экономика, политика и культура). Сборник статей. / Редколлегия: Л.Г. Бескровный (отв. ред.) и др. – М.: Наука, 1966. – С. 303-344.

26.            Буганов В.И. и др. Эволюция феодализма в России: Социально-экономические проблемы / В.И. Буганов, А.А. Преображенский, Ю.А. Тихонов. – М.: Мысль, 1980. – С. 140-292.

27.            Буганов В.И. Мир истории: Россия в XVII столетии / Худож. К. Сошинская. – М.: Мол. гвардия, 1989. – 318 с.

28.            Буганов В.И. Петр Великий и его время / Отв. ред. А.П. Новосельцев. – М.: Наука, 1989. – 192 с.

29.            Булыгин И.А. Особая категория феодально зависимых крестьян в первой четверти XVIII в. (из истории секуляризации церковных владений) // Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. Сборник статей, посвящ. памяти А.А. Новосельского / Ред. коллегия: Н.И. Павленко (отв. ред.) и др. – М.: Наука, 1975. – С. 190-212.

30.            Булыгин И.А. Церковная реформа Петра І // Вопросы истории. – 1974. – № 5. – С. 79-93.

31.            Водарский Я.Е. Дворянское землевладение в России в XVII – первой половине XIX в. (размеры и размещение) / Отв. ред. В.И. Буганов. – М.: Наука, 1988. – 303 с.

32.            Водарский Я.Е. Население России за 400 лет (XVI – начало XX в.). – М.: Просвещение, 1973. – 159 с.

33.            Водарский Я.Е. Петр І // Вопросы истории. – 1993. – № 6. – С. 59-78.

34.            Волкова И.В. Военное строительство Петра І и перемены в системе социальных отношений в России // Вопросы истории. – 2006. – № 3. – С. 35-51.

35.            Всемирная история: Епоха просвещения / Под ред. А.Н. Бадак, И.Е. Войнич, Н.М. Волчек и др. – Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000. – 512 с.

36.            Голикова Н.Б. Политические процессы при Петре І. По материалам Преображенского приказа. – М.: Университетиздат, 1957. – 335 с.

37.            Голубенко А.Л., Теплицкий Ю.М. Правители. (Хроника тысячелетий от царя Ирода до президента Горбачева). – Луганск: Изд-во Восточноукр. гос. ун-та, 2000. – 436 с.

38.            Горощенова О.А. Школа математических и навигацких наук в Москве (1701-1752 гг.) и ее продолжатели // Вопросы истории. – 2005. – № 10. – С. 151-155.

39.            Государственные учреждения России XVI-XVIII вв. / Под ред. Н.Б. Голиковой. – М.: Изд-во МГУ, 1991. – 192 с.

40.            Дейвіс Н. Європа: Історія / Пер. з англ. П. Таращук, О. Коваленко. – К.: Основи, 2001. – 1463 с.

41.            Егер О. Всемирная история: В 4-х т. – Т. 3. Новая история. – СПб: Издательство Полигон, 1999. – 720 с.

42.            Епифанов П.П. Воинский устав Петра Великого // Петр Великий. Сборник статей / Под ред. А.И. Андреева. – Т. І. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1947. – С. 167-213.

43.            Журавлёв Д. „А без вина и бес пива… лекарству только трата” (Царъ Пётр и военная медицина в годы Северной войны) // Родина. – 2007. – № 11. – С. 61-64.

44.            Завражин А.В. Влияние Петровских преобразований на развитие России и укрепление ее вооруженных сил // Военно-исторический журнал. – 2007. – № 6. – С. 23-27.

45.            Запесоцкий Ю.А. Петровские реформы как культурная доминанта (перечитывая Д.С. Лихачева) // Новая и новейшая история. – 2007. – № 4. – С. 67-74.

46.            Иллюстрированная история СССР / Под ред. Пашуто В.Т., Итенберг Б.С., Тарновский К.Н. и др. – 3-е доп. изд. – М.: Мысль, 1980. – 494 с.

47.            История внешней политики России. XVIII век (от Северной войны до войн России против Наполеона). – М.: Междунар. отношения, 1998. – 304 с.

48.            История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России IX – начала XX в. / Сост.: С.В. Мироненко. – М.: Политиздат, 1991. – 367 с.

49.            История России. С древнейших времен до начала XXI в. / А.Н. Сахаров, Л.Е. Морозова, М.А. Рахматуллин и др.; под ред. А.Н. Сахарова. – М.: АСТ: Астрель: Хранитель, 2007. – 1263 с.

50.            История СССР с древнейших времен до конца XVIII в.: Учебник / Под ред. Б.А. Рыбакова. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Высш. шк., 1983. – 415 с.

51.            История СССР. С древнейших времен до наших дней. В двух сериях в 12 томах / Под ред. Б.Н. Пономарева и др. – Т. 3. Превращение России в великую державу. Народные движения XVII-XVIII вв. – М.: Наука, 1967. – 746 с.

52.            Історія СРСР. Підручник для пед. ін-тів / За ред. П.І. Кабанова і В.В. Мавродіна. Пер. з перероб. і доп. 2-го рос. вид. – Ч. 1. – К.: Вища школа, 1969. – 599 с.

53.            Ключевский В.О. История России. Специальные курсы. – М.: Астрель; АСТ, 2003. – 479 с.

54.            Ключевский В.О. Краткий курс по русской истории. – М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. – 800 с.

55.            Ключевский В.О. Сочинения. В 9 т. Т. 4. Курс русской истории. Ч. 4 / Под ред. В.Л. Янина; Послесл. и коммент. составили В.А. Александров, В.Г. Зимина. – М.: Мысль, 1989. – 398 c.

56.            Княжецкая Е.А. Петр І – член Французской Академии наук // Вопросы истории. – 1972. – № 12. – С. 199-203.

57.            Краснобаев Б.И. Очерки истории русской культуры XVIII века: Кн. для учителя. – 2-е изд. – М.: Просвещение, 1987. – 319 с.

58.            Краткая всемирная история в двух книгах / Под ред. проф. А.З. Манфреда. – Кн. I. – М.: Наука, 1967. – 592 с.

59.            Крип’якевич І. Всесвітня історія: У 3 кн. – Кн. 2. Середньовіччя і нові часи. – К.: Либідь, 1995. – 424 с.

60.            Лабутина Т.Л. Восприятие английской культуры в России в эпоху Петра І // Вопросы истории. – 2002. – № 9. – С. 17-36.

61.            Лебедев В.И. Булавинское восстание (1707-1708). – М.: Просвещение, 1967. – 156 с.

62.            Мавродин В.В. Рождение новой России: Сборник / ЛГУ им. А.А.Жданова. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1988. – 534 с.

63.            Майкова Т.С. Петр І и „Гистория Свейской войны” // Россия в период реформ Петра І. Сборник статей / Ред. коллегия: Н.И. Павленко (отв. ред.) и др. – М.: Наука, 1973. – С. 103-132.

64.            Маньков А.Г. К истории реформы посадского управления 1699 г. // Исследования по социально-политической истории России. Сборник статей памяти Б.А. Романова. – Л.: Наука, 1971. – С. 232-246.

65.            Маньков А.Г. Крепостное право и дворянство в проекте Уложения 1720-1725 гг. // Дворянство и крепостной строй России XVI-XVIII вв. Сборник статей, посвящ. памяти А.А. Новосельского / Ред. коллегия: Н.И. Павленко (отв. ред.) и др. – М.: Наука, 1975. – С. 159-180.

66.            Мацуленко С.А. Военные реформы Петра І // Военно-исторический журнал. – 1988. –№ 5. – С. 83-87.

67.            Молчанов Н.Н. Дипломатия Петра Первого. – 2-е изд. – М.: Международные отношения, 1986. – 448 с.

68.            Нариси історії Росії: Пер. з рос. / Б.В. Ананьїч, І.Л. Андреєв, Є.В. Анісімов та ін.; За заг. ред. О.О. Чубар’яна. – К.: Ніка-Центр, 2007. – 800 с.

69.            Некрасов Г.А. Основные этапы гражданского, промышленного и культурного строительства в Петербурге (первая четверть XVIII в.) // Промышленность и торговля в России XVII-XVIII вв. Сборник статей / АН СССР, Ин-т истории СССР; Отв. ред. А.А. Преображенский. – М.: Наука, 1983. – С. 101-118.

70.            Павленко Н.И. и др. История СССР с древнейших времен до 1861 года: Учеб. для студентов пед. ин-тов / Н.И. Павленко, В.Б. Кобрин, В.А. Федоров; Под ред. Н.И. Павленко. – М.: Просвещение, 1989. – 559 с.

71.            Павленко Н.И. Петр Великий. – М.: Мысль, 1990. – 591 с.

72.            Павленко Н.И. Петр І (к изучению социально-политических взглядов) // Россия в период реформ Петра І. Сборник статей / Ред. коллегия: Н.И. Павленко (отв. ред.) и др. – М.: Наука, 1973. – С. 40-102.

73.            Павленко Н.И. Петр Первый и его время: Пособие для учащихся. – М.: Просвещение, 1989. – 175 с.

74.            Петрухинцев Н.Н. Два флота Петра І: технологические возможности России // Вопросы истории. – 2003. – № 4. – С. 117-128.

75.            Писарькова Л.Ф. Российская бюрократия в эпоху Петра І. Условия службы и характерные черты // Отечественная история. – 2004. – № 2. – С. 3-19.

76.            Преображенский А.А. Великое посольство 1697-1698 гг.: старое и новое в русской дипломатии // Вопросы истории. – 1999. – № 2. – С. 114-122.

77.            Рабинович М.Д. Социальное происхождение и имущественное положение офицеров регулярной русской армии в конце Северной войны // Россия в период реформ Петра І. Сборник статей / Ред. коллегия: Н.И. Павленко (отв. ред.) и др. – М.: Наука, 1973. – С. 133-171.

78.            Рыжов К.В. Все монархи мира. Россия (600 кратких жизнеописаний). – М.: Вече, 2000. – 576 с.

79.            Соловьев С.М. Чтения и рассказы по истории России / Сост. и вступ. ст. С.С. Дмитриева; Комм. С.С. Дмитриева и Л.П. Дойниковой; Ил. В.В. Лукашова. – М.: Правда, 1990. – 768 с.

80.            Толстова Л.Н. „Только бы жила Россия в блаженстве и славе…” (Этические идеи Петра Великого) // Военно-исторический журнал. – 2006. – № 7. – С. 8-11.

81.            Троицкий С.М. Русский абсолютизм и дворянство в XVIII в. Формирование бюрократии. – М.: Наука, 1974. – 395 с.

82.            Уханова Е. Медаль для „нового Иуды” // Родина. – 2007. – № 11. – С. 32-36.