Релігійне життя та відносини християнських церков у другій половині XIV – першій половині XVIст.: історико-правовий аналіз

Релігійне життя та відносини християнських церков у другій половині XIV – першій половині XVIст.: історико-правовий аналіз

Державна митна служба України

Академія митної служби України

Кафедра державного права та митної політики

РЕФЕРАТ

З дисципліни : „Історія держави та права України”

На тему : „Релігійне життя та відносини християнських церков у другій пол. XIV – першій половині XVIст. : історико-правовий аналіз”

Виконав : курсант гр.

Перевірив :

доц. Колесников К.М.

Дніпропетровськ

2002

ЗМІСТ

Вступ

І. Початок католицького наступу на українське православ'я

ІІ. Українське православ'я під політичним протекторатом Литовської держави

ІІІ. Зміна становища православної церкви після Кревської (1385) і Городельської (1413) уній

ІV. Правовий стан православної церкви в XVI ст

Висновки

Література

ВСТУП

Україна ніколи не замикалася перед західними впливами, і всі ті рухи, що відбувалися в Європі, потроху докочувалися через Польщу і Чехію й до нас. У нас були постійні зносини з Європою, а це давало змогу новим європейським ідеям заходити й до українського народу. Разом зо всіма цими ідеями рано зайшла до нас також ідея перекладу св. Письма на живу мову.

Отже, серед духовенства пішов великий рух з гаслом перевернути все з гори додолу. Це був рух, дуже корисний для розвитку української культури і православної церкви; він швидко зійшовся з таким же рухом серед людей світських. Від чого надзвичайно зміцнив, що й дало православній церкві сил боротися з тією небезпекою, яку принесли єзуїти.

В Україні розпочався жвавий культурно-національний рух, скерований на оборону церкви, як власної душі. Церква стала центром українського життя; бачивши різні перепони для свого розвитку, українське громадянство інстинктивно горнулося до єдиної національної інституції, де можна було почувати себе українцем.

І. Початок католицького наступу на українське православ'я

На двадцятий день після смерті Юрія (1340р.) польські війська перейшли кордон Галицько-волинської держави і попрямували до столиці Галичини Львова. Король Казимир виправдовував перед папою та західним світом свій грабіжницький наїзд на Галичину як обов'язок помститися за смерть Юрія II, свого свояка, що "згинув від рук схизматиків задля своєї християнсько-католицької ревності".[ 11,48]

Вступаючи на землю Галицької Русі, Польща як держава латинського християнства вступала на територію східного християнства. До Польщі прилучалася частина земель Київської Русі, країни, яка відрізнялася від Польщі як етнічно, так і культурно. Зберегти владу над країною східного християнства можна було тільки через насильницьке насадження замість східного християнства латинського католицтва. Це започаткувало національно-релігійну боротьбу, що тривала шістсот років.

Під опікою польської латино-католицької держави на Галицьку Русь рушили домініканці й францисканці, закладаючи всюди густу мережу своїх монастирів. Паралельно зі східними православними єпископами повсюдно ставилися латинські єпископи для ще не існуючих католицьких парафій. Замість Галицької митрополії постала в Галичі Латинська митрополія, згодом перенесена до Львова.

Українська православна церква вже при Казимирі Великому почала відчувати, що її становище в Галицькій землі, окупованій Польщею, поступово змінюється від спокійного церковного життя до несприятливого. Польська державна політика в ті часи ґрунтувалася на принципах широкого самоуправління, свободи віросповідання. Населення Львова поставило вимогу, щоб "у старожитній вірі ніхто їм нічого не чинив". І король Казимир, намагаючись тісніше й повніше прив'язати нові землі до польської корони, змушений був ураховувати ці вимоги щодо церковної автономії. Папа Бенедикт XII, дізнавшись про прилучення Казимиром Червоної Русі до Польщі і що король під клятвою обіцяв галичанам захищати їх, зберігаючи їх обряди, права й звичаї, написав Краківському біскупові (29 червня 1341 р.), щоб біскуп увільнив Казимира від даної їм клятви і тим самим поставив православне населення Галичини в незахищений стан.[ 4,167]

Казимир був обережний у поширенні католицизму, бо боротьба за українські землі з литовським князем Любартом, котрий князював на Волині, відновлювалася, і боярство, яке мало вплив у Галичині, для захисту своїх православних прав і вольностей кликало татар. Розуміючи це. Казимир шляхом колонізації галицьких земель поляками й німцями, католицького віросповідання, утверджував у Галичині католицизм. Саме за Казимира засновано католицькі єпископські кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі, Володимирі. Це було номінальне призначення, бо католицькі біскупи, номіновані на ці кафедри, замешкували в Німеччині й Англії як помічні єпископи при тамтешніх католицьких єпископствах. Водночас слід зазначити, що Казимир під кінець свого життя добився від Візантії незалежного для Галичини православного митрополита.

Уже за наступника Казимира на польському троні Людовика Угорського становище православної церкви значно погіршується. Розширюється мережа католицьких парафій, розпочинають активну діяльність засновані раніше католицькі єпископські кафедри, відбувається реорганізація їх. Внаслідок цього на українських землях у Галичині католицька церква набуває чіткої інституціональної структури. Так, наприклад, католицьке арцибіскупство в Галичі наділяється маєтками й землями, відібраними від православної єпископської кафедри. У Перемишлі зруйнували православний собор, щоб замість нього побудувати католицький. Активізується місійна діяльність католицьких орденів з метою покатоличення українців.

Православна церква в Галичині зі становища державної під час Галицько-волинської держави поступово переходить до стану церкви другорядної, упослідженої, яку поки що терплять під польською окупацією й сильним наступом католицизму.

ІІ. Українське православ'я під політичним протекторатом

Литовської держави

християнський православ'я церква литовський

Український народ не мав уже політичної й державної сили обороняти старий церковний ідеал своїх предків — мати свою самоуправну церкву, незалежну вже тепер не так від Візантії, як від Москви й Литви. Візантія перестала в цих умовах бути грізним супротивником Русі-України, яким була раніше. Нові обставини — політичні й церковні — підштовхували український православний народ під церковний протекторат Константинопольського патріарха й під політичний протекторат Литовської держави. Ця держава своїм федеративним устроєм давала змогу українському народу зберігати рештки своєї державності в Литовській державі, а на церковно-культурному полі навіть стати учителем литовських можновладців, оскільки на широких просторах Середнього Подніпров'я й Волині впродовж майже всього XIV ст. православна церква перебувала під владою литовських князів, що сповідували язичництво.[1,62]

Литовці зуміли зупинити наступ на свої землі німецьких лицарських католицьких орденів, які протягом XIII—XIV ст.ст. загрожували існуванню їх. Таким чином, разом з відверненням загрози іноземної окупації своїх земель було зупинено місіонерську експансію з метою поширення католицизму. Напружуючи всі сили в боротьбі з німецьким рухом на балтійському побережжі, литовці розширюють свій вплив на сусідні слов'янські більш культурні краї — Білорусь і Україну. Утверджуючи мирним шляхом свою владу на українських землях, литовські князі намагалися в усьому пристосуватися до місцевих традицій. Не вносячи жодних змін у традиційне життя, дотримуючись принципу "ми старини не рушаємо, а новини не вводимо", литовські князі та їхній урядовий апарат приймали православну віру, місцеву культуру, мову, одним словом — ставали українськими або білоруськими князями, а сама Литва — Литовсько-Руською державою.

Українському громадянству, як підкреслює М.Грушевський, вигідно було приймати литовського князя, щоб покінчити з "докучливими княжими відносинами старої династії", а також з татарським ярмом. Саме ці причини зумовили те, що українські князівства, одне за одним, без будь-якого опору й боротьби, тихо й непомітно переходили під владу литовських князів. І навіть в історичних джерелах, як згадує М.Грушевський, немає про це докладних повідомлень, оскільки українські землі займалися литовськими князями "без ґвалту й крику".[6,358]

Язичництво литовців не було настільки розвиненим, щоб протистояти цивілізуючому впливу київського християнства. Вплив християнської культури охоплював насамперед вищі верстви литовського суспільства, родини князів, княжат, бояр, і від них поширювався на нижчі верстви. Отже, становище православної церкви у Великому князівстві Литовському в цей період нічим не відрізнялося від її державного становища в Київській Русі-Україні. Литовські князі оцінили перевагу християнської православної культури над язичницькою культурою.

Крім того, були й інші, зокрема зовнішньополітичні, фактори, які сприяли процесу християнізації Литви в характері східного християнства. Великі князі литовські цілком усвідомлювали собі роль православної церкви в житті свого народу не тільки з погляду культурного, а й політичного, а саме у боротьбі молодої Литовсько-Руської держави з Московською державою. Будь-які переслідування, утиски, упослідження православної церкви українського народу неминуче викликали б негативну для Литовської держави реакцію — звернення православного населення українських земель до одновірної Москви за допомогою. Саме тому православна церква була під захистом державної влади Великого князівства Литовського. Литовський князь Ольгерд, будучи ще язичником ("королем вогнепоклонників"), боровся за окремого православного митрополита для Литви.[ 7,24]

Православна церква користувалася всіма правами, які мала в Київській державі. Українська православна шляхта брала участь у державному управлінні на українських землях, які зайняли литовці. Руська мова стала державною в Литві-Русі. На підставі процесів державно-культурного життя Литовської Русі впродовж майже цілого XIV ст. історики стверджують, що "коли б історичні процеси йшли в тому напрямі й характері, як за часів Гедиміна й Ольгерда, то Литовська держава стала б православною Західноукраїнською державою".

ІІІ. Зміна становища православної церкви після Кревської (1385) і Городельської (1413) уній

Ходу історичного процесу в Литовсько-Руській державі було змінено політичною злукою Литви з Польщею, що була започаткована династичною унією через шлюб Великого князя Литовського Ягайла, сина Ольгерда, з польською королевою Ядвігою згідно з Кревською (місто в Литві) унією 1385 р. За цією акцією дослідники історії церкви (Власовський, Голубинський, Макарій та ін.) вбачають руку католицького Риму, який за допомогою польської корони Ягайла та руки Ядвіги намагався прокласти шлях католицизму на Схід. Відтоді припиняється християнізація Литви православною церквою. Литовці, серед котрих було ще багато язичників, приймають хрещення від католицького духовенства, що ринуло в Литву після одруження Ягайла з Ядвігою. Хрещене в православній вірі литовське боярство переходить на латино-католицький обряд.

Становище православної церкви стає загрозливим у зв'язку з католицькою акцією державної влади: з об'єкта опіки з боку влади православна церква відтісняється на другорядне місце. Незважаючи на те, що законодавчих актів, які б безпосередньо утискували православну церкву, ще не було, надання державною владою ряду привілеїв лише для католицької шляхти погіршувало становище православних, громадянські права яких почали обмежуватися.

Постановою Городельської унії (1413 р.) литовське боярство та шляхта наділяються правами й привілеями, якими користувалася польська шляхта. Однак з цих прав і привілеїв могли скористатися "тільки ті пани й бояри Литовської землі..., котрі сповідують католицьку віру та підпорядковуються Римській церкві, але не схизматики чи інші невірні". Православних ("схизматиків") у цьому державному акті 1413 р. прирівнено до литовців-язичників. Городельський акт став провісником наступаючої релігійної нетерпимості польської католицької державної влади до православних. Цим актом у сферу стосунків між державою і її громадянами впроваджувався могутній засіб пропаганди католицтва, що впродовж подальшої історії Української православної церкви під польсько-литовською владою давав згубні наслідки. Вищі стани переходили на католицтво задля тих прав і привілеїв, які надавалися лише шляхті католицької віри. А з переміною віри наставала тоді й переміна в національній приналежності.[6,134]

Православна шляхта не завжди йшла на зманливий шлях денаціоналізації. Після смерті Вітовта (1430 р.), коли потрібно було обрати нового Великого князя Литовського за згодою з польським королем, противники польсько-литовської унії на Литві-Русі проголосили Великим князем Литовським Свидригайла Ольгердовича, котрий, хоча сам був католик, вважався опікуном православ'я і противником обмежень у правах православних. Це була визначна акція православної української та білоруської шляхти, незадоволеної релігійною політикою влади від самого початку династичної унії Литви з Польщею. Православна шляхта, об’єднавшись з незадоволеними унією литовськими боярами, обрала Свидригайла на Великого князя з намірами відокремитися від Польщі. Полякам удалося відірвати від цієї коаліції литовців-католиків, які обрали на Великого князя Литовського Сигизмунда Кейстутовича, брата покійного Вітовта.

Розкол Литовського князівства на два ворожі табори, небезпека втрати українських земель змусили прихильників польсько-литовської унії та й самого польського короля Ягайла стримати курс державної релігійної політики, визначений актом Городельської унії і спрямований на приниження православ'я й поширення між шляхтою католицтва. Троцький привілей (1434 р.) без відмінності у віровизнанні наділяв усіма правами й привілеями, які раніше Городельським актом (1413 р.) було надано литовському боярству католицької віри, також князям і боярам литовських і українських земель. Сам Ягайло змушений був, з огляду на політичні обставини (часті війни Польщі з тевтонами, зіткнення католицької і православної партій у Литві-Русі), поступитися у своїй католицькій політиці й зрівняти в правах з польською католицькою шляхтою українську православну шляхту в Галичині (згідно з Краківським статутом 1433 р.).[13,17]

Після проголошення Флорентійської унії (1439 р.), під час князювання Владислава III, видано грамоту (1443 р.), якою стверджувалося, що в Польщі Східна церква і духовенство, котрі через відмінності у вірі та незгоду з католицькою церквою переносили утиски, "віднині й на вічні часи" отримують "всі села й князівства, які віддавна до них належали". Всім православним церквам, всім єпископам і духовним особам "набоженства грецького й руського" король повертав "всі права, вольності, звичаї й свободи..., яких у королівствах наших Польськім і Угорськім всі костьоли та їхні арцибіскупи, біскупи, настоятелі та інші особи костельні звичаю Римської церкви заживають і з них тішаться". Отже, цією грамотою ("дипломом") визнано церковно-обрядову рівноправність православних і католиків. Деякі дослідники вважають, що цю грамоту Владислава III видано з метою заохочення православних до переходу на унію, а тому вона не мала практичного значення, оскільки Флорентійська унія на українських землях не закріпилася. Та що б там не було, політика Владислава III щодо православної церкви була толерантною.

Толерантну щодо православної церкви політику проводив і наступний Великий князь Литовський і король Польський Казимир IV Ягайлович. Це підтверджував виданий ним 1447 р. Віденський привілей, яким населення Литовсько-Руської держави зрівнювалося в правах з населенням коронних польських земель, а руському духовенству надавалися "усі дарування, привілеї, імунітети церков головних, соборних і монастирських, яких король і великий князь буде без порушень, кривд зберігати, боронити і захищати...". Це був період, коли Казимир IV прийняв присланого папою з Риму митрополита Григорія Болгарина і мав суворий наказ папи, щоб "король привів до послуху Григорію всіх єпископів, а також духовенство й народ. І щоб король в усьому допомагав Григорію, а всіх, хто буде противитися тому, тих віддавати на тяжкі муки".[10,21]

Ряд причин політичного характеру в житті Польщі й Литви, ліберальний дух часу, підсилюваний реформаційними течіями із Заходу, особисті риси характеру тогочасних королів Польщі, котрі не піддавалися тискові фанатичних прихильників боротьби із "схизмою", сприяв продовженню поміркованої, загалом толерантної державної політики щодо православної церкви в Україні. Польський король Казимир IV, під час правління якого остаточно поділено Київську митрополію на Київську і Московську, до кінця свого довгого правління (1492 р.) не змінював свого терпимого, толерантного ставлення до православної церкви і православних.

ІV. Правовий стан православної церкви в XVI ст.

Певне загострення міжконфесійних відносин виникло на українських землях, які були під Литвою за часів князювання сина Казимира IV Олександра, Великого князя Литовського, а потім і короля польського (1501—1506). Недотримання ним обіцянок, даних під час шлюбу з донькою Івана III Оленою, щодо "повної її свободи і заховання грецького закону" та створення відповідних умов для православного оточення Олени, викликало напруження в міждержавних відносинах Литви з Москвою. Саме в цей час посилюються переходи на московський бік православних князів і бояр у прикордонних з Москвою землях. Перехід із своїми уділами вони обґрунтовували релігійними мотивами, "нужею о грецькім законі", тим, що їх у Литві примушують переходити на католицьку віру.

Коли литовці, за котрими стояла католицька Польща, почали утискати православних, православні шукали захисту в православній Москві й Молдові. Поголос про те, що православних примушують у Литві до прийняття католицтва, масові переходи прикордонних князів Чернігівщини до Московщини викликали зростання політичних симпатій до Москви серед православного населення Литовської Русі, що, зрештою, призвело до війни Москви з Литвою. Усе це змусило правителів Литви здійснювати урівноважену, терпиму щодо православної церкви політику. Князь Олександр, прихильний до католицтва, обмежувався приватними засобами для заохочення на перехід православних у католицтво, не видавав будь-яких розпоряджень або законів, які б обмежували православну церкву і православних у правах.

Зміцнення правового стану православної церкви відбувалося під час правління польських королів — Сигизмунда І (1506—1548) та його сина Сигизмунда II Августа (1548— 1572). Безперестанні війни Польщі з Москвою, Молдавським господарем, Прусією, відбиття постійних нападів татарських орд — усе це потребувало напруження державних сил і диктувало необхідність рахуватися з настроями, бажаннями, вимогами православного населення. Серед інших актів Сигизмунда І, виданих спеціально для православних, вартий на увагу його "стверджуючий привілей", виданий у 1511 р. на сеймі Великого князівства Литовського у Бересті.[5,174]

Цим привілеєм Сигизмунд І підтверджував митрополичі права на управління всіма "церквами грецького закону", а також призначення єпископів, архімандритів, ігуменів, священиків, дияконів, "всього священицького чину грецького закону", на суд над духовними й світськими особами "згідно з правилами соборної східної церкви". Єпископам підтверджувалося і їхнє право "судити, рядити, справувати всі духовні діла в їх єпархіях за давнім звичаєм". А "особам римської церкви", духовним і світським, заборонялося втручатися в церковні справи, судові прерогативи православної церкви і чинити кривди митрополитові та єпископам. У містах Великого князівства Литовського, де було заведено магдебурзьке право, православні міщани мали рівні права з католиками, порівну з католиків і православних обирався склад радних.

Незважаючи на те, що литовська католицька шляхта на сеймах зверталася до короля, щоб він підтвердив Городельський акт 1413 р., яким православні не допускалися до вищих урядових посад, і король робив це, однак ці звернення про підтвердження Городельського привілею засвідчують: православні князі й пани українських земель і далі займали важливі урядові посади, брали участь і в Господарській раді, що заборонялося Городельським актом. Загальний дух толеранції у ставленні до православної церкви і православних за часів Сигизмунда І пояснюється особистими рисами цього володаря, доброго й справедливого, який у державних справах був незалежним і не підпадав під сильний вплив католицької ієрархії.[4,151]

Привілей 1551 р., виданий Сигизмундом II Августом на Віденському сеймі для Литви-Русі, став останнім, в якому підтверджувалися обмеження православних та інших не католиків у правах посідати вищі державні й земські становища та брати участь в Господарській раді згідно з Городельським актом 1413 р. Хоча ці обмеження за обох Сигизмундів часто не мали великого практичного значення, вони все-таки викликали образу національно-релігійного почуття православної шляхти. Ідеї Реформації, протестантські рухи, поширення лютеранства, цвінгліанства, кальвінізму, соцініанства вимагали релігійної свободи в державі, рівних прав усіх громадян, незважаючи на конфесійну відмінність. Сам Сигизмунд II був оточений людьми протестантських поглядів і відзначався толерантністю. Нові вимоги православної шляхти скасувати дискримінаційний Городельський акт 1413 р., підкріплені важкими політичними обставинами (війна з Москвою, напади татар), було прийнято Сигизмундом II. У 1563 р. він скасовує Городельський акт про виключні привілеї католицької шляхти, зрівнюючи в усіх громадянських правах з католиками "всіх прочих стану рицарського і шляхетського як Литовського, так і Руського народу, одно би були всі віри християнської".[12,15]

Проте й після скасування Городельського акту вищу ієрархію православної церкви в Польщі не було зрівняно з католицькою ієрархією. Православний митрополит і православні єпископи не мали права, як католицькі біскупи, засідати в сеймах, бути постійними членами Господарської ради. Католицька ієрархія не допускала зрівняння схизматицької ієрархії з католицькою на державному рівні.

Після Люблінської унії 1569 р., Польщу і Велике князівство Литовське було об'єднано в одну державу — Річ Посполиту Польську — з одним королем, спільним сеймом і сенатом, а всі українські землі включено до Польської корони як "повернені" (тобто стверджувалося, що всі українські землі "здавна з цілим, повним і безумовним правом" належали Польській короні). Українській православній церкві на цих "повернених" українських землях було гарантовано вільне сповідання віри, вживання української ("руської") мови в офіційних документах, а також прав і вольностей, якими користувалися католики. Цим переслідувалася певна мета:

міцніше пов'язати з Польщею великі й багаті українські землі, не дозволити римо-католицизму чинити будь-які обмеження православному народу України, щоб не викликати міжконфесійного напруження, що позначилося б на державній цілісності й міцності Польщі. Однак релігійна толерантність часів Люблінської унії — це не стільки вияв пошани до релігійної свободи й вільності релігійних переконань, а безумовно тверезий політичний розрахунок зберегти внутрішній спокій у державі при великій різноманітності релігійних течій та етнічних відмінностей. Польща в той час була єдиною в Європі багатонаціональною й багатоконфесійною державою.[9,61]

Після занепаду в Польщі династії Ягелонів і смерті останнього з Ягелонів Сигизмунда II Августа виявилося, що тільки авторитет покійного короля стримував релігійну ворожнечу між католиками і "дисидентами" (послідовниками всіляких протестантських течій). Вища католицька ієрархія, керована папським нунцієм Камендоні, організовувала сильну антидисидентську акцію, щоб позбавити протестантів усіх релігійних свобод. Політична боротьба особливо загострювалася в період безкоролів'я, тобто в період між смертю попереднього і виборами наступного короля. Так було й після смерті Сигизмунда II Августа. У безкоролів'ї (1572—1573) найголовнішим питанням, навколо якого точилася гостра політична боротьба, було збереження релігійної свободи та широкої політичної толерантності.

ВИСНОВКИ

Українські землі під литовською зверхністю не знали суспільної боротьби на релігійному ґрунті, передусім через толерантність, яку виявляли володарі Литви щодо різних конфесій. Вона сформувалась всією історією цієї держави, що виступала своєрідним буфером між православним Сходом і католицьким Заходом.

З моменту розколу християнства 1054 р. на православну та католицьку гілки завжди знаходила своїх прихильників ідея унії (об'єднання). Якщо православні вважали, що унія можлива лише за відмови Римського Папи від ієрархічної першості в християнській церкві, то основною вимогою католиків було визнання православними зверхності Папи.

Після церковного розколу слабіюча православна церква через критичні обставини все частіше звертається по допомогу до Заходу, до церкви католицької. Так сталося 1274р., коли в Ліоні була підписана міжцерковна унія, спрямована проти монголо-татарської загрози, так було і 1439 р. у Флоренції, коли Константинополь прагнув заручитися підтримкою західного світу в боротьбі з турками. Хоча ці унії не були тривалими, їхнє значення полягає в збереженні та підтримуванні самої ідеї об'єднання церков, а також у пошуках можливих форм церковної унії. Отже, наприкінці XVI ст. мав свою доволі довгу історію рух щодо об’єднання двох церков , протягом якої неодноразово доводив актуальність та доцільність об'єднання.

Література

1.   Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. — Нью-Йорк; С.Бавнд-Брук;Київ, 1990, — Т.І.

2.   Грушевський М.Історія України - Русi, т.VI.

3.   Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII ст..

4.   Грушевський М. Ілюстрована історія України. — Львів, 1973.

5.   Історія Православної церкви в Україні. — К., 1997.

6.   Історія релігії в Україні. — К., 1997. — Т.2: Українське православ'я.

7.   Кожухар О.І. Соціально-економічний і культурний розвиток українських земель в XIV-XVI ст.- Кр.Ріг.,1991

8.   Малиновський Р. Історія українського народу .- Б/М.: Українська наукова бібліотека,1946

9.   Плохий С.Н. Папство і Україна – К,1987

10.            Плохий С.Н.Політичні і соціальна політика на Україні у 1550-1648 рр.-К,1989

11.            Швайко Т.Ю.Петренко А.В. душа предков живет в нас.-Дн-ск,1998

12.            Швыдько А.К.Социальные отношения и классовая борьба в городах Левобережною Украины во ІІ пол. XVII-сер.XVIII века -Дн-ск ., 1988

13.            Швидько А.К.Соціально економическое развитие Украины в XIV- сер.XVIIIвв.

14.            Богуш П. Церква на Запорожжі.://Південна зоря.-1994.-12 трав.

15.            Векленко В. До історії стосунків Запорізької Січі і православної церкви в Україні.// Бори сфен.-1995.-№6.-С.9-11

16.            Лебеденко В. Яку релігію сповідувала Січ.//Новомосковська правда.-1990, - 14 трав.

Размещено на