Репресії проти селян. Розкуркулення

Репресії проти селян. Розкуркулення

Міністерство освіти та науки україни

Національний технічний університет “Харківський політехнічний інститут”

Репресії проти селян. Розкуркулення

Курсова робота

З історії України

Студентки першого курсу

Викладач:

Харків

ПЛАН

Вступ

1)     Колективізація

Перехід до прискореної колективізації

Невдоволення селян та короткострокові поступки Й. Сталіна

2)     Ліквідація куркульського класу

Мета та форми боротьби з куркульським класом

Невдоволення на селі

Розправа над «куркулем»

Наміри партії щодо «куркульства»

«Депортація куркулів»

«Очищення міст від куркулів»

Прискорення колективізації та її крах у січні – березні 1930 р.

3)     Голод 1932 – 1933 рр.

План хлібозаготівель

«Закон про п’ять колосків». Масовий голод

Закон України «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні»

1. КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ

Перехід до прискореної колективізації

У грудні 1927 року XV з'їзд ВКП(б) звернув увагу на розвиток колективізації на селі. Приводом для цього стала хлібозаготівельна криза.

Урожай 1927 року був невисоким, і ціни на хліб, установлені державою, не задовольняли селян. Вони відмовилися здавати зерно на заготівельні пункти за низькими цінами.

У січні 1928 року Й. Сталін виїхав до Сибіру, де виступив перед місцевим партійно-радянським активом. Генсек звинувачував заможні верстви селянства в саботажі хлібозаготівель і закликав працівників правоохоронних органів застосувати до заможних селян статтю Кримінального кодексу РСФРР про спекуляцію. Фактично це був крок до згортання непу на селі. По суті, у вимогах Сталіна йшлося про повернення до політики продовольчої розкладки доби воєнного комунізму.

Офіційно проголошення курсу Комуністичної партії на суцільну колективізацію відбулося на Пленумі ЦК ВКП(б) в листопаді 1929 року. На якому було ухвалено рішення: «Будь-якою ціною прискорити розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості». Широким масам комуністів Й. Сталін заявляв: «Ми відстали від передових країн на 50—100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 40 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Пленум окремо заслухав доповідь першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України й про роботу на селі». У доповіді зазначалося, що республіка має всі можливості, щоб здійснити перехід до колективізації раніше, ніж інші республіки. Колективізація в Україні мала завершитися восени 1931 року чи навесні 1932 року.

Початок колективізації розпочався з порушення тих самих принципів добровільного об'єднання на селі, про які так багато говорили більшовики. Рішення про вступ до колгоспу селяни мали приймати на зборах. Проте місцеві партапаратчики й радянські активісти відкрито погрожували тим, хто відмовлявся вступати до колективних господарств. Партійні комітети й державні установи стали «змагатися» між собою за планові показники нових членів колгоспів. Селян силоміць заганяли в колгоспи, використовуючи для цього всі засоби адміністративного тиску. При створенні колгоспів усуспільнювалися не тільки засоби виробництва, а й домашня худоба та птиця.

Невдоволення селян та короткострокові поступки Й. Сталіна

На політику Комуністичної партії селяни відповіли масовим невдоволенням. У багатьох районах набрало масового характеру винищення худоби, у результаті чого поголів'я худоби в Україні скоротилося вдвічі.

Протягом осені 1929 - весни 1930 рр. Україною прокотилася хвиля селянських виступів і повстань. У 1930 році в них взяло участь щонайменше 40 тис. селян. Були непоодинокі випадки участі в селянських повстаннях військовослужбовців Червоної армії.

Радянській владі довелося, як і в 1917—1920-х рр., використовувати проти селянських повстань регулярні війська, артилерію і навіть авіацію.

На ім'я Й. Сталіна та інших радянських керівників прийшло близько 90 тис. листів-скарг від селян. Опір селянства змусив Сталіна пригальмувати темпи колективізації.

2 березня 1930 року в газеті «Правда» з'явилася стаття Й, Сталіна «Запаморочення від успіхів», у якій він виступив проти «перегинів» у колгоспному русі, звинувачуючи в них партійні комітети та радянські організації на місцях. Селянам дозволяли вийти з колгоспів. Восени 1930 року в колгоспах залишилося менше 30% селян.Ознакою відступу партії було також прийняття «Зразкового статуту» для колгоспів, де за колгоспниками закріплялося право на утримання домашньої худоби — корови, овець, свиней; їм дозволялося також мати знаряддя для обробки своїх приватних ділянок. Відступ Й. Сталіна тривав недовго, і вже восєни 1930 року ЦК ВКП(б) надіслав республіканським партійним комітетам директивного листа «Про колективізацію», закликаючи їх щонайрішучішими методами й темпами завершити цей процес.

Україна мала завершити повторне об'єднання селян у колгоспи до кінця 1931 року.

Сталінська репресивна машина запрацювала на повну потужність. Радянська держава вдалася й до економічного тиску на селян. Тим, хто вступав до колгоспів, уряд надавав різноманітні пільги, звільняв від податків на домашню худобу, надавав сільськогосподарську техніку, якої вкрай не вистачало, а тим, хто залишався одноосібником, доводилося сплачувати високі податки, на них повсякчас спрямовувався адміністративний тиск.

Другий етап колективізації відрізнявся певними маневрами сталінської влади. Щоб підтримати прибічників колективізації (здебільшого це була сільська біднота, для якої колективізація була шансом поліпшити своє становище за рахунок інших чи зробити кар'єру на радянській і партійній роботі), на селі утворювали машинно-тракторні станції (МТС). Вони не тільки здійснювали технічну допомогу колгоспам, а фактично взяли під політичний контроль процеси, які відбувалися на селі. Цей етап колективізації вже не зачіпав присадибну ділянку селян, худобу й птицю, які були чітко регламентовані. До кінця 1932 року в Україні були об'єднані близько 70% селянських господарств, що володіли 80% посівних площ.

Заходи, здійснені Комуністичною партією на селі, Сталін назвав «великим переломом». Більшість селян хоч і скорилася, але такі не сприйняла колективізацію. Хоча селянин і дістав право вийти із колгоспу, здійснити це на практиці було зовсім не просто. Все залежало від позиції (а то й настрою) місцевого партійного уповноваженого.

Селянську землю об'єднали в одне колективне господарство, і той, хто залишав колгосп, не міг просто так забрати назад свою частку. Замість цього йому виділяли нібито еквівалентну ділянку землі, але, як правило, десь на околиці, на значно гіршому грунті. Але хоча умови виходу були надзвичайно важкими, рідко коли самою тільки силою вдавалося втримувати рядового селянина в колгоспі. Місцеві активісти не відчували підтримки Москви, в той час як селяни постійно посилалися на статтю Сталіна і чинили опір тискові з боку місцевих властей. Коли ті робили спроби перешкодити селянам вийти з колгоспу, часто доходило до відкритих конфліктів.

«Внутрішній паспорт» було введено у грудні 1932 р. Його практичне застосування не давало можливості не тільки «куркулям», але й бідним селянам, які хотіли б переїхати до міста, зробити це без дозволу місцевих властей. Згідно з законом від 17 березня 1933 р. селянин не міг залишити колгосп без домовленості зі своїми майбутніми працедавцями, підтвердженої правлінням колгоспу.

Безглузді намагання організувати колгоспи-гіганти породжували лише нові проблеми, як і раніше. Один із новостворених величезних колгоспів мав 45 тис. га земельних угідь. З цього, звичайно, нічого не вийшло. Його замінили такою ж штучною системою «квадратів», кожен із яких сягав 1000 га. Всі ці нововведення зустрічалися селянами з повною апатією або ворожістю, оскільки їхня думка при цьому повністю ігнорувалася. Подібні процеси відбувалися повсюдно, аж доки, врешті, в 1933 р. партія пішла на деякі поступки у цьому питанні.

Кінцевим результатом такої дискримінаційної політики держави у відношенні до селянства, яке позбавлялося будь-яких економічних стимулів до праці, стало різке скорочення посівних площ у наступному році.

2. КУРКУЛЬСТВО

Мета та форма боротьи з куркульським класом

Сталінська колективізація на селі передбачала не тільки об'єднання селян у колгоспи, а й ліквідацію цілого класу хазяйновитих заможних господарів, яких комуністи називали куркулями. Сталін особисто проголосив політику «ліквідації куркульства як класу». Мета боротьби радянської держави з куркулями: передача державі (тобто колгоспам, комунам, артілям) найрентабельніших селянських господарств разом із землею й реманентом; вилучення значних запасів сільськогосподарської продукції, які зберігалися в куркульських господарствах; ліквідація найзаможнішого прошарку селян, який комуністи завжди ненавиділи й вважали найбільшою загрозою для пролетарської диктатури.

Формою боротьби з заможним селянством було обране так зване «розкуркулення», тобто економічне пограбування селян, порушення їхніх політичних і соціально-економічних прав, репресії. Розкуркулення відбувалося в умовах, коли не було чіткого визначення, хто є куркулем: чи це той, хто використовує найману працю, чи просто заможний селянин. Тих, кого зарахували до куркулів, поділяли на три категорії: активні вороги радянської влади, учасники антирадянських виступів. Вони підлягали 10-річному ув'язненню або розстрілу; пасивні вороги радянського ладу, тобто ті, хто намагався в рамках радянського законодавства боронити свою власність. їхнє майно підлягало конфіскації, а самі господарі мали бути вислані до північних і східних районів СРСР; лояльні до політики Комуністичної партії особи, які не чинили опору радянській владі. Певна їх частина, щоб зберегти своє господарство, навіть готова була вступити до колгоспів. Таких селян переселяли за території колективізації, надавши їм гірші землі.

Розкуркулення відбувалося з грубими порушеннями чинного радянського законодавства. Кодекс законів про працю, який діяв наприкінці 20-х і на початку 30-х рр., не забороняв: оренди землі; використання найманої робочої сили; приватного підприємництва на селі. Коли розкуркулення досягло кульмінації з явним запізненням, ВУЦВК і РНК УСРР видав постанову «Про заборону орендувати землю й застосовувати найману працю в одноосібних господарствах у районах суцільної колективізації». Ліквідація куркульства як класу завдала важкого удару по українському селу, яке за роки непу здебільшого стало середняцьким.

Як звичайна зброя в боротьбі проти «класового ворога» вживалися послідовно запроваджувані норми хлібоздачі й оподаткування. Так, за Струміліним, «куркуль», середній заробіток котрого лише уп'ятеро перевищував середній заробіток незаможника, сплачував податки у 30 разів більші, ніж останній (в перерахунку на душу населення). Указ від 28 червня 1929 р. дозволяв сільрадам у разі невиконання одноосібним господарством норми хлібоздачі накладати на нього грошові штрафи, у п'ять разів вищі за вартість цієї норми. Така ось «правова» основа — вкупі з розкуркулюванням — аж до лютого 1930 р. підводилася під курс партії на селі... А несплачення штрафу тягло за собою продаж із торгів господарства й виселення його мешканців.

Разом з іншими видами покарань часто застосовувалося «позбавлення виборчих прав». Селянин таки остерігався втрати цього, по суті фіктивного, привілею, бо це одразу ж зафіксовувалося в його особистих документах, і від цього тавра він не міг позбавитися ніде, де б не шукав праці або притулку. За словами Левіна, позбавлення виборчого права «часто супроводжувалося відмовленням такій особі в житлі, харчових картках, медичному обслуговуванні, а особливо — засланням».

Усіх перелічених вище заходів явно не вистачало, щоб, з одного боку, в масовому масштабі привернути селянство на сторону радянської влади, а з іншого — ізолювати «класового ворога». Навпаки, основна частина селян тепер вороже ставилася до політики партії й у своєму опорі використовувала всі приступні їй засоби. В редакційній статті «Правда» від 2 лютого 1929 р. гірко нарікала: селянин ще не усвідомив «засадничої різниці між законами старого режиму та радянськими законами» й автоматично розглядає будь-яку владу як ворожу.

Невдоволення селян

Відносний спокій на селі, властивий періодові непу, тепер повністю зник. Уже в 1928 р. з усіх усюд надходили повідомлення про грабунки, випадки громадянської непокори й опору владі, бунти (в яких, до речі, брали участь і робітники), а також про численні напади на партійних та інших активістів.

В Україні у згаданий період кількість зареєстрованих «куркульських терористичних актів» зросла вчетверо (тільки в 1929 р. сталися 1262 випадки). Офіційні дані за дев'ять місяців 1929 р. вказують на організовані «куркулями» 1002 «терористичних акти» лише в центральних губерніях РСФРР (при цьому було вбито 384 особи; за цими справами засудили 3281 особу, з них 1924 «куркулів» (31,2 %), 1896 «середняків-підкуркульників», 296 «селян-незаможників», 67 «офіційних осіб». Поскільки абсолютно зрозуміло, що під час слідства під категорію «куркулів» прагнули підвести якомога більше обвинувачуваних, можна зробити досить певний висновок: у своїй масі селяни були відверто вороже настроєні проти радянської влади.

Влітку 1929 р. «тероризм» значно поширився. Однак він поки що не виходив за рамки спорадичного збройного опору, й до серйозних повстань не доходило. Найчастіше селяни вдавалися до такої форми спротиву, як приховування зерна (спочатку в межах власного господарства, а потім десь на пустирях, у стогах сіна, в церквах, у відкритому степу, в ярах і лісах). «Куркулі» переводили зерно на ім'я своїх родичів, продавали незаможникам за низькими цінами або приватним нелегальним торгівцям, які потайки вивозили його вночі возами, на плотах тощо. Середняки й бідняки — держателі хліба — робили те саме, кожний у міру своїх можливостей. Навіть колгоспники, як тільки могли, намагалися уникнути конфіскацій. Коли ж зерно не вдавалося приховати або збути, його просто знищували.

Розправа над «куркулем»

Розправа над «куркулем» частково мала на меті обезглавити решту селянства в його опорі новим порядкам, і на «класового ворога» цілком закономірно впав основний тягар репресій.

В січні — лютому 1930 р. в районі Кривого Рога розкуркулили 4080 господарств, передавши колгоспам загалом тільки 2367 будинків, 3750 коней, 2460 голів великої рогатої худоби, 1105 свиней, 446 молотарок, 1747 плугів, 1304 саджалки, 2021 тонну пшениці й пшона. Наводячи цей випадок, радянський дослідник І. Слинько пояснює вбогість усуспільненого майна тим, що значну частину куркульської власності конфіскували ще в 1928—1929 рр. Може, й так, але для нас зараз важливішим є Інше: в 1930 р. «розкуркулювали», по суті, вже бідняків.

З огляду на сказане показовою є вартість конфісковуваного у тогочасних «куркулів» майна. Наводилася цифра в Ї70 млн крб (за новішими даними —400 мли), тобто на кожне одноосібне господарство припадало щось від 170 до 400 крб —90—210 доларів за тогочасним офіційним обмінним курсом,— навіть якщо загальна вартість майна розкур-куленого не перевищувала вартості майна інших категорій селян. Як зауважує ЛевІн, навіть кошти, витрачені на депортації, перевищували цінність вилученого добра.

Селян особливо приголомшувала експропріація колишніх незаможників, які тяжко працювали під час непу і спромоглися нарешті купити коня чи корову. Зовсім уже парадоксально: доходи пересічного «куркуля» були нижчі, ніж у пересічного сільського урядовця, що переслідував його як представника багатої верстви!

На основі класового аналізу, а не реальної дійсності, якраз і грунтувався весь сталінський курс. Це було тим більше згубним, що передбачало «ліквідацію» найпродуктивніших виробників на селі. Однак у діях генсека була й своя невблаганна логіка. Якщо більш зважено, на відміну від марксистів, розглядати селянське суспільство як загалом раціонально інтегроване ціле, то в ударі Сталіна можна вбачати фізичне знешкодження природних лідерів селянства, які очолювали опір партійній політиці. Те, що вислів «куркуль» почали вживати в значно ширшому значенні, ніж це передбачала його економічна дефініція (запропонована партією), лише підтверджує такий висновок,— як і формальне запровадження категорії «підкуркульник», котра навіть за сталінськими стандартами не мала ніякого реального змісту. Згідно з офіційною заявою, під «куркулем» розуміли «носія певних політичних тенденцій, які дуже часто можна вирізнити в підкуркульникові чоловічої та жіночої статі».

На початок 1931 р. почали офіційно визнавати, що колишні куркулі — свого часу класифіковані так за якоюсь із численних ознак — уже не були такими. Сучасний радянський історик М. Гущин зазначає: «Куркулі втратили чимало властивих їм рис: систематичне використання найманої праці, орендування знарядь праці та коней, власні майстерні тощо», а отже, «в 1931 р. ставало дедалі важче викривати куркуля, який маскував свою класову суть». Це висловлювання наочно демонструє марксистську концепцію, за якою буття визначає свідомість: якщо людина (в даному випадку «куркуль») протягом певного часу за своїм соціально-економічним статусом відповідала вигаданій марксистами категорії, то потім, втративши відповідні ознаки, вона й далі залишалася під підозрою,— мовляв, лише «маскує свою суть» — і несла своє тавро мало не до скону.

Наміри партії щодо «куркульства»

Наміри партії щодо «куркульства» набули певної форми в постанові, базованій на звіті підкомісії Баумана, яка, нагадаємо, запропонувала поділ куркульства на три категорії (групи) й запровадження смертної кари або ув'язнення для представників першої категорії — чисельністю не більше 63 тис. ОДПУ, проте, включило до цієї категорії набагато більше — до 100 тис. чоловік.

Друга група (родини господарів, віднесених до першої) підлягала засланню на Північ, Урал, у Сибір і Казахстан або у віддалені райони місцевості, де проживали до цього покарані. Такий захід мав стосуватися не більш ніж 150 тис. господарств. Секретна інструкція від 12 лютого 1930 р. наказувала здійснювати конфіскації їхнього майна поступово, щоб це в часі збігалося з їхньою депортацією.

Представників третьої категорії («лояльних») належало частково експропріювати й переселити з колгоспів в інші райони місцевості їхнього проживання — під урядовий контроль та із залученням до праці, в «трудових загонах і колоніях у лісах, на дорогах, для поліпшення якості земель» тощо. Переселенцям надавалися погані грунти (не більше одного гектара на душу).

В одному із сіл, де налічувалося 1189 родин, заарештували або заслали 202 й виселили на недалеку відстань 140 чоловік. В іншому (1200 родин) розкуркулили 160 чоловік, у другому—31 із 120, а в третьому —90 чоловік із 800. Статистичні дані повідомляли про три села у Вінницькій губернії: з першого (312 господарств) депортували 24 особи, з другого — 40 із 283, з третього—13 із 128.

Що ж до чисельності кожної з категорій розкуркулюва-них, то ми маємо цифри стосовно Західного району СРСР. Із 3351 господарства, занесеного до списків, 447 потрапили до першої, 1307— до другої й 1297— до третьої категорії. Інакше кажучи, 63 % місцевих «куркулів» та членів їхніх родин підпадали під розстріл, ув'язнення чи заслання. Для решти ж (згідно з інструкцією низовим органам влади) відводилися болотисті й заліснені землі із вивітреними грунтами; вони мусили також виконувати лісоочисні й дорожні роботи; в разі невиконання хлібоздачі вони підлягали переслідуванню через суд (тобто постійно перебували під загрозою депортації).

Указ від 3 лютого 1930 р. оголошував ОДПУ відповідальним разом із РНК Російської Федерації за подання пропозицій щодо депортації куркулів та їхніх родин «до віддалених місцевостей РСФРР та про їхнє працевлаштування».

«Депортація куркулів»

Депортація куркулів була подією таких величезних масштабів, що її нерідко відсторонено трактують як масове явище, пересування мільйонів. Але кожна одиниця серед тих мільйонів була живою людиною й мала свою особисту долю. Деякі так і не встигали дістатися місця свого заслання. Один «куркуль» із хутора Грушка на Київщині сфотографував свою хату, коли залишав її, його заарештували й розстріляли того самого вечора.

Людей похилого віку часто просто залишали на місці жити, хто як зможе. В одному селі активіст так і сказав американцеві: 40 куркульських родин депортовано, та «ми залишаємо дуже старих, 90-літніх або старших, тут, бо вони вже не становлять загрози для радянської влади».

Вищезгаданий поділ на категорії недовго зберігав можливості для представників третьої з них уникати найгіршої участі: згідно із сучасними радянськими дослідниками, «лояльні куркулі» «так само опиралися колгоспам», а тому «виникла необхідність також пересунути їх у віддалені райони». В перші тижні 1931 р. ще не депортованих українських «куркулів», які не виконали свої хлібозаготівельні норми, експропріювали та заслали, й це переросло, як і на Північному Кавказі н на Нижньому Поволжі, в «другу хвилю ліквідації куркульства як класу. Один із хуторів у Дніпропетровському окрузі налічував 19 господарств; 10 із них розкуркулили при першій хвилі, а п'ять — при другій. Сільце Грушка 8 Київському окрузі (площа 950 га, 16 маленьких господарств) повністю знищили ще в 1930 р.

Формально рішення про другу хвилю депортації «куркулів» ухвалили в лютому 1931 р. її підготували ретельніше, ніж першу: склали списки, розіслали на місця анкети ОДПУ (нібито присвячені питанням оподаткування) тощо. 18 березня 1931 р. в Західному районі провели таємну операцію, однак про неї стало відомо, і в одному з округів удалося схопити лише 32 родини з 74, а решта втекли.

В цей час утеча була єдиним порятунком для розкуркулюваних, і до неї готові були вдатися мільйон, коли не більше, чоловік. «Правда» від 25 січня 1930 р. нарікала на куркулів, які «почали продавати свою власність, розділяючи виторг серед своїх родичів-середняків і покидаючи свою худобу негодованою», їх звинувачували також у навмисному псуванні власного реманенту, аби лиш він не дістався колгоспам. Інколи втікачі пробували забрати худобу Із собою,— такий факт відзначено, наприклад, у Ставропольському краї на Північному Кавказі.

«Очищення міст від куркулів»

Коли в селах розпочалися масові повстання, провід тут вели — хоч і не завжди — колишні заможні селяни. Та повстанці майже нічого не могли вдіяти проти влади. Збереглося немало родинних переказів про те, як вони нападали на своїх гнобителів із палицями або сокирами — й наражалися на кулі... Ще однією формою протесту виступали руйнування й підпали свого господарства Інколи припускається, що вигнання «куркулів» з їхньої землі мало принаймні якийсь економічний сенс, бо ж вони, мовляв, поповнювали міську робочу силу й тим самим сприяли виконанню завдань прискореної індустріалізації. Справді, колишніх хліборобів використовували на нових шахтах та інших підприємствах у місцях їхнього заслання, а в Сибіру засланці третьої категорії працювали на будівництві промислових об'єктів і на лісозаготівлях. Та коли селянам таланило ще до депортації втекти зі свого села, на шляху до міста їм доводилося долати чимало найжорстокі-ших перешкод із боку влади, що всіляко прагнула покласти край таким міграціям. Надсекретний указ від 12 лютого 1930 р. вимагав особливої пильності щодо куркулів, які покидали село, щоб працювати у промисловості. А запровадження внутрішніх паспортів у грудні 1932 р. відкрито розглядалося як крок, спрямований на «очищення міст від куркулів, злочинців та інших антисоціальних елементів».

Розкуркулених не допускали й до військової служби. На місця розсилалася інструкція — ретельно перевіряти новобранців із метою виявлення «куркульських елементів», котрі «старалися проникнути в Червону армію.

Таким чином «куркулі» були приречені залишатися в селах і там очікувати на вирішення своєї долі. Ще 26 січня 1930 р. «Правда» попереджала, щоб їм не дозволяли розпродавати майно з торгів і тікати есвіт за очі». Щоправда, цей заклик мало зарадив справі. У тогочасних публікаціях повідомлялося: наприкінці 1930 р. розкуркули-ли 400 тис. господарств, 353,4 тис. залишилося, решта (200—250 тис.) була продана, а їхні власники подалися до міст. За сучасними радянськими дослідженнями, десь 20— 25 % Із 1 млн господарств, офіційно визнаних куркульськими, протягом 1929—1932 рр. «саморозкуркулилисії» (тобто їхні держателі втекли із сіл).

Політбюро ЦК ВКП(б) визначало кількість розкуркулених у 5—6 мля чоловік, а отже, 1—1,2 млн втекли (принаймні на деякий час), а 4—4,8 млн залишилися. Офіційні цифри, нагадаємо, мусили бути завищеними через розширення дефініції «куркульської» категорії й запровадження категорії «підкуркульників», та і в цьому випадку числове співвідношення засланців і втікачів видається нам правильним.

На думку дисидента-ленінця Р. Медведєва, з ряду причин така цифра виглядає «значно применшеною». По-перше, масові депортації не завершилися в жовтні 1931 р., а тривали офіційно до травня 1933 р., коли Сталін і Молотов підписали указ, згідно з яким надалі мали засилати лише родини одноосібників («норма» —12 тис. на рік). В указі наголошувалося, що за планом на 1933 р. передбачалося депортувати 100 тис. родин, і, мабуть, немає підстав не вірити тому, що ця приблизна цифра означала заслання протягом 18 місяців (між жовтнем 1931 і травнем 1933 р.) загалом 150 тис. родин, або між 0,75 і понад 1 млн душ після другої хвилі.

Можливо, більш вірогідною є цифра, названа Сталіним у його зверненні до Черчілля,— розкуркулення торкнулося «10 мільйонів» (хоч можна й не йняти віри зауваженню генсека, що куркулі у своїй «великій масі були дуже непопулярними, і їх проганяли власні наймити»). У 1933 р. Сталін називав 15 % господарств передколективізаційного періоду «куркульськими та заможними». Загальна кількість селянських господарств у червні 1929 р. досягала 25 838 080. Отже, 15 % них становило б близько 3 875 000 господарств, або, виходячи із пересічної чисельності родини в п'ять осіб,—19,38 млн чоловік. Від цього слід відняти кількість тих, хто так чи інакше уникнув депортації. За підрахунками радянських авторів, нагадаємо, 20—25 % «куркулів» утекли до міст.

За офіційними повідомленнями, в 1929—1932 рр. колгоспам передали 15 млн га «куркульських» грунтів. У 1928 р. розмір «куркульського» господарства досягав у середньому 4,5 га, отже, на конфіскованих землях мало розташовуватися 3,3 млн господарств із більш ніж 15 млн мешканців, з яких 10 млн заслали,— за умови, що третина втекла (наприкінці 1938 р. повідомлялося про 30 млн га конфіскованої землі, однак зрозуміло, що тут слід ураховувати й пізніші розкуркулювальні акції). З огляду на те, ідо на початку 30-х років пересічний розмір «куркульського» господарства з різних причин (зокрема, з наведених вище) мав бути меншим, 10 млн засланих уявляється абсолютним мінімумом. За словами американського професора М. Левіна, «кількість депортованих, яка тепер більш-менш визнається в радянських джерелах, уже перевищує 1 млн господарств, або 5 млн душ»,— це стосовно лише Російської Федерації й України, а до цього ж треба додати ще дані по інших республіках (наприклад, 40 тис. господарств з Узбекистані). На думку Левіна, фактично «10 млн осіб, якщо не більше, напевно депортували», 10—11 млн вирахував інший західний дослідник — С. Свяневич, додаючи, що близько третини з них загинуло.

Отже, навряд чи буде перебільшенням прийняти 10 млн за ймовірну кількість і 15 млн — за можливу. Одночасно, якими б цифрами ми не оперували, слід ураховувати тих" (передусім глав родин), кого розстріляли або «заслали на Соловки». Ми говорили про 20 тис. заарештованих першої категорії наприкінці 1929 р. (І далеко не самих лише «куркулі»»: за повідомленням «Правди» від 7 грудня 1929 р., напередодні в одномуз округів — і за один тільки день — схопили 234 куркулів, 200 середняків і 400 незаможників). У «Вопросах истории КПСО (1975. № 5) розповідається: «В першій половині р, органи радянської влади притягнули до відповідальності (тобто заарештували.— Авт.) 96 тис. осіб. То Були куркулі, білогвардійські офіцери, колишні поліцаї, жандарми та інші антирадянські елементи...» В Західному Сибіру під час хлібозаготівельної кампанії 1931 —1932 рр. Засудили 100 «куркулів» разом із 700 іншими селянами, охарактеризованими як «близькі до них соціально та економічно».

Ті, що пішли до в'язниць або «трудових» таборів, зазнали лихої долі. їхню кількість неможливо точно підрахувати (див. розділ 16). Але із сучасного радянського документального джерела відомо: в 1931 — 1932 рр. число ув'язнених тільки в Російській Федерації та Україні досягало майже 2 млн. Відтоді й до 1936—1937 рр. більшість в'язнів становили селяни (принаймні близько 4 млн із загального числа 5 млн за даними 1935 р., причому далеко не всі з них відносилися до «куркулів»).

Сільські нероби просто хапали гумові чоботи, жіночі трико, чай, кочерги, ночви... ДПУ звітувало про деяких членів робітничих бригад і службовців із нижчих ешелонів партійно-радянського апарату, які крали одяг і черевики (навіть ті, що їх фактично носили), поїдали харчі, які знаходили, і випивали алкогольні напої. Крали навіть окуляри, виїдали кашу або обмащували нею ікони» . Одна «куркулька» вижила, хоч у неї поцупили все, що можна, бо була вміла кравчиня і працювала на родини активістів, які крали «куркульський» одяг і віддавали їй перешивати.

VI з'їзд Рад у березні наступного року все ще нарікав на «бідняків і середняків, котрі допомагають куркулям боротися з колгоспами»; побоювання середняків, що їх теж можуть роз-куркулити, зробило їх у деяких випадках «противниками колективізації, радянської влади та всього курсу партії... і навіть певним чином унеможливило ізоляцію куркуля». Більше того: згідно із секретними рапортами ОДПУ, навіть міські робітники виявляли «негативне ставлення до депортацій. Це й зрозуміло, адже місто й село підтримували між собою зв'язок. Партійні документи повідомляють про фабричних робітникїв-комуністів, які все ще володіють землею в селах І заробляють у місті вдосталь грошей, щоб встати куркулями». На одній фабриці до 80 % членів парторганізації були пов'язані з сільським господарством, і тому організація «дотримувалася куркульського курсу».

Як показують описані історії, доля «куркулів» складалася не однаково. Представників першої категорії — «упертих класових ворогів» — заарештовували взимку 1929— 1930 рр. Повідомляли,' що в київській в'язниці їх розстрілювали в той час по 70—ї 20 чоловік за ніч. В'язень, схоплений за церковну діяльність, згадує: в тюрмі ДПУ в Дніпропетровську в камері на 25 осіб тримали 140, і щоночі розстрілювали одного — двох...

Один «куркуль», у 1930 р. ув'язнений у Полтавській тюрмі, розповідає: в камері, розрахованій на сім чоловік, сиділи 36, а в розрахованій на 20—83. Денний раціон становив 100—150 г глевкого чорного хліба. Щодня помирало до ЗО душ, і лікар завжди засвідчував «параліч серця».

В українському селі Великі Солонці «усунули» 52 «куркулів», а їхніх жінок і дітей вивезли на возах до піщаного берега річки Ворскли, де й залишили. Колишній відповідальний партійний працівник розповідає, як у селі на Полтавщині (з населенням 2 тис. чоловік) у грудні 1929 р, розкуркулили 64 родини, а ще 20 вигнали з домівок і покинули напризволяще. В березні заборонили будь-кому допомагати їм і погнали пішки 300 чоловік (у тому числі 36 дітей і 20 стариків) до якихось печер на відстані близько 5 км — із наказом не повертатися. Дехто втік, а в квітні 200 чоловік, що залишилися, повезли на Далеку Північ.

Дуже багато померло від холоду та голоду в перші роки», В сучасній радянській історіографії підтверджується: «Практично всі члени щойно прибулих родин, здатні працювати, брали участь у перші місяці в спорудженні житлових приміщень», табір у сибірській тайзі поблизу Копєйська (на північ від Сєвєр-ного) спочатку складався з імпровізованих халуп, побудованих засланцями. Десь половину чоловіків вирядили пиляти ліс, решту — на шахти; бездітні жінки й незаміжні дівчата також працювали в копальнях. У листопаді старих, хворих і дітей віком менше 14 років послали зводити на зиму хатини з дерева та землі. Щоденна харчова норма на людину тепер дорівнювала півлітрові рідкого супу та 140 г хліба. За таких умов майже всі немовлята померли.

Режим, під яким жили ці нещасні люди, визначався терміном «спеціальні поселення». Це не була форма ув'язнення, однак за «спецпоселенцями» наглядали чекісти, ніякі цивільні структури не передбачалися. 16 серпня 1930 р. уряд видав указ про колективізацію «куркулів» в місцях їхнього заслання, та це не змінило становища. За словами Трапезникова, поселенці навіть теоретично не могли голосувати за своїх керівників,— просто «на чолі кооперативів стояли уповноважені радянських органів, призначені цими органами», тобто співробітники ОДПУ.

За офіційними даними, 70 тис. «куркульських» родин (до 400 тис. чоловік) перебували на Півночі вже в лютому 1930 р., а куди більша кількість ще тільки мала прибути. Між 1926—1939 рр. «міське» населення Карело-Мурманської зони зросло на 325 тис, Далекого Сходу — на 487 тис, Вятки — на 536 тис. чоловік.

Більшість цього населення становили, звичайно, розкуркулені — робітники в таборах чи спецноселеннях. Статистика називає їх «міською» або «промисловою* робочою силою. На основі цифр, наведених на с. 157, можна більш-менш точно порівняти кількість засланців, класифікованих за категоріями «промислової» й аграрної робочої сили; це дало б до 2,5 млн лише в цих районах.

Де б «куркулі» не перебували, вони мусили працювати, «Куркулям», які не могли виконувати важку фізичну працю, часом давали грошову позичку та пайок до першого врожаю, і вони працювали під охороною. Але так чи інакше мали самі подбати про те, як прогодувати себе у важких умовах Півночі.

Згідно з ухвалою президії Сибірського крайвиконкому від 3 лютого про «поліпшення* постачання харчовими продуктами засланців, необхідно було «забезпечити, щоб уже в 1934 р. новоприбулі одержували хліб, городину та Інші продукти за рахунок власного врожаю». Для цього передбачалося руками поселенців розчистити 50 тис. га лісових площ (тобто 900 кв. км), щоб використати їх для вирощування сільгоспкультур.

Відомо, що «куркулі» були основною робочою силою у новостворених радгоспах і багато з них залишилося працювати на землі. Інших використовували як різноробів.

На початок 1935 р. понад 600 тис. депортованих селян працювали на промислових підприємствах. Навесні 1931 р. було прийнято рішення «передати» 10 тис. куркульських родин у розпорядження адміністрації підприємств кольорової металургії і 8 тис. для роботи на вугільних шахтах Печори.

З 50 тис. робітників, які працювали на новому промисловому комплексі в Магнітогорську, розкуркулені селяни складали майже третину (чимало їх було і серед тих 20—25 тис. каторжан, які працювали на шахтах і рудниках і яких власті характеризували як карних злочинців).

Один інженер розповідав, що він був свідком прибуття на Північний Урал у 1931 р. кількох вагонів з «куркулями». їх направили працювати на шахти; пізніше він зіткнувся й з іншими подібними групами, що примусово працювали на золотих, мідних і цинкових рудниках в інших районах країни.

У селищі Багатському на річці Томі близько 5 тис. «куркулів» працювало на будівництві порту, одержуючи всього 250—300 г хліба в день; вони змушені були добувати додаткову їжу, де тільки можна.

Прискорена колективізація та її крах у січні – березні 1930 р.

Селянинові, якому вдалося уникнути розкуркулення, судилася інша доля. У його житті мали відбутися корінні зміни і то не з власної волі. За словами Сталіна, підхопленими радянськими засобами масової інформації, розпочатий курс на колективізацію був «революцією, здійсненою згори» (хоча, як запевнялося, «безпосередньо підтримуваною знизу* селянами).

Суть колективізації фактично викладена в рішеннях, які Сталін разом із своїми найближчими прибічниками ухвалив у 1929 р. У загальностратегічному плані ці рішення, звичайно, корінилися в марксистській доктрині і попередній історії партії. В тактичному плані вони стали безпосереднім результатом маневрувань партійного керівництва, в яких суто догматичні мотиви перепліталися з інтересами боротьби за владу.

Плани та практичну діяльність комуністичної партії на цьому етапі деякі західні науковці інтерпретували як цілком природні, логічні і раціональні, більше того, зумовлені реальними історичними обставинами, що склалися на той час у країні. Ортодоксальний радянський дослідник схвально зазначає, що, на відміну від більшості своїх західних колег, один із них писав про «грунтовно підготовлену програму колективізації». Насправді такої програми не існувало. По суті, як ми бачили, те, що Сталін та його найближчі прибічники штовхали партію крок за кроком розпочати чергову широку кампанію без будь-якого заздалегідь розробленого плану, на базі якого могли б розгорнутися дискусії (водночас повністю ігноруючи думку відомих економічних спеціалістів), було однією з умов прискореної колективізації. Нинішня офіційна позиція по суті така: колективізація сільського господарства була конче необхідною. Об'єктивне економічне становище, що склалося в країні на початку 20-х років, змусило власті зробити поступки приватним господарствам. Це виправдало себе, але дальшому поступу шкодив «застарілий спосіб виробництва в сільському господарстві». Становище, то склалося в країні, а також зовнішньополітична обстановка вимагали прискореного розвитку промисловості та проведення колективізації сільського господарства. Тим часом головного перешкодою була низька продуктивність малих селянських господарств, а «куркулі» були настроєні вороже. Лише шляхом «класової боротьби» проти останніх партія змогла мобілізувати бідних і середніх селян на проведення колективізації та знищити «класового ворога» (і зернову кризу, таким чином, було розв'язано, оскільки соціалістичне сільське господарство виявилося продуктивнішим від капіталістичного І т. д., й т. п., але для нас немає потреби розглядати тут більш детально всі ці «аргументи»).

Подібна картина видається просто фантастичною, особливо що стосується поняття класової боротьби (якої фактично не було) і переваги колективного сільського господарства в продуктивності. Але навіть незалежно від самого характеру та результатів колективізації, за відсутності чіткого плану вона проводилася нераціонально.

3. ГОЛОД 1932 – 1933 РР.

План хлібозаготівель

Справжньою катастрофою для українського народу став голод 1932-1933 рр., у результаті якого вимерли цілі регіони. Історики навіть не можуть назвати більш-менш точну кількість людських жертв Голодомору. На думку дослідників, у той період в Україні вмерло від голоду 3,5-8 млн. осіб.

Сталінський «великий стрибок» дорого коштував Україні. Якщо протягом січня - листопада 1930 року селянський сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, то за відповідний період 1931 року — 380 млн., з червня по жовтень 1932 року — 132 млн. пудів. За період 1929-1932 рр. поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней — на 33,3%, свиней — на 62,3% , овець — на 74% .

Невиконання плану хлібозаготівель у Москві розглядали як саботаж, спрямований на зрив планів соціалістичного будівництва (СРСР конче були потрібні валютні надходження за хліб для потреб індустріалізації). Невиконання Україною хлібозаготівель пояснювали підривною роботою класових ворогів. Й. Сталін наказав застосувати до України тверді заходи.

Липневу директорію, що встановлювала норми заготівель зерна для України та Північного Кавказу, уряд підсилив іншою директивою, від 7 серпня 1932 р., яка включала правові санкції, що передбачали конфіскацію селянського зерна.

Восени 1932 року в Україну прибула надзвичайна комісія на чолі з В. Молотовим, яка перевела республіку на надзвичайний стан. Для «вибивання» українського хліба були залучені загони НКВС, армія комуністичних, радянських, комсомольських, профспілкових активістів. Зруйноване сталінськими експериментами українське село змогло дати державі 89,5 млн. пудів збіжжя (протягом листопада 1932 - січня 1933 рр.) замість запланованих 131 млн. пудів. Комісія В. Молотова, підкоривши собі партійне й державне керівництво республіки, узяла на себе надзвичайну ініціативу — вилучити хліб за всяку ціну. Головним репресивним заходом стала реквізиція насіннєвого, продовольчого й фуражного фонду колгоспів. Повсюди запроваджувалася практика натуральних штрафів, які накладалися на селян — боржників хлібозаготівель — м'ясом, картоплею та іншими сільгосппродуктами.

Як і під час суцільної колективізації, розгорнулося змагання між різноманітними радянськими й партійними чиновниками за збільшення хлібозаготівель. У пошуках зерна партійні активісти обшукували кожну хату, зривали підлогу, залазили в колодязі. Залучаючи армію та НКВС, у селян відбирали не тільки знайдені зернові, а й інші харчові припаси: картоплю, сало, буряки, соління й навіть сухарі. Хлібозаготівельна кампанія фактично перетворилася на цілеспрямоване фізичне винищення селянського населення.

Реальністю сталінської революції став голод в українському селі (голодом були охоплені головні сільськогосподарські райони Радянського Союзу). Люди вмирали родинами, селами. Були зафіксовані страшні випадки людожерства й трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від годної смерті, везли їх у міста і там кидали в І932-1933рр. в установах, лікарнях, на вулицях.

Хлібозаготівельна кампанія в Україні тривала навіть у лютому 1933 року, коли село масово гинуло від голодної смерті. Армійські підрозділи й частини НКВС блокували охоплені голодом райони, не даючи населенню можливості врятуватися втечею. Проти окремих відчайдушних виступів селян безжально використовувалася радянська репресивна машина.

«Закон про п’ять колосків». Масовий голод

Під час кульмінації голоду ЦВК і РНК СРСР прийняли закон «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Відповідно до цього закону, ухваленого 7 серпня 1932 року, за крадіжку колгоспного майна передбачалася «найвища міра соціального захисту» — розстріл з конфіскацією всього майна або позбавлення волі терміном не менше 10 років. Амністія в таких випадках не передбачалася. Сучасники назвали цей драконівський акт «законом про п'ять колосків». У грудні 1932 року в СРСР була запроваджена система внутрішніх паспортів, але тільки для населення міст і новобудов. Селяни своїм безпаспортним статусом примусово прив'язувалися до землі, як це було до реформи 1861 року в Російській імперії.

У січні 1933 року масовий голод набув нечуваних масштабів. Проте з трибуни об'єднаного пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) Й. Сталін заявив: «Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується в нас рік у рік. У цьому можуть сумніватися хіба що закляті вороги радянської влади». Кремлівський диктатор ставився до Голодомору як нереального явища. Коли секретар ЦК КПУ Р. Терехов звернувся до Й. Сталіна по допомогу, той поспішно заявив: «Нам говорили, що ви, товаришу Терехов, добрий оратор. Але виявилося, що ви й добрий байкар. Склали казку про голод, думали нас залякати — не вийде! Чи не краще Вам залишити посаду секретаря ЦК КПУ й Харківського обкому та піти в дитячі письменники? Будете там писати, а дурні будуть їх читати».

У зв'язку з тим, що Радянський Союз не визнавав факту голоду, міжнародна допомога йому не надавалася.

У 1933 році Кремль, намагаючись уникнути катастрофи, вимушений був відмовитися від прискорених темпів індустріалізації й від підвищеного тиску на селян. Під час весняної посівної кампанії колгоспам була виділена продовольча позичка для годування тих, хто працював у громадському господарстві. Як писав С. Ко-сіор у листі до Й. Сталіна, — колгоспників так навчили «уму-розуму». Колгоспи поступово стали виходити з кризи.

У кінці ЗО-х рр. сільське господарство України вийшло на рівень, який існував до початку колективізації. Колгоспний лад перетворився на один з механізмів командно-бюрократичної економіки й авторитарного режиму. Насильницька колективізація, розкуркулення, Голодомор мали для України непередбачувані наслідки. У всі наступні роки СРСР і Радянська Україна відчували на собі страхітливий тягар минулого, вони так і не змогли ліквідувати продовольчий дефіцит, забезпечити народ повноцінним харчуванням.

Голодомор став національною катастрофою. За різними даними, голодною сиертю померли від 3,5 до 12 млн чоловік.

Закон України «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні»

28 листопада 2006 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про голодомор 1932 – 1933 років в Україні».

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідн до своїх повноважень зобов’язані:

¾              Брати участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері відновлення та збереження національної пам’яті українського народу.

¾              Сприяти консолідації та розвитку української нації.

¾              Уживати заходів з увічнення пам’яті жертв та постраждалих від голодомору в Україні.

¾              Забезпечувати в установленому порядку доступ наукових та громадських установ та організацій, учених, окремих громадян, які досліджують проблеми голдомору 1932 – 1933 рр. в Україні та його наслідки, до архівних та інших матеріалів із питань, що стосуються голдомору.

Закон визначає, що голодомор 1932 – 1933 рр. в Україні є геноцидом українського народу.

Держава заперечуе умови для проведення досліджень та здійснення заходів з увічнення пам’ті жертв голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні на основі відповідної загальнодержавної програми.

Прийняття цього закону стало завершенням тривалої боротьби за відновлення історичної справедливості до тих, хто став жертвою стаінського режиму. Визнання голодомору в Україні геноцидом українського народу було визнано і багатьма країнами світу.