Режим "санації" в Польщі: витоки і наслідки

Режим "санації" в Польщі: витоки і наслідки

РЕФЕРАТ

"Режим «санації» в Польщі: витоки і наслідки"

Вступ

Після Першої світової війни усі країни переживали кризу. Країни переможниці приєднували території, які були у складі Німеччини і Австро-Угорщини. Польща не була винятком. За її територію завжди велись суперечки між великими країнами. Польський народ завжди боровся за свою незалежність.

Тривалий час серед українських та російських істориків панувала думка, що режим «санації» був суто терористичним і фашистським, який був встановлений після державного перевороту Юзефом Пілсудським і реакційними офіцерами та генералами польської армії.

Радянська історіографія, яка діяла під тиском компартії, мала суть суб’єктивний підхід до історії режиму санації, одностайно називаючи його фашистською диктатурою.

У 90-ті роки завдяки демократизації суспільства, знищенню КПРС і її ідеології, з’явилися нові підходи до вивчення цієї теми. З’являються нові дослідження, статті, які об’єктивно підходять до вивчення цієї теми. Все це робить тему курсової роботи актуальною.

Метою роботи є об’єктивно розглянути виникнення і становлення режиму санації у Польщі, проаналізувати основні заходи польського уряду після державного перевороту і до 30-х років ХХ століття.

З мети нашої роботи випливають наступні завдання:

·                    Вивчити біографію ініціатора введення режиму санації Юзефа Пілсудського.

·                    Проаналізувати причини і наслідки введення у Польщі режиму санації.

·                    Визначити основні напрямки розвитку країни під час санації.

·                    Виявити основні особливості зовнішньої політики при режимі санації.

При написанні курсової роботи ми використовували проблемно-історичний та проблемно-хронологічний метод роботи.

Хронологічні рамки нашої роботи охоплюють історію Польщі з 1926 по 1939 роки. Автор розглядає саме цей період, тому що режим санації був введений Ю. Пілсудським саме у 1926 році після державного перевороту. Закінчуємо 1939 року тому що саме у цьому році Польща втрачає свою незалежність після нападу на неї фашистської Німеччини.

Основною базою нашої роботи є статті та документи, які були опубліковані в історичних журналах «Новая и новейшая история», «Український історичний журнал».

Ми використали енциклопедичний матеріал, та інформацію з підручників та історичних книг.

Треба сказати, що історіографію питання можна поділити на дві частини: історіографію радянського періоду та сучасну історіографію. Треба зазначити що інформація, яка міститься у літературі радянського періоду радикально відрізняється від сучасної.

В усій літературі дослідження зводиться до єдиного висновку що режим санації привів до погіршення в економічному і політичному житті країни.

Жан-Батист Дюрозель у розділі «Польська криза і оголошення війни» зазначає, що можливо до початку війни привело економічне становище Польщі.

1. Ю. Пілсудський – ініціатор введення у Польщі режиму «санації»

«Юзеф Пілсудський назавжди увійде в історію Польщі як великий державний і політичний діяч, який зумів приборкати у своїй країні усі страхіття комуністичного режиму завдяки тому, що ввів у країні режим «санації»» – писав про нього В’ячеслав Чорновіл./1,26–27/

Дійсно, Юзеф Пілсудський ввійшов в історію як жорсткий, безкомпромісний державний діяч. Народився Ю. Пілсудський у 1867 році на Віленині (Литва) в родині незаможного міщанина польського походження. В 1885–1886 роках стає студентом медичного факультету Харківського університету, де стає активним пропагандистом революційних ідей і контактує з польськими студентами. З 1887–1892 року був заарештований за участь у студентському нелегальному гуртку і знаходиться у засланні у Західному Сибіру. Із заслання повертається до міста Вільно, де бере активну участь у створенні Польської соціалістичної партії. Він активно працює вісім років у новоствореній партії, яка захищає інтереси Польщі. Як відомо, Польща в той час була під владою трьох імперій Європи, а саме Російської, Німецької і австро-Угорської. Вже тоді Юзеф Пілсудський зрозумів, що потрібно створити такі умови, щоб за допомогою однієї з цих імперій завоювати незалежність Польщі. Проте у 1900 році Пілсудського знову було заарештовано і відправлено до в’язниці у Вільно. У 1901 році за допомогою друзів з ППС було організовано втечу з в’язниці, а у 1902 році він виїжджає до Лондону.

В цьому ж році Пілсудський отримує редакторські повноваження часопису ППС «Робітник» у Лондоні./2, 56/ Він очолював газету до 1906 року, коли товариші по партії довірили йому лідерство в ППС-франкції. У 1908 році Пілсудський виступив з ініціативою створення «Союзу активної боротьби», діяльність якого була направлена проти Російської імперії.

Починаючи з 1910 року Ю. Пілсудський починає активну практичну діяльність серед поляків Австро-Угорської імперії. Він був упевнений в тому, що перемога в майбутній війні Центральних держав приведе якщо не до незалежності Польщі, то до перетворення монархії Габсбургів на триалістичну державу, де Галичина та приєднане Царство Польське дістануть статусу автономії, аналогічно угорському. Вважаючи, що буде утворена триалістична держава. Тому, сподіваючись на це, Ю. Пілсудський та його прихильники ще напередодні Першої світової війни приступили до утворення воєнізованих формувань.

У серпні 1912 року партії, які стояли на платформі збройної боротьби з царизмом створили Військовий фонд, а в листопаді виникла очолювана Ю. Пілсудським Тимчасова комісія об’єднаних партій. У 1912–1914 роках він стає військовим комендантом Тимчасової комісії об’єднаних партій. На початку війни склалися сприятливі умови для реалізації амбіційних планів Ю. Пілсудського, а саме: у липні 1914 року він разом з Сік орським розпочали мобілізацію польських стрільців для визволення з-під гніту Росії Царства Польського. Але ця ідея не зустріла щирої підтримки поляків російської імперії, а більш того, поляки Царства Польського вороже ставилися до легіонерів Пілсудського.

Тому, Ю. Пілсудський, спираючись на бойовиків ППС – фракція створює у вересні 191114 року підпільну Польську військову організацію (ПВО), яку очолив Є. Риз-Смігла./3,18/

У 1916–1917 роках Ю. Пілсудський став членом Тимчасової державної ради (ТДР), яка займалась створенням на окупованих німцями і австрійцями землях Королівства Польського «польський вермахт», який очолив у червні 1917 року 9 тис. бійців.

Але 1917 рік став роком Російської революції і це призвело до розпаду ТДР, тому що поляки відмовлялись від співпраці з німцями. 30 серпня ТДР припинила своє існування, а Ю. Пілсудський разом з К. Сосновським були ізольовані в Магдебурзьку в’язницю./3,18/

В той час, коли Пілсудський знаходився в ізоляції, відбулися великі події для Польщі. 29 серпня 1918 року уряд Радянської Росії зробив крок на шляху до незалежності Польщі – було прийнято декрет «про відмову від усіх договорів і актів, укладених царською Росією щодо поділів Польщі».

7 листопада 1918 року в Любліні було проголошено Польську народну республіку, а вже 11 листопада Регентська влада передала Ю. Пілсудському владу над Польщею.

Починаючи з 11 листопада 1918 року і до 1922 року Пілсудський виступає як Тимчасовий начальник держави, а також очолює посаду Верховного головнокомандуючого польських військ. В 1919–1920 роках Ю. Пілсудському довелося вести активну зовнішню політику, а саме: проти Радянської Росії і УНР, відстоювати інтереси Польщі на Паризькій мирній конференції.

Завдяки твердій позиції Пілсудського, його представники у Парижі зуміли добитися повернення кордонів Польщі до рівня 1772 року на 80%. До Польщі, згідно з Версальською угодою, відходили Велика Польща, Східне Примор» є та 30% Сілезії. Але Східні кордони не було визначено чітко і тому з 1919 року починаються збройні конфлікти між більшовиками і поляками на сході. Пілсудський активно виступав за війну проти більшовиків.

Ленін у лютому 1922 року запропонував Пілсудському підписати мирний договір на основі визнання кордоном лінії, на якій стоять польські війська, а «вони стоять значно далі, ніж мешкає польське населення»/5, 37/

Пілсудському ця ідея не сподобалася і вже на березень 1920 року польські війська змогли значного просунутись вперед на схід і зайняли Бобруйськ, Мінськ, Борисів, українські міста Олеськ, Шепетівку.

Пілсудський мріяв про утворення під егідою Польщі створити федерацію східноєвропейських народів. Але спроба об'єднатися з Фінляндією, Прибалтикою в січні 1920 року успіху не мала. Тоді Пілсудський підписав 21 квітня угоду з Директорією на чолі з С. Петлюрою. Польща визнавала кордони України до 1772 року, а уряд Директорії погодився на приєднання до Польщі Східної Галичини, західної Волині та частини Полісся. А 18 квітня польські і українські війська (18 тисяч) почали війну проти Радянської Росії. Внаслідок цієї війни Ю.Пілсудський за Ризьким мирним договором отримав Західну Україну і Західну Білорусію. Це сталося 18 березня 1921 року.

Таким чином, Ю.Пілсудський зробив великий внесок у зовнішній політиці для Польщі.

Після загострення політичної кризи 12 грудня 1922 року Ю. Пілсудський передав владу, обраному сеймом, президенту І. Нарутовичу.

3 грудня 1922 року до 1925 року Пілсудський відходить від політичної діяльності для того, щоб знову стати на чолі держави в 1926 році.

Отже, ми бачимо, яку велику роль мав Ю.Пілсудський в створенні Польської держави. Він показав себе як справжній діяч: політик і дипломат. І тому не дивно, що саме йому доведеться стати ініціатором введення режиму санації.

2. Перший етап «санації», як наслідок кризи парламентаризму

Політичному ладу Польщі, особливо після виборів 1922 року, була притаманна надзвичайна політична роздробленість. Це явище природно негативно впливало на функціонування всього державного апарату. Відсутність у сеймі постійної більшості ускладнювала розробку єдиних принципів державної політики. Законодавча політика Польщі базувалась на прийнятті компромісних рішень, які являли собою результат взаємних поступок.

Політична роздробленість сейму перешкоджала формуванню урядів. Створити ж сталу коаліцію партій не вдавалось. Вісім урядів були позапарламентськими кабінетами, що складалися з фахівців, які не належали до жодного з угрупувань сейму. Формування урядів та їхня діяльність зазнавали впливу різних лобістських угрупувань, як от союзу «Левіафан», клерикалів, позитивістів тощо.

Надані громадянам конституцією політичні права і свободи не реалізовувалися. Законодавчі обмеження, а також державна політика спрямувалися проти певних політичних сил і національних меншин. Створювалися перепони для розвитку освіти, друку, культури білоруського і українського населення. Функціональні недоліки парламентського ладу в Польщі значною мірою зумовлювалися її досить відсталою економічною структурою і низьким рівнем політичної культури суспільства, яке здобуло незалежність після довгої тиранії інших імперій.

Політична криза супроводжувалася кризою в армії, пішла у відставку значна група провідних компетентних генералів, у тому числі Ю. Галлер, Т. Развадовський та інші військові чини. В лютому 1926 року уряд залишив один із лідерів ППС Є. Морачевський, а у квітні інші соціалісти. 5 травня уряд Скшинського у повному складі подав у відставку. Фракція соціалістів у сеймі офіційно запросила Ю. Пілсудського очолити уряд. Спочатку він відмовився, але згодом, як він згодом зізнається, зрозумів, що потрібний державі, як тоді, в листопаді 1918 року./8,161/

Але очолити уряд Пілсудському відразу не вдалося. 10 травня В. Вітос сформував свій уряд, який за складом нагадував очолюваний ним уряд в 1923 році – уряд «Хієна»-Пяст», глибока занепокоєність охопила широкі верстви польського суспільства, що небезпідставно побоювалися подальшого погіршення свого становища. Фракції ППС, Селянська партія та «Група праці» виступили із спеціальною заявою про реакційний характер новоствореного уряду Польщі.

Ввечері 11 травня в столиці відбулися антиурядові виступи офіцерів, до Варшави почали стягуватися вірні Ю. Пілсудського військові частини. Керівництво ППС опублікувало відозву, в якій закликало до усунення від влади уряд «фашистсько-монархо-спекулянтської реакції». Воно намагалося представити Ю. Пілсудського як єдиного захисника демократії, що справедливо вимагав загального оздоровлення – «санації». Компартія Польщі, як це не дивно, зайняла різко антиурядову позицію і фактично підтримала дії Ю. Пілсудського.

12 травня 1926 року розпочалися збройні сутички між військовими. Після перших успіхів «пілсудчиків» в ході вуличних боїв, що відбулися 13 травня, урядові війська почали тіснити заколотників. Однак страйк залізничників перешкодив пересуванню урядових військ до Варшави.

Загальний страйк залізничників перешкодив перекиненню військ, у самій столиці відбувався страйк, будування барикад, формування загонів опору рішуче змінили обстановку. Продовженню бойових дій загрожувало перетворення боротьби на справжню громадянську війну.

14 травня 1926 року уряд прийняв рішення про відставку, а президент С. Войцехівський передав свої функції маршалу сейму М. Ратаю, який за рекомендацією Ю. Пілсудського призначив головою нового кабінету К., бар теля – лідера «Групи праці». Цікаво, що сам Ю. Пілсудський став тільки військовим міністром, але це означало фактичне його лідерство в країні.

В радянській історіографії режим санації характеризували:» Санація – назва фашистського режиму, що існував в Польщі з 1926 до 1939 року. Походить від демагогічного заклику «санації» (оздоровлення) політичного і економічного життя країни, проголошеною фашистською клікою Ю. Пілсудського. насправді ж режим «санації» режим санації був спрямований на підтримку капіталістичного сільського господарства, утворення нового внутрішнього ринку для польської промисловості, перекладання тягаря, пов’язаного з частковою стабілізацією капіталізму, на плечі трудящих мас». Як бачимо радянські історики досить критично оцінювали режим санації.

На об’єднаному засіданні сейму та сенату 31 травня 1926 року Ю. Пілсудського (від ППС) в першому турі було більшістю голосів обрано президентом Польщі. Легімітизувавши тим самим переворот, він, щоб зберегти не обмеженому конституційними нормами свободу своїх подальших дій, відмовився обійняти посаду голови держави. Президентом 1 червня було обрано прихильника й друга Ю. Пілсудського професора Львівського політичного інституту І. Мосцицького (1876–1939), який обіймав цю посаду до 30 вересня 1939 року.

Ми бачимо, що він робив не як фашисти в Італії і Німеччині, які намагалися зосередити всю владу в одних руках.

Президентові, за поправкою до конституції від 2 серпня 1926 року, було надано право видавати накази, що мали силу закону. Це право він міг використовувати в проміжок між сесіями законодавчих палат у випадку невідкладної необхідності або під час роботи цих палат на підстав передбачених законом повноважень.

Травневий переворот спричинив зміни не стільки в самій моделі політичного устрою, скільки значно більшою мірою, в її функціонуванні. Виконавча влада в період «санації» завжди знаходила засоби, щоб, нехтуючи основними нормами парламентської демократії, нейтралізувати вплив парламентських партій.

Розпустивши сейм і сенат на канікули й спираючись на нові повноваження, уряд 5 серпня 1926 року підвищує оклади офіцерському корпусу, а 6 серпня президентським декретом була запроваджена посада генерального інспектора збройних сил, який не підкорявся ні урядові, ні сенатові.

27 серпня 1926 року Ю. Пілсудський посів і довічно обіймав цю, фактично диктаторську посаду, як і посаду військового міністра. 2 жовтня цього ж року він став очолювати новий уряд, до складу якого залучив деяких близьких йому діячів різних політичних партій та ряд вищих офіцерів генерального штабу. Військові з близького оточення Ю. Пілсудського («група полковників») призначалися на найважливіші державні посади.

На урочистих зборах в Несвіжі 25 жовтня 1926 року в присутності 400 польських аристократів і членів свого уряду, Ю. Пілсудський зачитав основні свої принципи у зовнішній і внутрішній політиці. Основною метою його зовнішньої політики було створення Великої Польщі – «від Балтійського до Чорного морів» Зміцненню його політики сприяло пожвавлення економіки. Протягом 1926–1929 років майже втричі збільшився експорт вугілля, різко зросли транспортні перевезення, нові замовлення отримали машинобудівні та інші галузі промисловості, в 1,5 рази зменшилося безробіття, зміцнився курс злотого, в 1926 році було зібрано прекрасний врожай зерна. Пожвавленню економіки сприяли інвестиції в польську промисловість англійських, американських та німецьких капіталів і надання стабілізаційних позик в 1927 році.

Саме ці зміни в економіці на певний період стабілізували внутрішньополітичне становище в країні. Вони давали народу підстави для надій на поліпшення життя. Ці сподівання в цілому поділяли і члени соціалістичної, селянських та буржуазних партій. Послідовним супротивником режиму виступала компартія Польщі. Гострі соціальні та національні суперечності, неможливість опертись на якусь сильну політичну партію зумовили прагнення «санаційного» керівництва до збереження інституту представницьких органів, який відкривав певний простір для різноманітних політичних маневрів фактично авторитарного режиму.

Хоча «санаційна» влада завжди виявляла підкреслену зневагу до сейму та сенату, існування цих державних структур живило певні ілюзії, буцімто саме вони обмежують свавілля «санації». Порівняно сприятлива економічна кон'юнктура, яку лідери «санації» видавали за результат своїх земель, збігалася з черговими парламентськими виборами, призначеними не березень 1928 року. Після державного перевороту християнські демократи і ендеми, а також стали в опозицію до режиму «санації». У листопаді 1926 року ППС також переходить в опозицію, але до більш конструктивної.

Перед виборами 1928 року «пілсудчики» об’єдналися в Безпартійний блок (ББ), який очолив полковник В. Славен. У питаннях державного устрою ББ виступав за обмеження прав парламенту й посилення позицій уряду. Але на практиці ББ були залежним від «групи полковників».

Підсумки виборів принесли прихильникам Ю. Пілсудського 125 місць із 444, і ББ став найчисельнішою групою в сеймі, але не мав більшості.

Для Ю. Пілсудського вибори стали власною поразкою, посилаючись на погіршення здоров'я склав з себе повноваження – 27 червня 1928 року, голови уряду й передав їх К. Бартелю

Отже, перший етап «санації» був відносно стабільним для Польщі, особливо у економічній сфері. З уходом Ю. Пілсудського закінчилася ціла епоха для Польщі.

Список літератури

1.     Чорновіл В. Комунізм потрібно судити // Прапор. – 1996.– №7.-С. 26–27.

2.     Яровий В. Історія західних і південних словян у ХХ столітті.-К., 1996.

3.     Штарський Ю., Ю. Пілсудський. Факти і міфи // Український історичний журнал. – 1992.– №4–5.

4.     Кисельов А., Щагин Е. Новейшая история Отечества. - В 2 т.-М., 1998.

5.     Манусевич А. Трудный путь к Рижскому договору 1921 г. // Новая и новейшая история. – 1990.– №1.

6.     Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття. - К., 2000

7.     Всемирная история. - В 12 т. - Т.9. - М., 1969.

8.     История южных и западных славян. - М., 1979.

9.     Радянська енциклопедія історії України.-В 4-х т. - Т.4. - К., 1968.

10. Наленч Д., Наленч Т.Ю. Пілсудський. Легенди і міфи.-М., 1990.