Римський нобілітет у ІІІ ст. до н. е.

Римський нобілітет у ІІІ ст. до н. е.

Міністерство освіти і науки України

Вінницький державний педагогічний університет ім. М. Коцюбинського

Індивідуальне навчально-дослідне завдання на тему:

«Римський нобілітет у ІІІ столітті до н. е.»

Вінниця. 2007

Вступ

В історії Стародавнього Риму виділяють такі періоди. VIII – VI ст.. до н. е. найдавніша історія Риму, або царський період. Наступний період – республіканський (VI – I ст. до н. е.).Він умовно поділяється на раню республіку (VI – IІI ст. до н. е.) коли відбулося формування раньорабовласницького суспільства і завоювання Римом Італії, і на пізню республіку (ІІ – І ст. до н. е.), для якої характерний розквіт рабовласницьких відносин і створення Римської середземноморської держави. Третій період – імператорський (кінець І ст. до н. е. – V ст. н. е.). Перші два століття імператорської епохи – це часи ранньої імперії (принципату), коли відбувався розквіт рабовласницьких відносин у всьому Середземномор’ї. У ІІІ ст. н. е. сталася криза Римської імперії, яка загрожувала розпадом держави. Остання фаза імператорської епохи – часи пізньої імперії (домінату), який охоплює період з кінця ІІІ до V ст. Історія Стародавнього Риму завершується умовною датою – 476 р. (рік падіння Західної Римської Імперії).

Темою мого реферату є Римський нобілітет у ІІІ ст. до н. е. Ця тема відноситься до республіканського періоду в історії Стародавнього Риму.

П'яте і четверте сторіччя до н.е. в історії римської общини були відмічені двома важливими політичними процесами: боротьбою плебеїв з патриціями і війнами Риму в Італії. Перший з них мав результатом виникнення нової знаті — нобілітету, другий привів до утворення Римсько-італійської федерації. Обидва процеси були тісно взаємозв'язані і взаємообумовлені, оскільки війни були по суті своїй продовженням внутрішньої політики, що проводиться, правлячими кругами римського суспільства. Важливим підсумком обох процесів з'явилася значна зміна в співвідношенні соціальних сил, і як наслідок — зміни в політичній сфері, що виразилися в стабілізації і деякої подальшої трансформації аристократичного режиму. Щоб зрозуміти суть подальшого процесу еволюції політичного порядку, необхідно дослідити його соціальні витоки, зрозуміти характер зрушень, відновити всю далеко не пряму лінію розвитку римського суспільства, розкрити, нарешті, особливості співвідношення класових сил на кожному відрізку історії римської общини. Лише після з'ясування всіх соціальних передумов політичного устрою, що сформувався в Римі в III—II ст. до н. е., можливий перехід до аналізу самого режиму, специфічних рис його розвитку.

Як вже мовилося, в обстановці постійних соціальних конфліктів, якими були багаті V і особливо IV ст.., природним було зближення патриціанської знаті з найбільш багатими і впливовими серед плебсу прізвищами. Справжня ж консолідація верхівки суспільства була досягнута до кінця IV ст. до н. е., коли багаті плебеї дістали доступ навіть до складу жрецьких колегій.

Обстановка подальшого п'ятдесятиріччя сприяла зміцненню політичних позицій нової знаті — нобілітету. В першу чергу це обумовлювалося стабілізацією союзницьких відносин Риму з італійськими містами і общинами і особливо — з розвиненими рабовласницькими грецькими полісами Південної Італії.

До 60-м рокам III ст. до н.е. Рим підпорядкував своїй фактичній владі весь Апеннінський півострів. Закінчився що тривав майже два з половиною сторіччя період воєн в Італії. Не дивлячись на те, що велика частина земель, фактично підлеглих Риму, формально не була включена в ager Romanus, по суті до 265 р. до н.е. Рим встановив над Італією своє панування. Специфічною особливістю створеної тут федерації були неоднакові політичні права союзників. Надаючи одним общинам більше за права, іншим менше, розділяючи їх по своєрідних рангах, Рим вносив такою градацією відокремлення в середу своїх союзників, закладаючи вже в IV—III ст. до н.е. основи політики, яка пізніше буде сформульована в гаслі «divide et impera». Але навіть нерівноправним характером договорів і неоднорідністю правового статусу членів федерації не вичерпувалася вся складність відносин усередині цієї організації. Поліси і общини Італії стояли на різному рівні соціально-економічного розвитку. Відсталі племена північних і східних районів Апеннінського півострова під впливом Риму зазнавали інтенсивний процес розкладання родоплемінного ладу. Розвиненіші, ніж сам Рим, грецькі поліси півдня переживали загострення соціальних суперечностей, обумовлене розквітом рабовласництва. І в тих і в інших політичних організмах обстановка була дуже складною із-за внутрішньої, соціальної боротьби. У такій ситуації пануючі верхи шукали підтримку правлячих кругів нобілітету могутнього Риму, союзу з самим Римом. Схожу позицію, видно, займала муніципальна, що виділяється, знати в середньо італійських міських общинах, де під впливом римського впливу відношення раньорабовласницькі переростали в розвинені рабовласницькі. До Риму тягнулася що навіть виділялася родоплемінна знати самих у відсталих північних і північно-східних районів римського світу і аристократична верхівка галлів, самнитів, етрусків. І якщо первинні союзницькі відносини Риму з кампанськими полісами, з латинськими общинами диктувалися загальними зовнішньополітичними цілями і турботами (боротьба з Порсеною, царем етруського міста Клузія, з багатим і могутнім етруським містом Вейямі) або загальною небезпекою з боку вольсків, герників, эквів, сабинів, пізніше — з боку галлів, самнитів, то після першої Самнітської війни Рим веде абсолютно певний курс на зближення з кругами місцевої греко-італійської знаті, знаходячи при цьому стрічну підтримку з їх сторони. Так було при укладенні союзу з Неаполем, при підпорядкуванні Волсиній і в інших випадках. Негласний, не зафіксований ніякими документами, але очевидний з багатьох фактів союз між Римом і греко-італійською знаттю немало сприяв зміцненню позицій цієї знаті, але в першу чергу значно підсилював положення римського нобілітету в самому Римі і в Італії. Консолідація римської верхівки пануючого класу і опора нобілітету на знатні шари союзницьких общин і полісів в кінці IV — початку III ст. до н.е. і зумовили важливі зміни в політичній системі, а саме — стабілізацію аристократичного нобілітарного режиму.

Головною особливістю цього аристократичного по суті своїй режиму було те, що він з'явився виразом диктатури верхівки римських землевласників-рабовласників, що включала не тільки патриціанські, але і багаті і знатні плебейські прізвища, і що спиралася на союз з рабовласниками всієї Італії. Особливість цього режиму (на відміну від патриціанського, такого, що зберігало пережитки військової демократії) полягала у формальному; збереженні прямого полісного народовладдя. Переважне це була видимість демократії для громадян-воїнів, оскільки центуріатні коміції формально залишалися найвищим органом влади. Але все більш активно функціонували і збори по трибам, що були також уособленням прямого народовладдя. І тим і іншим нобілітет нав'язував свій авторитет обережно і приховано, не йдучи на прямій, відкрите захоплення влади, оскільки, армія, його політична опора, складалася з селян-громадян. В умовах територіального оформлення римської рабовласницької держави, де політика пануючого класу була направлена на ведення агресивних, загарбницьких воєн, що перетворилися на постійне джерело поповнення земель, рабів і іншої здобичі, видимість демократії тепер ще більшою мірою, чим раніше, була потрібна правлячим кругам: вона була найважливішою умовою збереження зовнішньої єдності общини, так необхідного для успішного продовження завоювань. Насправді ж в політиці правлячих кругів вже в III ст. до н.е. помітна певна тенденція до обмеження, згортанню навіть цієї зовнішньої демократії.

На перший погляд, істота нового політичного режиму, що оформився в Римі до часу розквіту республіки, в порівнянні з раньореспубліканським мало в чому змінилося: це був аристократичний режим, що як і раніше лише вдягнувся в демократичну форму, режим, при якому всі справи в державі, як і раніше, вершилися сенатом, що засновував свій авторитет на вищому розпорядженні озброєними силами. Фактичним знаряддям влади пануючого класу рабовласників в умовах нобілітарного режиму була та ж армія, яка на основі організаційно-правової її характеристики може бути визначена як селянська міліція. В умовах розвиненої рабовласницької держави з його достатньо вдосконаленим політичним механізмом ця армія ставала все більш слухняним знаряддям для здійснення класових завдань пануючої рабовласницької верхівки римського суспільства, перетворилася на рабовласницьку по своєму політичному характеру. Разом з тим відпадала поступово і необхідність збереження видимості народовладдя. Розвиток республіканського державного апарату і неписаної республіканської конституції, що відбувався в умовах нобілітарного режиму, вже на початку II в. до н.е. привело до майже повної відмови від демократії навіть для імущих громадян, демократії, що заснованої на тимократичному принципі і мала яскраво виражений рабовласницький характер.

Не всякі прояви політичного посилення нової знаті були закріплені де-юре, багато що увійшло до республіканської конституції як конституційний звичай. Проте навіть зафіксовані історичною традицією функціонально-структурні зміни державного ладу, що мали місце в III ст. до н. е., і особливості державно-правових норм, що склалися в це сторіччя, свідчать про послідовне зростання влади нобілітету і про посилення диктатури класу римських рабовласників.

Влада нобілітету зміцнювалася в умовах гострої соціальної і політичної боротьби. Часом знаті доводилося здавати позиції. Демократичні сили брали гору, добивалися певних економічних або політичних поступок з боку нобілітету. Про це свідчать; зокрема, перетворення, пов'язані з діяльністю цензора 312 р. до н.е. Аппія Клавдія Цека, Як відомо, ще в, початку IV ст. до н.е. (близько 394 р.) 400 плебеїв були допущені до служби в кінноті на власних конях. Судячи з того, що кожний з них міг купити дорогого бойового коня, вони були вельми багаті, але належали до громадян, що не мали нерухомого майна, а тому і політична роль їх була незначна. Ще меншу роль у військовій організації і в політичному житті грав порівняно численний міський плебс — ремісники, роздрібні торговці, майно яких також було виражено в грошах, рабах, в гепестапс, але не в землі. Проте у міру захоплення крупних ремісничих і торгових центрів Італії, областей Етрурії і Кампанії з розвиненими ремеслом і торгівлею значення цих галузей господарства в економіці Риму зростало. Росло і значення плебейських торгово-ремісничих елементів римського населення. Ці чинники і стимулювали реформу центуріатної організації, що задовольняла вимоги плебеїв про збільшення політичних прав і що належала цензорам 312 р. (або 310 р.) до н.е. Аппію Клавдію Цеку і Гнею Плавцію. За даними традиції, Аппій Клавдій і Гней Плавцій дозволили громадянам, що не володіли земельною власністю, приписуватися не тільки до міських, але і до сільських трибам. На практиці це означало прирівнювання грошового цензу до земельного і відповідало інтересам спроможних плебейських елементів. Можливо, саме на той час відноситься і одна з останніх редакцій центуріатної системи, при якій в основу цензу була покладена грошова оцінка майна в асах. В результаті багаті городяни, що не мали земель, дістали доступ в число громадян першого сервіанського класу, разом з цим зріс їх вплив в центуріатних зборах.

У ряді успіхів демократичних кругів коштує також lex Hortensia 287 р. до н. e., що підтвердив обов'язковість плебісцитів (рішень, що приймаються трибутними коміціями) для всіх громадян, у тому числі і для патриціїв. Цей закон не тільки істотним чином нівелював стани патриціїв і плебеїв, але і значно підвищував роль найдемократичніших народних зібрань.

У джерелах є зведення і ще про одне важливе досягнення плебсу — про зміну структури центуріатної організації. Лівію говорить про «новий порядок» виставляння центурій після збільшення триб до 35. Про демократичні зміни, вироблені в сервіанській системі, згадується і у Діонісія Галікарнаського. Конкретних вказівок на зміст внесених змін немає, про час і суть є лише припущення. Зокрема, Момзен, спираючись на непрямі свідоцтва Цицерона, відносить це перетворення до 241 р. і зводить його до рівномірного розподілу центурій між всіма 35 трибами. Він вважає, що кожна триба стала виставляти по 10 центурій (по дві від кожного розряду). В результаті від кожного розряду громадян в сумі виставлялося по 70-центурій. Реформа мала істотне значення для військової організації, порівну розподіляючи між трибами, а усередині триб — між «класами» тягар військової служби, що поступово перетворювалася з привілею в повинність. Разом з тим це нововведення мало і демократичний відтінок, оскільки при новому порядку була потрібна більшість в 187 центурій і рішення в коміціях приймалися тепер не тільки голосами центурій першого класу і вершників, як витікало з сервіанскій конституції. Реформа, таким чином, давала відомі переваги громадянам другого і третього майнових розрядів і хоч би формально допускала до участі в політичному житті ширші круги громадян. В цілому ж зміни центуріатної організації свідчили не стільки про деяку демократизацію політичного режиму в результаті збільшеної політичної активності спроможної частини плебсу, скільки про прагнення знаті зберегти центуріатну організацію в своїх руках хоч би ціною поступок демократичним кругам.

Як правило, вплив демократичних елементів — і торгово-грошових кругів, і плебсу — ставало особливо помітним в роки військових кампаній. Значне місце міського і особливо сільського плебсу в римській військовій організації по часах приводило до різкого збільшення їх ваги у всьому політичному житті. В першу чергу роль плебсу зростала при рішенні питань зовнішньополітичного характеру, оскільки саме в цій сфері у народних зібрань формально ще зберігалася певна правомочність. Так було під час подій, що послужили приводом до Першої Пунічної війни, коли народне зібрання наполягло на наданні допомоги кампанськими найманцям з племені мамертинців, обложеним в Месані військом сіракузького правителя Гієрона II. Надалі, в ході самої війни, народне зібрання також було настроєно агресивніше, ніж сенат, і наполягало на активнішій політиці. Видно, воно відображало не тільки інтереси римського плебсу, що сподівався поліпшити своє положення за рахунок завоювання нових земель і захоплення багатої здобичі, але і цілі торгово-грошових елементів, торговців, ділків, лихварів, зацікавлених в знищенні торгової монополії Карфагена в Західному Середземномор'ї. Пізніше, за наполяганням плебсу, були зроблені загарбницькі походи Г. Фламінія до Північної Італії: придбання родючих земель в долині річки По і подальша роздача їх селянам дозволили б зменшити земельну потребу римського селянства. У роки Другої Пунічної війни саме демократична опозиція неодноразово добивалася активнішого ведення військових дій. Це виявилося, зокрема, в повторному обранні консулом на 217 р. до н.е. популярного в народі, Р. Фламінія, що прославився перемогами над кельтами. Демократичні круги народного зібрання вимагали рішучих дій проти Ганнібала в подальші роки. Проте ні перемога над Карфагеном в Другій Пунічній війні, ні успіх подальших воєн Риму в Середземномор'ї, на відміну від кампанії в межах Італії, не несли римському плебсу скільки-небудь значного поліпшення положення — навіть не дивлячись на відміну в 168 р. до н.е. трибуна, що стягується з римських громадян на військові потреби. Епізодичні перемоги демократичної опозиції не змінили істотним чином і співвідношення політичних сил на форумі: стабілізація нобілітарного режиму, деколи схильного до переростання в олігархію небагатьох аристократичних сімей, продовжувалася. Зміни тут виявляться можливими лише в результаті глибинних соціальних зрушень, систематичних загарбницьких і грабіжницьких воєн, що значною мірою з'явилися результатом, з оточуючими Рим племенами і народами Середземномор'я.

Підсумком воєн, що майже не припинялися з 264 по 146 р. до н. э., з'явилося придбання ряду заморських територій-провінцій Сицилії, Корсики, Сардинії, Цизальпійської Галії, Іспанії, Африки, Іллірії, Македонії, Азії. В результаті знищення Карфагенської держави на Заході і перемоги над державами, еллінізму, на Сході Рим придбав панування над країнами Середземномор'я. Які зміни в економіці і соціальній структурі спричинило за собою таке розростання меж Римської держави?

Завоювання величезних територій, багатих природними ресурсами, розвинених. економічних відносинах; притока колосальних матеріальних цінностей в результаті захоплення військової здобичі, стягування контрибуцій, в ході подальшого прямого пограбування завойованих народів; придбання маси військовополонених, що обертаються в рабів, і саме по собі знайомство з господарськими і культурними досягненнями розвиненіших країн — все це послужило могутнім стимулом розвитку римсько-італійської економіки. Росли продуктивні сили; розподіл праці стимулював ремесла; у маєтках, заснованих на рабській праці, підвищувалася рентабельність сільського господарства. Розвивалися товарно-грошові відносини, особливо за рахунок втягування Риму в середземноморську торгівлю і утворення торгового і лихварського капіталу. У міру розширення економічних зв'язків зі Сходом, включення до складу Римської держави східних районів з розвиненою рабовласницькою економікою товарно-грошові відносини все глибше проникали в економіку Риму, пронизуючи натуральне раніше сільське господарство. Нарешті, як вважають дослідники, є досить підстав говорити про процес інтенсивної урбанізації Італії в II ст. до н. е., що було обумовлено і завоюванням міських общин Великої Греції, і впливом міського життя країн, еллінізму, і притокою населення, що розорялося, з сільської місцевості.

Всі ці процеси зумовили важливі соціальні зміни. Найбільш помітним явищем в суспільній сфері було збільшення кількості рабів-іноплемінників, їх притока у всі області економіки і особливо в сільське господарство, що дозволяло широко використовувати цю дешеву некваліфіковану робочу силу. На такій основі створювалися великі маєтки нобілів, зміцнювалося велике рабовласницьке землеволодіння. Саме в цю епоху нобілітет оформився як стан землевласницький. Чинником, що немало сприяв цьому процесу, було створення великого нового фонду ager publikus із земель, конфіскованих у союзників, що переходили на сторону Ганнібала. У окупацію такої землі включилися головним чином нобілі, що збагатилися в заморських походах або причетні до управління провінціями: намісники — проконсули і пропретори, їх свити, офіцерство доданих їм легіонів. Це були сім'ї Сципіонів, Квінкціїв, Эміліїв, Метелів, Доміціїв та інші, що мали засоби для створення крупних і середніх господарств на нових землях. Разом із захопленням земель покинутих, порожніх, вдаються до скупки дрібних селянських володінь. На цій основі створюються спроможні маєтки «інтенсивного» профілю, пропагандистом, яких виступав Катон Старший в своїй праці «De agri cultara». Як помічає Р. Ю. Віппер, «автор прямо вводить нас в середу суспільства, де посилено купували землю, обзаводилися маєтками, нервово оглядалися у складі інвентарю, будували господарські будівлі, купували знаряддя, виробляли нові умови договору з робочими і т. д.»

Розвиток заснованого на рабстві крупного і середнього землеволодіння ставив селянське господарство в особливо невигідне положення. Проте аж до середини II ст. до н.е. процес витіснення дрібних господарств крупними рабовласницькими протікав приховано, дрібні і середні натуральні селянські господарства ще переважали. Збільшення фонду державних земель в Італії і виведення колоній з солдатів-ветеранів на якийсь час навіть збільшило прошарок імущого римського селянства. Відповідно сільський плебс ще не втратив остаточно свого соціально-політичного значення.

Разом з тим розвиток ремесла, міському життю підвищувало значення міських мас римсько-італійського суспільства. В умовах перетворення Риму-поліса, що почалося, в державу особливо зростала роль торгово-грошових кругів — це було справжнім знаменням часу. Зовнішня торгівля, військові постачання і підряди, лихварські операції і операції по перепродажу земельних ділянок — така основа економічної могутності другого, не «посадового» шару римських рабовласників. Особливо вигідною справою для цих людей був відкуп податків. Не маючи спеціального податково-фінансового апарату для експлуатації новопридбаних заморських володінь, держава передавала збір податків в провінціях товариствам відкупщиків-публіканів, багатих незнатних людей, що брали на відкуп податки з провінціалів. Публікани займалися також кредитно-лихварськими операціями в провінціях. Економічного значення набували верхи торгово-ремісничих шарів і в самому Римі. Товариства публіканів брали підряди на виконання різних суспільних робіт, на споруду кораблів, експлуатацію копалень. Ремісники, дрібні торговці, лихварі і міняйла аргентарії складали тепер також вельми численний і впливовий в економічній і навіть» політичного життя верства населення. Міський плебс, особливо його верхівка, зробився особливою соціальною і політичною силою. І хоча римські правлячі круги намагалися регулювати зростання населення міста, виводячи в різні землі Італії колоністів, обмежували політичну активність розбагатілих городян, вирішуючи лібертинам приписуватися лише до чотирьом стародавніх трибам, plebs urbana, активніший, ніж селянство, учасник коміцій ставав основним і безпосереднім носієм елементів полісного народовладдя, що збереглися.

У такій обстановці, не дивлячись на посилення економічної і соціально-політичної ролі багатого прошарку плебсу, що поступово оформлявся в особливий стан, нобілітет, що затвердився як стан землевласницької і «посадової» знаті, продовжував зберігати своє значення пануючого стану і в сільськогосподарській по перевазі економіці Риму, і в політичному житті. Магістрати, сенат, як і жрецькі посади, як і раніше заповнювалися нобілями і виражали інтереси знаті. Влада ж в державі, як і раніше, була зосереджена фактично саме у цих органів.

Особливо впливовий був сенат, правомочність якого до середини II в. до н.е. ще більш зросли. Від цього часу збереглися свідоцтва Полібія, який головну увагу приділяє фінансовій і дипломатичній «всемогутності» сенату. Він розпоряджається перш за все скарбницею: визначає всі доходи і витрати. Від нього залежить дозвіл на всі істотні і крупні суспільні витрати. Не тільки квестори, але і цензори у фінансовому відношенні повністю залежні від сенату. Полібій відзначає, що сенат входить у всі деталі, контролює відповідального магістрату у всіх стадіях торгів і здачі підрядів. Від нього залежить встановлення і зміна терміну договорів, він може розривати обумовлені операції і т.п. У іншому місці Полібій, сполучаючи різні функції сенату, ще раз говорить про його роль у фінансовому управлінні, про судовий і поліцейський авторитет сенату у всій Італії, про ведення їм всієї міжнародної політики. І для повної визначеності він укладає: «Народ у всьому вищесказаному не має ніякого голосу». Про прерогативи сенату у сфері військового відомства вище вже мовилося.

Проте могутність нобілітету і сенату в II в. до н.е. вже підривалося політичною боротьбою і в сенатській курії, і на форумі. Політичне життя Риму в II в. до н.е. була ще більш напруженою, ніж в попередні сторіччя, що пояснювалося як ускладненням соціальної структури, як і посиленням соціально-політичної боротьби в римському суспільстві. Перш за все не було єдності усередині самого нобілітету. Окремі знатні прізвища змагалися з приводу заняття, вищих магістратів. Різкі розбіжності намітилися з кінця III в. до н.е. з питань зовнішньої політики. В ході боротьби тут визначилися два напрями, що відображали інтереси різних груп («кружків») римської знаті. Одне угрупування на чолі з Публієм Корнелієм Сципіоном Африканським, талановитим полководцем і неабияким політичним діячем, стояла за створення на завойованих територіях залежних від Риму держав з місцевими династіями на чолі. Інша, очолювана спочатку Фабієм Максимом, а потім Марком Порцієм Катоном, наполягала на перетворенні захоплених земель в провінції і створенні провінційного управління.

Різним було відношення цих угрупувань і до найважливіших питань внутрішньої політики. Угрупування Сципіона, який протягом 1-5 років очолював сенат і як його принцепса робив величезний вплив на політичне життя, хоч і захищала панування нобілітету, в першу чергу піклувалася про престиж всієї держави в цілому, про його військову потужність і тому виступала за виведення колоній, наділ ветеранів і іншого мало імущого римського населення землею. Для Катону, супротивника політики Спіциона і кухоль його однодумців, на першому плані стояли інтереси рабовласницького господарства, що росте, і товарного виробництва, що розвивається, вимагає численних рабів і нових ринків. Катон виступав за інтенсивну експлуатацію населення і природних ресурсів завойованих територій самим нобілітетом. І хоча зовні він був непримиренним консерватором, поборником традиційних, норм публічного права, старих римських звичаїв, насправді, виступаючи пропагандистом найбільш довершених, пов'язаних з ринком форм господарювання, він захищав інтереси нового шару римської землевласницької знаті. Покоряючись потребам часу, він був вимушений проводити і політику виведення колоній, хоча свого політичного супротивника Сципіона засуджував саме за цю сторону його діяльності. Звичайно, суперечності, що існували між «кухлями» Сципіона і Катону, не дивлячись на їх загострення в окремі моменти, жодним чином не були непримиренними. Нобілітет виступав найчастіше як цілісне, єдине угрупування, що ревниво оберігало свою замкнутість. «Нові» люди в це середовище вже не проникали, і нобілітет являв собою досить вузький круг сімей, усередині якого виділялися по своєму впливу, багатству, політичній ролі Корнелії Сципіони, Емілії Павли, Цецилії Метели, Семпронії Гракхи.

Зате поступово виникала зовнішня, серйозніша загроза влади нобілітету: визрівали суперечності між торгово-грошовою верхівкою і старою знаттю. У першій половині II в. до н.е. торгові і фінансові круги багатих плебеїв особливого місця в політичному житті ще не займали. Серйозних суперечностей між нобілями і станом вершників, що оформлявся, в цю пору також ще не було, тим більше що на 220 р. до н.е. істотно розмежував сфери їх господарської діяльності. Але поступово розбіжності між нобілітетом і торгово-грошовою верхівкою набували все більш явного характеру. Найбільш далекоглядні представники нобілітету намагалися боротися із зловживаннями відкупних компаній, оскільки це сильно ускладнювало положення в провінціях. В той же час фінансові прерогативи сенату і діяльність управителів провінцій нерідко сковували «ділову» ініціативу публіканів-вершників. Все це приводило до тертя між сенаторським станом і що формується, поступово консолідується вершниками. З часом суперечності ставали тим гостріше, що обидва шари пануючого класу були рівна зацікавлені в пограбуванні провінцій і експлуатації бідноти і рабів. Але в боротьбі з сенатом і сенаторською знаттю вершництво не могло виступати самостійно. Воно не мало ніяких позицій в державному апараті, не мало в своєму розпорядженні ні більшості, ні впливу в коміціях.

Не було засобів протидії сенату і у плебсу. Правда, міський плебс в Римі мав свої організації: різні професійні, релігійні колегії, які брали досить активну участь в політичному житті. Але основні інтереси міського населення були пов'язані з ремеслом, торгівлею, постачанням Риму продовольством і мали достатньо вузький характер. Що ж до демократизації політичного устрою, то це завдання, хоч і носилася в повітрі, було ще досить абстрактної, не знаходячи ні конкретного виразу, ні певних прихильників. До 133 р. до н.е. ми не знаємо ні про самостійні політичні виступи римського плебсу, ні про політичні вимоги торгово-грошової його верхівки. Таким чином, у сенаторської знаті ще не було в римській дійсності скільки б то не було сильного політичного супротивника, опозиція тільки оформлялася, була роз'єднана і не могла протистояти всевладдю сенату.

Висновок

Нобілітет – у Стародавньому Римі прошарок знатних людей. У царську епоху знать складалася лише з патриціїв, у часи республіки сім’я отримувала популярність (знатність), якщо її представники були едилами, преторами або консулами. Після допущення до вищих посад плебеїв склався прошарок плебейської знаті, який разом з патриціями, утворив патриціансько-плебейський нобілітет (ІV – ІІІ ст. до н. е.). На рубежі ІІІ – ІІ ст. до н. е. коло знаті (нобілей) звузилося: знатність стали пов’язувати з виконанням тільки консульської посади, сформувався консулярний нобілітет у складі приблизно 20 патриціанських і 30 плебейських сімей. Нобілітет був правлячою олігархією Римської республіки: вузьке коло спадкових консул ярів панувало в сенаті і передавало вищі посади, за висловом Цицерона, «з рук у руки» своїм дітям і онукам. Склад і привілеї нобілітету не визначалися законом – вони ґрунтувалися на громадській думці та інерції виборців, які голосували за представників відомих сімей. Крах республіки був крахом влади нобілітету.

Література

1.         Момзен Т. История Рима: В 4-х т. Т 1 – 4. – М., 1997.

2.         Утченко С.Л. Древний Рим. События. Люди. Идеи. – М., 1969.

3.         Игнатенко А.В. Древний Рим: от военной демократии к военной диктатуре. – Свердловск, 1988.