Розвиток землеробництва та тваринництва на теренах України
Розвиток землеробництва та тваринництва на теренах України
План:
Розділ І. Історіографія виникнення скотарства та землеробства на теренах України
Розділ ІІ. Виникнення та ранні етапи розвитку землеробства на території України
ІІ.1 Проникнення носіїв землеробства на територію України
ІІ.2 Становлення землеробства на території України починаючи з V тис. до н. е.
ІІ.3 Культура лінійно-стрічкової кераміки на Волині
ІІ.4 Трипільська культура — давніх хліборобів
Розділ ІІІ. Виділення скотарства в окрему галузь господарства
ІІІ.1 Становлення скотарського господарства
Список використаної літератури
Вступ
Розвиток землеробства і тваринництва, як основних складових життєдіяльності стародавніх суспільств з відтворюючими формами господарства, постійно привертає увагу науковців. Це питання потребує детального розгляду на тлі палеоприродних умов. Отже, останнім часом все більше уваги приділяється синтезу археологічних та природничих даних. Така ситуація характерна і для досліджень археологічних культур слов’янського часу.
Наприклад, Південно-Західне Причорномор’я є одним з найдавніших центрів виникнення відтворюючого господарства в Україні. На думку деяких дослідників в цьому регіоні вперше було започатковано приручення великої рогатої худоби, а згодом і становлення ранніх форм скотарства, пізніше і землеробства. Вже кінці мезоліту — на початку неоліту тут виникають поодинокі поселення матеріали яких свідчать про дбайливе відношення їх мешканців до тваринного світу. Невдовзі на степових просторах Південної України розселюються ранні скотарські племена, поступово формуються своєрідні системи спочатку скотарського, а у подальшому і землеробського господарства, які стали основою життєзабезпечення населення і мають практичне значення до сьогодення.
Зародившись в неоліті, на протязі багатьох тисячоліть скотарство і землеробство розвивалось в мінливих природно-кліматичних умовах, адаптуючись до яких, населення степової зони створювало оптимальні системи найефективніших форм тваринництва і землеробства. При цьому, треба зауважити, що системи скотарства і землеробства відчутно реагували на будь-які, навіть незначні, кліматичні зміни. Певною мірою система відтворюючої економіки визначалася соціальними системами.
Актуальність теми визначається потребою у комплексному узагальнюючому дослідженні зародження та розвитку землеробства і тваринництва слов’ян на території України. Ці матеріали складають надійну фактологічну основу для встановлення, розгляду і розробки актуальних теоретичних проблем у дослідженні виробничих процесів. Склалися передумови для комплексної систематизації та інтерпретації досліджених впродовж останніх років матеріалів на якісно новому рівні аналітичної обробки і новій методологічній базі, що відповідає сучасному рівню розвитку науки.
Південно-Західна Україна є степовим регіоном в межах якого відбувалось формування землеробсько-скотарських систем з найдавніших часів. Зародившись в неоліті, землеробство і скотарство розвивалось в відповідних природно-кліматичних умовах, адаптуючись до яких створювало оптимальні виробничі системи вирощення зернових культур, найефективніші форми тваринництва. Ці дві основні галузі степової економіки мають ґрунтовну джерельну базу, яка репрезентує землеробський виробничий реманент, види злакових культур, які культивувались населенням, остеологічний матеріал на основі якого відтворюється склад домашніх тварин, досліджуються питання їх селекції тощо. Проблеми вивчення розвитку скотарства є особливо актуальними для степової зони, оскільки воно розвивалось в різноманітних формах: в окремі періоди як домінуючий напрямок економіки, інколи входило до складу комплексного господарства як складова його частина.
Екстенсивне землеробство і скотарство ІІ тис. до н.е. відчутно реагували на будь які навіть незначні кліматичні зміни, тому питання взаємозв’язку і залежності основних видів господарської діяльності від природного фактора, а також недостатня вивченість цієї проблеми визначають її актуальність.
Адекватно реагувати на природно-кліматичні і соціальні зміни здатні лише сформовані стійкі системи землеробства і скотарства. З’ясування механізму реагування та його наслідки також можливе лише при розумінні структури комплексного господарства як в цілому, так і окремих його напрямків, тому питання моделювання господарських систем визначає наступний аспект даної проблематики.
Природно-кліматична специфіка Південно-Західної України характеризується тим, що тут мали місце як комплексне землеробсько-скотарське господарство, так і скотарсько-землеробське, в якому роль землеробства була мінімальною. Стосовно останнього, постає ряд необхідних для з’ясування основних проблем, пов’язаних з розвитком скотарства: в яких формах воно розвивалось, чи існувало як окремий і самостійний напрямок степової економіки, чи було однією зі складових комплексного господарства. Центральним тут є з’ясування форм утримання тварин.
Без вирішення зазначених питань неможлива характеристика побуту населення, його еволюції, формування традицій та регіональних особливостей.
Мета роботи — систематизувати відомі нині матеріали і відтворити картину зародження та розвитку сільського господарства слов’ян на території України. Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:
- охарактеризувати ступінь дослідженості виникнення скотарства та землеробства слов’ян у науковій літературі;
- дослідити палеоекологічне підґрунтя і визначити потенційні ресурсні зони пам’яток;
- визначити локальну специфіку і тенденції розвитку землеробства і тваринництва;
- провести комплексний аналіз основних складових сільського господарства в зазначених територіально-хронологічних рамках.
Об’єкт дослідження — відображення сільськогосподарської діяльності слов’ян в археологічних матеріалах.
Предмет дослідження — сільськогосподарські артефакти та залишки продуктів сільського господарства (культурні рослини, їх відбитки на кераміці; археозоологічний матеріал).
Методи дослідження. Для систематизації джерел інформації, проведення аналізу матеріалу та синтетичних узагальнень використано такі методи наукового опрацювання: статистичний, класифікаційний, картографічний, кореляційний, систематизаційний, ретроспективний, графічний та ін., основним з яких є порівняльно-історичний на базі комплексного підходу.
Джерельну базу дослідження складають матеріали археологічних досліджень (знаряддя праці, предмети побуту, залишки житлових і господарських споруд). Окремими групами джерел є остеологічний матеріал з поховань та поселень, результати палінологічних досліджень. Широко використовуються етнографічні матеріали при моделюванні господарських систем.
Наукова новизна. В курсовому дослідженні автор вперше спробував узагальнити основні складові сільського господарства — скотарства та землеробства слов’ян на теренах України. Доведено, що інтенсифікація сільського господарства відбулася на зламі VII/VIII ст., що відобразилося у зміні співвідношень значення підсіки та перелогової системи землеробства внаслідок розподілу і заселення раніше не використовуваних земель в бік збільшення ролі останньої. Кореляція отриманих результатів з матеріалами інших регіонів України і деяких країн Європи дозволяє дійти висновків, що складання технічної бази сільського господарства завершилося до утворення Давньої Русі і надалі не потерпало суттєвих змін.
Практичне значення — основні положення дослідження можуть бути включені в узагальнюючі праці з історії ранніх слов’ян Східної Європи, відповідні розділи підручників для вищих учбових закладів, навчальні курси. Методологічна частина роботи може бути використана для аналогічних досліджень на матеріалах інших слов’янських археологічних культур сучасної України.
Структура курсової роботи: вступ, три розділи, які діляться на підрозділи, висновки, список використаної літератури.
Розділ І. Історіографія виникнення скотарства та землеробства на теренах України
Історіографічному огляду передує огляд джерел інформації: точної локалізації поселень; артефактів. Артефакти поділяються на індивідуальні знахідки (знаряддя праці із заліза, переробки врожаю у конструктивній послідовності) і масовий матеріал (кераміка і палеоетноботанічні дані, фрагменти знарядь переробки врожаю і археозоологічний матеріал).
Важливу роль відіграють також етнографічні та історичні джерела; допоміжну — лінгвістичні дані.
Історіографія. Науковий доробок поділено за хронологією і тематикою. Роботи поділяються на п’ять етапів за накопиченням матеріалу і розвитком методики: побудовані на припущеннях на етнографічному матеріалі (середина - друга половина ХІХ ст.); основою яких були етнографічні джерела із залученням археологічних (початок ХХ ст.); на широких археологічних джерелах (з другої половини ХХ ст.); із залученням палеоетноботанічних і археозоологічних досліджень (з 1960-х рр.; в основному з третьої чверті ХХ ст.); основу яких складають археологічні і палеоприродні дані та їх взаємодії.
З 60—70-х рр. ХХ ст. склалися передумови для досліджень трьох рівнів: на матеріалах пам’яток; слов’янських культур чи ареалів; слов’янських матеріалах до Київської Русі. Роботи відрізняються використанням та інтерпретацією природничих даних, що дає змогу перейти від констатації факту вирощування рослин і розведення різних видів тварин до оцінки їх значення.
З окремих питань роботи з сільськогосподарських знарядь поділяються за їх видами — знаряддя обробки ґрунту, збирання, переробки врожаю. Найбільший внесок у цьому напрямку зроблено Ю.О. Красновим, роботи якого зараз є загальноприйнятими. [13]
Природничі методи у вивченні сільського господарства мають три напрямки: вивчення культурних рослин, археозоологічних матеріалів, взаємовпливу природи і соціумів. Початок досліджень перших двох напрямків збігається з четвертим етапом. Останній є показником п’ятого етапу: відтоді такі дослідження широко прийняті в археологічних працях.
В 30-ті роки ХХ ст. більшість дослідників вважали, що скотарство, як самостійна система господарства, склалось не раніше початку ІІ тис. до н.е. Першою була пастухівська форма скотарства зі стійловим утриманням домашніх тварин взимку. І лише в ранньозалізному віці здійснюється перехід до кочового скотарства (Гольмстен, 1933). В 1943 році О.Ф.Лагодовська вперше висловила думку, що скотарство усатівського населення було не тільки приселищним, але й сезонно-кочовим (Лагодовська, 1943) і започаткувала дискусію про характер і етапи розвитку скотарства в Північному Причорномор’ї, час його структуризації. [19]
З поступовим накопиченням різноманітних джерел в 50-60 рр. удревнюється дата виникнення рухливого скотарства до другої половини ІІІ тис. до н.е. (Тереножкин, 1956). О.Ф.Лагодовська доводить, що домінуюча роль скотарства в Північному Причорномор’ї простежується вже на початку ІІІ тис. до н.е. в ямно-катакомбний час, скотарство, на її думку, стає кочовим. (Лагодовська, 1961). [19]
В 70-80 -ті роки більшість дослідників остаточно визнає скотарство домінуючим напрямом степової економіки. Але уявлення про час його формування залишались різними.
З’являються роботи, спеціально присвячені темі становлення та розвитку скотарства. З енеолітичною добою виникнення рухливого скотарства пов’язують В.М.Даниленко та М.М.Шмаглій (Даниленко, Шмаглій, 1972), його спеціалізацією. (Шилов, 1975), та еволюцією (Ковалева, 1981, 1983 та інші). [9; 10]
Удосконалюється методика дослідження скотарства. Розробляються критерії визначення форм скотарства, методи кореляції археологічних артефактів. В результаті появу рухливого скотарства пов’язують з чинниками, які знаходять свій відбиток у наступних елементах культури:
1. Зміні палеогеографічного середовища на таке, в якому неможливе або малоефективне заняття землеробством і навіть комплексним господарством.
2. Склад остеологічного матеріалу поселень і могильників засвідчує чисельну перевагу дрібної рогатої худоби, коней над іншими домашніми тваринами.
3. Склад знарядь праці, предметів домашнього вжитку, побуту, характер поселень і поховань, пов’язаних переважно зі скотарством.
4. Наявність поховань з колісним транспортом.
5. Присутність в курганних похованнях дітей, що свідчить про рухливість не лише пастухів, але і їхніх сімей.
Увага дослідників зосереджується на системі дефініцій скотарства. (Марков, 1981; Андрианов,1982; Симаков, 1982; Семенов, 1982; Шамиладзе, 1982). Суть проблеми полягає в тому, що досить часто різні типи скотарства позначаються одним терміном і навпаки (Мкртумян, 1972). До того ж етнографами цілком правомірно ряд типів скотарського господарства розподілено на підтипи, більшість з яких археологічно, поки що, не простежуються. Пропонуються певні методики корегування етнографічних схем з урахуванням археологічних джерел (Кушнир, 1990). [14; 15; 16]
Не менше проблем у вивченні осілого землеробсько-скотарського господарства. Більшість дослідників визнає його як землеробсько-скотарським, орієнтованим, переважно, на землеробство. (Кривцова-Гракова, 1955; Чередниченко, 1986; Шарафутдинова, 1986; Отрощенко, 1986; 1991; Черняков, 1985).
Таким чином, економіка населення з території теперішньої України доби неоліту — бронзи в спеціальній літературі оцінюється неоднозначно. Найбільш дискусійними є питання визначення форм і типів скотарства та з’ясування моделей їх функціонування, а також причини і механізми трансформації господарських укладів.
Розділ ІІ. Виникнення та ранні етапи розвитку землеробства на території України
ІІ.1 Проникнення носіїв землеробства на територію України
Доба неоліту (V- III тис. до н. є.) була ерою поширення землеробства і тваринництва. Археологічно неоліт фіксується появою керамічного посуду. Відтворюючі форми господарства були принесені в Європу переселенцями із Східного Середземномор'я, де вони зародилися близько 10 тис. років тому.
Так, у часи найвищого розквіту мисливського господарства у мезолітичній Європі природно-кліматичні зміни та ефективна мисливська зброя (лук і стріли) призвели до різкого скорочення промислових копитних на Близькому Сході. Криза мисливського господарства у Палестині, Сирії, Південній Анатолії, у горах Загросу на схід від Тигру в X-IX тис. до н. є. змусила первісних мисливців цих територій шукати альтернативних полюванню способів отримання їжі. [1, 79]
Значну частину раціону жителів Східного Середземномор'я здавна становило зерно дикої пшениці, ячменю, сочевиці, вики, які у великій кількості росли у передгірних долинах Близького Сходу. Жінки, періодично збираючи врожай диких злаків, поступово засвоїли навички догляду за полями, а пізніше почали спеціально культивувати різновиди зернових.
Мисливці-чоловіки були змушені ставитися до промислових тварин раціональніше. Молодих гірських кіз та ягнят уже не вбивали під час полювання, а приносили додому, де певний час вирощували.
Так в унікальних умовах Близького Сходу на основі мисливства та збиральництва постали принципово нові, відтворюючі форми економіки — землеробство і тваринництво.
Це зумовило докорінні зміни в устрої, демографії, способі життя, культурі первісного суспільства.
Зерно як основа раціону ранніх землеробів вживалося в їжу у вигляді каш, а їх приготування потребувало міцного, жаро- та водостійкого посуду. Він також був необхідний для збереження запасів зерна до нового врожаю. Цим пояснюється повсюдне поширення керамічного посуду разом з культивацією зернових культур. Примітивний глиняний посуд — визначальна археологічна ознака неолітичної доби.
На відміну від рухливих мисливців землероби змушені вести осілий спосіб життя, охороняючи свої поля. В результаті різко збільшилася чисельність сім'ї та общини. Ранньо-землеробські поселення Близького Сходу набагато більші за площею, ніж мисливські стоянки попередньої епохи.
Скупчення населення на великих за розміром неолітичних поселеннях призводило до погіршення санітарних умов, частих епідемій.
Ранні землероби були більшою мірою забезпечені їжею, ніж мисливські суспільства, однак її якість значно поступалася м'ясній дієті останніх. Основу зернового раціону становили вуглеводи, бракувало білків, амінокислот, вітамінів. Це значно ослаблювало людський організм, сприяло поширенню різноманітних захворювань. Дослідники вважають, що деградація зубного апарату людини та грацилізація скелета (потоншання кісток) розпочалися через перехід від мисливської м'ясної до землеробської вуглеводної дієти.
Цікаво, що у скотарських племен (наприклад, скіфів) на відміну від землеробів вищезгаданих негативних змін скелета не спостерігається [1, т. 2, с. 267].
Продуктивність відтворюючого господарства та осілий спосіб життя зумовили демографічний вибух у ранніх землеробів Близького Сходу. Щільність найдавнішої неолітичної людності порівняно з мезолітичними мисливцями та збирачами зростає в 50-100 разів: з 3-5 до 500 осіб на 100 км2. В результаті частина населення, що вже не могла прохарчуватися на своїй батьківщині, мігрувала в регіони з не чисельною мисливською людністю, але з придатними для землеробства ґрунтами. Неолітичні прибульці принесли на нові землі не лише аграрні навички, а й культурні рослини, приручених тварин, власний спосіб життя, культуру, мову, свій антропологічний тип.
На Близькому Сході було кілька центрів становлення аграрного господарства: палестино-сирійський на східному узбережжі Середземного моря, південно-анатолійський на півдні Малої Азії, у передгір'ях Загросу на схід від р. Тигр. З палестино-сирійського ранньонеолітичного центру в VII тис. до н. є. стародавні мотичні землероби і тваринники розселялися
переважно на південь в Аравію та на південний захід в Африку. Із Загроських гір мотичні землероби розселилися на Схід в Індію (дравіди) та у Центральну Азію.
У тісному контакті зі Східним Середземномор'ям у горах Тавру розвивався південно-анатолійський центр становлення відтворюючого господарства. На думку переважної більшості дослідників, землеробство і тваринництво потрапило в Європу в VII тис. до н. є. саме звідси, але для цього їх носіям довелося перетнути Егейське море, яке відокремлює Малу Азію від Європи.
Анатолійські мотичні землероби з VII тис. до н. є. поширювалися на захід двома головними шляхами: морським уздовж узбережжя в Західне Середземномор'я та через Грецію і Подунав'я сушею в Центральну Європу та Правобережну Україну.
Головний потік ранньонеолітичних переселенців з Малої Азії був спрямований через Егейське море в Східну Грецію (Фессалію), а звідси долиною р. Стримон на північ у Подунав'я. Звідси частина мігрантів прямувала долиною Дунаю вверх у Центральну та Західну Європу, інша повертала на схід і через Нижнє Подунав'я рухалася на Правобережну Україну.
Освоєння землеробами нових земель неминуче приводило до зростання населення і на цих теренах, що змушувало шукати нові придатні для мотичного землеробства регіони.
Найдавніші землеробські культури Європи постали в Східній Греції у VII тис. до н. є. (поселення Аргіса, Ніа Нікомедія, Протосескло). їх людність ще не знала кераміки, але існувала переважно за рахунок мотичного землеробства і тваринництва. Відтворюючі типи господарства з'явилися на Балканах уже в досить розвиненому, сформованому вигляді. Сам набір культивованих рослин (пшениця емер, однозернянка, ячмінь, сочевиця, вика, горох) та домашньої худоби (вівця, коза) вказує на їх близькосхідні корені. [8, 157-159]
Про це свідчить також тендітний, східносередземноморський антропологічний тип найдавніших аграріїв Балкан.
Поступово просуваючись з Греції на північ, нащадки анатолійських землеробів пристосовували свої господарство та культуру до місцевих природних умов. Характерне для Східного Середземномор'я і Греції розведення овець та кіз на півночі Балканського півострова поступилося місцем великій рогатій худобі та свинарству. Однак у степовому Надчорномор'ї вівці продовжують відігравати провідну роль у стаді, структура якого значною мірою визначалася природно-ландшафтним середовищем. Тому спроби пояснити раннє поширення овець та кіз у неоліті півдня України впливом з Кавказу здаються непереконливими.
У VI тис. до н. є. ранньоземлеробська людність досягла півночі Балканського півострова. Тут сформувалася середньодунайська ранньонеолітична спільнота, що складалася з археологічних культур Старчево Югославії, Кереш Угорщини, Кріш Румунії, Караново Болгарії та Буго-Дністровської України. Протягом цього тисячоліття неолітичні землероби освоїли всю Карпатську улоговину. Лише на сході їм вдалося вийти за межі Карпатської дуги до середніх течій Пруту, Дністра та Південного Бугу. Цей буго-дністровський неоліт вважається найдавнішим серед неолітичних культур України.
ІІ.2 Становлення землеробства на території України починаючи з V тис. до н. е.
Про становлення землеробства в Україні вже в середині V—IV тис. до н. е. свідчать і специфічні знаряддя праці неолітичного часу — зернотерки, серпи, мотики тощо.
Як відомо, культурні злаки походять в основному із зон підвищених ділянок субтропіків Південно-Західної Азії та Північно-Східної Африки, тобто звідти, де вони зустрічаються в дикому стані. Виходячи з аналізу видового складу злаків у культурах неоліту й енеоліту України, Молдови та сусідніх територій, можна твердити про два шляхи проникнення землеробства на наші землі. Один із них пролягав через Балкани й Нижнє Подунав'я (звідки землеробство перейняло населення буго-дністровської культури, в якій склад злаків був ідентичний балканському), другий — із Центральної Європи в обхід Карпат із півночі (він пов'язується з проникненням на територію України дунайських племен культури лінійно-стрічкової кераміки, в якій асортимент злаків був ширший, ніж у буго-дністровців, і включав також овес, вику, жито та ін.). [28, 42-44]
На V тис. до н. є. припадає принципово новий етап освоєння балканськими аграріями Європи. Колонізація поширилася із Середнього Подунав'я північніше на лесові плато середньої смуги Європи. Ці родючі ґрунти простягалися північніше Альп та Карпат довгою смугою від Північної Франції до України. Однак землеробське освоєння порослих лісом обширів стало можливим лише після винайдення підсічно-вогневого землеробства.
Його суть полягала в тому, що восени ділянка лісу розчищалася від дерев, які всохли протягом зимових місяців. У лютому сухі дерева спалювалися, удобрюючи землю попелом. Навесні підготовлене у такий спосіб поле засівалося. Після кількох років експлуатації воно втрачало родючість. Доводилося випалювати нову ділянку лісу і переносити ближче до неї селище. Цим пояснюється рухливість землеробів, які користувалися такими методами ведення сільського господарства.
ІІ.3 Культура лінійно-стрічкової кераміки на Волині
Третя хвиля мігрантів з Балкан та Подунав'я — людність культури лінійно-стрічкової кераміки — на відміну від попередніх прийшла на Волинь та Верхнє Подністров'я не з Нижнього Дунаю, а з південної Польщі в обхід Карпат з півночі. Ці поселення існували в Україні у V тис. до н. є. В основі економіки прибульців було переложне землеробство, доповнюване придомним розведенням великої рогатої худоби. Носії традицій культури лінійно-стрічкової кераміки були нащадками найдавніших балканських землеробів. Про це свідчить близькосхідний набір зернових, характерний орнамент посуду, східносередземноморський "вірменоїдний" антропологічний тип [24, 264].
Ця спільнота постала ще у VI тис. до н. є. на основі культури Кереш Західної Угорщини. З Карпатської улоговини людність культури лінійно-стрічкової кераміки просунулася Верхнім Дунаєм на узвишшя Південної Німеччини, до басейну Рейну і навіть Північно-Східної Франції. Дещо пізніше саме її нащадки принесли землеробство і тваринництво на Британські острови.
Племена культури лінійно-стрічкової кераміки зі своєї батьківщини на Середньому Дунаї через Моравську браму розселялися на північ на землі Південної Польщі. Рухаючись далі на схід, вони близько середини V тис. до н. є. досягли Волині та Верхнього Подністров'я.
Швидше за все населення культури лінійно-стрічкової кераміки з Моравії рухалося на північ через Моравську браму, заселяючи, зокрема, і верхів’я Одеру та Вісли. Припускаємо, що з півдня Польщі, зокрема басейну Вісли через Західний Буг відбувалося заселення Волинської височини. Міграції обумовлювались, як вважають, надлишком населення на певних територіях. Процес заселення був, напевне, багатоетапним, а напрямки розселень могли змінюватися.
Отже, ця культура відіграла провідну роль у неолітизації середньої смуги Європи від Франції до України.
Серед кількох десятків неолітичних пунктів, відомих в межах Волинської височини, до найважливіших відносимо два вузли пам’яток, розташованих поблизу Луцька та Рівного. Особливе місце серед них займає поселення Рівне, розташоване на березі Басівкутського озера на околиці м.Рівного. [22, 17-19]
Поселення розташоване на мисовидній терасі, піднятій над заплавою на 4-5 м. Площа, на якій знаходяться матеріали культури лінійно-стрічкової кераміки, становить 200х120 м. У різних місцях поселення закладено 14 шурфів, якими виявлено залишки трьох об’єктів, розташованих на відстані 30-40 м одне від одного. (Сумарна досліджена площа – бл. 200 м2). Основна частина матеріалів об’єкту №1 фіксувалася в межах 4,5х2,0 м, об’єкту №2 – 8,0х2,0 м. У заповненні останнього об’єкту знайдено 980 уламків кераміки, кістки тварин, рогову мотику, вісім кістяних проколок та вістер, крем’яні пластини, вкладні до серпів, нуклеуси.
На основі аналізу кераміки поселення Рівне його можна віднести до раннього “донотного” гнеховицького етапу розвитку культури лінійно-стрічкової кераміки Польщі.
Іншою базовою пам’яткою культури лінійно-стрічкової кераміки Волині є поселення “нотного” періоду Голишів ІІ. Воно розташоване поблизу м. Луцька, на березі р. Чорногузка. На дослідженій тут площі (1748 м2) виявлено об’єкти різної величини: №1 – 10х5 м, №4 – 6х4 м та №5 площею 22 м2. На площі поселення одержано 2500 фрагментів кераміки, переважно столової, від горщиків, амфор, мисок, чаш, кухлів, чарок, чаш на піддоні. [24, 33]
Поселення Гнідава вирізняється серед інших пам’яток Волині, оскільки належить до найпізнішого етапу – його кераміка має риси железовського стилю. Розташоване воно на околиці м. Луцька, в уроч. Гнідава, на лівому березі р. Стир. Виявлене і досліджувалось експедицією Інституту археології АН УРСР під керівництвом М.П. Кучери в 1968, 1969 рр. У 1981 р. роботи проводились автором. Всього відкрито 800 м2 поселення.Стратиграфія його така: 0,2-0,4 м – гумус, 0,4-0,9 м – підґрунтя. Культурні рештки залягали в основі підґрунтя та в заглибинах. Основним типом відкритих тут жител є півземлянки, які часто складалися з двох сполучених між собою камер. Об’єкт №23 мав розміри 2,5х4 м, №24 – 6х2,3 м, тобто площа їх була невелика – 10-15 м2.
В житлах та ямах зібрано майже 1000 фрагментів кераміки, яку умовно ділимо на три групи: столову, кухонну та проміжну, що має середні розміри та специфічний орнамент.
Матеріальна культура.
Виявлені на поселеннях культури лінійно-стрічкової кераміки знаряддя праці вказують на заняття цього населення землеробством-рільництвом (крем’яні вкладні до серпів, кам’яні зернотерки та розтирачі, рогові наконечники до мотик), полюванням (кістяні наконечники стріл, дротиків, крем’яні трапеції), прядінням (прясла).
В порівнянні з кістяними та роговими виробами Подністров’я та півдня Польщі асортимент виробів населення культури лінійно-стрічкової кераміки Волині був численнішим і включав копачки, лощила, наконечники стріл, дротиків, сокири з отворами для руків’я, наконечники мотик різних типів.
Своєрідністю відзначалися і крем’яні вироби. Так, якщо на території Польщі на поселеннях культури лінійно-стрічкової кераміки скребки складають 30-40%, то на Волині ці знаряддя не перевищують 5%, а основна кількість знарядь складається з пластин та відщепів з ретушшю. Нуклеуси з волинських пам’яток КЛСК невеликих розмірів: 4х5 см з поселення Рівне та 4х4,5 см з Гіркої Полонки, лише з Голишева ІІ – більші – 7,5х5 см. Вони підпризматичні або аморфні, одноплощинні, призначені для сколювання пластин. [24, 59]
Всього під час досліджень пам’яток культури лінійно-стрічкової кераміки Волині одержано 5600 фрагментів кераміки: Рівне – 1500, Голишів ІІ – 2500, Гірка Полонка – 600, Гнідава – 1000.
Основними типами керамічних виробів Волині є горщики, амфори, миски, чаші, кухлі, чарки, пляшкоподібні вироби, чаші на піддоні. Основною формою столових виробів є куля або зрізана на 1/3, або з S-подібним профілем з ледь помітним дном та широким горлом. Вироби пізнішого часу мініатюрніші: миски та чаші з Рівного мали діаметр вінець від 10 до 28 см, поселення Голишів ІІ – 10-16 см, поселення Гнідава – діаметр 7-9 см при висоті 5,6 см.
Кухонний посуд більш грубої роботи, значніших розмірів (вміст 2-5 л), товстостінний, міцний, прикрашався бідно – лише у верхній частині.
Таким чином, особливості та асортимент крем’яних та кістяних виробів культури лінійно-стрічкової кераміки Волині характеризують не лише господарську специфіку, а й регіональні особливості місцевих племен, які в нових умовах адаптували близькосхідну модель рільничо-скотарського господарства.
Одержані під час розкопок поселень культури лінійно-стрічкової кераміки матеріали (зокрема, відбитки зернівок на печині та кераміці, остеологічні знахідки) дали можливість у співпраці з Г.О.Пашкевич та О.П.Журавльовим визначити номенклатуру культурних злаків (кілька ґатунків пшениць, ячменів, просо, горох, вика), склад домашнього стада (бик, свиня, вівці, кози, коні, а також собаки). Об’єктами полювання були тур, козуля, кабан, олень звичайний, лисиця, борсук. На заняття примітивним бортництвом вказує грудочка воску, знайдена на поселенні Рівне в житлі № 2. [24, 72-74]
ІІ.4 Трипільська культура — давніх хліборобів
Однак справжня аграрна колонізація лісостепової смуги Правобережної України пов'язана з відомою трипільською культурою, яка датується V- IV тис. до н. є. Вона виникла на початку V тис. до н. є. у румунському Прикарпатті на основі балканської неолітичної культури Боян. Румунська назва культури Кукутені. Протягом понад тисячу років ця людність поступово і невпинно просувалася з Південного Прикарпаття у північно-східному напрямку, колонізуючи родючі чорноземи лісостепової смуги Молдови та Правобережної України.
В середині IV тис. до н. є. трипільці досягли Дніпра на теренах Південної Київщини. Одне з цих поселень, розкопане В. Хвойкою сто років тому біля с. Трипілля, і дало назву культурі.
Трипільська археологічна культура належить до великого кола високорозвинених культур давніх хліборобів доби неоліту та мідного віку (Kpiш, Боян, Вінча, Варна, Каранове, Гумельниця, Лендель, Тисаполгар, та ін.), які археологи об'єднують у цивілізацію Старої Європи. Час існування цієї цивілізації на території приблизно від сходу сучасної Італії до Дніпра припадає на VI-IV тис. до н.е.
Племена культурної спільності Трипілля-Кукутень займали частину території сучасних Румунії, Молдови та України від Прикарпаття на заході до долини Дніпра на сході, у межах зони лісів помірного поясу та лісостепової смуги. Тут відомо понад 4000 пам'яток — поселень, могильників, окремих місцезнаходжень. Найпізніші пам'ятки трипільської культури виходять у степову зону Північно-Західного Причорномор'я. Абсолютна хронологія трипільської культури була встановлена на підставі радіовуглецевого датування. Період її існування в цілому складає понад 2500 років: від 5400-5300 до 2700-2600 pp. до н.е. [11, 116-117]
Для реконструкції землеробства доби трипільської культури необхідна інформація про природні умови, вирощувані культурні рослини, способи обробітку та знаряддя праці, які застосовувалися для обробітку ґрунту, збирання та переробки врожаю. Отримати ці данні можна в результаті досліджень методами природничих наук, а також аналізу археологічних джерел.
Найбільше інформації про види рослин, які вирощували трипільці, можна отримати, досліджуючи залишки жител цієї культури. Вони складаються із обпаленої глиняної обмазки стін та міжповерхових i горищних перекриттів. При споруджені будівель трипільці використовували суміш глини i різноманітних рослинних домішок для обмазування дерев'яних конструкцій. З метою надання певних якостей такій суміші, до глини додають 10-15% (за обсягом) рослинних домішок. При споруджені поселення Майданецьке (1575 споруд) використано близько 34000 м3 cyміші. Отже у її складі могло бути 340-510 м3 домішок рослинного походження. [25, 21-22]
Під час спалення будівель обмазка отримала випал, але у її товщі залишилися відбитки рослин, які колись було додано до глини. На місцях, де колись існували поселення трипільської культури, в землі лежать рештки десятків тисяч подібних жител, величезна кількість обмазки з відбитками, які можна досліджувати.
Kpiм обмазки рослинні домішки є у складі кераміки та пластики — особливо антропоморфних статуеток. Там теж зустрічаються відбитки зернівок, плівок, колосків та навіть уламків колосся.
Палеоетноботанічні дані побудовані на аналізі великого матеріалу (тисячі фрагментів кераміки та сотні кг обмазки), на якому були виявлені відбитки викопних зернівок i насіння. Друге джерело — обвуглені зернівки, кількість яких в останні роки значно зросла завдяки застосуванню у практиці археологічних робіт методу флотації (промивки) вмісту культурних шарів.
Багаторічні палеоетноботанічні дослідження матеріалів з розкопок поселень трипільської культури надали можливість, виходячи зі складу рослин, залишки яких знаходять археологи при розкопках поселень, встановити асортимент рослин, відомий трипільським племенам i, спираючись на нього, визначити стан хліборобства тих часів.
Отже, можна стверджувати, що аграрна економіка остаточно утвердилася на чорноземах Правобережної України лише у V-IV тис. до н. є. з приходом сюди з Нижнього Подунав'я та басейну р. Серет культури Кукутені-Трипілля. [25, 34]
Економічною основою цієї яскравої археологічної культури України було вирощування пшениці та ячменю, а також розведення великої рогатої худоби, кіз, овець, свиней. Орне землеробство трипільців мало перелогову форму. В міру виснаження землі вони переселялися далі на схід і поступово освоїли всі придатні для їхньої землеробської системи чорноземи від Карпат до Дніпра.
Трипільське землеробське суспільство досягло високого рівня розвитку і стояло на порозі цивілізації. Останньою називають такий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, коли виникають міста і писемність.
Величезні поселення Майданецьке, Тальянки, Доброводи та інші, які налічують до 3 тис. жител і займають площу 200-400 га, по праву вважаються протомістами. Житла на них розташовані концентричними колами, які з'єднувалися з центром численними радіальними вулицями. Населення цих племінних центрів перевищувало 10 тис. осіб.
Складна знакова система орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, що трипільці стояли на порозі винайдення письма. Отже, протоміста та протописемність дають підстави вважати Трипілля протоцивілізацією, що зароджувалася паралельно з найдавнішими містами-державами Близького Сходу. Однак переступити поріг цивілізації трипільцям так і не вдалося через певні вади економіки та природні негаразди, що спіткали суспільство наприкінці IV тис. до н. є.
Екстенсивна перелогова система орного землеробства зумовила спочатку заселення, а згодом виснаження трипільцями усіх придатних для господарської системи чорноземів Правобережної України. Дедалі відчутніша посушливість клімату довершила колапс трипільської землеробської економіки. Вичерпання можливостей екстенсивного землеробства, знищення лісів на значних обширах, які перетворилися на потенційні пасовиська, поширення степів у зв'язку з аридизацією клімату наприкінці IV тис. до н. є. стимулювали підвищення ролі відгінного скотарства у трипільському господарстві. Це створило умови для заселення нащадками трипільців Полісся, заплави Дніпра, надчорноморських степів. Ці події, що сталися близько 5 тис. років тому, знаменували кінець існування трипільської культури.
Значення останньої для стародавньої історії України полягає в тому, що саме з нею пов'язана остаточна перемога відтворюючої економіки на українських землях в IV тис. до н. є.
З другою, буго-дністровською хвилею балканських прибульців у лісостепах Правобережної України з'являються найдавніша неолітична кераміка та відтворююче господарство. Про балканські корені цього явища свідчать як особливості буго-дністровської кераміки (лінійний орнамент), так і своєрідний близькосхідно-балканський набір культурних зернових рослин.
Відбитки зерен на глиняному посуді свідчать, що буго-дністровці вирощували традиційні для Східного Середноземномор'я зернові культури – пшениці емер, однозернянку, ячмінь, горох. На поселеннях переважають кістки диких тварин та риби. Серед домашніх тварин були відомі свині, собаки. Пізніше з'явилася велика рогата худоба [28, 118-126].
Слід зазначити, що буго-дністровська культура VI-V тис. до н. є. є місцевим, варварським проявом неоліту Подунав'я. Вона виникла внаслідок впливу балканської культури Кріш з території Молдови на місцеві мисливські та рибальські племена Середнього Дністра на Бугу. Тому основою економіки цього населення були мисливство та рибальство, доповнені запозиченими у критської людності Молдови елементами землеробства і тваринництва.
У середині V тис. до н. є. буго-дністровська людність поширюється на схід до Дніпра і на північ до Полісся. Внаслідок її впливів на місцевих мисливців та рибалок у поліському Подніпров'ї виникла дніпро-донецька неолітична культура, а у Західному Поліссі — німанська.
Як зазначалося вище, ранньоземлеробська колонізація Європи з Близького Сходу в VII-IV тис. до н. є. відбувалася за принципом "набігаючої демографічної хвилі" [234, с. 150]. Перехід до відтворюючої економіки поліпшував харчування населення й зумовлював демографічний вибух. Люди розселялися у пошуках придатних для землеробства ґрунтів на території, де відтворююче господарство було ще невідоме. Оскільки щільність мисливського населення була в десятки разів менша, а культурний розвиток значно нижчий порівняно з неолітичними прибульцями, останні, як правило, поглинали, асимілювали автохтонних мисливців.
Мезолітичні лісові рибалки та мисливці, з одного боку, і ранньонеолітичні мотичні землероби — з іншого, як правило, експлуатували різні екологічні ніші первісної Європи. Перші концентрувалися у багатих дичиною лісах Великих Європейських низин, Балтії, Північно-Східної Європи, у болотистих заплавах великих річок. Ранніх землеробів принаджували насамперед родючі ґрунти річкових долин Балканського півострова, Подунав'я та лісових плато середньої смуги Європи.
Нечисленне й відстале мисливсько-рибальське населення, можливо, й знищувалося прибульцями з півдня. Внаслідок цього на землях Європи відбувалася повна зміна не лише господарства, культури, а й антропологічного типу населення. Якщо автохтонна мисливська людність була носієм масивного, кроманьйонського антропологічного типу, то найдавніші землероби Балкан та Подунав'я були грацильними середземноморцями.
Такий у загальних рисах механізм освоєння неолітичним населенням територій з родючими ґрунтами: Балкан, Подунав'я, Центральної Європи.
Яскраві приклади такої взаємодії з аборигенами дають культури лінійно-стрічкової кераміки лесових узвиш Європи та трипільська Правобережної України.
Підсічно-вогневий спосіб ведення землеробського господарства дав змогу племенам лінійно-стрічкової кераміки протягом V тис. до н. є. освоїти усі родючі лесові ґрунти Середньої Європи. На півночі вони досягли заселених лісовими мисливцями та рибалками непридатних для мотичних землеробів середньоєвропейських низин (Німецької, Польської, Поліської).
У Східній Європі трипільці, просуваючись з Нижнього Подунав'я у північно-східному напрямку, колонізували родючі чорноземи Правобережної України і в середині IV тис. до н. є. вийшли до боліт Полісся та плавнів Дніпра.
Так були вичерпані резерви екстенсивного розвитку мотичного землеробства в Європі. Подальше поширення відтворюючого господарства у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства.
Кордон між прибулою з півдня неолітичною людністю на аборигенами Європи (лісовими мисливцями) на певний час стабілізувався по межі двох природно-ландшафтних зон: лісових плато середньої смуги Європи та середньоєвропейських низин з їх порослими сосново-березовими лісами, заболоченими та піщанистими ґрунтами. Останні були непридатні для мотичного землеробства і не приваблювали неолітичних колоністів. Вкриті лісом та річками Німецька, Польська, Поліська низини та Середнє Подніпров'я були багаті на дичину та рибу. Тут законсервувалося на певний час архаїчне мисливсько-рибальське суспільство.
Однак наростаюча криза мисливського господарства через зменшення чисельності промислових тварин штовхала мисливців до запозичення від своїх більш розвинутих південних неолітичних сусідів різноманітних нововведень. Насамперед це технологія виготовлення глиняного посуду.
Якщо землеробам посуд потрібен для зберігання зерна та приготування каші, то мисливцям — для відварювання м'яса та риби, адже через активний мисливський промисел дедалі складніше було здобувати їжу в лісі чи річці.
Згодом лісові суспільства Європи запозичили у неолітичних племен перші навички відтворюючої економіки, металургії та ін.
Археологічні дані свідчать, що аборигени Німецької, Польської, Поліської низин та Середнього Подніпров'я протягом V-IV тис. до н. є. розвивалися під сильним впливом неолітичної людності Центральної Європи, яка була нащадком культурних традицій найдавніших землеробів і тваринників Малої Азії. [26, 161]
Отже, в VI-IV тис. до н. є. в лісостепах Правобережної України розвивалися ранньоземлеробські культури (буго-дністровська, лінійно-стрічкової кераміки, трипільська), тісно пов'язані зі світом найдавніших у Європі балканських землеробів. На північ від них у Поліссі та в Подніпров'ї жили місцеві мисливці та рибалки. Під сильним впливом з Правобережжя тут виникло кілька мисливсько-рибальських неолітичних культур: німанська західного Полісся, дніпро-донецька Київщини та дніпровського Лівобережжя, сурсько-дніпровська Надпорожжя та Приазов'я. Ці мисливсько-рибальські автохтонні спільноти мали гостродонний глиняний посуд, прикрашений відступаючими наколами гребінця чи палички. [7, 301]
Правобережні землероби і тваринники ліпили з глини різноманітний досконалий плоскодонний посуд з лінійним орнаментом. Взаємодія цих різних світів європейського неоліту являє собою велику наукову проблему.
Розділ ІІІ. Виділення скотарства в окрему галузь господарства
Передумови виділення скотарства в окрему галузь відтворюючої економіки почали складатися ще в суспільствах мотичних землеробів Центральної Європи у V тис. до н. є.
Винищення лісу вело до збільшення ролі потенційних пасовиськ. В умовах поступового скорочення земель, придатних для вирощування культурних рослин, це сприяло зростанню ролі скотарства у неолітичній економіці. Такий процес добре простежується на пізніх етапах розвитку культури лінійно-стрічкової кераміки та Трипілля.
Мотичні землероби пасли худобу неподалік від селищ. На час визрівання врожаю її відганяли подалі від посівів. Так зароджувалася найдавніша відгонна форма скотарства, їй властиве випасання худоби влітку на пасовиськах, віддалених від постійних поселень. Саме цей найдавніший різновид скотарства дав змогу суспільствам з відтворюючою економікою просунутися ще далі в ліси північної зони Європи.
В IV тис. до н. є. людність культури лійчастого посуду, що постала як результат впливу на місцеві мисливсько-рибальські суспільства культури лінійно-стрічкової кераміки, колонізувала Німецьку та Польську низини до Балтійського узбережжя. Сталося це завдяки освоєнню відгонної форми скотарства. Воно створило умови для поширення й розквіту відтворюючої економіки у безмежних степах Євразії у IV-II тис. до н. є. Однак це відбулося в наступну після неоліту — енеолітичну добу у винятково сприятливих для тваринництва умовах аридизації клімату, що призвело, з одного боку, до колапсу Балканської землеробської протоцивілізації, а з іншого — до небувалого поширення степів. Це стимулювало виокремлення скотарства в окрему галузь економіки і швидке розселення перших скотарських народів з індоєвропейським мовно-культурним комплексом безкраїми євразійськими степами від Дунаю до Монголії і далі до Індії та Ірану.
Останнім часом дедалі більшого визнання у наукових колах отримують погляди О. Шрадера (1883) та Г. Чайлда (1926, 1950), які вважали, що перший імпульс до європеїзації Євразії пішов від найдавніших скотарів північно-причорноморських степів та лісостепів. [29]
За цією версією, яка, на нашу думку, найбільш переконлива й аргументована, найдавніші індоєвропейці виникли на півдні України внаслідок складних історичних процесів, що привели до відокремлення скотарства в окрему галузь первісної економіки. У загальних рисах вони розглядалися у попередньому розділі. Там же показано, як внаслідок аграрної колонізації балканських землеробів були вичерпані резерви мотичного землеробства в Європі. Подальше поширення відтворюючої економіки у степовій та лісовій зонах вимагало збільшення ролі скотарства. Цьому сприяла прогресуюча аридизація клімату, що вела до кризи землеробської економіки Балкан.
Виокремлення скотарства із змішаної землеробсько-скотарської економіки у самостійну галузь сталося на півдні України на кордоні зайнятих мотичними землеробами родючих чорноземів Правобережжя Дніпра та євпропейських степів, що з цього часу стали домівкою рухливих і войовничих скотарських народів.
Отже, у IV тис. до н. є. територія України стала порубіжжям між осілими, миролюбними землеробами Європи та агресивними номадами євразійського степу. Це визначило її історичну долю на майбутні 5 тис. років — до XVIII ст.
Саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост — трипільську культуру — безпосередньо впливала на предків майбутніх скотарів - мисливців та рибалок лісостепових басейнів Дніпра та Дінця. Останні отримали від балканських нащадків найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу не лише навички відтворюючого господарства, а й близькосхідну сільськогосподарську термінологію, що простежена лінгвістами у мові праіндоєвропейців. [14, 69]
Отримані від трипільців скотарські навички прижилися і швидко розвинулися у сприятливих умовах степів та лісостепів Лівобережної України. Стада корів та овець пересувалися у пошуках пасовиськ, що вимагало від скотарів рухливого способу життя. Це стимулювало швидке поширення колісного транспорту, а також приручення у IV тис. до н. є. коня.
Постійні переходи у пошуках пасовиськ призводили до військових сутичок із сусідами та мілітаризації суспільства. У скотарів на відміну від землеробів не жінка, а чоловік є головною фігурою в сім'ї та роді, оскільки все життєзабезпечення лежить на пастухах та воїнах. Можливість накопичення худоби в одних руках створила умови для майнового розшарування суспільства. З'являється військова еліта. Мілітаризація зумовила будівництво найдавніших фортець, поширення культів верховного бога-воїна та пастуха, бойової колісниці, зброї, коня, сонця-колеса, вогню.
Ці ранні напівкочові скотарі залишили мало поселень, але величезну кількість могил. Археологи пізнають їх за так званим поховальним степовим комплексом. Найважливішими елементами такого комплексу є курганний насип, покладення небіжчика на спині з підгнутими ногами, посипання його червоною вохрою. В могили нерідко клали зброю (кам'яні бойові молоти та булави, грубі глиняні горщики, орнаментовані наколами та відбитками шнура, кам'яні антропоморфні стели). Нерідко в кутках могильної ями знаходять колеса, які символізували поховальний віз.
Найдавнішими скотарями півдня України були середньостогівські племена конярів, що проживали у IV тис. до н. є. між Дніпром та Доном [15, 26-30]. Від них походить ямна археологічна культура, носії якої просунулися з Північного Причорномор'я по степовій зоні на захід у Подунав'я, на південь у Передкавказзя та на схід у Поволжя, північний Казахстан і навіть далі до Алтаю.
Аридизація клімату та навала причорноморських скотарів наприкінці V-IV тис. до н. є. зумовили колапс землеробського неоліту Балкан. Він стояв на порозі цивілізації і характеризувався домінуванням землеробства, осілістю, немілітарним матрилінійним суспільством з високорозвиненою матеріальною та духовною культурою, що дістало відображення у досконалій та вишуканій кераміці та пластиці. Типовий приклад цієї високороз-виненої культури дають трипільські пам'ятки Правобережної України.
Скотарство виникло із мисливства й було справою чоловіків. В неоліті були приручені майже всі великі господарські тварини — свиня, коза, вівця. Шляхи й послідовність приручення в різних місцях відбувалися неоднаково. Коня одомашнили вже в мідному віці.
Як свідчать численні факти, першими свійськими тваринами на Передньому Сході — якщо не рахувати собаки, відомого, нагадаємо, ще в мезоліті — стали вівця та коза. Значно пізніше в цьому регіоні одомашнили бика і свиню. В Європі кістки перших приручених тварин виявлені на Балканах, зокрема в ранніх шарах Аргіси, Ніа Нікомеді (VII тис. до н. е.). В Степовому Подніпров'ї, Подністров'ї та Криму найдавніші сліди доместикації бика й свині простежуються в матеріалах ще до керамічного часу. Так, на площі мезолітичного могильника Василевський III знайдені кістки бика великої породи, що, на думку І. Г. Підоплічка, має ознаки приручення, а серед фауністичних решток мезолітичної стоянки Гиржеве, за В. І. Бібіковою, є кістки бика з такими ж ознаками. Велику кількість кісток свині виявлено і в мезолітичних шарах Криму.
Значно більше даних характеризують склад культурного стада в межах України й Молдови за неолітичної доби. Насамперед слід згадати поселення Сороки в Молдові, в ранніх керамічних шарах якого (4480 p. До н. е.) відкриті кістки свині та бика.
ІІІ.1 Становлення скотарського господарства
Джерелами для відтворення скотарської системи господарства на території України є матеріали трьох груп.
До першої відносяться остеологічні матеріали археологічних досліджень поселень та курганних поховань.
Другу групу джерел складають знаряддя праці, предмети побуту і духовної культури, які мають пряме чи побіжне відношення до скотарського господарства, перш за все рухливого. В цю групу джерел входить характер забудови поселень та структуру, склад поховальних комплексів.
Третю групу джерел складають етнографічні дані, які використовуються для інтерпретації археологічного матеріалу, моделювання систем первісного скотарства та диференціації форм його розвитку.
В вивченні скотарського господарства одним з головних є питання його становлення як системи. В першій половині ІІ тис. до н.е. у населення, наприклад, буджацької, катакомбної культури та культури багатопружкової кераміки скотарство було основою економіки. На цей час воно існує вже як сформований, розвинутий господарський комплекс з притаманною для нього системою утримання та відтворення поголів’я худоби, іншими специфічними ознаками, характерними для господарсько-культурного типу скотарів-кочовиків.
Визначення господарсько-культурного типу кочівників для доби неоліту — бронзи здійснюється за наступною схемою:
- рухливий спосіб життя з відповідними специфічними ознаками матеріальної і духовної культури;
- система пасовисьок, що складається з екстенсивних форм утримання тварин впродовж року або більшої його частини;
- спеціалізоване скотарство, яке є основою господарської діяльності і головним постачальником продуктів харчування.
Рухливий спосіб життя. Одним з його ознак слід вважати курганний обряд поховання. Саме кургани з’являються як релігійно-ідеологічне відображення пастухівського скотарства. Їх поява синхронізується з зародженням рухливого скотарства, пов’язаного з розвитком конярства у населення середньостогівської культури. Не випадково в Буджацькому степу одне з найдавніших поховань зі скіпетром, у вигляді зображення голови коня, датується IV тис. до н.е. є свідченням початку переломного моменту в історії степового населення, тобто виділенням рухливого скотарства в окрему галузь (Даниленко, Шмаглій, 1972). [10, 5-15]
Іншою ознакою рухливого способу життя є співвідношення поселень та курганів. Для другої половини ІІІ тис. до н.е. і першої половини ІІ тис. до н.е. в Буджацьких степах, в межиріччі Південного Бугу і Дністра відомі лише два поселення — Маяки та Усатове. Інші усатівські пам’ятки — кургани. Відстань в десятки кілометрів між відомими поселеннями і курганами не дає підстав стверджувати, що останні споруджувались осілим населенням. Характерним в цьому відношенні є пам’ятки носіїв буджацької культури. На сьогодні це виключно кургани, в яких знайдено чимало свідчень про рухливість населення, яке їх споруджувало і, зокрема, це залишки в них возів або їх частин.
Наявність курганного обряду при відсутності поселень — типова картина для першої половини ІІ тис. до н.е. В епоху пізньої бронзи посилюється роль землеробства. Господарство і побут стають осілими. Факти вказують на відповідну стійкість в ІІ тис. до н.е. певного співвідношення між чисельністю поселень і курганів: більше курганів — менше, або повна відсутність поселень, менша кількість курганів — багато поселень.
Подібні “курганні регіони” могли виникати як результат господарської диференціації, коли населення, в даному випадку з рухливим скотарським господарством, локалізується в окремих районах степу. Одним з них могло бути Дністро-Дунайське межиріччя за часів існування тут Буджацької культури.
Особливе місце серед матеріалів, пов’язаних з рухливістю, займають поховання з возами, або їх частинами. Цей вид транспорту виник внаслідок розвитку скотарського господарства і рухливого способу життя. Вози для рухливих скотарів були житлом на стоянках і під час кочування, і засобом для перевезення майна, різних вантажів. В умовах сформованого рухливого господарства вози відіграють не тільки значиму роль в виробництві, але й стають певним духовним символом в поховальному обряді. Не випадково більшість поховань з транспортом супроводжуються лише колесами, рідше частинами возів і зовсім рідко цілими возами. Використання колісного транспорту в обрядодіях є наслідком тривалого існування виробничо-побутової практики.
Система пасовисьок. Система пасовиськ — широке поняття. Вона обслуговує всі форми скотарства від приселищного до кочового.
Формування системи пасовиськ залежить від різних чинників і, перш за все від кліматичних умов і, насамперед, від репродуктивності степу. Але, зрештою, система пасовиськ залежить від типу скотарського господарства і соціальної організації скотарів, хоча останні фактори є, в свою чергу, обумовленими, значною мірою, формами економічної адаптації населення до місцевого природного оточення.
В Північному Причорномор’ї формування системи пасовиськ починається, напевне, з часів неоліту (Даниленко, 1969). У подальшому в епоху міді вона вдосконалюється. [9, 112]
Моделювання системи пасовиськ першої половини ІІ тис. до н.е. базується на методичних рекомендаціях С.І.Руденко, який розділяє скотарство на осіле, відгінне, або пасовищне, напівкочове та кочове. [14, 67]
Не всі форми скотарського господарства можливо прослідкувати на археологічному матеріалі, тому пропонується осілу і відгінну форму скотарства, якщо не вдається їх розподілити, розглядати під назвою “осіле”. Тільки з переходом до напівкочового і кочового скотарства відбуваються зміни в матеріальній культурі, які фіксуються археологічно. В такому випадку, при неможливості їх розподілу, таке господарство може називатись “рухливе” [17, 44-45].
В Північному Причорномор’ї система пасовиськ реконструюється, зокрема, по розміщенню курганів. З’ясовується нерівномірність їх розподілу по степовій території.
Як показує картографування курганів в одному з районів Буджаку (Тарутинський район), з 234 курганів 124 знаходяться на берегах річок Когильник і Чага, які мають широкі пойми і різну висоту берегових схилів: лівий — пологий, правий високий та крутий, з якого на декілька кілометрів проглядається долина. Саме тут, за етнографічними даними скотарі влаштовували тимчасові стійбища. [16, 13-19]
Невипадково на високому березі знаходиться і більше курганів, ніж на протилежному пологому. В долинах річок більше якіснішого корму для тварин. Річки були надійним джерелом питної води і водопоїв тварин, місцем для рибних промислів. В поймах існували кращі умови для збереження тварин взимку.
Топографія курганів співпадає з маршрутами кочівок рухливого скотарського населення. Принаймні за цими маршрутами кочували ногайці Буджацької орди, у межиріччі Дунаю і Дністра на площі 150 х 200 верст. Маршрути сезонних переходів скотарів пролягали вздовж річок. За літо вони перекочовували 3-4 рази. Відстань між стоянками складала 10-12 верст, а між аулами - 8-10 верст. [15, 25]
Подібною до цієї могла бути система пасовиськ і первісних скотарів, адже форми утримання тварин при екстенсивному скотарстві визначались станом природних умов і існували практично без змін тривалий час.
Спеціалізація скотарства. Спеціалізоване скотарство — одна з умов існування рухливого господарства.
На формування спеціалізованого скотарства вказує існуюче співвідношення видів тварин в домашньому стаді. В осілому господарстві обмежені можливості збільшення поголів’я всіх видів, тому перевага надається тваринам найбільш практичним — коровам та волам, які погано переносять тривалі кочівки, а в зимовий період не здатні добувати корм з-під снігу. Зате з цим добре справляються коні, які, до того ж, легко долають значні відстані. Значні відстані здатні долати і вівці.
В результаті, в осілому комплексному господарстві за чисельністю переважає велика рогата худоба і практикується розведення свиней. Рухливі скотарі надають перевагу вівцям та коням. Така особливість співвідношення видів тварин в домашньому стаді просліджується як за даними етнографії, так і за даними археології, зокрема остеологічного матеріалу. Для епохи енеоліту-бронзи це один з основних критеріїв визначення типу господарства. Так відсоток великої рогатої худоби на довготривалих поселеннях значний. В той же час у населення “відкритого степу” обмаль поселень, а в складі стада переважають вівці, або кози. Вже в енеоліті існує регіональна спеціалізація населення. В східних районах північно-причорноморських степів домінує кінь, в західних - велика і мала рогата худоба.
Жертовна страва скотарів в курганних похованнях також здебільшого складалася з коней, або дрібної рогатої худоби. Вважається, що вибір жертовної тварини, можливо, пов’язується з культовими традиціями, а ритуальними стають тварини, що складають основу скотарського господарського укладу.
На пам’ятках другої половини ІІ тис. до н.е. простежуються відчутні зміни в співвідношенні тварин в стаді. В епоху пізньої бронзи населення степової зони віддає перевагу великій рогатій худобі. В цей час населення спеціалізується на розведенні не кочових домашніх тварин.
Перші прояви відтворюючих форм господарства на території України, зокрема початок приручення тварин, належать ще до мезолітичної епохи. Цим же часом у країнах Стародавнього Сходу фіксуються й перші спроби вирощування злаків (даний період у розвитку людства інколи називають безкерамічним неолітом). Проте остаточне закріплення землеробства і скотарства в побуті древнього населення сталося пізніше.
Неоліт – виключно важлива епоха в первісній історії людства. Він характеризується значними змінами в економіці, духовній культурі.
Неоліт – завершальний етап кам’яної доби. Саме з неолітичною епохою пов’язують поширення відтворюючих форм господарства і початок виробництва кераміки. Важливою рисою неоліту є утворення культурно-історичних областей, до складу яких, як правило, входять кілька археологічних культур, що розташовані у різних ландшафтних зонах і мають спільні риси.
Оцінюючи значення переходу від привласнюючи форм господарства (мисливства, рибальства, збиральництва) до відтворюючих, який відбувся загалом у неоліті, дослідники називають цей процес «неолітичною революцією».
Епіцентром зародження землеробства і скотарства був Схід (західні схили Іранського плоскогір'я, Мала Азія, Палестина). Саме тут розташовуються поселення, де відкриті найдавніші рештки
культурних злаків і сліди доместикації тварин. За методом С14 вони датуються IX—VII тис. до н. е. Згодом культурні злаки та свійські тварини з'явилися й на інших територіях Старого Світу: в Середній Азії, Прикаспії, на Балканах, у Східній Європі, в тому числі й у межах сучасної України.
Землеробство виникло із збиральництва, яким займалися переважно жінки. Поступово вони перейшли від збирання корисних рослин до їх вирощування. Поява культурних злаків на території України відноситься до ранньонеолітичного часу. Відбитки зерен (пшениці трьох сортів, ячменю, проса) на кераміці знайдено на поселеннях буго-дністровської культури Сороки, Руптура та ін. Всі названі види, а також овес, вика й жито, культивувалися і носіями культури лінійно-стрічкової кераміки. Відбитки зерен ячменю та пшениці збереглися на кераміці раннього етапу дніпро-донецької культури (Віта Литовська під Києвом, Розничі, Коник, Оболонь та інші на Волині).
У VI тис. до н.е. в житті стародавнього населення України відбулися величезні зміни. Природні умови нагадували сучасні, але було тепліше і випадало більше опадів. Люди переходили до осілого громадського життя, будували постійні житла, гуртуючи їх у селища, померлих ховали неподалік осель.
Поряд з традиційними мисливством і рибальством існували скотарство та землеробство. Лісостеп південного заходу та півдня України був місцем найдавнішого приручення та розведення великої рогатої худоби і коней, а кози і вівці потрапили сюди з Передньої Азії, мабуть, вже прирученими.
Вважають, що орне землеробство зародилось теж у передньоазійському регіоні в VII-VI тис. до н.е., звідти проникло в Південну та Центральну Європу, а на початку V тис. до н.е. з'явилося на теренах України. Цим же шляхом поширюються і найдавніші культи та вірування землеробів, деякі основні форми посуду та його орнаментація, а пізніше і металургія.
Проте не слід відкидати і можливості паралельного самостійного виникнення землеробства в Україні. Землю готували під засів за допомогою загострених палиць і мотик, сіяли просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес. Збіжжя жали крем'яними серпами, а зерно розтирали на муку на кам'яних зернотерках. І хоч первісні стада і поля були ще невеликі, людина вже була в змозі створювати запаси харчів, щоб не залежати від наслідків полювання, могла вести більш розмірений і сталий спосіб життя.
Перехід від привласнюючих до відтворюючих видів господарювання – землеробства та скотарства – становить сенс палеоекономічних змін, які отримали назву аграрної або неолітичної революції. Швидкість переходу до нових форм господарювання залежала від близькості культурних центрів, інтенсивності міграційних процесів, особливостей ґрунтів, природних ресурсів в цілому. Наприклад, віддалені від центрів неолітизації райони Полісся з бідними піщаними ґрунтами певний час залишалися на попередніх позиціях привласнюючого господарства. Тут ще довго домінували мисливство, рибальство, збиральництво. Господарські новації хоч ставали їм відомі і були спроби заняття рільництвом, не могли розвинутися до кінця енеоліту.
Родючі ж лесові ґрунти Волинської височини стали ареною заселення мігруючих з південного заходу носіїв дунайської культури (інша назва – культура лінійно-стрічкової кераміки), які були першими класичними землеробами та скотарями на теренах України.
На півночі і північному сході України в неолітичну добу жили мисливсько-рибальські племена, на південному заході землеробсько-скотарські. Це були два світи, що різнилися між собою походженням, побутом, звичаями та віруваннями. Культура північно-східних пізньо-кроманйонських племен була набагато примітивнішою порівняно з культурою племен Наддністрянщини, Закарпаття та Надбужжя.
Населення землеробсько-скотарської зони належало до середземноморського антропологічного типу й було генетично пов'язане із культурами Балкано-Дунайського регіону. В Україні виявлено понад 500 неолітичних пам'яток, а вчені виділили більше 10 неолітичних культур.
Найраніші з них знаходились на Закарпатті в басейні Тиси та у Наддністрянщині і Надбужжі. У людей неолітичної доби ускладнюється світогляд, з'являються нові культи та вірування, пов'язані з виникненням землеробства. Зокрема, існував дуже цікавий культ черепів (очевидно, пов'язаний із культом предків), що простежується на великих родових могильниках у дніпровському Надпоріжжі та Надазов'ї. В одному з таких могильників Микільському знайдено золоту підвіску найдавнішу в Україні прикрасу з благородного металу. Унікальною пам'яткою давньої культури є Кам'яна Могила пагорб з кам'яних брил у степу поблизу міста Мелітополя. В печерах, що були, очевидно, святилищем одного або декількох навколишніх племен, виявлено численні зображення тварин биків, коней, оленів, різьблених і мальованих на камені.
Отже, за часів неоліту, наа землях майбутньої України основним заняттям поступово стає землеробство та скотарство. Про хліборобство, крім залишків зерен пшениці, ячменю, проса на кераміці (розкопки під Києвом, на Волині, між Бугом та Дністром), свідчать і специфічні знаряддя праці зернотерки, серпи, мотики тощо, в середині V – IV тис. до н.е.
Якщо землеробством в більшості займалися жінки, то скотарство виникло із мисливства й було справою чоловіків. До четвертого тисячоліття до н.е. на Україні були приручені всі великі господарські тварини бик, свиня, коза, вівця, кінь.
Список використаної літератури
1. Археологія Української РСР. — Т.1. — Первісна археологія. - К.: Наукова думка, 1971;
2. Горбаненко С.А. До історії тваринництва у слов’ян Лівобережжя Дніпра останньої чтверті І тис. н.е. // Археологія.— 2003.— № 2.— С. 113—122;
3. Горбаненко С.А. До питання про тваринництво у носіїв пеньківської культури на території Дніпровського Лівобережжя // Середньовічні старожитності Південної Русі—України. Друга міжнародна студентська наукова археологічна конференція. / Тези доповідей.— Чернігів, 2003.— С. 14—16;
4. Горбаненко С.А. Зернотерки волинцевсько-роменського періоду// Археологія. — 2002.— № 3.— С. 120—126;
5. Горбаненко С.А. З приводу використання різних типів знарядь для обробітку ґрунту // Проблемы истории и археологии Украины. Тезисы докладов.— Харьков, 2004.— С. 80—81;
6. Горбаненко С.А. Палеоетноботанічні дослідження керамічних матеріалів з пам’яток Дніпровського Лівобережжя другої половини І тис. н.е. // Археологічні відкриття в Україні 2001—2002 рр.— 2003.— С. 86—87;
7. Горбаненко С.А. Сільське господарство слов’ян другої половини І тис. н.е. (за матеріалами Лівобережжя Дніпра) // Археологія давніх слов’ян. Дослідження і матеріали.— К., 2004.— С. 301—314;
8. Давня історія України. — Т. І. — Первісне суспільство. - К.: Наукова думка, 1997;
9. Даниленко В.Н. Энеолит Украины. – Киев, 1974;
10. Даниленко В. М., Шмаглій М. М. Про один поворотний момент в історії енеолітичного населення Південної Європи //Археологія. — 1972. — N 6. — С. 3-20;
11. Енциклопедія трипільської цивілізації.— К., Укрполіграфмедіа, 2004. - Т.1.- С.116-149;
12. Колода В.В., Горбаненко С.А. Про землеробство жителів городища Водяне // Археологія.— 2004.— № 3.— С. 68—77;
13. Краснов Ю.А. Древние и средневековые пахотные орудия Восточной Европы. — М., 1987. — С. 156;
14. Кушнір В.Г. Господарство і побут населення Південно-Західної України в епоху розпаду первісного суспільства. — Одеса, 1999;
15. Кушнір В.Г. Использование археологических материалов при изучении первобытного скотоводства степной зоны // Проблемы первобытной археологии. — Херсон, 1990;
16. Кушнір В.Г. Пути развития скотоводства в Северном Причерноморье // Древнейшие общности земледельцев и скотоводов Северного Причерноморья. V в. до н.э. - V тыс.н.э. — К., 1991;
17. Кушнір В.Г. Формирование хозяйства скотоводов - кочевников в Днестро - Дунайских степях // Проблемы истории и археологии Нижнего Поднестровья. — Белгород - Днестровский, 1990;
18. Кушнір В.Г. Хозяйственная специфика и ритмы культурогенеза // Ритмы культурогенеза. — Одесса, 1992;
19. Лагодовська О.Ф., Шапошникова О.Г., Макаревич М.І. Михайлівське поселення. — Київ: Наукова думка, 1962. — 246 с.;
20. Охріменко Г.В. Волинська неолітична культура. – Луцьк, 2001;
21. Охріменко Г.В. Господарство носіїв волинської неолітичної культури // Велика Волинь: минуле і сучасне. – Рівне, 1991;
22. Охріменко Г.В. Культура лінійно-стрічкової кераміки на Волині. – Луцьк, 2001;
23. Охріменко Г.В., Пашкевич Г.О. Матеріали до вивчення неоліту Волині. – К., 1990;
24. Охріменко Г.В. Пясецький В. К. Дослідження пам’яток культури лінійно-стрічкової кераміки на Волині //Археологія. – 1990. – Вип. 4;
25. Пашкевич Г.О. Відейко М.Ю. Рільництво племен трипільської культури. — К., 2006;
26. Пашкевич Г.О., Горбаненко С.А. Відбитки зернівок культурних рослин на кераміці Опішнянського городища // Археологічний літопис Лівобережної України. — Полтава, 2002.— № 2.— 2003.— № 1.— С. 161—163;
27. Сухобоков О.В., Горбаненко С.А. Комплекс землеробських знарядь з городища Битиця-1//Археологічний літопис Лівобережної України.— Полтава, 2001.— № 2.— С. 36—41;
28. Телегін Д.Я., Вінокур І.С. Археологія України. — К.: Вища школа, 1992;
29. Шрадер О. Индоевропейцы.— К., Едиториал УРСС, 2003. — 216 с.
Перепечатка материалов без ссылки на наш сайт запрещена