Соціальне забезпечення сімей червоноармійців, "жертв контрреволюції" та біженців в Україні (1919-1922 рр.): історичний аспект

Соціальне забезпечення сімей червоноармійців, "жертв контрреволюції" та біженців в Україні (1919-1922 рр.): історичний аспект

СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СІМЕЙ ЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ, “ЖЕРТВ КОНТРРЕВОЛЮЦІЇ” ТА БІЖЕНЦІВ В УКРАЇНІ (1919-1922РР.): ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

Система соціального забезпечення є історично зумовленою організаційною формою обслуговування непрацездатної та знедоленої частини суспільства, яка в усі часи сприяла зміцненню громадського миру, спокою і суспільного порозуміння. Функціонування соціального інституту допомоги є критерієм гуманності тієї чи іншої суспільно-політичної системи, її дієспроможності, а з другого боку, набуває ознак універсальної категорії для визначення історичних форм та якості повсякденного життя великих груп людей.

У історичній літературі інститут соціального забезпечення залишається недостатньо висвітленою проблемою. В радянській історіографії пріоритетною була тема становлення та зміцнення радянської влади, яка подавалась яскраво наголошуючи на перевагах соціалістичного ладу. Справжнє повсякденне життя соціальних груп, особливо упродовж 30-х рр., залишалось поза увагою істориків, а деякі проблеми (жалюгідне матеріальне становище народу, відсутність належних умов життя, мізерні матеріально-фінансові видатки знедоленим тощо) належали до розряду заборонених.

Тому тільки в 90-х рр. з’явились перші статті, які висвітлюють деякі аспекти історії соціального забезпечення в Україні, зокрема Б.Андрусишина, О.А.Мельничука та інших1. Метою даної публікації є висвітлення процесу соціального забезпечення сімей червоноармійців, „жертв контрреволюції” та біженців, що є складовою частиною дослідження загальної проблеми виникнення та функціонування системи соціального забезпечення в Україні в 20-30-х рр.

Перша світова війна завершилася, але тривала громадянська та національно-визвольна боротьба УНР в Україні, відтак до тисяч поранених солдат “імперіалістичної” долучилися жертви нових соціально-гуманітарних катастроф. Упродовж першої половини 1919 р. органи радянської влади в Україні запроваджували декретування соціальної допомоги “солдат Червоної армії”: продовольчими пайками, одноразовими грошовими видачами. Так, 15 лютого 1919 р. червоноармійцям тилових частин видавали одноразово 150 крб., для діючих – 250 крб., а їхнім родинам “пайкову допомогу” з розрахунку 60 крб. на одного члена сім’ї2. Забезпечення червоноармійців відбувалося в армії згідно норм військового часу, а органи собезу мали справу з категоріями інвалідів війни та їхніми родинами. Функція соціального захисту стосувалася не демобілізованих і абсолютно працездатних солдат, а виключно інвалідів різних груп. 28 лютого 1919 р. РНК УСРР ухвалила декрет “Про видачу пайка солдатам і червоноармійцям”, 30 квітня – “Про забезпечення солдат робітничо-селянської Червоної Армії харчуванням”, 28 червня – “Про забезпечення сімей солдат старої армії та флоту, що не повернулися з полону”3. Солдатські добові і видача пайка всім категоріям військовослужбовців свідчили про належну турботу про них та саму армію, її боєздатність і про забезпечення лояльного ставлення до неї населення.

Упродовж лютого-червня 1919 р. РНК УСРР видала три декрети з аналогічними назвами – “Про забезпечення червоноармійців та їх сімей”: перший з’явився 28 лютого, другий – 30 травня, третій – 26 червня. Згідно першого, родинам червоноармійців надавалася допомога: 100 крб. на місяць при наявності одного непрацездатного члена; 120 крб. – при двох; 180 крб. – при трьох; 240 крб. – при чотирьох; 300 крб. – від п’яти і більше. Їх звільняли від квартплати, всіх видів оподаткування, крім натурального4. Декрет від 30 травня зобов’язував місцеві органи собезу та влади виплачувати “пайкову допомогу” сім’ям червоноармійців з урахуванням кількості непрацездатних, але не більше тарифної ставки оплати праці даної місцевості. Наприкінці червня 1919 р. робітникам і службовцям, мобілізованих до лав Червоної Армії, вирішили видавати матеріальну допомогу у розмірі двотижневого заробітку, а селянам-червоноармійцям 150 крб. за рахунок казни5.

До кожного декрету були підготовлені інструкції, якими передбачалося забезпечення сімей червоноармійців матеріальною допомогою та квартирами. Інструкція до декрету від 26 лютого лише звільняла від квартплати, до декрету від 30 травня також, а також від 28 червня, тому ніхто їх не забезпечував квартирами6. Влітку 1920 р., тобто рік після ухвалення інструкції, на Волині налічувалося 10 тис. червоноармійців, родини яких одержували “грошовий пайок”7, хоча він не мав реального продовольчого змісту.

Пайок, який називали офіційно “продкартка “Красная Звезда” (назва запозичена від НКСЗ РСФРР – Авт.), виконував більше політичну, ніж соціально-побутову функцію, тому що держава намагалася у такий спосіб досягнути добровільної мобілізації робітничо-селянської молоді до Червоної армії. НКСЗ УСРР звертав увагу місцевих органів на те, щоб не забували також і солдат старої армії, тобто використовували своєрідний виховний момент.

Чисельність сімей червоноармійців, які підлягали соціальному забезпеченню системою НКСЗ, залежала від вичерпності їх виявлення та активності самих заявників.

Чисельність червоноармійських сімей у містах майже у 2,5 рази виявилася меншою від сільського контингенту, але разом засвідчувала спільне соціальне джерело – робітничо-селянське походження. Південні губернії вирізнялися з-поміж інших, тому що саме вони тривалий час були тиловими, але вражає Донецька губернія, у якій зосередилася третина загальної кількості червоноармійських родин. Це можна пояснити відносною стабільністю суспільства після завершення громадянської війни, а їх незначна питома вага у західних губерніях політичною орієнтацією населення (служба у війську УНР, повстанських загонах тощо). 30 липня 1921 р., за попередніми підрахунками місцевих органів собезу, до списку на отримання гасу записалося 257.523 родини червоноармійців, у яких налічувалося 760.506 осіб9.

Для упорядкування обслуговування червоноармійських родин НКСЗ запровадив 5 тарифних поясів. Наприклад, до першого потрапили міста Харків, Луганськ, Одеса, Таганрог, Суми, 30-кілометрова смуга навколо Харкова, до другого – Катеринослав, Чернігів, до третього – Бахмут, Горлівка, до четвертого – Дебальцево, Бердянськ, до п’ятого – Синельниково, Слав’янськ, а Київ – поза всякими поясами. Продпайок видавали кожного першого числа за місяць наперед.

Перший пояс вважався максимальним, а другий становив 90%, третій – 85%, четвертий – 75%, п’ятий – 65% тарифної ставки10. Однак, беручи до уваги відсутність продовольчих резервів влітку 1921 р., продпайки не мали ні грошового, а тим паче повного задоволення харчами. Голод у південних губерніях вніс суттєву корективу до фонду матеріального забезпечення. Наркомпрод скасував продовольче забезпечення сімей червоноармійців, про що йшлося у телеграмах з Чернігова, Бахмута, Миколаєва, Катеринослава. 3 грудня 1921 р. він підтвердив своє рішення відповідним циркуляром: “До всіх Продкомгубів, копія Губпродінспеції, Держплану. Постачання родин червоноармійців непередбачено. Терміново призупиніть будь-яку видачу продуктів для цієї мети”11. Українська економічна рада при РНК УСРР виділила НКСЗ 30.000 пайків для забезпечення сімей червоноармійців лише у тих районах, які постраждали від посухи12.

У роки громадянської війни органи соціального забезпечення працювали під гаслом: “Все для сімей червоноармійців!”. Це гасло було політичним заходом, який не мав реального матеріального наповнення. Неп та загострення економічної ситуації певним чином дезорганізували роботу місцевих органів соціального забезпечення, які вишукували джерела для допомоги сім’ям червоноармійців. Держава також намагалася знайти резерви. За січень–жовтень 1921 р. Наркомпрод видав 810.586 пудів хліба, 79.935 пудів крупи та 131.800 пудів овочів, а на грошовий пайок витратили близько 2 млр. крб.13. Забезпечення родин червоноармійців залишалося пріоритетним для держави. “Констатуючи, що не виключена можливість (поза як ми продовжуємо перебувати в оточені капіталістичних держав) виступу Червоної Армії, – зазначалося в одній з підсумкових статей про роботу серпневої наради обозів 1921 р., – тези відзначають, що соціальне забезпечення сімей червоноармійців і надалі залишається завданням надзвичайної політичної важливості”14. Найоптимальнішою формою їх забезпечення вважали “твердий пайок”. Кількість сімей червоноармійців в містах становила 90.547, в сільських районах – 214.226, але НКСЗ вирішив скоротити їхню чисельність на 30%, спираючись на поліпшення матеріального становища внаслідок запровадження непу15. Така оцінка була надто умоглядною та абстрактною. У 1920/21 р. лише 12% сімей червоноармійців забезпечили паливом16, а в селах про них просто забули, перекладаючи тягар на комбіди та комнезами. Перспективи створення собезами виробничих підприємств з метою забезпечення родин червоноармійців виявилися також мало оптимістичним. “Організація виробництва, простіше кажучи, створення якого-небудь підприємства, навіть самого дрібного, – зазначав І. Цекиновський, – вимагає значних матеріальних і грошових ресурсів, яких у собезу немає”17. Підприємливість окремих керівників губернських чи повітових відділів собезу, яким вдалося заснувати промислові заклади, не вирішували нагальних потреб соціального забезпечення.

11 листопада 1921 р. при НКСЗ відбулася міжвідомча нарада з представниками Наркомзему, Південбюро ВЦРПС та Наркомфіну, на якій йшлося саме про надання допомоги родинам червоноармійців в умовах непу. Нарада ухвалила наступне рішення: 1. а) Вважати, що сім’ї червоноармійців, виходячи з фізичних, побутових, соціальних та інших умов, що ускладнились для багатьох з них за нової економічної ситуації, становлять з себе мало пристосовану і мало придатну для господарської діяльності групу; б) Внаслідок цього розраховувати на можливість застосування до неї принципу самозабезпечення на засадах господарської самодіяльності недоцільно, відтак весь тягар їх забезпечення має взяти на себе держава; 2. Допомога повинна надаватися виключно знедоленим з належним правом; 3. а) Вважати, що у зв’язку з грошовою системою, яка постала, найдоцільніше перейти на грошову систему надання допомоги з обов’язковим натуральним забезпеченням за рахунок грошової допомоги; б) Розмір забезпечення повинен відповідати мінімуму життєвих потреб, тобто повинен досягати мінімального заробітку для середньої сім’ї з 3-х осіб; 4. Натуральне забезпечення становлять: а) Для міського населення – продовольчий пайок за твердою нормою, постачання паливом та іншими натуральними видатками (мануфактура, взуття, одяг тощо), б) Стосовно забезпечення сільського населення, форма натуральної допомоги має бути переважно у вигляді державного постачання предметами широкого вжитку: реманентом та знаряддями праці. Центр ваги повинен бути зосереджений на господарській допомозі місцевих органів взаємодопомоги на селі; 5. Вважати необхідним і надалі звільняти родини червоноармійців від всіх державних податків, за виключенням прибуткового, промислового і натурального; 6. Варто підтримувати всяку можливість використати господарську ініціативу і самодіяльність, спрямованих на поліпшення становища родин червоноармійців; 7. З метою вичерпного обліку і дійсно фактичного забезпечення, всі види грошової і натуральної допомоги повинні бути заброньовані відповідно планових заявок18. Питання раціонального використання існуючих матеріальних засобів з метою забезпечення червоноармійських сімей набуло особливої політичної ваги, тому Наркомпрод і Центральна комісія допомоги червоноармійцям, що демобілізувалися хворими, пораненими та інвалідами війни, вирішили терміново “розверстати” по губерніях продукти. До цієї справи долучалися і місцеві органи влади. Так, восени 1921 р. Харківський губземвідділ створив комітет – губкомчервоза (губернський комітет червоноармійського господарства), котрий займався сільськогосподарським виробництвом (сіяв, збирав хліб, заготовляв паливо, лісобудівельний матеріал, забезпечував реманентом та худобою). На його піклуванні перебувало 9195 сімей солдат Червоної армії, з них надано безпосередню допомогу – 7828 родинам: оброблено 1478 дес. землі, перевезено 1066 кубометрів дров, видано паливом 5295 кубів, 59000 одиниць цегли для забудови, 7070 стовбурів лісу, 376 листів скла, 126 аршин мануфактури, відремонтовано реманент для 83 сімей, передано 971 голов великої рогатої худоби, 178 возів полови для годівлі худоби і грошовий пайок на 266.234 крб.19. НКСЗ та губернські відділи проводили недільники допомоги сім’ям червоноармійців, забезпечуючи їх хлібом, худобою, реманентом, лісобудівельними матеріалами20.

Грошова допомога була мізерною, сума якої не задовольняла потреб навіть однієї губернії, а натуральна справді мала споживчий виразник, тому що мануфактура йшла на виготовлення одягу. Упродовж першої половини 1922 р. Одеський губсоцвідділ надав допомогу 589 родинам червоноармійців та 366 пропалим без вісти, виділивши 295 пудів хліба, 24 пуди макарон, 24 пуди олії, а Катеринославський губсоцвідділ зменшив обслуговування червоноармійських сімей на 65%, тому що бракувало харчів21. За 1921 р. Запорізький губсоцвідділ задовольнив 2545 заявок у місті та 8375 сімей в губернії22. На Поділлі грошовий пайок для сімей червоноармійців видали 782 родинам з 1395. А в Катеринославі органи собезу засіяли 22 дес. та 2233 дес. по губернії, тому що 800 пудів борошна, одержаного від Наркомпроду, дозволило протягом місяця видавати по фунту хліба на одну особу23. За “червоним пайком” в Мелітопольському повіті чекало 2475 родин, а в Миколаївському губсоцвідділі 9203 сім’ї, але вони не з’являлися за грошовим пайком, тому що він був мізерним24. В Одеській губернії, яка була уражена голодом, налічувалося 1 червня 1922 р. 7245 сімей, але їх забезпечували переважно у голодуючих районах – Одеса, Вознесенськ, Тирасполь25.

Притулки для інвалідів війни мали централізоване постачання, хоч і мізерне, але адресне. До них потрапляли колишні солдати першої світової війни та червоноармійці. 1 травня 1922 р. в УСРР діяло 342 притулки для інвалідів, у яких перебувало 19548 осіб, у тому числі 3872 інвалідів війни26. За даними НКСЗ, у 1921 р. було 369 установ для інвалідів, у яких налічувалося 36082 особи, з них у майстернях та підсобних господарствах працювали 987, а в УСРР тоді було понад 184 тис. інвалідів праці та війни27. Значна частина колишніх військовослужбовців, які повернулися додому, не подавали заяв на оформлення пенсій, тому що за ордени і заслуги не платили, а символічна допомога радянського собезу пригнічувала їхню гідність. З другого боку РНК УСРР ще у вересні 1920 р. заборонив жебракування28, тому десятки тисяч калік втратили шанс вижити. Будинки притулку для інвалідів не мали належного опалення, забезпечення білизною, одягом, санітарного обладнання. Наприклад, в Одеській губернії налічувалося “інвалідів Червоної армії – 663, старої армії – 273”29, які оформили пенсію, але не одержували її. В Харкові, де діяло 11 будинків для інвалідів, їхніми послугами користувалися 78 інвалідів Червоної армії та 135 “старої” армії30, тобто до них потрапляли покалічені на фронтах Першої світової та громадянської воєн.

Економічна скрута початку 20-х рр. та виснажливий голод, котрий вразив переважно південні губернії України31, негативно вплинули на функціонування всієї системи соціального забезпечення. Оптимістичні настрої і революційний пафос, притаманні для початку її становлення, набули виразних нігілістично-песимістичних ознак у висловлюваннях та позиції керівних місцевих органів державної влади. Система, яка звеличувана ідеями соціальної рівності і державної турботи про знедолених почала дискредитувати її саму. Упродовж першої половини 1922 р., коли в роботі собезів виявилися труднощі, почали з’являтися “ліквідаторські” тенденції, про що йшлося у періодичних виданнях32. 9 червня 1922 р. президія Полтавського губвиконкому проголосувала за ліквідацію собезів, тому що їх переводили на утримання місцевих органів влади33. За рік до запровадження непу, тобто весною 1920 р., член президії Київського губвиконкому Ліфшиць заявив: “Вважаю необхідним ліквідувати собез тепер, позаяк він не задовольняє самих мінімальних потреб і лише підриває авторитет радянської влади”34. Соціально-економічні наслідки війни та революції виявилися катастрофічними, відтак силами і засобами системи НКСЗ та його місцевих органів їх було не вирішити. Вона, крім інших категорій населення, допомагала голодним дітям, похилим, інвалідам, сім’ям червоноармійців у 1921–1922 рр.35.

До соціальної категорії населення, який органи НКСЗ надавали матеріальну допомогу, належали “жертви контрреволюції і бандитизму”. Для координації організаційної роботи було засновано спеціальний підвідділ “помжеркор” (помощь жертвам контрреволюции – Авт.), а також при місцевих органах собезу. Його підопічними були службовці радянських установ та різні групи населення. У липні 1919 р. уповноважений НКСЗ склав доповідь для наркома М.Р.Зубкова про руйнівні наслідки перебування Червоної армії на Волині, де “військові радянські частини проходять через села і все буквально грабують”36. Відділ соціальної допомоги НКСЗ 9 серпня 1920 р. зробив запит до Південно-Західного фронту про надання інформації стосовно розграбованих міст і сіл Волині, Поділля, Київщини, Чернігівщини, Катеринославщини, Херсонщини з метою відправлення туди продовольчих і санітарних потягів37. Відділи соціального забезпечення не відшкодували матеріальних збитків, а надавали посильну екстрену допомогу жертвам “єврейських погромів”, білогвардійського терору і контрреволюції, тобто мирному населенню. Вона видавалася у разі втрати працездатності, засобів існування, майна, житла, худоби. Існували два види допомоги: термінова і довготривала. Перша завершувалася наданням продуктів харчування, одягу, друга – влаштуванням до інвалідних будинків, оформлення пенсій, стаціонарним лікуванням38.

У серпні 1920 р. НКСЗ передбачив умови соціального забезпечення сімей – “мобілізованих, полеглих і переміщених партією комуністів”, яким видавали продукти, промтовари з розподільників ЄСТ (єдиних споживчих товариств – Авт.), але за списками собезів засвідчених партійними комітетами39. Сільських комуністів, які мали власне господарство, не обслуговували, відтак вони боролися виключно “за ідею”. Для загиблих на “партійній роботі в тилу” видавали матеріальну допомогу на похорони (від 10 до 20-разової місячної зарплати), а грошову допомогу за твердими цінами40.

16-22 червня 1921 р. відбулася перша Всеукраїнська нарада “помжекорів”, яка розглянула організаційні та функціональні проблеми їхньої діяльності. Вона визнала доцільним створення організаційно-господарських форм для матеріального самозабезпечення цієї категорії постраждалих. Вперше було з’ясовано поняття “бандитизм” – “одноосібні випадки пограбування та вбивства і групові наскоки банд з метою пограбунку та вбивства”, а також “поняття про контрреволюцію в вузькому значенні” - постраждалі від нашестя білогвардійської армії, місцеві збройні виступи з метою захоплення влади, виступи “місцеві на національному грунті”41. Для безпритульних дітей Наркомсобез влаштовував дитбудинки, надавав екстрену допомогу, але перекладав подальше піклування про них на установи Наркомохоронздоров’я та Наркомосу.

Отже, судячи з соціально-вікових груп, які були віднесені до категорії “жертв контрреволюції”, помітним джерелом поповнення юрб безпритульних дітей виявилися погроми, побутово-кримінальний бандитизм. Кількість дорослих “жертв” свідчить про соціальну ціну політико-революційних експериментів в українському суспільстві. Протистояння різних політичних сил спричинило та поглибило соціо-гуманітарну ситуацію в Україні, яка, крім всього, зазнала найбільших руйнівних наступів після першої світової та громадянської воєн. Восени 1921 р. Наркомсобез намагався просто одягнути людей, тому просив у Наркомпрода виділити 40 тис. аршин білизни, 462 аршина сукна, 186 дюжин ниток, а також понад 400 тис. пудів картоплі для утримання відповідних установ42. У зв’язку з цим “помжеркори” почали займатися господарською діяльністю, влаштуванням підопічних на підприємствах, створенням виробничих артілей та кооперативних товариств. Відділи допомоги “жертвам контрреволюції” не підтримували ідеї запровадження грошового пайка, схиляючись до натуральних форм допомоги (відновлення житла, надання одягу, лікування, влаштування калік до інвалідних будинків). “Помжеркори” спиралися на губернські та повітові відділи, але питання реальної допомоги з’ясовувала міжвідомча комісія з представників раднаргоспу, губчека, парткому та виконкому. Все-таки “комжеркори” були посередниками між ключовими органами державної влади та відповідним соціальним контингентом, не маючи власних фондів.

Виявленням “жертв контрреволюції” займалися повітові комісії, спираючись на “Інструкцію для губернських і повітових комісій допомоги жертвам контрреволюції”, видану НКСЗ у квітні 1919 р. Вони мали на увазі передовсім наступні категорії населення: радянських працівників , членів партії і політично амністованих, тобто звільнених з полону “білогвардійських банд”, політичних біженців з районів, окупованих білогвардійцями, політичних емігрантів, трудових елементів міста і села43. Одночасно з’ясовували обсяг матеріальної допомоги. До кошторису зараховували наступні статті витрат: на відбудову зруйнованих господарств, на продовольчі пайки та громадське харчування, на забезпечення одягом і взуттям, на відкриття місць у гуртожитках, в інвалідних будинках, притулках, на підтримку безробітних, на лікування, на здійснення дезинфекції та санітарного нагляду, на одноразові допомоги, пенсії, пайки, на викуп із в’язниць (організація втеч), на утримання штату установ собезу. Зведений кошторис ухвалювала Центральна комісія допомоги жертвам контрреволюції при НКСЗ УСРР, яка не видавала аванси та кредити, без належної документації та вичерпної інформації. Для того, щоб з’ясувати “жертву контрреволюції”, вона мала відповісти на 39 запитань: прізвище, вік, адреса, де, коли і як постраждав, до якої партії належав, яку партійну посаду мав, зазнав політичних репресій, професія, фах, інвалідність, джерела існування, майновий стан, обсяги збитків, соціальне становище батьків до 1917 р., склад сім’ї, кількість непрацездатних тощо44.

Територія України виявилася полем не лише політичного протистояння різних партій та угруповань, а також ареною військових дій, починаючи з 1914 р. і до глибокої осені 1920 р. Тут перебували десятки тисяч біженців, яких переслідували різні політичні сили, а головне господарська руїна, суспільна нестабільність, соціальне походження та майновий стан втікачів. Переважна більшість ховалася від “червоних, інша від “білих”, друга від “жовто-блакитних”. Проблема соціального забезпечення біженців набула в Україні 1919 р. ознак гуманітарної катастрофи, тому що дати раду і допомогу у перелюднених містах, особливо на півдні, виявилося справою непростою. 17 лютого 1919 р. РНК УСРР видав декрет “Про Головну Українську Комісію у справах полонених і біженців”, яка перебрала на себе функції колишніх установ, хоча координуючу роль виконувала Всеросійська Центральна Колегія45. ГУК у справах полонених і біженців перебувала у 1919 р. в Києві, яка мала власну організаційну структуру, завдання і мету. Вона займалася реевакуацією військовополонених росіян з-за меж РСФРР, відправкою “ворожих полонених” за кордон, надаючи всіляку допомогу: встановлення особистості, надання притулку, оформлення належних документів для ідентифікації полоненого, забезпечення пайком та транспортуванням на батьківщину. ГУК діяла як самостійна установа у складі Комісаріату з військових справ, маючи у губерніях штат губернських комісарів, а її очолював в Україні А. Литвиненко. 4 березня 1919 р. відбулася “націоналізація всіх благодійних організацій”, а 15 березня вони перейшли у підпорядкування Наркомсобезу, відтак забезпеченням біженців переймався відділ загальних допомог та опіки, котрий дублював роботу ГУК протягом березня–травня 1919 р., а припинив свою роботу лише на початку червня 1919 р.46 згідно декрету РНК УСРР від 4 квітня 1919 р. НКСЗ видав “біженський пайок”: 75 крб. при наявності в сім’ї одного непрацездатного, 100 крб. – при 2-х, 150 крб. – при 3-х та 200 крб. – при 4-х і більше47. Наркомсобез утримував дитячі притулки, колонії та інші установи для забезпечення матеріально-побутових потреб біженців, а проблемами освіти, фінансування, господарської діяльності займалися відповідні наркомати. Порядок видачі пайка біженцю передбачувався “Інструкцією №116” від 21 червня 1919 р. НКСЗ УСРР, яка визнала соціальний статус біженця – особа, що залишилася без місця свого постійного проживання у зв’язку з війною і зобов’язалася повернутися на батьківщину48. Він подав заяву про допомогу, а також залишав “підписку” про виїзд разом з родиною до дому, відтак не мав дозволу на постійне проживання в Україні, якщо, безумовно, не отримав громадянства. На кожного біженця була заведена облікова картка, до якої записували обсяги та види соціально-побутової допомоги.

Таким чином, органи соціального забезпечення надавали посильну матеріальну допомогу червоноармійцям, їхнім сім’ям, колишнім військовослужбовцям “старої армії”, “жертвам контрреволюції”, полоненим і біженцям.

джерела і література

1. Андрусишин Б. У пошуках соціальної рівноваги. – К., 1995. – 191 с.; Мельничук О.А., Мельничук О.Ф. Організація соціального забезпечення на Поділлі на початку 20-х рр. ХХ ст. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. Вип. VI. – Вінниця, 2003. – С.157–162;

2. Шарпатий В.Г. Особливості функціонування системи соціального забезпечення в Україні 1920–30-х років: історичний аспект // Там само. – С.63–67; 2. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 36;

3. Известия В.Р.К.П У.С.С.Р. – 1919. – 2 марта, №58; 30 апреля, №30; 28 июня, №77;

4. Известия В.Р.К.П У.С.С.Р. – 1919. – 26 февраля, №56;

5. Социальное обеспечение. – 1919. – №2–3. – С. 96–99;

6. Там само. – С. 103–106;

7. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 127. – Арк. 29;

8. Там само. – Спр. 247. – Арк. 55;

9. Там само. – Спр. 265. – Арк. 3;

10. Там само. – Спр. 223. – Арк. 22;

11. Снятие семей красноармейцев с гос. снабжения // Вестник социального обеспечения. – 1921. – №1. – С. 37;

12. Там само;

13. Цекиновский И. Наши задачи (к вопросу об обеспечении семей красноармейцев) // Там само. –1921. – №2–3. – С. 8;

14. Там само;

15. Там само. – С. 9;

16. Там само. – С. 10;

17. Там само;

18. Хроника. К вопросу обеспечения семей красноармейцев // Там само. –1921. – №2–3. – С. 40;

19. Там само. – С.41;

20. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 175. – Арк. 5;

21. На местах // Вестник социального обеспечения. – 1922. – №8–11. – С. 59, 61;

22. На местах // Там само. – №1–3. – С. 28;

23. На местах // Там само. – №5–7. – С. 39;

24. Там само. – С. 41;

25. Там само. – С. 42;

26. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 4;

27. Корнеев И. Состояние социального обеспечения в У.С.С.Р. в 1921 г. // Вестник социального обеспечения. – 1922. – №4. – С. 17;

28. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 163. – Арк. 1;

29. На местах // Вестник социального обеспечения. – 1922. – №5–7. – С. 39;

30. Там само. – С. 40;

31. Голод 1921–1923 років в Україні: Збірник документів і матеріалів – К., 1993;

32. О ликвидаторах и ликвидаторстве // Вестник социального обеспечения. – 1922. – №4. – С. 3;

33. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 40. – Арк. 2;

34. Там само;

35. Собесы и голод // Вестник социального обеспечения. – 1922. – №4. – С. 33–34;

36. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 10. – Арк. 13–14;

37. Там само. – Спр. 202. – Арк. 34;

38. Там само. – Спр. 178. – Арк. 15–19;

39. Там само. – Спр. 223. – Арк. 4;

40. Там само. – Спр. 222. – Арк. 20;

41. Материалы съездов и совещаний // Вестник социального обеспечения. – 1921. – №1. – С. 28;

42. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. – Спр. 247. – Арк. 56;

43. Социальное обеспечение. – 1919. – №1. – С. 32–36;

44. Там само. – С. 32–33;

45. Там само. – С. 58–59;

46. Там само. – №2–3. – С. 75–76;

47. Известия В.Р.К.П. У.С.С.Р. – 1919. – 4 апреля, №12; 48. Социальное обеспечение. – 1919. – №2–3. – С. 84.