Соціально-економічне і політичне становище країн Балканського півострова напередодні Східної кризи (середина 70-х рр. ХІХ ст.)

Соціально-економічне і політичне становище країн Балканського півострова напередодні Східної кризи (середина 70-х рр. ХІХ ст.)

Соціально-економічне і політичне становище країн Балканського півострова напередодні Східної кризи (середина 70-х рр. ХІХ ст.)

Курсова робота

Зміст

Вступ

Розділ І. Економічна політика Османської Туреччини щодо балканських слов'ян

Розділ ІІ. Зародження та наростання антитурецького руху на Балканах

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Історія балканських країн у XIX ст. була дуже насиченою, адже ці країни як самостійно прагнули змінити ситуацію з метою отримання незалежності, так і були в центрі уваги з боку зовнішньої політики великих держав. Слід зазначити, що ці країни, були у складі османської імперії і ситуація в соціально-економічному, національному плані була вкрай жахливою. Можна стверджувати, що в цих країнах існувало певне безправ’я. Хоч і формально слов’янські народності мали однакові права з мусульманами, однак на них розповсюджувались всі пережитки старого феодального закріпачення. Турецька влада постійно прагнула утримати народи Балкан, заохочуючи їх до кращого життя законодавчим шляхом, але насправді народи Балкан все більше і більше відчували кризу в економічному плані.

Їх прагнення до незалежності обернулося повстаннями, які мали потужний характер, мали всі ознаки національно-визвольної війни. Ці війни супроводжувалися підтримкою з боку Росії, як країни, що мала слов’янські інтереси на Балканах, а також дипломатичну змагальність з великими державами того часу. Дуже важливу роль відіграла російська дипломатія в кінці ХІХ століття, саме в боротьбі братських слов’янських народів на Балканах, які прагнули звільнитися з-під імперського гніту. Мова іде про Балканські країни, які вели національно-визвольну боротьбу у 1875-1878 рр.

Історія вважає головною підставою цього руху саме пригнічення цих народів, регресування національної свідомості та відсутність матеріального благополуччя. Росія прагнула отримати задоволення у геополітиці, розширивши слов’янський дух в центральній Європі, скеровуючи держави-сателіти під свою протекцію. Звісно ж в ті часи держави вели холодну війну через дипломатію. Так, важливу роль у міжнародній політиці того часу відіграла Англія, в деякій мірі Німеччина. Англія була головним ворогом Росії у міжнародній політиці в Європі. Під час Російсько-турецької війни та під час «східної кризи» Англія розв’язувала руки Росії. Особливістю було те, що Англія майже не воювала, проте мала «велике слово» у вирішенні питань міжнародного права.

Актуальність дослідження зумовлюється тим, що саме в цей період балканські кризи були всеохоплюючими і мали болгарський, балканський і міжнародний аспекти. Саме це зумовлює необхідність висвітлення надзвичайно складного комплексу політичних і суспільних проблем, що виникли на Балканах у 70-ті роки ХІХ ст., і які у великій мірі впливали на вироблення світової політики великих держав – Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Великобританії, Франції, Італії. Також актуальність визначається наявністю недостатньо досліджених питань боротьби держав на Балканах у останній третині ХІХ ст.

Предметом дослідження даної курсової роботи виступають суспільні відносини та політична ситуація, що склалася на Балканах, напередодні Східної кризи, повстанські рухи та громадсько-політичні осередки. Особливістю цього питання є проблеми лідерства в цих країнах та їх прагнення до незалежності.

Майже усе ХІХ та початок ХХ ст. – це період, коли «вічне Східне питання» практично не сходило з порядку денного міжнародних відносин Європи. У системі міжнародних відносин 70-80-х років ХІХ ст. центральне місце посідав балкансько-близькосхідний регіон. У цей період історична ініціатива перейшла до південнослов'янських народів, які з об'єкту торгів і угод між великими державами перетворилися на суб'єкт міжнародного права. Саме у 70-ті роки ХІХ ст. окреслились нові тенденції у розвитку Східного питання, яке в процесі утворення на Балканах незалежних держав, у тому числі і південнослов'янських, трансформувалося у балканське питання.

Об’єктом даного дослідження є хронологія та специфіка історичних подій, які зумовили соціально-економічні та політичні процеси напередодні Східної кризи.

Метою даної курсової роботи є висвітлення причин та умов початку національно-визвольного руху на Балканах.

Для досягнення визначеної мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

·                   розглянути політичне становище країн Балканського півострова у 70-ті рр.. ХІХ ст.;

·                   висвітлити аспекти економічної політики Османської Туреччини щодо балканських слов’ян;

·                   визначити роль Росії у допомозі братським слов’янським народам;

·                   проаналізувати причини зародження та наростання антитурецького руху на Балканах.

Джерельною базою нашого курсового дослідження виступають опубліковані збірки архівних матеріалів і документів, в яких порушено питання Балканських країн. Нами було використано такі видання як «Внешняя политика России XIX и нач. XX века: Документы Министерства иностранных дел Российской Федерации»[1] Ця збірка представляє собою видання дипломатичної переписки, де висвітлюється багато аспектів політичного та суспільного життя Балканських країн в контексті політики Росії. Цінність цього видання в тому, що багато документів, опубліковано вперше. Широкий матеріал для нашого дослідження викладено також у виданні «Балканские народы и европейские правительства в XVIII – начале ХХ в. Документы и исследования»[2]. Ця збірка представляє інтерес для нашого дослідження тим, що в ній опубліковано не тільки документі, але і коментарі до них. Щодо висвітлення питань балканських війн та повстань, то цей матеріал широко представлений у збірках «Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия. 1850-1864: Документы»[3] та «Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия. 1865-1875: Документы»[4]. Для аналізу причин визвольних війн на Балканах інтересним також є «Освобождение Болгарии от турецкого ига: Сборник документов»[5]

Історіографічною базою курсової роботи виступають ґрунтовні праці провідних вчених присвячені вивченню «балканського питання». Це «Балканы в конце XIX – начале ХХ века / Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе»[6] представляє собою інтерес тому що в статтях висвітлено багато різних аспектів – політичний, економічний, соціальних, – що дає можливість об’єктивно вивчати суспільні процеси того часу. Не меншу цінність дляч нашого дослідження представляють праці вченого Виноградова В.Н. «Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии»[7], «Мировая политика 60-80-х годов XIX в.: События и люди», «Великобритания и Балканы: от Венского конгресса до Крымской войны»[8].

Крім, оглянутих нами наукових праць, в роботі нами використано публікації та дослідження багатьох російських та деяких українських вчених, таких як Боев Ю.А., Вяземская Е.К., Данченко С.И., Георгиев А.В., Достян И.С., Самчук В. Л., Гончаренко А. В. та інші.

В процесі написання даної курсової використано сукупність загальнонаукових методів: метод аналізу наукових праць, метод аналізу, метод порівняння, а також – поєднання історичного та логічного методів, і міждисциплінарного підходу з використанням даних історії, політології, країнознавства та інших дисциплін.

 Хронологічні рамки даного дослідження обумовлені його тематичною спрямованістю і охоплюють період 70-х років ХІХ ст. Адже саме у 70-ті роки провідні країни Європи в тій чи іншій мірі були втягнуті до так званої Східної кризи, епіцентром якої стали Балкани. У цей період долю південних слов'ян, які звільнилися від османського панування, почали вирішувати великі європейські держави.

Географічні рамки дослідження визначається історичними кордонами Балканського півострова.

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. В першому розділі роботи «Економічна політика Османської Туреччини щодо балканських слов’ян» розглядаються різні суспільні аспекти політики Османської Туреччини щодо балканських слов’ян. В другому розділі «Зародження та наростання антитурецького руху на Балканах» аналізуються причини виникнення повстань та визвольних війн на Балканах.

Розділ І. Економічна політика Османської Туреччини щодо балканських слов'ян

XIX століття було відзначено глибокою кризою турецької військово-феодальної системи. Весь хід історичного розвитку яскраво показував неможливість подальшого існування феодальної монархії Османа.

Виданням Гюльханейського хатт-і-шерифа 1839 р. почався новий період в історії Туреччини, період реформ, що отримав назву епохи танзимата. Своє продовження реформи отримали в хатт-і-хумаюне 1856 р. і ряду інших законодавчих актів. Вони проголошували рівноправність християн і мусульман в турецькій імперії, створення змішаних судів, право для християн мати нерухоме майно, поліпшення положення християнської церкви і інші. Політикою реформ турецький уряд хотів загальмувати остаточний розпад імперії, створити серед європейських держав ілюзію, що імперія Османа стає цілком сучасною державою. Проте уряд натрапив на сильний опір феодалів-мусульман, що прагнули зберегти свої привілеї. Особливо сильним цей опір було в Боснії і Герцеговині, де давали, про себе знати старі сепаратистські тенденції місцевих феодалів. Нерідко Порті доводилося проводити реформи танзимата в боснійському вілайєті силою. Але і це не допомогло. Реформи ще більше загострили внутрішнє положення країни, показавши повну неспроможність турецьких властей у вирішенні проблем, що стояли перед ними[9].

Економічний і політичний стан християнського населення, не дивлячись на проголошену в реформах рівність християн з мусульманами, практично не покращився. Як і раніше кмети (кріпосні селяни) знаходилися під подвійним гнітом: феодала і держави. Кожний селянин, якому феодал давав землю для обробки, господарські споруди, інвентар і худобу був зобов'язаний платити десяту частину урожаю (десятину) державі, а залишок ділився порівну між читлук-сахибиєм (феодалом) і чифчиєм (кріпосним селянином). В тому випадку, якщо феодал давав селянину лише частину господарського інвентаря (наприклад, тільки господарські споруди), а решта інвентаря була власністю селянина, то тоді феодал одержував від 1/4 до 1/3 урожаю (за вирахуванням десятини) залежно від якості землі. Якщо феодал надавав селянину тільки землю, то в цьому випадку він одержував від 1/9 до 1/5 частки урожаю, але при цьому селянин був зобов'язаний ходити на беглучення, тобто примусову роботу (панщину). Розміри частки феодала з урожаю і тривалість беглучення в різних районах Боснії і Герцеговини залежали від існуючих звичаїв. В 1858 р. примусова безкоштовна праця селян на феодала в Боснії була відмінена. Тепер селянин повинен був платити феодалу замість 1/5-1/3 урожаю зернових – половину сіна і фруктів. На практиці феодали використовували новий закон в своїх інтересах. Вони не відмовлялися від беглучення, не хотіли виконувати своїх зобов'язань відносно селян, але неухильно вимагали 1/3 урожаю зернових, що було особливо важке для селян там, де раніше частка феодала в урожаї була менше. Незважаючи па численні заборони, беглучення в Боснії і Герцеговині використовувалося феодалами аж до 1878 р., тобто до австрійської окупації. Так званий Саферській (листопадовий) закон, прийнятий 13 листопада 1859 р., остаточно узаконив звичай, по якому селяни були зобов'язані платити феодалу за використовування його землі 1/3 урожаю. Стягування 1/3 урожаю феодалами супроводжувалося численними зловживаннями.[10]

Крім «третини» іншим найважчим тягарем для селян була десятина, тобто десята частка урожаю, яку привласнювала держава. Окрім цих двох основних податків, селянин повинен був платити ще безліч менш значних податків і податей.[11]

До середини XIX в. турецькі фінанси виявилися остаточно засмученими. Реорганізація армії, адміністративного апарату, витрати на ведення воєн – все це вимагало засобів. Турецький уряд був вимушений вдатися до численних закордонних позик. Це привело до тому, що в 1875 р. державний борг Туреччини досяг астрономічної цифри – 202 млн. фунтів стерлінгів. І це в умовах, коли щорічний дохід турецької імперії складав 18 млн. фунтів стерлінгів, з яких султан і його двір одержували 2 млн.

Головну статтю доходу держави складала десятина. Перед повстанням 1875 р. турецька казна одержувала від боснійського вілайєта 74 млн. піастрів, з яких на частку десятини доводилося 30 млн. піастрів. До 70-х років XIX в. склався наступний механізм збору цього податку. Звичайно Порту продавала збір десятини з певної території відкупникам. Десятина з кожної окремої області продавалася шляхом аукціону; при цьому відкупник повинен був відразу заплатити певну заставу, а решту суми після збору десятини. Саме собою зрозуміло, що відкупники десятини брали з селян на багато більше встановленого згідно із законом. Надлишки осідали в їх кишенях. Розмір десятини безперервно підвищувався, причому особливо швидко після 1870 р.[12]

1874 рік в Боснії і Герцеговині був неврожайним. В Герцеговині урожай загинув від засухи, а в Боснії від дощів і холодів. Але навіть стихійні лиха не привели до зменшення податків. В 1874 р. у зв'язку з ліквідацією внутрішніх митниць доходи держави скоротилися. З метою компенсації втрат десятина була перетворена у восьмину. У відповідь на це в містечку Невесине (Герцеговина) селяни відмовилися платити нову десятину. Їх опір був придушений[13].

Зима 1875 р. була дуже важкою для сільського господарства Боснії і Герцеговини. У ряді місць почався відмінок худоби. Не дивлячись на це, бюджет боснійського вілайєта був визначений в сумі 14 млн. франків. Такого розміру він ніколи раніше не досягав; було ясно, що величина десятини цього разу буде небувало високою. Немає нічого дивного в тому, що в Боснії не знайшлося відкупників, які б узяли на себе сміливість зібрати необхідну суму десятини. Не допомогло і продовження терміну аукціону. Коли всі спроби продати десятину не увінчалися успіхом, влада вирішила силою примусити сільських старост узяти на себе збір десятини. Це означало, що сільські общини практично повинні були самі себе пограбувати. Положення селян ускладнювалося ще вимогою турецьких властей платити десятину не в натурі, а в грошовій формі. Розміри десятини були такі, що в деяких районах продаж навіть всього селянського майна не зміг покрити необхідну суму. Терпіння селян лопнуло.

В період, що безпосередньо передував Боснійсько-Герцеговінському повстанню, такі організації були створені і функціонували в Боснії за сприяння сербського уряду. Був створений особливий керівний центр в Бєлграді, головну роль в якому грали Герцеговінській архімандрит Н. Дучич, М. Любибратич і Н. Окан. Всі ці люди одержували щомісячну платню від сербського князівства (Дучич і Любибратич були відомими вождями колишніх повстань в Герцеговині).

В самій Боснії, а також в прикордонних з нею районах Австро-Угорщини була ціла мережа довірених людей, в основному дрібних торговців, через яких велася робота згаданих організацій. Головною метою їх діяльності була підготовка повстання в Боснії для приєднання її до Сербії. План, розроблений Н. Оканом в 1869 р. по вказівці сербського уряду, передбачав спочатку організацію повстання в Герцеговині, а потім в Боснії, за допомогою вторгнення на її територію повстанських загонів, сформованих з боснійських біженців, які повинні були підняти народ. Після цього передбачалося оголошення війни Туреччини з боку Сербії і Чорногорії. Вирішальне значення в цьому плані додавалося озброєному виступу Сербії і Чорногорії[14].

Діяльність сербських таємних організацій в Боснії повинна була охопити не тільки православне населення, але також католиків і мусульман. В цьому позначився вплив офіційної концепції сербської народності, що прочитала все боснійське населення сербським народом, поділеним на три віри. Серед католиків відповідна пропаганда велася в основному через католицьких священиків, хоча в цю діяльність залучений вельми вузького коло осіб. Програма сербського уряду не враховувала класових інтересів селянства, що прагнуло ліквідації феодального землеволодіння. Природно, - вона не зустрічала підтримки широких верств населення Боснії. Тому після ряду невдач сербський уряд залишив свої плани і повстання, що почалося в 1875 р., застало його зненацька «без якої-небудь організації в Боснії».[15]

Окрім створених за допомогою сербського уряду організацій по підготовці повстання в Боснії, на початку 70-х років на Балканах існувала ще одна організація – З'єднана сербська молодь (Омладіна), створена в 1866 р. Діяльність Омладіни сприяла залученню в національно-визвольний рух на Балканах широких народних мас.

Іншою була програма сербських соціалістів, що надавали багато уваги питанню звільнення Боснії і Герцеговини. Відомий сербський революційний демократ і соціаліст С. Маркович указував, що це звільнення повинне бути досягнуте не шляхом приєднання різних територій до сербської монархії, а за допомогою загальнонародної революції, яка знищила б всі уряди, що були тоді, і створила б нову, засновану на федеральному принципі демократичну державу. Програма соціалістів передбачала організацію загальнонародного визвольного руху, в якому селянству відводилася вирішальна роль. Сербські соціалісти підтримували найактивніші зв'язки з російськими революціонерами-народниками. В ході підготовки повстання склався російсько-сербський революційний союз, який розпався після смерті З. Марковича, в 1875 р.[16]

Отже, занепад феодального устрою в імперії Османа супроводився посиленням її залежності від західноєвропейських країн. Проникнення капіталістичних стосунків тільки сприяло посиленням грубих форм феодальної експлуатації, балканських народів, що поєднувалися з жорстким національним і релігійним гнітом.

Саме ця політика Османської імперії і стала початком у 70-х рр. нового етапу національно-визвольної боротьби народів Балканського півострова. Їх політичне положення було неоднакове. Сербія була самоврядним князівством під верховною владою Туреччини. Чорногорія була самостійною державою, але, знаходячись в змозі майже постійної нерівної боротьби з Туреччиною, зазнавала величезні економічні труднощі. Незалежність Чорногорії не мала офіційного міжнародного визнання. Болгарія, Боснія і Герцеговина були провінціями Османа.

Положення християнського населення турецьких провінцій було особливо гнітючим, християни не мали прав власності на землю, не могли служити в армії, але зобов'язалися платити за це спеціальний податок, мали дуже обмежені можливості для здобування освіти і розвитку національних культур.

Європейські держави неодноразово ставили перед урядом Туреччини питання про реформи по зрівнюванню положення мусульманського і християнського населення. Проте слабка зацікавленість європейських урядів в рішенні цього питання і протиріччя між державами дозволяли правлячим кругам Туреччини ухилятися від реформ. У цих умовах вирішальним чинником національного розвитку балканських народів була визвольна боротьба.

Розділ ІІ. Зародження та наростання антитурецького руху на Балканах

Зростаючий податковий гніт, незліченні зловживання властей, політичне безправ'я викликали стихійний протест пригноблюваних селянських мас. Активізувався гайдуцький рух. З середовища гайдуків висуваються організатори повстання, такі, як селянин І. Гутіч, торговець худобою С. Зечевич і інші. Вже в серпні 1874 г, відбувся перший збір по підготовці повстання, в якому, окрім вищезазначених осіб, брали участь М. Гутіч, І. Стевановіч, Т. Грубачич, П. Радович і П. Рупар. Було сформовано керівництво по підготовці повстання з 7 чоловік і ухвалено рішення з'ясувати відношення народу до повстання.

1 листопаду 1874 р. на зборі поблизу Невесинья було ухвалено рішення почати повстання вже цього року і негайно послати делегацію до Чорногорії з проханням про надання допомоги зброєю і боєприпасами. Негативна відповідь чорногорського князя викликала розчарування серед герцеговинців, але войовничі настрої не утихали. Вслід за невесиньцями в інших районах провінції проходили зібрання по підготовці до повстання[17].

Головною задачею повстання на першому етапі (на думку його керівників) було звільнення від влади османів одного з центральних районів Герцеговини – Невесиньського, щоб потім розповсюдитися на інші райони.

Тим часом відносини народу Герцеговини з турецькими властями набували все більш вибухонебезпечного характеру. Влітку 1875 р. турки збільшили десятину майже в 2 рази, перетворивши її практично в пятину; селяни обурювалися. Турецька влада, відчувши напруженість положення, зажадали під час переговорів з представниками сіл Невесиньського району щодо вигнання з цих місць гайдуцьку чету П. Тунгуза і Ф. Ковачевіча.[18]

Вожді повстання погодилися прийняти турецьку вимогу, побоюючись, щоб гайдуки якою-небудь передчасною акцією не перешкодили підготовці повстання. Але П. Тунгуз не виконав їх розпорядження. В ніч з 4 на 5 липня 1875 р. він із своєю четою влаштував засідку на дорозі Мостар –Невесин’є і вранці атакував турецький караван, що прямував з Мостара з продовольством для гарнізону в Невесин’є. Гайдуки вбили турок з охорони каравану і захопили частину продовольства. Це зіткнення викликало сильне збудження в навколишніх селах. Вожді повстання, зібравшися, вирішили послати гінців по навколишніх селах, щоб приготувати народ до негайного виступу. 9 липня 1875 р. у села Креков близько 90 озброєних повстанців вступили в бій із турецькими поліцейськими.

Так в 1875 р. почалося повстання в Герцеговині. Порту направила спеціальну комісію для переговорів з повсталими в надії вирішити конфлікт мирним шляхом, але турецькі уповноважені відмовилися задовольнити вимоги повсталих герцеговинців про зменшення податків. Султанський комісар на переговорах в Невесин’є Костан-Ефендія повідомив в Сараєво, що повсталі відмовилися припинити опір.

Султанська влада вирішили використовувати регулярні війська (низам) для придушення руху. 24 липня турки зробили перший наступ на повстанців, яке було відбите. Успіх, взятий в битві, мав велике моральне значення. На допомогу невесиньцям стікалися підкріплення з інших районів Герцеговини. 6 серпня турки зазнали нову поразку[19].

В Константинополі прийшли до висновку, що необхідно посилити урядові війська в Герцеговині, де в цей час було 1800 турецьких солдатів. В Боснії, в розпорядження Дервіш-паша, головнокомандуючого турецькими військами обох провінцій, було 4 тис. солдатів низама. Після цього частина військ з Боснії була терміново перекинута до Герцеговини. Султанським властям допомагала Австро-Угорщина. В серпні 1875 р. турки отримали можливість перекидати свої війська морем через австрійський порт Клек.

Під тиском громадської думки вимушений відмовитися від своєї нейтральної позиції по відношенню до повсталих чорногорський князь Микола. Він завірив герцеговинців, що буде всіма силами допомагати повстанню, доручивши своєму тестю, воєводі П. Вукотічу, очолити його. Вукотіч влаштувався в Грахове і звідти неофіційно керував повстанням. З Чорногорії до Герцеговини були послані, озброєні загони (чета).[20]

Одночасне М. Лкубибратич і А. Якшич, що повернулися з Сербії, зібрали нараду герцеговинських вождів, на яку, разом з керівниками повстання, були запрошені і мусульманські представники. На нараді йшлося про відношення повсталих до іноземних держав, про позицію Сербії і Чорногорії, про шляхи отримання зброї і боєприпасів, про кращу організацію самого повстання. Дебатувалося також питання про вибір головнокомандуючого всіма повстанськими силами на території Герцеговини і про утворення тимчасового уряду.

Тим часом повстанці взяли ряд важливих перемог над султанськими військами. Знищивши декілька дрібних турецьких гарнізонів, розташованих в укріпленнях на основних дорогах, 29 серпня вони зробили напад на Невесин’є. Люта битва продовжувалася цілий день. Повсталі зайняли місто, захопили багато зброї і продовольства, проте узяти невесиньску фортецю їм не вдалося.

В кінці серпня в Герцеговині налічувалося разом з чорногорськими загонами близько 50-12 тис. повстанців. 30 вересня 1875 р. 2 тис. повстанців атакували на марші Клек турецькі загони, що рухалися з гавані, і примусили їх відступити.

В бойових діях повстанці дотримувалися тактики партизанської війни; через відсутність гармат і вибухових матеріалів вони уникали нападів на крупні, сильно укріплені міста.

Взимку бойові дії затихнули; серед повстанців почалися розбіжності, основними причинами яких були; відсутність єдиного централізованого керівництва і дисципліни, суперництво серед керівників, підбурюване ззовні. Як і раніше П. Вукотич залишався неофіційним головнокомандуючим; посередником між ним і вождями повстання був призначений священик Р. Ковачевич. Ці дії повинні були замаскувати роль Чорногорії в керівництві повстанням. Взимку приступили до реорганізації повстанської армії. Повстанські загони були зведені в батальйони і взводи. Встановлювалася беззаперечна субординація, вводилася вечірня перевірка; був створений і спеціальний адміністративний орган для постачання військ боєприпасами, зброєю і продовольством. Всі ці заходи сприяли зміцненню боєздатності повстанської армії.[21]

Під тиском Австро-Угорщини, що побоювалася розповсюдження повстання, весною 1876 р. Порту погодилася на 12-денне перемир'я (починаючи з 1 квітнем) для проведення мирних переговорів з повстанцями, які відбувалися в Суторіпе. Турецька сторона і цього разу відмовилася задовольнити вимоги повсталих; переговори були зірвані. Повстання продовжувалося. Турки несли важкі втрати.

В кінці червня 1876 р. Сербія і Чорногорія оголосили війну Туреччини. Це повинне було принести полегшення повсталим герцеговинцям, вже рік героїчно що билися з султанськими військами. Як тільки чорногорські війська перейшли межу Герцеговини, до них приєдналося 6 тис. повстанців. Герцеговінці брали участь у війні Чорногорії з Туреччиною в 1877 і в 1878 рр. Вони сковували турецькі війська в Герцеговині, поки Чорногорія наступала на інших ділянках фронту. Після окупації Герцеговини Австро-Угорщиною в 1878 р. її війська розброїли 6750 повстанців. Трирічна героїчна боротьба гердеговннців показала справжню силу народу і стала прикладом для інших народів балканського півострова[22].

В той же час положення в Боснії влітку 1875 р. було не менш напруженим, ніж в Герцеговині. Спроба властей Османа силою примусити сільських старост з Північно-західної Боснії узяти на себе збір в черговий раз збільшеної десятини викликати масові протести селян. Ситуація ставала критичною. Багато селян з сім'ями почали таємно переходити через межу до Австро-Угорщини.

Звістка про повстання в Герцеговині викликала сильне збудження у боснійських селян: «на нас велике враження справила відвага герцеговинців, – писав боснійський кореспондент воєводинської газети «Застава».[23]

Повстання в Герцеговині примусило турецьку владу в Боснії серйозно задуматися над можливими наслідками. Почалося екстрене розміщення військових загонів у всіх стратегічно важливих місцях, в селах збиралися загони ополчення і сільської варти з мусульман. Мусульманське населення запасалося зброєю. Все це викликало ще більше збудження серед християнського населення. У ряді прикордонних районів Боснії велася агітація на користь повстання. На межі з Австрією діяли соціалісти – До. Угрініч, М. Хорвачанин і інші. Певні зв'язки існували між Угрінічем і Пелагичем і іншими соціалістами. Соціалісти безпосередньо займалися і підготовкою повстання. Ними був розроблений план організації повстання, призначеного на 18 серпня 1875 р. Але насправді все вийшло трохи інакше. Як і в Герцеговині, повстання спалахнуло стихійно декількома днями раніше, коли турки, можливо маючи деяку інформацію про підготовлюваний виступ, почали масові арешти в селах. Селяни відповіли на ці насильства. 13 серпня 1875 р. повстали жителі декількох сіл в районі Прієдора, 15 серпня повстання охопило ряд сіл, розташованих в районі між боснійською Дубіцей і боснійської Костайніцей. Територія, охоплена повстанням, швидко розширялася. На боротьбу з турками піднялися селяни в межиріччі Врбаса і Уни і на правому березі Сави.

Початок руху характеризувався дуже слабкою організованістю, Селяни практично не мали зброї. На першому етапі у повсталих не було загального керівництва. Не дивлячись на це, рух досяг певних успіхів. Протягом перших трьох днів була обчищена від турок значна територія. 19 серпня повстанська чета М. Байялиці і М. Дженадие вчинила напад на боснійську Костайніцу.

Зразу ж після початку повстання в Банити Луці, Прієдоре, Травнику і інших містах почалося формування численних загонів турецьких іррегулярних частин (башибузуки). Одночасно концентрувалися і сили турецького ополчення. В кінці серпня почався наступ на повсталі райони. Повстанці чинили сильний опір, але під натиском перевершуючих сил регулярної турецької армії більшість чети розпалася, багато повстанців втекли до Австро-Угорщини.

Частина повстанських загонів зберегла свою боєздатність, відступивши в гори. Цим закладалися основи для продовження боротьби.

Дещо пізніше, ніж в північній Боснії, почалося повстання в південно-західній її частині. Повсталі селяни палили садиби і склади феодалів –агов і перегонів, ховаючись потім в горах. Проте організоване повстання тут починається лише після появи чети Р. Бабіча, боснійського емігранта, посланого до Боснії сербським урядом. 15 вересня він з своїм загоном (18 чоловік) вчинив напад на турецьке укріплення в Тішковце. Турки, не дивлячись на чисельну перевагу, безладно тікали. В ході подальших бойових дій чета сильно виросла. Повстанцям вдалося завдати туркам декількох поразок. Сприятливі географічні умови, що забезпечували повстанцям надійну базу на боснійській території, а також відсутність в початковий період розбіжностей серед повсталих сприяли розширенню повстання. З настанням зими зіткнення з турками майже припинилися.

На відміну від інших районів Боснії повстання в східній її частині почалося не із стихійного виступу селян, а вторгненням через межу загонів, сформованих на сербській території. З самого початку повстання сербський уряд надавав повстанцям всесторонню допомогу. В цьому районі Боснії втручання Сербії здійснювалося безпосередньо. Була організовано перекидання до Боснії декількох чети, але всі вони зазнали поразку і вимушені повернутися. Підняти таким чином народ на повстання не вдалося.[24]

Незабаром після початку Боснійсько-Герцеговівського повстання в Сербії, а пізніше і на території Австро-Угорщини (уздовж західних і північних меж Боснії) сталі виникати численні комітети із надання допомоги повсталим. Задачею комітетів були збір грошових коштів, заготівка зброї і боєприпасів, одягу, ліків і т.д. Комітети здійснювали формування нових загонів. В липні 1875 р. в Бєлграді був створений Головний комітет із надання допомоги повсталим. Аналогічний комітет утворився і в Загребі. У ряді хорватських міст – Осиєке, Сисаке, Шибенике, Петріньє, Спліте і інших – були також організовані подібні комітети; в Дубровнику був створений комітет допомоги герцеговинським повстанцям[25].

З боснійськими повстанцями співробітничали комітети розташовані уздовж боснійської межі. Основним центром тут був Головний комітет боснійського повстання в Новій Градішке. Він був заснований організаторами повстання В. Відовічем. С. Бабичем і Л. Билбичем у вересні 1875 р. Комітет в Новій Градішке був пов'язаний з Головним комітетом в Бєлграді, який здійснював політичне і організаційне керівництво повстання в Боснії. Комітети в Славонеком Броді і Косташ (хорватської) підтримували повстанців в північній Боснії, а комітет в Кніне служив бойовою базою Г. Бабича в південно-західній Боснії. Прикордонні комітети не тільки забезпечували повстанців зброєю і продовольством, займалися лікуванням поранених, але і споряджали і озброювали цілі загони для відправлення до Боснії.

В діяльності Костайніцкого комітету важливу роль грали соціалісти на чолі з В. Пелагичем. Їх зусилля багато в чому сприяли зміцненню організації і розширенню повстання. Ідеї В. Пелагича отримали свій вираз в «Повстанському маніфесті народних прав», проголошеному в лютому 1887 р. в Тішковце. В цьому маніфесті висувалися вимоги рівноправного розділу землі між селянами. В честві місцевих органів влади передбачалися скупщина самоврядування, а самим найвищим органом повинна б стати вільне обирана загальнонародна скупщина (парламент).

На дії Головного комітету в Новій Граді негативний вплив надавали спроби Головного сербського комітету узяти керівництво повстанням у свої руки. Аналогічні домагання мали місце і з боку комітету в Загребі, який виражав інтереси хорватської буржуазії. Пелагич піддав гострій критиці подібного роду націоналістичні стремління, закликаючи «...в інтересах сербів і хорватів позбутися національних і релігійних забобонів і усвідомити святу ідею – ідею братського людського союзу».

В грудні 1875 р. в селі Ямніца в Новій Граді при активній участі В. Пелагича була скликана скупщина вождів повстання і керівників комітетів допомоги. Всі присутні одностайно виразили своє недовір'я новим турецьким реформам і вирішили ще активніше продовжувати боротьбу. Планувався напад на боснійську Костайніцу. Скупщина направила представлення державам, в якому повстанці вимагали визнати їх воюючою стороною, що було важливою політичною вимогою. Вони також звернулися із закликом до боснійських мусульман взяти участь в сумісній боротьбі.

Весною 1876 р. знову активізувалися повстанці в північній Боснії. Швидко збільшувалося число бійців в загонах. Але як і раніше дії чети були розрізненими. Ефективного єдиного керівництва не було. Слід зазначити, що тут повстанці зіткнулися з дуже сильною протидією турецьких сил[26].

В березні 1876 р. у зв'язку з безчинствами султанських військ, різко зросло число боснійських біженців до Австро-Угорщини. Це зв'язано з тим, що 1 лютого в Сараєво був оголошений указ (фірман) султана від 12 грудня 1875 р. про відміну відкупу податків, свободу віросповідання, розділення виконавської і судової влад. Ці реформи, прийняті Туреччиною під тиском великих держав, зустріли в Боснії лютим опором мусульманського населення, що практично зробило неможливим їх проведення в життя. Жахливі звірства розбійницьких загонів башибузуків були одним з проявів цього руху антиреформ в Боснії.

В південно-західній Боснії чоту Г. Бабича продовжувала успішно боротися з турецькими військами. В порівнянні з повстанськими загонами в північній Боснії тут була набагато більше організованість. В березні було зайнято турецьке зміцнення Унац; повстанці захопили великі трофеї. Був сформований штаб для координації дій.

Оголошення Сербією і Чорногорією війни Туреччини мало велике значення для повсталих боснійців. Авторитет Сербії відразу зріс, її вплив на повстанців став переважаючим. 30 червня в північній Боснії і 2 липня в Трубаре (південно-західна Боснія) був проголошений Маніфест про приєднання Боснії до Сербії. Без жодного сумніву цей Маніфест був підготовлений з відома сербського уряду, про що говорить швидкість його підписання. Проголошення об'єднання Сербії з Боснією полегшувало положення повсталих. Повстання в Боснії стало складовою частиною широкого національно-визвольного руху на Балканах.

Сербський уряд направив до Г. Бабичу до південно-західної Боснії полковника Деснотовіча, який повинен був узяти на себе командування повстанцями. Під керівництвом Деспотовіча був узято місто Оджак[27].

В кінці 1876 р. в результаті військових невдач Сербія була вимушена підписати мир з Туреччиною, однією з умов якого була відмова Сербії від підтримки повстання в Боснії. Побоюючись, що турки можуть заселити землі боснійських селян, що бігли до Австро-Угорщини, сербський уряд порадив біженцям повернутися назад, а повстання припинити. Не дивлячись на це повстанці продовжували боротьбу і в 1877 р.

Лише після поразки основних сил повстанців в південно-західній Боснії на початку серпня 1877 р. їх організована боротьба практично припиняється. І проте аж до австро-угорської окупації Боснії в 1878 р. продовжувалися дрібні зіткнення повстанської чети з турецькими загонами.

Ледве уляглася франко-германска військова тривога, як в тому ж 1875 р. загострилася інша кардинальна проблема міжнародної політики – східне, або, краще сказати, близькосхідне питання. То було «питання про збереження турецького володарювання в слов'янських, грецьких і албанських областях, а також і суперечка про володіння входом в Чорне море». В середині 70-х років турецький гніт викликав черговий вибух національного протесту. Почалася нова політична криза турецької імперії, що продовжувалася близько трьох років – до 1878 р[28].

Влітку 1875 р. в слов'янських областях на крайньому Північному Заході імперії Османа, спочатку в Герцеговині, а потім і в Боснії, відбулося повстання християнського населення, селянського у своїй більшості, проти феодально-абсолютистського і національно-релігійного гніту султанської Туреччини. Повстанці боролися за національну самостійність. Вони вимагали землю, що знаходилася в руках мусульманського дворянства. Повстання зустріло гаряче співчуття в Сербії і Чорногорії. Народи цих країн прагнули завершити національне звільнення південного слов'янства.

Південнослов'янський національний рух був направлений в першу чергу проти Туреччини. Але воно представляло небезпеку і для Австро-Угорщини. Під скіпетром Габсбургов жило декілька мільйонів південних слов'ян. Кожний успіх в справу національного звільнення південного слов'янства від гніту Туреччини означав наближенні того дня, коли повинне було відбутися звільнення пригноблюваних народів Австро-Угорщини. Австрійська буржуазія і угорські поміщики були найзлішими ворогами слов'янської свободи. Пануючи над обширними територіями із слов'янським і румунським населенням, вони у разі торжества слов'янської справи ризикували втратити велику частину обох земель, ринків, багатства і влади. Масовий рух народів, що підривав імперію султанів, був одним з проявів буржуазної революції і боротьби проти феодалізму. Воно викликало втручання великих держав і активну діяльність їх дипломатів. Цілі держав були різні.

Щоб запобігти звільненню слов'янських народів, австро-угорський уряд під впливом австрійської буржуазії і мадярського дворянства прагнув підтримувати цілісність імперії Османа і гальмувати звільнення з-під її ярма як південних слов'ян, так і румун.

Навпаки, Росія протегувала слов'янському національному руху. Реальна основа цієї політики полягала в тому, що російський уряд убачав в слов'янах союзників проти імперії Османа і Австро-Угорщини. Ці дві багатонаціональні держави були поневолювачами південного слов'янства. Але вони ж були і супротивниками Росії в боротьбі за панування на Близькому Сході і особливо на балканському півострові. Російський вплив на Балканах був найважливішою перешкодою для успіху австрійсько-мадярської експансії в цьому районі. Воно ж було головною загрозою для застарілої влади султанів.

Найважливіші інтереси царського уряду на Близькому Сході зосереджувалися на питанні про протоки. В ту епоху Босфор і Дарданели мали найбільше значення для всього півдня Росії. Через них проходив єдиний вихід для всієї морської торгівлі Південної Росії і через них же міг проникнути до південноросійського побережжя ворожий військовий флот. Якби імперія Османа розвалилася, протоки позбавилися б свого, вікового господаря – що ослабів і тому став для царської Росії безпечним.[29]

Хто став би новим повелителем цього ключового стратегічного пункту і найважливішого торгового шляху? Претендентом на панування в протоках була Англія, що прагнула переважаючого впливу в імперії Османа на проходячих через її землі шляхах з Європи до Індії. Головним суперником Англії виступала сама царська Росія. Кожний з претендентів прагнув того, щоб затвердити в протоках своє панування і не дозволити зробити це своєму супротивнику. Досягти цих цілей можна було або шляхом прямого захоплення проток, або ж за допомогою операції з султаном, багато на що готовим в критичну хвилину ради збереження влади або її подібності.

Переважаючий вплив на Балканах забезпечував стратегічно панування над європейським побережжям проток або принаймні давав можливість тримати їх під загрозою і, отже, під деяким контролем. Зважаючи на це царська Росія не мала наміру допустити панування на Балканах Австро-Угорщини або Англії, а ті у свою чергу не бажали затвердження там переважаючого впливу Росії[30]. Але якщо Австро-Угорщина опиралася звільненню слов'ян від турок з побоювання прецеденту для власних слов'янських підданих, то на відміну від всіх Росія підтримувала слов'янські народи в їх боротьбі за звільнення. Ступінь підтримки, правда, змінювався. Її інтенсивність в чималій мірі залежала від змін у позиції Туреччини і атмосфери російсько-турецьких відносин.

Для Австро-Угорщини значення балканського півострова було інше, ніж для Росії. Для її пануючих класів було не так важливо, що Балкани складають підступи до проток і до турецької столиці. В першу чергу вплив там був необхідний для приборкання національно-визвольного руху, а потім зважаючи на зростаюче значення ринку балканських країн для австрійської промисловості.

Була також різниця в характері балканських інтересів між різними пануючими класами Австро-Угорщини. Борючись проти слов'янської свободи і російського впливу на Балканах, мадярське дворянство не особливо прагнуло прямого приєднання балканських областей. Мадярські поміщики побоювалися всякого посилення слов'янського елемента в монархії Габсбургів. «Мадярська тура переповнена багатством, – помітив одного разу Андраши, – всякий новий вантаж, будь то золото, будь то бруд, може її тільки перекинути». Головну свою задачу на балканському півострові мадярське дворянство убачало в задушенні національно-визвольних рухів.

Що стосується австрійської буржуазії, то вона розділяла з мадярськими поміщиками ненависть до слов'ян і страх перед зростанням питомої ваги слов'ян усередині двоєдиної австро-угорської держави. Але, з другого боку, австрійський капітал вступив на шлях експансії на Балканах, Навряд чи не головним засобом проникнення туди на початку 70-х років було для нього отримання залізничних концесій і будівництво залізниць –перш за все великої магістралі до турецької столиці.

В найбільшій економічній залежності від Австро-Угорщини зі всіх Балканських країн в 70-х роках знаходилася Сербія. Переважаюча частина сербського експорту йшла або до Австро-Угорщини, або ж через австро-угорські порти. Свого виходу до моря Сербія не мала. Для дії на Сербію Австро-Угорщина мала свій в розпорядженні сильні засоби тиску: як будувати залізницю до Егейському моря, на Салоники? Через Боснію або ж через Бєлград? Те або інше рішення багатьох подібних питань мало для маленької Сербії життєве значення. Допомоги проти австро-угорського засилля сербський уряд шукав у Росії.[31]

Коли почалося герцеговинське повстання, Андраши заявив «Високій Порті» - так іменувався уряд імперії Османа, –що розглядає це безладдя як внутрішню турецьку справу. Тому він не має наміру ні втручатися в них, ні чим-небудь утрудняти військові заходи турок проти повстанців. Він явно вважав би за краще, щоб турки втопили повстання в крові.

Проте утриматися на цій позиції Андрагаї не вдалося. В Австрії були впливові елементи, які розраховували інакше вирішити південнослов'янське питання: вони думали включити південнослов'янські області західної половини Балкан до складу габсбурської держави, почавши із захоплення Боснії і Герцеговини. Таким чином, разом з Австрією і Угорщиною ці області ввійшли б як третя складова частина в монархію Габсбургов. З дуалістичної держави Австро-Угорщина перетворилася б в «триалічстичну». Прихильники цієї програми у відмінність від угорців, від австрійської буржуазії готові згодитися з тим, щоб в східній частині Балкан затвердився вплив Росії. З нею вони рекомендували укласти полюбовну операцію. Заміна дуалізму триалиємом повинна була ослабити в імперії вплив мадяр. На такій позиції стояли військові, клерикалізм і феодальні круги австрійської половини Австро-Угорщини.

Імператору Францу-Йосипу дуже хотілося хоча б чим-небудь компенсувати себе за втрати, понесені в Італії і Німеччині. Тому він з великим співчуттям прислухався до голосу прихильників захоплення Боснії і Герцеговини. Поборники такої політики енергійно заохочували антитурецький рух в цих областях. Весною 1875 р. вони організували подорож Франца-Йосипа в сусідню Далмацію. Під час цієї поїздки імператор приймав представників герцеговинського католицького духовенства, які вітали його як захисника християн від мусульманського ярма. Ця поїздка разом з передуючою католицькою агітацією в чималій мірі заохотила герцеговинців зважитися на повстання[32].

Російський уряд також вважав за необхідне надати допомогу повсталим слов'янам. Воно сподівалося таким шляхом встановити серед них свій престиж, підірваний поразкою в кримській війні. Підтримка герцоговинців з боку Австро-Угорщини підливала масла у вогонь: російський уряд ні в якому разі не хотів поступатися Габсбургам роллю покровителя слов'янства.

Втручаючись в справи Балкан, російський уряд не бажав затівати серйозний конфлікт з Австро-Угорщиною. Прагнучи підтримати авторитет Росії серед слов'ян і при цьому не посваритися з Австро-Угорщиною, Горчаков вирішив проводити втручання в балканські справи у контакті з цією державою. Така політика відповідала і принципам угоди трьох імператорів. Ясно, звичайно, що за такого роду політикою австро-російської «співпраці» па справі ховалося суперництво обох «союзників» за вплив на балканському півострові. Для кожної з них значення співпраці полягало в тому, щоб не дозволити суперниці діяти самостійно.

В серпні 1875 р. Горчаков поставив у Відні питання про бажаність сумісного виступу в захист слов'ян. Він виказав думку, що повсталим провінціям потрібно надати широку автономію, на зразок тієї, якою користується Румунія. Інакше кажучи, він хилив справу до майже повної незалежності Боснії і Герцеговини.

Створення ще одного південнослов'янського князівства зовсім не усміхалося угорським магнатам, представником яких був австро-угорський міністр закордонних справ, що не схвалював поїздку свого кайзера в Далмацию і пов'язані з цим пропагандистські виступи. Так, втім, і організатори поїздки кайзера бажали бачити балканських слов'ян підданими Габсбургів, а зовсім не самостійними.

Але незабаром Андраши повинен був згодитися на спільний виступ з Росією в захист повстанців: інакше довелося б передати герцеговинську справу в руки одній Росії. Сумісні дії почалися з того, що Австро-Угорщина, Росія і Німеччина з відома трьох інших великих держав Європи запропонували Туреччині направити в повсталі області міжнародну комісію у складі консулів шести держав в цілях посередництва між турецьким урядом і повстанцями. Туреччина згодилася. Проте посередницька діяльність консулів не привела до примирення сторін.

В російських правлячих кругах, так само як і в австро-угорських, не було єдності. В них було угрупування, що тяжіло до слов'янофільства і виступаюча проти горчаковської політики «союзу трьох імператорів» і угоди з «Європою» у справах балканського півострова. При дворі цю течію очолював спадкоємець престолу. Слов'янофіли виступали як друзі слов'янства. Течія ця містила в собі різні елементи. Але основна частина слов'янофілських діячів розраховувала завершити звільнення слов'янських народів за допомогою Росії і згуртувати молоді слов'янські держави навкруги неї. Слов'янофільство 70-х років було дворянсько-буржуазною течією, і більшість його представників бачила в своїй політиці спорідненість із царським самодержавством. Слов'янофіли розраховували при цьому використовувати співчуття значної частини демократичної інтелігенції до визвольної боротьби і симпатії російського народу до своїх одноплемінників. Підтримка «слов'янської справи», по думці керівних діячів слов'янофільства, повинна була «об'єднати Росію» навкруги царського трону, інакше кажучи, ослабити опозицію царизму і швидко наростаюче під прапором народництва революційний рух. Не дивлячись на близькість лідера слов'янофілів.

Іншу позицію в балканських справах займала помірно ліберальна буржуазія, петербурзькі крупні банки і біржа. Пов'язані із залізничним грюндерством і іноземним капіталом і зацікавлені в його залученні до Росії, ці круги стояли в той момент за збереження миру і за дії на Балканах тільки у згоді з «Європою», що прирікало російську дипломатію на крайню помірність в значенні підтримки слов'янського руху. Курс російських паперів падав при кожному активному кроці царського уряду в балканських питаннях. Поганий стан державної казни вимагав від царського уряду саме такої політики, якої бажала петербурзька біржа. Представником помірної лінії в уряді був рішучий супротивник війни міністр фінансів Рейтерн[33].

Супротивники слов'янофілської політики були і в реакційних дворянських кругах. Там були елементи, чужі слов'янофільству і його спробам спертися на які-небудь «народні відчуття». В цих кругах не розділяли слов'янофілських ілюзій, ніби успіхи «слов'янської справи» укріпляли самодержавство в Росії. Вважали, навпаки, що «внутрішні хвилювання» «ще більш могли б загостритися, якщо Росія в зовнішніх справах стане триматися визвольних начал. В рядах російської дипломатії типовим представником консерваторів-реакціонерів був колишній начальник «Третього відділення» посол в Лондоні граф Петро Шувалов. Слов'янофіли ж вважали своєю опорою посла в Константинополі графа Ігнатьева. Він красувався «слов'янськими симпатіями», але його дійсна політична лінія була далека від достовірно слов'янофілської: Ігнатьев прагнув розв'язати близькосхідні проблеми, включаючи питання про босно-герцеговинське повстання, за допомогою сепаратної російсько-турецької угоди. Саме не без дії Ігнатьєва султан видав іраде від 2 жовтня і фірман від 12 грудня 1875 р., в яких сповіщав реформи, включаючи рівняння християн в правах з мусульманами, зниження податей і т. д., що повинне було заспокоїти повстанців без допомоги великих держав. Ця політика також не увінчалася успіхом, як і посередницькі спроби консулів: повстанці не довіряли обіцянкам турецького уряду.

Цар Олександр II і Горчаков, його міністр закордонних справ, розділяли страх перед війною і її можливими наслідками. Але обидва вони лавірували між слов'янофілами і їх супротивниками, не говорячи вже про необхідність зважати на фінансові можливості. Фактична політика царського уряду була результатом дії цих суперечливих сил.

Горчакову здавалося, що можна щось зробити для слов'ян, а разом з тим і для підвищення престижу Росії без ризику війни, якщо діяти у згоді з Австро-Угорщиною.

Андраши теж, хоча і згнітивши серце, рахував необхідним дещо все ж таки зробити на користь слов'ян в рамках «союзу трьох імператорів», щоб попередити втручання Сербії і одноосібні дії Росії. Але якщо Горчаков прагнув розширити розміри поступок з боку Туреччини, то Андраши мав намір обмежитися наймінімальнішими заходами. Врешті-решт він добився від Горчакова значного звуження первинної російської програми. Заступництво християнам звелося до плану адміністративних реформ, здійснення яких держави повинні були зажадати у султана. Таке скорочення вимог ніяк не сприяло популярності Горчакова в слов'янофілських кругах.

30 грудня 1875 р. Андраши вручив урядам всіх держав, підписаний паризький трактат 1856 р., ноту, що висловлювала проект реформ в Боснії і Герцеговині. В цьому документі містилося запрошення до сумісних дій з метою добитися ухвалення цієї програми як Портою, так і повстанцями.

Всі держави виявили свою згоду з пропозиціями Андраши. Проте, погоджуючись з його програмою, Росія вкладала в неї своє власне значення. Андраши у вимозі реформ убачав шлях до відновлення влади султана; навпаки, Горчаков бачив в реформах крок до майбутньої автономії, а потім і до незалежності повсталих областей.

31 січня 1876 р. проект Андраши був переданий Порту послами всіх держав, що підписали паризький трактат.

Туреччина прийняла «раду» держав і дала свою згоду на введення реформ, запропонованих послами. Але вожді повстанців, почувши ворожий їм характер австро-угорського проекту, рішуче його відкинули. Вони заявили, що не можуть скласти зброю, поки турецькі війська не будуть виведені з повсталих областей і поки із сторони Порти є лише одна голослівна обіцянка, без реальних гарантій з боку держав. Вони висунули і ряд інших умов. Таким чином, дипломатичне підприємство Андраши потерпіло крах.[34]

Тут на сцену знову виступила російська дипломатія. Вона підтримала вимоги повстанців, але ці вимоги були знехтувані Туреччиною. Тоді Горчаков запропонував Андраши і Бісмарку обговорити положення, що створилося, при зустрічі трьох міністрів, приурочивши його до майбутнього візиту царя в німецьку столицю.

Пропозиція Горчакова була прийнята. Зустріч відбулася в травні 1876 р. Вона співпала з відставкою великого візиря Махмуд-Недима-паші. Махмуд був провідником російського впливу; його падіння означало, що турецький уряд тепер схилиться до англійської орієнтації. Зрозуміло, така зміна курсу турецької політики не могла не відбитися на відношенні російського уряду до імперії Османа. До того ж повстання проти турецького ярма поширювалося. Воно охопило Болгарію.

Російський уряд, як я раніше, вважав за краще зажадати у Туреччини надання автономії всім слов'янським областям балканського півострова. З цією ідеєю Горчаков і приїхав до Берліна. По колишньому йому хотілося врегулювати східне питання за допомогою «союзу трьох імператорів» і «європейського концерту», який надав би Росії і Австро-Угорщині мандати на пристрій автономних областей на Балканах.

Проте австро-угорський міністр не допускав і думки, щоб справа звільнення слов'янства увінчалося істотним успіхом, а вплив Росії почав святкувати хоча б над частиною Балкан. Андраши вирішив пропалити горчаківський план. Він не відкинув його відкрито. Звелич пропозиції Горчакова як шедевр дипломатичного мистецтва і марнуючи лестощі за адресою російського дипломата, Андраши вніс в його проекти стільки поправок, що вони абсолютно втратили свій первинний характер і перетворилися на розширену ноту самого Андраши від 30 грудня 1875 р. Новим в порівнянні з цією нотою було лише те, що тепер передбачалася деяка подібність тих гарантій, яких вимагали повстанці. Остаточно злагоджена пропозиція трьох урядів, відома під назвою «берлінський меморандум», полягала заявою, що у випадку якщо намічені в ньому кроки не дадуть належних результатів, три імператорські двори домовляться про вживання «дієвих заходів ради запобігання подальшого розвитку зла». В чому ці «дієві заходи» виразяться –про це меморандум умовчував.

Берлінський меморандум був прийнятий трьома державами 13 травня 1876 р. Наступного ж дня англійський, французький і італійський посли були запрошені до німецького канцлера; тут вони застали Андраши і Горчакова. Російський міністр заявив, що Порту не здійснила жодної з обіцяних нею реформ. Мета трьох імператорських дворів полягає в збереженні цілості імперії Османа; проте це обумовлюється полегшенням долі християн, інакше кажучи, створенням «поліпшеного статус-кво». Був такий новий дипломатичний термін, яким Горчаков виразив основну ідею берлінського меморандуму.

Уряди Франції і Італії негайно відповіли, що вони згодні з програмою трьох імператорів. Але Англія в особі кабінету Дізраелі висловилася проти нового втручання на користь балканських слов'ян. Англія, подібно Австро-Угорщині, не бажала допустити ні їх звільнення, ні посилення російського впливу на Балканах. Керівники британської зовнішньої політики вважали Балкани плацдармом, звідки Росія могла загрожувати турецькій столиці, а отже, виступати в ролі суперника Англії, оспорюючи у неї пріоритетний вплив в Туреччині і на всьому Сході.

Якраз в цей час Дізраелі готував цілу низку заходів щодо розширення і зміцнення британського владицтва над Індією. Він підпорядкував Англії Келат і замишляв завоювати Афганістан. Він вже приступив до оволодіння суецьким каналом і закріпленню тим самим англійського панування в східній частині Середземного моря. Після того, що прорив каналу через суецький перешийок (в 1869 р.) основні комунікаційні лінії британської імперії пролягали через Середземне море. У зв'язку з цим англійський уряд прагнув підпорядкувати своєму контролю не тільки Єгипет, але і всю турецьку імперію. Це забезпечило б панування Англії над всім Близьким Сходом. Переважаючий вплив в Туреччині дозволив би Англії ще міцно замкнути Росію в Чорному морі. Тим самим не тільки захищалися від неї найважливіші імперські комунікації, але і сама Росія ставилася б в залежність від Англії як фактичної господині проток[35].

Отже, повстанці переважно були православними сербами; їх національний рух направлений в першу чергу проти Туреччини. Але він представляв небезпеку і для Австро-Угорщини. Кожний успіх в справі національного звільнення південних слов'ян від гніту Туреччини означав наближення того дня, коли мало б відбутися і звільнення пригноблених народів Австро-Угорщини. Щоб попередити звільнення слов'янських народів, австро-угорська влада під впливом німецької буржуазії і мадярського дворянства намагалася підтримати цілісність Оттоманської імперії і гальмувати національно-визвольні рухи представників балканських народів. Російська імперія, навпаки, сприяла слов'янському національному руху. Таким чином, вона опинилася головним противником Австро-Угорщини, а російський вплив на Балканах – важливою перешкодою для успіху німецько-мадярської політики. Австро-Угорська імперія швидко стає лояльною до повстанців, бере на себе роль представниці інтересів повстанців, виступає з пропозиціями по локалізації конфлікту від імені Росії та Німеччини. Така її позиція була виваженою та надзвичайно вигідною: забезпечувала прихильність до неї південних слов’ян та робила Росію, серйозного конкурента на Балканах, потенційним союзником.

Висновки

Багато особливостей ХХ ст. беруть свій початок в тридцятилітті, що передувало Першій світовій війні. Глобалізація, урбанізація, колонізація, монополізація та міжнародний протекціонізм – ось неповний перелік процесів ХІХ ст., що викликали глобальну кризу. Період з 1875 по 1914 рр. можна назвати «Епохою імперії» не лише через розвиток імперіалізму. В тогочасній Європі титул імператора носили правителі Німеччини, Австрії, Росії, Туреччини і Великобританії. Великоімперські амбіції загострювали суперечності між європейськими країнами, провокували кризи, військові сутички.

Східна криза (повстання в Боснії і Герцеговині, болгарське квітневе повстання 1876 р., російсько-турецька війна 1877-1878 рр.) – один із проявів «конфлікту інтересів» між ними. Вона, по своїй суті, була міжетнічною, етно-регіональною і південнослов’янською, політико-регіональною і балканською, європейською і глобальною.

Османське завоювання відіграло різко негативну роль у житті балканських країн, призвело до регресу в розвитку їх продуктивних сил, консервації феодальних відносин, надовго порушило і затримало нормальний хід історичного процесу.

         Під час Східної кампанії Османська імперія зробила позику у Великобританії в 7 млн. фунтів-стерлінгів, в 1858, 1861, 1866 рр. довелося зробити нові. Крім цього уряд країни випустив значну кількість паперових грошей, курс яких швидко впав, що викликало торгівельну кризу 1861 р. На початку 70-х рр. в руках західних країн знаходився такий важливий механізм впливу на економічне і політичне життя країни як Оттоманський імперський банк. Уряд імперії не міг зрозуміти катастрофічних наслідків державного боргу. Залежність Османської імперії від західноєвропейського капіталу викликало незадоволення політикою султанського уряду, масові арешти із звинуваченнями у змові.

У 70-х рр. починається новий етап національно-визвольної боротьби народів Балканського півострова. Європейські держави неодноразово ставили перед урядом Туреччини питання про реформи по зрівнюванню положення мусульманського і християнського населення. Проте слабка зацікавленість європейських урядів в рішенні цього питання і протиріччя між державами дозволяли правлячим кругам Туреччини ухилятися від реформ. У цих умовах вирішальним чинником національного розвитку балканських народів була визвольна боротьба.

Приводом до повстання весною 1875 р. стали утиски християнського населення турецькими збірниками податків, що викликали криваві сутички між православними та мусульманами.

Повстанців всіляко підтримували країни-сусіди, особливо Чорногорія та Сербія. Чорногорія не лише давала притулок біженцям, а й допомагала продуктами, зброєю, порохом, її жителі іноді самі приймали активну участь у повстанні. З усіх слов'янських країн їм йшли щедрі грошові потоки від товариств, організацій та приватних осіб, що співчували справі їх звільнення з-під турецького гніту. Російський уряд теж вважав за необхідне надати допомогу повсталим слов'янам. Він сподівався таким чином відновити серед них свій престиж, підірваний поразкою в Кримській війні.

Австро-Угорська імперія, висловлюючи своє лояльне ставлення до повстанців, переслідувала свої меркантильні цілі. Саме зовнішній фактор був причиною розколу повстанців по ідеологічній основі на прихильників автономії, прибічників об'єднання з Сербією та прибічників об'єднання з Хорватією.

Повстання локального характеру швидко розросталося, почало набувати міжнародного значення. Але повстання мало стихійний характер, тому було швидко придушене місцевою владою. Таким чином освічена Європа отримала традиційний привід для втручання в Балканські справи – необхідність захисту мирного населення. Дипломатична демагогія була лише тою завісою, що приховувала корисні цілі. Великобританія намагалася встановити свою гегемонію в Єгипті і Константинополі і при цьому не допустити посилення Російської імперії. Австро-Угорська імперія мала в своїй балканській політиці програму-мінімум і програму-максимум. Програма-мінімум – не допустити в ході конфлікту територіальні розширення Сербії і Чорногорії, перешкоджати руху Російської імперії до проток. Програма-максимум передбачала приєднання до Австро-Угорщини Боснії і Герцеговини, не відмовляючись від традиційної мрії – контролю за гирлом Дунаю.

Росія мала власні інтереси на Балканах, тому і всіляко підтримувала повстання в Боснії та Герцеговині. Тут в першу чергу брався слов’янський аспект, адже Росія хотіла б мати надійні слов’янські держави в Центральній та Східній Європі. Спроби були актуальні, але мали поразку з ряду причин.

Ці повстання були яскравим прикладом для інших країн Європи, які прагнули отримати незалежність. Боснія та Герцеговина після цих повстань останні увійшли до Австро-Угорщини.

Список використаних джерел та літератури

І. Джерела

1.                 Балканские народы и европейские правительства в XVIII – начале ХХ в. Документы и исследования. – М. : Международные отношения, 1982. – 640 с.

2.                 Внешняя политика России XIX и начала XX века: Документы российского Министерства иностранных дел. – Том VIII (XVI). – М. : Международные отношения, 1994. – 712 с.

3.                 Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1850-1864 : документы. – М. : Наука, 1985. – 493 с.

4.                 Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1865-1875 : документы. - М. : Наука, 1985. – 530 с.

5.                 Освобождение Болгарии от турецкого ига : Сборник документов. – В 3-х Т. – М. : Международные отношения, 1964.

ІІ. Монографії, посібники, статті

6.                 Балканы в конце XIX – начале ХХ века. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. – М. : Международные отношения, 1991. – 490 с.

7.                 Виноградов, В.Н. Великобритания и Балканы: от венского конгресса до крымской войны / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1985. – 336 с.

8.                 Виноградов В.Н.. Международные отношения на Балканах / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1974. – 384 с.

9.                 Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Военная история, 1978. – 320 с.

10.            Гончаренко А.В. Боснія та Герцеговина в зовнішній політиці Великобританії у 70-х рр. ХIХ ст. / Анатолій Володимирович Гончаренко / Анатолій Володимирович Гончаренко // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – Луганськ, 2003. – № 6 (62). – С. 46-52.

11.            Гончаренко А. В. Боснія та Герцеговина в складі Османської імперії у другій половині XV–70-х рр. ХІХ ст. // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2002. – Т. 9. – С. 242-246.

12.            Грачев В.П. Балканские владения Османской империи на рубеже XVII–XIX вв. : внутреннее положение, предпосылки национальных освобождений / В.П. Грачев – М. : МГИМО, 1990. – 385 с.

13.            Еремеев Д.Е. На стыке Азии и Европы (Очерки о Турции и турках) / Дмитрий Евгеньевич Еремеев. – М. : Наука, 1980. – 238 с.

14.            Никитин С.А. Очерки по истории южных славян и русско-балканских связей в 50-е - 70-е годы XIX в. / Сергей Александрович Никитин. – М. : Наука, 1970. – 357 с.

15.            Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны / Юрий Александрович Писарев. – М. : Наука, 1985. – 285 с.

16.            Россия и восточный кризис 70-х годов 19 в. / Под ред. И.А. Федосова, В.Г. Карасева. – М. : МГУ, 1981. – 384 с.

17.            Самчук В.Л. Болгарська проблема у політиці великих держав Європи (70-80-ті роки ХІХ ст.) / Вікторія Леонтіївна Самчук // Науковий вісник ВДУ. Історичні науки.– Вип. 1.– Луцьк, 1998. – С. 82-86.

18.            Самчук В.Л. Політика європейських держав періоду Великої Східної кризи як одна з причин болгарської проблеми 80-х років ХІХ ст. / Вікторія Леонтіївна Самчук // Питання нової і новітньої історії. – Вип. 44. – К., 1998. – С. 22-31.

19.            Самчук В.Л. Політика Росії та Великобританії й англо-російські протиріччя у ході першої балканської кризи 80-х років ХІХ ст. / Вікторія Леонтіївна Самчук // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВДУ. – Вип. 5. – Луцьк, 1999. – С. 133-139

20.            Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / Микола Миколайович Страхов. – Харків : Право, 2001. – 412 с.

21.            Широкорад А. Б. Русско-турецкие войны 1676-1918 гг. / А. Б. Широкорад. – М. : Наука, 2000. – 752 с.

[1] Внешняя политика России XIX и начала XX века: Документы российского Министерства иностранных дел. – Том VIII (XVI). – М. : Международные отношения, 1994. –  712  с.

[2] Балканские народы и европейские правительства в XVIII – начале ХХ в. Документы и исследования. - М. : Международные отношения, 1982. – 640 с.

[3] Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1850-1864 : документы. - М. : Наука, 1985. – 493 с.

[4] Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1865-1875 : документы. - М. : Наука, 1985. – 530 с.

[5] Освобождение Болгарии от турецкого ига: Сборник документов. –  В 3-х Т. - М. : Международные отношения, 1964.

[6] Балканы в конце XIX - начале ХХ века. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. – М. : Международные отношения, 1991. – 490 с.

[7] Виноградов В.Н. Русско-турецкая война 1877-1878 гг. и освобождение Болгарии / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Военная история, 1978. – 320 с.

[8] Виноградов, В.Н. Великобритания и Балканы: от венского конгресса до крымской войны / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1985. – 336 с.

[9] Грачев В.П. Балканские владения Османской империи на рубеже XVII–XIX вв. : внутреннее положение, предпосылки национальных освобождений / В.П.  Грачев – М. : МГИМО, 1990. – С. 129-131.

[10] Никитин С.А. Очерки по истории южных славян и русско-балканских связей в 50-е - 70-е годы XIX в. / Сергей Александрович Никитин. – М. : Наука, 1970. – С. 94.

[11] Россия и восточный кризис 70-х годов 19 в. / Под ред. И.А. Федосова, В.Г. Карасева. – М., 1981. – С.44-45.

[12] Грачев В.П. Балканские владения Османской империи на рубеже XVII–XIX вв. : внутреннее положение, предпосылки национальных освобождений / В.П.  Грачев – М. : МГИМО, 1990. – С. 141.

[13] Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / Микола Миколайович Страхов.  – Харків : Право, 2001. – С.145-146.

[14] Россия и восточный кризис 70-х годов 19 в. /  Под ред. И. А. Федосова, В. Г. Карасева. - М. : МГУ, 1981. - С.222.

[15] Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны / Юрий Александрович Писарев. – М. : Наука, 1985. – С. 54.

[16] Широкорад А. Б. Русско-турецкие войны 1676-1918 гг. / А. Б. Широкорад. – М. : Наука, 2000. – С.146-148.

[17] Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1850-1864 : документы. – М. : Наука, 1985. – С. 98-101.

[18] Балканы в конце XIX – начале ХХ века. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. – М. : Международные отношения, 1991. – С. 176.

[19] Там само. – С. 184.

[20] Виноградов В.Н.. Международные отношения на Балканах / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1974. – С. 269-270.

[21] Гончаренко А.В. Боснія та Герцеговина в зовнішній політиці Великобританії у 70-х рр. ХIХ ст. /  Анатолій Володимирович Гончаренко /  Анатолій Володимирович Гончаренко // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – Луганськ, 2003. – № 6 (62). – С. 46.

[22] Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / Микола Миколайович Страхов.  – Харків : Право, 2001. – С.245.

[23] Гончаренко А. В. Боснія та Герцеговина в складі Османської імперії у другій половині XV–70-х рр. ХІХ ст. // Історико-політичні проблеми сучасного світу: Збірник наукових статей Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2002. – Т. 9. – С. 242

[24] Виноградов В.Н.. Международные отношения на Балканах / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1974.  – С.86-87.

[25] Гончаренко А.В. Боснія та Герцеговина в зовнішній політиці Великобританії у 70-х рр. ХIХ ст. /  Анатолій Володимирович Гончаренко /  Анатолій Володимирович Гончаренко // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. Історичні науки. – Луганськ, 2003. – № 6 (62). – С. 49.

[26] Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1865-1875 : документы. - М. : Наука, 1985. – С.165.

[27] Виноградов В.Н.. Международные отношения на Балканах / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1974.  – С.155.

[28] Россия и восточный кризис 70-х годов 19 в. /  Под ред. И. А. Федосова, В. Г. Карасева.- М. : Наука,1981. - С.239-240.

[29] Балканы в конце XIX – начале ХХ века. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. – М. : Международные отношения, 1991. – С.167-169.

[30] Виноградов В.Н.. Международные отношения на Балканах / Владимир Николаевич Виноградов. – М. : Наука, 1974. – С.178.

[31] Писарев Ю.А. Великие державы и Балканы накануне Первой мировой войны / Юрий Александрович Писарев. – М. : Наука, 1985. – С. 146.

[32] Балканы в конце XIX – начале ХХ века. Очерки становления национальных государств и политической структуры в Юго-Восточной Европе. – М. : Международные отношения, 1991.  - С.275-277.

[33] Освободительная борьба народов Боснии и Герцеговины и Россия, 1865-1875 : документы. - М. : Наука, 1985. - С. 204-207.

[34] Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник / Микола Миколайович Страхов.  – Харків : Право, 2001. – С.345-347.

[35] Россия и восточный кризис 70-х годов 19 в. / Под ред. И.А. Федосова, В.Г. Карасева .-М. : Наука, 1981. – С. 56-59.