Соціально-економічний розвиток Київської Русі

Соціально-економічний розвиток Київської Русі

Соціально-економічний розвиток: феодальне господарство; село і місто

У результаті тривалого процесу політичної, економічної та етнокультурної консолідації східнослов'янських племен на рубежі VIII—IX ст. виникла Київська Русь з центром у Києві. Досить швидко вона зайняла провідні позиції в старому світі. Тогочасні арабські та візантійські автори, скандінавські саги, французькі епічні твори розповідали про Русь як могутню державу, що посідала важливе місце в системі європейських політичних і економічних відносин. АльМасуді називав русів «великим народом». Славнозвісна «Пісня про Роланда» засвідчує участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Нікіта Хоніат повідомляв, що «християнніший» руський народ врятував Візантію від навали половців.

Одночасно з міжнародним визнанням на Русі зростало й зміцнювалося власне усвідомлення безпосередньої причетності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича великий князь київський зображувався як візантійський імператор.

Київська Русь відігравала особливу роль в Історії Східної Європи. К. Маркс вважав цю роль аналогічною тій, що її відігравала імперія Карла Великого в історії Західної Європи.

Завершення процесів формування Давньоруської держави позитивно позначилося на етнічному розвиткові східнослов'янських племен, які поступово складалися в єдину давньоруську народність. її основу становили спільна територія, єдина мова й культура, відносно міцні економічні зв'язки. Протягом усього періоду існування Київської Русі давньоруська народність спільна етнічна основа українців, росіян і білорусів — розвивалася шляхом дальшої консолідації.

Русь справляла великий вплив на сусідні неслов'янські народи. її досягнення в галузі суспільного, економічного й культурного розвитку ставали надбанням Литви, естів, латишів, карелів, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових народів південно-руських степів. Частина цих народів етнічно й політично консолідувалася у складі Русі.

Існування Київської Русі як єдиної держави охоплює період з IX ст. по 30ті роки XII ст. Політична форма — ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. її територія простягалася тоді від Балтики до Чорного («Руського») моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. В 30х роках XII ст. на Русі розпочалася епоха феодальної роздробленості, яка характеризувалася подальшим розвитком продуктивних сил і феодальних виробничих відносин, кристалізацією федеративних форм правління. Видозмінюючи свою форму, Давньоруська держава проіснувала до 40х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.

Київська Русь відкрила новий — феодальний — період в історії народів Східної Європи. Вони не знали в своєму розвитку рабовласницької формації: феодалізм зароджувався в них на базі первіснообщинного ладу. Головною особливістю раннього етапу східноєвропейського феодалізму було панування данинної форми експлуатації, так званого «полюддя». За словами К. Маркса, у Київській державі існувала васальна залежність без ленів, або лени, що полягали у виплаті данини. В міру захоплення князями і знаттю общинних земель формувався феодальний маєток, який викликав до життя таку форму експлуатації, як відробітки. Вперше про них згадує літопис під 946 р. у зв'язку з реформою княгині Ольги. Запроваджені київською адміністрацією «уроки» фактично стали нормованими виробітками в господарстві феодалів. Зростання їхнього значення обумовлювалося розвитком товарного виробництва і збільшенням попиту на сільськогосподарську продукцію.

Основною категорією населення, зайнятого на виробітках, були феодально залежні смерди. Вони мали власне господарство, проте певний час повинні були працювати і на феодала. В історичних джерелах згадується й інша категорія підневільного населення: дворова челядь, або холопи, які перебували у цілковитій залежності від свого господаря. Близьким до холопського було становище рядовичів і закупів — колишніх смердів, які внаслідок посилення експлуатації втрачали власне господарство й ішли в кабалу до феодала. Вони працювали за договором — «рядом» (звідси «рядовичі») або відробляли позичені гроші — «купу» (звідси «закупи»).

Третьою формою феодальної експлуатації на Русі була грошова рента, засвідчена в письмових джерелах уже в X ст. Згодом вона значно поширилася.

Форми феодальної експлуатації визначалися рівнем розвитку виробництва і, в свою чергу, впливали на економічне становище суспільства. Характерною особливістю Київської Русі були прискорені темпи її соціально-економічного розвитку.

Провідне місце в економіці Київської Русі займало сільське господарство, збагачене давніми традиціями. Для обробітку ґрунту і вирощування врожаю використовувалися досконалі для того часу знаряддя праці: плуг, рало, соха, борона, заступ, мотика, серп, коса. Культивувалися жито, пшениця, просо, ячмінь, овес, горох. У лісостеповій зоні вживалася парова система землеробства з двопільною і трипільною сівозмінами, у лісовій — підсічна і перелогова. Висока продуктивність праці давала змогу виробляти зерна значно більше, ніж це було необхідно для задоволення біологічних потреб населення. Це, а також наявність чудових пасовиськ і сінокосів дозволяли утримувати у феодальних господарствах велику кількість худоби.

Важливу роль у господарському розвитку Київської Русі відігравало розвинене ремісниче виробництво, в першу чергу чорна металургія та металообробка. Асортимент виробів із заліза налічував близько 150 назв, а давньоруські ковалі опанували всіма відомими тоді технічними і технологічними прийомами його обробки: куванням, зварюванням (зокрема, сталевих лез), гартуванням, інкрустацією кольоровими металами.

Високим рівнем майстерності відзначалися вироби «кузнецов злату и серебру»: золоті діадеми і барми, колти і ланцюги, срібні браслети-наручі тощо, виконані у техніці перегородчастих емалей, скані, черні, литва, карбування. Майстерність давньоруських ремісників набула міжнародного визнання. У відомому трактаті ченця Теофіла із Падерборна «Про різні художества» Русь названо країною, яка відкрила таємниці «мистецтва емалі й різноманітності черні».

Ремесло розвивалося як у структурі господарства феодалів, так і на вільній міській основі. У XII—XIII ст. посадські ремісники починають об'єднуватися в корпорації, свідченням чого є назви міських кінців (районів) гончарський, теслярський, міських воріт — ковальські та ін., а також згадки письмових джерел про артілі городників і мостників.

Стан сільськогосподарського І ремісничого виробництва визначав рівень розвитку торгівлі — як внутрішньої, так і міжнародної. Найбільшими торговельними комунікаціями були шляхи «от Грек», або «Грецький», який зв'язував Русь з балтійськими і чорноморськими ринками, «Соляний» і «Залозний», котрі вели в Галичину і на Кавказ. Шлях Київ — Галич — Прага Регенсбург сполучав Київську Русь з країнами Центральної та Західної Європи.

На міжнародні ринки Русь поставляла хутро, мед, віск, шкіри, деякі види ремісничих виробів, продукцію сільського господарства, рабів, завозила ж золото, срібло, коштовні тканини, вина, посуд, предмети християнського культу, зброю. Основними торговельними партнерами Давньоруської держави були Візантія, Волзько-Камська Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, скандинавські, центрально та західноєвропейські.

В Русі існували купецькі об'єднання, що спеціалізувалися на торгівлі з певними країнами або певними видами товарів. Відома, наприклад, іванівська община у Новгороді, яка зосереджувала у своїх руках торгівлю воском, мала свій статут, розроблений майже одночасно з гільдійськими статутами європейських країн. Купецькі корпорації «гречників» і «залозників» торгували з Візантією і країнами Кавказу. В Києві, Новгороді, Смоленську, Володимирі та інших містах розташовувалися торговельні двори іноземних купців.

Не можна не згадати й практику кредитних операцій, відбиту в законодавстві. В «Руськой правде» містяться статті з регламентуванням порядку одержання боргів з купців-боржників і сплати ними процентів під позичені суми грошей.

Торгівля викликала до життя грошовий обіг. На ранньому етапі (VIII—X ст.) на Русі оберталися арабські дірхеми, візантійські номісми і міліаресії, західноєвропейські динари. За Володимира Святославича та Ярослава Мудрого Русь карбувала власні гроші — срібники і златники. З XI ст. при розрахунках у великих торговельних операціях використовувалися срібні зливки — гривни. Відомі гривни трьох типів: київські, новгородські та чернігівські.

Розвиток феодальних відносин зумовлював поглиблення соціальної диференціації поселень. Більшість населення була зайнята в сільськогосподарському виробництві й проживала у селах, відносно ж нечисленний адміністративний апарат землеробських округ зосереджувався у феодальних дворах — замках. У письмових джерелах сільські поселення часів Київської Русі мають кілька назв: «село», «сельцо», «деревня», «погост», «двор», «дом». Вони відрізнялися не лише розмірами, а й соціальними функціями. «Погост» джерела визначають як центральне поселення округи (можливо — сільської общини), де знаходилися торги, культові та общинні установи, «деревню»— як невеликі дочірні поселення, засновані вихідцями із великих сіл, «дворы», або «домьг»,— як садиби окремих феодалів, осередки феодальних володінь. Двори-замки мали міцні укріплення.

Зміни, що відбувались у сфері суспільно-політичного й економічного життя східних слов'ян у третій чверті І тис, супроводжувалися виникненням нових форм поселень — укріплених «градов», у яких слід убачати зародки міст. Це були міжплемінні центри, порубіжні фортеці, пункти зосередження зібраної данини, общинні сакральні місця. Саме з таких градів зросло чимало найдавніших східнослов'янських міст — Київ, Чернігів, Псков, Ізборськ, Стара Ладога та ін. За «Повістю минулих літ», у IX—X ст. на Русі налічувалося понад 20 міст, у XI ст.— ще 32. Згідно з літописними даними, в XIII ст. у Давньоруській державі було близько 300 поселень міського типу, з яких 100, за П. П. Толочком, являли собою справжні міста. Головні з них — столиці земель-князівств — займали площу в кількасот гектарів і в них мешкало по кілька десятків тисяч чоловік. Ці міста були складними соціальними організмами, що виконували в системі феодальної держави цілий комплекс функцій — економічних, політичних, адміністративних, культових.

Господарське життя міст характеризувалося високим ступенем концентрації в них ремесла і торгівлі, а також тісним зв'язком з сільським господарством. Останнє засвідчується численними знахідками при розкопках землеробських знарядь праці, залишків садиб феодалів тощо.

Суспільні відносини. Народні рухи. В умовах розвитку феодальних виробничих відносин у Київській Русі відбувалася певна поляризація майнового й соціального становища різних груп населення. Величезній масі сільської та міської бідноти протистояли феодальні верхи, пов'язані між собою системою васальних взаємин. Главою держави і верховним власником усієї державної території був великий князь київський. Під його рукою — «світлі князі» і великі бояри, які володіли окремими князівствами та містами. У залежності від останніх перебували дрібні феодали (бояри, дружинники), влада яких поширювалася на невеликі міста і села.

Соціально стратифіковане, давньоруське суспільство характеризувалося станово-класовими суперечностями, які нерідко переростали в народні повстання. В літописах збереглися відомості про ряд таких повстанських рухів — у 1068—1069, 1113, 1146—1147, 1157 рр. у Києві, в 1024, 1070—1071, 1175 рр. у Ростово-Суздальській землі, в 1069—1070, 1136, 1209, 1228 рр. у Новгороді, в 1219 р. У Галичі. Іноді вони набували широких масштабів, і до них разом із зубожілими міськими верствами населення втягувалися і селяни. Народні рухи в Київській Русі час від часу набирали релігійного забарвлення й зливалися з боротьбою проти християнства. Так, повстання 1024 р. у Ростово-Суздальській землі очолювали язичницькі жерці; літопис засвідчив участь жерців у київському повстанні 1068—1069 рр. Нерідко правлячі феодальні угруповання, які постійно ворогували між собою, використовували невдоволення «низів» у своїх інтересах. Та всі ці форми боротьби експлуатованих мас у Київській Русі мали під собою спільне підґрунтя — важке, часто-густо нестерпне становище трудящого люду. Його виступи проти феодального гноблення об'єктивно сприяли прогресивним змінам у суспільстві. Даючи таку оцінку місцю й ролі повстань у соціальному житті Русі, необхідно разом з тим мати на увазі: феодальна система тоді ще не вичерпала своїх прогресивних можливостей. Отже, конструктивність народних рухів полягала не в підважуванні цієї системи, розумної й прогресивної альтернативи якій у той час просто не могло бути, а в її вдосконаленні, зокрема в сприянні виробленню під тиском «знизу» найдоцільніших форм господарського управління.

Утворення й політичний розвиток Давньоруської держави. Походження назви «Русь». Писемні джерела, і в тому числі «Повесть временных лет» літописця Нестора, засвідчують перші кроки східнослов'янської державності з VI ст. Важливим моментом у процесі політичної консолідації полянського міжплемінного союзу стало заснування Києва. Розташований у надзвичайно вигідній географічній точці, яка була своєрідним природно-історичним фокусом Східноєвропейської рівнини, він швидко висунувся на позиції головного політичного й соціального центру східних слов'ян. Спираючись на дружини полян — русів, київський князь владарював над усіма тими племенами, головні ріки яких текли до Києва: над древлянами (Ірпінь, Тетерів), дреговичами (Прип'ять, Дніпро), родимичами (Сож), сіверянами (Десна, Дніпро). Першим київським князем, згідно з літописом, був Кий.

Важливим етапом у розвитку Давньоруської держави були VIII—IX ст. Саме в цей час» за Нестором, у Середньому Подніпров'ї склалося державне об'єднання Руська земля, до складу якого увійшли поляни, древляни, сіверяни. Від середини IX ст. літописи починають послідовний династичний виклад історії Київської Русі. Під 862 р. київськими князями у «Повести временных лет» згадані Аскольд і Діру котрі начебто спершу були боярами Рюрика, але відпросилися у нього в похід на Царгород і на шляху до нього здобули Київ. Ця версія» й досі поширена в зарубіжній літературі, була переконливо спростована ще О. О. Шахматовим. Проаналізувавши літописні повідомлення, він дійшов висновку, що Аскольд і Дір були нащадками Кия, останніми представниками місцевої київської династії. Князювали вони, очевидно, в різний час. Діра згадує АлМаеуді, вважаючи його найвидатнішим із слов'янських князів, що володів багатьма містами і великими територіями. Значно більше свідчень збереглося про Аскольда. Фрагментарні записи Никонівського літописного зводу, запозичені з якихось більш ранніх джерел, показують його як визначного державного діяча, проводиря військових походів на Константинополь, печенігів, волзьких булгар.

Особливо великого розголосу по всій Європі набув похід руських дружин у 860 р. на Константинополь. Незважаючи на його відносну невдачу, цей похід відіграв вирішальну роль в утвердженні міжнародних позицій Київської Русі. Не випадково давньоруський літописець, пославшись на «літописання грецьке», зауважив, шо від цього часу «начася прозивати Руска земля». Отже, фактично відбулося дипломатичне визнання Київської Русі Візантією.

У 882 р. на київському столі сталася зміна династій. Вбивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег. Час його князювання (882—912 рр.) характеризувався активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилась не лише на древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, фінноугорські племена — чудь і мерю.

Значних успіхів досягла Київська Русь кінця IX —початку X ст. і в міжнародній політиці. Першим важливим заходом Олега у цій сфері стала спроба захистити свою державу від нападів сусідів, у тому числі норманнів. Цій меті, напевне, підпорядковувалася щорічна данина в 300 гривен, сплачувана Руссю скандінавам «мира деля». В такий спосіб Олег порозумівся з уграми, які під проводом Алмоша проходили через землі Русі на захід. За анонімним угорським хроністом XII—XIII ст., русичі погодилися виплатити Алмошові грошову контрибуцію, але в свою чергу запропонували йому залишити межі Русі.

Певною компенсацією цих матеріальних збитків стала данина, яку Русь одержувала з Візантії (також «мира деля») за угодою, укладеною ще Аскольдом. Надходила вона далеко не регулярно і, певно, саме у цьому слід убачати причину чергового загострення взаємовідносин Києва І Константинополя. У 907 і 911 рр. руські дружини під проводом Олега здійснили успішні походи на Візантію, внаслідок яких Русь домоглася нових вигідних для себе мирних договорів.

Князюванням Олега завершився процес утворення Київської Русі, що був результатом тривалої політичної, економічної, культурної консолідації східних слов'ян. Цей процес відбувався в умовах складної зовнішньополітичної обстановки. Тривало переселення народів, і численні орди кочовиків одна за одною вдиралися на східнослов'янські землі. Особливо спустошливою була навала аварів.

З VII ст. південно-східними сусідами слов'ян були хозари, які поширили данницькі відносини на частину давньоруських племен. Деякі зарубіжні історики вважають, що «мирна торговельна держава» хозар справляла винятково благотворний вплив на державний і культурний розвиток Русі, Насправді ж головною «заслугою» хозарів було те, що вони змушували східних слов'ян консолідуватися для боротьби за своє звільнення. На півночі з Руссю сусідили скандинавські народи, озброєні загони яких нападали на слов'янські землі. Якийсь час їхніми данниками були новгородські словени, кривичі, чудь і меря. Місцеве населення неодноразово повставало і виганяло чужинців. Київські князі виряджали на північ військові дружини, засновували там укріплені центри. Але, звісно, взаємини із північними сусідами не обмежувалися виключно воєнними сутичками. Варяги з прибалтійських земель приходили на Русь і з мирними намірами. На ранніх етапах існування Давньоруської держави варяги (серед них були і скандінави, і західні слов'яни, і балти, і угрофінни) йшли на південь переважно як купці, згодом же почали найматися в дружини київських князів для походів на Візантію. Частина варягів осідала на Русі, вливаючись у верхівку суспільства, в тому числі і в князівську адміністрацію. Однак це не дає підстав твердити про їхню виняткову роль у формуванні давньоруської державності. Вони лише брали участь у тих соціальнополітичних, економічних та політичних процесах, які відбувалися на Русі за об'єктивними законами внутрішнього розвитку суспільства.

З проблемою утворення Київської Русі тісно пов'язане питання про походження етноніму «Русь>. Дискусія істориків про те, хто були Руси і де їх слід локалізувати, зумовлена характером джерел. Вибіркове використання останніх породило теорії про південне та північне походження слова «Русь», компромісну — про південне й нівнічне одночасно, про соціальний зміст терміна «Русь», що його спершу відносили тільки до класової верхівки давньоруського суспільства. Аналіз писемних свідчень, здійснений М. М. Тихомировим, Б. О. Рибаковим, В. В. Мавродіним та іншими істориками, переконує в слушності теорії південного походження назви «Русь». У давньоруських літописах, особливо XII—XIII ст., поняття «Русь» або «Руська земля» виступають у двох значеннях: у широкому (відносилося до всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави) і вузькому (стосувалося лише південної частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Практично всі літописні згадки локалізують Русь в її вузькому значенні в Середньому Подніпров'ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі і Тясмину (на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це — землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавпого утворення «Русь». Провідна роль у ньому належала полянам. Літописець вважав за необхідне особливо підкреслити це: «поляне, яже ньіне зовомая Русь». Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних з назвою «Русь» — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Коли на Русі з'явилось кілька міст з назвою Переяслав, найперше із них називалося Переяслав Руський.

Навряд чи можна сумніватися в тому, що літописці пізнішого часу у своїх свідченнях про Давньоруську державу сполучали з нею ту давню Русь, яка поклала їй початок. Вочевидь, і Константнії Багрянородний, говорячи про «Внутрішню Русь», мав на увазі Оредньодніпровський регіон. Не мають рації ні О. Прнцак, який шукає Русь на далекій північносхідній околиці слов'янського світу, в межиріччі Волги, Каторослі й Трубежу, ні Д. А. Мочинський, що розміщує її на півночі, між Новгородом і Старою Ладогою. Арабський автор XII ст. Ідрісі цілком чітко означив північноруський район терміном «Зовнішня Русь», що відповідає й свідченню Константина Багрянородного.

Б. О. Рибаков вважає, що союз слов'янських племен Середнього Подніпров'я перейняв ім'я одного з племен — народу «рос», або «рус», відомого в VI ст. далеко за межами слов'янського світу. Сталося це наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь — як країна і як народ—неодноразово згадується тогочасними арабськими та візантійськими авторами.

Незалежно від походження, в період східнослов'янської політичної й етнокультурної консолідації назва «Русь» ототожнювалася з назвою «слов'яни». «А словеньскый языкъ и руский одно есть»,— зауважував літописець. По казовими в цьому плані є літописні визначення «Руски грады», «мы от рода Руского», «Русин» та ін. Таким чином, вже в IX—X ст. колишні міжплемінні союзи східно слов'янських племен — поляни, древляни, сіверяни, кривичі, волиняни, дреговичі, уличі, дуліби, словени та інші — злилися у велику етнічну спільність — народність, яка дістала назву «рода руского», «Руси».

Характер політичної діяльності Київської Русі, який ви значився за Олега, лишався незмінним і за його наступника Ігоря (912—945 рр.), котрий намагався здолати автономізм древлян і уличів, у 941 і 944 рр. ходив із військом на Константинополь. Ці походи не були такими вдалими як попередні. Русько-візантійський договір 944 р., хоча і підтверджував основні торговельні інтереси Русі на ринка; Візантії, містив разом з тим пункти, що обмежували купівлю купцями коштовних тканин, скасовувалася безмитна торгівля; руси зобов'язувалися не зимувати в гирлі Дніпра, в районі Білобережжя і на острові св. Єлферія (сучас ний о. Березань), боронити кримські володіння Візанті від нападів чорних булгар.

У 944 р. Ігор здійснив похід у Закавказзя, маючи нам і нейтралізувати союзника Візантії Марзубана — ватажка войовничих горців Південного Прикаспію, і здобув Дербент, Ширван, столицю Албанії м. Бердаа.

В роки князювання Ігоря на південних рубежах Русь вперше з'явилися печеніги. В 915 р. вони уклали з Києвом мирну угоду й відкочували до Дунаю, але вже в 930 р Ігореві довелось воювати з ними. З візантійських джерел можна зробити висновок, що в загостренні русько-печенізьких відносин був зацікавлений імператорський двір.

Постійні військові походи виснажували економіку Русі. Збагачуючи верхівку дружини, вони важким тягарем лягали на плечі трудящого люду. До того ж князь та його воєводи збирали з підлеглих племен нічим не нормовану данину. Все це викликало обурення й опір на місцях. Позачерговий візит Ігоря до древлян за даниною восени 945 р. закінчився для князя трагічно — повсталі данники вбили його.

Повстання древлян придушила вдова Ігоря Ольга, яка через малолітство сина свого й Ігоря — Святослава фактично стала великою княгинею (945—964 рр.). Щоб запобігти новим народним виступам, вона змушена була впорядкувати норми феодальних повинностей і провела з цією метою деякі реформи. За час правління Ольги міжнародний авторитет Русі зріс. Цьому сприяли, зокрема, візит великої княгині до Константинополя, а також прийняття нею християнства. Активний характер мали відносини Давньоруської держави з іншими країнами, наприклад, Німеччиною, з якою вона у 959 і 961 рр. обмінювалася посольствами.

У 964 р, Святослав вступив у свої великокнязівські права. Час його правління (964—972 рр.) пройшов у безперервних війнах. Протягом 965—967 рр. він розгромив Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, переміг ясів, косогів, включив до складу Київської Русі вятичів. Активність Святослава турбувала Константинополь, і візантійська дипломатія докладала максимум зусиль, аби зіткнути Русь з одним із її сильних сусідів, зокрема Болгарією. В 968 р. руські дружини на чолі із Святославом з'явилися на Дунаї. В битві під Доростолом болгари зазнали поразки, Святослав здобув подунайські міста і зробив Переяславець своєю резиденцією. Маючи намір перенести сюди і столицю Русі, він мотивував це тим, що в Переяславець стікалося добро з різних країн: із Візантії — золото, шовкові тканини, вина, фрукти, з Чехії та Угорщини — срібло, коні, з Русі — коштовні хутра, мед, раби. Однак у 969 р, довідавшись про облогу Києва печенігами, Святослав повернувся на Русь. Він посадовив на київському столі старшого сина Ярополка, у Древлянській землі — Олега, в Новгороді— Володимира. Таким чином було покладено початок державній реформі, внаслідок якої Київська Русь незабаром стане володінням однієї князівської династії.

Другий похід Святослава на Балкани закінчився невдачею. За мирною угодою між Святославом та імператором Іоанном Цимісхієм Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму і на Дунаї. Візантія зобов'язувалась безперешкодно пропустити руських додому, забезпечивши їх при цьому харчами, а також ставитися до них як до друзів. Повертаючись у Київ, 972 року в битві з печенігами в районі Дніпровських порогів Святослав загинув.

Кочові печенізькі орди становили дедалі більшу небезпеку, і боротьба проти них ставала для Русі життєвою необхідністю. Очолив її Володимир Святославич (980— 1015 рр.)> уся діяльність якого була спрямована на зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища країни. Протягом 981—993 рр. він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів, після чого завершився тривалий процес формування державної території Київської Русі. В кожному князівстві Володимир посадовив своїх синів або посадників. отже, з автономністю давньоруських земель було покінчено.

Загроза з боку печенігів примусила звести цілу мережу фортець уздовж Остра, Трубежу, Сули, Стугни.

У системі заходів, спрямованих на зміцнення Київської Русі, важливе місце посідали релігійні реформи. Спершу Володимир намагався піднести авторитет язичеських богів, для чого спорудив у Києві нове святилище з ідолами Перуна, Сімаргла, Стрибога, Хорса, Дажбога і Мокоша. Однак, збагнувши незабаром, що язичество зжило себе і біль* ше не відповідає рівневі розвитку Київської Русі, Володимир рішуче порвав з ним. У 988 р. на Русі як офіційна державна релігія було запроваджено християнство в його візантійсько-православному варіанті. Цим актом Русь остаточно визначила своє місце в Європі. Значно розширилися її економічні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. А на самій Русі бурхливо розвивалися писемність, література, мистецтво, архітектура. Нова релігія справила великий цементуючий вплив на процес формування давньоруської народності, сприяла зміцненню державної єдності Русі.

Крім Візантії, Київська Русь у період правління Володимира Святославича підтримувала відносини з Німеччиною, Римом, Польщею, Чехією, скандінавськими країнами, що свідчило про її зрослий міжнародний авторитет. К. Маркс вважав час князювання Володимира кульмінаційним моментом в історії Київської держави.

Після смерті Володимира в 1015 р. між його синами розгорілася боротьба за великокнязівський стіл. Перемогу в ній здобув Ярослав Мудрий. Період його князювання (1019—1054) позначився новим піднесенням Київської Русі та її столиці. Одночасно з масштабною розбудовою Києва він здійснював енергійні заходи щодо зміцнення південних кордонів Русі. Була зведена нова оборонна лінія вздовж Росі. Ярослав приділяв велику увагу посиленню християнства, добре розуміючи його ідеологічне значення в житті країни. Ще за Володимира церква одержала спеціальний статут, який визначав її місце в системі державного управління, а при Ярославі церковні привілеї ще більше розширилися. В усіх великих містах розгорнулося будівництво православних храмів, засновувалися монастирі. Найбільший із них — Києво-Печерський — став важливим осередком не лише православ'я, а й культури, освіти. В 1051 р. Ярослав без відома Константинопольського патріарха і всупереч канонові собором руських єпископів обрав на митрополичу кафедру Софії Київської відомого вітчизняного церковного діяча і письменника Іларіона,

За Ярослава значно поширилися міжнародні зв'язки Київської Русі. Вона підтримувала відносини з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандінавськими країнами.

В 1054 р. Ярослав Мудрий помер. Київський стіл перейняв його старший син — Ізяслав. Формально він став главою держави, але фактично виконував цю роль разом із своїми братами Святославом і Всеволодом, які сиділи, відповідно, на чернігівському та переяславському столі. Якийсь час Ярославичі спільно зберігали мир і єдність Київської Русі. В 1072 р. тріумвіри зібралися у Вишгороді на раду, результатом якої стала «Правда Ярославичів» — загальноруський кодекс юридичних норм. Згодом поміж братами виникли суперечки — перше свідчення початку політичного дроблення держави. Ці суперечки ґрунтувалися на причинах соціально-економічного характеру. Розвиток феодалізму, чисельне зростання й економічне зміцнення місцевої земельної знаті неминуче породжували відцентрові тенденції на Русі.

З 1073 по 1093 р. Ярославичі по черзі займали київський стіл: Святослав у 1073—1076 рр., Ізяслав у 1076— 1078, Всеволод — у 1078—1093 рр. А наприкінці XI — на початку XII ст. на політичну арену виступили онуки Ярослава Мудрого — Святополк Ізяславич (1093—1113 рр.) і Володимир Всеволодович Мономах (1113—1125 рр.). Щоб покласти край князівським чварам та організувати спільну боротьбу проти половців, вони в 1097 р. скликали в м. Любеч з'їзд князів, який підтвердив непорушність вотчинних володінь — «кождо держить очьчину свою», а також підкреслив необхідність консолідації усіх давньоруських князівств для боротьби проти половців. Заклик любецького з'їзду — «почто губимъ Рускую землю, сами на ся котору д'Ьюще?» — не припинив внутрішні чвари, але відіграв позитивну роль в організації відсічі кочовим ордам. Перше десятиліття XII ст. позначене блискучими перемогами руських дружин над половцями, слава про які, за літописом, дійшла «ко всимъ странамъ далнимъ, к Грекомъ и Угромъ и Ляхомъ, й Чехомъ, дондеже и до Рима пройде». Після поразок від степовиків кінця XI ст. Київська Русь знову зміцнила свої позиції на Півдні, відновила Посульську та Пороську оборонні лінії. Половецькі кочовища, які наблизились до кордонів Русі, перебазувалися вглиб Степу.

В часи правління Володимира Мономаха внутрішнє становище Київської Русі значно стабілізувалося. В системі заходів Мономаха, спрямованих на нормалізацію соціальної ситуації, винятково важливе місце посідало його законодавство. На нараді у с. Берестове був розроблений славнозвісний «Устав», або доповнення до юридичного кодексу «Руська Правда», який значно обмежував безконтрольну діяльність адміністрації, що спричинювала зубожіння жителів міст і сіл. Зміцнилися й міжнародні позиції Київської Русі. Особливо тісними стали відносини з Візантією.

Після смерті Мономаха київський стіл перейшов до рук його сина Мстислава (1125—1132 рр.). Його правління характеризувалося піднесенням авторитету великого князя, реальне старшинство якого визнавали всі давньоруські князі. Навіть полоцькі князі, завжди опозиційно настроєні до Києва, змушені були підкоритися. В Новгороді сидів син Мстислава Всеволод.

На міжнародній арені Мстислав продовжував політику батька щодо забезпечення недоторканості державних кордонів і захисту загальноруських інтересів. Великий князь і його воєводи здійснили успішні походи проти неспокійних сусідів Русі — половців, литви, чуді. З Візантією, де імператором був зять Мстислава Іоанн II Комнін, налагодилися дружні союзницькі відносини.

За роки князювання Мстислава, не ускладнені між князівськими усобицями, економічний і культурний розвиток Русі відбувався спокійно і по висхідній.