Сталінський терор в Україні

Сталінський терор в Україні

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Чернігівський державний технологічний університет

Кафедра гуманітарних наук

РЕФЕРАТ

з дисципліни : Історія України

на тему:

Сталінський терор в Україні

Виконав: студент гр. ЗФК

Перевірив: старший викладач Кобища В.І.

Чернігів 2009

Зміст

Вступ

Перші повоєнні роки

Відбудова промисловості та особливості відбудови сільського господарства

Політичні репресії

"Радянізація" Західної України

Рух Опору в західноукраїнських землях

Ліквідація Української греко-католицької церкви

Опір режимові: репресії і депортації

Висновок

Література

Вступ

Тоталітарний режим обвинувачував у всіх негараздах "ворогів народу", "агентів імперіалізму", жорстоко розправляючись з ними за надуманими обвинуваченнями. В 1929-1930 рр. сфабриковано справу СВУ (Спілки визволення України). Процес СВУ став сигналом до знищення Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). В 1931 році заарештовано М. Грушевського, а установи, якими він керував, розігнано. Пізніше вченого було вбито за завданням ДПУ.

У січні 1933 р. другим секретарем ЦК КП(б)У було призначено Павла Постишева. ДПУ республіки очолював Всеволод Балицький. Вони організували масовий терор. 7 липня, після засідання Попітбюро, скінчив життя самогубством старий більшовик Микола Скрипник. В листопаді 1933 р. Постишев похвалявся, що під його керівництвом лише з Наркомату освіти "вичистили" близько 300 вчених і письменників. Великого розгрому зазнала і наука.

Ще більше посилились репресії після вбивства в Ленінграді 1 грудня 1934 р. визначного діяча ВКП(б) першого секретаря обкому Сергія Кірова. Були запроваджені надзвичайні комісії Військової колегії Верховного Суду СРСР ("трійки").

В 1937-1938 рр. терор став всеохоплюючим і масовим. Саме в цей період нищівного удару зазнали військові кадри: були репресовані близько 40 тис. офіцерів Червоної Армії. Серед розстріляних — командуючі військами Київського та Харківського військових округів Йона Якір та Іван Дубовий, відомі воєначальники Б. Думенко, І. Гаркавий, Є. Ковтюх, І. Федько, В. Примаков, Д. Шмідт та ін.

Було ліквідовано майже всю верхівку ЦК КП(б)У і уряд УРСР, зокрема, страчений один з організаторів Компартії України Е. Квірінг, заарештований X. Раковський (розстріляний в 1941 р.), розстріляний голова Держплану України Юрій Коцюбинський (син відомого письменника). Не врятувалися й вірні прислужники Сталіна, організатори репресій попередніх років (С. Косіор, П. Постишев, В. Чубар, В. Балицький та ін.).

Сталінсько-Беріївська машина репресій обрушилась також на Україну і відразу після вигнання німецьких окупантів. З Криму в травні 1944 р. було виселено всіх кримських татар (всього понад 238 тис.), а також греків, вірменів і болгар. За офіційними даними, із західних областей УРСР на північ і схід СРСР було вивезено близько 200 тис. членів сімей оунівців. Багато із "спецпереселенців" померло під час перевезення від різних хвороб. Було репресовано багато колишніх військовополонених.

Отже, за період правління Сталіна на Україні проводилась ціла низка репресивних заходів.

Перші повоєнні роки

У процесі звільнення України від нацистських окупантів відновлювалися органи радянської влади, в тому числі каральні структури. Знову на повну потужність запрацювала тоталітарна репресивна машина, зокрема, в пошуках чергових "ворогів народу" серед тих, що опинилися на окупованій території. У західному регіоні відновлення радянської влади поєднувалося з так званими соціалістичними перетвореннями. Для реалізації цих завдань зі східних областей України та інших республік СРСР до середини 1946 р. в західні області було надіслано 86 тис. партійних, радянських, комсомольських активістів та працівників промисловості, сільського господарства, освіти тощо. В 1946 р. з 15,1 тис. номенклатурних посад в обкомах партії вихідці з місцевого населення посідали лише 1,8 тис., що становило 12,1%. Незначною була частка уродженців цих місць серед працівників радянських, комсомольських, профспілкових органів, керівників підприємств та установ.

Не бажаючи враховувати особливості регіону, приїжджі партійно - господарські активісти сліпо виконували вказівки партійних органів та безоглядно застосовували примус, репресії та терор, штучно розмежовували українців на "східняків" та "західняків". Вихідці з західних областей, а також ті, що перебували на окупованій території впродовж багатьох років, кваліфікувалися як політично неблагонадійні.

Відбудова промисловості та особливості відбудови сільського

господарства

У роки другої світової війни економіка України зазнала величезних втрат: було зруйновано 16,1 тис. промислових підриємств, у тому числі 599 заводів важкого і середнього машинобудування, 28 металургійної і 25 – коксохімічної промисловості, 882 шахти Донецького вугільного басейну та сотні підприємств іншої галузі.

Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90% працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання.

У результаті в 1950 р. важка промисловість перевершила, а легка — ледве досягла 80% довоєнного рівня. Україна знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.

У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР ухвалила "Закон про п'ятирічний план відбудови й розвитку народного господарства Української РСР на 1946-1950 рр".

З метою зміцнення фінансів (скорочення грошової маси, випущеної під час війни) у грудні 1947 р. було здійснено грошову реформу, її проводили конфіскаційними методами, що офіційно обгрунтовувалося необхідністю обмеження "спекулятивних грошових нагромаджень". Старі гроші, що перебували в обігу, обмінювалися на нові у співвідношенні 1:10. Вклади до 3 тис. крб. переоцінювалися карбованець за карбованець, від 3 тис. до 10 тис. — з розрахунку 3:2, а понад 10 тис. крб. — зменшувалися вполовину.

Усе ж промисловість України зростала досить швидкими темпами насамперед за рахунок легкої промисловості та безжального викачування коштів з сільського господарства, тобто з селянства.

У відбудову промисловості значним був внесок "табірної економіки": ще до війни вона стала потужною ділянкою народного господарства, заснованою на підневільній праці в'язнів. Кількість людей, які поповнювали ГУЛАГ і проходили "трудове перевихован-ня", неухильно зростала. У в'язницях, таборах, на засланні перебували мільйони невинних людей, серед них чимало українців, долю яких скалічила сталінщина. Крім того, в економіці СРСР масово використовувалась праця в!йськовополонених, яких на початку четвертої п'ятирічки було понад 1,8 млн.

В свою чергу відбудова сільського господарства проходила в надзвичайно складних умовах:

¨                скоротилися посівні площі, не вистачало робочих рук, техніки, коней;

¨                важким було становище селян: мізерна оплата праці, високі податки на підсобне господарство, селяни не мали паспортів, на них не розповсюджувалося пенсійне забезпечення, виплати по тимчасовій непрацездатності;

¨                ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод узимку 1946-1947 рр., від якого в Україні померло більше 800 тис. чоловік. Але головною причиною голоду стала не посуха, а позиція держави і комуністичної партії: непомірно високі плани хлібозаготівель не були зменшені, зерно і продукти тваринництва великими обсягами вивозилися за кордон.

Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми,
вони складали не більше 7% загального обсягу асигнувань.

Стосовно сільського господарства здійснювалася політика "ножиць цін". Державні заготівельні ціни залишилися на рівні 1928 р. хоча ціни на промислову продукцію зросли у 20 разів.

У результаті на кінець 1950 р. сільське господарство не досягло довоєнного рівня, про що свідчать такі дані: валове виробництво зерна становило 77%, врожайність зернових — 82% від рівня 1940 р.

Кліматичні умови 1946 р. в Україні були вкрай несприятливими. Навесні не зійшло 550 тис. га зернових культур, що становило п'яту частину посівних площ. Внаслідок посухи колгоспи зазнали чергових втрат, загинуло близько 350 тис. га посівів зернових. На вцілілих площах урожай зернових становив у середньому 3,8 ц/га, хоча в багатьох колгоспах навіть не досягав 1 ц/га. Такими ж низькими були врожаї картопі, овочів та інших культур, не менш скрутна ситуація склалася в тваринництві.

Але союзний уряд встановив для УкраТни завищений і нереальний план хлібозаготівель. Щоб виконати це завдання, колгоспників примушували працювати весь світловий день. Органи влади застосовували репресивні заходи: тисячі уповноважених наглядали за ходом хлібозаготівель, видачею зерна на трудодні тощо.

Внаслідок цього взимку 1946/47 рр. в Україні почався голод, який охопив більшість областей, крім західних, що спричинило масове поширення дистрофії, стрімке зростання смертності, а в окремих районах навіть канібалізм (було зареєстровано 54 випадки). За підрахунками фахівців, 1946-1947 рр. від голоду померло близько 800 тис. осіб, з них найбільше в Харківській, Запорізькій, Ворошиловоградській, Сталінській та Одеській областях.

А у західних областях проводилася примусова колективізація. Уже 1945 р. в регіоні налічувалося 177 колгоспів, більшість з яких була у Тернопільській, Чернівецькій та Ізмаїльській областях. Спочатку влада обмежувала міцні селянські господарства, а потім проводила "розкуркулення" з виселенням людей у віддалені регіони СРСР. Репресували і так званих середняків, які відмовлялися вступати в колгоспи. Лише за допомогою таких репресивних методів на середину 1951 р. було колективізовано 95% селянських господарств західного регіону України.

Політичні репресії

Для залякування суспільства, насамперед інтелігенції, сталінський режим проводив періодичні викривальні кампанії. У перші повоєнні роки вони втілилися, зокрема, у сумнозвісну "ждановщину".

3 1946 -1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК ВКП(б) А. Жданова почалася ідеологічна кампанія по "наведенню порядку" в галузі науки, культури і мистецтва.

Розгорнулася нищівна критика інститутів історії України та історії української літератури Академії Наук, творчих спілок, редакцій ряду газет і журналів. Здійснювалися кампанії проти видатних діячів української культури — письменників М. Рильського, В. Сосюри, Ю. Яновського, композитора В, Данькевича, кінорежисера О. Довженка та інших, яких звинувачували в "ідеологічних помилках" і "українському буржуазному націоналізмі".

Саме після постанов ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград" та про оперу В. Мураделі "Большая дружба" ЦК КП(б)У ухвалив низку розгромних постанов щодо діяльності творчої інтелігенції — "Про журнал сатири і гумору "Перець", "Про журнал "Вітчизна", "Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення" (1946), "Про політичні помилки та незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР", "Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали "Звезда" і "Ленинград" (1947), "Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з постановою ЦК ВКП(б) "Про оперу "Большая дружба" В. Мураделі'' (1948) та ін. Вістря усіх кампаній спрямовувалося на боротьбу з "українським буржуазним націоналізмом".

Партійні органи найбільш гостро критикували О. Довженка, М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка. Ще наприкінці війни на одному із засідань Політбюро ЦК ВКП(б) Й.Сталін вказав на "антиленінські помилки і націоналістичні перекручення" в кіноповісті О.Довженка "Україна в огні". Через кілька років виявлено "рецидиви націоналістичної ідеології" в поемі М. Рильського "Мандрівка в молодість", романі Ю. Яновського "Жива вода", повісті І. Сенченка "Його покоління". Названо "порочними" окремі твори Л. Первомайського, Ю. Смолича та інших письменників.

Буржуазною псевдонаукою 1948 р. оголошено генетику. У серпні-жовтні 1948 р. на різних зібраннях гостро критикували провідних учених-біологів, зокрема М. Холодного, Д. Третьякова, С. Гершензона, М. Гришка (Київ), І. Полякова, Л. Делоне, Є. Фінкельштейна (Харків), та ін. Учених змушували зрікатися своїх поглядів і переконань. У вищих навчальних закладах СРСР було звільнено з роботи 115 осіб, у тому числі 10 деканів, 65 завідувачів кафедр і ще 9 професорів, 23 доценти та 8 асистентів.

Ще одна наука потрактована як "ворожа" — кібернетика. Вона була фактично заборонена, що на тривалий час унеможливило дослідження у визначальній ділянці науково-технічного прогресу. Ідеологічних переслідувань зазнали українські фізіологи академік О. Богомолець, професори Р. Кавецький, Д. Воронцов, М. Сиротій, Ю. Спасокукоцький та ін. — за спроби захистити "метафізичні концепції" і "ревізувати матеріалістичне вчення І.Павлова".

Гостро критикувалися дослідницька і видавнича діяльність науковців Інституту української літератури імені Т.Шевченка за "помилки націоналістичного характеру", зокрема під час видання творів І. Котляревського, В. Стефаника, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, а також антології української класичної поезії, в яку «поряд з письменниками демократичного табору включили твори О Кониського, Олени Пчілки та інших письменників буржуазно націоналістичного табору».

Трагізм становища творця в радянському суспільстві полягав не тільки в тому, що його діяльність перебувала під жорстким контролем партійно-державних структур, а і у тому, що самі митці були знаряддям критики і розправи зі своїми побратимами. Безпідставно звинувачена І публічно спаплюжена творча інтелігенція, або, як її ще принизливо називали «гнила інтелігенція», змушена була писати листи-покаяння, клястися у відданості ідеалам правлячої комуністичної партії та радянській системі загалом.

Отже, українцям ще раз нагадали, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвитку їхньої національної культури.

"Радянізація" Західної України

У Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Основними напрямами перетворень були:

¨        насадження тоталітарного режиму, монополізація влади комуністичною партією. Чисельність комуністів зростала в основному за рахунок вихідців із Росії та Східної України. Чому? По-перше, західні українці не виявляли особливого інтересу до вступу в комуністичну партію. По-друге, радянська влада не довіряла місцевому населенню. Не тільки партійні органи, а й усі галузі народного господарства, освіта, наука, радянські, комсомольські, правоохоронні органи були насичені спеціалістами зі Східної України та інших республік СРСР. Унаслідок цього у жителів Західної України складалося враження, що територія знаходиться під чужоземним пануванням;

¨        утвердження комуністичної ідеології, боротьба проти так званого українського буржуазного націоналізму, приватно-власницької психології. Проти жителів Західної України розгорталися масові репресії, "ворожі елементи" депортувалися в східні райони СРСР.

У квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію "Вісла" - насильницьке виселення українців (140,6 тис.чол.) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалася мета: 1) асимілювати українців; 2) ліквідувати бази діяльності ОУН-УПА.

¨        здійснення форсованої і насильницької колективізації. 1950 рік став роком суцільної колективізації. Оскільки в Західній Україні переважало селянство, опір радянській владі набув всенародного характеру.

Таким чином за кілька років Західна Україна пройшла шлях Східної, повторивши всі соціалістичні реформи.

Рух Опору в західноукраїнських землях

Населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу очолювали дві сили: греко-католицька церква та ОУН-УПА.

Ліквідація Української греко - католицької церкви

У другій половині 40-х років ліквідовано Українську греко-католицьку церкву, яка відстоювала ідею національної державності і підтримувала рух опору. Уже в грудні 1944 р. під тиском влади делегація УГКЦ відвідала Московську патріархію, однак підсумки цієї поїздки не повністю задовольнили політичне керівництво держави. У квітні 1945 р. у Львові, Станіславі, Тернополі арештовано провідних представників греко-католицького духовенства — митрополита Й. Сліпого, єпископів М. Будку, М. Чарнецького, Г. Хомишина і І. Лятишевського, прелатів О. Ковальського і Л. Куницького, священиків В. Белея, Р. Білика, С. Сампару, Й. Труша, С. Веселовського.

28 травня 1945 р у Львові утворено Центральну ініціативну групу з воз’єднання греко-католицької церкви з православною.

Після арешту верхівки уніатського духовенства настала черга рядових священиків: найбільш непокірних вистежували і затримували. Розгорнулась широка пропагандистська кампанія, спрямована проти унії, на підтримку православ'я.

8 - 10 березня 1946 р в кафедральній церкві св. Юра у Львові собор греко-католицької церкви скасував ухвали Берестейського собору 1596 р. У соборі брали участь 216 делегатів, які представляли три єпархії, а також 19 мирян, що мали право дорадчого голосу. Документи засвідчують, що возз'єднатися з московською православною церквою відмовилися 590 священиків з яких 344 були арештовані і засуджені.

Влітку 1949 р. після вбивства єпископа Теодора Ромжі Мукачівська греко-католицька єпархія теж була "добровільно возз'єднана з Руською православною церквою. Греко-католиків остаточно поставлено поза законом, але репресована церква продовжувала діяти у підпіллі.

Водночас посилився наступ на православну церкву За 1948 р. в СРСР було закрито 118, 1949 р. — 443, першу половину 1950 р. — 188 церков і молитовних будинків. Починаючи з другої половини 1948 р., Рада в справах Руської православної церкви при Раді Міністрів СРСР провела більш жорсткі заходи щодо обмеження діяльності церкви і духовенства. Серед них: припинення служби за межами храмів, заборона хресних ходів, крім пасхальних, зняття з реєстрації церков, у яких через відсутність священика тривалий час не проводились служби, вилучення у релігійних общин колишніх громадських будівель тощо.

Опір режимові: репресії і депортації

Насильницьке встановлення радянської влади, яке супроводжувалося масовими репресіями, зумовило наростання національно-визвольного руху, насамперед у західному регіоні України. Уже в березні 1944 р. для ліквідації підпілля ОУН і знищення формувань УПА було скеровано війська НКВС-НКДБ та підрозділи Червоної армії. До кінця 1944 р. у Львівській, Ровенській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Волинській та Чернівецькій областях органи НКВС провели майже 6,5 тис бойових операцій в ході яких вбито 57405 і полонено 50387 осіб.

Після закінчення другої світової війни головне командування УПА поступово скорочувало кількість загонів, зокрема груп "Захід" та «Північ». 3 весни 1946 р. УПА змінила тактику, перейшовши до дій меншими підрозділами. За окремими загонами закріплювалась певна територія, що робило бойові одиниці рухливішими, менш вразливими. УПА використовувала методи партизанської війни — рейди, засідки, терористичні акти.

Навесні 1946 р в західний регіон відряджено нові оперативні групи працівників центрального апарату МВС СРСР, збільшено кількість винищувальних батальйонів та ухвалено довести їх особовий склад до 35 тис осіб. На початку 1947 р. боротьба з національним рухом перейшла у виключну компетенцію органів безпеки і майже 2 тис. винищувальних батальйонів, у яких налічувалось 35,1 тис бійців, було передано МДБ УРСР.

Відділи УПА діяли не тільки в Західній Україні, а і на Лемківщині, Надсянні, Холмщині, які входили до складу Польщі. Між тим ще 9 вересня 1944 р. уряд радянської України та Польський комітет національного визволення підписали договір "Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території України". Депортація здійснювалась примусовими методами і призвела до численних людських жертв. На території евакорайонів Польщі, тобто Люблінського та Краківського воєводств, па обліку перебувало майже 126 тис. українських родин, або 497682 особи, з яких евакуйовано в Україну 122,5 тис. родин, або 482109 осіб (це становило 97,2% родин, або 96,8% населення), їх розселили у різних регіонах в Україні, зокрема в західному — 80,3 тис. родин, або 322868 осіб.

Під час переселень українців на території Польщі, особливо в Лісківському, Перемишльському, Ярославському, Любачівському, Томашівському, Грубешівському повітах, активно діяли формування УПА і підпільні військові формування Армії крайової, що постійно перебували у протистоянні. Внаслідок нападів польських загонів постраждало мирне українське населення, в тому числі вбито понад 4,6 тис. осіб, пограбовано 2,2 тис. родин, спалено кількасот сіл тощо. В ході збройних сутичок чималих жертв зазнало також польське населення. Українсько-польські конфлікти в період війни — драматична сторінка в історії сусідніх народів. У квітні-липні 1947 р. відбувся завершальний етап депортації, що одержав назву акції "Вісла". Протягом трьох місяців за допомогою війська примусово виселено українців і членів змішаних українсько-польських родин з Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя до західних та північних регіонів Польщі. Це мотивувалося необхідністю розгрому угруповань УПА, але насправді йшлося про усунення українців зі споконвічних етнічних земель та їх асиміляцію у польському середовищі. Під час цієї операції було виселено 140,6 тис. осіб.

За тією ж угодою розпочалося переселення з України поляків. До 1 вересня 1946 р. з 305 226 родин, або 873 478 осіб, взятих на облік радянсько-польськими комітетами, було переселено 272 544 родини, або 789 982 особи. В ході евакуації вивезено 23143 коней, 60348 голів великої рогатої худоби, 6636 свиней, 17195 овець і кіз, а також 26327 знарядь для обробки землі, 767 сіялок, 3168 збиральних машин. Переселенці вивезли також 1,2 млн. ц продуктів, у тому числі — понад 690 тис. ц зернових. Тоді ж сталінський режим знищував і депортував у Сибір та інші регіони СРСР десятки тисяч членів сімей "оунівців" на спецпоселення. Уже влітку 1944 р. було виселено понад 17 тис. осіб, а до кінця року вбито 57,4 тис. та арештовано 51 тис. осіб. У жовтні 1947 р. з семи західних областей України було депортовано 26,3 тис. сімей, або 77791 особу. Найбільше українців тоді депортували з Львівської, Дрогобицької, Тернопільської областей, майно репресованих передали у державні органи. Серед виселених налічувалося 35,4 тис. жінок і 22,3 тис. дітей.

Крім того, було посилено наступ на формування УПА. Війська блокували великі території, на яких діяло збройне підпілля. У 1948-1949 рр. проти повстанців було кинуто чотири дивізії МДБ УРСР. Навесні 1950 р. в с. Білогорщі під Львовом загинув головнокомандувач УПА Роман Шухевич (Тарас Чупринка) Збройний опір режимові почав згасати. Органи радянської влади репресували не лише учасників боївок, а й членів їхніх родин. На 1 січня 1953 р. найбільше спецпоселенців з цієї категорії перебувало в Хабаровському, Красноярському краях, Кемеровській, Іркутській, Омській, Томській, Молотовській областях, у деяких автономних республіках Російської Федерації, у Казахській РСР.

Висновок

Таким чином, історичний розвиток України в 1945-1953 рр. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму.

Утвердився режим одноосібної влади Сталіна, культ його особи досяг апогею. Україна не мала ніяких прав на здійснення самостійної політики і незалежно від того, хто стояв на чолі владних структур України, усі вони слухняно проводили політику центру, а будь-які спроби відійти від цього курсу закінчувалися перестановкою кадрів або репресіями.

Всі негаразди в державі тоталітарний режим списував на так званих «ворогів народу» і в ті часи будь-яка людина могла потрапити під цю категорію громадян за надуманими обвинуваченнями, а це в свою чергу виливалося у масові репресії проти українського народу, у знищення великої кількості невинних людей.

Література

1. Історія України / За ред. Ю. Сливка; Вид. 4-те. –Львів: Світ, 2003. – 520 с. з іл..

2. Світлична В.В. Історія України: Навч. посіб. / За ред Ю. М. Алексєєва. 3-е вид. – К.: Каравела, 2005. 408 с.

3. Історія України ХХ століття: - Торба, К.: Хрещатик, 1997 р., - 64 с.