То землиця рідна

То землиця рідна

ТО ЗЕМЛИЦЯ РІДНА

Розвідка опрацьована

Богданом А. Комарницьким,

смт. Бориня, Турківського району

ТО ЗЕМЛИЦЯ РІДНА

“Не маю іншої домівки, як ліс і гори навкруги…”

,,Нарід, що забуває минуле, ніколи не буде нацією” А. Шептицький

Вийду на вершину, подивлюсь навколо

Боже, Ти мій, Боже! Як навкруг чудово!

Хочеться бувати знову тут і знову:

То землиця рідна, отча тут хатина,

Край коханий, милий - рідна Україна.

О. Комарницький, гербу Сас (с. Гусне)

Близько двох тисяч років тому римляни контролювали більшу частину Європи. Вони збудували могутню імперію, яка, з центром у сучасній Італії, охоплювала ще й частину Африки та Азії. Римька імперія принесла з собою мир та єдність, проте коли вона занепала у 475 році, Європу поглинув період хаосу та нестабільності, що характеризувався запеклою боротьбою за владу.

Карл Великий, король франків, зібрав загін елітних воїнів, відомих як паладини, спочатку для того, щоб захищати себе, і врешті з їх допомогою він збудував могутню імперію, територія якої простягалася від південної Італії аж до північної Німеччини і проіснувала майже 50 років.

Замість звичних нагород у вигляді грошей, дорогоцінної зброї та обладунку, Карл Великий дарував їм землю. Натомість вони мали присягтися бути готовими до бою в разі потреби та зберігати відданість королю до смерті. Так розпочиналася епоха лицарства

Цей звичай згодом став популярним і його перейняли інші королі та лорди по всій Європі впродовж багатьох століть.

Лицарі вели війни в інтересах короля та держави, в ім’я віри та для захисту власних земель і замків.

У ці часи , кожна людина мала власне місце у суспільстві, де верхівкою були королі та знать, а низи представляли люди, що працювали на землі – селяни. Більшість представників знаті, включно з королем, були лицарями. Король мав найбільше влади. Він був власником усіх земель, за винятком тих, що належали церкві, проте не міг особисто контролювати все до останнього клаптика. Тому він передавав великі території під контроль наймогутнішим лицарям країни. За що вони зобов’язувались надавати лицарів, що воювали під проводом короля певну кількість днів на рік.

Ці лицарі розділяли свої маєтки на менші частини (угіддя). Їх вони передавали під керівництво дрібніших лицарів, які також присягали воювати разом з королем, якщо виникала потреба.

Лицарі брали орендну плату з усіх селян, що жили та працювали на їхніх землях. Останні розраховувалися товарами, роботою або грошима, якщо, звичайно, мали їх. Лицарі також вимагали вірності. Натомість, вони обіцяли захищати своїх селян у разі нападу ворожих солдатів. Селяни повністю залежали від свого лицаря.

Не всі лицарі мали власні маєтки. На всіх би просто не вистачило землі. Ті, хто лишився без наділу, змушені були шукати інші шляхи для заробітку. Деякі лицарі збирали податки з місцевих торговців або брали гроші за користування певними дорогами. Решта безземельного лицарства воювала за гроші на стороні того, хто заплатить найбільше. Заможним та непокірним лицарям це давало можливість створювати власні армії та вести війни один проти одного, та навіть проти короля.

Спочатку королі обирали лицарів з-поміж найхоробріших та найвідданіших у бою. Основними якостями лицаря вважалися: вірність, честь та чемність. Слідом за ними йшли героїзм, відвага, віра і покора. Всі ці якості вважалися ,,шляхетними”. Починаючи з 12 ст., все більше лицарів виходили виключно із лицарських родин і, зрештою, такі родини почали також називатися ,,шляхетними”.

Слово шляхта (з давньонімецьк. Slaht – рід, порода) - лицарі, основним заняттям яких була військова служба, за що їм надавались певні пільги та привілеї. (Прототип сьогоднішніх елітних професійних військових, яким надавались та надаються певні пільги).

Українська шляхта, як суспільний стан, в т.ч. Драго-Саси та інші геральдичні роди, по своєму суспільному статусу, відповідала польській, німецькій, французькій, австрійській та інш. шляхті.

Але, навіть, якщо ви могли стати лицарем за правом народження, від вас все одно чекали шляхетного поводження. В ідеалі лицар мав захищати жінок, бути милосердним до ворожого лицаря у бою та жити за законами Церкви. Такі якості вважалися лицарськими.

Хоча з плином часу змінювались форми лицарства та завжди залишалась ідея лицарства, основні лицарські якості, які звались шляхетністю.

Вірність та честь були основою лицарства. Всі лицарі присягали на вірність своєму лордові та королю. Ніщо не могло виправдати віроломство, навіть, якщо вірність призводила до загибелі. Бути ,,людиною честі” означало бути чесним, ніколи не порушувати обіцянок і ніколи не робити такого, що могло б знеславити родинне ім’я. Тому для лицаря це було питанням честі дотримуватися всіх клятв на вірність, які він давав.

Під чемністю розуміли гарні манери та вміння правильно одягатися та поводитися. Для лицаря це також означало вміти контролювати себе у битві. Наприклад, він мав дозволити противнику встати, якщо той перечіпався, а потім продовжити бій, а не вбивати його, користуючись нагодою. Лицарі повинні були шанобливо ставитися до леді та лицарів, вищих за рангом і проявляти щедрість.

Деякі ознаки лицарства мали практичне застосування. Лицарі повинні були не тільки вправно володіти зброєю, але йти на шалений ризик і продовжувати бій в абсолютно виснаженому стані. Доблестю називали майстерність та мужність під час битви. Відвага вимагала самодисципліни і фізичної та психічної сміливості. Відважний воїн продовжував свій путь, незважаючи на те, якими жахливими могли бути обставини.

Віра в Бога була невід’ємною частиною лицарства. Релігійні переконання повинні були супроводжувати лицаря в усіх його діях та бути джерелом наснаги у складних ситуаціях. Покора йшла зовсім поруч з вірою. Покірний лицар вірив, що всі його досягнення були не лише його власними, а подарованими від Бога. Тому результат битви розглядався, як Божа воля. Лицарі не повинні були занадто гордитися своїми здібностями, або бути надто впевненими у битві.

Лицарі були хоробрими, вірними та милостивими. Вони захищали слабких та безстрашно воювали з ворогами. Кодекс поведінки, за яким лицарі мали жити, називався лицарським кодексом честі. Хоча лицарі дуже часто не поводилися згідно кодексу, він все одно був дуже важливою складовою образу лицаря.

Коли не було війни лицарі проводили багато часу на тренуваннях, вдосконалюючи бойову майстерність. Багатьом з них доводилось охороняти маєток старшого лицаря певну кількість днів на рік. Коли лицарі не були зайняті щоденними клопотами про власний маєток, вони знаходили безліч цікавіших занять: тренування молодих; бенкети та розваги; полювання; турніри.

Укомплектований лицарський обладунок захищав у битві. Але він же і не дозволяв відрізнити ворога від свого у гущавині битви. Жахливо коли воїни однієї армії помилково вбивали один одного в бою. Тому з початку 11 ст. лицарі починають зображати на своїх щитах виразні та яскраві знаки і символи, щоб ідентифікувати один одного. Такі знаки почали називатися гербами.

Спочатку герб зображували на щиті лицаря. Але дуже часто щит міг бути пошкоджений у битві. Тому лицарі почали розташовувати герби і на інших частинах свого обладунку. З кінця 12 ст. , щоб полегшити впізнавання, поверх обладунку лицарі почали носити туніки з тканини. На них також зображалися герби. Під кінець 14ст. на шоломи навіть кріпилися гребні, що мали колір лицарського герба.

Дуже часто герби з поля битви проникали у повсякденне життя. Скоро все, від меблів до стін будинків, було прикрашене ними. Лицарі мали печатки з власними гербами. Вони використовували їх, щоб затверджувати офіційні документи. Герб завжди був привілеєм. За негідну поведінку лицаря могли позбавити честі носити його. У лицаря, засудженого за зраду, конфісковували герб, а його щит підвішували догори низом на знак публічної зневаги.

У середні віки ставлення до релігії було дуже серйозним.

Звичайні лицарі присягали на вірність королю та носили зверху на обладунку родинні герби.

Хрестоносці – найголовніші лицарі християнства. Вони присягали на вірність Богу, а не королю, та зображували в себе на одязі хрест. Деякі хрестоносці, такі як тамплієри та госпітальєри, навіть приймали постриг і давали клятву боротися за віру.

Хрестоносців церква посилала воювати у релігійних війнах проти її ворогів. Вісім найбільших Хрестових Походів велися проти мусульман на Близькому Сході. Кожна з сторін боролася за контроль на території, що називалася Святою Землею. На Святій Землі розташований Єрусалим, місто – надзвичайно важливе для церкви, адже там жив і помер Ісус Христос. Упродовж століть християни вирушали у подорожі, щоб помолитися там.

Близько 1040 року турки-сельджуки, нове плем’я мусульманських правителів, здобули владу у Святій Землі. Вони жорстоко поводилися з християнами. Європейські правителі та церковники почали непокоїтися через сельджуків, побоючись, що ті могли розпочати наступ і на територію Європи. У 1095 році Папа Римський закликав християнських лицарів всієї Європи вирушити у Христовий Похід та звільнити Єрусалим від мусульман.

Папа Римський лише заохочував лицарів іти у Святу Землю. Дуже скоро звичайні люди самі перейнялися цією ідеєю. І в 1096 році тисячі чоловіків, жінок і навіть дітей, некерованим натовпом вирушили у Святу Землю. Цей похід отримав назву ,,Похід Народів”. Багато людей померло по дорозі від хвороб, або було вбито сельджуками у сутичках, решта створювала хаос, грабуючи та знищуючи все, що траплялося на шляху. Практично нікому з учасників походу не вдалося дістатися Святої Землі.

Наприкінці 1096 року до Святої Землі вирушила набагато краще організована група армій – понад 30 000 лицарів та солдатів. Проте не всі йшли в ім’я священної мети. Лицарі, що вирушили в похід, звільнялися королями від податків, та розраховували на церковний захист своїх земель. Як винагороду їм також обіцяли землі та багатства. Незалежно від причин, які штовхали людей на участь у ньому, компанія виявилася успішною. У 1099-му лицарі захопили Єрусалим та навколишні землі. Але у 1178-му місто знову опинилося в руках мусульман.

Незважаючи на сім наступних Хрестових Походів, Єрусалим так і не було відвойовано назад.

Контури роду Драго-Сасів

У складі цих бойових дружин були також лицарі гербу Драго-Сас. Історія цього роду є невід’ємною частиною української історії, особливо історії Галичини та Турківщини зокрема

Часто загадкові таємниці в нашій історії тому і лишаються загадковими, що це були заборонені теми. Бувало, що професійні історики вивчали і далі вивчають долі чужоземних племен, проминаючи становлення окремих верств свого народу, але народна пам’ять цупко тримає в собі своє далеке минуле…

Рід гербу Драго-Сас – це давній слов’янський рід (білі хорвати), який під тиском обставин змушений був переселятися з центральної та західної України, щоб через багато віків знову повернутися до своєї прабатьківщини

Протягом лише цього століття виявлено багато археологічних свідчень про Україну, як колиску народів європейського суходолу. Усе переконливіше звучить твердження про те, що мандрівка народів-колонізаторів відбулась з української території, а не навпаки.

Саме з території теперішньої України, в 5ст. розпочалось велике слов’янське розселення. А вже протягом 6 ст., слов’яни проникли в Карпати, освоїли територію Словаччини, Моравії, Чехії, зайняли Угорську низовину, з’явились у Саксонії, Баварії та Австрії.

Рух слов’ян на захід стає інтенсивнішим у 8-10 ст; коли вони перейшли Одру і рухались на захід до Лаби і за Лабу (Ельбу), поки не наштовхнулися на потужну протидію германських племен.

У 9ст. чехи, зличани, хорвати, морави, лужичани та інші слов’янські племена створюють могутнє Велико-Моравське князівство, де на початку панує східноцерковний обряд, використовується слов’янське письмо, створене солунськими братами Кирилом та Мефодієм. Після смерті братів (Кирила – 869р. та Мефодія у 885р.) римський папа забороняє службу Божу слов’янською мовою і оголошує анафему слов’янським богослужебним книгам. Згодом у Чехії, Моравії і Лужиці входить у вжиток латинське письмо.

Ще у 12 ст. німецький історик Гельмгольд у свїй фундаментальній праці ,,Хроніка слов’ян;, зазначав, що всі слов’янські землі, лежать на схід і південний схід від Данії і починаються відразу ж за Лабою (Ельбою).

У 1657р. Б. Хмельницький, підписуючи таємну угоду з шведами, сказав, що після спільної перемоги, Україна повинна бути всюди, де розмовляють українською мовою, аж до Ельби.

Проф. Василь М. Багрінець пише: ,,Три України (,,Украйни”), що зберегли до цього часу свої назви: Дніпровська (земля українських козаків), Дунайська (земля стародавніх карнів, нинішній австрійський Украйн) і Полабська (,,Ельбська” – земля стародавніх укрів, сучасний пруський Уккермарк), - повинні вважатися споконвічними краями чистого венедослов’янського світу, що становив один із трьох первинних шарів європейського народонаселення”.

Предки слов’янського роду гербу Драго-Сас тому і звуться Сасами, що прийшли із Саксонії, колись слов’янської, а тепер германізованої області в Німеччині.

Термін ,,драга” означав частину постійної княжої бойової дружини зі своїм провідником. Така бойова одиниця безвідмовно виконувала розпорядження провідника, але вся слава спадала виключно провідникові, іменем якого називаються всі, хто йому підпорядкований. Якщо перший енергійний організатор бойових дружин зі слов’янського роду Драгів став провідником ,,драги” у Саській землі, то це і призвело до утворення остаточної назви Драго-Саси.

З Саксонії Драго-Саси пішли в хрестовий похід, а потім були на Уграх (в Угорщині).

Король Угорський, Андраш II, запросив драго-сасівських лицарів з Саксонії, для боротьби проти половців. Завдяки військовому хисту, представники українського населення мали право переселятися, як звичайні колоністи в межах Угорського королівства. Вони були звільнені від податків протягом 10р., а надалі платили дев’яту частину з господарського прибутку.

Під тиском місцевого і прибулого в Угорщину лицарства, король Андраш II, видає ,,Золоту буллу”, яка обмежувала панування знаті, захищала і розширювала права лицарів і колоністів, їхні землеволодіння, запроваджувала щорічні лицарські зібрання, як це було в Саксоні.

У селах та містах Закарпаття, яке тоді входило в склад Угорщини, Драго-Саси поселялись впродовж 12-15ст.. і вже на початку 13ст., кількість запрошених призвела до зміни назв деяких поселень: м. Лампергаз стало називатись Ламперсас, а з 1507р. – Берегсас.(м. Берегово).

шляхта лицар герб сас

Початки Київської держави

Терміном Україна називалась земля, украяна нашими предками силою меча. Звідси і примовка: ,,У нас Україна – треба собі самому хліба украяти”. Вважається, що назва Україна походить з тих часів, коли слов’яни, розселяючись, мусили мечем украяти собі землю і збройно боронити її від напасників. Ця назва мала соборне значення і об’єднувала всі слов’янські племена даної території. Тому вони, крім племінних, мали спільну вживану в літописах назву україняни, яку потіснила неслов’янська назва Русь.

Найновіші дослідження показують, що назва Україна насправді набагато давніша, ще дослов’янська і має інше значення. Позитивним є те, що теперішні розвідки відносно назви Україна, розвінчали пануючу ,,окраїно-пограничну” версію, яка поступово утверджується в самосвідомості українського народу.

З-поміж усіх українських міст найбільшим і славнішим був Київ. Здавна, з непамятних часів, ще коли люди не знали заліза або міді, тут жило багато людей. А це тому передусім, що тут сходилися дві великі ріки: Дніпро і Десна. Над рікою легше було прогодуватися чи рибою, чи звіриною. Рікою їздили люди, куди треба, - сухих доріг тоді було небагато, і ними їздити не так було легко й безпечно. Тому й за українських часів під Києвом були найбільші оселі, найбільше людей багатих, торговельних. Сюди найбільше приїздили купці з чужих країв з усяким товаром.

Цим багатим і торговельним людям треба було охорони; були сусіди ласі на їх товари й багатство, і при нагоді раді були пограбувати їхнє добро, чи в дорозі, чи в самім Києві, якщо не було доброї сторожі. Тому ці київські люди, особливо значніші, звані боярами, здавна почали держати собі для охорони людей сильних, відважних, воєнних. Далі все більше, і з часом так зібралося чималеньке військо в Києві, що боронило місто від сусідів та ходило з купцями, як вони везли свої товари в чужий край, а старшим над військом був київський князь.

З часом життя мінялося. Князь Володимир охрестився і казав хреститись людям в Києві, а потім і по інших городах.

Хоча Приазовська Русь, як свідчить константинопольський патріарх Фотій (867р.), прийняла християнство раніше, ще в 9 ст., звідки, судячи по всьому, руси-християни проторували йому дорогу на Подніпров’я задовго до хрещення киян Володимиром Великим.

Духовенство, священики почали навчати людей, що гріх сваритись, грабити, убивати; наказували жити по-християнськи.

Задля державного життя заведення християнства мало ту вагу, що ця нова віра заводилась від князя, від правительства, і духовенство дивилося на правительство, як на свою поміч і охорону, стояло на стороні князів, навчало людей коритись князеві і шанувати його.

З християнством з Греції та Болгарії прийшли до нас наука , освіта, книги. Тому ота нова церква, освіта, наука зв’язували сильним внутрішнім зв’язком землі Київської держави.

Київське військо, не тільки боронило свою околицю від ворогів, але й само нападало на сусідні землі, віддячуючи за їх напади або просто шукаючи здобичі.

В ті часи в Європі зазнавало змін суспільне життя, відповідно змінювалась і армія, яка воювала вже зовсім по-іншому. Багато військових лідерів надавали перевагу добре тренованим професійним найманим солдатам.

В ті віки постійно точилися війни, які могли тривати десятиліттями. Але, якщо війна не велася вдома, лицарі відправлялися воювати на чужі землі, як для заробітку так і для здобуття цінного досвіду на полі битви та підтримки своєї бойової майстерності, а також для зміни місця поселення.

Київським князям та боярам дуже в пригоді стало, що в тім часі до нас сунуло багато воєнних людей з північних німецьких країв, найбільше з теперішньої Швеції. Вони шукали заробітку і здобичі на чужих сторонах, і ставали до служби київським князям. За перших князів було їх так багато в київській дружині, що з того потім постала думка, що вся Київська держава пішла від них. Звались вони у нас варягами, були це добрі вояки, сміливі та охочі.

При кінці 9ст. ( 900 літ по Різдві Христовім) вже багато земель Києва належало Київським князям і дань давали землі аж під теперішній Петербург та Москву. Держава сягала тоді від гір Кавкасійських (Карпатських) до Кавказу, а на півночі до Волги, до великих озер, що недалеко Петербурга.

Так склалась держава Київська або Руська: Київський край звався руським краєм, Руссю. Київські князі теж звались руськими, київська дружина – русинами, і ті землі, що вона з князями до Києва прилучала – починались теж зватися руськими, Руссю.

Хоч як твердить проф. Василь М. Багринець, українці тільки певний період своєї історії називались русами, русичами, русинами. Він доводить, що назва Україна вживалася набагато раніше, ще з часів трипільської епохи.

Історія розпорядилася так, що назва Русь протрималась в Україні не дуже й довго, за винятком її західного регіону, куди вона прийшла пізніше. Через кілька століть вона помандрувала далі, цього разу на північний схід, в дещо зміненій формі стала назвою держави Петра1.

Початком занепаду Київської Русі стало нерозуміння князями, що держава – то не поле, яке батько розділяє між дітей, що то не власність його, а річ громадська, публічна. І саме поділ князем Ярославом Київської держави між своїми синами і призвів до її розпаду.

Галицько-Волинське князівство

Саме та частина України, де витворилася держава, де найбільше розвинулось життя громадське, культурне, освіта, письменство і мистецтво, руйнувалася й пустіла. Київ хилився все більше. Люди мандрували звідси в затишні краї на захід на Волинь і Галичину. Теребили ліси, розробляли пущі, закладали собі оселі, називаючи часто назвами українських осель і городів. Виростали тут нові волості і князівства. В цих землях зложилася нова політична сила. Вона хоч і не об’єднала цілої України, але все-таки нехай для західної України продовжила самостійне державне життя.

Галицько-Волинська держава була створена князем Романом, коли він об’єднав Галицьке і Володимиро-Волинське князівство. Це державне формування увібрало землі над Сяном і Вислоком та над Дністром і Прутом, тобто землі у межах сьогоднішніх Галичини і Буковини із незаселеними на той час Кавкасійськими тобто Угорськими горами (Карпатами, в т.ч. і територія теперішньої Турківщини ).

З часом Київ вже стояв у повній залежності від Галицько-Волинського князівства, яке формувалось серед тих неустанних війн, змов й інтриг, у вічній тривозі і небезпеці.

На цій території виростали і розбудовувались міста та поселення. Галичина розвиває торговельні зв’язки зі своїми найближчими сусідами Угорщиною і Польщею, а також з окремими містами Західної Європи. Особливо тісними стають військові та політичні контакти Галичини з Угорщиною.

Найбільш відомі торгівельні та військові шляхи з Галичини в Угорщину:

через с. Тиліч, Криницької гміни, Новосондецького воєводства, РП;

перевал Дукля у Карпатах, на кордоні між Польщею та Словаччиною;

через перевал Присліп у Східних Карпатах у Марамуришському повіті Словаччини;

Перемешель - вздовж р. Сян - Ужанський перевал;

А також шлях: Галич – Синевицьке - Верецький перевал (Нижні Ворота).

Угорський шлях: Ст. Самбір – Явора - Круг Городище – Ільник - Бориня (Штуківець) - Комарники - В. Висоцьке - Нижні Ворота;

Постійно відбиваючись від зазіхань сусідів на галицький престол, потреба в охороні торговельних шляхів, зміцнення галицького пограниччя, недовіра до своїх бояр – дружинників, вороже налаштованих один до одного, а також те, що земельна аристократія вступала в дружину в малій кількості - все це змушувало галицьких князів утримувати добре вишколене і чисельне військо, поновлювати його склад за рахунок входження чужих лицарів, сподіваючись від них більшої вірності та послуху, шукати відповідних захисників, здатних перебувати у постійній небезпеці пограниччя.

Для цього найбільше підходили ,,одноплемінні і одновірні» русинські колоністи і сасівські лицарі з Угорщини

Стосовно одного з перших відомих знайомств Драго-Сасів з Галичиною, то «Галицько-Волинський літопис» зазначає, що у 1216 р. десятирічний князь Данило перебував при дворі угорського короля Андраша, до якого прибули галицькі бояри з просьбою: «Дай нам отчича (молодого Данила), щоб з ним прогнати Ігоревичів з Галича».

Король задовільнив просьбу галичан, пославши з ними військо одноплемінне і одновірне галичанам під проводом великого дворецького Пота з воєводами.

,,Рід Драго-Сасів прибув на Русь Галицьку. Належить він до родів геральдичних… Основним тереном перебування роду є Галицька Русь і Литва. Герб роду знаходиться в “Клейнотах Длугоша” у яких зазначено, що цей рід із гір і лісів Руської провінції, займав гірські полонини, князівського походження, мужі прості, правдиві, вправні, хоробрі, мужні, посад не випрошують, але посадові за кров’ю”.

,,Драго-Саси прибули на службу до руського князя Данила Галицького, а пізніше до його сина Лева. Осівши у Руській землі, завели сімї та в різних родах тим гербом послуговувалися, мали свої печатки і самого Гуйда батьком звали”. (хроніка 1584р. авт. Б. Папроцький).

І далі хроністи підкреслюючи, говорять, що «… великий числом загін лицарів з проводом… вливається у ряди його (князя) дружини», або «…прибула численна громада лицарів-бойовиків, які печатувалися гербом Сас», чи, як подає В. Стрепа, «граф Гуйд… з немалим військом прибув до руського княжича».

В хроніці р.1584 також уточнюється, що близько 1236 р. до князя Данила прибув на службу комес Гуйд з власною хоругвою лицарів. В обох випадках прибульці мали герб із жовтим півмісяцем ріжками догори та двома жовтими зірками над ним, і стрілою зі скерованим догори вістрям. Усі елементи герба розміщені на блакитному полі. (За участь у хрестових походах Драго-Саси набули право на доповнення свого герба ,,покореним” півмісяцем).

Провідник, за заслуги перед князем (королем), або заплативши певну суму грошей, мав право (грамоту) заснувати село у встановлених межах. В середньому це становило 20 господарств із наділом 60 ланів.

Простору було досить і люди осідали зрідка, хуторами. Кожен рід осідав окремо і жив осібно. Роди творили дворища і складалися з сімей кровно пов’язаних родичів. Дворища з спільними коренями утворювали громаду (хутір, село).

Новозапрошених поселяли на досить вигідних для них соціально-економічних умовах.

Осілі в Галичині Драго-Саси послуговувалися принесеним ними правом, укладеним Енріке фон Репковим Сас, яке в Галичині називали саським (зведення законів “Саксонське зерцало”). За цим правом провіднику надавався земельний наділ, забезпечувалося місцеве самоурядовання. Землі обкладалися невеликим податком при обовязковому відбуванні військової служби. Драго-Саси підпорядковувалися безпосередньо князеві (королю), мали право розвивати торгівлю та різні підприємства.

Назви «пан», «пані», «пани» також були занесені в Галичину драго-сасівськими лицарями. Згідно із тлумаченням греків і слов’ян «Пан», це той, хто всім володіє. І саме тому «Пан» по слов’янськи означає ,,великий господар» (maior dominus)… Усі господарі називаються «Пани», а вожді війська називаються ,,воєводи». Тому так від «Пан» названі паннонці… Від тих паннонців народились три брати, сини Пана, із яких один мав імя Лех, другий – Рус, третій – Чех… Ці троє, множачись у роді, володіли трьома королівствами: лехитів, русів і чехів, званих також богемцями, і на цей час володіють і в майбутньому будуть володіти, як довго на це буде воля Божа.

За князювання Данила Р. Галицького в Галичині з’являються перші сасівські села-гнізда, які розтягнулися, у першу чергу, по південно-східному пограниччю Галичини з Османською імперією та на західному - з Польщею:

Привертають також увагу назви сіл, що розташовувались і які існують по сьогоднішній день, на землях, по яких проходили вищезгадані кордони Галицького князівства:

-   Яблунів, Яворів (Косівщина.); Турка, Ясінка, Слобода (Коломия); Яблунька; Міжгіря; Дзвиняче; Спас; Грушів – всі на Івано-Франківщині.

-   Завадівка, Бенева, Росохач, Кривка – всі на Тернопільщині;

-   с.Висоцьке – Волинь; Явора; Верхні та Нижні Комарники - (Нині РП).

-   Старе село, Бориня (Бориничі від нащадків Борина, саме там де річка Стрий впадає в Дністер) – Жидачівський р-н, Львівської обл.

А також:

-   сс..Розтока, Вільховата, Турочки, Присліп, Задільське, Завадка, Гусний, Івашковець, Заріччя, Ільниця і інш. – Закарпатська обл.. – територія з якої розпочалось переселення Сасівських родин до Галичини.

Якщо взяти назви сіл в областях України, які не входили до складу Галицько-Волинського князівства, то ми не знайдемо практично жодної подібної назви населених пунктів, які існують на Турківщині.

У 14ст. в Галичині, вже нараховувалось понад 500 сасівських сіл-гнізд.

Заселення тривало нерівномірно: швидше і густіше заселювались території вздовж торгових шляхів, а менш інтесивно віддалені від них гірські терени. Місце поселення визначала князівська адміністрація.

Кордон з Польщею проходив по лінії – Смольнік (Боберка) – Сянок - Коросно (Кросно) - Переворськ.

З Угорщиною: Лаврів – Синевицьке (Боберка – Лімна – Розлуч – вздовж р. Стрий – Синевицьке (Сколівщина). До 1280р.

Поселяли сасів в основному у свіжоутворене або давнє прикордоння.

За князювання Лева Д. Галицького(1264 –1301рр.) до Галичини було приєднано:

- в 1292р. від Польщі Люблінщину з кордоном по р. Сян. .

- в 1280р. від Угорщини Закарпаття з мм. Мукачів, Ужгород, з кордоном по р. Тиса. (В т.ч. незаселену, на на той час, територію теперішньої Турківщини);

Так далеко кордони України ще ніколи не заходили З цього часу значно активізувався переселенський рух сасівських родин саме на ці землі.

Виконання військових зобов’язань, розширення шлюбних зв’язків, та спроби поліпшення свого побуту, змушували і водночас сприяли розселенню сасівських родин поза межі родинних гнізд та створенню нових “сіл-гнізд,” як за княжих, так і в пізніші часи.

Скоріш за все, саме в цей час (1280 – 1320рр.), розпочинається заселення території теперішньоі Турківщини, яка відійшла до Галицько-Волинського князівства.

Після 1280р., свіжих прибульців (драго-сасів), осаджують по р. Дністер та р. Стрий: Зудачів (Жидачів) … - Явора, Турка (Круг Городище), Ільник, Комарники, Висоцьке, в першу чергу вздовж водного торгового шляху, який носив назву Руський путь.

Руський тому, що йшов з північного побережжя Руського моря (Чорного), долиною рр. Дністер, Стрий, з грецьких городів-колоній. Найславніша з яких, була Ольвія. Грецькі купці їздили зі своїми товарами далеко в чужі краї, і тому різні їх вироби в т.ч. гроші, вироби з золота, срібла, мідь, бронзу, знаходимо в основному по більших торговельних дорогах. (1889р. в с. Комарники - 12 бронзових мечів вигот. в 1200-1000рр. до н.е.; 100 римськ. монет вигот. в 1-2ст. н.е. – знайдено в с.Штуківець, Бориня, ін.).

Торгові каравани по шляхах супроводжували спеціальні військові дружини.

І хоча в 1320р. Закарпаття знову відійшло до Угорщини, кордон проходив вже не по лінії Боберка - Лімна - Синевицьке, а по головному вододільному хребту Карпат (Ужанський – Верецький – Лавочненський перевали).

Як бачимо, що перші князівські поселення, а саме сасівські села-гнізда, засновані Левом Д. Галицьким: Висоцьке, Комарники, Ільник, Турка (Круг Городище), Явора, вже ,,…розташовувались в Руській землі позаугорським кордоном…”

Давній польський історик Ян Длугош стверджує, що князь Лев на самому верху г. Пікуй поставив кам’яний стовп з руським написом, який значив межу його володінь.

Вищеназванні поселення теперішньої Турківщини можна віднести до найстародавнішніх княжих поселень.

Хоча у “Галицько-Волинському літописі”, згадується, що ,,рішуча битва відбулась в 1245р. під м. Ярославом, між Ростиславовим військом та військом братів Данила і Василька. До війська братів входила Володимирська дружина з тисяцьким Демяном; воїни з Берестя, які перейшли до Данила; драго-сасівські лицарі; сини ще вірних князю Роману бояр: Кормильчич, боярин з Корелич; Самбор, боярин з Купнович і Ломни(Лімна); Мелоніг із Бобрики(Боберка); Юра Коливанович та інші. Перемогу здобули Данило і Василько…”

І, як бачимо, що ще в1245р. згадуються сс. Ломна, Бобрика (Лімна, Боберка). Можемо також припускати, що в цей час також вже могли існувати поселення на місці теперішніх сс. Ісаї, Ясінка, Свидник, Ластівка – вздовж р. Стрий - кордону Галичини з Угорщиною до 1280р.

Скоріш за все, що це були оборонні поселення з дворищами-хуторами, в яких жили смоляки – люди, які захищали підходи до кордону – бої, воїни. Біля цих поселень стояли дерев’яні вежі на яких, в разі небезпеки, смоляки запалювали сигнальні вогні, даючи знати про наближення ворога, (г. Магура-Лімнянська).

Городище стояло в Спасі, поблизу Ст. Самбора (засн. раніше 1070р.)

Круг Городище (Турка), засноване скоріш за все, після 1280 р., коли територія теперішньої Турківщини, відійшла до Галицького князівства і мало вигляд городища, в якому проживали воїни, які охороняли частину торгового шляху та пограниччя.

Городище – це притулок, або “Велика вежа”, (зазвичай в три поверхи) яка розташовувалося на вершині пагорба, обнесеного чистоколом (парканом) із загострених паль, стовпців, висотою в 2,5 метрів. В городищі також були опорядковані стійла, збудовані майстерні , палата вартових, церковна каплиця ін.

Біля городища розташовувались родові дворища, які утворювали поселення. В Турці – це можливо Ст. Село, Ровінь. На Ровені ще до сьогодні зберігся тип дворища Тисовських, Анничів – правда вже з пізніших часів.

Як правило городища зводились за дуже короткий час. Варта охороняла замок, перебуваючи на цьому підвищені та уважно стежила за сигнальними вогнями, що надходили із сіл.

Скоріш за все, саме в період з 1280 по 1320рр., з’явились укріплення навколо г. Козакова Поляна, біля с. Мохнатий Матьків, в с.Н. Туров та інш.

Тоді ж напевно, виникають дворища - хутори з дерев’яними вежами біля них, у верхів’ях річок-приток р. Стрий, вздовж головного вододільного хребта: Мохнатий Матьків, Кривка, Гусне, Либохора, Бутля чи Гнила (Бітля, Карпатське), Яворів, Бориня (Розтоки, Вільховате, Штуківець), Буковинка, Заясенів, Риків, Багнувате, Зубриця.

Тобто на шляхах, якими можна було перейти Кавкасійськими (Карпатськими) хащами, вздовж річок, з Угрів в Галицьке князівтво.

Ці поселення не мали вигляду сучасних сіл. Це були групи осель (дворища), які розміщувались біля веж. Їх мешканці жили з доходів від військової служби. Основним завданням воїв, які жили в цих поселеннях - було, в разі небезпеки, запалити сигнальний вогонь на вежі, яка знаходилась на високій горі.

Захисні укріплення ставили для оборони десь серед лісу, на високій горі або серед болота (пр. над Яворою ), насипали вали, копали рови, аби ворог не міг приступити. В небезпечний час туди збирали своє майно, жінок і дітей і боронилися від ворога, або ж воїни виходили із постоялого двору на захист села. Туди приїздили купці на торги та привозили товари.

У зв’язку з груповим поселенням сасівських родин, їхні відсільні прізвища стають колективними із закінченнями на – ський, -зький, -цький: Комарницькі, Яворські, Височанські, Ільницькі і т.д. Ці прізвища означали місце, з якого переселились осадники, спадковість у володінні та служили ознакою приналежності їх власників до шляхетського стану.

Адміністрації князя використовували відсільні прізвища для реєстрації, хоча шляхта і опиралась цьому, тому, що ці прізвища не висвітлювали роду, гербу: (роди гербу Перестріл, Холева, Лук, Пилич, Прус, Сас, Короб, Погоня і т.д.) В побуті вони і надалі користувались придомками.

Можна навести декілька прикладів переселення сасівських родин з Угорщини в Галичину або переселення їх в межах Галичини.

Переселення драго-сасівського роду з Угорщини: лицар Стефан Джула Сас, який жив у 13ст. над р. Тисою, мав 8 синів: Балка, Драга, Івана, Драгомира, Стефана, Татара, Косту та Мирослава. Прибувши в Галичину цей рід отримав відсільне прізвище Тисовські, (Звідки прийшли – з Тиси),а також дозвіл на заснування села-гнізда Тисовець (Сколівщина).

Приклад переселення із села-гнізда Созані, на кордоні Галицького князівства з Польщею (тепер Перемишель, РП), сасівської родини у Самбірську землю, де вона отримує групове відсільне прізвище Созанські, яке вказує , з якої місцевості вони прибули. Тут вони отримують дозвіл, на заснування нового “села-гнізда”- Созань. Для розрізнення Созанські використовували придомки.

Із села-гнізда Турка, (тепер Коломийський р-н, Ів.-Франк.обл.), яке знаходилось на південно-східному кордоні Галицького князівства з Османською імперією, пересилилась сасівська родина, вони ж отримали групове відсільне прізвище Турецькі, які отримали право, на заснування села-гнізда, яке тепер називається Турка(Турківщина).

Із села-гнізда Комарники (Верхні чи Нижні), які знаходились на пограниччі Галицько-Волинського князівства з Польщею (тепер Перемишль, РП), пересилилась сасівська родина, вони ж отримали групове відсільне прізвище Комарницькі, яке вказує звідки вони прибули, отримали дозвіл на заснування села-гнізда, яке носить сьогодні назву Комарники (Турківський р-н.).

Для розрізнення Комарницькі використовували придомки: Комарницький-Дудич, Комарницький-Чижевич, Комарницький-Хомич і тд.

Закінчення придомків на –ич, вказує на приналежність роду до племені білих хорватів.

Із села гнізда Ільниця (нині Іршавський р-н, Закарп. обл. тод. Угорщ.), переселилась сасівська родина, вони ж отримують групове відсільне прізвище Ільницькі, яке вказує звідки вони прибули, отримують дозвіл на заснування села-гнізда, яке носить сьогодні назву Ільник.

Для розрізнення використовують придомки: Ільницький-Рибчич, Ільницький-Янінович, Ільницький-Зенкович, Ільницький-Черчович, Ільницький-Юсипович і т.д.

Із села-гнізда Висоцьке (тепер Любомльський р-н, Волинської обл.), яке знаходилось на північному пограниччі Галицько-Волинського князівства, пересилилась сасівська родина, вони ж отримують групове відсільне прізвище Височанські, яке вказує звідки вони прибули, отримують дозвіл на заснування села-гнізда, яке носить сьогодні назву Висоцьке (Турківщина). Для розрізнення Височанські використовували придомки: Височанський-Петрушевич, Височанський-Янкович, Височанський-Мінькович і т.д.

Із села-гнізда Явора, яке знаходилось на кордоні з Польщею (тепер Перемишль, РП), пересилилась сасівська родина, вони отримують групове відсільне прізвище Яворські, яке вказує звідки вони прибули, та отримують дозвіл на заснування села-гнізда, яке носить сьогодні назву Явора(Турківщина)

Для розрізнення використовували придомки: Яворський-Косачевич, Яворський-Леневич, Яворський - Зубович і т.д.

Коли Драго-Сасівські родини поселялись великими групами на виділених землях, то в окремих випадках це визначало назву населеного пункту:

чи від місцевості, звідки вони прибули (р. Тиса – село-гніздо Тисовець-відсільні прізвища Тисовські),

чи то від гербового назвиська (сс. Сас, Сасів, Саський),

чи від села-гнізда, заснованого раніше (Явора – Яворські)

чи від прізвища провідника.

Якщо сасівських прибульців осаджували біля вже існуючих поселень, хуторів, а також біля урочищ, річок, гір, які мали певні назви, то від них, також пішли назви сасівських родин.

У 14ст. в Галичині нараховувалось більше 500 сасівських сіл-гнізд.

І не можна погодитись з М. Грушевським про те, що Карпати були заселені волохами, племені, від якого пішли румуни, молдавани. Ця версія може стосуватись Покутьсько-Буковинських Карпат. Що ж стосується Східних Бескидів (нашої частини Карпат в т.ч. де знаходиться Турківщина), які в час існування Київської Русі, Галицько-Волинського князівства мали назву Кавкасійські або Угорські гори, то вони, як показують літописці - не були заселені.

З 1387р. Галичина остаточно увійшла до складу Польщі, поступово перетворюючись у польську провінцію. І саме з цього часу активізувався рух волохів в Галичину, які йшли на службу до польських королів і, за вірну службу, отримували від них привілеї.

Драго-Саси, як і представники інших Галицьких шляхетних родів, нащадків хорватів, зберегли основні привілеї, не за те, що вірно служили полякам, (хоча були і такі, які прийняли римо-католицьку віру, ополячились), а за те, що мали захист від Папи Римського за участь у Хрестових Походах, Як польські так потім і австрійські королі, змушені були рахуватись з ,,покореним півмісяцем на гербі.” Не рахувалась з цим тільки радянська влада, яка все робила для того, щоби всіляко принизити та підмінити розуміння “української шляхти”- “польською шляхтою.”

Галицька шляхта - це “православна малоземельна шляхта, яка, незважаючи на важкі утиски з боку польських властей, твердо трималася своєї віри і свого народу” (В. Лозинський). І, як видно з документів, першими релігійними спорудами, збудованими українською шляхтою, були православні, а потім греко-католицькі церкви, а не костели. В церквах Турківщини, які не зазнали значних змін, знак – “покорений півмісяць” - означає, що вона збудована представниками Драго-Сасівського роду.

З плином часу, особливо коли Галичина перебувала в складі Польщі та Австро-Угорщини, потреба саме в українських лицарях, які не хотіли приймати римо-католицьку віру (ополячуватись), поступово зменшувалась. Саме ця частина шляхти (лицарів, елітних професійних військових), змушена була поступово приступати до обробітку землі, брати додаткові земельні наділи, загони. Саме звідси, згодом, пішла назва “загонова” або “ходачкова” шляхта.

Переважна частина української шляхти вірно служила своєму народові, а в тому, що окремі особи з різних причин ополячились немає нічого дивного. Так траплялось скрізь і всюди, з кожною верствою укр. народу, при зміні любої окупаційної влади. Так не траплялось тільки в тих державах, в яких століттями при владі була своя шляхта (Англія, Німечина, Італія та ж сама Польща, Франція ін.). “Якби французька шляхта, після закінчення столітньої війни, не прийшла до влади у Франції, то французи тепер розмовляли б на англійській мові.”

Основна ж маса українського лицарсько-шляхетського роду в різні періоди відігравала провідну роль в історії краю. Вона продукувала вільних селян, священиків, які будили в серцях горян національну свідомість і гідність.

“ Українська шляхта – завжди була провідною верствою українського суспільства .” (В. Лозинський ).

Масове освоєння і заселення земель Турківщини відбувалося в 14 – 15ст., коли було засновано більшість сіл, а інші набули офіційного статусу.

М. Грушевський називав період з 20-х до 70-х рр. 16 ст. часом інтенсивної колонізації Самбірського підгір’я. У першій половині 15 ст. в Галичині проживало близько 600 тисяч жителів. Заселення територій було нерівномірним: у Саноцькій землі густина доходила до 40 чол. на квадратний кілометр, коло Самбора, Дрогобича і Стрия – 20-25 осіб, а в гірських районах – менше 5 осіб.

Посилення феодальної експлуатації у низинних районах, великою мірою сприяло заселенню гірських територій. Селяни тікали від панщини в гори, міняючи родючі низинні землі на особисту свободу в горах.

З матеріалів ревізії Перемишльської землі в 1692р. довідуємося, що в Комарниках було 54 хати, з них хат Комарницьких - 28. Це приблизно 300-350 життелів. В 1816р. – 1474 особи. В 1835р.-1750осіб. В 1877р.-1860 осіб. В 1878р. – 2112 осіб, що проживали в 401 будинку, родин було 457. 2014 комарничан були греко-католиками, 25 – римо-католиками і 73 іудеями. Ясно, що в ці роки був також значний природний приріст населення. Але основним фактором – це загосподарювання території.

Саме в цей час, скоріш за все, з’являються так звані “нешляхетські” поселення у Турці, Яворі, Ільнику, Комарниках, Висоцьку та інш. селах Турківщини.

Можемо також припустити, що деякі прізвища, поширені на Турківщині, цілком реально можуть бути пов’язані з населеними пунктами, які знаходяться на сході Галичини:

с. Васильківці (Гусятинский р-н, Тернопільщ.) – прізвище Васильків;

с. Москалівці(Липовецький р-н, Терн.) – прізв. Москаль;

с. Федьківці (Збаражський р-н, Терн.) - Федько;

с. Савчиці (Крименчуцький р-н, Терн.) Савчак;

с. Васьківці (Шумський р-н, Терн.) – прізвище Васьків;

с. Сеньків (Монастириський р-н,Терн.) – Сеньків;

с. Якубівка (Заліщицький р-н, Терн.) – прізвище Якубів;

с. Серединці (Зборівський р-н,Терн.) – Середич;

с. Хомівка (Зборівський р-н, Терн.) – Хомик і т.д.

Цей перелік можна продовжувати.

Якщо переселенець мав родинний герб, його тут реєстрували як: Сеньківський, або Якубович, або ж Середич або Васильківський і т.д.

Польські історики вперто твердять, що до 15ст. карпатські землі стояли пусткою і тільки після приєднання Галичини до польської держави(1387 -1772рр.), почався процес заселення Карпат в т.ч. території теперішньої Турківщини

Як бачимо, що ці твердження не відповідають дійсності, бо документально підтверджено, що, коли в 1387р. поляки зайняли Галичину, то на території теперішньої Турківщини нараховувалось 26 поселень. Тим більше, що зараз немає можливості встановити, які ще поселення були знищені в часи монгольської та турецько-татарської навал. А їх було десятки.

І, якщо навіть взяти заснування сіл Турківщини вже за часів Польщі, то все рівно побачимо, що засновниками цих поселень, були люди українського походження, хоча дозвіл і надавався польським урядом.

Для прикладу:

с. Н. Яблунька (Яблінка Нижня, Яблінка Чернецька) було засноване над притокою Стрия р.Яблунька у 1552р. Грічом Тарнавським (рід гербу Драго – Сасів).

с.Лопушанка-Хомина – заснована в 1532р. шляхтичем з с.Комарники, Петром Хомичем з роду Комарницьких (рід гербу Драго-Сас). Дозвіл надано за військові заслуги.

с. В. Яблунька – засн. в 1559 р. Дозвіл на заснування отримали брати Михайловичі із с.Присліп. ( тут вказані придомки без відсільного прізвища ).

с. Н. Турів (Турочка Матенчина, Турочки Нижні) – засн. в 1567 р. Дозвіл отримали Павло Івашкович та Теодор Ячкович.(Те ж саме)

с. Розлуч -  засн. в 1511 р. Дозвіл на заснування села під горою Розлуч на пустирі в лісі “россен”, отримав солтис Борис. Хоча правдоподібно оборонне поселення тут існувало ще до 1280 р

с. Ломна (Лімна) – перша згадка датується, коли привілей отримали Фредко та Ячко на вже існуюче поселення. Від Ячка, який утримував його до 1534 р. і передав синам, виводиться шляхетське відсільне прізвище Ломницьких гербу Криві кімнати.

с. Вовче засн. у 1519 р. протопластом шляхетської родини Вовчанських (рід гербу Драго-Сас).

Цей рід кілька століть тримав у своїх руках війтівство і попівство, а з часом розділився на кілька віток.

с. Ясениця-Замкова, засноване шляхтичем Турецьким (Турка, рід гербу Драго-Сас).

с. Либохора – перша згадка в 1553р., коли князь Олександр одержав привілей на вже існуюче поселення. Нащадки Олександра прийняли прізвище від назви поселення – Либохорські.

с. Тарнава Вижня – в 1444р. привілей на цю територію отримав лицар, Занко з Турки. Дозвіл же на заснування поселення отримав, в 1537р., священик Василь Ільницький (рід гербу Драго-Сас). Він же в 1537р. заснував також с. Тарнаву Нижню.

З цієї розвідки можна зробити висновок, що заселення території теперішньої Турківщини розпочалося в часи існування Київської Русі і Галицько – Волинського князівства. Про це свідчить наявність старих городищ, де могли знаходитись давноруські оборонні пункти і, в першу чергу, це легендарна фортеця Собінь на г. Магура Лімнянська, біля с. Н. Турів, на г. Козакова, що біля с. Матьків ін.

Масова колонізація - заселення і господарське засвоєння земель Турківщини, розпочалося у 14 –16ст., коли ця територі входила до Королівства Польського, а після 1569р. – до Речі Посполитої.

З 1772 до 1919рр. уся територія Галичини, включаючи Турківщину, була у складі Австро – Угорської імперії – час найбільшого загосподарювання територіі Турківщини.

У 1918р. Турківщина увійшла до Західноукраїнської Народної Республіки.

З 1919р. – у складі Польщі, з 1939р - СРСР.

з 1991р – у складі України

,,Кожному бовім потребная єсть реч о своєй отчизні знати, бо свого роду незнаючих людей за глупих почитают”. Ф.Софонович

Бойки, лемки, гуцули

Як відомо, по обидва боки карпатського хребта, проживають горяни- українці. Це слов’янські етнічні групи: бойки, лемки і гуцули.

Етнічна група лемків - найвіддаленіша західна гілка українського народу - займає, як свідчить дослідження авторитетних етнологів, території Низьких Бескидів у Польщі і Словаччині від долин річок Лаборця та Ослави і аж поза Попрат. Вона затиснена словаками з півдня і поляками з півночі.

Назва лемки походить від діалектного польського і словацького слова «лем», що значить ,,лише», «тільки».

Етнічна група гуцулів – південно-східна слов’янська гілка українських верховинців в Карпатах, яка займає Горгани, Покутсько-Буковинські Карпати, Чорногору. Умовно кордон на південному схилі Карпат між гуцулами та бойками, можна провести на території між рр. Тиса та Ріка. На північному схилі – між перевалом Вишківський (1818м.) та г. Магура (1362м.).

Етнічна група бойки – українські верховинці, які займають Східні Бескиди, Бещади, Полонинський та Вулканічний хребти на Закарпатті.

Перелік українських шляхетських родин гербу Сас

Асламнович

Асламович

Бадовський

Балицький

Бандрівський

Баневич

Банківський

Баранецький

Батовський

Бачевський

Бачинський

Бейовський

Беневський

Бережанський

Бережницький

Березовський

Бернацький

Бебельський

Біленський

Білінський

Бісковський

Бестрицький

Блажівський

Боберський

Боновський

Бориславський

Босацький

Боярський

Бранський

Братківський

Бресцянський

Брилінський

Брожневські

Бруський

Бутковський

Буховський

Бучинський

Ванчалух

Ваньовський

Васильківський

Вачевський

Винницький

Вислобоцький

Вислоцький

Височанський

Витвітцький

Витвівський

Вихлінський

Вишинський

Вінницький

Вовковицький

Вовчанський

Воланські

Волковицький

Волосецький

Волосянський

Волошинівський

Волошовський

Ворисецький

Воритко

Галичинський

Гнилянський

Голинський

Головецький

Гординський

Горицький

Городецький

Городиський

Гошовський

Грабовецький

Грибницький

Губицький

Гумецький

Гусаківський

Гуснянський

Гучерницький

Гадомський

Гвоздецький

Гутрий

Данилевич

Данилович

Данилівський

Дверницький

Двояківський

Деканський

Делатинський

Делятинський

Дідицький

Дідушицький

Дністрянський

Доброцький

Добрянський

Довгопольський

Довжанський

Довжицький

Долинський

Долобовський

Драгомирецький

Дрогобицький

Дубанович

Дубрацький

Дунаєвський

Дунецький

Дуніковський

Дучинський

Жабінський

Желіборський

Жеребецький

Жукотинські

Жураківські

Завадський

Завіша

Загвойський

Заплатинські

Затвардинські

Затварницький

Зелінський

Зеселінський

Зубр

Зубрицький

Зукотинський

Зураківський

Зурох

Іжицький

Ільницький

Кальницький

Камінський

Канський

Каньовський

Карбовський

Карчинські

Касприківські

Катинські

Качковський

Кедровський

Кензерський

Кержковський

Клучинський

Княгинський

Князьдвірський

Княжицький

Кобилінський

Кобилянський

Коблянський

Козловський

Колодницький

Комарницький

Комаровський

Конашевич

Сагайдачний

Копистинський

Коростенський

Корчинський

Краєвський

Красівський

Красницький

Краснянський

Крахівський

Краховецький

Кривецький

Криницький

Кропивницький

Крупицький

Крушельницький

Куликівський

Кульчицький

Кумарницький

Куницький

Лабінович

Лаврівський

Лагошевський

Ластовецький

Лацький

Левандівський

Левицький

Лісковацький

Лісковський

Літинський

Липецький

Лодинський

Лозинський

Ломницький

Лопушанський

Лостовський

Лужецький

Лукавецький

Луцький

Любинецький

Маликівський

Манастирський

Маньчак

Матківський

Мацевич

Мединський

Міхновський

Микульський

Молитовський

Монастирський

Морохівський

Мостишевський

Мшанецький

Нагуєвський

Нанівський

Насиловський

Негрибецький

Новаківський

Новоселицький

Новосельцький

Новосельський

Обертинський

Одрехівський

Оленгницький

Опвільський

Опришівський

Орловський

Ортинський

Павликівський

Паславський

Патиловський

Пашальський

Пелецький

Підвисоцький

Підгородецький

Підлуський

Підмихальський

Погорецький

Полянський

Попель

Порудовський

Прусиновський

Радиловський

Раставецький

Рашковський

Рибницький

Риботицький

Рихлинський

Рихлицький

Роткевич

Рожневський

Рожнятовський

Розлуцький

Роставецький

Рубашевський

Рубіновський

Рудавський

Рудницький

Рясневський

Сарновський

Сас

Сасиловський

Сасовський

Сасулич

Саський

Сваричевський

Сварчинський

Свібодовський

Світлинський

Семигинівський

Середницький

Середницькиц-Синашкович

Серновський

Симаш

Сілецький

Сірчинський

Скольський

Скотницький

Сливінський

Смеречанський

Смільницький

Снітовський

Созанський

Сонкович

Сопотницький

Сосинський

Спринський

Станіславський

Стебницький

Стрельбицький

Стрийський

Стронський

Струтинський

Ступницький

Сулятицький

Сушицький

Тарнавський

Тарновецький

Татомир

Терлецький

Тимовський

Тисарівський

Тисдрівський

Тисовський

Тиховський

Тишевич

Товарницький

Токарський

Топільницький

Трохимовський

Турецький

Турчинський

Турянський

Тустановський

Угерницький

Уніховський

Унятицький

Урбанський

Уроцицький

Уруський

Устріцький

Фалинський

Хлопицький

Хотківський

Харевич

Хесловський

Хохловський

Цимержинський

Цисовський

Цицуловський

Цишковський

Чайковський

Чапівський

Чарновський

Угринівський

Ульниць Чемержинський Черкаський

Черпацький

Човганський

Чоловський

Шандоровський

Шандріваський

Шахнович

Шептицький Шкляревич

Шпаківський

Шумлянський

Щенівський

Щомбровський

Хащівський

Юревич

Яблонський

Яворський

Ямінський

Янішевський

Ясеницький