Тоталітарний режим на Західній Україні
Тоталітарний режим на Західній Україні
План
Розділ 1. Захоплення Радянською владою Західної України
1.1 Історіографічні дослідження проблематики
1.2 Початок утвердження радянського тоталітарного режиму на Західноукраїнських землях
1.4 Етнонаціональні зміни в західних областях України в перші повоєнні роки (1945-1953 рр.)
2.2 Етапи боротьби радянської влади з національним визвольним рухов в Західній Україні
2.3 Військово-політичний та пропагандистський спротив ОУН–УПА тоталітаризму
Список використаної літератури
Актуальність теми. В останнє десятиліття вітчизняна наука зробила крок вперед у галузі переосмислення військово-політичної історії України ХХ ст. Проте один з найпотужніших національно-визвольних рухів у Європі 40–50-х років, безпрецедентний за тривалістю, активністю і масштабами опір українського народу під проводом ОУН і УПА могутньому репресивному апаратові сталінської імперії, вивчений недостатньо. На сьогодні все ще відсутні узагальнюючі джерелознавчі дослідження, спеціальні науково-історичні праці, які б відтворювали широкомасштабну діяльність радянських, партійних структур і репресивних органів СРСР–УРСР, спрямовану на утвердження тоталітарного режиму в західному регіоні України, відтак на боротьбу проти сил опору, в авангарді якого були військові формування УПА і збройне підпілля ОУН.
Необхідність об’єктивного висвітлення історичних і військово-політичних аспектів багатолітньої боротьби українського народу під проводом ОУН і УПА є загальною вимогою часу, оскільки вона все ще сприймається частиною нашого суспільства неоднозначно. До сих пір Верховна Рада України не прийняла рішення про визнання УПА воюючою стороною проти нацизму і радянського тоталітаризму. Впродовж півстоліття радянська історіографія і пропаганда формували у людей спотворене уявлення про національно-визвольний рух на західноукраїнських землях 1940–1950-х років. Таким чином режимові вдалося нав’язати широкому загалу суспільства викривлений стереотип борців за незалежність і соборність України, приховуючи реальні масштаби боротьби та її характер, а також злочини репресивних органів проти місцевого населення. Отже, прагнення дослідити і висвітлити недостатньо вивчені аспекти національно-визвольного руху українського народу в 1940–1950-х роках під кутом боротьби радянського тоталітарного режиму проти збройного підпілля ОУН і військових формувань УПА були основним мотивом дослідження проблеми і визначають його актуальність.
Об’єктом дослідження є утвердження радянського тоталітарного режиму на Західноукраїнських землях та його боротьба проти українського національно-визвольного руху, очолюваного ОУН і УПА у 1940–1950-х рр., а предметом – утворені на західноукраїнських землях партійні, радянські та репресивні структури, форми і методи їх діяльності в процесі утвердження тоталітаризму, а також військово-політичний спротив українського народу встановленню комуністичного режиму.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1944 – середину 1950-х років, тобто період від вступу Червоної армії на територію Західної України до закінчення організованого опору збройного підпілля органам радянської влади.
Мета дослідження: відтворити соціально-політичне становище в західному регіоні України в період вступу військ Червоної армії, процес створення владних структур, заходи радянської влади по встановленню тоталітарного режиму, визначити роль і місце у цьому процесі партійних і радянських структур, проаналізувати форми і методи утвердження тоталітаризму й простежити ґенезу широкого і активного опору з боку повстанських формувань і оунівського підпілля.
Завдання дослідження:
– дати історико-правову оцінку виникнення збройного протистояння радянського режиму і УПА як закономірного історичного процесу національно-визвольних змагань народу за державну незалежність і соборність України;
– відтворити стратегічні цілі вищих органів радянської влади в СРСР і УРСР щодо впровадження тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, форми і методи їх втілення у життя, засоби, скеровані на ліквідацію опору: поголовну мобілізацію до війська, перепис населення, масове виселення у віддалені райони СРСР сімей повстанців, підпільників, «ненадійного елементу», насильну колективізацію, ліквідацію УГКЦ і впровадження російського православ’я, широкомасштабні чекістсько-військові операції, діяльність спецгруп НКДБ–МДБ під виглядом загонів УПА, агентурної мережі;
– проаналізувати засоби, форми і методи ідеологічної боротьби органів комуністичної партії в ході встановлення радянського режиму та їх вплив на сферу духовного життя;
– висвітлити масовий військово-політичний спротив українського народу під проводом ОУН–УПА шляхом збройного та ідеологічного протистояння могутній сталінській імперії як етнополітичний феномен за своєю тривалістю, активністю і масштабністю; простежити розвиток УПА, форми і методи її боротьби, ґенезу повстанської тактики; показати вплив визвольного руху на поступливість радянської влади у площині національного питання в Україні 1953 р.
Методологічна основа дослідження – принципи об’єктивності та історизму. При розв’язанні поставлених наукових завдань використано аналіз і синтез, а також описовий і системно-структурний методи систематизації та узагальнення.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що основні положення курсової роботи, фактичний матеріал та висновки можуть бути використані у процесі вивчення історії українського національно-визвольного руху першої половини ХХ ст., при написанні узагальнюючих та спеціальних праць з новітньої історії України, розробці лекційних та спецкурсів.
Структура курсової роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, який містить 35 позицій.
Розділ 1. Захоплення Радянською владою Західної України
1.1 Історіографічні дослідження проблематики
Входження Західної України до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки у вересні 1939 р. – доленосна історична подія. В історіографічних дослідженнях проблема об’єднання українських земель у єдиній державі посідає важливе місце. Радянські вчені та історики діаспори в силу історичних обставин з різних концептуальних позицій підходили до висвітлення цього процесу. У різних виданнях вживаються як терміни «возз’єднання», «визвольний похід», «золотий вересень» так і «революція з-за кордону», «окупація», «приєднання», «анексія» і т. і. Радянські історики, часто попри свідчення архівних матеріалів, змушені були підходити до висвітлення процесу «радянізації» виключно з позицій політичної кон’юнктури. Історики діаспори, не маючи доступу до архівних матеріалів, мали свободу творчого пошуку й розглядали події з інших – теоретичних позицій. Наукові праці дослідників незалежної України акумулювали кращі традиції як вітчизняної, так і зарубіжної історичної думки. Неупереджене й багатопланове вивчення проблеми стало можливим у нових історичних умовах.
Суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, що проходили на західноукраїнських землях, охарактеризовано в окремих монографічних дослідженнях – О. Рубльова і Ю. Черченка «Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20 – 60-ті роки ХХ ст.)» [26], Б. Яроша «Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30 – 50-ті роки ХХ ст. (історико-політологічний аспект)» [35], М. Сеньківа «Західноукраїнське село: насильницька колективізація – 40 – поч. 50-х рр. ХХ ст.» [27], О. Малярчука «Тоталітаризм проти західноукраїнського села» [18] та інших. Важливим якісним розширенням документальної бази вирізняється праця І. Біласа «Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз» [1].
Радянські історики проміжок часу з вересня 1939 р. до червня 1941 р., як правило, не поділяли на окремі періоди. Однак у наукових працях зазначалося, що «революційні дії у перші місяці після визволення характеризують основні риси демократичного етапу, який тривав з 17 вересня 1939 р. до 17 січня 1940 р. В результаті за короткий строк були створені передумови майбутніх соціалістичних перетворень» [4, 315].
Польські історики вважають, що період радянської окупації Західної України можна поділити на два відрізки часу. Перший – від 17 вересня 1939 р. і до 31 грудня 1939 р., який характеризувався тим, що нова радянська влада тільки формувалася. Подекуди в суспільному житті були ще помітні прояви колишнього польського державного устрою. Другий – від січня 1940 р. і до кінця червня 1941 р. – був уже часом, коли на Західній Україні повністю панував той самий режим, що й на всій території Радянського Союзу [33,265].
1.2 Початок утвердження радянського тоталітарного режиму на Західноукраїнських землях
Опираючись на історичні дослідження можна визначити етапи радянізації Західної України в 1939 – 1940 рр. і ставлення до неї населення залежно від соціальної, релігійної та національної приналежності. Базуючись на партійних архівних матеріалах, дослідники чітко виокремлюють три періоди, відмінні за методами роботи, але спільні за суттю:
· перший – 17 вересня 1939 р. – 10 грудня 1939 р. (формування тимчасових органів влади під безпосереднім контролем військових частин Червоної армії);
· другий – 10 грудня 1939 р. – 3 лютого 1940 р. (перехід функцій тимчасових органів влади в руки створених органів радянської влади на місцях);
· третій – лютий 1940 р. – червень 1941 р. (розбудова партійних, радянських, правоохоронних і господарських структур управління).
Червона армія за лічені дні взяла під свій контроль територію Західної України, а також розбила й полонила окремі польські військові підрозділи. В умовах військового стану розпочалося повсюдне формування так званої «народної влади»: у містах і повітах – управлінь, у волостях і селах – селянських комітетів «на чолі з комуністами» (яких тоді реально нараховувалося 20-30 осіб на воєводство спеціально відряджених ЦК КП(б)У, а волостей – більше сотні в кожному воєводстві). Ініціаторами їх створення виступало безпосередньо командування Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА). Для координації й об’єднання керівництва місцевими органами влади Військова Рада Українського Фронту від 3 жовтня 1939 р. утворила в колишніх воєводствах Західної України обласні тимчасові управління в складі чотирьох осіб кожен із центрами у Львові, Станіславі, Тернополі й Луцьку. Під контролем Червоної армії відбулися вибори до Народних Зборів Західної України (постанова Військової Ради Українського Фронту за підписом командуючого Українським фронтом командарма 1-го рангу – С. Тимошенка, членів Військової Ради Українського фронту М. Хрущова, Борисова, Кожевнікова).
Усі заходи, які впроваджувалися в життя західноукраїнського регіону тимчасовими органами управління, повністю відповідали політиці партії більшовиків і радянської влади, яка прибула «на танках». Працівники політвідділів військових частин і з’єднань, військові комендати в містах одночасно виконували адміністративні, господарські, правові, «політико-виховні та культурні» функції. Місцеве населення «правильно і заслужено» називало їх «комісарами» [35, 24].
Більшовицькі партійні організації із самого початку були зрощені з паростками «нової влади». Хоча постанова ЦК ВКП(б) «Про створення первинних парторганізацій і оголошення прийому в партію» датована 1 жовтня 1939 р., тільки через три місяці після приходу Червоної армії відбулося створення мережі партійних організацій Західної України на базі присланих (відряджених) комуністів з інших територій УРСР і СРСР. У своєму послужному списку комуністи, які прибули відразу із військовими частинами РСЧА, наголошували на тому, що вони є «учасниками визволення трудящих Західної України» [35, 26].
Загальновідомо, що 27 жовтня 1939 р. Народні Збори Західної України прийняли декларацію «Про встановлення державної влади», яку підтвердили Верховні Ради СРСР і УРСР. Виходячи з рішень Президії Верховної Ради СРСР 4 грудня 1939 р., Президія Верховної Ради УРСР затвердила указ «Про утворення Волинської, Дрогобицької, Львівської, Ровенської, Станіславської і Тернопільської областей у складі Української РСР», а 17 січня 1940 р. той самий законодавчий орган ліквідував старий адміністративний поділ. Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1940 р. були реорганізовані тимчасові управління й волосні комітети в міськради й районні виконавчі комітети. У Станіславській області було створено 2 міськради, безпосередньо підпорядковані облвиконкому, 37 районних виконавчих комітетів, а в районах створено 10 селищних і 720 сільських рад [9, 405].
Виходячи із цього, спеціальними рішеннями обласних комітетів більшовицької партії здійснювався перехід функцій тимчасових органів влади в руки новостворених органів радянської влади. Так, 3 лютого 1940 р. бюро Станіславського обкому КП(б)У прийняло постанову «Про організацію сільських Рад в області». Таким чином, на основі прийнятих постанов почали створюватися районні й сільські Ради. Усього в західних областях України було створено 6 облвиконкомів, 202 райвиконкоми, 14 міських, 89 селищних і 4944 сільські ради [4, 317].
Однак процес передачі влади тимчасових воєводських, повітових, волосних управлінь і селянських комітетів у руки створених обласних, міських, районних, селищних і сільських рад депутатів трудящих проходив повільно з багатьох причин. Головна з них полягала в тому, що в мільйонних масах міського й сільського населення необхідно було виявити своїх прихильників. Окрім того, їх треба було ще й «виховати й організувати на виконання політично відповідальних завдань». В архівних документах, зі слів другого секретаря Калуського повітового комітету КП(б)У І. Г. Кучеренка, знаходимо: «Треба сказати, що до керівництва селянськими та волосними комітетами прийшли люди з невеликим досвідом роботи, з ними доводиться багато працювати, по декілька разів роз’яснювати їх роботу. У нашому повіті партійна організація – 39 ос. (32 члени і 7 кандидатів, 16 комсомольців)» [24, 36]. Аналогічною була ситуація в усіх інших повітах краю. У своїй більшості це були неграмотні люди, забиті нуждою, вихідці з найбідніших верств сільського соціуму. У селянській психології авторитет мали ті особи, які володіли «моргами землі», здобули освіту, служили при війську, а особливо священицтво.
Важливим заходом для форсованої радянізації регіону влада вважала зміну демографічного стану шляхом заселення його росіянами. З 1944 р. сюди прибуло близько мільйона осіб, з них на Львівщину майже 600 тис. Переважна більшість осідала в містах, зайнявши керівні посади в партійних, радянських, господарських структурах, насамперед в органах НКВС і НКДБ. Створюючи для росіян сприятливіші побутові умови, режим використовував їх у механізмі насильницької радянізації. Опорою тоталітарного режиму був також офіцерський корпус Львівського і Прикарпатського округів, серед яких росіяни становили більше як 60 %. [24, 38]
Первісна оцінка радянської влади як «визволительки», аморфної та «примітивного розгардіяшу» поступово змінювалася. За кілька місяців свого утвердження тоталітарний режим сталінського зразка швидко опанував ситуацію як у містах, так і в сільській місцевості. Адміністративно-командні методи керівництва заповнили всі сторони життя. Усеохопний контроль партійно-радянської влади, свавілля спецслужб розкрилися у всій своїй сутності. «За кілька тижнів після приєднання НКВС установив контроль над усіма сферами життя. Масові арешти було проведено вже в другій половині жовтня 1939 року, і в 1940-му кількість їх зросла. Заарештовували переважно польських військових офіцерів, землевласників, бізнесменів, поліцаїв і членів довоєнних польських організацій, таких як скаути й «Союз стрільців». Іноді людей арештовували невмотивовано. У великих і малих містах у в’язницях сиділи тисячі. НКВС заарештував українських політичних лідерів і членів українського націоналістичного підпілля. Тисячі українських активістів тікали до окупованої німцями Польщі» [29, 5].
Резонансною в номенклатурних колах стала «справа Адамовського», яка фігурує в низці тогочасних партійних документів. Спеціальна постанова Станіславського обкому КП(б)У «Про антипартійні дії члена партії – Адамовського П.І.» від 16 грудня 1939 р. показово обговорювалася в партійних осередках і державних, правоохоронних, господарських органах управління. Проведеною обкомом КП(б)У перевіркою було встановлено, що член КП(б)У П. І. Адамовський у своїй роботі на посаді голови комітету Ляхівської волості Станіславського повіту припустився ряду «антипартійних явно провокаційних дій». У селі Ляхівці П. І. Адамовський, окрім «селянського комітету», організував селянський «комітет незаможних селян – КНС», які широко практикувалися в кінці 20-х – на початку 30-х років ХХ століття під час колективізації України. Організація КНС викликала незадоволення в середняцькій частині села й «була підставою до активізації ворожих дій куркульської верхівки проти заходів радянської влади». [34, 51]
Згідно з розпорядженням комуніста П. І. Адамовського, співробітники волосного комітету тт. Оніканюк і Бесараб 7 грудня на зборах селян села Ляхівці, на яких були присутні 170 громадян, «приступили шляхом складання списку і відібрання підпису бажаючих – до організації колгоспу». [34, 55] При записі від імені П. І. Адамовського ці уповноважені влади обіцяли дати кожному селянину хату, корову, один гектар землі та 12 кілограмів хліба на трудодень. Список із підписами бажаючих вступити в колгосп нараховував 77 осіб. Уже 9 грудня для розміщення комісії з переобліку військово-зобов’язаних він видав розпорядження «попу села Саджево Ляховецької волости Нікитину» такого змісту: «Волосний комітет приказує Вам звільнити дім в 24 години до розпорядимости військових частин. Зарядження це видається на тій підставі, що дім, котрий Ви замешкуєте, являється державною власністю». Отримане «розпорядження піп Нікитин використав для своїх провокацій, зібрав віруючих, які в кількости до 200 чол. при переїзді в Саджево 10 грудня Адамовського із співробітниками волосного комітету Кецея і Мутровича, з контрреволюційними викриками накинулись на них, побили Кецея і Мутровича. Адамовський сховався у приміщенні театру». З метою розсіяти натовп П. І. Адамовський, зустрівши іншого священика – Надрагу, – з погрозами наказав йому заспокоїти натовп селян. Священик Надрага використав це у своїх «провокаційних цілях», звернувся до селян із такою промовою: «Селяни, всяка власть від бога і радянська власть теж прислана богом, а тому я Вас прошу розійтись по домам, а не то я остаюсь заложніком, мене арестують» [34, 63-64].
Указані «недоліки в роботі» П. І. Адамовського «являються нічим іншим як ґрунтом для активізації класового ворога, націоналістів усіх гатунків, які й використали у своїх контрреволюційних цілях безхребетність та політичну сліпоту Адамовського». Тому бюро обкому КП(б)У ухвалило: «За допущення антипартійних, явно провокаційних дій: організацію «комітету незаможних селян», організацію колгоспу провокаційним методом, за намагання виселити попа з житлового будинку, що викликало обурення віруючих, П. І. Адамовського, члена КП(б)У з 1932 року з членів партії виключити. Зобов’язати обласного прокурора тов. Гладкого негайно провести слідство на Адамовського для притягення його до судової відповідальності» [34, 68].
Усі політичні партії, окрім комуністичної, були заборонені, а також громадські інституції неполітичного спрямування. Політика войовничого атеїзму відштовхнула частину населення, яка радо вітала прихід нової влади.
У широкомасштабних акціях тоталітарного режиму важливе місце зайняла ліквідація Української греко-католицької церкви, яка у 1944 р. мала 3040 парафій, 4440 церков, низку періодичних видань, авторитетне Василіянське видавництво “Місіонер”, Духовну академію, п`ять духовних семінарій. Її очолював досвідчений громадський діяч, митрополит Андрей Шептицький, якому підлягали 10 єпископів, 2950 священиків. Після його смерті влада розгорнула наступ на церкву: навесні 1945 р. арештовано всіх єпископів і сотні священиків, під контролем партії і НКВС створено ініціативну групу для організації повернення УГКЦ в лоно православ`я під юрисдикцією Москви. Львівський «собор» 1946 р. прийняв нав’язане рішення про ліквідацію УГКЦ. Більше тисячі священиків, які відмовилися перейти у православ’я, репресували. Втім, немало священнослужителів перейшли у підпілля. [19, 107]
У перші місяці встановлення радянської влади окремі партійні працівники намагалися апробованими на території СРСР методами вести боротьбу з «релігійним дурманом». Проте, зустрівши масовий опір населення, влада перейшла до політики вичікування, зміцнення своїх позицій. У цілому, релігійне питання було відкладене на перспективу. У партійних документах знаходимо широке обговорення «розмови священика із представником влади»: «... Один піп заявив голові сільради, що релігія тут настільки сильна, що ми Вам будемо вказувати, що робити, а не Ви нам» [19, 107]. Молоді партійні функціонери, які виховувалися в Радянському Союзі в атмосфері безбожництва й войовничого атеїзму були здивовані, наскільки західноукраїнський народ був «побожним і віруючим». Їх дивувало, що при зустрічі було прийнято цілувати руку священику, а українці-галичани обов’язково віталися словами «Слава Ісусу Христу!» – «Слава навіки Богу!».
У сільській місцевості обов’язково віталися з незнайомою людиною. Суспільний світогляд тоталітаризму, побудований на марксистсько-ленінсько-сталінській теорії, зіштовхнувся з протилежною ідеологією, яка базувалася на релігійно-гуманістичних засадах, напрацьованих століттями. Отже, колосальний досвід, набутий більшовицькою партією за кілька десятиліть у плані знищення опонентів, необхідно було відкласти на перспективу.
Для проведення широкомасштабної політичної роботи з метою ідеологічного впливу на всі сфери духовного життя населення в західних областях України було створено величезний партійно-політичний апарат. Зокрема невелика волинська область мала в обкомі партії 94, в міськкомах і райкомах партії – 462, міськкомах і райкомах комсомолу – 74 штатних працівників. Крім того в органах преси – 76 осіб, з них 30 редакторів районних газет. Виконуючи завдання ЦК КП(б)У творити партійну інфраструктуру, партійні органи західних областей наприкінці 1945 р. звітували про функціонування 3452 партійних осередків, які об`єднували 33165 членів і кандидатів партії. Щоправда, місцеве населення становило серед них мізерну частку. Характерним показником була надзвичайно мала кількість сільських парторганізацій – всього 164 у 1947 р. Вимоги ЦК КП(б)У радикально їх збільшити у зв`язку з форсованою колективізацією села не були виконані внаслідок спротиву селянства під проводом ОУН-УПА. [17, 210]
Під керівництвом ЦК КП(б)У партійні органі західних областей України здійснили низку широкомасштабних ідеологічних акцій скерованих проти національно-визвольного руху з метою підірвати моральний дух УПА і оонівського підпілля. Однією з найбільших була пропаганда звернень уряду і ЦК Компартії України до повстанців і підпільників у 1944-1945 рр. Текст лише одного з них у листопаді 1944 р. було видруковано і розповсюджено накладом 820 тис. примірників. Для ідеологічного забезпечення мобілізації в Червону армію була скерована діяльність всього партійного апарату. Зокрема в Тернопільській області проведено 1038 зборів, здебільшого в сільських місцевостях. Під час проведення перепису населення у лютому 1945 р. Рівненський обком партії розповсюдив 140 тис. звернень до населення, текстів наказів наркома В.Рясного та ін. [20, 322]
Великою політичною акцією партійних органів західноукраїнських областей стали вибори до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 р. На масово-політичну роботу серед населення було мобілізовано величезний апарат агітації і пропаганди. Лише у Станіславській області діяло 21640 агітаторів і пропагандистів. Заходами обкомів партії для забезпечення проведення виборів залучені війська Львівського і Прикарпатського округів. Лише ПрикВО утворив 3500 сільських гарнізонів та виділив 604 політпрацівника. [24, 73]
Значну увагу приділяли партійні органи ідеологічній роботі в системі освіти. Вперше в історії регіону були відкриті 6564 школи з українською мовою навчання. Восени 1944 р. у Львові відновили діяльність університет і шість інститутів. Усі навчальні заклади, особливо вузи, були укомплектовані професорським і викладацьким складом, який прибув головно із східних областей України або інших республік і який діяв під суворим партійним контролем. Зокрема в 1949 р. в 12 вузах Львова із 1529 професорів і викладачів місцевих було лише 327. [24, 75]
Більшовицькі керівники області, спираючись на інформацію своїх спецслужб, робили реальні висновки про політичну ситуацію в краї. Вона зводилася до того, що «треба витягати націоналістів із підпілля на сонечко, розвінчувати і бити цих людей. Контрреволюція «крєпко» підняла голову. Що характерно? Те, що всі націоналісти об’єдналися. Вже немає бундівців, радикалів, ні партій всяких інших відтінків. Вони працюють єдиним фронтом. Що ще характерно? Поляки блокуються з націоналістами під спільним лозунгом боротьби з більшовизмом на території Західної України. Є факти, коли вони збираються разом з цілого ряду питань. Це абсолютно закономірне явище. Всяка контрреволюційна сволоч, якого би відтінку вона не була, підпорядкована одній меті – боротьбі за капіталістичну економіку, за капіталістичне панування. Навіть єврейські організації і ті ідуть єдиним фронтом. Як це не дивно, але вони блокуються з польськими і українськими націоналістичними партіями, особливо сіоністська партія поалейціон. Вони ідуть єдиним фронтом проти більшовиків, проти Радянської влади» [24, 77-78].
Об’єктивно акцентувалася увага на тому, що «вони релігію вважають основною ланкою, за яку можна взятися і вести свою ворожу роботу, адже у них все вибито із під ніг, а релігія залишилася» [там само]. Товариш М. В. Груленко наголошував своїм підлеглим однопартійцям: «Попи ведуть відкриту контрреволюційну роботу в церквах і костелах. Їх проповіді направлені проти Радянської влади. Я не хочу вас направити на те, що давайте ксьондзів бити. Прийде їх черга. Але тут треба зробити все грамотно. Треба вчитися на окремих фактах. Щодо землі. Зараз давайте не відбирати землю у попа. Через відомий проміжок часу ми попа розкладемо так, що від нього нічого не залишиться» [24, 79].
Ідеологічна робота більшовицької партії в масах була покликана стати «контрударом» релігійним щотижневим проповідям у «культових спорудах», яких нараховувалося, за нашими підрахунками майже десять тисяч (українські церкви, польські костели, єврейські синагоги). Агітаційно-масова робота розгорталася шляхом проведення велелюдних мітингів і демонстрацій. Кожен член ВКП(б) був зобов’язаний брати активну участь у читанні лекцій, проведенні різноманітних бесід із місцевим населенням, роз’ясненні положень «найпередовішої, найдемократичнішої Сталінської Конституції» тощо. Поповнення рядів більшовицьких західноукранських первинних партійних організацій відбувалося головним чином за рахунок надісланих «перевірених бійців партії» з інших областей України, які займали там найрізноманітніші посади. Так, із розглянутих нами 256 анкет делегатів першої Станіславської обласної партійної конференції, що відбулася 24 квітня 1940 р. з правом ухвального голосу, у графі під номером 11 «Чи був в інших партіях?» і 12 «Чи належав до опозиційних та антипартійних угруповань, коли, де?» усі відповіді – «ні» [24, 82].
Справа «ідейного перевиховання» народних мас ускладнювалася відсутністю «провідної верстви» – робітництва, яке було нечисельним і за національністю у своїй більшості поляками. Західноукраїнські землі в промисловому відношенні залишалися відсталим краєм із домінуванням сільських аграріїв і відповідною індивідуалістичною психологією. Так, згідно з офіційними даними селяни становили 85,5 %, робітники – 6,2 %, ремісники – 2,9 %, торговці – 3,1 %, службовці й інтелігенція – 2,3 % [24, 83-84]. Ці обрахунки щодо соціального статусу населення можна ставити під сумнів, оскільки велика кількість біженців із території Польщі, окупованої німцями, вносила відповідні зміни в демографічну ситуацію краю. Однак у цілому явно домінувало сільське населення. Реальною владою на селі традиційно залишалася сільська громада – «схід поважних ґаздів» (за визначенням нової влади – «куркулів») на чолі зі священиками («попами») й учителями («сільською інтелігенцією»). Необхідно було врахувати й географічні умови – пригірську й гірську місцевість Карпат. Гірські жителі (гуцули) вирізнялися своєю віковою й неповторною в повсякденному житті самобутністю.
Велику, але малоефективну допомогу в справі ідейного виховання народних мас надавала армія, її політвідділи. Військові підрозділи, розташовані як у містечках, так і вздовж нового кордону, повністю контролювали територію Західної України. Окрім охоронних функцій, армія була покликана створювати ілюзію «широкої активності народних мас». Після проведення нею підготовки й самих виборів до Народних Зборів Західної України потреба в її всебічній роботі зростала. За відсутності первинних партійних осередків у сільській місцевості, при наявності двох-трьох десятків комуністів на район, які не спроможні були заповнити штатні посади апарату управління, саме військові частини РСЧА виступали як агітаторами, так і безпосереднім механізмом утілення суспільно-політичних заходів радянської влади [24, 89].
Промовистим був виступ начальника політвідділу Аверіна на обласній нараді секретарів райкомів КП(б)У, голів райвиконкомів, голів, заступників та секретарів окружних виборчих комісій 5 березня 1940 р.: «У нас погана справа з українською мовою. У нас в армії майже всі розмовляють на російській. Роботу серед місцевого населення приходиться вести на українській, це дуже трудно і це надзвичайно гальмує роботу. Безумовно, вихід можна би було знайти – організувати гуртки з вивчення української мови, але у нас таке положення, ви про це знаєте, сьогодні ми тут, а завтра нас можуть перекинути на фінляндський фронт і т. д.» [24, 92]. Неофіційний поділ населення на «політично грамотних – своїх» і «політично відсталих – місцевих» ще більше сприяв відчуженню. Партійні функціонери вважали престижним спілкування російською мовою, незважаючи на те, як до цього поставляться «західняки». Для селян було показовим, коли попередні польські чиновники розмовляли чужою для них польською мовою, то тепер нова влада малозрозумілою – російською. Тим більше, що на загал широко використовувалася велика кількість нових незрозумілих термінів, незвичне об’єднання слів на зразок «раднарком», «обком», «облмісцевпром», «обллегпром», «облкомунвідділ», «облторгвідділ», «райком», «харчепром», «птахпром», «райвиконком», «райпарторганізація», «райспоживспілка» і десятки інших.
Відповідальні працівники апарату управління у своїх звітах і виступах зазвичай використовували кліше на зразок «по району настрій здоровий, але в окремих селах є прояви контрреволюційної діяльності», «населення приймає активну участь і допомагає в проведенні заходів радянської влади», «маємо окремі моменти прояву антирадянських вилазок», «ворожі елементи активізували свою діяльність», «націоналістична сволоч різних відтінків гальмує втілення політики партії на селі», «попи ведуть відкриту антирадянську пропаганду», «нам крєпко допомагає армія», «всі трудящі нашого району вивчають Сталінську Конституцію», «хай живе великий вчитель і вождь всього світового пролетаріату товариш Сталін», «слава непереможній Червоній Армії» тощо. Наведемо промовисту цитату з архівних матеріалів: «Кулаки та інша наволоч у своїй ворожій роботі наглі. Наприклад, у сільраду, де сидять голова, заступник і актив, приходить кулак із заявою – хліб у мене необмолочений, але коли пошлете всіх безробітних (указуючи на всіх присутніх у сільраді ) – хліб здам» [24, 94].
Потужний партійно-політичний апарат, сформований на західноукраїнських землях для утвердження тоталітарного режиму, все ж не відіграв вирішальної ролі у ході радянізації регіону. Основну ставку у боротьбі з визвольним рухом влада робила на силові методи – масові репресії і фізичний терор, які були характерним явищем для сталінської імперії.
1.4 Етнонаціональні зміни в західних областях України в перші повоєнні роки (1945-1953 рр.)
Основною метою радянського керівництва на Західній Україні було придушення національно-визвольного руху шляхом масового переселення в глибину СРСР, та направленням в західні області російськомовного населення. В 40-х першій половині 50-х років переселення набули форм насильницьких депортацій. Після смерті Сталіна відбулася певна зміна форм, але не змісту переселень. Оргнабори стали обов’язковими для виконання і доволі часто для вирішення поставлених союзним керівництвом завдань використовувалися примусові заходи, в основному по відношенню до молоді.
У перші повоєнні роки, прагнучи уніфікувати етнонаціональну структуру населення Західної України, керівництво СРСР ініціювало переселенські акції. До вересня 1946 р. із західних областей України було переселено 790 тис. польських громадян. Протягом 1944-1946 рр. із південно-східних воєводств Польщі до УРСР прибуло близько 482 тис. українців. [16, 74]
Втілення у життя національної політики радянського режиму також виявилося у проведенні оптації – формально добровільного вибору громадянства СРСР українцями-русинами Чехословаччини та громадянства ЧСР – чехами та словаками Волині та Закарпаття. За підсумками волинської акції до Чехословаччини переселилося майже 30 тис. осіб, до СРСР – понад 12 тис. У 1945-1947 рр. із Закарпатської області виїхало близько 20 тис. чехів та словаків.
Після вступу радянських військ жертвою репресивної політики нової влади стає частина німецького та угорського населення Закарпаття. Впродовж кінця 1944 – початку 1945 рр. було відправлено в табори як військовополонених 70 тис. угорців-чоловіків. З них майже 25 тис. – це закарпатські угорці-чоловіки віком від 18 до 55 років. При цьому радянські репресивні органи не рахувалися з тим, що більшість з них не служили в угорській армії, або ж були до неї включені насильно.
Ще масштабнішими були репресії проти учасників українського національно-визвольного руху та членів їхніх родин. За офіційною довідкою міністерства внутрішніх справ УРСР протягом 1944–1946 рр. було «виселено сімей бандитів» 15040 (57145 осіб). Але особливо масштабною виявилась депортація, проведена органами КДБ у жовтні 1947 р., що охопила понад 26 тис. сімей, або ж майже 78 тис. осіб, у тому числі з Рівненської області – 11347, Волинської – 9050, Львівської – 15820, Тернопільської – 15508, Станіславської – 11886, Чернівецької – 1627, Дрогобицької – 14456 осіб. [2, 32]
Всього ж станом на 23 листопада 1948 р., так званий спецконтингент із України становив майже 152 тис. осіб. Виселення сімей так званих оунівців продовжувався і в наступних роках. Загалом за 1944–1952 рр. на спецпоселення у віддалені райони Радянського Союзу було вивезено більше 200 тис. осіб. [2, 33]
Масштабні депортації мали за мету не тільки залякати населення, підірвати соціальну базу антирадянського руху. Вони були органічною рисою тоталітарного політичного режиму.
У 1943–1944 рр. значна кількість українців, рятуючись від сталінсько-беріївських репресій, залишили рідну землю. В умовах найжорстокішої війни вони без засобів для існування емігрували на Захід, терпіли злидні, але не хотіли повертатися в СРСР. Після війни у 1945 р. в Австрії, Німеччині, інших країнах Західної Європи перебувало понад 3 млн. українців. Радянські спецслужби зробили все, щоб повернути емігрантів у СРСР. Посилаючись на союзницькі угоди, підступно обдурюючи американських, англійських та французьких чиновників, їм вдалося обманом, обіцянками, шантажем і залякуванням переправити в СРСР більшість біженців. Не піддалися агітації НКВС майже 300 тис. українців. Тих, кого радянським спецслужбам вдалось переконати повернутися на Батьківщину через одеський порт, відправляли на роботу у промислові регіони, в тому числі Донбас, значну частину практично відразу депортували в табори ГУЛАГу, на Урал, Сибір, далеку Північ. Їх перебування там було нестерпним.
Західноукраїнська еміграція отримала підтримку ООН, інших світових організацій, урядів країн, де вони поселились і це дало їм змогу створити різні культурно-освітні інституції.
Намагаючись докорінним чином змінити етнонаціональне обличчя західноукраїнських областей радянський режим сприяв інтенсивній міграції росіян. Впродовж повоєнних років російське населення в регіоні щорічно зростало в середньому на 20 тис. осіб. При цьому більшість росіян влаштовувалися на постійне проживання у містах.
Соціальна структура російського населення регіону формувалась під впливом міграції на перехресті двох основних тенденцій. Перша викликана об’єктивною потребою індустріалізації, друга – зумовлена ідеологією та політикою влади. Вона виходила із основного завдання, яке покладалося на росіян з боку тоталітарного режиму – творення «радянського народу» в «зараженому націоналізмом краї».
З одного боку, як наслідок індустріалізації, у перші повоєнні роки у західних областях України виникає цілий ряд нових галузей промислового виробництва, що часто відбувалося шляхом переведення відповідних заводів з Росії разом з робітниками та інженерно-технічним персоналом. А з другого боку, зазначені тенденції надавали соціальній структурі росіян регіону специфічних рис. Найперше – це високий відсоток зайнятих переважно розумовою працею і військових.
Репресії значних мастабів і відверта зневага до місцевого українського населення, зайнятого в основному в сільському господарстві і як некваліфіковані робітники, недовіра до місцевої української інтелігенції, яка не влаштовувала радянську владу ні кількістю, ні, що було говним, за своїм світоглядом – ось визначальні риси кадрової політики того часу. Усі більш-менш відповідальні посади очлювали «немісцеві». Помітне місце серед них належало росіянам. Виділялись цілі сфери зайнятості, як, наприклад, силові структури, суд, прокуратура, праця в яких була прерогативою передусім росіян. В результаті склалися суттєві відмінності і в галузевій структурі національностей. Російське і російськомовне населення влилося, головним чином, у промисловість, транспорт, культуру, торгівлю, але особливо в управління – найбільш привілейовану соціальну групу радянського суспільства. А отже, мало великий вплив на формування кадрової політики.
2.1 Становище загонів УПА і підпілля ОУН в західному регіоні України після відновлення радянської влади
Саме на 1944 р. припадав період найвищого організаційного і кількісного стану та боєздатності УПА, яка мала 60–80 тис. вояків. Бойовою діяльністю армії керував головний командир Р. Шухевич та Головний військовий штаб на чолі з полковником Д. Грицаєм. Повстанську армію складали сильні бойові групи УПА–Північ, УПА–Південь, УПА–Захід, УПА–Схід, що ділилися на військові округи, зокрема УПА–Захід мала шість округ: «Лисоня», «Маківка», «Буг» та ін. Кожну з них складали шість – сім куренів. В УПА впроваджено рангові відзнаки і військові нагороди. Своєю чисельністю і боєздатністю вона переважала тогочасні формування радянських партизан в Україні (40–50 тис.). [21, 36]
У вказаний період УПА контролювала значну територію Волині і Полісся, де розгорнула державотворчу діяльність згідно з наказом від 15 серпня 1943 р. Головна команда УПА проголосила себе «найвищою і одиноко-суверенною владою». Було впроваджено цивільну адміністрацію звільненої території, яка ділилася на області, округи, райони, міста і села; утворені земельні комісії наділяли селян землею. Діяли школи, лікарні, притулки для сиріт, розвивалося рільництво, промисловість, торгівля, налагоджено випуск власних грошей.
УПА творилася і діяла впродовж усього часу боротьби фактично без зовнішньої підтримки, опираючись на фінансово-господарську допомогу народних мас регіону. Тоді як польська Армія Крайова отримувала від лондонського еміграційного уряду 10 млн. дол. щорічно; радянські партизани на Волині й Поліссі у 1942-1944 рр. отримали лише автоматів 12,6 тис., близько 19 млн. набоїв. Чималу зовнішню підтримку мала югославська партизанська армія Йосипа Броз-Тіто. [21, 38]
Впродовж 1944 р. керівництво СРСР і УРСР ухвалили низку постанов, згідно з якими для радянізації західного регіону, перш за все боротьби проти «українсько-німецьких націоналістів», сюди скеровано тисячі працівників на керівні посади в партійних і радянських органах. Ще до зайняття регіону для кожної області сформовано так звані оперативні групи чисельністю 500-600 партійних, радянських, комсомольських і господарських функціонерів. Секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов доповідав Сталіну, що до лютого 1945 р. в західні області України скеровано 42 тис. працівників. До кінця року їх чисельність зросла до 86 тис. Апарат органів держбезпеки і внутрішніх справ нараховував без військ 22 тис. осіб. В результаті, по-суті колонізаторської політики, серед номенклатури обкомів партії частка керівних працівників з місцевого населення становила від 3% в Чернівецькій до 14% у Львівській областях. Ця кадрова політика скорегована лише після смерті Сталіна. [21, 44]
З перших днів насадження радянської влади головним змістом суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях стала жорстока боротьба типовими методами реалізації імперської політики, перш за все за придушення широкого руху опору українського народу тоталітарному режимові. У руслі цих заходів, поряд з військово-чекістськими операціями проти частин УПА, влада здійснила ряд інших підступних акцій. Щоб підірвати мобілізаційні ресурси УПА, за пропозиціями М.Хрущова і маршала Г.Жукова, Державний комітет оборони прийняв ухвалу провести поголовну мобілізацію чоловіків призовного віку до Червоної армії, а допризовну молодь – на роботу в Донбас. За даними Львівського військового округу було мобілізовано близько 450 тис. українців і 70 тис. поляків. Але немала частина молоді поповнила повстанські частини. В деяких місцевостях мобілізацію зірвано. Зокрема, у Станіславській області у серпні 1944 р. із запланованих 30 тис. осіб вдалося скерувати до війська лише половину. Головній меті – виявити повстанців і підпільників – служила акція перепису населення віком від 15 років, яку здійснювали органи НКВС за активною участю партійних і радянських органів. Сім`ї повстанців і підпільників депортувалися в Сибір.
Широкомасштабні заходи радянської влади, скеровані на утвердження режиму, зустріли впертий опір збоку патріотично налаштованого українства. Ядром масового руху опору були загони УПА і підпілля ОУН. Кинуті проти них величезні сили Червоної армії, військ НКВС і НКДБ, радянських партизанських частин у 1944-1945 рр. так і не змогли виконати наказ Сталіна ліквідувати національно-визвольний рух в Україні до кінця радянсько-німецької війни. Водночас владі вдалося частково нейтралізувати дії антикомуністичної опозиції. Але відкрита боротьба продовжувалася до середини 1950-х років.
Як відомо, у травні 1953 р. тодішній міністр внутрішніх справ Л. Берія доповів Президії ЦК КПРС, що за 1944–1952 рр. у західних областях України репресивно-каральними органами СРСР вбито 153 тис., арештовано й ув’язнено 134 тис., довічно вислано у віддалені райони понад 203 тис. осіб. Ці дані, які увійшли у постанову Президії ЦК КПРС «Про становище в західних областях УРСР», були надійно і надовго приховані від громадськості.
2.2 Етапи боротьби радянської влади з національним визвольним рухов в Західній Україні
Спираючись на дослідження Нагірняка М.Я, можна визначити головні етапи боротьби радянської влади з національним визвольним рухов в західній Україні в хронологічних рамках, які мають характерні відмінності у тактиці, формах і методах боротьби.
Перший етап (лютий–жовтень 1944 р.) охоплює період зайняття території Західної України Червоною армією. Його характерними рисами було розгортання збройного протистояння між прибулими частинами НКВС, військами 1 і 4-го Українських фронтів (перш за все їх органами СМЕРШ), з’єднаннями радянських партизан і повстанськими формуваннями групи УПА–Північ та УПА–Захід. Водночас відбувався процес формування структур органів радянської влади, зокрема партійних і радянських, НКВС і НКДБ, утворення мережі військових гарнізонів і винищувальних батальйонів, розгортання чекістсько-військових операцій проти УПА та оунівського підпілля, масових репресій проти українського населення. [21, 46]
На другому етапі (листопад 1944– травень 1945 р.), виконуючи наказ Сталіна ліквідувати національно-визвольний рух в Західній Україні до кінця війни, на боротьбу проти ОУН і УПА були кинуті всі наявні в УРСР формування НКВС і НКДБ, партизанські частини, винищувальні батальйони. Відбувалися широкомасштабні заходи радянського режиму, скеровані на придушення опору українського народу: мобілізацію сотень тисяч людей до війська, перепис населення, масове виселення сімей вояків УПА і підпільників ОУН у віддалені райони СРСР, які частково підривали моральний дух повстанців, суттєво обмежували матеріальну допомогу і демографічну базу їхнього резерву. Однак командуванню УПА і крайовому проводу ОУН комплексом ужитих запобіжних заходів вдалося зберегти боєздатність армії й масштаби бойової діяльності. [21, 49]
Третій етап (червень 1945–травень 1947 р.), — розгорнуто широкий наступ на визвольний рух із залученням великих сил, які уряд СРСР і Генеральний штаб Червоної армії після закінчення радянсько-німецької війни зосередили на території західних областей України. [21, 53]
Для проведення військово-політичних акцій влади залучалися потужні сили Львівського та Прикарпатського військового округів. У цій ситуації командування УПА здійснило реорганізацію своїх формувань і переходить до дій малими відділами. Відтак радянські репресивно-каральні органи, водночас з великими блокадами (взимку 1946 р.), переходять до тактики дій маневреними групами. Широко застосовуються так звані спецгрупи, які діяли під виглядом загонів УПА і чинили злочини проти мирних мешканців для компрометації визвольного руху. Різко зростала кількість енкаведистської агентури.
У цей час досягає піку депортаційно-переселенський процес. Спільними силами СРСР і Польщі здійснено депортацію майже 800 тис. українців з тогочасної Польщі в УРСР та операцію «Вісла» 1947 р., ліквідовано діяльність активної групи УПА «Сян» в Закерзонні. Командування УПА проводить часткову мобілізацію особового складу, деякі загони здійснюють рейди на Захід, дістаються Німеччини й доносять до світового співтовариства правду про антикомуністичний визвольний рух в Україні.
Четвертий, заключний етап (червень 1947– середина 1950-х років) — впровадження нових заходів радянської влади з метою ліквідувати повстанський рух, зокрема, насильницької колективізації українського села, оскільки саме селянство було головною соціальною базою визвольного руху й найактивніше підтримувало ОУН–УПА. В умовах продовження інтенсивних чекістсько-військових операцій, активізація діяльності спецгруп і ворожої агентури, особливо після передачі Москвою керівництва боротьбою з рухом опору виключно органам держбезпеки, командування УПА 1949 р. передало свої кадри збройному підпіллю ОУН і перейшло до тактики індивідуального терору проти функціонерів радянської влади, ворожої агентури та диверсійних акцій. У цей час значно посилюється пропагандистська діяльність ідеологічних структур ОУН–УПА. За особистим завданням Сталіна – знищити керівництво українського визвольного руху – в Україну скеровано великі сили фахівців МДБ. У березні 1950 р. їм вдалося знищити генерала Р. Шухевича, а 1954 р. захопити його наступника – полковника В. Кука. Відтак збройний спротив українських повстанців пішов на спад. [21, 57]
2.3 Військово-політичний та пропагандистський спротив ОУН–УПА тоталітаризму
Після закінчення Другої світової війни керівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своє основне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидко закріпитися в західноукраїнському регіоні. На цьому етапі загони УПА тримали під своїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, На якій намагалися створити альтернативні радянським органам влади національно-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складі кавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою: так, за перше півріччя 1945 р. вона здійснила 2207 збройних акцій (відплатних актів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центри тощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під час яких 34 тис. повстанців було вбито і 46 тис. захоплено в полон. У кривавому протистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА, член Центрального Проводу ОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача і начальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втрати вимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з´єднання поділилися на малі групи, які принципово уникали фронтальних боїв і повернулися до типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.). [17, 219]
Наприкінці 1946 р. Українська Головна Визвольна Рада прийняла рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала в демобілізації частини повстанців, відправленні певної кількості вояків на Захід і організації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одного із ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».
Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань на радянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р. переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкої підпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальних терористичних акцій проти представників правлячого режиму.
У сучасній історичній літературі є згадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р. Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН має діяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, а фізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість. Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічого страшного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис. військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевих жителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населення радянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабних каральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились не лише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінки спецвійськ у Західній Україні. [17, 221]
Загибель командувача УПА Р. Шухевича (5 березня 1950 року) стала своєрідним поворотним пунктом — після неї фактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хоча окремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років.
На час приходу на територію Західної України радянських військ, пропагандистський апарат ОУН і УПА був вже цілком сформований, мав чітку і розгалужену структуру. Особливо важливо звернути увагу на тісний зв’язок відділів політвиховання УПА та референтури пропаганди ОУН. Але широкомасштабні бойові дії, що точилися на території, охопленій рухом ОУН і УПА, спричинили значні втрати кадрів та руйнування (часто доволі серйозні) організаційної структури. Важливо відмітити, що крім референтури пропаганди ОУН та апарату політвиховників УПА, які безпосередньо відповідали за пропагандистську діяльність, до неї по можливості залучалися інші структури підпілля, зокрема Служба Безпеки, Український Червоний Хрест. А загалом пропагандою визвольних ідей повинні були займатися всі члени ОУН та вояки УПА. [17, 223]
Організація діяльності розгалуженого пропагандистського апарату ОУН і УПА була побудована на доволі високому рівні і включала в себе цілий комплекс питань, пов’язаних з розподілом повноважень та функцій, керівництвом та контролем за здійсненням пропагандистської діяльності, підбором та підготовкою кадрів та ін.
Завдання, які покладалися на осередки пропаганди різних рівнів та їх керівників, можна умовно поділити на декілька основних напрямків: підготовка кадрів; забезпечення необхідними матеріалами, що можуть бути використані в пропаганді (опрацювання пропагандистських статей на актуальні теми і т.д.); безпосередньо пропагандистська робота серед населення і, нарешті, контроль за її веденням. Залежно від рівня осередку, той чи інший напрямок діяльності був для нього пріоритетним. Осередки вищого рівня (крайові) визначали напрямки роботи низовим ланкам, займалися забезпеченням їх необхідними пропагандистськими матеріалами, проводили вишколи і контролювали дії нижчих щаблів. Середня ланка — окружні, повітові (згодом надрайонні) — займалася в основному підготовкою кадрів та контролем. Основний тягар пропагандистської роботи серед населення несла нижча ланка – масові та районні пропагандисти. [10, 138]
Велика увага приділялася контролю праці осередків пропаганди. Він забезпечувався двома основними шляхами – через організацію суворої звітності та через інспекторські перевірки окремих теренів. Питання звітності, як свідчать документи з середовища підпілля, було одним з центральних у системі організації діяльності осередків пропаганди ОУН. Найефективнішим способом перевірки роботи окремого осередку були своєрідні інспекторські перевірки референтами пропаганди вищого рівня. У структурі референтури пропаганди існувала система заохочень та покарань. В цілому на той час існував досить високий рівень організації діяльності пропагандистського апарату, завдяки чому українському національно-визвольному рухові вдавалося тривалий час вести ефективну «психологічну війну» проти радянської тоталітарної системи.
Найважливіше завдання пропаганди ОУН та УПА вбачали у пробудженні і підтримці серед українського народу національної свідомості у всіх її формах. Для здобуття держави необхідно було весь народ залучити до національно-визвольних змагань, викликати у нього любов до свого народу і ненависть до окупанта.
Серед основних напрямків, за якими здійснювалася пропагандистська діяльність ОУН і УПА в 1944-1950-х рр. можна виділити пропаганду в Червоній армії, поширення визвольних ідей серед східноукраїнського населення, пропагандистську кампанію проти колективізації та ін. Стратегічне значення для українського визвольного руху мала пропагандистська робота серед молоді. Поряд з означеними вище напрямками, робота за якими носила постійний характер, існували і такі, які були актуальними протягом певного періоду. Їх можна назвати тимчасовими і вони, як правило, були пов’язані з конкретними подіями. Яскравим прикладом такого тимчасового напрямку була пропагандистська кампанія, спрямована на зрив виборів до Верховної Ради СРСР 10 лютого 1946 року. [10, 139-140]
Окремим напрямком пропагандистської діяльності ОУН і УПА було поширення правдивої інформації про український визвольний рух та його ідеї за межами України. В основі цієї роботи лежала концепція національних революцій та створення єдиного фронту боротьби поневолених народів проти більшовицького режиму. З цією метою відділи УПА здійснювали рейди за межі України – у Білорусію, Чехословаччину, Польщу, Румунію, в Західну Європу.
Друковані засоби пропаганди посідали безумовну першість серед усіх форм популяризації ідей визвольного руху. По-перше, поширення підпільної літератури дозволяло при мінімальній кількості пропагандистів охопити значно більшу аудиторію, ніж міг зібрати будь-який мітинг. По-друге, друковане слово значно довше впливає на людину, ніж промова, оскільки літературу можна неодноразово перечитувати. Врешті-решт сама наявність літератури сприяла піднесенню авторитету того, хто її видавав, оскільки свідчила про його достатню силу і можливості.
В кількісному відношенні переважну частку друкованої продукції становили листівки, летючки та короткі заклики. Натомість літератури більш високого рівня видавалося значно менше. Це є цілком зрозумілим – листівки і гасла краще сприймалися населенням, ніж ґрунтовні аналітичні матеріали, відповідно вони користувалися більшим попитом. Переважна більшість видань через великі розміри та високий теоретичний рівень були складними для сприйняття населенням, мали, головним чином, внутрішньоорганізаційну навчальну вартість і були малопридатними для масової пропаганди. [30, 174]
Високий рівень організації видавничої діяльності, ґрунтовний підхід до справи видавництва преси та неперіодичних видань робили їх важливим засобом пропаганди і грізною зброєю українського національного руху в боротьбі за Українську державу.
Отже, у повоєнний період тактична лінія УПА зазнає певної трансформації. Якщо на початку переважали форми широкої повстанської боротьби (контролювання певної території, створення альтернативних радянським органам влади національно-державних структур, діяльність великих формувань, які охоплювали кавалерійські та артилерійські частини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінилися. Чинниками, які визначали ці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у «холодну війну»; значні втрати УПА в протиборстві з радянськими військами; загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільних перетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму на розкол лав повстанців.
Тогочасне світове співтовариство визнало ОУН і УПА складовою загальноєвропейського руху Опору. До цього спричинили переговори представників Української Головної Визвольної Ради з генералом Де Голем наприкінці 1944 р. за посередництва колишнього патрона легіону УСС (1914–1918) полковника Василя Вишиваного (В. Габсбурга). Тож не випадково на Нюрнберзькому процесі (1945–1946) Міжнародний воєнний трибунал відкинув домагання головного обвинувача від СРСР Р. Руденка (прокурора УРСР 1944–1953 рр.) щодо притягнення ОУН до судової відповідальності за нібито тісне співробітництво з нацистами. Резолюція УГВР про боротьбу українського народу за визволення і суверенну державу фігурувала на Генеральній Асамблеї ООН восени 1946 р.
Військово-політичний спротив українського підпілля суттєво загальмував утвердження тоталітаризму в західному регіоні України, що позитивно відбилося в наступних етапах боротьби за незалежність, яка увінчалася створенням суверенної Української держави.
Об’єднання українських земель у єдиній державі 1939-1940 рр. українське та частково єврейське населення Західної України назагал вітало й покладало на цей історичний акт великі надії. Проте досить швидко стало очевидним, що «не за таку Україну боролися і мріяли». Тоталітаризм безпощадно насаджував свою політику в усіх сферах життя, прикриваючись волевиявленням усього народу, незалежно від національності. Радянізація західноукраїнських областей здійснювалася за безпосередньої участі Червоної армії та надісланих перевірених партійних кадрів. Із метою подолати масовий опір заходам радянської влади на селі робився наголос на розкол селянства, перш за все – за національною й релігійною приналежністю. Західноукраїнське село того періоду в національному відношенні було надзвичайно строкатим: українці, поляки, євреї, німці, цигани та ін. Зрозуміло, що заможна верства селянства (куркулі) становила невеликий відсоток. У першу чергу вістря боротьби спрямовувалося проти привілейованої частини сільських мешканців колишньої польської держави — осадників («мазурів»), яких нараховувалося в селах Західної України біля 30 тисяч осіб. Ненависть українського селянства як до польського поміщицького двору, євреїв-лихварів, німців-колоністів, так і осадників-поляків використовувалася із метою подолати й не допустити організованого опору радянській владі.
Для утвердження режиму використано кадрову політику, за якою всі керівні посади в партійних, радянських, господарських та силових структур довірено лише приїжджим працівникам з Росії або східних областей. Водночас влада намагалася різними методами утворити соціальну опору серед селянства та інтелігенції.
Виникнення і діяльність Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії були зумовлені об’єктивними причинами і стали закономірним продовженням багатовікової боротьби українського народу за створення незалежної Української держави. Український національно-визвольний рух 1940-1950-х рр. був невід’ємною складовою загальноєвропейського руху Опору тоталітарним режимам.
Організатором, керівником та ідейним провідником українського національно-визвольного руху була ОУН, а його головним чинником, підтримуваним усім народом – Українська повстанська армія. Озброєний ідеями боротьби за незалежну Україну, її особовий склад виявив високі морально-бойові якості, а за тривалістю, активністю і масштабами бойової діяльності проти могутніх противників створив феномен в історії європейського руху Опору.
У ході радянсько-німецької війни український визвольний рух дотримувався стратегії боротьби на два фронти – проти німецького та радянського імперіалізмів; з 1944 року діяльність ОУН і УПА спрямовується головним чином проти радянської тоталітарної системи. Ця боротьба відзначалася безкомпромісністю і запеклістю, вона розтягнулася на десятиріччя, ставши визначальною рисою розвитку західноукраїнських земель в 1944 – першій половині 1950-х рр.
У боротьбі за утвердження тоталітаризму радянська влада на першому етапі намагалася ліквідувати національно-патріотичний рух зусиллями насамперед репресивних сил: внутрішніх військ НКВС, відділів СМЕРШ 1 і 4-го Українських фронтів, частин радянських партизан, винищувальних батальйонів до закінчення радянсько-німецької війни. Але спроба розгромити УПА і форсовано радянізувати західний регіон України провалилася. З метою знекровити УПА й позбавити її демографічних резервів та фінансово-господарської підтримки здійснено низку заходів: майже поголовну мобілізацію до війська, перепис населення, масові депортації в Сибір, насильницьку колективізацію. Розгорнуто потужний ідеологічний наступ на духовне життя: 1946 р. загнано в підпілля УГКЦ й впроваджено просякнуту імперською ідеологією влади Російську православну церкву, розгорнуто широку комуністичну пропаганду, підпорядковано пануючій ідеології і партійному контролю культуру, науку, освіту, спорт.
Відбувалося не тільки збройне протистояння, але й «психологічна війна» – боротьба ідей, війна за суспільну свідомість. Протистояння українського визвольного руху і радянської тоталітарної системи поступово переміщується із площини збройної боротьби саме у площину «психологічної війни». Наприкінці 1940-х рр., після реорганізації ОУН і УПА і створення єдиної структури – збройного підпілля, пропаганда набуває першочергово значення.
Пропагандистська діяльність здійснювалася за конкретними напрямками як перманентного, так і тимчасового характеру, які мали відповідно стратегічне або тактичне значення і відповідали інтересам національно-визвольного руху.
У цілому можна говорити про досить ефективну організацію пропагандистської роботи, що забезпечувалася численними інструкціями, вказівками, іншими матеріалами директивного характеру, а також жорстким контролем їх виконання. Завдяки високому рівневі організації і самовідданій праці працівників пропагандистський апарат ОУН і УПА фактично не поступався, а в окремих випадках і переважав радянську пропагандистську машину, за якою стояли значно більші людські та матеріальні ресурси.
Основними формами були усна пропаганда та поширення підпільної літератури, причому першість безумовно належала друкованим засобам пропаганди. Цьому сприяв високий, як на підпільні умови, рівень матеріально-технічного забезпечення видавничих осередків (або технічних ланок), мережа яких охоплювала всю територію Західної України.
«Психологічна війна» українського визвольного руху проти радянського режиму, в якій головною зброєю було слово, тривала ще довгий час після того, як припинилася збройна боротьба. Якщо остання закінчилася поразкою визвольного руху, то у «психологічній війні» він залишився непереможеним. На завершальному етапі боротьби ОУН і УПА, коли поразка стала очевидною, пропагандистська діяльність спрямовувалася на перспективу і значною мірою саме пропаганда ОУН і УПА заклала основи майбутньої незалежної України.
Довготривалий визвольний рух під проводом ОУН і УПА ще раз засвідчив світові непоборне прагнення українського народу до державної незалежності та соборності, сприяв виходу української проблеми на міжнародну арену. Для інших народів СРСР і підпорядкованих Москвою країн Східної Європи він виконував роль, за висловом С. Бандери, «першої лінії і головного бастіону в… протибільшовицькому фронті».
Незважаючи на військову поразку, український національно-визвольний рух отримав морально-політичну перемогу – виявив слабкості сталінської імперії й засвідчив, що з нею можна боротися. Жертовна боротьба народу за самостійну Україну в 1940–1950-х роках закарбувалася у пам’яті наступних поколінь співвітчизників, сприяла піднесенню національної свідомості й відіграла вирішальну роль у здобутті незалежності на початку 1990-х років.
Список використаної літератури
1. Білас І. Г. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953 : Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. Документи і матеріали / І. Г. Білас. – У 2 кн. – К. : Либідь – Військо України, 1994. – Кн. 2. – 688 с.
2. Бугай М.Ф. Депортації населення з України (30–50-ті роки) // Укр. істор. журн. –1990. – №10. – С.32–38.
3. Бухало Г. Видання УПА (1941-50-ті рр.) // Українська періодика: історія і сучасність: Тези першої конференції по періодиці. – Львів, 1993. – С. 83-86.
4. Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / редкол. Ю. Ю. Сливка та ін. – К. : Наукова думка, 1989. – 488 с.
5. Гуменюк Т.І. Доля української інтелігенції після приєднання Західної України до УРСР у 1939–1941 рр. у сучасній історіографії // Наукові записки. Серія: Історія. За матеріалами Всеукраїнської наукової конференції «Національна інтелігенція в історії та культурі України в ХХ–ХХI століттях», 28–29 жовтня 2004 р. – Вінниця, 2004. – С.42–46.
6. Гуменюк Т.І. Наслідки «радянізації» у суспільно – політичному житті Західної України (1939–1941 рр.) в сучасній українській історіографії // Сторінки історії. Збірник наукових праць. – К., 2004. – Вип.19. – С.35–45.
7. Гуменюк Т.І. Проблема «возз’єднання» Західної України з Українською РСР у сучасній історіографії //Історія України. Маловідомі імена, події, факти. Збірник наукових праць. – К., 2004. – Вип. 26. – С.41–53.
8. Гуменюк Т. Сталінські репресії на західноукраїнських землях (1939–1941 рр.) в оцінці новітньої історіографії // Знаки питання в історії України у європейському контексті. Збірник матеріалів II Міжнародної конференції. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М.Гоголя, 2005. – С.125–127.
9. Дерев’янко С.М., Гуменюк Т.І. 1939 рік у долі західноукраїнських земель: стереотипи історіографії та пошук нових підходів // Галичина. – 2001. – № 5–6. – С.405–408.
10. Дмитерко О. Агітаційно-пропагандистська робота ОУН і УПА серед військовослужбовців Червоної армії ⁄⁄ Дрогобицький краєзнавчий збірник. Спецвипуск. – Дрогобич, 2002. – С.138-147.
11. Дмитерко О. Організація та матеріально-технічне забезпечення видавничої діяльності ОУН і УПА в 1944-1950-х рр.// Наукові записки Національного університету «Острозька академія»: Історичні науки. – Острог, 2004. – Вип.. 4. – С.290-297.
12. Кентій А. Нарис боротьби ОУН-УПА в 1946-1956 рр. – К., 1999.
13. Кентій А. Українська Повстанська Армія в 1944-1945 рр. – К., 1999.
14. Киричук Ю. Нариси з історії українського національно-визвольного руху 40-50 років ХХ століття. – Львів, 2000.
15. Киричук Ю. Український національно-визвольний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика. – Львів, 2003.
16. Кондратюк К., Киричук Ю., Лучаківська І. Етапи та засоби реалізації депортацій українців і поляків // Депортації українців та поляків: кінець 1939 – початок 50-х років: До 50-річчя операції «Вісла». Збірник / Упоряд. Ю. Сливка. – Львів, 1998. – С.74–78.
17. Макарчук С. Радянські методи боротьби з ОУН і УПА. 1944-1945 рр.// Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів. – Львів, 2004. – С.210-224.
18. Малярчук О. М. Тоталітаризм проти західноукраїнського села / О. М. Малярчук. – Івано-Франківськ : Місто НВ, 2008. – 228 с.
19. Марчук В. Українська Греко-Католицька Церква. Історичний нарис / В. Марчук. – Івано-Франківськ: Плай, 2001. – С. 107.
20. Нагірняк М.Я. Волинські сторінки українського руху опору 40-х рр. ХХ ст. // Військово-науковий вісник. Вип. 5. – Львів: ЛВІ, 2003. – С. 322–324.
21. Нагірняк М.Я. Радянський тоталітарний режим у боротьбі проти збройного підпілля ОУН і військових формувань УПА. — Львів, 2003.
22. Парсаданова В.С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белоруссии в 1939 –1941 гг. // Новая и новейшая история. – 1989. – № 2. – С.30–31.
23. Нікольський В.М. Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920–1950 рр.): Історико-статистичне дослідження. – Донецьк, 2003. – 623 с.
24. Політичний терор та тероризм в Україні. ХІХ – ХХ ст. Історичні нариси / Д.В.Архієрейський, О.Г.Бажан, Т.В.Бикова та ін. Відповід. ред. В.А.Смолій. – К., 2002.
25. Проблема ОУН-УПА: попередня історична довідка/ НАН України. Інститут історії. Відп. ред. С.В.Кульчицький. – К., 2000.
26. Рубльов О.С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20 – 60-ті роки ХХ ст.) / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко. – К. : Наукова думка, 1994. – 350 с.
27. Сеньків М. В. Західноукраїнське село : насильницька колективізація – 40 – поч. 50-х рр. ХХ ст. / М. В. Сеньків. – Львів : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 292 с.
28. Сливка Ю. Першопричини та геополітичні цілі переселенських акцій // Депортації українців та поляків. Кінець 1939–початок 50-х років. – Львів, 1998. – С.3–10.
29. Сливка Ю. У пошуках історичної правди// Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів. – Львів, 2004. – С.5-13.
30. Стасюк О. Видавнича діяльність ОУН на українських землях у 1944-1950-х роках// Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 2002. – Вип.37. – Част.2: Документи та матеріали. Рецензії та огляди. Наукове життя. – С.173-189.
31. Стасюк О. Підпільні видання ОУН-УПА (40-50-ті рр.)// Українська періодика: історія і сучасність. – Львів; Житомир, 1994. – С.70-74.
32. Шаповал Ю. Війна після війни// Українська Повстанська Армія у боротьбі проти тоталітарних режимів. – Львів, 2004. – С.184-201.
33. Яровий В. Польське підпілля на території Західної України в 1939-1941 рр. / В. Яровий, І. Ілюшин // Українсько-польські відносини в Галичині у ХХ ст.: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 21-22 листопада 1996 р. – Івано-Франківськ : Плай, 1997. – С. 265-268.
34. Ярош Б.О. Сторінки політичної історії західноукраїнських земель (30–50-ті рр. ХХ ст.). – Луцьк, 1999. – 181 с.
35. Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30 – 50-ті роки ХХ ст. (історико-політологічний аспект) / Б. О. Ярош. – Луцьк : Надстир’я, 1995. – 176 с.
Перепечатка материалов без ссылки на наш сайт запрещена