Участь Російської імперії в антинаполеонівських коаліціях

Участь Російської імперії в антинаполеонівських коаліціях

Міністерство освіти і науки України

Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка

Кафедра нової та новітньої історії та методики її викладання

Контрольна робота з теми:

Участь Російської імперії в антинаполеонівських коаліціях

Тернопіль – 2010

Вступ

Велику роль у історії Росії та Європи відіграють антинаполеонівські (антифранцузькі) коаліції. Антинаполеонівські коаліції часто трактують як велике політичне протистояння між двома найсильнішими країнами – Російською імперією та Францією. Виникає питання: чому вони ворогують між собою, адже колись у них були добрі дипломатичні відносини один до одного?! А власне після чого Росія стала вороже відноситися до Франції? Це ми намагатимемося розкрити в даному дослідженні.

Актуальність цієї теми полягає у суперечливій історичній давності подій першої половини ХІХ століття, деталі яких ще не повністю розкриті. Дана тема дасть змогу з’ясувати причини виникнення анти наполеонівських коаліцій, а також буде зроблена певна ясність тих подій, чому власне ставлення Росії та інших європейських країн до Франції було надто дивне, більше того, вороже.

Метою дослідження є з’ясування всіх деталей та подробиць анти наполеонівських коаліцій та вияснити роль в них Російської імперії.

Завданням дослідження є пошук причин та передумов виникнення коаліцій та участь в цьому Російської імперії.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період кінець ХVIII початок ХІХ століть.

Історичне значення антинаполеонівських коаліцій є великим і багатогранним. З одного боку, це протест проти повалення абсолютистського режиму і встановлення буржуазного ладу, а з іншого – небажання допустити до влади самозванця і не дати йому завоювати всю Європу.

1. Політична ситуація Європи та її вплив на Російську імперію

Велика французька буржуазна революція 1789 – 1794рр. не тільки знищила абсолютизм в Франції, але й дала великий революційний вплив на інші країни. Жах перед «революційною заразою» і бажання захистити устрій легітизму викликали першу і другу антифранцузькі коаліції. Велика французька революція і страта Людовіка XVI ще більше загострила відносини Росії та Франції. Росія почала об’єднуватися з іншими державами проти самої нової влади, яка вже існувала. Підштовхнуло Росію до цього і загарбницька політика Наполеона Бонапарта, який почав повне підкорення Європи.

Революція у Франції стурбувала європейські монархії. У лютому 1792 р. Австрія підписала із Пруссією угоду, що стала початком утворення першої антифранцузької коаліції, до якої приєдналися й інші держави. Поблизу кордону французькі емігранти при підтримці Австрії створили збройний табір роялістів (прихильників короля) і закликали європейських монархів до інтервенції. Новий монарх Австрії Франц в ультимативній формі зажадав від Франції відмовитися від конституції й передати всю повноту влади королівському двору. Оскільки Австрія відкрито втручалася у внутрішні справи Франції, Законодавчі збори у квітні 1792 р. оголосили Австрії війну. Незабаром у Францію вторглися прусські війська. На дії інтервентів французький народ відповів вибухом патріотизму. Незважаючи на опір короля, Законодавчі збори 11 липня 1792 р. проголосили гасло «Батьківщина в небезпеці!» До Парижа стікалися загони національних гвардійців. Представники кожного департаменту співали патріотичні пісні. Одна з них – «Марсельєза»(тобто «Гімн марсельців») – стала гімном патріотичних сил Франції. Сьогодні«Марсельєза» є державним гімном Французької Республіки.

Війни, які стала вести Франція, носили оборонний характер і були спрямовані на захист батьківщини та революції. Їх називали «революційними війнами».

Обстановка в країні різко погіршилася. Зростали ціни, спекуляція набула загального характеру. Парижу загрожувало вторгнення прусських військ.

Королівський двір зраджував інтереси країни. Прихильники республіки в Парижі вимагали повалення короля, але Законодавчі збори боялися народу й не хотіли розриву з Бурбонами. Змінити становище могло тільки повстання. У ніч на 10 серпня 1792 р. почалося нове повстання. Батальйони Національної гвардії з робочих передмість та загони прихильників республіки, що прибули з департаментів, рушили до палацу Тюїльрі – резиденції короля. У ході штурму повсталі втратили близько 500 чоловік убитими й пораненими. Влада в столиці перейшла до Комуни, що спиралася на санкюлотів. Санкюлотами у Франції називали бідняків-городян. Вони носили не дворянські панталони (кюлоти), а довгі штани («санкюлот» – буквально «без штанів»). Король і королева були доставлені до зали засідань Законодавчих зборів.

Через три дні за наполяганням Паризької Комуни вони були взяті під варту.

Законодавчі збори оприлюднили декрет про вибори до нового вищого законодавчого органу влади – Національного Установчого конвенту.

По Парижу поповзли чутки про те, нібито ув’язнені супротивники революції за допомогою іноземних агентів готують повстання. З 2-го по 5-те вересня юрби озброєних санкюлотів і національних гвардійців вривалися у в’язниці, безжалісно винищуючи ув’язнених. Сп’яніння вбивством було таким великим, що вбивали всіх без винятку: кримінальних злочинців, політичних в’язнів, жінок, старих. Кількість жертв у ці дні перевищила 5 тис. чоловік. Цей жахливий акт продемонстрував інший бік революції – жагу помсти, насильства й крові.

Наступаючі прусські війська загрожували Парижу. 20 вересня 1792 р. біля селища Вальмі французькі війська, що складалися переважно з добровольців, завдали поразки прусським інтервентам. Це була перша перемога французької армії. Захищаючи свою батьківщину й революцію, французи здобули перемогу над кращою європейською армією того часу. Французькі війська перейшли в наступ по всьому фронту й незабаром вигнали інтервентів зі своєї території.

У Франції під час Великої французької революції прийшли до влади якобінці та жирондисти. Франція була проголошена республікою. Девізом республіки стало гасло «Свобода, рівність, братерство». Одним із перших декретів Конвенту став декрет про недоторканність власності. Тут черга дійшла до короля. Жирондисти були проти страти короля, а якобінці вимагали розправи над монархом. Ж.П. Марат закликав: «Ви врятуєте батьківщину... і ви забезпечите благо народу, стявши голову з тирана!» [1, c.29]. Після 40-годинних дебатів 387 депутатів проголосували за страту й за негайне виконання вироку. Проти цього висловилися 334 депутати. 21 січня 1793 р. король був привселюдно страчений.

Французький історик Ж. Жорес про страту Людовика XVI:

«...Людовик зняв каптан і комір... Раптом він ступив на лівий бік ешафоту й, сильно почервонівши, заговорив, звертаючись до народу... «Я вмираю не винним, – сказав він голосно й дуже виразно, – я вибачаю своїх ворогів і бажаю, щоб моя кров пролилася на користь французам і заспокоїла Божий гнів». Але... загриміли барабани... і заглушили його слова... О 10 годині 10 хвилин його голова впала. Тіло короля відвезли на цвинтар Мадлен і поховали в товщі негашеного вапна». [1, c.30].

Страта французького короля шокувала Європу. Велика Британія розірвала дипломатичні відносини з Францією. У лютому 1793 р. Конвент оголосив Великій Британії війну й направив свої війська на територію Голландії. До антифранцузької коаліції, крім Австрії й Пруссії, ввійшли Велика Британія, Іспанія, Сардинське королівство, Неаполь і більшість малих німецьких держав. Не посилаючи свої війська на Захід, до коаліції приєдналася Росія.

E 1799 році до влади у Франції приходить Наполеон Бонапарт. Саме із часів його правління Франція активізувала свою експансію в Європу. Ця держава стала на шлях війн. Ще до його вступу на трон французькій армії вдалося розгромити війська першої коаліції і відкинути інтервентів за межі французької території. У квітні 1795 р. Пруссія й Іспанія підписали з Францією сепаратні мирні угоди, але війна з Австрією й Британією тривала.

У квітні 1796 р. почався Італійський похід французької армії, що очолив ставленик Директорії Наполеон Бонапарт. Майже вся Північна Італія тоді перебувала під владою Австрії, а частина її належала Сардинському королівству(П’ємонту). Протягом квітня – травня французька армія одержала важливі перемоги. У травні між Францією й Сардинським королівством був підписаний договір, за яким королівство перетворювалося на васала Франції. 17 жовтня 1797 р. австрійці пішли на укладання з Францією мирного договору.

Після вигнання австрійських військ з Ломбардії та Генуї Директорія створила на цих територіях залежні від Франції республіки. Перестала існувати як окрема держава Венеціанська республіка. До Франції відійшли Іонічні острови. З Мілану, Венеції, Генуї, інших італійських міст Наполеон взяв контрибуцію, чим допоміг значно поліпшити фінансове становище Директорії.

Вихід з війни Австрії означав закінчення існування першої коаліції.

У 1798 р. Наполеон почав експедицію в Єгипет, що входив до складу Османської імперії. У липні 1798 р. французька армія здобула перемогу в «битві біля пірамід».

Французьким кораблям довелося зустрітися з англійським флотом під командуванням адмірала Гораціо Нельсона. Морська битва біля Абукіра 1 серпня завершилася для французів катастрофою. Зв’язок із Францією був перерваний, не вистачало озброєнь і продовольства.

У ці роки відбувалося формування другої антифранцузької коаліції в складі Великої Британії, Австрії, Росії, Османської імперії й інших держав.

Із Франції приходили тривожні звістки. Російський генерал Олександр Суворов своїми діями звів нанівець всі перемоги Наполеона в Італії, в 1799 р. він повністю витиснув французів з Італії.

Російська ескадра адмірала Федора Ушакова звільнила Іонічні острови, а англійська ескадра адмірала Г. Нельсона встановила контроль над о. Мальта. Наполеон залишив армію й 9 жовтня 1799 р. повернувся до Парижа.

Однак незабаром між учасниками другої коаліції загострилися протиріччя. Французькі війська здобули перемоги під Маренго в Італії (червень1800 р.) і під Гогенлінденом (під Мюнхеном) у грудні 1800 р. Друга коаліція розпалася.

Політична ситуація в Європі була важкою. У колоніях наполеонівської Франції опинилися найрозвинутіші держави Європи. Франція сама проти себе налаштовувала своїх ворогів, а ставлення Росії до неї геть змінилося – стало ворожим.

2. Антинаполеонівські коаліції та їх наслідки для країн Європи і Російської імперії

У роки Консульства (1799–1804 рр.) та Імперії (1804–1814, 1815 рр.) війни наполеонівської Франції мали агресивний і загарбницький характер.

На межі ХVIII –ХIХ ст. Франція була найпотужнішою у військовому відношенні державою Європи. Вона мала першокласну армію, що формувалася на основі загальної військової повинності. Французька артилерія й стрілецька зброя за своїми бойовими якостями були поза конкуренцією. На командні пости в армії висувалися найбільш здібні офіцери й генерали. Наполеон розвинув і удосконалив теорію ведення війни за допомогою масових армій.

Уже в 1802 – 1803 рр. Коли ще відносини Росії і Франції були терпимими один до одного, позиція Олександра І швидко змінюється. Він не міг приховати свого роздратування, стежачи за успіхами Першого консула Франції. Європейські імператори сприймали Наполеона як вискочку; він вів себе жорстоко і грубо, не церемонячись з звичаями старої та доброї Європи.

Після перемог французьких військ над другою коаліцією влада Наполеона Бонапарта поширилася практично на всю Італію, багато німецьких держав, територію Голландії. У 1803 р. Наполеон Бонапарт відновив війну з Великою Британією й почав підготовку до вторгнення на Британські острови.

Влітку 1805 р. була створена третя антифранцузька коаліція, до складу якої увійшли Велика Британія, Росія, Австрія, Швеція, Неаполітанське королівство. Коаліція могла виставити понад 500 тис. солдат. Її метою було вигнання французьких військ з Німеччини, Італії, Швейцарії, Голландії й реставрація монархічних режимів. Наполеон Бонапарт назвав третю коаліцію «черговим союзом, витканим Англією із золота й ненависті», та заявив, що «третю коаліцію чекає доля перших двох», які впали «під чоботами солдатів Франції» [1, c.45].

Наполеон виношував ідею вторгнення на територію Великої Британії – головного свого суперника на шляху до світового панування. Імператор навіть розглядав ідеї використання повітряних куль або морських суден, які віддалено нагадували сучасні підводні човни. Водночас він ясно усвідомлював, що перемогти Британію можна тільки розгромивши її могутній морський флот.

У морському бою в жовтні 1805 р. біля мису Трафальгар, південніше Кадіса (Іспанія), об’єднаний франко-іспанський флот під командуванням адмірала П’єра Шарля де Вільньова зустрівся з британським флотом адмірала Гораціо Нельсона. Коли французькі кораблі вишикувалися своєрідним півмісяцем, Нельсон уперше застосував нову тактику – розставив свої кораблі в колону по два і спрямував її перпендикулярно до центральної частини розташування кораблів супротивника. Британці розірвали лави ворожих кораблів у центрі, а потім уже розправилися із двома половинами окремо. Врятувалася лише третина ескадри Вільньова, а сам французький адмірал був полонений. Велика Британія стала морською володаркою світу. Гораціо Нельсон був смертельно поранений у своєму 140-му бою на флагманському кораблі «Вікторія». Трафальгарський бій був останнім в історії великим військовим зіткненням кораблів-вітрильників.

На суші події розвивалися по-іншому. Наполеон Бонапарт стрімко перекинув свої війська з території Франції за Рейн і змусив капітулювати австрійську армію поблизу фортеці Ульм. У листопаді 1805 р. французька армія захопила Відень. Тим часом російські війська й залишки австрійської армії об’єдналися в Чехії. Біля селища Аустерліц у запеклому бою зустрілися наполеонівські війська й об’єднана російсько-австрійська армія під командуванням Михайла Кутузова. Цей бій одержав назву «битви трьох імператорів». Російський імператор Олександр I вирішив дати бій за австрійським планом, складеним із серйозними помилками, відхиливши пораду М. Кутузова не розпочинати бою до прибуття підкріплень.

2 грудня 1805 р. Наполеон, маючи меншу за чисельністю армію, завдав нищівного удару по союзній армії. Бездарне командування з боку окремих генералів призвело до того, що частина російських військ опинилася на тонкій кризі великого ставка, який Бонапарт наказав обстріляти ядрами. Багато російських воїнів знайшли свою смерть у його холодних водах. Під Аустерліцем союзні війська втратили 27 тис. чоловік, з них росіян – 21 тис. Втрати французів склали 12 тис. чоловік убитими. Багато солдатів союзників здалися в полон. Ледь уник його поранений М. Кутузов. У полоні міг опинитися й сам імператор Олександр. У паніці він був покинутий свитою і якийсь час залишався на полі бою лише з особистим медиком і двома козаками.

Самодержець плакав, втративши самовладання. У паніці втікав двір австрійського імператора Франца на чолі із самим монархом.

Третя коаліція розпалася. Австрійський імператор 26 грудня 1805 р. уклав з Бонапартом Пресбурзький мирний договір, за яким поступився Франції значною частиною своїх володінь в Італії. Австрія виплатила Франції контрибуцію в розмірі 85 млн. франків. Аустерліц зумовив розпад Священної Римської імперії німецьких націй у серпні 1806 р. Тоді ж Наполеон об’єднав 16 німецьких держав у Рейнський союз, який сам і очолив.

Розгромивши Австрію, Наполеон спрямував удар на Пруссію. У липні 1806 р. між Росією й Пруссією був підписаний союзний договір, що поклав початок формуванню четвертої коаліції. До союзників приєдналися Велика Британія, Швеція й Саксонія. Але в жовтні 1806 р. одночасно під Єною й Ауерштедтом сили прусської армії були розбиті. Прусські фортеці здавалися одна за іншою. Прусський король разом з урядом утік у Східну Пруссію.

На допомогу Пруссії поспішала Росія. Російські війська рушили в Польщу й Східну Пруссію. Причин для такого кроку було чимало. Крім союзних зобов’язань, були й побоювання за свої польські володіння, бо Наполеон натякав полякам на відновлення їхнього королівства, розділеного ще наприкінці XVIII ст.; і близькість французів до російських кордонів; і невигідна для Росії блокада Великої Британії.

У лютому 1807 р. у Прейсіш-Ейлау в Східній Пруссії відбувся один із найбільш кровопролитних боїв у ході наполеонівських війн. Обидві армії зазнали величезних втрат, однак російська армія втрималася.

Вперше Наполеону Бонапарту не вдалося здобути перемогу, але в червні, у битві біля Фрідланда, російська армія зазнала поразки й відійшла за р. Німан.

У Росії вичерпувалися військові й людські ресурси, допомога від Великої Британії не надходила. З іншого боку, Франція втратила свій наступальний потенціал. Сил для масштабної війни з Росією явно не вистачало. Загрозу для Франції становила, як і раніше, Австрія, що відновлювала сили після поразок і жадала реваншу.

Командування російських військ запросило перемир’я. 25 червня 1807 р. відбулася зустріч між Олександром I і Наполеоном у м. Тільзіт (нині м. Совєтськ Калінінградської області Росії). Для переговорів посередині р. Німан був побудований пліт, на якому перебував зведений для цієї зустрічі намет. Переговори відбувалися щодня, й 8 липня 1807 р. був підписаний Тільзітський мир. Умовами Тільзітського миру були:

- Франція з польських володінь Пруссії створила залежне Герцогство Варшавське.

- Данціґ (Гданськ) оголошувався «вільним містом».

- На Пруссію була накладена контрибуція, вона втратила території на захід від р. Ельби.

Франція значно зміцнила свій вплив у Західній Європі.

Росія зобов’язалася вийти з антифранцузької коаліції, визнавала відокремлення від Пруссії значної частини земель, хоча домоглася збереження її державної самостійності. Олександр I визнавав зміни, зроблені Наполеоном I у Європі, обіцяв посередництво між Францією й Великою Британією в питанні про мир. Росія прийняла зобов’язання припинити війну з Туреччиною, вивести війська з Молдавії й Валахії. Між Наполеоном Бонапартом й Олександром I був також укладений таємний договір, за яким Росія приєднувалася до континентальної блокади Великої Британії й зберігала свій вплив у Східній Європі. Наслідком цього договору стало остаточне розірвання ділових стосунків і партнерства з Англією. Наполеонові була користь з цього договору – він тепер міг контролювати кожний зроблений крок Росії щодо питання зовнішньої політики.

Щоб зломити опір Швеції, яка була союзником Англії, як одного з противників Наполеона, він змусив Росію піти війною на Швецію. Росія виграла цю війну. 5 вересня 1809 року за Фридрисьгамським мирним договором до Росії відійшла Фінляндія. Значно погіршилися відносини Франції й Росії. Російські поміщики й купці були незадоволені континентальною блокадою, що розоряла їх внаслідок згортання торгівлі з Великою Британією. Французький уряд підбурював до воєнних дій проти Росії Іран, Туреччину й Швецію. У цій ситуації Росія не хотіла послаблення Австрії й бачила в ній противагу наполеонівській Франції.

У 1809 р. Австрія й Велика Британія уклали союз і створили п’яту анти-французьку коаліцію, але Наполеону вдалося завдати поразки австрійській армії.

У жовтні 1809 р. між Францією й Австрією був підписаний Шенбруннський мирний договір. Австрія втрачала величезну територію й вихід до Адріатичного моря й зобов’язувалася приєднатися до континентальної блокади, обмежити свою армію до 150 тис. чоловік, сплатити Франції контрибуцію.

Умови Тільзітського договору не дотримувалися. Наполеон підбурював Туреччину й Іран до війни з Росією. Континентальна блокада та скорочення вивозу у Британію хліба, лісу, прядива, сала розоряло російських поміщиків і купців. У 1810 р. збільшилося мито на ввезення в Росію французьких товарів.

Каменем спотикання у відносинах між двома імперіями було так зване «польське питання». У 1809 р., після розгрому Австрії, Наполеон повернув

Герцогству Варшавському польські землі, захоплені раніше австрійцями. У самому Великому герцогстві ще з 1807 р. діяла конституція, яка скасувала кріпосне право й відновила Сейм. Олександр I розглядав сам факт відродження.

Польської держави як небезпеку для своєї влади в Білорусії, оскільки місцева шляхта з надією дивилася на Захід, сподіваючись, що французька армія принесе на ці землі волю. У грудні 1809 р. у Петербурзі була підписана російсько-французька конвенція, що забороняла відродження Речі Посполитої, але Бонапарт відмовився ратифікувати цей документ.

У жовтні 1811 р. Росія підписала з Пруссією таємний договір про спільний напад на Герцогство Варшавське. Ці плани не залишилися таємницею для Наполеона, який увів у герцогство армійський корпус для відсічі можливому російсько-прусському нападу. Наприкінці 1811 р. Наполеон остаточно переконався в необхідності випереджального удару по Росії.

Наполеон уникав війни на два фронти. Імператор розпочав підготовку війни з Росією, після розгрому якої він мав намір розправитися з Великою Британією. Він створив величезну армію (понад 600 тис. чоловік), причому більше половини її становили солдати з підкорених Францією країн – прусські, австрійські, саксонські, італійські, польські, іспанські й інші частини. Наполеона планував розчленування Російської імперії, відторгнення її прибалтійських, польських і литовських земель і відродження Речі Посполитої.

Південні області Росії Наполеон мав планах був похід через Закавказзя в Індію, щоб там завдати поразки британцям.

Російській дипломатії вдалося трохи відтягнути початок військового зіткнення з Францією й створити більш сприятливу для Росії зовнішньополітичну обстановку в результаті укладання Бухарестського мирного договору з Туреччиною й секретного договору зі Швецією.

Отже, на початок війни 1812 року Російська імперія залишилася з одним союзником – Англією. Завдяки діловим переговорам Кутузова з турецькою делегацією Росія не воювала на два фронти, і це забезпечило їй перемогу над Наполеоном.

Таким чином, наслідки наполеонівських коаліцій були несподіваними як і для країн учасниць, так і для самої Європи. Всі вони зазнали невдач. Пруссія, як держава, перестала існувати, ще раніше вона втратила свою армію. Англія була під блокадою Наполеона, Австрія також втратила чимало своїх завойованих територій, німецькі королівства були роз’єднані та окуповані Наполеоном, Італія, Іспанія стали колоніями Франції. Від наступу на Європу становище Польщі змінилося: було створено Герцогство Варшавське, що засвідчувало Польщу, як державу.

3. Роль Російської імперії в антинаполеонівських коаліціях

Якщо говорити про мотиви Росії щодо вступу в анти французьку (анти наполеонівську коаліцію) варто сказати те, що вони очевидні. Хоча, на початку ми можемо побачити, що в Росії не було жодних стратегічних інтересів у боротьбі з узурпатором, яку вона затіяла спільно з Австрією. Її метою тоді було « провчити нахабу, який посмів стати імператором»[2, c.26]. Особиста неприязнь імператора Російської імперії Олександра І змусила його все таки втрутитися у справи Європи. Він запропонував допомогу Пруссії, і вона згодилася. Але, щоразу, об’єднуючись з країнами Європи, він не надіявся на успіх цих коаліцій. Уже після підписання Тільзітського мирного договору Російський імператор виношував ідею особисто помститися Наполеону. Олександр почав вести переписку з братом вбитого короля Франції графом Лілльським, який в 1806 році, в кінці жовтня запропонував йому конкретний план боротьби з Наполеоном. Він заключався в тому, щоб перенести війну проти Наполеона на територію Франції, користуючись тим, що його основні сили зайняті війною з Пруссією та на Балканах. З цією метою претендент на французький престол пропонував висадити одночасно на півдні і півночі змішаний англо – російський десант з включенням в нього загонів емігрантів – роялістів. Але Олександр відмовився від цього плану, пропонуючи почекати розвитку подальших подій [3: c.64]. А події розвивалися таким чином, що Наполеон все далі і далі просувався вглиб Європи та підійшов до кордонів Російської імперії. Росія опинилася на порозі війн з найсильнішою державою Європи. Перемогу у війні 1812 року забезпечило Росії і те, що імператор послухався думки своїх друзів (Чарторийського, Строганова, Новосильцева), які відстоювали англо – російський союз. Пізніше, бачачи відмову Англії і Австрії підтримати Росію у війні, вони стали на шлях укладення миру з цими державами, боячись погіршення англо – російських відносин.

Висновок

Отже, антинаполеонівські коаліції зазнали невдач і ще більше погіршили становище європейських країн. Кожен наступ наполеонівської Франції на кожну з цих держав буквально знищував їх або виводив з війни, відбираючи території чи підкорюючи. Але вони мають право на існування в історії. Вони показують, якими ж насправді були відносини Наполеона і Олександра, становище країн під наполеонівським ігом. Вони є багатоплановими і різнобічними, тобто на них можна подивитися і розглянути з різних боків, як і політичного, так і економічного. Але в більшості точка зору істориків зводиться до одного: коаліції існували для того, щоб хоч якось зупинити наступи і завоювання Наполеона [2, c.71].

Роль у коаліціях Російської імперії до речі також є суперечливою. То вона намагалася допомогти прихильникам колишньої влади встановити режим, який був до революції, то повністю знищити режим Франції і Наполеона.

Література

1.           Бердичівський Я.Н., Щупак І.Я., Морозова Л.В. – Всесвітня історія. – Запоріжжя,: видавництво «Прем'єр», 2009.-319 с.

2.           Сироткин В.Г. Дуэль двох дипломатий (Россия и Франция в 1801 – 1812 гг. – М.: « Наука», 1966.

3.           Сироткин В.Г. Наполеон и Александр І: дипломатия и разведка Наполеона и Александра в 1801 – 1812 гг. – М.: Эксмо, 2003. – 416 с.