Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.)

Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.)

Міністерство освіти і науки України

Кафедра історії

Історія України

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

На тему: Україна на шляху до незалежності (1985-1991рр.)

Зміст:

Вступ

1. Національне пробудження українського народу в другій половині 80-х рр.. та початок формування опозиційних до КПРС організацій

2. Програмові засади національно-демократичних сил та їх боротьба за українську державність. Декларація про державний суверенітет (16 липня 1990р.)

3. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) та його історичне значення

Висновки.

Література:

Вступ

Рідна мова й рідна історія — це ті головні компоненти, без яких повноцінне існування нації — неможливе. Ось чому тоталітарна система, глибоко антинародна своєю суттю, докладала стільки зусиль, щоб відібрати в нас мову, позбавити наш народ історичної пам'яті, бо лише той, хто безпам'ятний, хто без'язикий, хто втратив свою національну духовність і гідність, буде беззахисним перед диктатурою, стане підданим для найпотворніших соціальних експериментів.

Упродовж десятиріч Україні відводилась роль своєрідного полігону, де безборонно чинився й навіть заохочувався державний розбій, спрямований на те, щоб знищити нас як націю, дощенту розруйнувати багатовікову українську культуру, віру, народні звичаї, послідовно викорінюючи зі свідомості людей найменші ознаки їхнього національного буття. Сили зла посягали на саму душу людини, намагаючись на свій лад здеформувати і спустошити її. Тож чи дивно, що цілі покоління молодих людей виростали без знання власної історії, без правдивих, не сфальсифікованих уявлень про минувшину свого народу.

Сьогодні Україна відроджується. Повернулися до нас із диявольських «спецхранів» невмирущі козацькі літописи, зірвано тавро заборон із класичних праць Грушевського, Яворницького та інших славетних наших істориків.

В цій роботі розповідається про ті роки нашої історії, коли відбувалось національне пробудження українського народу, коли наша держава нарешті здобула свою незалежність.

1. Національне пробудження українського народу в другій половині 80-х рр.. та початок формування опозиційних до КПРС організацій

Розв'язанню національних проблем у реформаторській програмі М. Горбачова відводилося останнє місце. Мабуть, реформатори потрапили в полон десятиліттями нав’язуваних радянськими пропагандистами положень про остаточне і цілковите розв'язання національного питання в СРСР.

Нерозуміння потреб і прагнень народів СРСР виявляв навіть сам Генеральний секретар ЦК КПРС. Під час першого офіційного візиту до Києва у червні 1985 р. він кілька разів назвав Радянський Союз Росією. Перебуваючи у Харкові, він назвав це місто російським. М. Горбачов знаходив у своєму родоводі українські корені, із задоволенням розповідав про них, але був щиро переконаний у тому, що в Україні не існує національного питання, оскільки український народ невіддільний від російського.

Однак уже на початку перебудовної доби громадяни України особливо гостро відчули принизливість і небезпеку цілковитої залежності від московського центру. Це пов'язувалося з наслідками вибуху енергоблоку на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р.

Завдяки гласності масштаби Чорнобильської катастрофи стали відомі широкому загалу. Громадяни України відчули небезпеку прийняття за межами республіки доленосних для них політичних, економічних й екологічних рішень. Чорнобиль відіграв роль каталізатора суспільно-політичних процесів, які привели до розуміння необхідності здобуття незалежності України.

Для опозиційних Москві сил в Україні Чорнобиль став своєрідним символом. Все наполегливіше і відвертіше вони порушували питання про «мовний Чорнобиль», «духовний Чорнобиль» — русифікацію. У червні 1987 р. Спілка письменників України висловила глибоку стурбованість тим, що в Україні з повсякденного ужитку зникає українська мова, і дійшла висновку про необхідність її конституційного захисту. За дорученням Спілки Ю. Мушкетик, Б. Олійник і Д. Павличко підготували відповідного листа, адресованого Верховній Раді УРСР. О. Гончар та інші письменники звернулися до своїх російських колег з проханням підтримати їхні вимоги про встановлення обов'язкового вивчення рідної та російської мов у школах національних республік. «Що це значить — вибір вивчення мови за бажанням батьків? — обурювався Гончар. — Ставити таке питання — це йти на ліквідацію мови нашого народу».

Невдоволення громадськості становищем української мови змусило політбюро ЦК Компартії України розглянути у липні 1987 р. питання «Про посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення». Було визнано, що громадськість правомірно порушує проблему національно-культурного характеру, звертає увагу на звуження сфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьох теле- та радіопередач, газет і журналів. Водночас висловлювалося застереження щодо вимог «оголосити українську мову державною та відмовитися у школах республіки від принципу вільного вибору мови навчання».

До розгляду цього питання політбюро ЦК Компартії України повернулося у грудні 1988 р. Було визнано, що відсутні належні умови для оволодіння українською мовою всіма громадянами, які мешкають у республіці, не набуло пріоритетного значення цілісне вивчення української культури. Політбюро схвалило план розширення сфери функціонування української мови і підтримало пропозицію письменників про створення товариства шанувальників рідної мови.

Наскільки далеко зайшов процес русифікації, свідчать дані 1988 р. Книги, видані в Україні українською мовою, становили лише 18 відсотків за назвами і 3 відсотки за тиражем. У вищих навчальних закладах українською мовою читалося не більше 5 відсотків лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної школи з викладанням усіх предметів українською мовою в Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі, Харкові, Чернігові. У школах республіки українською мовою навчалося менше половини загальної чисельності учнів.

Під тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юридично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, які мешкали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п'яти років українська мова мала замінити російську в державних установах.

Проте реальний механізм контролю за виконанням Закону «Про мови» не передбачався. Не враховувався також опір його запровадженню. Значні матеріальні витрати на впровадження української мови у діловодство не були передбачені в державному бюджеті. Тому закон в основному залишився на папері.

Завдяки гласності почали розкриватися «білі плями» в історії державної партії та радянського суспільства. Це мало велике значення у пробудженні українського суспільства від політичної летаргії. Відомості про трагічні сторінки історії України безпосередньо впливали на розгортання національно-визвольного руху. Найбільше вразила людей інформація про голодомор 1932—1933 рр. в УРСР і на Кубані.

Узимку 1982—1983 рр. українцям США і Канади вперше вдалося привернути увагу світової громадськості до розправи Сталіна з мільйонами українських селян, які були силою загнані до колгоспів, але саботували безрозмірну державну хлібозаготівлю. Вшанування пам'яті жертв голодомору дало поштовх дослідницькій роботі в цій галузі. У 1984 р. молодий американський вчений Л. Герец почав збирати свідчення людей, які пережили цю трагедію. Саме тоді в Канадському дослідницькому центрі з українського голоду (м. Торонто) було створено науково-популярний фільм «Жнива розпуки». Англійський історик Р. Конквест, автор книги «Великий терор» (про сталінські репресії 1937—1938 рр.), взявся на прохання української діаспори досліджувати тему радянської колективізації і терору голодом. Наприкінці 1986 р. книга «Жнива скорботи» була опублікована в Лондоні.

Увага громадськості Заходу до подій піввікової давності в СРСР набула значення гострополітичного чинника після того, як конгрес США у 1986 р. створив спеціальну комісію з голоду в Україні з метою порушення питання на спеціальних слуханнях. Виконавчим директором комісії став викладач Гарвардського університету Дж. Мейс. Конгресмени губилися у здогадках, чому тема терору голодом залишається в Радянському Союзі суворо забороненою. Тому в такий незвичний для законодавчого органу спосіб вони вирішили перевірити, наскільки щирими є запевнення М. Горбачова про гласність і нове мислення.

У відповідь ЦК Компартії України створив власну комісію, до складу якої увійшли видатні науковці, яка мала викрити «фальсифікації» американських вчених і політиків. Однак власті вже починали втрачати контроль над процесом «перебудови», і комісія не виконала партійного доручення. У московській і київській пресі промайнули перші глухі згадки про трагедію 1933 р.

Згадування голоду 1933 р. десятиліттями переслідувалося як антирадянська пропаганда. Визнання його в офіційній доповіді означало, що накладене Сталіним табу зняте. Вчені з ентузіазмом почали вивчати архівні документи. Українська компартійно-радянська номенклатура не гальмувала їхніх зусиль. Навпаки, у 1990 р. в центральному компартійному видавництві «Політвидав України» вийшов з друку збірник статей і документів «Голод 1932—1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». Багато документів з партійних архівів виявилися сенсаційними, оскільки викривали механізм організованого Москвою терору, від якого загинули мільйони українських селян.

Комісія розробила план видання джерел з історії України, який перевищував за масштабами все, що було зроблено за радянський час (87 назв, включаючи багатотомні праці). Було вирішено перевидати найоперативнішим репринтним способом визначні пам'ятки української історіографії XIX — початку XX ст. (47 назв). Передбачалося перевидати всі основні праці М. Грушевського, у тому числі десятитомну «Історію України-Руси», видати двадцятитомник творів Д. Яворницького, історичні праці М. Драгоманова, тритомник спогадів В. Винниченка «Відродження нації» тощо. Під час розробки плану деякі твори ще перебували «під арештом» у спецсховищах наукових бібліотек.

У березні 1989 р. в Києві відбулася Всеукраїнська установча конференція добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал».

Конференція проголосила створення Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал», затвердила його статут і обрала координаційну раду. До складу керівництва «Меморіалу» було обрано сім співголів — В. Кузнецова, О. Дека, Л. Танюка, В. Маняка, В. Цимбалюка, І. Доброштана, І. Різниченка.

Конференція звернулася до партійних і радянських установ, прокуратури УРСР, Комітету держбезпеки МВС УРСР з проханням надати місцевим осередкам товариства «Меморіал» потрібну допомогу. В інших пунктах резолюції йшлося про ліквідацію топонімів з прізвищами людей, які зганьбили себе причетністю до масових репресій, та поновлення історичних назв. Було запропоновано також розпочати розслідування дій учасників масових репресій в Україні 20—80-х років, у зв'язку з чим резолюція вимагала розкриття архівів репресивно-каральних установ і відомств.

Верховній Раді УРСР було запропоновано визнати незаконними сфабриковані судові процеси (СВУ та ін.), скасувати вироки, винесені особам, котрих засудили у післясталінський період, припинити використання центрів психіатрії для політичних цілей, повернути, за бажанням рідних і друзів, останки загиблих у місцях позбавлення волі в'язнів сумління, зокрема відомих правозахисників — В. Стуса, Ю. Литвина і О. Тихого.

Схвально були зустрінуті громадськістю і такі пропозиції, як увічнення пам'яті мільйонів жертв голоду 1932—1933 рр., жертв масових розстрілів у Биковні під Києвом та інших місцях, встановлення Дня національної жалоби, повернення репресованим або їхнім родинам конфіскованого майна.

Ці резолюції конференції «Меморіалу» були підтримані учасниками багатотисячного мітингу, який відбувся у Києві 5 березня 1989 р. під гаслом «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».

Всеукраїнське товариство «Меморіал» з ініціативи В'ячеслава Чорновола розробило план якнайшвидшого «заповнення білих плям» в українській історії.

Піднесення національно-визвольного руху в роки перебудови яскраво виявилося у релігійній сфері. Передусім розпочався рух за легалізацію Української католицької церкви (УКЦ). Його підтримав Папа Римський, який звернувся до М. Горбачова у червні 1988 р. з відповідним листом.

Відчувши певну лібералізацію політичного режиму, громади УКЦ з 1988 р. почали порушувати питання про легалізацію.

Боротьба за відродження Української автокефальної православної, як і греко-католицької, церкви була складовою частиною процесу українського національного відродження. Завдяки широкій підтримці українського суспільства цей рух подолав опір властей та РПЦ і набув стійких тенденцій в подальшому розвитку. Якщо у листопаді 1989 р. в Україні діяло ЗО парафій УАПЦ, то в січні 1990 р. — понад 200.

Враховуючи політичну і релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався у Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархам України. Єпархії, громади і монастирі на території УРСР були виділені в окрему адміністративну одиницю— екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні і почав іменуватися Українською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх та синод не надали УПЦ права внутрішнього самоврядування і залишили за собою можливість втручатися у розв'язання будь-яких питань церковного життя.

Роки перебудови відзначалися дедалі зростаючою політичною активністю суспільства. Вона виявлялася у діяльності так званих неформальних груп і об'єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, тобто створених Комуністичною партією.

Створені партією громадські організації були важливою складовою політичної структури суспільства. Вони виконували роль «передавального паса» від влади до населення і були одним із каналів тоталітарного контролю за суспільством. У середині 80-х років в Україні функціонували десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального

та інших напрямів, які охоплювали понад півтора мільйона чоловік    

від піонерів до пенсіонерів.

У серпні 1987 р. в Києві було створено Український культурологічний клуб (УКК). Серед його членів було чимало політв'язнів і дисидентів. Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії та культури, проте члени УКК викривали «білі плями» радянської історії й таким чином неминуче ставали в опозицію політичному режиму.

У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Воно об'єднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени міжнародного «Пенклубу» І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші виявили ініціативу у створенні Української асоціації незалежної творчої інтелігенції. Навесні 1988 р. при Київському університеті імені Т. Г. Шевченка виникла студентська організація «Громада».

Неформальні організації перебували під пильною увагою КДБ, хоча власті не вдавалися, як раніше, до арештів. Кампанія цькування у засобах масової інформації лише сприяла популяризації неформалів. Зазнавши кількох невдач у цьому напрямі, компартійні комітети спробували оточити членів неформальних груп та об'єднань завісою мовчання. Проте й це не допомогло.

Непідконтрольні державній партії осередки множилися у геометричній прогресії.

На основі Української Гельсінської групи сформувалася у березні 1988 р. організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС). її лідером став політв'язень Л. Лук'яненко

У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», який нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола. Він знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації історичних документів, які раніше приховувались. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в'язнів сумління (деякі з них ще перебували у таборах), друкував твори письменників, які раніше не могли пробитися до читача через цензуру, розповідав про релігійне життя. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.

Починаючи з осені 1988 р. перебудовний процес вступив у свій мітинговий етап. У Львові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об'єднань. Зокрема, у Львові на площі перед університетом регулярно проводилися мітинги, учасники яких вимагали скасування привілеїв для компартійно-радянської номенклатури, звільнення політичних в'язнів, розширення прав союзних республік тощо. На ці мітинги під пам'ятником І. Франкові збиралися від 20 до 50 тис. чол.

У листопаді в Києві відбувся перший масовий мітинг (близько 20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. На ньому гостро порушувалося питання про відповідальність конкретних посадових осіб, починаючи від першого секретаря ЦК Компартії України В. Щербицького і Голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко, за приховування впливу руйнівних наслідків Чорнобильської катастрофи на здоров'я людей і невжиття оперативних заходів після вибуху четвертого енергоблоку.

Влітку 1989 р. вугледобувні райони СРСР вперше за багато десятиліть охопила хвиля страйків. Зокрема, припинили роботу майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах. Шахтарі вимагали поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати.

Серед широкого спектра тодішніх неформальних організацій слід відзначити Українську студентську спілку (УСС), що була створена наприкінці 1989 р. у Києві. У своїй діяльності Українська студентська спілка поряд з вимогами поліпшення життя і побуту молоді (гарантована стипендія усім студентам України на рівні прожиткового мінімуму, стовідсоткове забезпечення їх гуртожитками) висувала політичні вимоги: ліквідація обов'язкового викладання марксизму-ленінізму у вищих навчальних закладах та державних іспитів з цього предмета, запровадження прямих виборів ректорів, деканів, усіх посадових осіб, скасування інститутських парткомів, передача функцій комітетів комсомолу асоціаціям молодіжних організацій.

З початку 1988 р. різні неформальні організації почали поширювати ідею створення громадського об'єднання на зразок народного фронту. Були спроби створити Демократичний фронт у Львові, Народну спілку сприяння перебудові у Києві. Ініціативні групи, що закликали до створення організацій із залученням різних політичних сил, виникли також на Вінниччині і Хмельниччині. Проте національно-визвольний рух у добу перебудови виявився пов'язаним з організацією, яка так і називалася — Народний рух України за перебудову. Організацію, що згодом стала масовою, започаткувала київська творча інтелігенція.

4 вересня, напередодні скликання установчого з'їзду, у Києві відбулася координаційна нарада правозахисних органів республіки, на якій було засуджено «антиконституційну діяльність активістів різних неформальних об'єднань реакційного екстремістського напряму». 16 вересня у Києві був проведений мітинг проти Руху, який організував перший секретар міськкому партії А. Корнієнко. У березні 1990 р. ЦК КПУ почав виключати комуністів — членів Руху із лав КПРС внаслідок звернення НРУ «До членів Руху та всіх громадян України», в якому порушувалося питання про здобуття Компартією України незалежного статусу, перетворення її на окрему партію. Це означало початок відвертої конфронтації з Рухом.

Тим часом Народний рух України за перебудову розгортав роботу в масах, апелюючи передусім до «білих плям» радянської історії. 21 січня 1990 р. він організував «живий ланцюг». Сотні тисяч громадян вийшли на трасу Львів — Київ і у точно визначений час взялися за руки, щоб відзначити Акт злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 р. Партапарат не зміг перешкодити акції такого масштабу. Мільйони громадян України в цей день уперше дізналися про замовчуваний радянською історіографією факт возз'єднання українських земель, який мав місце за 20 років до «визвольного» походу Червоної армії на Львів згідно з розробленою Ріббентропом і Молотовим диспозицією.

На сесії Верховної ради НРУ в м. Хусті у березні 1990 р. обговорювалося питання про програмно-політичне майбутнє Руху. За перетворення його у партію виступив Д. Павличко. Більшість учасників (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, В. Яворівський та ін.) не погодилася з Цим, вирішивши, що для нових політичних партій Рух має залишитися «даховою організацією». На сесії в Хусті Д. Павличко та І. Драч заявили про свій вихід з КПРС з наміром створити демократичну партію.

На час відкриття других Всеукраїнських зборів Народного руху (жовтень 1990 р.) чисельність його членів вже сягала 633 тис. Понад 5 млн. чол. були прихильниками цієї організації. Делегатами зборів були члени більше ніж 44 громадських і політичних організацій. Збори обговорили та прийняли зміни і доповнення до програми, в яких усі компромісні моменти були спростовані. Причинами сучасної кризи визнавалися насильницьке впровадження тоталітарного соціалізму, узурпація комуністичним апаратом влади рад, вихолощення суверенітету республік, упровадження імперської політики денаціоналізації народів.

Значна увага в програмі була приділена питанню національно-державного будівництва, побудові громадянського суспільства, встановленню рівноправних міжнародних відносин з державами всього світу. Докладніше висвітлювалася економічна програма, в якій були сформульовані такі напрями діяльності щодо забезпечення економічної незалежності, як роздержавлення, приватизація, децентралізація управління, створення економічної системи, які ґрунтувалися б на різноманітності й рівноправності всіх форм власності. Також розглядалося питання про створення власної митної, фінансової, банківської та грошової систем, здійснення радикальної земельної реформи із забезпеченням рівноправності всіх форм власності.

Отже, збори продемонстрували посилення конфронтації між Рухом і Компартією України. У виступах делегатів зауважувалося, що Рух спрямує всі зусилля на заборону КПУ і націоналізацію її майна. У зв'язку з цим наголошувалося на необхідності проведення виборів на багатопартійній основі та створення опозиційного блоку «Демократична Україна» під керівництвом НРУ.

2. Програмові засади національно-демократичних сил та їх боротьба за українську державність. Декларація про державний суверенітет (16 липня 1990р.)

Обов'язковою умовою функціонування демократичного суспільства є багатопартійна система. Відображаючи погляди різних класів і соціальних груп, багатопартійність є соціальним амортизатором. Вона дає змогу розв'язувати суспільні суперечності в межах конституційно регламентованих політичних процесів. Водночас багатопартійність може по-різному впливати на політичне й соціально-економічне життя суспільства. Цей вплив залежить від історичних особливостей, політичних традицій суспільства, певного механізму правової регламентації діяльності політичних партій.

Діяльність Руху стимулювала створення багатопартійної системи.

На початок 1991 р. до їхніх лав входило понад 30 тис. чол. Офіційно було зареєстровано 13 партій. їхня діяльність мала локальний характер, більшість з них ще не зайняла свого місця у політичній структурі суспільства.

Ґрунтуючись на програмних документах, можна було виділити три основні течії: національно-демократичну (в ній переважали партії, що входили до Руху); ліберально-демократичну та комуністичну (соціалістичну).

Національно-демократична течія, незважаючи на велику спорідненість програмних положень, не була однорідною. Виразно виділялося національно-центристське угруповання, уособлене Українською республіканською партією (УРП).

Головною метою діяльності партії було визначено створення Української незалежної соборної держави як неодмінної умови політичного, економічного і культурного відродження, утвердження демократичного ладу і розвиток громадянського суспільства. Для цього було визнано за необхідне підготувати нову конституцію України, ввести республіканське громадянство і новий виборчий закон, забезпечити розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову.

У національному питанні УРП проголосила рівність громадян України незалежно від походження і національності, необхідність забезпечити культурну автономію громадянам усіх національностей. Особливо наголошувалося на праві кримських татар на організоване повернення їх до Криму і політичну автономію у складі України.

За період після з'їзду партія створила практично в кожній області свої осередки. На лютий 1991 р. її чисельність збільшилася до 7646 членів і кандидатів партії. Серед них було 305 народних депутатів різних рівнів (10 — народні депутати Верховної Ради України).

На конференції у лютому 1991 р. ідеологія УРП була визначена як ідеологія демократичного націоналізму, що насамперед підносить ідею активної боротьби за національне визволення.

Близька за змістом до програми УРП була програма Української християнсько-демократичної партії (УХДП), установчий з'їзд якої відбувся в квітні 1990 р. у Львові. Ця партія питання майбутньої державності України пов'язувала передусім з досягненням політичної незалежності, ліквідацією тоталітаризму як системи. Наголошувалося на необхідності відновлення національної символіки і надання українській мові статусу державної.

Досить швидко в суспільно-політичному русі сформувалося націоналістичне крило. Це були не чисельні партії, але їхні програм ні документи, заяви керівників набували значного резонансу в суспільстві і часто в очах більш поміркованих верств населення дискредитували ідею незалежності України.

Під гаслом «Незалежність або смерть» формувалася Всесвітня націонал-радикальна партія, метою якої проголошувалося створення самостійної України від Карпат до Кавказу. Для цього передбачалося об'єднати усіх національно свідомих українців планети в єдину монолітну партію, а за необхідності використати такий спосіб збройної боротьби, як повстання. Проте установчий з'їзд партії не відбувся.

У жовтні 1989 р. у Львові була створена Українська національна партія (УНП). У програмі зазначалося, що партія не визнає законності створення УРСР, заперечує чинність Конституції і союзного договору 1922 р., розцінює становище України як колоніальне. Категорично відкидалася можливість реформувати суспільство в межах соціалістичного вибору.

Владні структури були занепокоєні діяльністю УНП щодо створення паралельних органів влади — громадянських комітетів і національного конгресу. Правовою основою цього партія вважала акцію відновлення громадянства Української Народної Республіки. На початок 1991 р. цю акцію підтримали 2,2 млн. чол. На той час налічувалося лише 150 членів УНП.

Ідеологію українського демократичного націоналізму підтримувала й Українська селянсько-демократична партія (УСДП), створена 9 червня 1990 р. У програмних документах проголошувався курс на побудову самостійної правової Української народної держави з пріоритетом загальнолюдських цінностей і моралі. Першочерговим завданням партія вважала організацію потужного механізму захисту соціально-політичних інтересів селянства.

Ліберально-демократична течія була представлена Демократичною партією України, Ліберально-демократичною партією України, Соціал-демократичною партією України, Об'єднаною соціал-демократичною партією України, Партією демократичного відродження України, Партією зелених України.

У березні 1990 р. на засіданні Верховної ради НРУ (м. Хуст) було повідомлено про створення ініціативного комітету Демократичної партії України (ДемПУ). У вересні того самого року в м. Теребовлі (Тернопільська область) на спільному засіданні підготовчого комітету, уповноважених в областях і Теребовлянської районної ради партію було засновано.

ЗО червня 1990 р. у Київському університеті імені Т. Г. Шевченка відбулася науково-практична й установча конференція Київської ліберально-демократичної асоціації. Були заслухані й обговорені доповіді про історію лібералізму в Україні та його місце в сучасному політичному житті, розглянуті програмні засади майбутньої Ліберально-демократичної партії України (ЛДПУ). Головну мету ліберали вбачали у забезпеченні прав і свобод людини, захисті особистості та сім'ї як найвищих цінностей суспільства, рішучому повороті до роздержавлення засобів виробництва, приватизації економіки, деполітизації та деідеологізації науки й культури. Вони виступали за створення вільної і незалежної Української республіки, яка лише на основі референдуму може укласти конфедеративний договір з іншими республіками.

У травні 1990 р. в Києві за участю близько 100 делегатів від 35 організацій відбувся установчий з'їзд Соціал-демократичної партії України. Напередодні, під час роботи науково-практичної конференції «Перспективи розвитку соціал-демократії в Україні» (березень 1990 р., Київ), прихильники соціал-демократичної течії заявили про свій намір успадкувати кращі традиції українського руху початку XX ст. та надбань світової соціал-демократії. Проте вони вважали, що відродження соціал-демократії повинно відбуватися на принципово нових засадах: через критичне осмислення вже накопиченого західною соціал-демократією досвіду. Згідно з такою позицією було визначено нове розуміння української соціал-демократії. Переважна більшість учасників конференції спростувала термін «демократичний соціалізм» як учорашній день західної соціал-демократії. Натомість була вироблена концепція соціал-демократичної партії, яка ставила за мету соціальні реформи, створення динамічної ефективної економіки, проведення на її основі сильної соціальної політики.

Саме через різне розуміння завдань і концептуальних засад соціал-демократії на установчому з'їзді відбувся розкол, наслідком якого стало проголошення двох партій — Соціал-демократичної партії України та Об'єднаної соціал-демократичної партії України.

Поступово зростали авторитет і вплив Партії демократичного відродження України, створеної в грудні 1990 р. Кожен п'ятий учасник установчого з'їзду був народним депутатом рад різних рівнів.

Основними завданнями діяльності партії проголошувалися реалізація в Україні принципу суверенності особи і прав людини, розбудова демократичної держави з ефективною ринковою економікою і соціальною захищеністю громадян. Бажаною формою державного устрою для України вважалася федерація земель з автономією Криму, президентською владою і двопалатним парламентом. Розпад СРСР партія вважала незворотним виявом історичної необхідності.

Комуністична (соціалістична) течія, уособлювана Комуністичною партією України і не чисельними Робітничою (марксистською) демократичною партією, Спілкою трудящих за соціалістичну перебудову, Вітчизняним форумом, об'єднанням «Єдність за комунізм і соціалістичні ідеали», мала істотний вплив на політичне життя республіки. Об'єднували ці партії прихильність до соціалістичних шляхів розвитку суверенної України у складі оновленого Радянського Союзу, а також ідея необхідності остаточної побудови соціалізму.

Комуністична партія намагалася зберегти контроль над усіма сферами життя республіки. Протягом 1990 р. чисельність її зменшилася на 10 відсотків внаслідок добровільного виходу колишніх членів. На початок 1991 р. КПУ налічувала 2964 тис. чол.

Процес реформування КПУ в умовах загострення суспільно-політичної кризи фактично не розпочався, а відставання від демократичних процесів ставало дедалі відчутнішим. Активно діяти в нових умовах КПУ не змогла. Більшість рядових комуністів продемонстрували свою пасивність і неспроможність захистити програмні засади діяльності партії.

Ситуація в Україні, а також в республіках Балтії і Закавказзя, де особливо стрімко розвивався національно-визвольний рух, після виборів народних депутатів СРСР у 1989 р. зазнала швидкої й невідворотної радикалізації. Користуючись послабленням центральної влади, національно-демократичні сили розгорнули кампанію проти відступів від демократичної виборчої процедури, на які погодилися реформатори з оточення Горбачова, щоб провести конституційну реформу.

Основний акцент кампанії спрямовувався проти закону, що допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. В Україні цю кампанію очолили Рух та демократично настроєні народні депутати СРСР від республіки, об'єднані в Республіканський депутатський клуб. Восени 1989 р. було внесено важливі поправки до Закону про вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. Зокрема, закон обходив утворення за загальносоюзним прикладом монстра представницької влади у вигляді з'їзду народних депутатів. Передбачалися прямі й рівні вибори до Верховної Ради УРСР з висуванням будь-якої кількості кандидатів у депутати на одне місце, з повною свободою обговорення виборчих програм, які пропонувалися кандидатами, з можливістю реального контролю з боку громадськості за підрахунком голосів.

У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок. До його складу увійшли 43 громадські організації та групи (осередки Народного руху, «Меморіал», Українська Гельсінська спілка, «зелені» та ін.). У виборчому маніфесті були проголошені такі гасла, як досягнення реального політичного та економічного суверенітету України, створення багатопартійної системи у республіці, рівноправність усіх форм власності, розробка нової конституції, забезпечення відродження українського народу і національних меншин, реальна свобода віросповідання.

4 березня 1990 р. відбулися вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад народних депутатів. Вони відзначалися активністю: на виборчі дільниці з'явилися 85 відсотків тих, хто був занесений до виборчих списків. Бюлетені містили по одній кандидатурі лише у чотирьох округах з 450.

Вибори засвідчили, що компартійно-радянський апарат весь час надійно контролював суспільство. Демократичний блок зазнав поразки. Комуністична номенклатура перемогла в усіх областях, за винятком західних — Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської. Тут за кандидатів Демократичного блоку віддали свої голоси 85 відсотків виборців. Комуністичні депутати опинилися в опозиції. Вперше виник такий дивний феномен, як антикомуністична радянська влада.

Проте виборці майже всюди забалотували багатьох представників консервативної частини апарату. З'явилося чимало нових політичних діячів, у тому числі комуністів, які підтримували реформи. В українському парламенті дві третини з 450 депутатських місць здобули представники партійного і державного апарату, керівники промислових підприємств, голови колгоспів, тобто люди, які мали реальну владу в своїх виборчих округах.

15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР нового скликання вперше почала працювати як постійний парламент. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли Верховна Рада була декоративним псевдо парламентом, який штампував підготовлені апаратом тексти законів. Під час роботи сформувалися два блоки депутатів — парламентська більшість і опозиція. Сесія Верховної Ради транслювалася по радіо і телебаченню, і полеміка між депутатами здійснювала безпосередній вплив на суспільство. У свою чергу, процеси, що відбувалися у суспільстві, впливали на діяльність Верховної Ради.

Робота Верховної Ради розпочалася за умов гострого протистояння політичних сил. Організаційну підготовку першої сесії провадив апарат колишнього скликання Верховної Ради, внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад таких керівних органів, як робоча президія і мандатна комісія, були спрямовані на забезпечення парт-апаратному блоку панівного становища. Значно посилилися позиції більшості після обрання на посаду Голови Верховної Ради першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка. Посади перших заступників Голови обійняли І. Плющ і В. Гриньов.

Представники Демократичного блоку пропонували на посаду заступника Голови Верховної Ради І. Юхновського, вважаючи, що опозиційна меншість у парламенті має бути представлена в його керівних органах. Однак компартійно-радянська більшість депутатів не була налаштована на співпрацю з меншістю.

На третій день після виборів керівних органів Верховної Ради опозиційно настроєні депутати заявили про організацію свого блоку під назвою Народна рада. Цей блок виступив із заявою, в якій опротестовувалось обрання Головою парламенту першого секретаря ЦК КПУ. У заяві наголошувалося на тому, що В. Івашко є «в першу чергу виразником вузькопартійних інтересів КПРС, а не прагнень українського народу до демократії та незалежності». Найближчі події підтвердили справедливість цієї оцінки.

До складу Народної ради увійшли 125 депутатів, які представляли регіональні депутатські групи 21 області та Києва. При цьому найбільше депутатів було від західних областей (24 — від Львівської, 11 — від Івано-Франківської, 8 — від Тернопільської). На автономних засадах до Народної ради увійшла група комуністів — Демократична платформа КПУ. Головою Народної ради обрали І. Юхновського, заступниками — Л. Лук'яненка, Д. Павличка, О. Ємця, В. Філенка.

Вибори в березні 1990 р. засвідчили втрату Компартією України монополії на владу.

У березні 1990 р. запровадженням «під себе» посади Президента СРСР М. Горбачов послабив небезпечне хитання політичної влади між двома центрами — партійним і радянським. Однак вибори до верховних рад союзних республік та місцевих рад породили одразу 15 нових центрів радянської влади, один із них — безпосередньо в Москві. На чолі Верховної Ради РРФСР став безкомпромісний суперник М. Горбачова — Б. Єльцин.

Розподіл політичних сил, який склався після виборів 1990 р., по-новому поставив питання про суверенітет союзних республік, демагогічно проголошуваний радянськими конституціями в усі часи, починаючи з 1922 р.

Декларацію про суверенітет вперше прийняла Верховна Рада Естонської РСР ще в листопаді 1938 р. У ній зазначалося, що влада на території Естонії належить парламентові республіки, а всі зміни й доповнення до Конституції СРСР набувають чинності на її території тільки після схвалення парламентом. Аналогічні рішення були прийняті Верховними Радами Латвії та Литви. Центральні комітети компартій республік Балтії виявилися солідарними з рішеннями своїх парламентів. Натомість Верховна Рада УРСР виступила із засудженням рішень Прибалтійських республік, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, не сприяє зміцненню єдності та згуртованості радянських народів. Відповідним чином реагували парламенти інших союзних республік, не кажучи вже про центральні органи влади.

Відразу після виборів у березні 1990 р. новообрана Верховна Рада Литовської РСР ухвалила Акт «Про відновлення незалежності Литовської держави». Позачерговий з'їзд народних депутатів СРСР прийняв постанову, яка визнавала це рішення не чинним. Однак 12 червня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет з ініціативи Б. Єльцина прийняла Верховна Рада Російської Федерації.

Приклад Росії надихнув українських парламентарів. 28 червня 1990 р. Верховна Рада УРСР почала розгляд питання про державний суверенітет України. Через кілька днів у Москві відкрився XXVIII з'їзд КПРС. Група з 63 українських народних депутатів, які були делегатами з'їзду, виїхала до столиці СРСР. 5 липня від імені парламентської опозиції В. Чорновіл запропонував негайно відкликати їх для участі у розгляді найбільш доленосного для України питання. Пропозиція була настільки природною, що її змушена була схвалити більшість членів парламенту. Вперше опозиція і більшість голосували солідарно.

Підкоряючись цьому рішенню, основна частина делегатів з'їзду КПРС повернулася до Києва. Однак Голова Верховної Ради В. Івашко оголосив 11 липня сенсаційну заяву, в якій повідомляв про своє бажання піти у відставку. Цього самого дня він балотувався на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Ця посада в Москві видалася йому вагомішою, ніж посада лідера українського парламенту.

Політичне капітулянтство В. Івашка деморалізувало комуністичну більшість у Верховній Раді України і полегшило опозиції прийняття радикального за змістом документа, який утверджував суверенітет республіки.

Враховуючи історичне значення документа, депутати багато разів зважували кожне формулювання, кожне слово Декларації про державний суверенітет. За їхніми дебатами по телебаченню стежила вся республіка. Остаточний текст Декларації був схвалений майже всіма членами Верховної Ради, які брали участь в обговоренні. Проти висловилися чотири депутати, один утримався. 16 липня поіменним голосуванням Декларацію про державний суверенітет України було прийнято.

Державний суверенітет України визначався в Декларації як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Від імені народу України могла виступати лише Верховна Рада. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною.

У частині документа, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, зокрема зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну й податкову системи. Україна мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності — впровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Усім національностям, які мешкали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

3. Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.) та його історичне значення

23 серпня відбулася позачергова сесія парламенту республіки. З доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук, із співдоповідями — народні депутати О. Мороз та І. Юхновський. Того ж дня населення України дізналося про дії найвищих посадових осіб республіки, парламентарів Верховної Ради, представників більшості і опозиції, Кабінету Міністрів, ЦК КПУ.

Аналіз подій в Україні свідчив про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту її суверенітету. Л. Кравчук запропонував найближчим часом визначити і створити всі структури суверенітету та механізм з його практичної реалізації. Драматичні події показали повну незахищеність республіки як від зовнішніх, так і від внутрішніх зазіхань. Тому Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України, Національну гвардію, прийняти закон про статус військ, розміщених на її території, розв'язати питання про департизацію правоохоронних органів республіки. На розгляд сесії були запропоновані заходи щодо забезпечення економічного суверенітету України.

Від Народної ради І. Юхновський запропонував проголосити акт, в якому мали бути зафіксовані незалежний статус України, абсолютний пріоритет її Конституції, законів та урядових постанов. Проголошення цього акта пропонувалося підтвердити наступним проведенням референдуму в республіці. Народна рада виступила з вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії в Україні.

Ввечері 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради прийняла Акт проголошення незалежності України.

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,

—продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

—виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

—здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Одночасно з виборами Президента України, призначеними на 1 грудня, мав відбутися референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності.

Ініціатива України, здійснена під безпосереднім впливом путчу, який загрожував поверненням до тоталітаризму, втратою національного суверенітету і масовими репресіями, створила принципово нову ситуацію у питанні про союзний договір. Стало зрозумілим, що «новоогарьовський процес» не пішов, компромісний проект договору безнадійно застарів і Радянський Союз як федерація існувати не здатен.

Верховна Рада України прийняла також постанову про політичну обстановку і нагальні дії щодо створення умов для попередження нових спроб військового перевороту. Визнавалося необхідним створити Раду оборони, Збройні сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного Суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

Президія Верховної Ради 26 серпня видала Указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України, а також про опечатаний і взяття під охорону службових приміщень партійних комітетів для того, щоб забезпечити збереження майна і документів від розкрадання, руйнування і знищення. ЗО серпня, коли створена Президією Верховної Ради спеціальна комісія довела участь партапарату в підготовці та здійсненні путчу, Л. Кравчук підписав Указ про заборону діяльності Комуністичної партії на території України. Цим закінчилася насичена історичними подіями остання серпнева декада 1991 р.

1 грудня 1991 р. назавжди вкарбоване у багатостраждальну історію століттями позбавленого своєї державності українського народу. Цього дня відбулися референдум і вибори Президента України.

Право брати участь у референдумі і виборах мали 37 885,6 тис. громадян, прізвища яких виборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. У бюлетень з референдуму було включено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня, і запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?».

У голосуванні взяли участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2 відсотка загальної кількості включених до списків. Із них на запитання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28 804,1 тис. громадян, або 90,3 відсотка. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України незалежно від їхнього національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів, для яких батьківщиною є українська земля.

У голосуванні на виборах Президента України взяли участь 31 892,4 тис. чол. До виборчого бюлетеня були включені шість кандидатів — В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук'яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл та І. Юхновський. За Л. Кравчука висловилися 19 643,6 тис. громадян, які взяли участь у голосуванні, тобто 61,8 відсотка. Отже, Голову Верховної Ради України підтримали більш ніж половина українських виборців.

Підтвердження Акта проголошення незалежності України більшістю населення республіки створило якісно нову ситуацію в усьому Радянському Союзі. Через тиждень після українського референдуму Президент РРФСР Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук і Голова Верховної Ради Білорусії С. Шушкевич зібралися під Мінськом у Біловезькій пущі і заявили, що СРСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування. 8 грудня 1991 р. було підписано угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої могли приєднатися як члени колишнього Союзу РСР, так і інші країни, які поділяли принципи цієї угоди.

21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім союзних республік. Таким чином вони підтвердили своє розуміння того, що Радянського Союзу більше не існує. За цих умов М. Горбачову не залишилося нічого іншого, як оголосити про припинення виконання ним функцій Президента СРСР у зв'язку зі зникненням самої держави.

Наприкінці 1991 р. закінчилася епоха, що тривала понад сім десятиліть. Зійшла у минуле радянська форма державності, яка насправді була фіктивною і намертво прив'язувала Україну до тоталітарної наддержави. Народилася нова, демократична Україна.

Висновки

Історія була немилосердною до українського народу — як ніякий інший народ Європи упродовж століть його нищили фізично й духовно — навалами, голодоморами, денаціоналізаціями і деморалізацією, нарешті, атомною чорнобильською смертю. А він — усе витримав.

Звівся з колін. Випрямився — і зробив перший крок. Значить — житиме! Пройде велику й многотрудну дорогу, на якій його чекає нелегка творча праця. Ми — народ — мусимо її осягти. Іншого нам — не дано, якщо хочемо стати людьми серед людей.

Такий присуд ІСТОРІЇ.

Література:

1.                                         Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991р.)

2.                                         Бойко О.Д. Історія України – К., 2000.

3.                                         Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990р.)

4.                                         Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слісаренко, В.І. Гусєв, В.М. Литвин та ін.. – К.: Вища школа, 2002.