Україна у роки перебудови

Україна у роки перебудови

З початку 1980х років криза в СРСР охопила всі сфери життя. Хронічно не вистачало товарів, щоб забезпечити внутрішній ринок. Знижувався рівень життя населення. Це спостерігалося досить давно, але спочатку вдавалося виправити положення за рахунок продажу на Захід сировини - нафти, газу, деревини, а також благородних металів і дорогоцінних каменів. Перед новим (з березня 1985 року) генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим постала проблема - як змінити в кращу сторону положення в країні? Було вирішено додати в радянську планову систему елементи ринкової економіки. Хоча про новий напрям, що одержав назву перебудови, бело оголошено ще на квітневому пленумі 1985 року, фактичні зміни з'явилися в 1987 році.

Перебудова торкнулася й політичної сторони радянського життя. Були ослаблені репресивні методи. З таборів стали випускати політичних ув'язнених. З'являються правдиві матеріали про сталінські репресії, про колективізацію. Радянський уряд на чолі з Горбачовим починають вести політику роззброювання. Послабляється військовий і політичний вплив на країни Варшавського договору - ГДР (Германську Демократичну Республіку), Польщу, Болгарію, Угорщину, Чехославакию, Румунію. У результаті в цих країнах у короткий час зазнають поразки комуністичні режими цих країн, причому в більшості випадків (крім Румунії) вони навіть не робили опори. У листопаді 1989 року була возз'єднана ГДР І ФРН, у результаті чого з'явилася держава - Німеччина. Радянські війська залишають всі країни Варшавського договору.

На Україні з'являється безліч політичних організацій: антисталінське суспільство "Меморіал", Союз Незалежної Української Молоді, товаришество "Спадщина". Активізує свою діяльність Українська Греко - Католицька й Українська Католицька Церква. Відроджується Українська Автокефальна Православна Церква. В 1989 році при ініціативі Союз письменників України й Української Гельсінської Групи був організовано суспільний і політичний рух - Народний Рух України. З'являється безліч нових незалежних українських видань, багато українських радянських видань змінюють свою політичну спрямованість і часта назва. Активізує свою діяльність РУХ. Його керівниками стали Іван Драч, Володимир Яворівський, Михайло Горинь, Сергій Конєв. РУХ виступає на захист української мови, культури, висуває програми економічного й політичного розвитку. Він організовує масові заходи, такі як живаючи ланцюг, що зв'язала Київ з Львовом і Ивано - Франковском. До складу Верховної Ради (Вэрховнойи Ради) УРСР проходять представники від Руха й інших политческих організацій. Під їхнім тиском Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 року прийняв закон про державний статус української мови. Багато діячів української культури виходять із Компартії. До лету 1990 року обстановка на Україні розжарюється. Спалахують страйку шахтарів. У Києві, у будинку Верховної Ради українські студенти починають голодування з вимогою незалежності. Їх підтримували багато простих громадян. У результаті 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

 

Перебудова у пресі

Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу. На квітневому пленумі так звані реформаційні сили партії провели в генсеки свою кандидатуру першого секретаря Ставропольського обкому, реформатора, який вже мав певний авторитет за кордоном (ще як член політбюро ЦК КПРС, він побував в Англії і тодішній прем'єр-міністр Великої Британії Тетчер дала йому дуже високу оцінку як гнучкому політичному і державному діячеві). В лютому-березні 1986 р. пройшов ХХVII з'їзд КПРС. Вперше, на відміну від попередніх з'їздів, на ньому було заслухано не звітну, а політичну доповідь. В ній було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема, було наголошено на проблемі "відірваності слова від справи".

На цьому з'їзді було визнано, що газети відстали від життя, скотилися до "політичного базікання". Зокрема, критика їх роботи у попередньому періоді полягала в тому, що редакції віддавали понад половину газетної площі матеріалам на економічні, партійні теми, а повсякденні потреби трудящих відійшли на задній план. Було втрачено ставлення до людини як до найвищої цінності цивілізації, і навіть у постановці проблеми людину називали "человеческий фактор" підвищення продуктивності праці.

XXVII з'їзд КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людини. По суті, було поставлено історичний експеримент на сумісність соціалізму та демократії. І експеримент, на подив його організаторів, дав негативну відповідь: командно-адміністративний соціалізм, збудований в СРСР, протилежний демократії, несумісний з нею, - і таким чином довів перевагу демократії.

Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до нових умов, позбутися застійних явищ, оживити, прискорити, активізувати партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.

Стратегічний курс на перебудову соціальних відносин бело визначено на кількох наступних пленумах і затверджено у новій редакції програми партії (програми побудови комунізму, прийнятої ще в хрущовські часи). Це сталося на ХХVІІ з'їзді КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на ХІХ Всесоюзній партійній конференції.

Метою бурхливих перемін у соціально-економічній та політичній сферах життя було визнано вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку планово-ринкового господарства, повністю звільненого від бюрократичних пут.

В економіці було проголошено відмову від командно-адміністративної системи управління й проголошено переважно економічні методи управління господарством - а згодом навіть визнано необхідність переходу до соціально орієнтованих ринкових відносин, що по суті вже означало скасування планового принципу розвитку промисловості й сільського господарства.

В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається те, що лишається після пріоритетних витрат. Проголошено було повернення до усвідомлення їх першочергового значення, до практичного переорієнтування економіки на вирішення її потреб.

У політиці - взято курс на пробудження від апатії та байдужості, на різку політизацію народних мас, на розділення функцій партії і держави, перехід від монополії КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму, становлення багатопартійності. Певне здивування при цьому викликало те, як старі, ще сталінського гарту газети пишалися тим, що саме партія проголосила курс на оновлення життя в країні, та ставали на чолі цього дозволеного та узгодженого прогресу.

Чим далі просувалася перебудова, тим менше редакції оглядалися на чиїсь дозволи та узгодження.

Оскільки преса (і радянської України також) спочатку лишалася за ідеологічною орієнтацією та за формою власності суто партійною, то гаслом "нових вітрів" у партії, в суспільстві стали слова "гласність" та "плюралізм". Згідно з ними, зверху дозволялося мати і навіть оприлюднювати власну думку, яка могла навіть відрізнятися від думок, дозволених партією.

Спочатку, як і в старі часи, преса передруковувала "декрети" нової доби. Потім розпочалася робота по їх роз'ясненню.

Наскільки ситуація нагадувала часи ленінського непу, дозволяє зрозуміти порівняння публікацій з газет різних епох. Ось !Правда" за 16 березня 1921 р. з доповіддю В. Леніна на Х з'їзді РКП(б) та водночас з передовицею про натуральний податок. Викладено історичне значення непу для вирішення першочергових завдань країни, і серед них головна - підвищення добробуту трудящих міста і села.

А в "Правде" за 25 травня 1990 р. видрукувано доповідь голови Ради міністрів СРСР М. Рижкова на ІІІ сесії Верховної ради СРСР "Об экономическом положении страны и концепции перехода к регулируемой рыночной экономике". Аналогії настільки очевидні, що мимоволі здається, ніби все, що було між цими епохами - череда трагічних помилок та хибних рішень і дій.

Наскільки серйозно поставилися "прагматики" до справи, свідчить гасло, яке 28 травня 1990 р. М. Горбачов виголосив у "Правде":

"Речь идет о повороте, сравнимом с Октябрьской революцией".

Відтак наступила "золота доба" преси. Реформаторське крило в партії побачило в пресі той інструмент, який може змінити масову свідомість, а за нею й реальну обстановку в країні. Одна за другою були прийняті постанови ЦК КПРС:

"О фактах грубого администрирования и зажима критики в отношении редакций газет "Воздушный транспорт" и "Водный транспорт" (1986 г.),

"О статье "Волокита в разрезе"("Правда" за 29 июля 1986 г.),

"О статье "Сколько брать на себя?" (май 1986 г.),

"О журнале "Коммунист" (август 1986 г.),

"О некоторых вопросах перестройки центральной партийной печати".

"О газете "Правда" (квітень 1990 р.)

В них підтверджено активну роль, яку мають відігравати ЗМІ в реалізації курсу партії на оновлення радянського суспільства, відображено досвід участі преси в перебудові, в утвердженні гласності, відвертості, правдивості, розвитку критики й самокритики. Кілька разів за ті роки М. Горбачов проводив дискусійні зустрічі з керівниками центральних ЗМІ, на яких намагався обґрунтувати нову роль преси в оновлюваному суспільстві: проводити рішення й ідеї не тільки від керівництва до мас, а й в зворотньому напрямку.

Таким чином, над пресою партія востаннє розкрила захисну "парасольку". Водночас редакції партійних газет залишилися в зоні, вільній від критики, в тому розумінні, що ніхто, крім партії, все ще не міг їх критикувати. Так було заведено ще в сталінські часи.

Саме цей "парниковий ефект" надав вихованим у покорі й партійній дисципліні журналістам і редакторам такої небаченої сміливості, енергії та наснаги, що й зробило пресу одним з найголовніших, найефективніших засобів руйнування старого ладу, а значить і партії, тобто й себе самої.

В цьому механізмі руйнування була й ще одна рушійна сила - протиріччя між проголошенням соціалізму вищою формою цивілізації, найсправедливішим, найгуманнішим устроєм всіх часів - і брутальним обмеженням основних свобод на практиці. Партійні журналісти дуже довго сприймали відхилення реального соціалізму від ідеї, від ідеалу як шкідливе, але тимчасове порушення, і щиро прагнули відчистити цей лад від нанесеного бруду, створити врешті решт "соціалізм з людським обличчям". Але вийшло, що разом з брудом вони нищили й сам соціалізм, навіть якщо прагнули робити це для його врятування. А викинувши соціалізм, вони невдовзі опинилися в капіталізмі ранньої стадії первинного накопичення та безжалісної конкуренції.

Таким чином, "золота доба" журналістики містила в собі зерно власного закінчення. Розвалилася КПРС, щезла її "парасолька" над пресою, і всі без виключення редакції лишилися один на один з власними проблемами.

Найцікавіше, що такої небезпеки не передбачали, про неї не попереджували ні документи ЦК, ні прогнози вчених.

Всім так хотілося рішучих, кардинальних змін, всі вірили, що це обов'язково будуть зміни на краще.

В партійних рішеннях тих часів зазначалося, що ЗМІ потребують вдосконалення й перебудови. Вони відстають від життя, не позбавилися елементів догматичного мислення, стереотипів та казенщини.

Редакціям доводилося займатися терміновою їх реалізацією та одночасно висвітленням низки пленумів ЦК партії, які спускали зверху сценарії звільнення суспільства:

січневий (1987 р.) пленум визначив нові підходи до кадрової політики,

червневий (1987 р.) - соціальну спрямованість управління,

лютневий (1988 р.) розглянув причини "гальмування" соціальних перетворень,

лютневий (1990 р.) з визначенням проекту платформи ЦК "К гуманному, демократическому социализму". Але події вже переростали рамки виконання рішень партійних пленумів, що й засвідчив перший з'їзд народних депутатів СРСР.

Виявилося, по-перше, що настрої неприйняття комуністичної ідеології в суспільстві значно більші, ніж розраховували в кабінетах ЦК. По-друге, виявилося, що недооцінені були настрої націоналізму на так званих окраїнах країни. По-третє, було недооцінено партійними низами волю верхівки партії повернути країну від соціалістичного до капіталистичного ладу. По-четверте - затаврований відрив слова від діла продовжував роз'їдати, як іржа, будь-які процеси, що їх розпочинала й вела партія:

"Повсюду разрабатываются неплохие программы, но далеко не везде ихх реализация подкрепляется нужной организаторской, хозяйственной работой" ("Коммунист", 1988, - 4, с. 22).

Помітною є роль в історії української преси визначних подій на низах (в місцевих, республіканських, обласних партійних організаціях), де теж розгорталися неоднозначні події. Однак епіцентр перебудови все ж знаходився в Москві.

Ось як сам М. Горбачов формулював завдання преси під час перебудови (в газеті "Правда" в святковому номері на день радянської преси 5 травня 1990 р.):

"Главная тема газеты сегодня - обновление Коммунистической партии и общества, консолидация всех здоровых сил в стране ради торжжества идей перестройки, принципов гуманного, демократического социализма... Долг печати, партийных журналистов - решительнее отказываться от стереотипов, вести открытый, честный диалог с людьми, отклликаться на их житейские нужды и радости".

ХІХ Всесоюзна партійна конференція визначила історичний вирок руками самої партії в документі "Про розділення партійної і державної влади". До цього призвів розкол КПРС, який намітився між старими консервативними силами і так званою демократичною платформою КПРС. Шосту статтю Конституції СРСР, яка визнавала партію політичним ядром радянського суспільства, на ІІІ з їзді народних депутатів було скасовано.

КПРС вперше після 1917 року лишилася державної влади.

Прийнятий в ті ж часи закон СРСР "Про засоби масової інформації (пресу)" встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.

З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.

Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Районні, міські комітети партії чинили шалений опір. Справа не раз доходила до відкритих гострих конфліктів. Обидві сторони розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.

25 травня 1990 р. обласна львівська партійна газета "Вільна Україна" виступила з статтею "Узурпатори і узурповані", яка відбивала звинувачення у нібито небажання КПУ поділитися пресою, поліграфічними потужностями тощо з політичною опозицією. У відповідь 27 травня у Львові на сесії нової обласної ради було роглянуто питання "Про узурпацію районної, міської і міськрайонної преси партійними комітетами Львівської області". Розпочався процес розділення газет. Спираючись на право приймати такі рішення, численні райради пішли на створення альтернативних ЗМІ. Справжня боротьба розгорнулася навколо кожної багатотиражки: як тільки якийсь заводський чи вузівський партком випускав з рук контроль над ними, їх відразу перетворювали на органи "Руху". Все це відбувалося в контексті гострої міжконфесійної боротьби між православними та греко-католиками за повернення останнім храмів, відібраних у них у 1946 році. Протистояння проходило й по інших численних проблемах та незагоєних ранах, що їх чимало залишилось після періоду комунізації на західноукраїнських землях: ставлення до вояків ОУН-УПА, "дивізійників", тобто ветеранів дивізії "Галичина", до масової депортації галичан до Сибіру, операції "Вісла" по насильницькому переселенню лемків до СРСР, повернення земель, підприємств та житла тим, хто постраждав у 1939 р. від більшовиків (на зразок дій прибалтів у цьому напрямку) тощо. Боротьба за пресу була в цьому контексті в числі вирішальних.

Один з керівників національно-демократичних сил письменник В. Яворівський підкреслював конфліктність ситуації, виступаючи у всесоюзному дискусійному часописі "Собеседник" за 1990, - 21:

"Возможно, в западных областях удастся без скандала разделить фонды на бумагу и типографские мощности между КПУ и Советами".

Як наслідок такої політики, в Стрию, де раніше існувала одна газета з красномовною назвою "Строитель коммунизма", тепер почали виходити дві, абсолютно несумісні за політичними орієнтаціями, ціннісними пріоритетами тощо: компартійна "Голос Стрийщины" та україномовна, підконтрольна ДБУ (Демократичний блок України, виборча платформа "Руху") з полемічною назвою "Голос свободи". В Бусці райком партії взагалі втратив на час контроль над районною газетою, яка була певний час органом тільки райради, де більшість вже мали "рухівці".

Невдовзі почався процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті "Вільна Україна" почала виходити цілком опозиційно налаштована "За вільну Україну", в Івано-Франковську почала виходити "Галичина" як орган облради поруч з комуністичною "Прикарпатська правда".

Ситуація подекуди складалася надзвичайна, з втручанням міліції, прокуратури. Тверезі політики не завжди брали верх над вибухами емоцій. Тому, наприклад, редактор дрогобицької міськрайонної газети І. Тихий підкреслював:

"Я за то, чтобы в данной ситуации "Радянське слово" стала независимым изданием, чтобы не растаскивать ее по политическим сусекам" (див. "Экономика и жизнь", 1990, - 19, с. 21).

Вже після ХХVIII (останнього) з'їзду КПРС співробітники цієї редакції припинили своє членство в партії. Так само вчинили майже всі працівники ЗМІ Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, Волині, і це переконливо доводить дійсну ціну як їхніх комуністичних переконань, так і "мудрість" кадрової політики та "непорушність" ідейних і організаційних засад КПРС.

На Правобережній Україні всі ці процеси проходили не так емоційно й драматично, більш впорядковано, але в тому ж напрямку: вплив партійних комітетів слабшав, ради поволі перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала на літо 1989 р., і парткоми, і преса розгубилися за браком досвіду: майже 70 років у СРСР не знали, що це таке, і як себе поводити за таких надзвичайних обставин. Подекуди газети підтримували страйкарів, як це було в їх "столиці" Горлівці Донецької області, та визнавали справедливість їхніх вимог, а подекуди, навпаки, ставали на бік парткомів та засуджували руйнівні дії робітників. Хвиля страйків прокотилася й в Краснограді та інших містах Львівсько-Волинського вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.

Причини втрат позицій партією та її пресою в широких читацьких масах сучасники визначали так:

"Сыграли оппоненты на том, что устал народ ждать каких-то положительных изменений в лучшую сторону (? - авт.) в вопросах обеспечения товарами народного потребления и продовольствием" ("Экономика и жизнь", 1990, - 19, с. 21).

Цим вміло користалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив колишній перший секретар Свердловського обкому партії, член політбюро ЦК КПРС, перший секретар Московського міськкому партії, знятий з усіх посад та призначений заступником міністра будівництва - Б. Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів, і преса радо і щиро надавала сторінки для таких викривальних публікацій. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС. М.. Горбачов, який на той час вже змушений був очолити консервативне крило в партії та радий був завершити розпочату ним перебудову, протистояв цілому блокові сил оновлення, в якому дивним чином об'єдналися відроджені соціалісти, соціал-демократи, кадети, монархісти й анархісти і навіть "чорна сотня". Як з подивом писали західні політологи, центр міжнародного антикомунізму перемістився до СРСР.

Цей водорозділ перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москви нагадувала собою від літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де за цінами, в 30-50 разів вищими від нормальних цін на газети, з-під поли, але на очах у байдужої міліції продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В. Новодворської, Демократичної платформи КПРС В. Шостаковського, десятків інших політичних організацій.

Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети "Правда", в які не дуже поспішали пересічні громадяни, проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення після стільких років застою, волюнтаризму, всевладдя одних і тих же сил і персон.

Все це відбивалося й на обстановці в Україні, однак у Лівобережжі події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а в Правобережжі - класової боротьби між партбюрократами та робітниками.

Слід зазначити, що з електронних ЗМІ на бік "Руху" та ДБУ скоріше й відвертіше стало українське радіомовлення. Телебачення, як більш підконтрольне та опікуване ЦК, ще й після 24 серпня продовжувало прокомуністичну лінію, і цю інерцію вдалося зломити ще кількома місяцями пізніше, коли було замінено консервативне керівництво Держтелерадіо України.

Влітку 1991 р. протистояння партійних та антикомуністичних, т. зв. демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.

19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві,, скориставшись відсутністю М. Горбачова (як і в історії із зміщенням М. Хрущова), група високопоставлених чиновників створила так званий "ГКЧП", тобто державний комітет з надзвичайного становища, неконституційно оголосили себе верховною владою в країні, спираючись на хворобу генсека, і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.

Два дні існувала влада "ГКЧП" в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л. Кравчука та були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їх підтримку.

Однак кволість дій членів хунти та, навпаки, рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік "ГКЧП", і серед них газета "Правда", були тимчасово закриті. Подібне сталося й в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета "Радянська Україна", що згодом почала виходити під "перефарбованою" назвою "Демократична Україна".

Українська історіографія про релігійно-конфесійні відносини в УРСР у роки перебудови (1985 - 1991 рр.)

Серед багатьох факторів національно-духовного відродження у роки перебудови особливе місце займав релігійний фактор, оскільки Україна завжди була багатонаціональною державою, а звідси і багатоконфесійною, а її народ, незважаючи на довгі роки релігійного пригнічення, зберіг притаманну йому духовність. Процеси демократизації в Україні у часи перебудови сприяли розширенню прав церкви в суспільстві, спостерігалися помітні зміни громадської думки щодо релігії. У цей час на релігію став утверджуватися погляд як на широкий соціально-культурний феномен. 1989 р. став переломним для української церкви і її ролі у суспільному житті: релігійним організаціям було надано юридичний статус, а більшість конфесій розпочали процес власного відродження.

Вітчизняну історіографію досліджуваного періоду умовно можна поділити на радянську і сучасну, що висвітлюють такі аспекти, як політика радянської влади у сфері релігії, забезпечення свободи совісті, історію конфесійного життя.

Праці радянських науковців з проблеми політики радянської влади у сфері релігії та забезпечення вільного віросповідання несли на собі відбиток тогочасного негативного відношення до релігії, підтримуваного офіційною владою і наукою, а церква замальовувалась як реакційний, антинародний інститут, породжений безправним становищем народних мас у попередніх суспільно-політичних формаціях. Тому майже завжди радянські дослідники підкреслювали "експлуататорську", "реакційну" роль церкви в суспільстві, її "прислужницько-угодницьку" роль - про це згадується у працях І.Андрухіва [1; 2]. Наслідуючи класиків марксизму-ленінізму, автори свідомо нав'язували думку про те, що церква - це негативне явище минулого, і для неї немає місця у комуністичному суспільстві.

Зокрема, А.Мяловицький розкрив роль засобів масової інформації УРСР в атеїстичній пропаганді, показав, яким чином проходив цей процес на сторінках тодішніх газет і журналів, у передачах українського радіо і телебачення. Автор розкритикував працівників ЗМІ за те, що вони не зуміли організувати публіцистично гострих виступів із зреченнями від релігії. Він широко висвітлив атеїстичне виховання підростаючого покоління і при цьому заперечував те, що науковий атеїзм нав'язувався владою [25]. М.Вівчарик у монографії "Колоситься нива дружби" вважав, що релігійні пересуди чинять опір дружбі народів [9]. Також винятково в негативному плані висвітлювала радянська історіографія діяльність протестантських об'єднань, сам протестантизм визнавався "реакційним" за своєю суттю, підкреслювався шкідливий виховний вплив протестантських об'єднань на молодь [23].

Кардинально по-іншому висловлювалися українські дослідники за кордоном, зокрема С.Караванський писав про релігійний бум в СРСР наприкінці 80-х рр. Він згадав, як Кремль спритно позбавив західних критиків фактів про переслідування релігії в СРСР у той час, як і далі підтримувалась атмосфера цькування релігії, атеїзм залишався офіційним світоглядом, продовжували видаватись антирелігійні журнали і не було зроблено жодного послаблення у напрямі легалізації Української Католицької Церкви [16].

У монографії А.Камінського в одному із розділів описано духовне відродження українського народу, церковні справи та організовані структури релігійного життя на тлі боротьби проти панівної в Україні системи татолітарного контролю партії, дарма що частково пом'якшеної [15].

С.Мечник в одній із статей із серії "До положення в СРСР і УРСР" написав, що тодішня політика М.Горбачова мала на меті підпорядкувати всіх християн Російській Православній Церкві під керівництвом патріарха Пімена, котрий був слухняним знаряддям ЦК КПСС. Автор підкреслив, що станом на 1990 р. комуністична влада і далі переслідувала Українську Католицьку і Українську Автокефальну Православні Церкви, яким тоді бракувало інтелектуальних сил, щоб продовжити боротьбу, адже Москва представляла українські церкви не як релігійні, а як націоналістичні [24].

Закордонних колег підтримали і в Україні. Наприклад, М.Левицький ставив питання про тотальну бездуховність, породжену соціалізмом. Можливий вихід із цієї важкої ситуації він бачив у повній деідеологізації школи, заміні соціалістичної моралі християнською. Атеїзм він назвав "коньюнктурною шапкою", яка для багатьох служила прикриттям, а введення у навчальний процес основ християнства - кровною потребою всього загалу суспільства. Дослідник підкреслив, що лише західні області висунули такі радикальні релігійні вимоги, Схід же цього спочатку не зрозумів. Автор згадав і про релігійні секції при студентських товариствах [19].

Л.Лук'яненко вирізняв два чинники релігійної проблеми: перший - страх влади перед більш національно свідомим Заходом і можливістю об'єднання його зі Сходом у їх радикальних вимогах незалежності; другий чинник - незаконна постанова 1946 р. про скасування греко-католицької церкви, через яку люди були виховані в межах російської православної церкви і іншої не знали і не сприймали. Автор підкреслив, що якщо ми хочемо вийти з-під комуністичної диктатури і перейти до демократії, то повинні насамперед виробити в собі повагу до чужого світогляду, оскільки мир між конфесіями можливий тільки в умовах взаємної терпимості [20].

В.Іванишин відзначив необхідність нормалізації релігійного життя на Україні, зокрема в Галичині, як одну з найбільш болісних тем, важливість якої тим більша, що вона пов'язана з темою національного відродження [14], а С.Сокіл підняв питання Російської православної церкви, яка на думку автора претендувала на владу над Україною, називаючи себе "руською" [33].

Під впливом суспільно-політичних подій свою думку щодо реального стану свободи совісті й релігії в часи СРСР змінили і окремі колишні її захисники. Зокрема М.Бабій у роботі "Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігійне осмислення" стверджував, що марксистська інтерпретація релігії як опіуму народу суперечила принципові свободи совісті [3].

Однією з перших загальних робіт з питань розвитку релігії та церкви у 1985-1991 рр. стала праця П.Косухи, який розкрив суть остаточного подолання обмежень у релігійно-церковному житті та описав феномен релігійного відродження [18].

Наукове визначення поняття "релігійно-церковне відродження" подав М.Рибачук [32]. Трохи згодом цей же автор у спільній монографії разом з О.Уткіним та М.Кирюшком розглянули ряд актуальних проблем національно-релігійного відродження в умовах демократизації суспільства. Головну увагу автори зосередили на історичних витоках національно-релігійного відродження, ролі релігії та церкви у державотворчому процесі як факторі національної самобутності українців. Окрім названих проблем у праці висвітлено також етноконфесійну спрямованість історичного розвитку українських церков, етноформуючу роль релігії у становленні українства, розкрито вплив релігії як соціального явища на національне відродження усіх націй, що проживали на Україні, обґрунтовано взаємозв'язок конкретної релігії з характером та проявами відродження відповідної нації. Автори намагались звернути увагу на міжконфесійні конфлікти, претензії тієї чи іншої церкви на лідерство в національному відродженні, створенні єдиної української національної церкви [31].

Проблемам взаємовпливу церкви і національного відродження присвячено збірник статей під назвою "Церква і національне відродження в Україні", де найбільша увага приділена питанням єдиної національної релігійної сфери в Україні [36].

Великий інтерес становить монографія В. Єленського та В. Перебенесюка, де розглянуто розвиток релігійно-інституційних процесів, державно-церковні взаємовідносини та просто події релігійного життя кінця 1980-х - початку 1990-х рр. Необхідно відзначити, що тут матеріал викладений з максимальною об'єктивністю. Автори підсумували, що оцінюючи релігійну ситуацію на Україні у той час, треба говорити не про релігійне відродження, а про відновлення природної церковно-інституційної структури [13]. Також ще потрібно відзначити статтю вищеназваного автора В.Єленського, присвячену аналізу стану релігійності населення України, де відзначено, що ситуація за кілька років змінилася від приховування релігійності віруючими до її маніфестації людьми зовсім нерелігійними [12].

Праця О.Шуби "Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз)" - це дослідження проблеми взаємодії етносу та релігій у процесі їх історичного розвитку та в умовах суспільно-політичних реалій. Автор підсумував, що незважаючи на окремі кризові моменти, на рубежі 80-90-х рр. у релігійно-церковному житті переважали процеси відродження, адже якісне релігійне оновлення відбувалося у тісній єдності з національним пробудженням українського народу. Також в роботі приділено увагу проблемі міжцерковного конфлікту в Україні, який вважався національно-державною проблемою, подолання якої він вважав можливим лише за умов утвердження української державності та зниження рівня політичного протистояння [38]. О.Шуба, аналізуючи стан конфліктності в українському суспільстві підсумував, що міжцерковний конфлікт в Україні мав багатоплановий характер і проявився не тільки на богословсько-ієрархічному та парафіяльному рівнях, а й носив політичне і національне забарвлення [37].

Щодо релігійного конфлікту також висловився В.Бондаренко, підкресливши його політичне підґрунтя і невизначеність позицій його учасників, [6]. У іншій роботі цей же дослідник зупинився на питанні державних ініціатив з урегулювання міжцерковного конфлікту: проведення І Всеукраїнського міжрелігійного форуму та спроби створення міжцерковного органу - Ради релігій України. Автор вважав, що міжконфесійна напруга буде зникати разом з деполітизацією проблем, які склали її сутність [7]. Необхідно ще згадати невелику працю В.Бондаренка "Перебудова і церква", у якій автор на основі фактів описав зміну державної політики стосовно церкви, наслідком чого і стала активізація релігійного життя у країні [8].

Для повноти історіографічного огляду конфесійного складу України кінця 80-початку 90-х рр. треба ще згадати працю П.Панченка "Релігійні конфесії в Україні (40-і - поч. 90-х рр.)", яка є першою спробою висвітлити це питання саме з історичної точки зору. Автор намагався подати загальний огляд історії та сучасного йому конфесійного стану у країні. На жаль, невеликий обсяг книги не дав йому змоги глибше окреслити історію українських конфесій [27]. У його ж праці "Релігійні конфесії в Україні в контексті історизму" фактично вперше у спресованому вигляді висвітлюються релігійні процеси в Україні від давнини і до часів функціонування незалежної держави. Автором зроблено спробу виявити і простежити своєрідне бачення проблеми духовності у складному сплетінні суспільних трансформацій сер. 1980-х - поч. 1990-х. На думку дослідника, започатковані зрушення у відносинах тоталітарної держави з церквою на старті перебудованого періоду відбувались у руслі посилення демократичних основ життєдіяльності українського суспільства і не всюди ці явища мали однакову інтенсивність. Він підкреслив те, що багатонаціональність населення сприяли утвердженню багатоконфесійності. На думку автора, після активізації наприкінці 1980-х рр. Автокефальної Православної та Католицької церков усе вилилось у справжній церковно-захисний рух, що відбувалось в усіх областях України, і хоча церква вже відокремилась від держави, її представники обирались до складу владних структур [26].

У статті В.Фомиченка коротко викладена історія Римо-Католицької церкви в Україні і підкреслено, що саме демократизація сприяла помітній активізації РКЦ на початку 90-х рр. Автор констатував, що ті тенденції, які спостерігалися в українському католицькому середовищі, свідчили про певну стабільність РКЦ та її помітний вплив на процес духовно-релігійного відродження в Україні [35].

Згадану тему продовжили О.Бажан та Ю.Данилюк у спільній монографії "Випробування вірою...", де описали боротьбу католицької громадськості за свої права, зокрема вони звернули увагу на підтримку демократичної громадськості Росії щодо питання легалізації УГКЦ та на конструктивну позицію численних міжнародних релігійних і правозахисних організацій та Ватикану. Щодо міжконфесійних конфліктів і суперечностей, то це відбувалося через нез'ясованість майнових питань - вважали автори [4]. Вони знову ж таки у спільній роботі "Опозиція в Україні..." описали громадянський рух за легалізацію УГКЦ, політичні репресії щодо їх активістів, проаналізували шляхи формування руху за права віруючих [11].

Значний внесок у дослідження української церковної проблематики зробив В.Пащенко. Зокрема праці, що стосуються нашого дослідження, це "Православ'я в новітній історії України: Частина друга", "Греко-католики України від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів" та "Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 - початку 1990 рр." [28-30], де автор провів думку, що тоталітарна держава була нездатна забезпечити громадянам демократичні права і свободу совісті, а при врегулюванні спірних питань та міжконфесійних конфліктів вдавалася до їх адміністративно-силового вирішення.

У монографії В.Марчука "Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст." проаналізовано діяльность УГКЦ, її роль у національно-культурному та духовному житті, формуванні національної самосвідомості та морально-етичних цінностей [22].

Церкву і українське державотворення також пов'язали між собою О.Уткін, С.Головащенко та В.Любащенко. Зокрема, О.Уткін писав про те, як в часи СРСР було покладено край автокефалістському рухові в українському православному середовищі, тобто фактично була ліквідована можливість використання впливу та авторитету православної церкви в інтересах української державності. І лише збереження української автокефалії у діаспорі уможливило відновлення таких впливів на межі 80-90-х рр. [34]. С.Головащенко згадав про участь віруючих в антипартійних виступах, і вважав, що потужний етноконфесійний комплекс, система церковного управліня та церковна юрисдикція були прикладом для світської влади в умовах активізації національно-визвольного руху [10]. В.Любащенко вважав, що державотворчі процеси в Україні сприяли активним динамічним змінам у протестантському релігійному середовищі, викликали зближення позиції протестантських церков щодо державного суверенітету України. Він підкреслив, що саме протестантські угруповання зробили максимум можливого для того, щоб використати наявні можливості, пов'язані з демократизацією суспільного життя [21].

Дисертаційні дослідження Н.Бєлікової та Е.Кардоша найбільш широко охопили діяльність релігійних конфесій України рубежу 80-90-х рр. ХХ ст. та їх вплив на тогочасний державотворчий процес. Вони пов'язали релігійно-духовну сферу з політичним життям країни, висвітлили дану проблему з історичної та політологічної точок зору, показали боротьбу українського православ'я за автокефалію, а відтак - за незалежність [5; 17].

До джерел ми можемо віднести звернення, резолюції, виступи, заяви по церковній проблематиці державних діячів та інституцій, але опублікованих збірників документів з проблеми досліджуваного періоду поки немає.

Аналіз літератури дозволяє нам зробити такі висновки: по-перше, публікації радянської доби в силу тогочасної ідеологічної доктрини не розкрили багатьох важливих аспектів політики радянської влади у сфері релігії; по-друге, праці українських зарубіжних дослідників дуже критично оцінювали тодішню політику влади і це їм часто заважало максимально наблизитися до розуміння глибинних суспільних процесів, а відсутність доступу до архівів не дозволяла опертися на повноцінну джерельну базу; по-третє, сучасна вітчизняна історіографія відзначилася таким чином, що переважна більшість дослідників досліджує вузькі теми, залишаючи без уваги аналіз суспільних процесів, в умовах яких протікало релігійне життя, роль силових структур, громадських об'єднань у релігійних рухах, вивчення релігійної свідомості населення, взаємовідносини між віруючими різних конфесій. Крім того, більшість існуючих робіт мали не історичну, а релігійну спрямованість, в силу чого історія конфесій України з кін. 80-х - поч. 90-х рр. у них викладалася доволі фрагментарно.

Література

 

•1. Андрухів І. О. Політика радянської влади у сфері релігії та конфесійне життя на Прикарпатті в 40-80-х рр. ХХ ст. Історико-правовий аналіз / І. О. Андрухів. - Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2006. - 432 с.

•2. Андрухів І. О. Релігійне життя на Прикарпатті: 1944 - 1990 роки. Історико-правовий аналіз / І. О. Андрухів. - Івано-Франківськ, 2004. - 344 с.

•3. Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення / М. Ю. Бабій. - К. : Вища школа, 1994. - 86 с.

•4. Бажан О. Випробування вірою. Боротьба за реалізацію прав і свобод віруючих в Україні в др. пол. 1950 - 1980-х рр. / О. Бажан, Ю. Данилюк. - К., 2000. - 332 с.

•5. Бєлікова Н. Ю. Релігійні конфесії України (кін. 80-х - 90-ті рр. ХХ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. істор. наук / Н. Ю. Бєлікова. - Донецьк, 2001. - 20 с.

•6. Бондаренко В. Д. Міжконфесійний конфлікт на Україні: витоки, стан і шляхи подолання / В. Д. Бондаренко // Людина і світ. - 1991. - №1. - С. 2-10.

•7. Бондаренко В. Д. Міжцерковний конфлікт: паростки надії / В. Д. Бондаренко // Політика і час. - 1992. - №3. - С. 22-26.

•8. Бондаренко В. Д. Перебудова і церква / В. Д. Бондаренко. - К., 1990. - 64 с.

•9. Вівчарик М. М. Колоситься нива дружби / М. М. Вівчарик. - К. : Вид-во політлітератури України, 1989. - 117 с.

•10. Головащенко С. Українське православ'я та національна державність / С. Головащенко // Людина і світ. - 1991. - №6. - С. 2-5.

•11. Данилюк Ю. Опозиція в Україні (др. пол. 50-х - 80-ті рр. ХХ ст.) / Ю. Данилюк, О. Бажан. - К. : Рідний край, 2000. - 616 с.

•12. Єленський В. Релігійність в Україні: після квазеїстичного експерименту / В. Єленський // Людина і світ. - 1994. - №7. - С. 2-5.

•13. Єленський В. Релігія. Церква. Молодь / В. Єленський, В. Перебенесюк. - К. : А.Л.Д., 1996. - 160 с.

•14. Іванишин В. Українська церква і процес національного відродження / В. Іванишин. - Тернопіль, 1990. - 43 с.

•15. Камінський А. На перехідному етапі. "Гласність", "перебудова", "демократизація" на Україні / А. Камінський. - Мюнхен, 1990. - 622 с.

•16. Караванський С. Чи справді релігійний бум в СРСР? / С. Караванський // Визвольний шлях. - 1988. - №11. - С. 1374-1375.

•17. Кардош Е. Ю. Державотворчий процес в Україні і Церква : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. політ. наук / Е. Ю. Кардош. - К., 1995. - 20 с.

•18. Косуха П. Світоглядний прорив. Ставка на час і терпимість / П. Косуха // Віче. - 1994. - №7. - С. 141-151.

•19. Левицький М. У напрямку будучности / М. Левицький // Визвольний шлях. - 1991. - №1. - С. 100-103.

•20. Лук'яненко Л. Не дам загинуть Україні / Л. Лук'яненко. - К. : Софія, 1994. - 512 с.

•21. Любащенко В. Протестантизм у суспільно-політичній перспективі України / В. Любащенко // Другий Міжнародний конгрес україністів. - Львів, 1994. - С. 167.

•22. Марчук В. Церква, духовність, нація. Українська греко-католицька церква в суспільному житті України ХХ ст. / В. Марчук. - Івано-Франківськ, 2004. - 464 с.

•23. Мельник В. І. П'ятидесятництво: нові тенденції / В. І. Мельник. - К. : Знання, 1988. - 48 с.

•24. Мечник С. До положення в СССР і УССР. Горбачовська демократія / С. Мечник // Визвольний шлях. - 1990. - №1. - С. 35-44.

•25. Мяловицький А. В. Питання атеїстичного виховання трудящих у виступах засобів масової інформації / А. В. Мяловицький // Український Історичний Журнал. - 1986. - №2. - С. 64-70.

•26. Панченко П. П. Релігійні конфесії в Україні в контексті історизму / П. П. Панченко. - К. : Український Центр духовної культури, 2003. - 102 с.

•27. Панченко П. Релігійні конфесії в Україні (40-і - поч. 90-х рр.) / П. П. Панченко. - К. : Ін-т історії АН України, 1993. - 50 с.

•28. Пащенко В. Греко-католики України від 40-х рр. ХХ ст. до наших днів / В. Пащенко. - Полтава, 2002. - 590 с.

•29. Пащенко В. Православ'я в новітній історії України: Частина друга / В. Пащенко. - Полтава : Полтава, 2001. - 736 с.

•30. Пащенко В. Православна церква в тоталітарній державі. Україна 1940 - початку 1990-х рр. / В. Пащенко. - Полтава : АСМІ, 2005. - 631 с.

•31. Рибачук М. Ф. Національне відродження та релігія / М. Ф. Рибачук, О. І. Уткін, М. І. Кирюшко. - К. : Асоціація "Україно", 1995. - 208 с.

•32. Рибачук М. Ф. Релігійно-національне відродження: поняття і процес / М. Ф. Рибачук // Релігійна традиція в духовному відродженні. - Полтава, 1992. - С. 88-90.

•33. Сокіл С. Гримаси перебудови / С. Сокіл // Визвольний шлях. - 1990. - №2. - С. 168-173.

•34. Уткін О. І. Інформаційна діяльність політичних громад і релігійних об'єднань української діаспори в країнах Заходу у 1945-1991 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня док. істор. наук. - К., 1993. - 20 с.

•35. Фомиченко В. Римо-католицька церква в Україні / В. Фомиченко // Людина і світ. - 1993. - №6. - С. 37-38.

•36. Церква і національне відродження / [наук. ред. М. Ф. Рибачук]. - К., 1993. - 407 с.

•37. Шуба О. Міжцерковний конфлікт. Сподівання на мудрість і терпіння / О. Шуба // Віче. - 1995. - №7. - С. 112.

•38. Шуба О. Релігія в етнонаціональному розвитку України (політологічний аналіз) / О. Шуба. - К. : Криниця, 1999. - 324 с.