Каталог курсовых, рефератов, научных работ! Ilya-ya.ru Лекции, рефераты, курсовые, научные работы!

Украина в 40-50 гг. XX века /Укр./

Украина в 40-50 гг. XX века /Укр./

Міністерство освіти України

Запорізький державний університет

ДО ЗАХИСТУ ДОПУЩЕНИЙ

Зав.каф.Новітньої історії України, проф.

______________________Турченко Ф.Г.

____________________ __

(дата)

 

ДИПЛОМНА РОБОТА НА ТЕМУ:

НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА УКРАЇНІ

В 40-50-ТІ РОКИ ХХ СТОЛІТТЯ: ІСТОРІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ІСТОРИЧНИХ ОЦІНОК

 

Розробив,

Ст.групи: 3314-1 С.В.Грін

(шифр) (підпис) (дата)

Керівник: к.і.н., Доцент кафедри В.М.Мороко

(посада) (підпис)

Нормоконтролер: Доцент С.В.Білоножко

(підпис)

 

Запоріжжя

1999

ЗМІСТ:

ВСТУП

РОЗДІЛ I: НАРИС ІСТОРІЇ ОУН/УПА. АСПЕКТИ БОРОТЬБИ

I.1. СТВОРЕННЯ І РОЗКОЛ ОУН

I.2. СТВОРЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ

I.3. СТРУКТУРА І ЧИСЕЛЬНІСТЬ ОУН/УПА

РОЗДІЛ II: ІСТОРІОГРАФІЯ ПИТАННЯ

II.1. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛІСТИЧНА

II.2. АНТИУКРАЇНСЬКА

II.3. УКРАЇНСЬКА ДИСИДЕНТСЬКА

II.4. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА

РОЗДІЛ III: ПЕДАГОГІЧНИЙ АСПЕКТ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

РЕСУРСИ ІНТЕРНЕТ:

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ:

ДОДАТОК 1: Терени дії національно-визвольних сил в Україні

ДОДАТОК 2: Організаційна структура ОУН/УПА (схема)

ДОДАТОК 3: Військові відзнаки ОУН/УПА

ДОДАТОК 4: Однострой вояка ОУН/УПА

ВСТУП

Довгі роки і навіть десятиліття в Україні триває надзвичайно важкий і болісний процес становлення власної державності. Протягом багатьох років не вщухають головні суперечки навколо вкрай заполітизованого питання – а чи взагалі Україна має можливість і, головне, право на те щоб мати власну державу. Протягом багатьох років з різних сторін досить грунтовно різні фахівці доводили ту чи іншу точку зору, при чому однаково професійно і однаково впевнено. Щоб не здавалося, що ця робота буде черговою з таких спроб, напевно, слід сказати декілька слів про самого автора – людину, яких безліч на просторі колишньої “єдиної і нєдєлімої” країни.

Росіянин. За графою в паспорті. Українець – певною часткою крові за походженням. Знову росіянин – за мовою батьків та мовою здебільшого власних думок. Знову українець – за місцем проживання та корінням. Остаточно українець – за намірами та цілями, що поставлено перед собою. Загалом – представник нового покоління Українського народу, про яке та з огляду на яке буде йти мова у подальшому.

В ХХст. Український народ має надзвичайну за своїм героїзмом та унікальну за своєю сутністю спробу боротьби за своє незалежне існування – національно-визвольний рух під проводом ОУН-УПА в 40-50ті роки. На відміну від іншого героїчного часу – змагань 1917-1920рр. – цей період чи не найтемніший у вітчизняній історії, аж занадто протиріч сплелося навколо нього і зараз нам слід накреслити деяку загальну картину висвітлення проблеми.

Націоналізм, який дав специфічне забарвлення всім процесам у ХХ столітті, і наприкінці цього періоду в історії людства викликає багато питань, суперечок, подій тощо. В житті світу, що з нетерпінням і певним побоюванням чекає на прихід нового тисячоліття, а, разом з тим, і нової епохи, з особливою гостротою проявляються проблеми регіональних відмінностей і взаємовідносин, сутність яких полягає саме в понятті “національне”. Для України, яка дістала незалежність нещодавно, отримала таким чином можливість для впевненої самоідентифікації як повноцінного організму у всесвіті, поняття “національне” виявилося надто скомплікованим.

Виховання молоді, процеси в економіці та суспільстві – ці базові елементи, на яких має будуватися держава, вимагають остаточної визначеності і простого пояснення. Потребують комплексного підходу до вирішення і прискіпливого планування всієї системи заходів. Історична наука в усі часи становила головний важіль до конструювання подібної системи – ідеології перш за все. Незважаючи на те, що офіційні заклади та керівництво не приділяють надмірної уваги до ролі історії у процесі формування майбутнього української держави, процес цього впливу триває незалежно від політичного клімату в країні, здебільшого, завдяки окремим особистостям, які розраховують тільки на власні волю і чесноту.

Бачимо, що набирає сили галузь національної освіти, яка втілена у багатьох вже навчальних закладах “нового типу”. Виховується покоління нової національної еліти – тих завзятих освічених молодих людей, яких п’ять років тому вже називали “поколінням дев’яностих”. Безперечно, кожен може спостерігати, як поширюється коло “навколоісторичних” видань, публікацій, програм. Вадою тут є саме “навколоісторичність”, тобто процес, коли трактувати і викладати концепції, які мають, як було згадано, базовий характер, вважають за право всі, хто тільки хоч одного разу замислювався на теми минулого.

Існує і політичний чинник, що впливає на розвиток історичної науки, зокрема, в галузі Новітньої історії України. В умовах соціально-економічної і політичної кризи відбувається різка діференціація в суспільстві і популярності набувають ідеологічні течії крайнього правого та лівого толку. Останнім часом політична боротьба призвела до зміцнення правих комуністичних та лівих націоналістичних сил, що протистоять одна одній, а це означає нові крайності у майбутньому політичному курсі, що їх колись було названо “перегибами”. Тому, коли існує небезпека громадянського вибуху, що пов’язана з політичним і соціально-економічним станом в сучасній Україні, варто було б звернути увагу на приклади з власного минулого. На жаль, чомусь ці приклади нічому не навчили ані мешканців країни, ані політиків, ані істориків.

Національне підгрунття – єдине, що має бути незмінним в системі цінностей громадянина цієї держави. Формування цих переконань відбувається протягом тривалого часу, багато років від найперших згадок людини з власного малюкового життя. Саме тому важливе місце буде призначено виховній концепції нового покоління. Оскільки дуже багато часу вже було згаяно – не слід втрачати його й надалі.

Процес формування національної держави в Україні на залишках радянської системи виявляє риси дуже подібні до ситуації в середині ХХ століття на цих саме теренах, коли розгорталась боротьба свідомих своєї історії українців за право мати бодай половину того успіху, що зараз мають їх нащадки в політичній сфері.

В цій роботі ми будемо намагатись простежити паралель між життям різних поколінь одного народу, зорієнтуватись у просторі української історії, тих прикладів власного минулого, які нам відомі і тому, як використовували одні й ті ж самі об’єкти протягом часу і з якими намірами. Головним же завданням буде спробувати дати визначення сучасної концепції історичного виховання на прикладах порівняно невеликого за часом але величезного за змістом періоду збройної боротьби українського народу за своє існування під час Другої світової війни та одразу після неї – в 1940-х та 50-х роках.

Дотепер питання національно-визвольного руху на Україні було питанням суто політичним і надзвичайно залежало від “керівної ролі” комуністичної партії. Історичний аналіз був занадто ускладненим через непримиримість протиріч сторін, які опонували одна одній. Через фактичну заборону більш-менш об’єктивно висвітлювати події - в СРСР не було створено грунтовного аналізу вказаної проблеми, через те, що відкидалося саме існування такої. Досвід, що був накопичений в працях В.Коваля (“Міжнародний імперіалізм і Україна”, статті багатотомної “Історії Української РСР”), можна назвати найбільш змістовним. Слід відмітити, що джерельна база, яка збиралася ним, використовувалась деякими істориками на початку дев’яностих років. В СРСР фактично був відсутній такий тип робіт, як історичні романи, спогади і т.ін., оскільки також відкидалася сама можливість незалежної оцінки явищ.

З іншого боку, українці, які брали участь в боротьбі за незалежність, за кордоном мали можливість висловлювати кожен власну думку. Тому найцікавішими з джерел є спогади таких провідників руху як М.Лебедь або Т.Бульба-Боровець. Різного обсягу і гатунку спогади становлять значну частку робіт, що виходили друком в еміграції в 50-ті роки. З іншого боку – такі дослідники як П.Потічний, Т.Гунчак, П.Мірчук вели накопичення джерел, в першу чергу українських і іноземних, доступ до яких був значно простіший, ніж у Радянському Союзі. Практично одразу після війни об’єднаними зусиллями українських емігрантів-публіцистів було створено багатотомний проект під назвою “Літопис УПА”, що видається у Торонто й сьогодні. В енциклопедію руху увійшли збірки документів, публіцистичних робіт різних часів, покажчики, спогади учасників руху і історичні нариси деяких аспектів діяльності українських націоналістів.

Метою дослідження є узагальнення досвіду вивчення названої проблеми для застосування у сучасній пропагандивній та виховній діяльності.

Дослідницькі завдання: на підставі загально відомих матеріалів описати систему устрою ОУН/УПА, проаналізувати діяльність УПА, визначити роль і місце ОУН/УПА під час бойових дій періоду Другої Світової війни. Прослідкувати, як змінювались історичні оцінки явища під час, та після періоду відкритої боротьби українського народу за незалежність. Зробити висновки про необхідність застосування матеріалу у виховній діяльності. Автор робить спробу викласти власний досвід, застосовуючи відомі підходи та новітні методи навчання.

Робота складається з трьох частин, перша з яких має описовий характер і має на меті впорядкування головних відомостей про предмет дослідження – діяльність ОУН/УПА в середині ХХ-сторіччя.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період кінця 20-50-тих років, від створення ОУН до кінця збройної боротьби на українських землях.

Викладення матеріалу у першій частині не має на меті змістовне, глибоке дослідження. Завдянням є тільки створити загальний нарис на підставі загальновизнаних фактів, які підтверджені документально, для того, щоб у другій частині, на основі поданого матеріалу, показати, як відрізнялися підходи істориків до висвітлення цих фактів. Отже, Друга частина – розгядає питання відносин в галузі історіографії цього питання, в ній зроблено спробу показати комплекс протиріч, які й досі зберігають позиції в історичній науці. Третя частина – містить спробу запропонувати власний підхід до використання наявного матеріалу у виховній роботі, головним чином в середній школі. Спираючись на досвід проведення уроків з цієї тематики в старших класах загальноосвітньої школи автор робить аналіз існуючої соціально-психологічної бази для сприйняття національного виховання та підсумує результати спостережень за змінами в цій галузі.

Джерельна база роботи – первинні документи публіцистичного характеру, що було видано ОУН/УПА в період своєї активної діяльності, а потім перевидано за кордоном. Головною збіркою документів є “Літопис УПА”, використовувались також матеріали, що публікувалися в збірнику “Ідея і Чин”. Значне місце посідають оригінальні роботи та репринтні видання робіт публіцистів 40-50-х років.

 

РОЗДІЛ I: НАРИС ІСТОРІЇ ОУН/УПА.

АСПЕКТИ БОРОТЬБИ

Виникнення на початку ХХ століття національно свідомої еліти, яка стає детонатором для цілого народу – є риса притаманна новітній історії багатьох країн світу і Україні також. Розгортання національно-визвольної боротьби в країнах Східної та Центральної Європи пов’язано з падінням великих імперій. Розглядати феномен діяльності тих або інших організацій слід під різними кутами зору, враховуючи різні аспекти, що впливали на її підвалини.

Країни, що містилися там, де стикаються різні цивілізації – Східна (Азіатська) та Західна (Європейська) – з давних давен формувалися як багатонаціональні, неоднорідні. Україна має свій комплекс проблем, що проявилися в ході Другої світової війни з особливою гостротою.

Україна була і залишається надалі географічним та геополітичним центром європейського континенту. В минулому її розташування між великими імперіями – російською та литовською, а, згодом, австро-угорською – призвело до того, що неодноразово вона ставала простором для боротьби за чужі інтереси, від якої потерпала не менше, якщо і не більше за сторони, що протистояли. Кожного разу намагання дістати славу для себе на чужому полі битви виявлялося для українців марною надією, через те, що жодна з великих країн, які мали власні економічні та політичні наміри, не могла допустити того, щоб Україна діяла самостійно на міжнародній арені.

Протистояння двох імперій призвело до поділу самих українців на дві половини - східну і західну. Частини одного народу, які відрізнялись і за мовою, і за діяльністю, за релігією і поведінкою. Так звані “західні” українці були більше “європейськими” ніж їх східні брати. Зрештою, були більш вільними і практично не несли у собі тавро східного (точніше – азіатського) кріпацтва.

Наприкінці ХІХ століття важливою для подій, що описані далі, була можливість отримати освіту на Заході українських земель, навіть за умов панування польської влади. Традиційна для Європи студентська революційність тут відіграла свою роль. На відміну від більшості східних молодих товаришів, на заході молодь мала змогу не занурюватись цілком у виробництво чавуну та вугілля, а замислитись над тим, яке місце займає їх ненароджена держава, і як треба діяти для того, щоб плекання незалежності стало дійсністю.

Поразка національно-визвольних змагань на початку ХХ століття, коли події розгортались на тлі шаленого індустріального і, разом із ним, національного розвитку, залишила по собі гіркоту сто крат більшу, ніж всі попередні спроби разом, оскільки перемога була аж занадто близько. Не отримавши “сатисфакції” у перебігу Першої світової війни – значна кількість українців і на Заході України відійшла від активної політичної діяльності, проте зміна поколінь вивела на арену нових енергійних та завзятих борців за українську незалежність. Радикалізація національно-визвольного руху, яка відбулась у 30-х роках, розколола тепер саму західну частину українського народу навпіл – на “старих”, досвічених, підсвідомо розгублених, поміркованих, та “молодих” - які хотіли зробити те, що не вдалося батькам.

Можна сперічатися про те, чи було майбутнє в українського національного руху за таких обставин, але те, що феномен національно-визвольного руху в Україні в 40-50-ті роки ХХ століття є продуктом саме цього комплексу умов – безперечно.

 

I.1. СТВОРЕННЯ І РОЗКОЛ ОУН

В 1920 р. у Празі невеликою групою офіцерів підпільно була заснована УВО (Українська військова Організація), яка повинна була продовжити бротьбу проти польської окупації. Згодом, на посаду її командира було обрано полковника Євгена Коновальця.

З самого початку УВО являла собою військову організацію з відповідною структурою командування. З 1920 по 1923 рр. УВО таємно готувалась до можливого антипольського повстання, проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського режиму (наприклад: Степан Федак у 1921р. здійснив замах на голову польської держави Ю.Пілсудського).

У 1923р. Антанта визнала законність польської влади в Східній Галичині. Після цього багато членів УВО вийшло з організації, тому що таке правове становище викликало сумнів щодо доцільності продовження збройної боротьби. Криза, що охопила УВО внаслідок цих змін, спричинилася до її важливиї переорієнтації. Коновалець звернулся по фінансову та політичну допомогу до Німеччини та Литви (ворогів Польщі). У Східній Галичині УВО стала вербувати гімназичну та університетську молодь. З метою створення розгалуженої мережі націоналістичних осередків УВО установила контакти з рядом студентських груп: “Асоціація української націоналістичної молоді” (Львів), “Українська націоналістична молодь” (Прага), “Легіон українських націоналістів” (Чехословаччина). Після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп в 1929р. зустрілися у Відні та заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу її частину членів складала галицька молодь, а керівництво забезпечували з-за кордону Є.Коновалець та його соратники.

ОУН до Другої світової війни була напівпідпільною організацією, яка готувала молодь до майбутнього повстання, розповсюджувала українські націоналістичні ідеї на всіх рівнях. З початку 30-х рр. ОУН діяла переважно терористичними методами, що викликало переслідування поліцією.

З вибухом війни (1939р.) суперечки, що довгий час нуртували в ОУН, вирвалися назовні. Суперечки виникли між ветеранами боротьби 1917-1920рр. із закордонного проводу ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х рр.Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували основні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли питання тактики.

Після вбивства Є.Коновальця, яке було здійснине радянським агентом у Ротердамі у 1938р., встало питання щодо голови ОУН. Можна сказати, що ОУН на початковому етапі свого існування були притаманні ейфорія та об’єднаність, але патриотичний підйом змінився внутрішнім конфліктом та розколом на дві табори, які більше сперичалися, ніж були підтримною один одному. Ветерани боротьби 1917-1920 рр. наступником Є.Коновальця пропонували Андрія Мельника (близького його соратника), який бачив майбутнє ОУН лише з мирними методами боротьби (публікація петицій, друк, пропагування у Польщі та Румунії). Молоді радикали пропонували Степана Бандеру. У вересні 1939р. Бандера, розуміючи неминучість великої війни, проголошував думку, що ОУН повинна створити підпільну армію (яка мала боротися з кожним, хто стоятиме на шляху української незалежності, навіть з Німеччиною) [70,с.382]. Саме під час військового часу, мобілізація сил СРСР на ведення бойових дій дозволить звільнити всі українські землі від панування “колонізаторів” [37, с.491-493; 14, с.283]. Він вимагав, щоб ОУН зав’язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Мельник же з прибічниками доводили необхідність збереження пріоритетної орієнтіції на Німеччину, заперечували створення армії, тому що це могло б викликати каральні заходи німців.

Найсильніші пристрасті розгорілися літом 1939р. навколо питання про новий провід ОУН. У серпні 1939р. фракція Мельника скликала в Римі конференцію, яка офіційно проголосила Андрія Мельника головою ОУН. Проте 10 лютого 1940р. Степан Бандера зібрав конференцію в Кракові, на якій його фракція відкинула рішення римської конференції. Обидві фракції не змогли досягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися ОУН-Б або ОУН-Р (революційна), чи просто бандерівцями; прибічників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали ОУН-М, або мельниківцями. Таким чином, ми можемо сказати, що розкол остаточно зформувався 10 лютого 1940р., але треба зауважити – ОУН багато в чому залишалася єдиною організацією. В обох випадках основу фракцій складали молоді люди, патріоти та ентузіасти, на національних почуттях яких тримався весь український національно-визвольний рух.

I.2. СТВОРЕННЯ ВІЙСЬКОВИХ ФОРМУВАНЬ

Протягом 1939-1941рр. діяльність ОУН була спрямована виключно проти СРСР, який у середені 1940р. припинив маскування під “доброго брата” та без змін застосовував аппарат репресій 30-х рр. Були закриті всі політичні партії з “Просвітами” разом, була масово розгорнута депортація українського та польського населення західного регіону, була проведена колективізація. Все це йшло на користь прапаганді ідей ОУН та посиленню опору з боку звичайних українців. Проблема була у тому, що політично населення українських земель не було однорідним. Умовно його можна поділити на три частини:

Ті, хто був під радянською владою з часів Громадянської війни;

Ті, хто опинився під владою СРСР після 1939р.;

Ті, хто ніколи не був під владою СРСР.

ОУН треба було враховувати специфіку того, чи іншого регіону, щоб прокинулися національні почуття українського населення (наприклад, на лівому березі застосовувалися маленькі групи по 10-15 осіб, які проводили агітацію та теракти) [37, с.546-547].

В результаті співпраці між німцями та ОУН незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створене українське збройне з’єднання під назвою “Легіон українських націоналістів”. Легіон був сформований з переважно пробандерівськи налаштованих українців, мобілізованих з території, окупованих німцями. З’єднання складалося з 600-700 солдат і мало два підрозділи під кодовими назвами “Нахтігаль” та “Роланд”. Вони отримали від Вермахта польову форму та застаріле озброєння. Ці підрозділи не були бойовою одиницею армії у повному значенні цього слова, їх статус був особливим (що засвідчує відсутність номерів частин, лише кодові назви). Німці планували використати їх у диверсійних цілях, а ОУН-Б (що командувало Легіоном) сподівалося, що “Нахтігаль” та “Роланд” стануть серцевиною майбутньої української армії, а також засобом поширення впливу фракції С.Бандери.

Чітко сформована програма ОУН існувала вже у 1941р. Маніфест ОУН-Б, виданий у грудня 1940р., у якому наголошувалось, що єдиний ворог є СРСР, перетворився у Меморандум ОУН-Б уряду Райха, датований 15 липня 1941р. [37, с.491-493], що дійшов до одержувача 23 липня, тобто наступного дня після початку операції “Барбаросса”. У цьому документі українські націоналісти намагалися випередити необмірковані дії Гітлера оскільки, напевно, відчували подвійний характер його політики. У разі ж, коли незалежну українську державу не буде встановлено, вказують на можливість повстання.

30 червня 1941р. ОУН-Б при підтримці “Нахтігалю” проголосило встановлення у щойно захопленому Львові української держави.ОУН-Б розраховувала на те, що німецьке командування скоріше погодиться з цим фактом як із доконаним, ніж піде на конфронтацію з українцями з самого початку вторгнення в СРСР. У відповідь на цю акцію Абвер заборонив використання частин “Нахтігаль” та “Роланд” у операціях, а пізніше за наказом німецького командування їх було відведено з театру військових дій і роззброєно відповідно 13 вересня в Нойгамері та 2 серпня у Фокшанах. А 16 вересня у Відні нацисти заарештували С.Бандеру, Я.Стецька та ін. провідних діячів українського національного руху. У вересні 1941р. підрозділи СС стратили багатьох членів похідних груп ОУН-Б, а з листопада почалися арешти та страти членів ОУН-М (було розстріляно понад 40 провідних членів ОУН-М). Інтегральні націоналісти пішли в підпілля (хоча ОУН-М і розчарувалася у політиці німецького командування, до рішучих дій, на відміну від ОУН-Б, перейти не змогла). Так почався новий етап у боротьбі ОУН проти окупантів.

Перші загони, які пов’язують з українським визвольним рухом, з’явилися у Поліссі у листопаді 1941р., де Т.Бульба-Боровець організував так звану “Поліську Січ”, яка повинна була боротися проти радянських партизан на Волині. Стосовно відносин між з’єднанням Т.Бульби-Боровця та ОУН можна навести уривок зі спогадів самого Т.Бульби-Боровця “Армія без держави”: “Бандерівці домагалися від нас, щоб УПА (так Бульба-Боровець називав “Поліську Січ”) офіційно визнала їх “владу” та підпорядкувалася наказам політичної лінії їх партії. Коли ж Головна Команда УПА в цьому домаганні їм категорично відмовила, заявляючи, що вона підпорядкована тільки Урядові УНР, а не будь-якій одній партії чи її псевдоурядові, тоді вони почали цю сути військову формацію усіляко провокувати, називаючи її “анархічною отаманією”, “демократичною гниллю” і т. ін.” [10, с.80]. Також на Волині навесні 1942р. під проводом ОУН-Б з’явилися перші загони Української Національної Самооборони (УНС), які налічували близько 600 осіб, очолені В.Сидором. Існували також так звані “банди”, які були дуже погано озброєні та в цілому носили стихійний характер.

Розуміючи необхідність чіткого підпорядкування загонів, М.Лебідь, який обіймав посаду керівника ОУН після арешту С.Бандери та Я.Стецька, добився активізації діяльності національних сил. С початку вересня 1941р. на Першій, а у квітні 1942р. на Другій конференціях, ОУН обрала шлях цілеспрямованого створення власних збройних сил. Створення Поліської Січі стало початком формування УПА; взимку 1941-1942рр. ОУН збирає та накопичує зброю, посилює пропагандивну діяльність.

Стосовно місця та обставин створення власне Української Повстанської Армії існує декілька точок зору. Так, наприклад, член Спілки Ветеранів УПА та голова її запорізького відділення М.Симчич стверджує, що перший курінь був створений Т.Чупринкою влітку 1942р. після нападу на німецький арсенал. П.Мірчук [49,с.10-11] називає ім’я Сергія Качинського (“Остап”) та Перегийняка (“Довбешка-Коробка”), які організували відповідно перший відділ УПА в Поліссі та першу сотню на Волині у жовтні 1942р. Так чи інакше, дуже важко бути абсолютно точним у цьому питанні, оскільки великі або маленькі загони виникали та зникали у той час постійно, і тільки деякі з них були підпорядковані безпосередньо ОУН.

Своєю метою на першому етапі свого існування УПА бачила:

Ведення пропаганди та пояснення, підготовка широких народних мас до активної боротьби;

Збір та зберігання зброї;

Навчання нових кадрів та їх військова підготовка.

Кінцевою метою ОУН, а разом з тим і УПА вбачала очишення території України від окупантів та встановлення Української Самостійної Соборної Держави, де УПА повинна стати регулярною армією.

 

I.3. СТРУКТУРА І ЧИСЕЛЬНІСТЬ ОУН/УПА

З моменту створення УПА, яка включала достатню чисельність бійців, вона дістала єдине командування, структурний розподіл та інші риси, які були притаманні справжній армії. До 1943р. вищим органом УПА був Крайовий Військовий Штаб, який згодом був перейменований у Головний. До Штабу, головним завданням якого була організація боротьби та збереження ресурсів, входили шеф штабу (першим став Дм. Перебийніс), командир-головнокомандуючий УПА (яким був М.Лебедь, а з 1943р. став Р.Шухевич “Тарас Чупринка”), заступники головнокомандувача та шість відділів: оперативний, розвідувальний, господарський, за вихованням, пропагандиський, політичного виховання [49,с.42] (див. Додаток 2). Третім за рангом після шефу та головнокомандувача неофіційно вважався керівник відділу політичного виховання (найвідомішим став Й.Позичанюк).

Робота Головного Штабу базувалась на системі місцевих штабів, будованих за чіткою ієрархією: Головний Штаб – Крайовий Штаб – Штаб Військової Округи – Штаб Куреня – Командування Сотні. Координацію роботи штабів всіх рівней здійснювали за допомогою кур’єрів-агентів. Здебільшого таку функцію виконували місцеві провідники ОУН та, власне, політичні агенти ОУН.

Накази передавалися за допомогою радіо або по мережі агентів ОУН.

Структура УПА складалась з 4 частин, які називалися за частинами світу УПА-Північ, -Південь, -Захід та –Схід. Кожна з частин складалася з великих Військових Округ, до яких входили Тактичні Відтинки. Територіальний поділ виглядає таким чином (див. Додаток 1):

УПА-Північ – Волинь і Полісся (округи “Турів”, “Заграва”, “Волинь-Південь”);

УПА-Захід – Галичина, Буковина, Закарпаття, Закерзоння (Надсяння) (округи “Лисоня”, “Говерла”, “Чорний Ліс”, “Маківка”, “Буг”, “Сян”);

УПА-Південь – Кам’янець-Подільський, Житомир, Вінниця, Південь Київської області (округи “Холодний Яр”, “Умань”, “Вінниця”)

УПА-Схід – Північ Житомирської, Чернігівська область (окремих округ не створено) [49, С.49].

Оперативною одиницею УПА був загін чисельністю до 30 осіб у лісових та лісостепових областях, та 10-15 осіб у степу. З загонів складалася сотня: 130-200 осіб. Сотня складалася з т.зв. чот. Тактичною одиницею був курінь (3-4 сотні) з яких у 1943р. складалися військові округи. З літа 1943р. командування вирішило виділяти власне українські з’єднання та національні загони “співчуваючих” народів, які мешкали на території України: грузин, татар… - яких на 1944р. було 15 куренів (приблизно 20 тис.чол) [16, с.242]. Єдиної форми у бійців УПА не існувало. За вийнятком головних уборів, так званих “мазепінок”, бійці носили трофейні однострої (німецькі, польські, румунські…), ябо ж звичайний одяг (див. Додаток 4).

Маючи в своїй назві “Українська”, УПА являла собою приклад багатонаціональної співпраці та співіснування. Крім згаданих куренів, будованих за національною ознакою, значну кількість серед активних діячів Армії становили інші народи – не українці. До таких відносять євреїв, німців, росіян та інших, які розділяли цілі ОУН і боролися проти диктатури в усіх країнах, будь то СРСР чи Німеччина. Із залученням окремих іншонаціональних частин до бойової діяльності УПА пов’язана реструктуризація армії та зміни у керівництві (1943р.).

Значним фактом, що відбиває не тільки наслідування народних і релігійних традицій а й високу ступінь організованості УПА є її система нагород (див. Додаток 3). На Західній Україні зберіглась, на відміну від СРСР, європейська відзнака хрестами [49, С.43]. Нагороди УПА успадкували форму хреста від Ордену Лицарів Залізного Хреста УНР, інших нагород і відзнак УНР, враховуючи традиційну символіку, наприклад, гуцульську.

Характерною рисою для всіх нагород була також наявність українського герба – тризуба – а на бойових (Хрести бойової Заслуги УПА) ще й схрещених мечей на знак збройної боротьби [66, С.2]. Існували такі нагороди:

Бронзовий Хрест за Бойові Заслуги;

Срібний Хрест за Бойові Заслуги І кляси;

Срібний Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;

Золотий Хрест за Бойові Заслуги І кляси;

Золотий Хрест за Бойові Заслуги ІІ кляси;

Срібний Хрест за Заслуги для цивільних;

Золотий Хрест за Заслуги;

Медаля Української повстанської Армії за боротьбу в особливо важких умовах (затверджена 6 червня 1948р.) [66, с.31-33].

В галузі військової субординації, якщо брати її до уваги настільки умовно, наскільки це дозволяє характер партизанської війни, в УПА значною мірою збереглося рангування Українських Січових Стрільців та Українськой Галицькой Армії, де, в свою чергу, було запозичене з австрійської Армії, притаманне через тривалий історичний зв’язок арміям Чехії, Румунії, Польщі. Офіцерські звання виглядають так:

Армія УНР


Наш опрос
Как Вы оцениваете работу нашего сайта?
Отлично
Не помог
Реклама
 
Мнение авторов может не совпадать с мнением редакции сайта
Перепечатка материалов без ссылки на наш сайт запрещена