Українська держава Павла Скоропадського. Гетьманський переворот

Українська держава Павла Скоропадського. Гетьманський переворот

Реферат

з історії України на тему:

Українська держава Павла Скоропадського. Гетьманський переворот

Вступ

Більшовицька експансія з півночі, а австро-німецька з заходу практично паралізували місцеву українську владу. Назрівала криза і в уряді УНР, який надалі зволікав зі створенням регулярного війська, загальною мобілізацією населення.

Згідно з берестейськими домовленостями, наприкінці лютого 1918 р. півмільйонне угруповання кайзерівсько-цісарських армій вступило на територію України. А вже І березня більшовицькі війська відступили з Києва, куди 7 березня повернулася Центральна Рада.

Загалом же населення України з прохолодою зустрічало кайзерівських і цісарських посланців. Особливе обурення викликали харчові реквізиції селянства і відправка на захід десятків ешелонів з хлібом, м'ясом, цукром. Прихід "союзників" в Україну дуже швидко обернувся жорстоким окупаційним режимом, пограбуванням її матеріальних ресурсів і врешті-решт — посиленням дестабілізації в суспільстві, анархією в господарстві. Німецько-австрійська окупація спричинила й падіння авторитету Центральної Ради. Чимала частина населення уже не сприймала демократичні форми правління і прагнула утвердження сильної виконавчої влади.

Головним виразником цих ідей і центром опозиції стала Українська Народна Громада (УНГ), яка об'єднала у своїх лавах землевласників і військових, зокрема козаків вільного козацтва і офіцерів 1-го Українського корпусу. її очолив досвідчений генерал Павло Скоропадський.

Разом з Партією українських хліборобів-демократів та її лідерами М. Міхновським і В. Латинським УНГ відкрито висловлювала думки про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести державу з безладдя та анархії. Прийнятною, на їх погляд, формою правління було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана — генерал П. Скоропадський.

Із своїми планами УНГ ознайомила німецьке командування й архієпископа Никодима, заступника убитого більшовиками митрополита Володимира, і ті, пообіцявши свою допомогу, схвалили цей сміливий політичний крок.

Сприяючи планам УНГ, 28 квітня 1918 р. німецьке командування паралізувало засідання Центральної Ради, яка саме обговорювала проект конституції УHP. Тоді ж було заарештовано двох міністрів. Наступного дня за участю майже 8 тис. делегатів у Києві відбувся хліборобський конгрес, який одноголосно обрав гетьманом України П. Скоропадського.

Народився Павло Скоропадський 1873 р. у німецькому курорті Вісбадені, де на той час відпочивали його батьки. Дитячі роки провів у родинному маєтку в Тростянці на Полтавщині. Генеалогія старовинного роду Скоропадських простежується від виходця з Уманщини Федора Скоропадського, який воював у війську Б. Хмельницького і загинув у бою під Жовтими Водами. Його онук Іван Скоропадський у 1708—1712 pp. був гетьманом України. Його далекий нащадок Павло Скоропадський після закінчення елітарного пажеського корпусу у Санкт-Петербурзі деякий час проживав у Франції, а в роки першої світової війни почергово командував полком, дивізією і нарешті армійським корпусом, з яким улітку 1917 р. став на захист У HP.

30 квітня на мурах столиці з'явилась гетьманська "Грамота до всього українського народу", згідно з якою розпускались Центральна і Мала Ради, міністерства і земельні комітети. Більшість партій і військових частин зайняли у ці дні нейтральну позицію до гетьманців, тому переворот станси практично без пострілів і кроні.

Через рік П. Скоропадський так оцінив передісторію й уроки квітневого перевороту: "Багато людей критикують мій крок і злим оком дивляться на відстановлення Гетьманства. Зовсім зрозуміло, чому так відноситься до цього факту вороги української державності... Але тим, що звуть себе українцями, мені хочеться поки що сказати лиш одне: пам'ятайте, що коли б не бужі мого виступу, німці, кілька днів пізніше, завели б на Україні звичайне генерал-губернаторство. Воно було б оперте на загальних основах окупації і нічого спільного з українством, розуміється, не мало б. Тим самим не було б Української держави, яка реально появилась на світовій арені хоч в цьому короткому періоді Гетьманства".

Утворення гетьманського уряду

Згідно з Законом про тимчасовий державний устрій Української держави, в руках гетьмана зосереджувалася вся верховна влада: формування уряду, військового командування, зовнішня політика.

Головою нового кабінету міністрів гетьман призначив голову земства Полтавської губернії, російського октябриста Федора Лизогуба, сина одного з найближчих друзів Тараса Шевченка.

Міністерство іноземних справ очолив Дмитро Дорошенко, відомий український історик, який у роки світової війни був генерал-губернатором Галичини й Буковини, згодом член Центральної Ради. Не менш відомим був і міністр освіти та мистецтва, кадет Микола Василенко. професор історії Київського університету, член Наукового товариства Імені Шевченка у Львові. До цього призначення він деякий час виконував обов'язки міністра освіти Тимчасового уряду. Син знаною етнографа II. Чубинського, професор криміналістики Харківського університету, безпартійний М. Чубинський очолив міністерство юстиції. Військовим міністром став командуючий однієї з армій Румунського фронту бувалий генерал Олександр Рогоза. Начальником Генерального штабу залишив! полковник О. Сливинський, який перебував на цій посаді й за Центральної Ради. Гетьманський уряд в основному складався з кваліфікованих спеціалістів. До нього потрапило й кілька фахівців з розформованого кабінету міністрів Центральної Ради. Незважаючи на військовий стан України, її господарську катастрофу новий уряд одразу ж включився в активну державотворчу діяльність.

Внутрішня політика

В Українській державі поряд з авторитарними формами правління співіснувало немало республіканських елементів управління. Як уже зазначалось, в руках Скоропадського зосереджувалась вся верховна влада, однак у перспективі повноваження гетьмана мав обмежити законодавчий орган — сейм України. Найвищою державною інстанцією став Державний сенат. Для швидкого впорядкування місцевої адміністрації уряд відродив багаторічну російську схему територіально-адміністративного устрою, лише посади губернаторів і справників було замінено відповідно на посади губернських і повітових старост. Київ, Одесу, Миколаїв як стратегічні центри виділено в окремі адміністративні одиниці "градоначальства" на чолі зі статичним і міським отаманами. Міську і повітову міліцію перетворено в державну варту. Перевибори до органів місцевого самоврядування були здійснені на підставі майнового цензу. До того ж сі а рости мали право розпускати місцеві виборні органи.

Спроби Скоропадського відновити поміщицькі маєтності, а також жорстокі німецькі реквізиції спричинили масові селянські повстання, особливо на Київщині. Зокрема "грізну силу" становив 15-тиснчннй Іагін Шинкаря, на базі якого червоноармійські командири невдовзі сформували Таращанську дивізію (до неї входили полки Богуна, Залізняка, Ґонти і Трясила). На Катеринославщині анти гетьманське повстання підняв 29-річний анархіст Нестор Махно, збройні сили якого об'єднували понад 10 тис. бійців. Успішно вели повстансько-партизанську боротьбу проти Інтервентів загони 22-річного прапорщика царської армії Юрія Тютюнника. Активно діяли й більшовики. Під їх впливом посилилась страйкова боротьба робітників, відбулася низка селянських виступів. Про все цe не міг не знати Скоропадський, політичний авторитет якого дещо підупав. Тому під натиском української громадськості Гетьмана і розпочав кардинальні господарські реформи і суспільно значущі заходи.

За доби Гетьманату вдосконалено грошову систему (запроваджено гривню), засновано низку українських банків, відремонтовано значну частину залізничного полотна і мостів, реорганізовано і зміцнене державний флот. Посилено дисципліну на виробництві (при цьому скасовано 8-годинний робочий день).

Чималих успіхів досягнуто в галузі культури та освіти: було відкрито понад 150 українських гімназій; створено державні у країна і університети у Києві і Кам'янці-Подільському; засновано у Києві Державний український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Український театр драми І опери. Українську національну бібліотеку. 14 листопада 1918 р. відбулося урочисте відкриття Української Академії* Наук. На президента гетьман запросив свою недавню "жертву" — Михайла Грушевського, однак той відмовився. Цю посаду обійняв відомий природознавець 55-річний професор хімії Володимир Вернадський. На Церковному соборі у Києві 20 червня — 11 липня 1918 р. утворено Українську автокефальну православну церкву на чолі з митрополитом Василем Липківським.

Розпочато формування регулярної армії. З полонених в Австрії українців у червні у Володимирі закінчилось формування дивізії сірожупанників (чотири піхотні полки, гарматний полк і технічна сотня). Дивізія дислокувалась головно в районі Стародуба — Конотопа, тобто неподалік російського кордону. У серпні у Білій Церкві відновлено окремий загін січових стрільців (46 старшин, 816 пілстаршин і стрільців) під командуванням полковника Євгена Коновальця і начальника булави (штабу) підполковника Андрія Мельника. У лнпні-жовтні 1918 р. було набрано 5 тис. юнаків до Сердюцької дивізії (чотири піхотні полки, кінний лубенський полк, гарматний і автопанцерний дивізіон, технічна сотня). Чимала увага приділялась подальшій організації козацтва, з якого гетьман пропонував створити привілейований напіввійськовий стан. Однак цю акцію вороже зустріло незаможне селянство.

Усього ж за короткий час гетьман сформував 60-тисячну регулярну армію. До весни 1919 р. її чисельність мала бути доведена до 300 тис. Субсидіювались кошти й на розбудову військових портів в Одесі, Миколаєві, Севастополі, Маріуполі, до оснащення старих кораблів. У липні 1918 р. Міністерство морських справ ухвалило закони про уніформу й військові прапори українського флоту.

Отже, гетьман зробив немало, щоб "Україні швидше позбутись анархії і стати на ноги". Згодом у мемуарах він так зрезюмував свої дії: "Моя програма була проста: створити здібний до державної праці сильний уряд, відбудувати армію і адміністративний апарат, яких в той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні і соціальні реформи. Політичну реформу я уявляв собі так: ні диктатура вищою класу, ні диктатура пролетаріату, а рівномірна участь всіх класів су спіл їства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямку збільшення числа самостійних господарств коштом зменшення обширу найбільших маєтків. Я бачив, що соціалістичні ідеї чужі народній масі, що їх держиться тільки невелика купка одірваної від народу Інтелігенції. Я ясно собі усвідомлював, що соціалістичні експеримент привели б неминуче до більшовизму, до знищення духовної та матеріальної культури, повернули б наш чудовий край на висохшу пустиню..."

Зовнішньополітичний курс

Гетьманат встановив дипломатичні стосунки, крім Німеччини та Австрії, з Швейцарією, Болгарією, Польщею, Фінляндією, Туреччиною і навіть з Російською Федерацією. Особливо активно П. Скоропадський намагався повернути територіальні втрати попередніх часів згідно з етнічним розселенням українців, Отож, виключно дипломатичними зусиллями до Української держави було прилучено: Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський і Рильський повіти Курської губернії — до Чернігівщини, інші українські повіти Куртини (Суджанський, Гайворонський, Білгородський, Корочанський), а також Валуйський повіт Воронезької губернії — до Харківської губернії України. Річицький, Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії було з'єднано в окремий округ (Староство) в складі Української держави. Вперше за сотню років інтегрували в українську державно-політичну систему Холмщина, Підляшшя, 12 повітів Берестейщини.

Конструктивно розв'язався територіальний спір з Донським урядом — до України відійшов Маріуполь з околицями. Завдяки активній зовнішній політиці гетьманату громадсько-політичні кола Криму виявили бажання увійти на правах автономії до складу Української держави. ! хоч входження півострова було юридично оформлене, проте остаточно гетьманська влада там не закріпилася через загострення військово-політичної ситуації. Зав'язався багатообіцяючий українсько-румунський діалог щодо вирішення проблем українських земель Бессарабії (Акерманщини і Хотинщини), окупованих Румунією. Розроблялись і проекти федеративного входження етнічно української Кубані до складу Української держави. Отже, за часів Гетьманства Україна стала не тільки об'єктом, а й повноцінним суб'єктом міжнародного права.

Восени 1918 р. зовнішньополітичні орієнтири гетьмана круто змінились: листопадові революції в Австро-Угорщині та Німеччині спричинили крах його державно-політичних партнерів, що автоматично підірвало основу стабільності й гетьманської влади. Цим одразу ж скористалась опозиція — російські більшовики, які через своїх дипломатів у Києві стежили за ситуацією в Україні, та українські соціалістичні партії, що об'єднались в Український національний союз і підняли повстання проти гетьмана. Водночас держави-переможці світової війни Англія, Франція, СІЛА та Італія пообіцяли Гетьманату підтримку тільки за умови встановлення федеративних зв'язків з "білою" Росією. Відтак в умовах наростання державно-політичної кризи 14 листопад; 1018 р. П. Скоропадський оголосив грамот про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією. Тоді ж було призначено новий уряд, сформований з російських монархістів. Та стримати опозиційний рух ні гетьман, ні держави-союзники вже не змогли.

Проголошення незалежності більшовицької УНР. ІІ з’їзд рад України

Створений у Харкові радянський уряд України, який після захоплення Муравйовим Києва 12 лютого 1918 р. встиг переїхати туди і перебував там два тижні, покидав Україну разом з Червоною армією. 17—19 березня він скликав у Катеринославі II з'їзд Рад України. резолюції з'їзду було сказано, що радянська сторона, не маючи "піл собою ніякого ґрунту", готова підписати навіть ті тяжкі умови, які нав'язує Україні мирний договір Центральної Ради з Австро-Німеччиною, але за умови цілковитого невтручання Австро-Німеччини у внутрішнє життя України. Л за день до з'їзду Народний секретаріат більшістю голосів — чотири проти трьох ухвалив пропозицію катеринославця Емануїла Квірінга увійти в переговори з Центральною Радою для припинення боротьби за умов збереження Рад робітничих депутатів і легальної діяльності більшовицьких організацій. Правда, наступною дня ця ухвала була скасована.

Водночас з'їзд визначив, що Україна є незалежною від Росії республікою Рад. Відтак було обрано новий склад Центрального Виконавчого Комітету, до якого увійшли 49 російських і українських лівих есерів, 47 більшовиків, 5 лівих українських соціал-демократів. Народний секретаріат очолив більшовик М. Скрипник.

Покидаючи під німецьким натиском Україну, більшовицькі лідери організували в Таганрозі дві важливі наради. 16—18 квітня там відбулася перша й остання сесія обраного на II з'їзді парламенту, яка ухвалила ліквідувати Народний секретаріат, розпустити парламент і створити так звану Повстанську дев'ятку у складі чотирьох більшовиків (Г. П'ятаков, В. Затонський, М. Скрипник, А. Бубнов), чотирьох лівих російських есерів і одного українського соціал-демократа (П. Слинько).

Більшовицька УНР, хоч і мала деякі ознаки незалежної держави, надалі залишилася маріонетковим формуванням раднаркомівських політиків.

Утворення КП(б)У

Через два дні після саморозпуску першого українського радянського уряду 18—20 квітня 1918 р. відбулася партійна нарада за участю представників більшовицьких організацій Києва та Катеринослава. Представники Харкова і Донбасу своїх делегатів не вислали, займаючись творенням сепаратної від України Донецько-Криворізької республіки. Саме ця таганрозька нарада Й оформила існування окремої більшовицької партії в Україні. Взагалі ж було обговорено дві пропозиції: Е. Квірінга — створити автономну партію, але підлеглу ЦК і з'їзду РКП(б); М. Скрипника (віл "групи товаришів") — створити самостійну Комуністичну партію, яка б мала свій ЦК і була зв'язана І РКП(б) через III Інтернаціонал. Першу пропозицію підтримало 21, а пропозицію Скрипника — 35 делегатів. Отже, протягом трьох місяців, аж до І з'їзду КП(6)У, Існувала як формально незалежна від РКП(б) і рівноправна з нею чотиритисячна більшовицька партія в Україні. За пропозицією того ж Скрипника конференція ухвалила (34 — "за") назву партії Комуністичнії партія (більшовиків) України. Пропозиції Квірінга ( Російська Комуністична партія на Україні), Василя Шахрая — Григорія Лапчинського (Українська комуністична партія) — були відхилені.

1 з'їзд КП(6)У, що відбувався в Москві 5—12 липня за участю 212 делегатів на кошти ЦК РКІІ(б), скасував постанову таганрозької наради. Постановою цього з'їзду КП(б)У фактично перетворювалась в обласну організацію РКП(б), а лідера більшовиків-самостійників М. Скрипника було усунуто з ЦК КП(б)У і терміново відкликано до Москви. Там же, у Москві, діяв протягом кількох місяців ЦК КП(б)У на чолі Із Г. П'ятаковим, хоч ситуація вимагала праці у підпіллі. Слабкою була також організаційна діяльність багатьох комітетів, партійна дисципліна. Це і дало підстави Л. Троцькому на IX з'їзді РКП(б) заявити, що в Україні він "в першому ліпшому місті зустрічав скільки завгодно критики, базікання й мимрення, а коли доводилось мобілізувати працівників на фронт — йшло 5 чоловік, а дезертирувало 95 чоловік".

У резолюції І з'їзду КІІ(б)У "Укріпна і Росія" підкреслювалося, що відокремленим України має тимчасовий характер. Повстання проти Інтервентів, яке висувалось на порядок денний, повинно було сприяти "поновленню революційного возз'єднання України з Росією". Ігнорування національних прагнень української» народу пояснювалося не стільки російськомовним складом керівництва КП(б)У (його більшість становили росіяни, євреї і зрусифіковані українці), скільки сподіванням на світову революцію і бажанням утворити "всесвітню пролетарську комуну".

Окремими, не зв'язаними з КП(б)У самостійницькими течіями українського комунізму були Українська Комуністична партія (більшовиків) та Українська Комуністична партія (УКП). Перша сформувалась у травні 1018 р. на базі Української партії соціалістів-революціонерів. що була, до речі, найчисленнішою партією в Українській Центральній Раді. Лідером боротьбистів був Гнат Михайличенко, розстріляний 1910 р. денікінцями. У 1920 р. партія налічувала 15 тис. членів.

УКП сформувалась у січні 1920 р. з українських соціал-демократів. Діяла переважно у містах. Налічувала до 3 тис. членів. Лідером партії був Михайло Ткаченко. На початку 30-х років під час сталінських "чисток" більшість боротьбистів і у катетів були репресовані.