УПА у боротьбі на два фронти

УПА у боротьбі на два фронти

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРКАСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

кафедра історії та етнології України

УПА у боротьбі на два фронти

Виконав:

Тертичний Тарас Вікторович

Черкаси – 2009

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Оунівське підпілля 1941- 1943 рр.

Розділ 2. ОУН-УПА на завершальному етапі війни

Висновки

Список опрацьованованих джерел та літератури

ВСТУП

Актуальність теми. Питання патріотизму і самопожертви по відношенню до рідної та неповторної Батьківщини є зараз найбільш актуальним і потрібним для встановлення істини. Неоднозначною темою для обговорення залишається проблема і невизначеність поглядів щодо діяльності УПА в воєнний та повоєнний періоди. Особливо актуальним вивчення такої теми і є в українській ситуації, адже, як показала конкретна ситуація, саме діяльність цієї організації вплинула на самосвідомість майбутніх поколінь. Об’єкт дослідження обумовлений його метою і передбачає зосередження на індивідуальних та структурних елементах відносин між політичними угрупованнями того часу.

Предметом дослідження є зосередження аналізу на конкретних виявах структурної та персональної дії оунівських, німецьких, радянських, польських та інших військово-політичних організацій.

Територіальні межі охоплюють Західну, Східну, Північну і Центральну Україну. Хронологічні межі зумовлені подіями Другої світової війни і обмежені 1941-1950 рр.

Мета дослідження – з’ясувати і пояснити діяльність українських повстанців в ситуації протистоянні двом ворожим, антиукраїнським силам, які не бажали бачити українців вільними.

Серед основних завдань – аналіз об’єту і предмету дослідження на конкретних прикладах за допомогою методів порівняння, аналітичного розбору політичних дій окремих політичних сил, а також – характеристика окремих сил і їх вплив на події. Також необхідним є проведення паралелей між різними періодами війни і зміною планів воюючих сторін, а ще, потрібно простежити динаміку політичної нестабільності в Україні.

РОЗДІЛ 1. ОУНІВСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ 1941-1943 РОКІВ

Зараз існує багато дискусій щодо збройних угруповань УОН-УПА,які активно діяли на Західній Україні в період Другої світової війни і ще декілька років по тому. Не дивлячись на це потрібно розмежовувати достовірну інформацію від неправдивих радянських міфів. Напередодні вторгнення німецьких військ до СРСР національний рух не був єдиним. Всередині ОУН існували протиріччя між ветеранами, що здебільшого перебували в еміграції (А. Мельник та його прибічники), і молоддю, яка вела підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (С. Бандера, Я. Стецько та інші). В результаті чого Організація українських націоналістів розкололась на дві течії: ОУН (М) і ОУН (Б). Вони мали також різні погляди на майбутній хід воєнних дій. Мельниківці тримали курс на зближення з гітлерівцями. Вони вважали більшовизм спільним ворогом ОУН та Німеччини і планували боротися проти нього разом з нацистами. З іншого боку ОУН (Б) мала курс на створення власної армії. Бандерівці вважали за доцільне розгорнути боротьбу за незалежність України і спиралися на сили та можливості українського народу. Між фракціями склалися напружені стосунки. Проте з наближенням нападу Німеччини на СРСР обидві течії зробили ставку на Німеччину, намагаючись максимально використати всі фактори, які, на їхню думку, могли сприяти відновленню української державності. Прагнучи відновити за умов війни незалежну українську державу, ОУН готувалась до підпільної боротьби завчасно.[3, 37].

Роль «третьої сили» в умовах окупаційного режиму намагалася активно відігравати Організація українських націоналістів. Після невдалої спроби оунівців проголосити відновлення самостійної Української держави ця організація остаточно розкололася. Водночас ОУН робилися активні спроби з допомогою так званих «похідних груп», що складалися з досвідчених організаторів і пропагандистів, поширити свій вплив на східні та південні області, розгорнути мережу оонівського підпілля у Києві, Сумах, Житомирі та інших містах. Наявність декількох, хоч і нерівнозначних за масштабами та ефективністю, сил рух Опору була особливістю українського театру партизанських дій так само, як і факт розколу української нації ідеологічною барикадою. Але є підстави наголосити і на тому, що об’єднувало: абсолютна більшість українського народу не сприймала націонал-соціалістичної ідеології, хоч як нацисти не намагалися її нав’язати, зайняла, зрештою, однозначно ворожу позицію щодо окупантів та їх підсобників.[4, 319-320].

Лідери ОУН слідували формулі Д. Донцова, висунутій ще напередодні Першої світової війни (Україна визволиться в тіні німецького походу), вважаючи німців 1914 – 1918 і 1939 – 1941 рр. ідентичними за світоглядом і культурою поведінки. Вже у перші дні війни на боці німців виступили сформовані за їх згодою прибічниками ОУН (Б) розвідувально-диверсійні батальйони «Роланд» і «Нахтігаль», які розглядалися бандерівцями як ядро майбутньої української армії. Одразу ж після залишення Львова радянськими військами 30 червня 1941 р. керівники ОУН (Б) оприлюднили «Акт проголошення відновлення Української держави» на чолі з прем’єр-міністром Я.Стецьком. Але відбудова української державності не входила в плани німців, що вбачали в Україні «завойовану російсько0радянську територію». Я. Стецько і С. Бандера були заарештовані і відправлені у концтабір, а територія Галичини і Волині була передана під юрисдикцію німецького тилового командування. Врешті-решт, стало очевидним, що німці не бажають визнавати незалежність України, оунівці створили розгалужену підпільну мережу, що охопила не тільки міста і села Західної України, а й Наддніпрянської, зокрема у Дніпропетровській області, на Київщині, у Донбасі. Підпільники налагодили чіткий зв’язок між обласною, міською, районними і місцевими групами, дотримуючись разом з тим суворої конспірації. Було організовано видання нелегальної літератури, листівок, виготовлення підроблених документів. Існувала мережа конспіративних квартир і будинків. Була створена служба безпеки (СБ), що боролися проти агентів гестапо і провокаторів. Оунівці мали надію, що війна послабить і Німеччину, і Радянський Союз, і вони не зможуть перешкоди відродженню української державності.[2, 475-476]. Як зазначав пізніше сам Бандера: «При підготові відновлення самостійної української держави проти волі Німеччини передбачалося такий розвиток і враховано німецькі репресії. Отже йшлося про те, хто, який політичний чинник виступатиме як відповідальний, з усіми наслідками цього. Треба було виступати з відкритим шоломом. Коли не було змоги в даній ситуації зброєю оборонити українську державність, то було конечно, щоб ті, хто її очолили, не ховались ніяким способом і не зреклися її під жодним тиском. Революційна ОУН вважала, що мусить взяти на себе відповідальність і обов’язок відстояти перед світом і перед ворогом право і волю українського народу. Зроблено все так, що на Організації зосередилася відповідальність, слідом за цим і всі репресії ворога, спрямовані проти української держави, впали на ОУН, яка була загартована і підготована до боротьби, а не на інші українські політичні чинники»[1, 647-648].

Німці зрозуміли, що ОУН-Бандери творить, або намагається опанувати створену у містах і селах міліцію з метою приготовити зародок національної армії, тому вони зарядили її роззброєння, а на її місце почали творити поліцію під їхнім безпосереднім контролем і командуванням. Агітація на всіх зайнятих німцями теренах України і заколоти ОУН-Бандери значно посилилися у вересні 1941 року. 15-го вересня німці провели масові арешти членів і прихильників ОУН-Бандери по всій Україні і на еміграції. Десятки і сотні українців опинилися у тюрмах і концтаборах. Від тоді почалися постійні репресії й арешти у широких розмірах. Одночасно збільшуються в Україні терористичні акції проти окупаційної влади. Наприклад, 19-го вересня загинув у Львові від куль атентатника офіцер поліції М. Сендега. У відплату німці розстріляли 30, а за українськими даними 100 закладників. Масові арешти членів ОУН-Бандери не спричинили припинення діяльності цієї підпільної організації У вересні 1941 року ОУН-Бандери постановила на I Конференції видавати нелегальну пресу, розгорнути проти радянську і проти німецьку пропаганду, боротися проти надмірних контингентів, ховати перед німцями майно, посилити пропагандисько-роз’яснювальну підготовку до активної боротьби  з німецьким окупантами, збирати і магазинувати зброю, переводити вишкіл провідних кадрів. У жовтні і листопаді підпільна діяльність ОУН-Бандери поширюється на дальші райони Центральних і Східних земель України. Німці вважають цю діяльність під кожним оглядом небезпечною. У жовтні заарештовано у Києві керівника похідної групи ОУН-Бандери «Центр», Миколу Лемика. Наслідки діяльності ОУН-Бандери такі, що, як стверджує звіт про події на зайнятих територіях СРСР з 5-го листопада 1941 року, серед населення окремих околиць зменшилось бажання працювати і зросло незадоволення розпорядженнями німців. Щоб за всяку ціну зламати діяльність ОУН-Бандери, окупаційна влада переводить постійні арешти. Тому, що ця організація готує повстання, поліція безпеки видає 25-го листопада розпорядження арештувати всіх її активістів в Райхкомісаріаті України і після допитів розстріляти як грабіжників. З другого боку, німці переслідували всякий прояв звичайного українського патріотизму, який не мав нічого спільного з підпільною революційною діяльністю. Прикладом цього є масові арешти у наслідок відзначення трагедії Базару в листопаді 1941 р., тоді було арештовано 721 українці, між якими були члени обох ОУН.[5, 978-979].

У листопаді 1941 р. каральні органи нацистів одержали наказ заарештувати і таємно без суду страчувати членів ОУН (Б). Під репресії підпали не тільки бандерівці, а й мельниківці (за намагання розгорнути діяльність Української національної ради). Наприкінці 1941 р. керівництво ОУН (Б) проголосило курс на боротьбу з гітлерівцями. У січні 1942 р. на нелегальне становище перейшли мельниківці. Ситуація в Україні загострилася, німці заборонили діяльність української міліції «Поліська Січ». Ці формування були організовані на Волині у серпні 1941 р. Т. Бульбою-Боровцем. На початку війни загони бульбівців боролися з роздрібненими частинами Червоної армії, яка відступала. Проте виконавши свою місію, бульбівців виявилися непотрібними німецькій окупаційній владі й остання наприкінці 1941 р. поставила питання про роззброєння і ліквідацію «Польської Січі». Але бульбівців не підкорилися німцям, розосередивши свої загони по лісах. «Поліську Січ» було перейменовано на Українську повстанську армію (УПА), хоча вона не відповідала критеріям армійських формувань ні за чисельністю, ні за дисципліною. Паралельно з анти німецькими виступами бульбівців відбувалося становлення оонівського партизанського руху. [3, 38]. Одночасно протягом 1942 р. під егідою місцевих лідерів ОУН(М) і ОУН(Б) також почали виникати збройні загони, що у жовтні 1942 р. утворили Українську повстанську армію. Але 1942 р. оунівці вважали,що СРСР безнадійно програв війну і тому зосереджували свої зусилля на боротьбі проти радянських партизанів і парашутистів і утримувались вступати і бої з німцями (крім захисту місцевого населення). Лише у лютому 1943 р., щоб не залишатись осторонь антифашистського руху, було прийнято рішення розпочати боротьбу з окупантами. Справа партизанського оонівського руху ускладнювалася тим, що певний час він не був єдиний. Переговори з Т. Боровцем про приєднання до ОУН-УПА не вдалися, і його «Поліська Січ» врешті-решт влітку 1943 р. була оунівцями роззброєна. Восени 1943 р. в результаті масової мобілізації молоді ОУН-УПА мала вже 40 тис. бійців, не враховуючи озброєного підпілля. Вона вела боротьбу на два фронти як проти німців, так і проти радянських партизанів. Одночасно загони УПА шляхом етнічних чисток проводили кампанію витіснення польського населення за межі українських етнічних земель – за Буг і за Сож. Лише 11 – 12 липня 1943 р. було спалено 60 польських сіл. У відповідь Армія Крайового(польські партизани, підконтрольні Лондонському емігрантському урядові) почала палити українські села. Внаслідок польсько-українського конфлікту, що перетворився на етнічну чистку, з обох сторін загинуло до 100 тис. людей мирного населення. [2, 476]. Значно активізувалася підпільно-партизанська діяльність українських націоналістів. Керівництво ОУН (Б) негативно поставилося до ідеї спільної боротьби з німцями проти радянських військ, розцінюючи таку позицію як «капітуляцію перед німцями». У лютому 1943 воно прийняло рішення про перехід до збройної боротьби проти німців і їхніх союзників, формувань Армії Крайового та польського населення, радянських партизанських загонів, а згодом і підрозділів Червоної армії. Уже навесні УПА розпочали збройні напади на німецькі гарнізони, розташовані у невеличких містечках та концтаборах. Німецьке командування відповіло на це проведенням великих каральних операцій, під час яких тільки у липні – вересні відбулося 74 бої між УПА і німцями. У першій половині квітня 1943 р. після важких боїв українським повстанцям удалося повністю звільнити багато районів на Волині. В квітні відділи українських повстанців почали діяти також на Поділлі. [3, 49-50]. Створювались сприятливі умови для всеукраїнського руху Опору, який у 1943 р. досяг найбільшого розмаху і не на жарт налякав нацистів. Партизанська боротьба набрала найбільшого розмаху. А партизанські заходи німців приносили їм мінімальний успіх. Більше від них страждало місцеве населення. Прифронтовий тил німецької армії став нагадувати пороховий льох. А його надбудова – окупаційний режим тріщав по всіх швах. Партизанські формування на цей час вже не тільки багато в чому нагадували частини регулярної армії, а й координували з ними бойові дії. Це був справжній другий фронт війни.[4, 320].

Зростання лав УПА, до яких потрапляли люди різних національностей та політичних поглядів, обумовило необхідність суттєвого перегляду ідеології та політики. У серпні 1943 р. відбувся ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН(Б). Учасники збору затвердили рішення, які свідчили про політичну еволюцію ОУН – УПА, проголосивши курс на боротьбу проти «московсько-більшовицького та німецького ярма за побудову Української самостійної соборної держави», прийняли демократичну соціально-економічну та політичну програму організації. Замість старого гасла «Україна для українців», проголосили нове – «Воля народу – воля людей». [3, 50]. Українці повстанці безнастанно нападали на німецькі господарські, індустрійні, транспортні і військові об’єкти, і скорому часі німці втратили контроль над великими лісистими просторами Полісся, Волині і Поділля. Вони зазнають великих господарських втрат. В деяких районах хлібозаготівля впала у 1943 році до наступних розмірів: Пінськ – 28%, Костопіль – 32-35%, Сарни – 25-30%. Заплановане постачання з Волині на 6тис.тон в місяць впало на 1,9тис. тон. Шляхи сполучення з фронтовою армією стали небезпечними, всюди треба було збільшувати охоронні сили, чого німці не завжди могли робити. Але український рух Опору не обмежився до бойових операцій УПА і кількох дрібних незалежних відділів (відділ Бульби, відділ ОУН-Мельника, відділ Яворенка), які до УПА не влилися. ОУН-Бандери продовжувала підпільну протинімецьку діяльність в Україні і на еміграції. Німецькі архівні документи, засвідчуючи про реальність і розмах цієї діяльності, подають дуже багато інформацій про репресії проти ОУН-Бандери (про ОУН-Мельника, яка лише частково вела підпільну діяльність в Україні, інформацій є порівняно дуже мало). У березні 1943 року німці стверджують, що ОУН-Бандери постійно розвиває протинімецьку акцію при допомозі летючок і видань, в яких говориться про останній бій з німецькими варварами. Вона диспонує зі свого боку наступною зброєю: 15тис. крісів, 45тис. гранат, 1,6тис. пістолів. У червні німці констатують, що весь провід над українськими націоналістичними бандами лежить безперечно в руках ОУН-Бандери. Атаки українцях повстанців на німецькі опірні пункти зростають: 295 у липні 1943 року, 319 у серпні; 682 саботажі на залізницях у липні, 1.1тис. у серпні; 119 атак на господарські об’єкти в липні, 151 у серпні. Німці значно посилюють репресії не лише, щоб здавити діяльність ОУН-Бандери та ліквідувати УПА, але теж, щоб знищити будь-який прояв українського патріотизму і волі до незалежності. І так, наприклад, німці розстріляли 200 осіб у Нікополі у лютому 1942 року, 120 осіб у Кіровограді в січні 1943 року, 483 особи в Славограді в березні 1943 року. Встановивши у жовтні 1943 року надзвичайні суди в Галичині, за кілька місяців німці засудили на смерть і стратили, за неповними підрахунками, 1.6тис. українських патріотів. Під час проти повстанських операцій німці нищили українські села, часто разом з мешканцями. Наприклад, вони знищили у вересні 1942 року село Кортеліси разом з 3тис. мешканцями, яких замкнули в церкві й інших будинках і село запалили. Ця сама доля зустріла село Малин у липні 1943 року, де страчено 740 мешканців, та багато інших сіл України. Але теж і німці зазнавали дошкульних втрат. Сотні німців, цивільних і військових, гинули від куль українських національних повстанців і членів руху Опору. За неповними даними, під час боїв у липні, серпні і вересні 1943 року на Волині УПА втратила 1,3тис. вояків і старшин убитими і раненими, а німці – понад 3тис.; у жовтні і листопаді УПА втратила 414 осіб, а німці – понад 1,5тис. [5, 984-985]. Виходячи з таких позицій, керівництво націоналістичним рухом намагалося порозумітися навіть з радянськими партизанами. Зокрема, під час рейду з’єднань під командуванням С. Ковпака повстанці пропустили їх через свою територію і намагалися проводити серед ковпаківців агітацію, закликаючи останніх переходити до УПА. Кожна зі сторін «перетягувала ковдру на себе», проте узгоджених спільних дій УПА і радянських партизанів проти гітлерівців не було. Згодом радянські партизани, враховуючи зростаючу силу Червоної армії, почали утверджувати себе як представники радянської влади. Це спричинило до боротьби між загонами партизанів та підрозділами УПА. Заручниками цього протистояння часто ставало мирне населення. Як влучно зазначає історик і дослідник В. Косик «одним із завдань радянських партизанів на Волині була боротьба проти українського націоналізму. За українськими джерелами, радянські загони, що прийшли з півночі, проводили каральні заходи проти українських сіл, які вони вважали не дружніми. Відділи УПА вступали в бої, щоб обмежити чи не допустити проникнення радянських партизанів. Ці бої особливо розгорнулися у жовтні 1943 року. Великі бої точилися в багатьох районах Волині, де проникнення радянських загонів іноді було важко виявити, зокрема, коли ці загони видавали себе за українських повстанців. У жовтні й листопаді 1943 р. УПА провела 47 боїв проти німців і 54 бої проти радянських партизанів. [3, 50].

РОЗДІЛ 2. ОУН-УПА НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ВІЙНИ

Разом з тим як змінювалися події на фронті і в самих країнах учасниках, змінювалася і ситуація в самому осередку сил українських повстанців. На початку війни ОУН виступала на боці німецьких військ, але згодом змінили свої позиції. У зв’язку із зміною загрози для відновлення української самостійної держави, УПА починає боротьбу із двома агресорами одночасно. У цій війні на два фронти, ОУН-УПА стала тією силою, яка взяла весь удар на себе, і перетворилася на жалюгідних зрадників-колабораціоналістів, хоча вони намагались добитися кращого майбутнього для наступних поколінь українців.

УПА опинилася у складній ситуації і тому, оунівці вважали, що настав час активно включитися в боротьбу за українські землі. Серед місцевого населення було розгорнуто масову пропагандистську кампанію під антирадянськими, анти німецькими та антипольськими гаслами із закликами до створення незалежної соборної України. Лави УПА почали швидко зростати за рахунок масового припливу добровольців. Водночас здійснювалися широкі мобілізаційні заходи: створювалася мережа старшинських і під старшинських курсів, збиралася зброя, за рахунок реквізицій у місцевого населення закладалися бази продовольства, проводилося бойове навчання повстанців. Лідери ОУН вважали, що німці рано чи пізно підуть з України і треба завчасно підготуватися до боротьби з ворогами, які залишаться, а це насамперед, радянська влада і польський націоналістичний рух. [3, 50].

На ІІІ Надзвичайному Великому Зборі ОУН-Бандери було обговорено ситуацію, зв’язану з поворотом російсько-радянської окупації і наміченої форми проти неї. Але боротьба проти німців продовжувалася далі. Тому, що німці часто висилали проти українських повстанців відділи, що були сформовані з колишніх полонених Червоної армії різних національностей, Головне командування УПА провело серед тих частин пропагандистську анти німецьку акцію, закликаючи їх переходити на бік повстанців. Таким чином влітку 1943 року почали творитися із цих вояків-перебіжчиків національні відділи при УПА і одночасно виникло питання унормування співпраці з іншими народами та дальшої боротьби. Ці справи стали предметом нарад І Конференції поневолених народів Східної Європи й Азії, яка відбулася за ініціативи УПА і ОУН-Бандери в листопаді 1943 року. Але 6-го листопада 1943 року радянська армія вже зайняла Київ і близько підійшла до Житомира і теренів діяння УПА. Посуваючись на захід і на південь, фронт розділив ці терени на дві частини і цим самим частина відділів УПА розпочала боротьбу з відділами НКВС і Червоної армії, тоді як друга частина УПА продовжувала боротьбу проти німецького окупанта і радянських партизан. На початку лютого 1944 року радянська армія зайняла Луцьк, 15-го квітня – Тернопіль, 27-го липня – Львів, 6-го серпня – Дрогобич. У січні 1944 року УПА зводить бій з німцями в Кам’янець-Подільській області, під Бродами, в районах Радехова, в лютому – в районах Станіславова, Чорткова, Бродів, Теребовлі, Городенки, Львова, в березні – в околицях Бережан, Галича, і одночасно знищено всі лігеншафти в районах Збаражу, Тернополя, Скалату і Коломиї. В квітні УПА звела бої з німцями в околицях Сокаля, Калуша, Бережан ,Коломиї і на Холмщині, від травня до серпня відбулися бої в різних районах Перемишля, Рогатина, Косова, Самбора, Стрия, Журавни, Коломиї. [5, 985-986].

Є багато дискусій, обговорень і суперечностей з приводу участі у Другій світовій війні проводу під командуванням ОУН-УПА. Ось як з цього питання, у газетній статті, висловився член Урядової комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА, професор С. Кульчицький: «Те, що бандерівці і мельниківці співробітничали з нацистами на першому етапі Другої світової війни, визнають всі. Але нікого це не обходить. Адже радянські комуністи в цей час тісно співробітничали з Адольфом Гітлером. Інша річ – період Великої Вітчизняної війни. Ворог напав на Радянський Союз, а обидві фракції ОУН продовжували співробітничати з нацистами. Тобто об’єктивно, як стверджують противники націоналістів, останні причетні до злочинних дій окупантів, спрямованих на фізичне винищення українського народу. Такий висновок закріплюється в свідомості людей за допомогою іншомовного терміна «колабораціонізм», який відбиває західноєвропейські реалії. Фігури державних діячів типу маршала Пенета або Квіслінга відомі всім, з ними уособлюється слідження окупантам і зрада власного народу. Оскільки є незліченна кількість фактів співробітництва українських націоналістів з окупантами, підвести їх під значення «колабораціонізм» не важко. Але треба відповісти, чи могла легально діяти за цих умов ОУН як політична організація. Напрошується висновок, що існування ОУН саме по собі було зухвалим викликом окупаційній владі. І ми знаходимо підтвердження такому висновку в архівних документах. Окупанти ув’язнювали або розстрілювали націоналістів сотнями і тисячами тільки за приналежність до політичних організацій, якими були обидві ОУН – бандерівська і мельниківська. Адже відомо,що окупанти розглядали Україну як «життєвий простір» німецького народу, мали далекосяжні плани винищення українців, а тому не бажали створювати управлінські структури, збройні сили і політичні організації з місцевого населення.» [6]. Захищаючи населення, УПА не могла не вступати у окупантами у збройні конфлікти. Але провід ОУН (Б) намагався утримувати її у стані збройного нейтралітету, керуючись суто прагматичним бажанням зберегти сили для боротьби з Червоною армією. Ставало очевидним, що вона повернеться в Україну. З початку 1944 р. між УПА і окупаційними частинами вермахту остаточно склалися відносини взаємної не агресивності. Визнавши нову тактику націоналістів безпечною, гітлерівський уряд звільнив з концтабору С. Бандеру, А. Мельника та інших ватажків ОУН. [7, 400]. З наближенням до території Західної України радянських військ ОУН-УПА розгорнули проти них збройну боротьбу, спираючись на німецьку підтримку, якою заручились ще у січні 1944 року. За домовленістю німці надали допомогу УПА зброєю, боєприпасами, спеціальним спорядженням. Керівництво УПА погодилося вести ар’єргардні бої з Червоною армією, щоб прикрити відступаючі частини вермахту в Карпатах. Тому взимку 1944 – 1945 рр. тут розгорнулися кровопролитні бої. Починаючи з січня 1944 р., сили УПА стали чинити напади на військові підрозділи Червоної Армії. Під час одного з них 29 лютого 1944 року був смертельно поранений командувач 1-м Українським фронтом М. Ватутін. Оунівцями була зірвана мобілізація до Червоної армії місцевої молоді. Так в Рівненській області з 15 березня по 20 квітня з 66тис. призовників на збірні пункти з’явилось лише 3тис. осіб, а в Дрогобицькій з 90тис. осіб прибуло у військкомати всього 4тис. і т. д. Але при цьому частина цих дезертирів не йшла в ряди УПА, а ставала мародерами і бандитами, які дискредитували своїми діями національно-визвольний рух. Боротьба між УПА і радянськими силами відзначалась надзвичайною жорстокістю з обох боків. Дотримуючись переконання «Хай би крові по коліна, якби вільна Україна»,оунівці влаштували справжній терор проти осіб, які співпрацювали або підозрювались у співробітництві з радянською владою. У 1944-1946 рр. вони знищили 12тис. осіб, серед яких були і члени сімей. Не менш жорстоко діяла й радянська сторона. Щоб підірвати соціальну базу УПА, загонами НКВС переодягненими у форму оунівців вівся терор, здійснювались провокації проти місцевого населення: спалювались населенні пункти, використовувалась практика взяття і розстрілу заручників. На початку липня 1945 р. в Галичині діяло 156 груп НКБД, що видаючи себе за загони УПА, чинили терор над місцевим населенням. На ґрунті антибільшовицької боротьби у квітні 1945 р. відбувалося примирення оунівців з польською Армією Крайового(АК). Вже у вересні того ж року об’єднані сили АК і УПА атакували радянські гарнізони у Ковелі і під Перемишлем. [2, 478].

Успіхи Червоної армії проти сил вермахту змусили 1944 р. керівництво ОУН та УПА змінити тактику «боротьби проти двох окупантів». Основним ворогом у вибором у виборюванні майбутньої самостійної української держави визнавалася радянська влада. На початку червня 1944 р. у Львові відбулися переговори на найвищому рівні між представництвом УПА та вермахту з питань можливого співробітництва у військових сферах. Сторони дійшли компромісу: німці погодилися передати УПА зброю і боєприпаси, які вони відступаючи вже нездатні були евакуювати, а УПА зобов’язувалася надавати гітлерівцям розвідувальні дані про радянські війська. Проте, незважаючи на укладену з німцями угоду, загони УПА не припинили напади на військові частини фашистських окупантів. Так наприклад, у першій половині серпня 1944 р. загін УПА роззброїв 180 німців, а 15 серпня українські повстанці дали бій угорським військам неподалік с. Жаб’є (було вбито 11 угорців). Згодом вояки УПА напали у Ластівці на конвой зі зброєю, який охороняв німецький загін. До рук повстанців потрапило близько 30 возів зі зброєю та боєприпасами. Останній бій між УПА і німцями відбувся 1 вересня у горах на південь від Коломиї. Найбільша битва між загонами УПА та військами НКВС відбулася 24 квітня 1944 р. в районі с. Гурби на Рівненщині. 5тис. вояків УПА біли атаковані одночасно з кількох сторін 30 тисячами радянських солдатів. Запеклі бої точилися три дні. В результаті повстанці втратили 2 тис. вбитими та 1,5 тис. полоненими і тільки деяким загонам УПА вдалося вирватися з оточення. Проте основна боротьба між УПА та радянськими військами ще тільки розгорталася. [3, 59-60].

Бої УПА, очолювані Р. Шухевичем, з регулярними військами тривали й після проходження основних сил діючої армії через західноукраїнську територію. Внаслідок цього найбільші формування УПА розпалися на велику кількість дрібних. За даними НКВС УРСР за 21 місяць, починаючи з лютого 1944 р., було проведено близько 27тис. бойових операцій проти ОУН-УПА. У свою чергу, повстанці здійснили 6тис. операцій. На цей час на обліку НКВС було 380 формувань УПА з 6тис. бойовиком, яких підтримували десятки тисяч прибічників цього руху. В тилу Червоної армії, на щойно очищеній від нацистів українській землі, розгорнулася справжня партизанська війна. У багатьох селах нелегально діяли національно-державні структури ОУН (станичні, кущові, районні, над районні, окружні, обласні й крайові проводи), підтримуванні загонами УПА, тобто фактично існувало двовладдя (підпілля й ради). Курс ОУН-УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноукраїнській людності. Він дав підстави потужній і злагодженій машині беріївських каральних органів на повну силу розгорнути і застосувати свої безмежні можливості, безпідставно поширивши дії проти ОУН-УПА на значну частину населення. Траплялося, що «бандитськими» оголошувалися цілі села, подекуди фальсифікувалися карні справи, практикувалися прилюдні демонстрації трупів убитих повстанців, спалення та вирубування значних лісових масивів і т. ін. [4, 325].

У червні 1944 р. з ініціативи Головного командування УПА в Карпатах біля Самбора відбулися збори представників українського національного руху. Учасники зборів створили загальнонаціональний центр – Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) як «найвищий керівний орган українського народу на час революційної боротьби, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави». Своєю метою УГВР визначила створення «Української Самостійної Соборної Держави на українських етнографічних землях із справедливим соціальним ладом без гніту і визиску, без більшовиків і капіталістів». Ситуація в західноукраїнських землях унеможливлювала створення місцевого апарату влади. На місцях ефективніше діяли структури ОУН-УПА. Командування УПА розгорнуло мобілізаційні заходи, намагаючись збільшити чисельність своїх збройних формувань для боротьби проти радянської влади. Особливо активно проводилася мобілізація в Галичині, де всі молоді чоловіки повинні були прибути до таборів УПА на військовий вишкіл. Стосовно тих, хто відмовлявся, застосовувалися репресії. На завершальному етапі війни населення Західної України, втомившись від соціально-економічної та політичної нестабільності, почало схилятися до того, щоб признати радянську владу, за якою стояла Червона армія. Радянська влада, намагаючись розірвати зв’язки УПА з місцевим населенням, вдалася до примусових виселень сімей, звинувачених у зв’язках з повстанцями. Це трактувалося як «додаткові заходи у боротьбі з бандитизмом». Внаслідок таких «заходів» у 1944-1945 рр. із Західної України було депортовано у східні та північні райони СРСР 200тис. осіб. Багато переселення помирало ще по дорозі до місця призначення. Жорстокі дії місцевих органів влади ставали людей у безвихідь, вони не знали, де і в кого шукати порятунку. Населення Західної України опинилося між молотом (радянські органи) і ковадлом (УПА). [3, 60-62]. На початку боротьби на два фронти ОУН не могла розраховувати на співучасть інших політичних середовищ. Ситуація була така, що не було змоги для явної, легальної дії, таких чинників і організацій, які хотіли стояти на позиціях державності України. А підпільні, революційні методи дії, крім націоналістичного руху, іншим середовищам не відповідали. Вони поступово переставали себе проявляти як діючі політичні фактори. На поверхні лишилося «відполітизоване» громадсько-суспільне життя в тих формах, які дозволяла німецька окупація і куди влилося багато сил. А самостійницьке політичне життя концентрувалося в націоналістичному підпіллі, яке стояло одночасно в боротьбі проти німців і проти більшовицької Росії. [1, 648]. Після капітуляції нацистської Німеччини, сталінське керівництво одержало можливість посилити протидію ОУН-УПА. У своєму виступі у Львові 14 лютого 1946 р. на нараді секретарів обкомів КП(б)У, начальників обласних управлінь НКВС, НКБД, командуючих військовими округами М. Хрущов наголошував на максимально повному використанні військової сили в Західній Україні, за допомогою яких пропонував «у кожному селі створити своє опертя». Так воно, зрештою, й сталося: військова сила, помножена силою репресивно-каральних органів, стала вирішальним фактором ліквідації опору ОУН-УПА. Блокада і прочісування величезних територій, арешти і депортації, розстріли і провокації, коли спец загони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля – ось лише деякі «штрихи до портрета» повоєнної дійсності на західноукраїнських землях. За офіційними даними, тут у 1944-1953 рр. було заарештовано майже 104тис. осіб «бандитів, учасників ОУН, а також бандпосібного елемента», під який легко підводились усі, хто підозрювався у зв’язках з ОУН-УПА. За цей час було виселено майже 66тис. сімей. У 1945-1953 рр. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 44тис. чоловік віком до 25 років, з них у західних областях України – 37 тисяч. Фінал цієї історичної драми був визначений. Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт, який дозволив би відродити державність України, не справдились. Не допомогли й встановлені контакти із спецслужбами США і Великобританії. В кінці 40-х рр. збройне підпілля почало відчувати нестачу зброї, амуніції, харчів. У багатьох місцях після розгрому міської і сільської мережі ОУН зменшився її вплив на вояків УПА, бракувало скоординованості дій. Дехто з учасників українського визвольного руху піддався закликам уряду УРСР з’явитися з повинною. З 1947 р. почав здійснюватись частковий розпуск загонів УПА, а після загибелі 5 березня 1950 о. її головного командира Р. Шухевича (Т. Чупринки) вона остаточно починає втрачати боєздатність, хоча окремі лоївки протримались ще до середини 50-х рр. [4,333-334]. Не можна випускати того факту, що серед борців ОУН та УПА значну кількість становили жінки. Вони брали безпосередню участь у бойових діях разом з чоловіками, виконували функції розвідників, кур’єрів, медсестер тощо. Майже у кожному селі була дівчина – господарка і станична. Вони виконували доручення провідників, допомагали організовувати різні політичні заходи. Важливу роль відігравали жінки у розгортанні мережі «Українського червоного хреста», що мали три відділи: медичний (опікувався пораненими та хворими вояками УПА); фармацевтичний (заготівля ліків); соціальної опіки (допомога родинам загиблих вояків). Очолювала «Український червоний хрест» Катерина Зарицька. За свою діяльність в УПА вона була нагороджена Срібним хрестом заслуги. [3, 102-103]. У таких умовах, під час Другої світової війни, зокрема під час німецької окупації, а згодом і повторної більшовицької, українська проблема могла виявитися як самостійний політичний фактор між двома імперіалістичними потугами, що воювали за Україну, тільки засобами нелегальної підпільної боротьби проти німців і московських більшовиків. Тільки такими засобами могло виходити на українських землях вільне слово й тільки так можна було опиратися ворожим силам і боронити українські національні інтереси. Це завдання вже з перших місяців німецької окупації перебрала на себе Організація українських націоналістів, а згодом Українська повстанська армія і Українська Головна Визвольна Рада. [7, 78].

ВИСНОВКИ

Проведене дослідження спонукає до підбиття підсумків, які містять декілька положень.

Сьогодні вже мало хто не погоджується з думкою, що збройний опір німецьким окупантам і антирадянська стійкість під егідою Організації Українських Націоналістів не були явищем, насадженим згори. Починаючи повстанський рух знизу, українська громадськість активізувала зусилля провідників ОУН у пошуку можливостей до створення незалежної Української держави. З позиції сучасного розважливого спостерігача той рух був заздалегідь приречений: надто вже сильними були тоталітарні системи, що зійшлися у вирішальній сутичці, - Німеччина та СРСР. Ідеологи й вожді цих країн не залишали жодного шансу на створення незалежної української держави: нацизм не знаходив для неї місця в арійській моделі "нової Європи", а сталінізм за природою своєю не міг відмовитись від "ласого шматка", що дістався йому в спадщину від "єдиної і неділимої". То що ж могло захопити й повести на жертовне та самозречене протистояння тоталітаризму сотні тисяч селян, ремісників, студентів, учителів, військових і робітників. Відповідь одна - ідея Української соборної суверенної держави, яку плекало не одне покоління борців за її волю. На тілі українського народу з'явилася глибока незагоєна рана, яка проходить серцями мільйонів людей - і тих, хто в роки війни зі зброєю в руках по обидві сторони фронту брав участь в братовбивчій війні, і тих, хто знає про ті події лише з публікацій періодичних видань та книг. Гостроту болю не зменшили ані референдум 1 грудня 1991 р., який реалізував головну мету ОУН і УПА - створення незалежної Української держави, ані увічнення пам'яті полеглих у боротьбі за неї в тих місцях, де гриміли бої за національні ідеали. Шлях до громадянського миру й згоди важкий і тернистий. Але кожен має пройти свій відрізок цієї "дороги до храму". Вже час "збирати каміння".

СПИСОК ОПРАЦЬОВАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.Бандера Ст. Про один аспект Акту 30 червня 1941 р.// Визвольний шлях – 1978. – Кн.6 – с. 646 – 648

2.Великий довідник школяра: 5 – 11 класи. – Харків: ВД «Школа», 2003. – 872 с.

3.Гупан Н.М. та ін. Новітня історія України: 11 кл./Н.М. Гупан, О. І. Пометун, Г.О. Фрейман. – К.: Видавництво А.С.К., 2007. – 384 с.: іл., карти.

4.Історія України/В.Ф. Верстюк, О.В, Гарань, О.І. Гуржій та ін..; Під ред. В.А. Смолія. – К., Альтернативи, 1997 – 416 с.

5.Косик В. Український національний рух ОПОРУ 1941 – 44 рр.//Визвольний шлях. – 1985. - №8. – с. 973 – 998

6.Кульчицький С. Дискусії навколо ОУН-УПА//Освіта України. – 199. – 26 травня. – с. ІІ.

7.Кульчицький С.В., Мицик Ю.А., Власов В.С. Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2009. – 528 с.

8.Прокоп М. Українські самостійницькі політичні сили в 2 світовій війні//Сучасність. – 1985. - №10. – с. 70-80