Військо княжих часів: підготовка до війни

Військо княжих часів: підготовка до війни

Реферат на тему:

Військо княжих часів: підготовка до війни

Війна й мир

Війна звалася рать: »почати рать«, »встати раттю«, »йти раттю« й ін. Деколи в цьому значінні вживається слово »полк«, пізніше приймається й »війна«. Неприятель називався »ратний«.

Лицарські князі явно проголошували війну. Славний завойовник Святослав усе повідомляв про те, що хоче почати війну: »посилав до краю, кажучи: »хочу на вас іти«. Того звичаю пильнував і Володимир Великий: »Прийшов Володимир із варягами до Новгорода і сказав посадникам Ярополка: »ідіть до брата мого і скажіть йому, — Володимир іде на тебе, готовся з ним битися«.

Війну проголошували святочно через послів. Коли князі Олеговичі почали були виступати проти Ізяслава Мстиславича, він 1147. р. вислав до них свого посла й нагадав їм їх присягу, що, мовляв, будуть жити з ним у мирі. Коли ж Олеговичі не дали ясної відповіді, Ізяславів посол приїхав до них удруге і привіз їм »хрестні грамоти«, тобто підписані ними грамоти з присягою. Посол промовив до них за князя: »Цілували ви мені хрест до кінця свого віку,— а оце ви, браття, хрест переступили, і почали придумувати зраду й хотіли вбити мене; так нехай буде зі мною Бог і сила животворного хреста, — і мені як Бог дасть«. І при цих словах посол кинув їм хресні грамоти. Ці слова »відкинути хресну грамоту« означали проголосити війну. »В той час розсварилися Всеволод із Володимирком — і почали шукати один на одного вини; і Володимирко відкинув йому хресну грамоту, а Всеволод із братами пішов на нього« (1144. р.)

Але бувало й таке, що війну починали, не проголошуючи її -- несподівано нападали на противника, щоб не дати йому підготовитися до боротьби.

Війну можна було вести всякими способами. З ворогом не тільки; стрічалися в бою, але й руйнували його землі, палили села, забирали населення в полон. У поході Данила на белзьку землю 1221. р_ »боярин грабував боярина, мужик мужика, городяни городян гак, що не залишилося одного села не пограбованого, як це книги говорять притчею: не залишився камінь на камені. Белжани називають це »злою ніччю«, бо ніч погану гру з ними заграла, — повоювали; їх перед світанком«.

Траплялося й таке, що бранців, що попали в полон, убивали. Погану славу здобув собі Ізяслав Мстиславич, що підступом у бою приманив галичан і казав їх повбивати: »залишився Ізяслав із малою дружиною на побоєвищі, й поуставляв стяги галицькі, і пішли галичани під свої стяги, і він набрав силу бранців. І коли побачив велике число бранців, казав їх рубати — а луччих мужів забрав зі собою. І був плач великий по всій галицькій землі« (1153. р.).

Але такі події громадська думка гостро осуджувала. Особливо ж: духовенство старалося стримувати князів від жорстокості!. Бували теж спроби унормувати ведення війни й забезпечити спокійне населення від війська. В 1229. р. прийшло до такого порозуміння: між Данилом та Конрадом Мазовецьким: »створили між собою клятву Русь і ляхи: як потім коли буде між ними війна, то ляхи не будуть воювати руської челяді, ні Русь лядської«.

Підчас війни скоро приходило до мирових переговорів. Звичайно слабша сторона, якій у боротьбі не поталанило, вишукувала;, собі посередника і той старався довести до мира. Таким »ходатаем« у 1147 р. був галицький Володимирко, що заступався перед Вячеславом і Юрієм за їх братанича Ізяслава. Він силкувався: поладити їх і казав: »Бог поставив нас володарями, на кару лиходіям і на добро благочестивим, то як же ми можемо молитися до Творця нашого. Отче наш, прости нам прогріхи наші, як і ми прощаємо прогрішеникам нашим? Ваш синовець Ізяслав, що з вашого роду, перед вами не почувається невинним, але кланяється і милости в вас просить; я ж простий ходатай між вами, — янгола Бог не зішле, а в наші дні нема ні пророка, ні апостолів«. Ці слова, так зворушили Всеволода, що він погодився на мир.

Обидві сторони зносилися спершу через послів, для безпеки: деколи давали заручників, потім приходило до з'їзду і врешті складали мир. Звичайно заприсягали мир святочною присягою, — »цілували хрест« у церкві. Духовенство своїми промовами підносило вагу присяги. Чернігівський єпископ Окофрій при такій нагоді сказав священикам: »Хто від цього хресного цілування відступить, нехай буде проклятий дванадцятьма Господніми празниками«. (1146 p.). Умови мира списували деколи у грамоти.

Переможена сторона платила часом переможцеві контрибуцію. Так Володимирко галицький, як дійшло до мира, заплатив своєму противникові Всеволодові 1400 гривень срібла »за труд«. Деколи обидві сторони давали одна одній заручників: »створили мир, з половцями і взяли таль між собою« (1101 p.).

Часом війна кінчалася без мира: »Ярополк із Всеволодом иіяк не уладився, ні мира з ним не створив« (1135. p.). Автім була така приповідка: »мир стоїть до війних а війна до мира« (1148. p.).

Командування. Найвищу владу над військом у війні й за мира мав князь. Як у одному князівстві князів було більше, найвище командування належало до князя-батька або до найстаршого в роді. Київські князі, що звалися ще великими князями, мали все первенство перед іншими членами княжої династії.

Князь мав обов’язок організувати військо, утримувати дружину, ставити й удержувати укріплення, приготовляти оборону; — він своєю владою починав війну, укладав союзи, приймав згоду. На всі ці справи великий вплив мала боярська рада або дума, що засідала при боці князя. З нею князь мусів порозуміватися, доки мав починати війну. Так 1103. р. відбулася рада у справі походу на половців: »Вклав Бог у серце руським князям думку добру, — Святополкові й Володимирові, і зібралися радити в Долобську; і сів Святополк зі своєю дружиною й Володимир зі своєю дружиною в одному наметі. І почали радити«.

Але боярська дума це був орган тільки дорадний, князь не був зобов’язаний іти за порадою бояр, вирішальний голос мав таки він сам. Деколи до значіння приходило віче, рада представників усієї землі і віче могло, прийняти жадання князя, або їх відкинути. Так , князь Ізяслав перед війною з Юрієм 1149. р. питався в київської громади: »Скажіть нам, чи можете за нас битися?« Кияни відмовилися від участи в війні й порадили князеві вступитися на якийсь час із Києва.

Підчас війни князь або сам виконував свою владу, або передавав її іншим князям, від нього залежним. Так київський князь Вячеслав на старости літ рідко виходив сам у поход, а виручався своїм небожем Ізяславом, що спільно з ним княжив у Києві: »Як де буде можна нам обом їхати, то поїдемо обидва; а втім ти їзди з моїм полком і своїм« (1151 р.).

Молодші князі мали обов’язок виявляти пошану старшому князеві, »їздити при стремені« його. Так галицький Ярослав, як був іще молодий, заявив київському князеві Ізяславові свою відданість: »Сьогодні, батьку, кланяюся тобі, прийми мене так, як сина свого Мстислава, — нехай Мстислав їздить при стремені твоїм по одному боці, а я по другому боці, попри твоє стремено їздитиму я з усіма своїми полками« (1152 р.).

Верховну військову владу міг виконувати тільки сам князь: »боярина не всі слухають«, зазначає літописець (1151. р.). »He сильно бореться дружина, коли ми не їздимо з нею самі«, казали князі 1152 р. Тим то в воєнний похід ішов навіть малолітній князь, а дійсний полководець видавав накази в його імені. Так знаємо, що Святослав іще недолітком був у поході, і сам починав бій традиційним ударом копя. Так само Данило посилав із військом малого Льва, хоч він »був іще такий молодий, що й на бій не міг вийти«. (1245 р.)

Але не раз князі виручалися в війні боярами. Ярослав Осмомисл »Сам не ходив із полками своїми, а посилав їх із воєводами«, зазначає літописець (1187 р.).

Воєвода в тих часах це не був ні уряд, ні титул, ні ступінь старшини. Воєводою називали всякого полководця, що проводив військом. У галицькій державі не раз провід над військом мали урядовці, що їх уряд не мав нічого спільного з військом, дворецький — наставник над княжим двором або печатник — державний канцлер. Воєводами бували і звичайні бояри без ніяких окремих титулів. Влада такого старшини над військом звалася воєводство. Коли Ярослав Мудрий висилав на Візантію 1043. р. сина Володимира, »дав йому велике військо, а воєводство доручив Вишаті«. В 1237. р. князь Юрій »Жирославові Михайловичеві придав воєводство у своїй дружині«. Воєводи, як княжі урядовці з означеним місцем урядування, виступають щойно в XIV. в. на західніх землях. Так у грамотах князя Юрія-Болеслава 13Q4-5. р. згадуються воєводи: белзький, львівський, перемиський і луцький.

Головний провід над військом якоїсь округи мав тисяцький, — організатор місцевого ополчення. Літописець зазначає, що 1089 р. »воєводство київської тисячі« а 1231 р. Іван Славнович. Тисяцький боронив передусім свого города знаємо це про перемиських тисяцьких Яруна 1213 р. її Юрія 1226 р. Але він виходив і в похід з військом, проводив полком, мав при собі бояр і отроків, водив військо в бій. Так 1128. р. Воротислав, тисяцький князя Андрія, та Іванко, тисяцький Вячеслава, »вислали отроків своїх у город«; 1136. р. київський тисяцький Давид Ярунович »з боярами гнав за половцями, та їх розбили«.

При тисяцьких були в війську сотські. Коли Данило 1231. р. скликав військо перед походом, на вічі виступають тисяцький Дем’ян і сотський Микула.

Мобілізація

Військо за княжих часів не творило армії, готової постійно до війни, а збиралося тільки в часі нападу ворога, або в похід, який постановив князь. Таку мобілізацію називали словами »Cовокупитивої дружину«.

Князі збирали передусім дружину. Це була найцінніша частина війська, досвідна в військових справах, тісно зв’язана з князем, зобов’язана з’явитися на перший заклик князя. Коли 1068. р. половці напали на Чернігівщину, князь Святослав зібрав тільки дружину і з нею рушив на ворога. Так само підчас половецького нападу 1093. р. Святополк мав "готову саму дружину (отроків). На заклик Данила 1231. р. прийшли тільки отроки з тисяцьким і сотським. В який спосіб скликали дружину, того певно не знаємо. Може, княжі доручення розвозили отроки, чи дітські. Воїнів, тобто ополчення покликав князь на віче й повідомляв там про потребу походу. Так 1147 р. Ізяслав Мстиславич наказав скликати киян і вони »зібралися від малого до великого біля святої Софії у дворі«. Княжий посланець вияснив мету походу й закликав нарід: »Поспішайте від малого до великого, хто має коня, на коні, а як не має коня, човнами«. Кияни відповіли: »Ми тішимося, що Бог тебе спас від зради, — підемо з тобою і з дітьми, як ти захочеш«. Коли треба було повідомити населення про похід, давали знак трубами: »Ізяслав ударив у труби, скликав киян і пішов з Києва в похід з полками своїми« (1151 p.).

Війську назначували якийсь реченець, коли воно мало було зібратися. Так при одному поході зазначено: »До Мстислава зібралася дружина на цей день, а на другий — новгородці, ростовці та білозерці« (1096. p.). Військо збиралося довший час: »Пішов Ізяслав на Чернігів, збираючи свою силу, і післав забрати полк у дядька свого Вячеслава, з Угорщини привів полки на поміч собі, і володимирський полк привів, і зібрав усі полки берендіїв« (1148. р.). Часом князь сам ішов збирати військо: »Того часу великий князь Святослав Всеволодич пішов був на Карачів і збирав із верхніх земель військо, хотів іти на половців на Дін на ціле літо« (1185 p.).

Деколи мобілізація мала успіх невеликий. Коли 1093 р. напали половці, князь Святополк поїхав збирати військо. Але нашвидку зібрав лише 800 отроків, а тимчасом потреба було до 8000 війська. Іншими часами знову на княжий заклик ставали всі, хто тільки міг зброю нести. Так 1148. р. Ізяслав Мстиславич викликав у Новгороді таке одушевления, що новгородці заявили: »Княже, за тобою піде всяка душа, — навіть дяк, коли йому гуменце пристрижено, а невисвячений, і той піде, а хто висвячений, той нехай Бога молить!« Не раз останні відділи війська прилучалися аж підчас самого походу. Коли Ігор Святославич вибиравсь у відомий похід на половців, вів із собою різні полки, »і так ішли вони тихо, збираючи дружину свою«. Але, як була небезпека нагальна, ополчення саме без наказу поспішало до зброї. Так 1068. р., коли половці пограбували були Київщину, »люди київські прибігли до Києва,, зробили віче й послали до князя, кажучи: »половці порозходилися по землі, дай, княже, зброю й коні, будемо ще з ними битися«.

Як із цієї картини видко, більші запаси зброї були у князя й їх розділяли ополченню. Для потреб війська служили й коні з княжих стаднин. Але й деякі бояри мали свої магазини зброї" і всякого воєнного припасу. Коли князь Данило добув двір бунтівничого боярина Судислава, знайшли там »вино, овочі, харчі, копя, стріли, — всього під достатком побачили« (1229 р.).

Коли війна закінчилася, князь розпускав військо додому:. »Ярополк вернувся до Києва й розпустив військо« (1135 р.).

Кількість війська

Літописи подають часом дуже великі числа нашого війська, особливо в найдавніших часах. Олег у поході на Царгород 907 р. мав, кажуть, 2000 човнів по 40 люда, тобто 80000 війська. Сили Святослава у другому поході на Болгарію греки нараховували на 60000, з них у боях полягло начебто 38000. Під Перемишлем 1097. р. угри мали 100000 війська, але в бою з Ростиславичами зазнали поразку, й на полі бою полягло їх 40000. ЦІ великі числа не заслуговують на довір’я. Літописи подавали ці відомості! за давніми переказами або з чуто, не провіряли їх достовірності, а часто і прибільшували числа, щоб цим виславити перемогу своїх князів або змалювати погром ворога.

В оповіданнях сучасників або й самовидців, що на власні очі бачили бої, кількість війська куди менша — часом така мала, що тепер нам важко повірити, що такими дрібними силами вели війни. Але і в тих згадках, що в їх вірности не доводиться нам сумніватися, треба докладно розрізняти, чи мова йде про все військо, чи тільки про дружину, або вибрані частини.

Числа, що торкаються дружини, все невеликі. В 1068 р. на Україну напали половці. Князь Святослав Ярославич силкувався зібрати для оборони всі можливі сили, але йому поталанило стягнути тільки 3000 дружинників, і з цією силою він пішов у бій з половцями, яких мало бути 12000, і погромив їх. У 1093 р. половці знову напали були на Київщину. Київський князь Святополк Ізяславич мав готового війська лише 700 отроків і більше їх не міг і зібрати, бо »земля збідніла через війни«, тим то мусив, просити підмоги в сусідніх князів. Князь Ізяслав Давидович 1146 р. мав 3000 війська, — мабуть, і дружини і воїнів разом. Печатник Курило 1241. р. привів Данилові 3000 піхоти і 300 кінноти. Це найбільші числа дружини або інших добірних військ, про які читаємо в літописах.

Але дуже часто князі йшли в бій із куди меншими силами.. У битві з уграми 1097. р. Давид Ізяславич мав 100 вояків, його союзник, половецький хан Боняк, 300, — і з таким військом вони звели успішний бій із мадярами. В 1172. р. князь Михалко пішов на половців зі 100 людьми дружини й 1500 берендичів — і переміг ворога. Данило 1231. р. мав при собі тільки 18 вірних отроків, а в бою під Ярославом 1249. р. на підмогу братові Василькові вислав лишень 20 »вибраних мужів«.

Народне ополчення, воїни, певне значно перевищули числом дружину. На жаль, літописці вдоволяються тільки загальними висловами, що, мовляв, війська було багато, »множество«, а докладних чисел не мають. Для орієнтації можемо навести тільки одну звістку — з московських земель, що, зрештою, в тих часах мали майже такий сам військовий устрій, як Україна. В 1174. р. князь Андрій Боголюбський улаштував перегляд свого війська: »післав позбирати свої вої — ростовців, суздальців, володимирців, переяславців, біло- зерців, муромців, новгородців і рязанців, перечислив їх, і знайшов їх — 50.000«. Це число, п’ятдесять тисяч війська — де найбільше число, яке стрічаємо в давніх літописах. Ледви чи котрий князь розпоряджався більшою силою дружини і народного ополчення разом.

Київські князі користувалися теж підмогою »чорних клобуків«, турецьких орд, що признавали над собою українську владу. В 1139. р. князь Ярополк стягнув у поход аж 30000 берендичів — число мало ймовірне. Але звичайно чорні клобуки приходили меншими полками. Як ми вже вище бачили, 1172 р. було їх - 1500, в іншому, поході 1183 р. - 2500. В порівнянні з рештою української армії це були значні сили, але ці степовики творили тільки легке військо, виступали стрільцями в передових полках, до бою з колійниками їх не можна було вжити.

У більших боях княже військо, - разом із ополченням та степовими союзниками, — могло доходити навіть до 50000. Але тяжко-озбройні сили, що вирішували битву (дружина й оружники), мабуть, ніколи не виходили поза число кількох тисяч.

Полки

Військо поділялося на полки. Слово »полк« мало кілька різних значінь. Найчастіше воно означало »військо« взагалі: »за мною йде полк із князем без числа«; »розмірили місце між обома полками (військами)«; »врадили не йти полком з ними битися, але припустити їх до себе«. Дальше »полк« означав похід або бій: » на полку тому з Мстиславом ми не були«; »говорять, що киян одних загинуло на тому полку (у бою на Калці) 10000«. Та під полком розуміли и народне ополчення у протилежносте до дружини: »Ізяслав звелів нарядити дружину з полків, а полків не рухати«. Нарешті, »полк« означав відділ війська: »Ізяслав післав до всіх своїх полків, кажучи: »дивіться ж, на мій полк, коли піде мій полк, тоді йдіть і ви«; Ярослав вислав на підмогу Мстиславові Ізяславичеві »галицьких полків п’ять«.

Полк за княжих часів не мав якогось постійного, означеного числа воївників, — був це відділ війська взагалі, раз більший, то знов менший. Літописи означують це словами: »сильний полк«, »великий полк« і под. На жаль, ніде не стрічаємо докладних чисел, із яких можна би зміркувати, кілько людей полк міг у собі містити. Як літописець подає якесь число війська, то не зазначає, що це один полк, чи більше, а говорить загально про дружину, військо й под. Пересічну величину полку можемо означити тільки на основі двох літописних згадок про чужоземні війська на Україні, а саме — половців і угрів. Під 1097. р. читаємо, що половецький хан Боняк під Перемишлем »упорядкував своє військо, — а було Давидового війська 100, а в нього самого 300, і розділив на три полки« — отже половецький полк мав 100 людей. Під 1152. р. літописець говорить, що угорський король привів до Галичини 73 полки. З іншого місця знаємо, що в тих роках угорський король висилав на Україну 10000 війська, отже угорський полк мав яких 140 людей.

Можна здогадуватися, що й українські полки з того часу були таксамо великі, мали по сто до двісті людей. І дійсно — такі невеликі відділи стрічаємо в різних походах: як сказано вище, князь Давид Ізяславич під Перемишлем 1097. р. мав 100 вояків; 1152. р. при Василеві Юрієвичеві було 50 люда дружини; 1172. р. князь Михалко йшов у похід зі 100 переяславцями; 1186. р. князь Всеволод висилає на підмогу 300 людей дружини.

Полки мали звичайно назву від імен князів, полки Ізяславові, рідше від земель — полк київський, полки галицькі.

Полк міг поділятися на менші частини. В бою під Перемишлем хан Боняк поділив був своє військо спершу на три полки по 100 людей, потім іще »сам розділив на дві частини, по 50 на сторону«. Одна така п’ятидесятка під проводом Алтунапи кинулася як-стій на угрів. Самі угри були поділені на заступи. Може, заступ означав пів сотні? Але ніде більше цього терміну не стрічаємо.

На які великі частини поділявся полк, це можна б виснувати В кількосте прапорів та труб і бубнів. В 1216. р. в війську князя Юрія стягів було — 13, труб і бубнів — 60; в війську Ярослава стягів — 17, труб і бубнів — 40. Можна б здогадуватися, що кожний полк мав свій стяг, бубни ж і труби були теж у менших відділах частинах полка. На один прапор приходить середньо 2—4 труби або бубни.

В Галичині в ХІН. в. стяг означав також відділ війська Про це можна доміркуватися з одного місця літопису 1231. р.: »Данило подивився сюди й туди й побачив, що стяг Василька стоїть, добре бореться й угрів жене«. Видко, від назви прапору почали звати стягом відділ війська, — так як пізніше »хоругва« означала і прапор і військову частину.

Військові відзнаки

Із відзнак війська з того часу знаємо прапори, труби та бубни.

Прапор називався — стяг або хоругва. Першої назви вживали від найдавніших часів — вона скандинавського походження (означає дрюк); друга назва появилася в Галичині в XIII ст. і теж повстала під чужим впливом (з готського чи монгольського)

Як виглядали тодішні прапори про це знаємо зі старовинних картин (Кеніґсберґського літопису й »Житія Бориса та Гліба«), де зображене княже військо. Всі рисунки прапорів подібні одні до одних. При кінці дрючка привішене полотно трикутної форми, досить довге; на деяких прапорах є якісь знаки, напр. зорі, місяць. Але переважно вони були без таких знаків. На вершку дрючка було вістря списа або , півмісяць, а під ним китиця кінського волосіння. В описі бою 1169. р. згадано, що вороги »здерли стягову чілку«, — може, це волосіння і звалося «чілка«. На печаті галицького короля Юрія зображений їздець із прапором. Тут полотно прикріплене на дрючку трохи нижче і, здається, воно простокутне. і поділене на три частини.

Княжі прапори відзначалися один від одного хоч барвою, хоч усякими іншими відзнаками, бо по них пізнавали, чиє котре військо. »Де побачимо твій стяг,' там і ми з тобою готові йти«, казали до Ізяслава Мстиславича 1146 р. кияни. Князі Юрієвичі 1149 р. »побачили стяги батька свого«.

Не раз князі вживали прапорів, щоб перехитрити ворога. Так 1096 р. князь Мстислав одному із своїх полків дав прапор Володимира Мономаха, і це зробило велике вражіння на ворогів: »як побачив Олег стяг Володимира, страх спав на нього«.... Так само Ізяслав Мстиславич 1153. р. піддурив галичан: »поставив стяги галицькі, і пішли галичани під свої стяги і він узяв силу бранців«.

На початку бою стяг підіймали над військом, — це був урочистий знак, що битва починається. Це звалося »поставити стяг«: »наші стали перед валом; і поставили стяги свої« (1093. р.); »половці налякалися, — не змогли навіть стяга поставити« (1107 р.); хан Боняк свого союзника князя Давида »поставив під стягом«. Ці вислови можна б розуміти так, що прапор стояв непорушно, був до чогось притверджений, може, вбитий у землю. Знані були ще" й вислови: »в о з волочити стяг«, тобто розпростерти або »напнути стяг«.

Не всі князі пильнували цього лицарського звичаю. Про Андрія Боголюбського літопис оповідає: »бачили, що стяг його не піднятий, бо він не любив пишатися воєнним звичаєм, а похвали шукав в самого Бога« (1149. р.).

Стягу беріг стягов ник. Довкола прапора доходило не раз до завзятої боротьби, бо військо мало обовязок боронити свого знаку, а вороги уважали собі за честь здобути прапор. »Стрільці з обох сторін зударилися, і був бій завзятий, і нашого стяговника порубали, і стягову чілку зі стягу зірвали«, читаємо під 1169 р. »Марцель (угорський воєвода) хоругву свою покинув, і Русь узяла її, і був насміх великий над Марцелем«, оповідає галицький літопис 1208. р. На іншому місці є згадка знову, що »полк Васильків гнав угрів аж до табору, і стяг королевича підрубали« (1232 р.). Ще в іншій битві »підрубали стяг Ярослава й досіклися до другого Ярославського стягу« (1216 р.). Боротьба за прапор все була найважнішою хвилиною в битві.

Хто добув ворожий прапор, той святкував тріумф. Данило, заволодівши Галичем 1236 р. »проголосив перемогу й поставив на німецьких воротах хоругву свою«. Коли ж 1249 р. переміг під Ярославом угорського воєводу Филю, — »хоругву мого пороздирав на шматки«.

Рідше згадують літописи труби та бубни. Труби у нашому війську були вже за ранніх часів. Коли 968 р. печеніги напали на Київ, і городові йшла підмога з Лівобережжя Дніпром на човнах, військо »затрубіло сильно«, міщани крикнули з радощів, і на печенігів спав страх. Труби та бубни давали гасло до походу й до бою. Як виглядали труби, бачимо з літописних картин.

Обоз

Обоз у давніших часах звався »товари« (рідше — товар), від XIII ст. — »стани« (також — стан), або якимось чужостороннім словом »колимаги«.

Коли військо йшло в дальший похід, перед полками йшов наперед обоз. Складався він із возів, що везли харчі, шатра й тяжку зброю. Так Володимир Мономах згадує, що раз заскочили його половці: »ми радо б були з ними побилися, але зброю вислали наперед на підводах (на повозах)«. Підводи, повози, постачало населення, особливо селяни. Цей обов’язок звався »везти повоз«, виводили його ще з часів Володимира Великого.

Часом возами підвозили й військо. В 1146 р. взимку військо Всеволода Святославича в похід до Галичини виправилося на возах та санях. В 1111 р. ранньої весни на половців везли військо саньми й на ріці Хоролі »сані пометаша«.

Тодішні вози мали — то чотири, то двоє коліс. Старовинний тяжкий віз із чотирма колесами, із варязьких часів, зберігся щасливо в багні в Озеберґ у Скандинавії. Подібні вози бачимо і на ілюстраціях літописів. Але в нас уживали й легких возів з двома колесами — як це було в степовиків — візник їхав тоді верхи конем.

Може, на означення такого воза вживали слова »кола« (колеса), — воно часто стрічається в літописах. Такі двоколісниці бачимо на картині половецького табору. Татарські вози називалися »теліги«. На обозові коні була назва — »підводні« (чи поводні) або товарні (1152 р.). Згадуються в літописах сумні коні: »Ізяслав бився над рікою Ніздою, і відняли від нього коні сумні«, — може, це слово утворене від »сума«, »сумка«, — себто торба, міх. Кожне більше військо мало свій окремий обоз.

Харчі звалися »брашно« (пор. борошно-мука). Певно приготовляли їх для походу зарання, бо нераз у степах не можна було знайти ніякої поживи. Данило перед походом 1255 р. уладив для війська лови: »Коли їхав до Грубешова, убито шість кабанів, він сам убив їх три рогатиною, а три його отроки, й дав він м’яса війську на дорогу«.

Коли харчів не було в обозі, висилали військо на »з а життя«, тобто — добувати поживу. Такі »зажитники« мали обов’язки теперішнього постачання. Князі пильнували, щоб військо населення не руйнувало. Володимир Мономах повчає синів: »куди ходите шляхами по землях своїх, не дозволяйте отрокам робити шкоди, ні своїм, ні чужим, ні в селах, ні у збіжжі, щоб люди вас не проклинали«.

В означеному місці обоз спинявся — на це відомі були вислови: »стати товарами«, »поставити товари«, »стояти товарами«. Місце, де стояв обоз, звалося »товарище.« або »становище«. Вислів »поставити товари« означав упорядкувати, уставити обоз. Обозні вози, здається, уставляли надовкола, щоб забезпечити військо — так, як це пізніше робили запорожці, порядкуючи свій табір. Між возами ставили намети (шатра); »стати шатрами« означає те саме, що стати обозом. Шатро (давніше »шатер«) будували так, що посередині вбивали стовп і на ньому завішували шкіри, чи повстяні тканини. Хто хотів шатро завалити, мусів підрубати »шатерний стовп«. Якийсь рід шатра називався повстниця. Шатра князів бували розміром великі — в них відбувалися наради з дружиною, а то й більші бенкети. Коли обоз на якомусь місці мав залишитися довше, ставили тривкіші будови. Так 1116. р. Володимир Мономах підчас облоги Смоленська »почав ставити істбу (дім) у товарі своїм проти города«, — смоленський князь так налякався того знаку довгої облоги, що як-стій попросив мира.

В обозі військо пробувало перед битвою, тут воно озброювалося, з обозу виходило в бій і по битві знову поверталося до обозу. Біля обозу ставили все сторожу. Тут, залишалися, очевидячки, й люди, що були при підводах, конюхи і т. д. Не раз вороже військо, особливо кіннота, заганялася аж до обозу, й тоді треба було його боронити. Та рідко коли обоз міг устоятися, звичайно діставався в ворожі руки. У степу часом військо боронилося, заставляючись обозовими возами.

Коли обоз переносився на інше місце, то обозовище часом підпалювали. В 1159 р. »Ізяслав зрозумів підступ їх (берендичів), сів на коня й пігнав до їх товарів, побачив, що товарища горять, і вернувся назад«. В 1251. р. ятвя- ги »запалили колимаги, тобто стани свої«.

Без обозу виряджалося військо тільки на недовгі походи, нашвидку, де треба було несподівано заскочити ворога. Такі звичаї мав славний лицар Святослав Ігоревич; »ходив легко, як той пардус (леопард), возів за собою не возив, ні кітла, і шатра не мав, тільки підклад стелив і сідло в головах«. Іти в такий недовгий похід, нашвидку, без обозів, звалося »їхати із’їздом« (виїздом): »Нарадився князь Святослав зі сватом своїм Рюриком піти на половців нашвидку, із’їздом, бо донесли їм, що половці близько на Татинці, на Дніпровому броді; і їхали із’їздом без возів« (1187. р.).

Похід. Коли полки з різних сторін уже позбиралися, починався похід. Гасло до походу давали трубами: »Ізяслав ударив у труби, скликав киян і пішов із Киева в похід із полками своїми«. (1150. р.). Як ворог був недалеко, то військо йшло відразу впорядковане. В дальші сторони полки йшли різними дорогами, тягнулися довгий час, пішки, на конях, возами, деколи річкою на човнах.

У поході важна була справа, чи дороги в доброму стані, чи військо скрізь вигідно може пройти. У ранні часи не скрізь шляхи були попророблювані. Коли Володимир Великий 1014. р. хотів податися на Новгород, видав наказ: »теребіть дороги, мостіть мости«. Видко треба було прорубувати ліс, щоби військо могло пройти. І переправи через ріки не були легкі. В зимі переправлялися по льоду. Не раз військо чекало довгий час, поки Дніпро не »установився«, тобто не замерз, щоб перейти на другий бік. Коли ж річка »розполонилася«, розмерзла, треба було спинити похід.

На ріках були відомі броди, де можна було ріку кіньми, чи возами переїхати. Такі бррди були навіть на Дніпрі, найважніші; в Зарубі, Витичеві й біля Хортиці »на протолчі«. Назва місцевостей Броди, Брідки, Брідок — указують на місця, де такі броди колись були.

На бродах не раз доходило до боїв, бо тут ставало військо й не допускало ворога до переходу. В 1151. р. біля Витечева на Дніпрі »почали битися в човнах за брід, Ізяслав. же не давав їм убрести«. Так само 1152. р. галицький князь Володимирко своїм військам боронив бродів на Сяні під Перемишлем. Часто йшла боротьба за перехід через Серет під Теребовлею та в околицях Микуликців.

В інших місцях, де був живіший рух, повставали перевози, де фахові перевізники перевозили подорожніх човнами на другий бік річки. Таким перевізником мав бути легендарний Кий.

Мости на річках будували від дуже давніх часів. Перші згадки про них маємо вже за Володимира Великого. Багато мостів було на західних шляхах, що переходили через численні річки: в Білгороді, Звиджені, на Горині, в Луцьку й ін. В Києві перший міст на Дніпрі побудував Володимир Мономах 1115. р. Був також міст на Дністрі під Галичем, він згадується 1229. р.

Тодішні мости були побудовані так, що коли зближався ворог, легко можна було їх порозкидати, »переметати« і потім знову »помостити«. Щоб пошкодити ворогові в поході, мости розкидали, рубали, або палили. Так 1196. р. князь Ярослав Всеволодович наказав »по ріках мости підсікти«, бо зближалися ворожі полки. Коли 1229 р. Данило йшов на Галич, боярин Семенко підпалив міст на Дністрі, та Данилові вояки зарання вогонь погасили.

Таким чином, у війську мусіли бути окремі відділи, що займалися будовою мостів, прорубували дороги і взагалі влаштовували полкам похід. Таких майстрів »древоділів« і »плотників« (теслярів) називають літописи.

Військо на все йшло разом, припізнені полки тягнулися позаду. В 1132. р. литовці побили багато киян, тому, що вони »не рушили разом із князем, але йшли позаду окремо«. По дорозі військо приставало, щоб відпочити: »Ізяслав перейшов за Тетерев, і тут позсідали з коней відпочивати; обідали тут, і коні відпочили, і він пішов над Здвиждень« (1150 p.).

Перед військом попереду їхали сторожі (»сторожеве«). Була це звичайно легка кіннота, молодь або степовики »чорні клобуки«, їх завданням було розглянути, де ворог, і які його сили. Це завдання було небезпечне, але на такий випад усе знаходилися охотники, 1162 р. чорні клобуки просилися в князя Мстислава йти наперед: »поглянемо, княже, чи велике вороже військо«. У незнайомій стороні військо шукало собі провідників, »в о ж і в«, — але »вожеве лжуть«, замічає літопис. Часом давали довідки й утікачі з ворожого війська, »перескоки«. Про рухи ворога повідомляла сторожа — не раз серед горобиної ночі гнала зі своїми звідомленнями. Коли сили ворожі, були невеликі, сторожа »гонилася« з ним, а то й зводили бій. Також 1103 р. руські князі послали свою сторожу, вона »у стерегла Алтунопу (славного половецького) ватажка), обступила Алтунопу й убила його та повбивала всіх, що з ним були«.