Влодимирове хрещення

Влодимирове хрещення

Вступ

Важливість даної теми, безперечно, велика, тому що релігія як надбудовне явище є одною з форм суспільної свідомості, що протягом тисячоліть відігравала величезну (часом вирішальну) роль в ході історичного процесу.

Досить нелегко описати сутність християнізації для Русі, бо як і кожне класове суспільство вона мала два табори: народні маси та суспільну верхівку. Єдиним є лише той факт прийняття християнства, що обумовлюється державною релігією свідомо або несвідомо, а от практичне тлумачення Нової віри відкриває зовсім різні аспекти: для панівної верхівки це, перш за все, можливість удосконалення значущості та могутності держави на світовому рівні, об'єднання всього руського народу в єдину монотеїстичну релігійну сім’ю, навернення ідей необхідності і розумності існуючого ладу, заснованого на підкоренні однієї частини населення іншій.

Для народних мас нова ідеологічна система скоріш відігравала світоглядний аспект, становила собою філософський зміст осягнення закономірностей і першопричину світу, людина відчула втому зверхності та жорстокості язичницького пантеону, що і спровокувало звільнення від страху, пробудження власного "я", переосмислення конкретних явищ.

Актуальність обраної теми є найважливішим моментом цієї роботи, так як саме Володимирове хрещення яке подарувало Київській Русі нові тенденції до розвитку, впевненого утвердження та світового визнання величезної могутньої держави, розквіт дивовижної культури у всіх її проявах.

Дозволило існувати не просто двом релігіям одночасно, а і двом культурам.

Можливо, завдяки і тому, що Володимир-"дикун" охрестився та не забув старої віри з її неосяжним ареалом культурних цінностей: традицій, свят та обрядів, народних знань, що зберігалися через тисячу років доцільні, відіграючи не останню роль в житті кожного з нас.

Об’єктом даної роботи постає розвиток суспільних відносин у Київській Русі на межі двовір’я та утвердження християнства в період князювання Володимира Великого.

Предметом курсової роботи є зміст суспільних відносин, введення шестибожжя та запровадження християнства.

Мета полягає в здійснені цілісного аналізу предмету курсової роботи, детальному розгляді суспільних рухів на етапі переходу країни від поліїстичної релігійної системи до моноїстичної світової релігії.

За змістом всієї роботи використовувалися такі методи як логіко-систематичний і проблемно-пошуковий, та хронологічно-системний і соціологічний аналізи.

Структура цієї курсової роботи − вступ, чотири розділи, висновок, список використаних джерел та літератури.

У вступі автор розкриває важність, зміст актуальності обраної теми, конкретизує предмет, об’єкт, мету і методи дослідження.

Розділ І. Історіографія та джерела

Київська Русь − перша велика східнослов’янська держава виникла у ХІ ст. внаслідок об’єднання кількох слов’янських племінних союзів на сході Європи. Цей процес дуже скупо висвітлений у наявних джерелах, оскільки історична література з’явилася тут лише в кінці Х ст., після остаточного утвердження християнства як державної релігії. Писемність на Русі, щоправда, існувала й до 988 р., але її пам’ятки до нас не дійшли. Отже, справжня історіографія бере початок, фактично, з ХІ ст.; у більш давні часи маємо лише народні перекази, почасти зафіксовані в пізніших текстах.[1]

Упродовж кількох століть існування перша східнослов’янська держава послідовно використовувала дві основні релігійні системи: язичництво, а відтак християнство за православним обрядом. Перша з них формувалася на автохтонній (місцевій) основі й у ІХ-Х століттях нашої ери досягла свого апогею. Та водночас на території східнослов’янського світу поступово, проте упевнено завойовувала позиції друга- нова віра, що поширилася на Русь із Візантії − могутньої середньовічної імперії.[2] Логічним підсумком процесу поширення християнства на землях Східної Європи наприкінці І − на початку ІІ тис.н.е. стало входження Київської Русі до загальноєвропейського історико-культурного ландшафту.

Вже в другiй половинi Х ст. на Русi реально склалося кiлька осередкiв щеплення християнського вiровчення. Воно дедалi бiльше знаходило своїх прихильникiв i в дружинному оточеннi великого князя київського — тому прошарку панiвної верхiвки Київської держави, вiд якого значною мiрою залежали кардинальнi зрушення в системi iдеологiчної органiзацiї тогочасного суспiльства.[3]

Слід також зауважити, що загальне поширення християнства в інших країнах європейського континенту відбувалося протягом тривалого часу: західні готи і франки хрестилися в VІ столітті н.е., Англія, Саксонія – у VІІІ, Велика Моравія, Болгарія – ІХ, Чехія, Польща, Угорщина в – ХІІ, Данія, Норвегія і Швеція – в ХІ, Померанія і ободрити – в ХІІ, Прусія в ХІІІ.[4] Тобто на територіях Західної, Центральної, Північної та Східної Європи християнство поширювалося протягом восьми століть (у південній зоні цей процес відбувся раніше). Київська Русь у тому, що стосується хронологічних меж процесу сприйняття нових ідей та канонів, нічим не відрізнялася од інших аналогічних суспільств.

Окремі відомості, що торкаються згаданої теми, розкидано в багатьох творах як тисячолітньої давності, так і ближчих часів. Це і "Повість минулих літ" монаха Нестора, і матеріали його попередників та наступників ─ укладачів літописних зведень доби Київської Русі, і виступи, проповіді та твори інших давньоруських церковних діячів (Іакова Мніха, Іларіона, Кирила Туровського, ігумена Даніїла, автора "Слова якогось христолюбця" та інших), і свідчення іноземних церковнослужителів (патріарха константинопольського Фотія, єпископа краківського Матвія), і поеми світських авторів, насамперед, звісна річ, "Слово о полку Ігоревім". Взагалі то літературні твори ХІ─ХІІІ ст. відзеркалюють саме погляди панівної верхівки, що мали свої тогочасні ідейні течії. Натомість народна ідеологія не знайшла безпосереднього і адекватного відображення в писемних документах домонгольського часу;[5] Повне відображення народних поглядів на історичний процес маємо шукати у фольклорі, в героїчному епосі , в билинних циклах та переказах, казках давньоруського народу.

Феодальна Русь, як і кожне класове суспільство, була поділена на два антагоністичних табори. Один із них становили народні маси−експлутоване, переважно селянське населення, що відігравало в історичному процесі роль головного деміурга, але було практично позбавлене всіх політичних прав. Другій табір складався з представників суспільної верхівки (переважно феодалів-землевласників), що зосереджувала в своїх руках усі важелі політичного врядування і прагнула тримати в покорі пригноблювані верстви народу.

Наразі історіографічні рамки слід розпочати з 975-980 років, часу коли остаточно закінчилися братовбивчій конфлікт, офіційний прихід до влади Володимира; часу, так званої, тимчасової реанімації поганської віри, і зупинитися на останніх роках правління великого князя.

Розділ ІІ. Історичні передумови

Історичні передумови розгортаються з 972 року загибелі князя Святослава, коли у Київській державі спалахнули міжусобні війни між його синами: Ярополком, Олегом та Володимиром. Перебуваючи увесь час у походах, то в Хозарії і Волзькій Булгарії, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив території, з яких збиралася данина, поміж трьома синами. На інших землях були князі міських династій.

У Києві став княжити старший Ярополк, що на той час приблизно мав 17-18 років, отримав прерогативу великого князя. У Деревлянській землі – Олег, середній брат, був кількома роками молодший. Доречі, Деревлянська волость після 945 р.(древляни вбили князя Ігора) не користувалася довір’ям центральної влади. А в Новгороді Володимир, як зазначає Лаврентієва літопись мав взагалі дитячий вік, був позашлюбною дитиною і, як бастард, не мав шансів на батьківський престол.[6] За "Повістю минулих літ" закріпилася новгородська легенда, що нібито Володимир отримав Новгород на спеціальне прохання новгородців, підмовлених дядьком незаконнонародженого княжича, Добринею Малковичем. Та, мабуть, "незаконне" походження наймолодшого Святославича такі відіграло свою роль: малолітній княжич не котирувався на політичній біржі Русі, і хіба тільки якісь особливі міркування могли змусити північноруську еліту домагатися його в ролі правителя.

Надто юний вік усіх трьох новоявлених державців вимагав, аби при кожному стояв досвідчений радник, що контролював би і коригував дії свого підопічного: людина з достатнім досвідом врядування, здатна забезпечити надійний аналіз повсякденної ситуації, з метою вироблення оптимальних рішень. При Володимирі цю роль виконував Добриня, особа спритна і рішуча, випробуваний політик та інтриган. Ярополк, правдоподібно, мав при собі воєводу Блуда ─ родоначальника роду Блудових; надалі цій особі судилося зіграти фатальну роль у трагічній долі старшого Святославича.[7] Зовсім неясною залишається ситуація з Олегом, хто був радником невідомо.

З трьох Святославичів двоє "законних", напевно, були православними. Народилися вони тоді, коли Ольга вже встигла охреститися; вона, звичайно, мусила потурбуватися про врятування безсмертних душ своїх онуків. Натомість "незаконного" Володимира було віддано на догляд родичам його матері, і до 988 р.він залишався поганином.

У 977 р. починається озброєний конфлікт. Боротьба почалася між древлянським князем Олегом і воєводою Ярополка Свенельдом. Приводом послугувало вбивство сина Свенельда Люта, що в свою чергу порушив право феодальної власності Олега. А далі таємниче зникнення Свенегельда з політичного небосхилу Київської Русі і несподіване зміцнення Яропокової влади.

Відомий історик Толочко П.П., першопричиною конфлікту вважає питання власності Древлянської землі. У бою, що відбувся між братами Олег був вбитий. Новгородський князь Володимир, боючись участі брата, біжить за море, тобто в Швецію. Проте вже у 980 р. йому вдалося повернутися із загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк та Київ, а Ярополка накказав підступно вбити. Отже, з 980 р., як читаємо у Повісті минулих літ, "став княжити Володимир у Києві один".[8]

Якщо цитований фрагмент розуміти буквально, то можна дійти до висновку, що весь подальший розвиток конфлікту був зумовлений автократичними претензіями Ярополка. Ймовірніше за все ця тенденція народилася за для того, аби хоч якось обілити справжнього ініціатора усобиці, тобто Володимира.[9] Так, звинувачення київського князя у вбивстві брата, безперечно, є несправедливим. А той факт втечі Добрині та його племінника, логічно, і справокував до заміни урядника у Новгороді.

Але, з іншого боку, реальною основою є відчуття непевності, що раптом охопило молодшого княжича та його діяльного дядька. Причина тому зрозуміла: і Добриня, й Володимир були в числі лідерів "проязичницької" партії, різко ворожої християнській дружині, на яку спирався Ярополк, від його оточення можна було чекати спроби прибрати до рук північноруських земель.

Поразка Свенельда з його варязькою підпорою справді створювала небезпечне для адептів старої віри становище, підважуючи їхні сподівання на захоплення ключових позицій у суспільному житті країни. Одначе язичницьке боярство вже не важило як надійна опора, через ослаблення постійними конфліктами, а до того же й мали своїх лідерів.[10]

За дослідженням видатного історика Брайчевського М.Ю., є всі підстави взяти під сумнів Несторську версію про конфлікт Ярополка і Олега, та безглуздою смертю останнього. Ініціатива нової фази міжусобної боротьби йшла саме від Володимира, особі якого ніщо не загрожувало.

Перевагою стало наймане військо, яке не одноразово втручалося в державні справи. Отож, підсумуючи, скандинавський вояж мав на меті підшукати на чужині збройні сили, та підготуватися до відкритого виступу проти великого князя і тих, хто його підтримував; звичайно в інтересах Володимира і проязичницької партії.[11]

Рішучій спробі Володимира захопити київський престол передувала Полоцька трагедія, пов’язана з нещасною долею Рогніди, дочки полоцького князя Рогволода. У вітчізняній літературі більш відому як - Гориславна, образ цієї жінки привернув увагу не тільки давньоруських літописців, історія її драматичного шлюбу знайшла відображення і в народному епосі (билина "Добриня – сват"). Ініціатива одруження Володимира належала саме користолюбному і жадібному Добрині, адже до рук княжича потрапляла і Половецька земля ─ одна з найбагатійших і найрозвиненіших провінцій Русі у той час.

Соціальне походження князя помилково приписують майже не до рабської касти, бо досить часто мати-Малуша подається, як звичайна служниця, невільниця. Але головною помилкою є буквальне та сучасне (неправильне) трактування терміну "робичич", яким гордовита Рогніда, так би мовити зневажила Володимира. Але у давній Русі під такими виразами йшлося про люлину праці, чи при ділі, незалежно від її станової приналежності і місця в соціальній ієрархії. А от раби, сучасною мовою називалися "холопами" або "челяддю".[12] Тож застосований Рогнідою епітет вірогідніше є волею батька, що мав приховані політичні плани і не поспішав робити ставку на принца без жодних прав на престол і аж ніяк не уособлює справжність соціального стану ні самого претендента на руку полоцької князівни, ані його матері.

Чимало дивовижних домислів можна знайти і в адресу Добрині, невільник як і його сестра, якийсь час був конюшим при великокнязівському дворі. Хибне усвідомлення титулатури: шталмейстер при дворі феодального володаря ─ далеко не рядова посада, а навпаки, одна з найвищих придворних синекур, за право здобути яку змагалися найшляхетніші представники вищої аристократії. Теж саме і посада ключниці. Це не служниця, яка носить при паску ключі від комори з провіантом, а одна з провідних фрейлін двору.[13]

Отож, Малуша, поза всяким сумнівом, була представницею феодальної верхівки, та ще й найближчою наперсницею княгині. І все що можна б було сказати про демократичність походження Володимира і Добрині, розвінчується вкрай. Єдине, що зіграло певну роль, це становище позашлюбної дитини, автоматично позбавляло законних перспектив на престол. Одержавши гарбуза, Добриня та його племінник негайно вирушили на Полоцьк з військом. Місто було здобуте на спис, Рогволод розплатився життям за свою упертість, Рогніда ж стала наложницею молодого переможця. Існує легенда, що містить Лаврентіївський літопис, за яким безталанна князівна була згвалтована Володимиром на очах у її батьків.[14] Здобуття Полоцька дуже зміцнило позиції молодшого Святославича і піднесло його шанси у боротьбі за великокнязівський престол.

Вирішивши кувати залізо поки воно гаряче, дядько з племінником негайно вирушили на південь і взяли в облогу Київ. Але здобути столицю було непросто, оскільки Ярополк користувався підтримкою київського боярства і городян. Облога могла затягтися на невизначений час, і це загрожувало Володимиру серйозними ускладненнями, зокрема невдоволенням буйних варязьких найманців, які відчували себе хазяями становища. Володимир вдався до хітрощів та підступності, вступив у таємну змову з найближчим порадником Ярополка, воєводою Блудом, підваживши його на зраду. Ярополк, незважаючи на перевагу в силах, діяв з притаманною йому нерішучістю і, прислухавшись до облудних порад воєводи, залишив Київ, де мав найбільшу підтримку. Якийсь час він ще намагався утриматися у Родні понад Россю, але нестача продовольства змусила його здатися. Не прислухавшись до застережень вірних сподвижників, зокрема дружинника Варяжка, великий князь, знову повіривши підступним обіцянкам Блуда, з’явився до Володимира і був убитий двома варягами.

Варяжко відмовився скласти зброю; утікши до Степу, як повідомляє Повість минулих літ, певний час, за підтримки печенігів, воював з Володимиром. Лише згодом князеві вдалося замиритися з ним і схилити його до присяги. Це був останній акорд у тривалій усобиці між синами Святослава, яка завершилася перемогою незаконнонародженого Володимира.

Саме за Володимира державі русів судилося перетворитися з економічного підприємництва княжого роду на "державу-територію" - із суттєвими змінами в характері влади та соціальних структурах.[15] За період князювання Володимира закінчився довгій процес формування теріторії Давньоруської держави. З 981 – 993 рр. реалізував воєнні походи на ятвягів, в’ятичів, хорватів, як результат усі племена були об’єднані навколо Києва. Визначилися і закріпилися кордони Київської Русі, що співпадали з етнічними межами східних слов’ян. Вони проходили у районі верхів’я Окі і Волгі на сході; Сули, Північного Донця, Буга, Немана, Західної Двіни – на заході; Чудського озера, Фінської затоки, Ладожського та Онежського озер - на півночі.

Розділ ІІІ. Терор Володимира

Захоплення Києва, саме по собі ще не вирішувало проблеми центральної влади. Не могла її вирішити і смерть Ярополка, становище Володимира залишалося досить хитким. Зійшовши на престол за допомогою варязького війська, він поставив себе у залежність від власних найманців; і вони не забарилися нагадати йому про це. Під тим же 980р. Повість минулих літ розвиває ситуацію надзвичайно показово. Коли саме стався конфлікт з варягами – сказати важко, бо літопис має позачасовий характер і оповідає про ланцюг подій, що розтягнувся на досить значний хронологічний відтинок. Напевне ж можна сказати що трапилося це невдовзі після захоплення Київського престолу, а влада новоспеченого володаря не встигла зміцніти. Пікантне становище Володимира змусило його найбільш буйних і небезпечних варягів розпустити на південь – грабувати візантійські володіння, тоді як обраних, надійну частину найманців, було залишено на Русі, їм було подаровано бенефіції (звісно, за рахунок київського прохристиянського боярства). Розігнати всіх варягів він, звісно, не міг: це б по-перше, обеззброїло його перед могутньою київською опозицією; по-друге, й розплатитися з усіма він не міг.[16]

Досить складна склалася ситуація на Русі під кінець 980 року, визначила головний напрямок першого етапу Володимирового врядування. Прийшовши до влади як речник язичницької реакції, мусив діяти відповідно до обраної ним політичної лінії. Так він посів місце лідера антихристиянської партії: хоч і позашлюбне, а все ж княже походження давало йому перевагу над численними блудами, вовчими хвостами та їм подібними.[17] Одним із перших заходів Володимира стало створення нового язичницького пантеону на Перуновому горбі – замість старого, знищеного Ольгою. Це капище розташовувалося за межами тогочасного акрополя, поруч із яром, що відокремлював Старокиївську гору від Михайлівської. Святилище складалося із шести ідолів, яких дослідники вважають за верховні божества шести головних східнослов’янських племен: Полян, Сіверян, Древлян, Дреговичів, Кривичів та Ільменських словенів. Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних традицій тощо─побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святославич. Саме ним було створено пантеон богів, шанованих і знаних у різних землях держави.[18]

Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати територіальну єдність та неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід було покласти край.[19] Це були: Даждьбог, Хорс, Перун, Стрибог, Симаргл, Мокош. Частина з них мали чужинське походження: Хорс, був іранським божеством Місяця, Перун – богом блискавки у литовців, Мокош – богинею хатнього вогнища у фінських племен Верхнього Поволжя. Сенс реформи полягає, як вважає Брайчевський М. Ю. і Рибаков Б.О., щоб об’єднати місцевих богів у єдиному пантеоні і тим самим ствердити політичну єдність Русі.

Вельми показовим видається те, що верховним божеством, своєрідним царем пантеону, був стверджений не полянський Дажбог, а новгородський Перун, запозичений у балтських племен. Покровитель великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством, але водночас, це був і мудрий бог. Уявляли його стрункім, золотовусим чоловіком з луком і стрілами в руках. З опису Володимирового пантеону кумир мав людську подобу, дерев’яний тулуб, залізні ноги, срібну голову і золоті вуса. Є зафіксовані літописцями описи, де зазначається що Перун мав коштовні камені, а подекуди зустрічався зі списом і щитом.[20] Біля статуї Перуна завжди палало вогнище ─ постійний живий вогонь, якщо через недогляд служителя вогонь згасав, винуватця карали на смерть.

Другим був Хорс, зганий ще в "Слові о полку Ігоревім" як бог нічного світила, помилково вважався богом сонця. Даждьбог ─ одне з головних божеств язичницької Русі. Під цим ім’ям обожнювалося Сонце, давало життя, живило навколишне природне середовище. Бог що дає добро.

Антиподом Даждьбогу в пантеоні 980 р. був Стрибог, той що знищує добро, уособлював холод і негоду, родоначальник усіх вітрів.[21] П’ятим був Симаргл, бог Землі та підземного царства, дослідники трактують його образ як крилатого пса, охоронця зерна і посівів, мав крила, гострі пазури та зуби.[22]

Єдиною представницею жіночої статі в цьому поважному зібранні богів була Мокош ─ це божество родючості і домашнього господарства. Цікаво, що в пантеон не увійшли такі боги як Род і Велес, хоча вважалися однопорядковими релігійно-міфологічними персонажами з Перуном. Мабудь через те, що Велес був покровитель нижчого світу, Род семантично пов’язаний з родючістю.

Це був необережний крок, що неминуче поставив київське поганське жерцівство в опозицію до великого князя. Та, очевидно, іншого виходу Володимир немав: захопивши владу за допомогою новгородської олігархії, він мусив рахуватися з її волею. Втім, позиції київського язичництва на той час були вже докорінно підірвані; їх було підважино ще 860 року запровадженням християнства. Захопивши Київ у 882 році, Олег приніс із собою культ ільменського Перуна, з того ж часу жерці північного божества успішно конкурували з шанувальниками полянського Дажбога. Як це завжди бувало в середньовічному поганстві, узурпація земної влади неминуче мала відбится на ієрархії пантеону. Створення нового капища було обставлено урочисто і розглядалося як незаперечна ідеологічна директива. Володимир вимагав ретельного дотримання обрядів, знову ж таки констатує літопис. Правдивіше за все обряд жертвопринесення був не тільки тварин, також практикувалися і людські жертвопринесення. Природно, що на першу чергу жертвами ставали саме християни. Причина зрозуміла, заволодівши столицею, Володимир побачив себе перед сильною опозицією, здатною змести його з лиця земного. Людські жертвопринесення були вдалим засобом нищення непокірної частини населення, що становила певну загрозу володареві. Стверджуючи свою волю, тероризуючи супротивників, намагався компенсувати брак надійної соціальної опори.

Яскравий документ, що яскраво віддзеркалює тогочасну колізію,─легенда про мучеників Іоана та Федора. Вміщено її у Повісті минулих літ, уривок з церковного переказу житійного типу. За змістом мова йде про батька і сина (імовірно були християне), та київських язичників, що надумали скласти жертвопринесення , кинули жереб – випав на молодшого з героїв. Але батько відмовився видати сина, мотивуючи Поганських богів звичайним деревом, зробленим людськими руками, що вони нічого не можуть спричинити. Серед киян почалися заворушення, вони вдруге зажадали офіри, але вже двох. Тоді старий поставив вимогу ─ " хай же хоч один з ідолів ізійде за своєю жертвою". Обуренню киян не було меж, і тоді вони вбили обох.[23]

З оповідання випливає не стільки жорстокість поганства, скільки неодноразова реальність практичних жертвоприношень. Зокрема, можна виділити окремий вид ритуального вбивства людей похилого віку ─ це своєрідний нюанс, сенс є у глибокій повазі та вірі в майже божественну силу вбивства старшої людини. Терор Володимира виявив себе не тільки у Києві, а й у периферійних центрах. Відомо, що Добриня був спеціально відряджений до Новгорода на утвердження там язичницького культу. На сьогоднішній день навіть існують зафіксовані дослідження, проведені Седовим В., рештки цього святилища в урочищі Перинь, було знайдено ліплену кераміку за віком старшу Х ст. А відтак, впевнено можна зробити висновок, що культ Перуна тут з’явився ще до Володимира.[24]

Так прийшовши до влади 980 року на хвилi язичницької опозицiї i через труп свого брата-християнина, новоспечений князь змушений до певного часу орiєнтуватися на панiвну верхiвку, що дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань i схильна бiльше до органiзацiї зовнiшнiх военнополiтичних акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави. Посилення проязичницьких настроїв панiвної верхiвки тогочасного суспiльства засвiдчус лiтописна стаття 983 року. Київськi "старцi i бояри" розв’язали тодi справжню кампанiю гонiнь на християн. За їх намовою було вчинено фiзичну розправу над багатьма.

Це була вельми продумана акцiя ревнителiв "старої вiри", спрямована проти нових iдеологiчних вiянъ та суспiльних порядкiв, що владно вторгалися в усi сфери життя країни.

Пристосування прадавнiх язичницьких культiв схiдних слов’ян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодалъного суспiльства i його держави. Протягом усього кiлькох рокiв (за лiтописною хронологiсю — восьми) з часу проведення унiфiкацiї i об’єднання язичницьких культiв на основi традицiйних вiрувань схiдних слов’ян вiдбулося перегрупування полiтичних сил всерединi панiвної верстви Київсъкої Русi, загалом завершилося їi станове оформлення та консолiдацiя. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя.

Розділ ІV. Охрещення Русі

Починаючи з реформування язичницьких культiв 980 року, уряд князя Володимира вiв iнтенсивнi пошуки найбiльш оптимальної для молодої Київської держави релiгiйної структури, яка найбiльш вдало вiдповiдала б її iнтересам, що засвiдчує лiтописна оповiдь про "вибiр (випробування) вiрувань". Пiд 986 роком Повiсть минулих лiт сповiщає про вiдвiдини Києва болгарами "вiри магометанської", "нiмцями з Риму" та iудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послiв, але усiм їм вiдмовяв.[25] Магометанським мiсiонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрiзання, заборона вживати свиняче м’ясо, а особливо ─ необхідність відмови од вина. Вiн сказав: "Русi веселiсть ─ пиття, ми не можемо без сього бути". Італійцям-католикам київсъкий князь звелiв повертатися назад, "бо предки нашi сього не прийняли". Дискутуючи з iудеями Володимир став дорiкати їм у тому, що вони Богом відкинуті й не можуть iнших навчати своєї вiри.[26]

За іншими свiдченнями лiтописців, київський князь скликав бояр i старiйшин на нараду, де було вирішино бiльщ детально вивчити переваги й недолiки iснуючих у тогочасному свiтi вiросповiдань. Було обрано десять "мужiв" якi вирушили в далекi свiти розiзнати про віру i службу тамтешнiх народiв. Найбiльше їх вразила служба, що правилася в християнських храмах Вiзантiї.[27] А вітак навернення Русi в християнство за вiзантiйським взiрцем і стало логічним завершенням пошуків.

У християнському вiровченнi втiлився багатющий суспiльний досвiд, нагромаджений в умовах такого громiздкого й етнiчно рiзнорiдного державного утворення, яким була Вiзантiйська iмперiя. Київський правитель усвiдомлював свою вирiшальну роль у справi реорганiзацiї системи релiгiйних вiрувань. При всiй його недостатнiй обiзнаностi в християнських догматах та обрядовостi, князю, безперечно, було вiдомо про пiдпорядкованiсть Церкви iнтересам свiтської влади у Вiзантiї. Важливо зазначити, що в свiдомостi "варварських" вождiв тiєї доби вiзантiйська модель християнства пов’язувалася насамперед з уявленнями про вищу свiтську владу. Ця обставина зiграла чи не вирiшальну роль у запровадженнi на Русi християнства за вiзантiйським зразком. Його модель як найкраще вiдповiдала системi полiтичного устрою Київської Русi, що була тодi вiдносно єдиною ранньофеодальною монархiєю. Християнiзацiя вiдкривала шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в полiтичнiй структурi тогочасного свiту й входження до свiтової християнсъкої спiльноти.

Охрещення Володимира Святославича i навернення в християнство пiдданих його країни пов’язувалося лiтописцем iз вiйськовим походом київського князя на грецьке мiсто Корсунь (Херсонес). Заперлися корсуняни в городi, i став Володимир з одного боку города в гаванi, на вiддалi одного полъоту стрiли од города, i боролися крiпко городяни з ними. Князь заявив непоступливим корсунянам, що має твердий намiр тримати мiсто в облозi, якщо знадобиться, то й три роки. День у день насипали київськi вої землю пiд мiськi мури, щоб оволодiти ними. Та городяни, пiдкопавши непомiтно мiську стiну, поночi вибирали той насип i носили землю до центру мiста. Облога Корсуня затягувалася. Та ось до стану руських воїв упала стрiла з прикрiпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на ім’я Анастас повiщав київського князя, як можна покласти край облозi й заволодiти мiстом. Вiн радив перепинити воду, що надходила до мiста з колодязiв, розташованих на схiдних околицях Корсуня.[28] Скориставшись iз цiєї поради, Володимир негайно звелiв поруйнувати труби. Приречене на прагу, багатотисячне мiсто вiдкрило ворота.

Заволодiвши Корсунем, Володимир посилас послiв до візантiйської столицi, де на iмператорсъкому престолi сидiли тодi Василiй i Костянтин з погрозою знищити Корсунь, якщо вони не віддадуть свою сестру. Стурбованi василевси погоджуються на його умови, але він повинен прийняти нову віру.

На переговорах у Києвi Володимир пiдтвердив свою готовність прийняти християнство як державну релiгiю Русi, а вiзантiйськi iмператори-спiвправителi, в свою чергу, обiцяли видати за нього свою сестру Анну. Київсъкий князь зобов’язувався надати Вiзантiї військову домогу, зокрема, негайно надiслати до Константинополя руський експедицiйний корпус для боротьби з заколотниками. Сам Володимир вирушив, коли настав час, до Криму, щоб покарати корсунян, якi перекинулися на бiк полiтичних супротинникiв Вiзантійського iмператора Василiя II та його брата Костянтина.[29] Здобувши фортецю, Володимир передав її своему шуриновi. Отже, корсуньська експедицiя була наслiдком вiзантiйсько-руської союзницъкої угоди, реалiзацiї якої передувало заручення Київського князя з Анною Порфiрородною та охрещення влiтку 988 року мешканцiв Киева.[30]

Необхiдно наголосити на тому, що християнiзацiя Київської Русi не перебувала в однобiчнiй залежностi вiд мiжнародних зв’язкiв. Прийняття християнства давньоруською верхiвкою було передусiм результатом внутрiшнього соцiально-економiчного, політичного i культурного розвитку схiдного слов’янства. Воно вiдповiдало назрiлим потребам данньорусъкого суспiльства, яке за правлiння Володимира Святославича зайщло в переломний перiод iсторичного розвитку. Саме тодi вiдходив у минуле родоплемiнний побут слов’ян, утверджувалися новi, прогресивнi для того часу феодальнi виробничi вiдносини й притаманнi їм форми полiтичного i духовного життя. Завершувалося об’єднання схiднослов’янсъких земель у складi Київсъкої держави, стабiлiзувалися її зовнiшнi рубежi. Країна вкривалася густою мережею мiст, фортець i замкiв, за мурами яких велася жвава торгiвля, розквiтали ремесла. Послабилися впливи варязької дружинної елiти, яка внесла до полiтики київських князiв орiентацiю на далекi вiйськовi походи, через що консервувалися процеси внутрiшнього, насамперед соцiально-економiчного розвитку. Вiдтак од грабiжницьких вiйн iз сусiднiми народами мiсцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатацiї своїх пiдданих. Так народжувався стан нової аристократiї, об’єднаний матерiалъною основою (землеволодiння) буття та спiльними елементами соцiальної психологiї. Пошуки iдеологiчних засобiв консолiдацiї цієї елiти й поширення її влади на всi прошарки тогочасного суспiльства спричинилися до того, що панiвна верхiвка Київської Русi наприкiнцi Х ст. проголосила християнство офiцiйною релiгiєю.[31]

Крiм корсуньської версiї, лiтописцям були вiдомi й iншi "адреси" Володимирового охрещення. Зокрема, називають ще Василiв (сучасний Василькiв Київської областi). Одначе вже сама назна цього мiста, збудованого на честь християнського патрона Володимира, свiдчить про пiзнiшу лiтературну iнтерполяцiю (змiну первiсного тексту).[32] Є вагомi пiдстави вважати, що Володимир прилучився до християнства в Києвi на початку 988 року. За обчисленнями днем охрещення київського князя було обрано день Богоявлення Господня, який припав на 6 сiчня. Вiдповiдно до церковних канонiв, Володимир пройшов пiдготовку до охрещення — так зване оглашення", що зазвичай тривало 40 днiв. Із настанням потеплiння, тобто навеснi 988 року, Володимир попрямував до днiпровських порогiв, щоб зустрiти тут свою порфiроносну наречену. Тодi ж (очевидно, 27 травня, на зеленi свята) вiдбулося масове охрещення киян.

Охрещенню передувало знищення загальнодержавного язичницького пантеону, зовсiм недавно спорудженого в центрi стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець, поскидати кумирiв, порубати, вогню оддати. Перуна ж велiв прив’язати коневi до хвоста і волочити з гори по Борисевому узвозу на ручай, а дванадцятьох мужiв бити його палицями. Коли волокли його по ручаю до Днiпра, оплакували його невiрнi люди, бо ще не прийняли вони хрещення. Потім вкинули його у Днiпро, а як пристане до берега, то одштовхували.

В системi морально-етичних цiнностей язичницького суспільства цей акт насправдi виглядав звичайнісінькім обрядовим дiйством, що символiзувало "вигнання " чи "поховання" кумира колишнього державного божества Перуна. Його невипадково перенесли до води, адже вода у стародавнiх слов’ян вiддавна пов’язувалася зi смертю, потойбiчним свiтом. Побиття Перуна палицям також було символiчним: iдола необхiдно було фiзично знищити. Перуна проводжали аж до днiпровських порогiв, за якими вiдкривався свiт кочового "Поля", тобто його випровадили до останньої межi розселення слов’ян.[33] Це означало, що за межi їхньої держави випроваджувалося язичництво, буквально поступаючись мiсцем новiй, християнськiй релiгiї. Як сповiщає лiтописець, Володимир повелiв "робити церкви i ставити їх на мiсцях, де колись стояли кумири. Володимир одержав при охрещеннi iм’я Василiй, iм’я свого швагра i хрещеного батька — iмператора ромеїв. Вiдтак святий Василiй став небесним покровителем i християнським патроном князя. Будiвництво християнського храму на честь святого Василiя на мiсцi язичницького пантеону Перуна не лише унаочнювало докорiнну перемiну релiгiйної структури Київської держави, а й символiзувало особисту роль Володимира Святославича в цiй реформi.

Процедура навернення в християнство киян, яскраво змалъована лiтописцем, поклала початок охрещенню всiє країни. Джерела повiдомляють, що вiдразу пiсля знищення чи радше "вигнання-похорону" язичницьких iдолiв у Києвi розпочалася насильницька християнiзацiя населення Новгородської землi. Лiтопис сповiщас про те, що архiєпископом до Новгорода було поставлено Якима Корсунянина, пов’язуючи з його приходом зруйнування язичницького капища. Поваленого iдола Перуна тут, як i в Киевi, було побито залiзними палицями й кинуто у води рiчки Волхов. Християнiзацiю Новгорода проводили київськi урядовцi Добриня та Путята. Велику активнiсть їх у цьому засвiдчують скупi, але дуже промовистi слова новгородського книжника: "Хрестив нас Путята мечем, а добриня вогнем".[34]

Восени 990 року розпочалася християнiзацiя населения Суздальщини. Тут, на березi рiчки Клязьма, було тодi, очевидно, й закладено мiсто Володимир, яке в майбутньому стало важливим церковним центром. У сферi його полiтичного та iдеологiчного впливу опинилися племена словен, кривичiв, в’ятичiв i мерi. Згодом тут почалося жваве церковне будiвництво.[35]

Тiльки в першiй половинi ХI ст. завершився процес навернення в християнство мешканцiв Муромської землi, яка за своїм етнiчним складом була вельми строкатою. Тут жили переважно народи угро-фiнської групи та частково слов’яни, що з’являються в цих краях, як засвiдчують данi археологiї з другої половини Х ст.

За правлiння Володимира Святославича не всi давньорусъкi землi було цiлком християнiзовано, але є вагомi пiдстави вважати, що бiльшiсть населення країни навернулася, принаймнi формально, в нову вiру. Було закладено основи церковної органiзацiї. Розростаючись у глиб i в широчiнь, вона об’єктивно визначала єдину для всього населення, Київської держави приналежнiсть. Церква сприяла змiцненню територiально-адмiнiстративного подiлу, засновуючи єпископiї в адмiнiстративно-полiтичних центрах давньоруських земель-князiвств, що формувалися. Все це безумовно вiдповiдало потребам об’єднавчої полiтики київського уряду та згуртування країни.

Однак процес християнiзацiї держави йшов повiльно, а незрiдка й хворобливо (надто у вiддалених од київського центру областях). Населения Київсъкої Русi гостро реагувало на новi iдеологiчнi віяння, що розповсюджувалися по всiх градах, погостах і селах. Християнськi проповiдники наштовхувалися на глухе чи пряме незадоволения народу, яке iнодi перехлюпуля через край i виявлялося у формi фiзичноi розправи над ними. Достатнъо сказати, що протягом лише одного десятилiття в Новгородськiй землi, наприклад, було забито трьох єпископiв (йдеться про середину ХІ ст).[36] Першi поставленi в Ростовi єпископи Федiр i Ларiон, зустрiвшись iз невдоволенням тамтешнього люду, змушенi були покинути цей край. Не бiлъшого успіху в справi навернення населения Ростовської землi в нону вiру досяг i їх наступник — чернець Києво-Печерського монастиря Леонтiй. "Житiє" цього святителя, згодом проголошеного Церквою святим, повiдомляє про те, що Леонтiй, узявшись навiювати християнське віровчення дiтям, був скараний їх батьками на смерть. Тiльки епископу Ісайї, котрий заступив Леонтiя, вдалося винищить геть кумирiв язичницьких богiв, щанованих тамтещнiми поселянами.

Є вагомi пiдстави взяти пiд сумнiв i поширену у вiтчизнянiй iсторiографiї точку зору, згiдно з якою Церква в тогочасному суспiльствi виключно допомагала експлуататорським класам тримати народ у покорi й сама була гнобителькою. Церковна органiзацiя провадила гнучку соцiальну полiтику, спрямовану на захист найбiльш знедолених категорiй населення давньоруського суспiльства. Доступними їй методами вона виступала проти свавiлля феодалiв, жорстоких утискiв народу та iнших крайнощiв суспiльного життя того часу. Ця її дiяльнiсть (хоч i не завжди результативна) об’єктивно сприяла пом’якшенню класових суперечностей i збереженню соцiального спокою, певна рiч, вiдносного.[37]

Церква як надрегiональний iнститут пiдтримувала в населения рiзних земель Русi усвiдомлення спiльної релiгiйної приналежностi та полiтичного пiдданства, розчиняючи тим самим рудименти родоплемiнних принципiв, що зберiгалися в повсякденному життi тогочасного суспiльства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всього населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовостi та культури. Iз запровадженням християнства руська культура через контакти з Вiзантiєю знайшла точки дотику з бiблiйними й еллiнiстичними витоками, подолавши вiдтак локальну обмеженiсть, i набула свого унiверсального вимiру. Християнство пiдняло планку морально-етичних вимог, суттєво змiнивши їхню соцiальну природу в давньоруському суспiльствi, що сприяло його вдосконаленню та подальшому розвитковi.[38]

Отже, запровадження християнства на Русi за Володимира Святославича мало багатограннi й далекосяжнi наслiдки. В некролозi на смерть князя, вмiщеному в "Повiстi минулих лiт" пiд 1015 роком, його автор чiтко усвiдомлював, що Володимир не просто охрестив Русь, а привів увесь народ до бога.

І справдi, Володимиру Святославичу належала вирiшальна роль у справi запровадження християнського вiровчення. Вiн розумiв, що християнiзацiя пiдданих його країни вiдкриває шлях до визнання за Київською державою самостiйного мiсця в тогочасному християнському свiтi, уможливлює закрiплення за її володарем нових знакiв влади та титулатури.

Устремлiння київсъкої влади до константинопольської моделi та спроби перейняти її символiку засвiдчують, зокрема, данi нумiзматики. На златниках i срiбляниках Володимира князь зображувався в iмператорських регалiях, з короною на головi та з хрестом у правицi. Зображення Христа й напис "Володимир на столi" надавали владi київського князя сакрального характеру. В середньовiчнiй символiцi влади хрест надiлявся синтезуючою силою, що поєднувала земне i небесне. Процедура вiнчання на царство вiзантiйського iмператора передбачала передачу йому хреста, якого вiн мав тримати в правiй руцi, з рук патрiарха. Проте не варто перебiльшувати вплив вiзантiйської моделi влади на київську. Спроби iмiтацiї вiзантiйської iмперiальностi не привнесли, як гадають дослiдники, докорiнних змiн у мiсцеву традицiю князiвської влади, сакралiзацiя якої мала iнше обгрунтування: князiвсъка гiднiсть легiтимiзувалася (узаконювалася) тут виключно приналежнiстю до роду. Схiднохристиянська концепцiя державної влади засвоювалася на Русi повiльно, модифiкувавшись в офiцiйну державну доктрину не ранiше середини ХI ст.

Для Київської Русi доби Володимира актуальним було не суперництво її з Вiзантiйською iмперiєю, а забезпечення автономностi нової християнсъкої держави в рамках церковної супрематiї (зверхностi) василевса, який стояв над усiм схiдним християнським свiтом. Невипадково в пам’ятках давньоруської писемностi наполегливо пiдкреслюється самостiйна роль київського князя в запровадженнi християнства на Русi, усвiдомлення ним цього вибору. Слiд також вiдзначити намагання майже всiх слов’янських правителiв забезпечити церковну самостiйнiстъ своїх держав шляхом створення осiбної церковної єпархiї чи навiть окремої автокефальної (самостiйної, незалежної) Церкви. Остерiгаючись опинитися спершу в церковно-релiгiйнiй, а вiдтак i в полiтичнiй залежностi вiд Вiзантїї, київсъкий князь також ужив вiдповiдних запобiжних заходiв. Уряд князя Володимира вiдводить митрополитовi другорядну роль, визначивши мiсцем його перебування окраїнний Переяслав.

Боротьба за почесне мiсце Київської Русi в iєрархiї християнської ойкумени тривала i по смертi Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим. Надзвичайно важливою за цих обставин акцiєю Ярослава та його пресвiтерiв було посмертне охрещення князiв язичницької епохи. 1044 року в Десятиннiй церквi вiдбулися урочистостi, пов’язанi з охрещенням останкiв загиблих пiд час усобиць князiв Ярополка i Олега Святославичiв (канонiзацiя цих язичникiв 13 правлячої династiї, схоже, вiдбулася всупереч волi митрополита та константинопольського патрiархату) В такий спосiб прославлявся князiвський рiд, Русь християнська пов’язувалася з язичницькою в одне цiле, християнiзувалася вся її iсторiя. Це мало засвiдчити сусiдам Русi силу i мiць нової релiгiї.

Наостанок варто звернути увагу, що Володимир одружившись з Анною практично став імператором Русі, та й загалом після запровадження християнства починається такасобі конкуренція, або навіть, зверхність над Візантією. І це зрозуміло, як доречно зазначив Лев Любимов, руському народу притамана велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем.[39]

Висновок

Прийшовши до влади через тривалі міжусобні чвари та труп свого брата-християнина, Володимир отримав тяжку спадщину. Держава, де розкладається первіснообщинний лад, знесилена воєнними походами, ще дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань, та позиції язичництва вже підірвані, була схильна бiльше до органiзацiї зовнiшнiх военно-полiтичних акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави. Оточена сусідами-християнами ─ візантійцями, поляками, чехами, болгарами, ─ Русь немовби застигла на порозі перелому, що мав остаточно вивести її на християнську орбіту.

Давня Русь розвивалася аналогічно Західній Європі і підійшла одночасно з нею до рубежу утворення ранньофеодальної держави, зійшовши на престол великий князь робить невдалу спробу злиття місцевих богів у єдиному пантеоні, бажаючи обгрунтувати територіальну єдність, неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Пристосування прадавнiх язичницьких культiв схiдних слов’ян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодалъного суспiльства i його держави. Протягом усього кiлькох рокiв з часу проведення унiфiкацiї i об’єднання язичницьких культiв на основi традицiйних вiрувань схiдних слов’ян вiдбулося перегрупування полiтичних сил всерединi панiвної верстви Київсъкої Русi, загалом завершилося їi станове оформлення та консолiдацiя. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя.

Тому вже у 988 році відбувається охрещення Русі.

Це дало можливiсть Киiвськiй державi як рiвноправнiй увiйти до кола наймогутніших держав Європи, активiзувати полiтичнi, економiчнi, вiйськовi, культурнi зв’язки з ними; — сприяло бурхливому розвитковi торгiвлi, кам’яного будiвництва, а також культурним зв’язкам iз християнським свiтом.

Утвердження християнства зачіпало усі прояви соціального життя. Насамперед відповіло на одвічне питання про першопричину світу, перевернуло погляд на життя, переоцінку цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність, духовне життя людини займає нове місце.

Безглуздість кривавих жертвоприношень, подолання страху над силами природи, розкриває людину як боже створіння, потрібне суспільству.

Християнська церква не спромоглася остаточно викоренити язичницькі вірування, вони продовжували жити в повір’ях, обрядових піснях, самих обрядах, звичаях та побутовій символіці, що дійшли до нашого часу. Зокрема найбільш поширені язичницькі свята були максимально наближені до християнських, тому в наш час вони стали невід’ємною частиною християнської релігійної обрядовості.

Церква суттєво розширила межi великокнязiвської влади, витворивши iдеальний образ християнського володаря та пов’язану з цим систему поглядiв на прерогативи монарха, засоби i форми здiйснення його влади. Розвиваючи схiднохристиянську концепцiю верховної державної влади, вона сприяла утвердженню в давньоруському суспiльствi нової полiтичної моралi.

Освячуючи приватне володіння і приватні багатства християнство через церкву активно сприяло майновому розшаруванню давньоруського суспільства та загальному утвердженню влади імущіх.

Християнство вплинуло на мораль i культуру, сприяло їх гуманiзацii, оскiльки в центрi вчення християнства стоїть людина, її особистiсть, виступало проти невiльництва, навчало милосердю, пошанi та любовi до ближнього. Християнство пов’язало Русь з надбаннями європейсъкої та свiтової культури: вiдкривалися новi школи, розвиток писемності, літератури, мистецтва, архітектури. Засновувались монастирi, де перекладали й переписували книжки; досвiд слов’янських майстрiв збагачувався завдяки запозиченням архiтектурного та малярського мистецтва розвинутих краiн, насамперед Вiзантiї. Розвиток зодчества і образотворчого мистецтва, муровані споруди, храми, що щедро прикрашені монументальним та іконописним живописом.

Зміцнення і зростання могутності та уся велич християнства має і негативну оцінку: по-перше, нова релігія стверджувала феодальний лад, що вкорінило експлуатацію однієї частини населення іншою. По-друге, християнство спотворило образ навколишнього світу, переконало у безнадійності і непотрібності боротьби за покращення життєвих умов, знову ж таки на перевагу "розумного і потрібного" феодального ладу. Так християнська ідеологія трактує земне життя як тимчасове, ефімерне. У світі земному покірливість і непротиставлення можновладцям гарантувало блага у потойбічному раю, від яких нібито і відмовляються ці ж можновладці, аби зберегти земні цінності.

Використані джерела та література

1.       Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі.-К.,2004 р.-700с.

2.       Брайчевский М.Ю. Утверждение християнства на Руси.-К.,1989 г.-205с.

3.       Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивіліцаційна історія України.-К.,2005 р.-630с.

4.       Іванченко М.Г. Дивосвіт.-К.,1991 р.-200с.

5.       Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство.-К.,2007 р.-636с.

6.       Козаченко А. Українська культура: її минувшина і сучасність.-Х.,1931 р.-100с.

7.       Коляда А.І. Історія України.-К.,1997 р.-160с.

8.       Концевич Н.М. Стяжания духа святого в путях Древней Руси.-К.,1990 г.-180с.

9.       Кузьмин А. Падение Перуна.Становление християнства на Руси.-М.,1988 г.-240с.

10.   Лозко Г.С. Коло Свароже.-К.,2004 р.-230с.

11.   Любимов Л.Д. Исскуство Древней Руси.-М.,1981 г.-335с.

12.   Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства.-К.,1996 р.-224с.

13.   Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу.-К.,2003 р.-90с.

14.   Носова Г.А. Язычество в православии.-М.,1975 г.-150с.

15.   Павлюк С.П. Українське народознавство.-К.,2006 р.-568с.

16.   Пархоменко В. Начало християнства на Руси.Очерк из истории Руси ІХ-Х вв.-П.,1913 г.-260с.

17.   Рыбаков Б.А. Язычество древних словян.-М.,1981 г.-608с.

18.   Толочко П.П. Древняя Русь.Очерки соц-пол. Истории.-К.,1987 г.-245с.

19.   Толочко П.П. Від Русі до України.-К.,1997 р.-393с.

20.   Юрій М.Ф. Історія світової та вітчизняної культурию-К.,2007 р.-445с.

21.   Яковенко Н. Нарис історії України.-К.,2006 р.-582с.

22.   Ямпольская Т. История русской культуры.-М.,2007 г.-832с.

[1] Брайчевський М.Ю.  Суспільно-політичні рухи в Київській Русі., К-2004 р., с.605.

[2] Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.3.

[3] Коляда А.І. Історія України., К.1997 р.,с.57-58.

[4] Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.10.

[5]  Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.7.

[6] Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі .,К-2004 р.,с.137.

[7] Толочко П.П. Древня Русь. Очеркі соц.-пол. історії., К.-1987 р., с.48-49.

[8] Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. Цивілізаційна історія Україна.,К-2005 р. Додатки: с.568.

[9] Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі., К-1989 р.,с.90-94.

[10] Яковенко Н. Нарис історії України.,К.-2006 р., с.39-40.

[11] Толочко П.П.  Від  Русі до України., К.-1997 р., с.60-68.

[12] Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі., К-1989 р.,с.160-165.

[13]  Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі .,К-2004 р.,с.157-163.

[14] Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі., К-2004 р.,с.162.

[15] Яковенко Н. Нарис історії України., К.-2006 р., с.39-40.

[16] Кузьмін А.Г. Падіння Перуна.Становлення християнства на Русі.,М.-1988р.,с151-170.

[17] Брайчевський М.Ю.  Суспільно-політичні рухи в Київській Русі .,К-2004 р., с.170-172.

[18] Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.25-30.

[19] Носова Г.А. Язичництво у православ’ї., М.-1975 р., с.3-19.

[20] Лозко Г.С. Коло Свароже., К.-2004 р., с.33-36.

[21] Павлюк С.П. Українське народознавство., К.-2006 р., с.99.

[22] Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.31.

[23] Іванченко М.Г. Дивосвіт., К.-1991 р., с.125.

[24]Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі., К-1989 р.,с.165-166.

[25] Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О.  Цивілізаційна історія Україна.,К-2005 р. Додатки: с.568-570.

[26] Ямпольска Т. Історія руської культури., М.-2007 р.,с.17-24.

[27] Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі., К-2004 р., с.171.

[28] Брайчевський М.Ю. Утвердженя християнства на Русі., К-1989 р.,с.41-42.

[29] Кузьмін А.Г. Падіння Перуна.Становлення християнства на Русі.,М.-1988р.,с.191.

[30] Кузьмін А.Г. Падіння Перуна.Становлення християнства на Русі.,М.-1988р.,с.67-95.

[31] Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство., К.-2007 р., с. 347.

[32] Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.66.

[33] Іванченко М.Г. Дивосвіт., К.-1991 р., с.118.

[34] Моця О.П., Ричка В.М. Київська Русь: від язичництва до християнства., К.-1996 р., с.67-69.

[35] Кузьмін А.Г. Падіння Перуна.Становлення християнства на Русі.,М.-1988р.,с.42-50.

[36] Любимов Л.Д. Мистецтво древньої Русі., М.-1981 р.,с.168-175.

[37] Концевич Н.М. Стяжання духа святого у шляху древньої Русі.,К.-1990 р.,с.41-44.

[38] Кузьмін А.Г. Падіння Перуна.Становлення християнства на Русі.,М.-1988р.,с.230-235.

[39] Любимов Л.Д. Мистецтво древньої Русі., М.-1981 р.,с.99-100.