Встановлення радянсько-польського кордону та депортація українців з прикордонної смуги у 1945-1946 рр.

Встановлення радянсько-польського кордону та депортація українців з прикордонної смуги у 1945-1946 рр.

ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКОГО КОРДОНУ ТА ДЕПОРТАЦІЯ УКРАЇНЦІВ З ПРИКОРДОННОЇ СМУГИ У 1945-1946 РР.

Байкєніч Д. В.

радянський польський депортація кордон

На основі історично-наукових праць та нещодавно розсекречених архівів робиться спроба пов’язати в часовому і географічному просторі встановлення радянсько-польського кордону (український відтінок) та депортацію з прикордонної смуги українського населення в УРСР.

В історії українсько-польських стосунків середини ХХ ст. все ще існує великий пласт суперечливих подій та фактів, які як в одній, так і в іншій країні, трактуються по-різному, але залишаються болісною темою для їх безпосередніх учасників. Розсекречення багатьох архівних матеріалів радянської доби потребує певних зусиль дослідників щодо їх об’єктивного і неупередженого висвітлення. Це потрібно, як для з’ясування істинної картини подій, так і для подолання стереотипів у сприйнятті процесів, що досліджуються, які були нав’язані комуністичною ідеологією.

Історична закономірність прямої залежності зміни розмірів держав від геополітичного значення прикордоння проявилася і при встановленні радянсько-польського кордону в повоєнний час. Вивченню передумов та наслідків встановлення українського проміжку кордону присвячені праці І. Козловського [1] та В. Макарчука [2], які спираючись на архівні матеріали розкривають юридично-правове та історично-соціальне значення цього питання. Неоднозначними і пропагандистсько-суперечливими за своїм змістом є документи фонду Центрального Комітету Комуністичної партії України з Центрального державного архіву громадських об’єднань України. У великій кількості робіт таких дослідників, як Т. Гонтар [3], Д. Горун [4], В. Кучер [5] та інших присвячених процесу депортації українців з Польщі до УРСР, лише частково пов’язується питання встановлення кордону та такі показники, як час і географія виселенчої акції, що є актуальним для даної статті.

На Тегеранській конференції, яка проходила з 28 листопада по 1 грудня 1943 року, попри заяви голів делегацій Великої Британії та США, Й. Сталін відстояв східний кордон Польщі по лінії Керзона, посилаючись на авторитет етнографічної комісії Антанти 1920 року, і зазначив, що українські землі мають увійти до складу УРСР, а білоруські – до складу БРСР. Черчилль, натомість, запропонував тезу про вогнище польської держави і народу між так званою лінією Керзона та лінією ріки Одер [6, с. 363].

У березні 1943 року в Москві було створено Союз Польських Патріотів (далі: СПП), як організацію поляків, що перебували у СРСР, з метою боротьби за визволення Польщі від німецьких окупантів. Насправді ж, за задумом Сталіна, СПП мав стати основою для створення майбутнього радянського уряду Польщі. З самого початку існування СПП, у ньому ідеологічно програмувалися чіткі установки Кремля. Між іншим, декларувалося і право українців на свою державу – згідно з принципом „національного об’єднання”, а, отже, і формування держави за національною ознакою, тобто за етнографічною. Однак, серед СПП були й противники вирішення територіальної проблеми за етнографічним принципом [1, с. 94 – 97]. У квітні т. р. у зв’язку з антирадянською політикою польського еміграційного уряду Миколайчика в Лондоні, Москва зупинила переговорний процес, що призвело до більш серйозного зосередження на питанні формування майбутнього польського уряду.

У ніч з 31 грудня 1943 р. на 1 січня 1944 р. у Варшаві відбулося перше засідання Крайової Ради Народової (КРН), в яку входили всі польські партії того часу (разом 14), але більшу роль відіграла Польська Робітнича Партія на чолі з В. Гомулкою. На засіданні були прийняті основні ідейно-політичні та організаційні документи цього підпільного об’єднавчого центру. На другому засіданні (23 січня 1944 р.) КРН обговорила радянську Заяву від 11 січня 1944 р. і висловила згоду з точкою зору СРСР у питанні щодо кордонів Польщі (зазначалося, що польський народ не відмовляє українському народові, який мешкав у кордонах Польщі до вересня 1939 р., у праві вирішувати власну долю) та з відповідними рішеннями Тегеранської конференції. З цими ж рішеннями погодилася й та частина СПП, яка перебувала в СРСР [2, с. 289 – 290].

З переходом радянських військ через кордон, встановлений ще у 1941 р. (який майже збігався з лінією Керзона) і їх вступом на територію етнічної Польщі, виникла необхідність термінового створення виконавчої польської влади – з-за пропаганди польського емігрантського уряду про „заміну німецької окупації на російську”. Окрім цього, уповноважений КРН Е.-Б. Осубка-Моравський та Голова Головного правління СПП у СРСР В. Василевська найактуальнішим вважали питання щодо визнання Тимчасовим Польським урядом лінії Керзона як основи для встановлення кордону між СРСР та Польщею, адже встановлення радянської адміністрації західніше останньої погрожувало послабленням позицій демократичного табору і довіри польської громадськості до Радянського Союзу надалі [2, с. 291].

Зі свого боку, протягом березня – липня 1944 року політвідділом щойно створеного Народного Комісаріату Закордонних справ УРСР та Академією наук УРСР була виконана робота зі складання етнографічних карт західних областей України і підготовки до них історичних довідок [1, с. 105]. Без сумніву, це був превентивний хід у справі майбутнього встановлення польсько-українського кордону та підґрунтям політики Й. Сталіна щодо українців Польщі.

Листом від 20 липня 1944 року М. Хрущов пропонував Сталіну включити територію Закерзоння (українські етнічні землі – Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя) до УРСР, як нову Холмську область та територіальне прирощення до Дрогобицької області [6, с. 65 – 70]. Але Сталін мав на меті зовсім інші плани тому відповідь була негативною. Вбачаючи великий ризик для українського населення на цих теренах, Хрущов продовжував пропонувати інші підходи вирішення цієї справи. 26 серпня 1944 р. він знову нагадував Сталіну про численні прохання українського населення об’єднатися з „Великою Україною”, а у випадку неможливості цього – переселити їх до УРСР [7, арк. 1 – 2].

З липня по кінець серпня 1944 р. у Кремлі обговорювалися польські проблеми, одна з яких – проблема кордону. Територіальні суперечки не принесли польській стороні вагомих надбань, але ще раз уже з польських вуст прозвучала думка про масовий обмін населенням. 27 липня того ж року між Урядом СРСР та Польським Комітетом Національного Визволення (далі ПКНВ) була підписана угода про польсько-радянський кордон, яка носила тимчасовий декларативний характер. Однак, вона не включала в себе чіткого опису територіальних меж чи демаркаційної лінії, як таких, а обмежувалася назвою лінія Керзона [1, с. 108 – 110]. Це давало надію на подальший перегляд та зміну на власну користь теренів як одній, так і іншій стороні.

8 вересня 1944 р. розпочалася Східно-Карпатська стратегічна наступальна операція, однією зі складових якої стала Карпато-Дуклінська операція в районі Кросно – Сянок – Сколе. Ця операція продовжувалася до 28 жовтня т. р. і завершилася зупинкою військ біля Дукльського перевалу, який ділив Лемківщину на західну та східну частини [8, с. 229, 237], що позначало присутність Червоної Армії (далі: ЧА) майже на всій території проживання українського населення в Польщі.

9 вересня 1944 р. було підписано Угоду між Урядами Української РСР і ПКНВ про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР. Загалом зазначалося, що евакуація є справою добровільною – заяви на переселення могли робитися в письмовій або в усній формі [9, арк. 15]. Зауважимо, що був встановлений термін закінчення евакуації – 1 лютого 1945 р., тобто, на початку цього процесу, верхівка СРСР сподівалася на глобальне бажання українців Закерзоння переселитися на схід добровільно. Це підтверджує і пасивність ЧА в цьому заході, оскільки вона знаходилася саме на цих теренах і мала достатньо сили і засобів, щоб повністю ліквідувати проблему виселення місцевого населення. З іншого боку, в Москві ще не позначили чіткого радянсько-польського кордону, а отже не знали, які українські села залишаться в межах УРСР.

7 січня 1945 р. Сталін направив Черчіллю листа, в якому повідомив про посилені темпи в підготовці, не зважаючи на погодні умови, до відкриття широких наступальних дій по всьому Центральному фронті не пізніше другої половини січня 1945 року. Вже 12 січня розпочалася Сандомирсько-Силезька наступальна операція [8, с. 244]. У ході однієї з її компонуючих – Західно-Карпатської операції, були звільнені найзахідніші терени розселення українців у Польщі – Яслівський, Горлицький та Ново-Сандецький повіти. Це, у свою чергу, призвело до відкриття ще трьох повітових представництв у справах евакуації [10, арк. 20].

Встановлений термін закінчення евакуації – 1 лютого 1945 р., можна пов’язати із запланованою на 4 – 11 лютого того року зустріччю керівництва країн-членів антигітлерівської коаліції в Криму. Саме несформовані позиції Лондона і Вашингтона щодо майбутнього східного польського кордону найбільше стримували активні силові заходи радянських спецслужб стосовно українців у прикордонній смузі. Американський президент Т. Рузвельт підтримував переселення, однак зауважував на доцільності збереження Львова та нафтових родовищ Борислава – Дрогобича за поляками. Англійський прем’єр-міністр У. Черчілль, натомість, підтримав лінію Керзона в інтерпретації Й.Сталіна (лінія Керзона і відступи на користь Польщі в деяких районах) [1, с. 138 – 141].

Саме на Ялтинській конференції була остаточно ухвалена лінія Керзона як радянсько-польський кордон. Евакуація населення з прикордонної смуги могла розпочатися лише після прийняття запропонованого кордону по лінії Керзона з боку польської влади, яка на той час існувала де-факто (31 грудня 1944 р. ПКНВ був перетворений на Тимчасовий Уряд Республіки Польща), а де-юре не була визнана західними державами та польською еміграцією в Лондоні. Кремль чекав встановлення повної легітимної влади у Варшаві для прикриття власних рішень та дій. На нашу думку, саме через це та теоретично можливі добровільні прагнення українців до переселення навесні, строк закінчення обміном населення був перенесений на 1 травня, згодом – на 1 серпня 1945 р., а невдовзі на 1 листопада [11, арк. 16]. Також, з метою уникнення різних політичних несподіванок, Сталін намагався дотримуватися принципових положень міжнародного права.

Після кожної невдачі зі строками евакуації українського населення, керівники Управління у справах по евакуації щоразу виправдовувалися перед Кремлем. При цьому називалася низка причин, які заважали поставленій меті. Так, зокрема, наголошувалося, що в північних районах виселення подача заяв не припинялася за жодних погодних чи інших умов. Це можна пояснити кількома факторами: по-перше, терени т. зв. Холмщини та Підляшшя до Першої Світової війни входили до складу Холмської губернії Російської імперії, а саме тому там були сильні проросійські настрої; по-друге, на Волині й Холмщині відбувалася українсько-польські криваві зіткнення, і тому населення якнайшвидше покидало неспокійні села; по-третє, велику пропаганду щодо переселення відігравала промосковська православна церква Холмської єпархії і т. ін. [12, арк. 5]. Це підтверджує і статистика подачі заяв на евакуацію до УРСР: на 20 листопада 1944 р. з 8 північних районів було подано 103505 заяв із загальної кількості 114629 [6, с. 140] по всіх 11 районах охоплення.

Питання евакуації південних районів стояло досить гостро. По-перше, терени т. зв. Перемишильщіни та Лемківщини знаходилися під впливом антирадянської української національно-свідомої еліти, яка відходила на захід перед наступом Червоної Армії; по-друге, там була сильною пропаганда уніатського духівництва Перемишльської єпархії; по-третє, базування та діяльність УПА в цьому гірському регіоні тощо [12, арк. 5 – 6]. До цього слід додати повернення евакуйованих попередньо до УРСР, або їх листівок до своїх односельців, у яких йшлося про погані умови на місцях вселення. Відіграла свою роль і незрозумілість щодо майбутньої смуги кордону в зв’язку з польською націоналістичною пропагандою.

6 серпня 1945 р. з Варшави до Москви з метою „встановлення остаточного східного кордону” вирушила польська урядова делегація. Під час переговорів, згідно зі складеної в Польщі „Пам’ятної записки”, перед радянським керівництвом було порушено 14 проблем східного кордону, шість з яких безпосередньо стосувалися українсько-польського відтінку [1, с. 148]. Територіальні вимоги польської сторони було відкинуто, крім невеликого району у гірських Бещадах, який радянські науковці „забули” нанести на свої мапи [2, с. 309].

7 серпня 1945 р. М. Хрущов скаржився Е.-Б. Осубка-Моравському на ненормальний політичний стан в Лісковському, Перемишльському, Любачівському та інших районах, що всіляко загальмовує хід переселенської акції [13, арк. 170]. Ці скарги стали неофіційним наказом та погодженням СРСР на використання польською владою більш суттєвих заходів „заохочення” до „добровільного” переселення.

16 серпня 1945 р. М. Молотовим та Е.-Б. Осубкою-Моравським було підписано радянсько-польський Договір про кордон. 7 березня 1946 р. була створена „Змішана комісія СРСР і Польщі з демаркації”, що складалася з двох делегацій і була поділена на підкомісії. Радянсько-польський кордон був поділений на 17 районів, на українсько-польську ділянку припадало шість, які й були поділені порівну між створеними підкомісіями. Охорону підкомісій забезпечували підрозділи Війська Польського (далі: ВП) [1, с. 152 – 166].

22 серпня 1946 р. у Міністерстві громадянської адміністрації Польської республіки було проведено нараду за участі начальника Генерального штабу генерал-полковника О. Курчиця, на якій ухвалили направити три дивізії ВП для „боротьби з бандерівцями” в три райони, а також прискорення організації у всіх гмінах та населених пунктах органів нової польської влади. Українським мешканцям прикордонних повітів оголосили, що вони протягом чотирнадцяти днів повинні виїхати з цієї місцевості, у противному разі їх виселять примусово за р. Сян [14, с. 75].

На початку вересня 1945 року на територію Лісковського, Перемишльського, Любачівського та інших повітів прибули три дивізії ВП для боротьби з бандитизмом. Насправді ж їхньою метою було відселення українського населення з 50-ти км нещодавно встановленої прикордонної смуги [5, с. 125].

Поселені в евакуйованих українських селах поляки-репатріанти з УРСР нападали на довколишні українські села, тероризували та грабували населення. Протягом 1945 року, а найбільше у 1946 році цьому перешкоджала Українська Повстанська Армія (далі: УПА) шляхом проведення акцій спалення виселених сіл, знищення телефонних ліній, спаленням списків місцевих українців тощо. Тривала постійна акція спалення мостів та залізничних переправ через гірські річки задля протидії проходженню ВП і перешкоджання масовому виселенню українців потягами, автотранспортом та підводами [15, с. 31, 55]. На жаль, ці дії стали підґрунтям для ще більш жорстокої політики польської влади: в місцевості відправляли польські війська, родини яких постраждали від УПА на Волині в 1943 – 1944 рр., що сприяло вбивствам, насильництву та грабункам [16, с. 92 – 95].

Зруйновані переправи стали приводом для відмови у наданні можливості брати з собою багато власних речей, бо українські сім’ї через кордон переганялися пішки [17, арк.18]. З цього приводу були навіть і протести зі сторони Голови уповноваженого Уряду УРСР у справах евакуації М. Ромащенко до шефа Штабу Генерального ВП ген.-пол. О.Курчиця та представника Уряду РП у справах евакуації Ж. Беднажа [15 с. 201 – 202, 213], який ще 11 квітня 1945 р. сам закликав генерального уповноваженого уряду ПР з репатріації М. Вольського збільшити кількість збройних сил у Лісковському районі [6, с. 98]. Згодом, щоб не виставляти польських комуністів у такому „негарному” світлі, радянська сторона в усьому неправдиво звинуватила УПА [17, арк. 18 – 19].

Чіткий взаємозв’язок між встановленням кордону та виселенням українців з новоствореної Польщі показують цифри: на 1 вересня 1945 р. з Польщі було евакуйовано 241687 осіб, а на 1 серпня 1946 р. вже 482107 [6, с. 231]. Отже, половина від усього загалу місцевого населення очікувала своєї долі близько двох років та знаходилася „на балансуванні” між політичними переговорами і радянською „доцільністю”.

Таким чином, уся сукупність наведених фактів підтверджує невизначеність радянської влади щодо спірних польсько-українських теренів, пов’язаних із зовнішньополітичними чинниками у 1945 – 46 рр., а не з діяльністю УПА, як на цьому зосереджує увагу більшість сучасників. Українські етнічні землі за лінією Керзона, відіграли роль головного чинника впливу на політичні зміни у Польщі в повоєнний час. Затягування або ж форсування обміну населенням між двома країнами повною мірою залежало від московського керівництва, а не від добровільного волевиявлення на виїзд. Виселення українців з польських територій географічно й часово безпосередньо було пов’язано з питанням встановлення легітимної прорадянської влади у Варшаві та відповідно до цього підписанням радянсько-польського дієвого юридично-чинного договору про кордон.

Література

1. Козловський І. С. Встановлення українсько - польського кордону / І. С. Козловський. – Львів: Каменяр, 1998. – 222 с. : табл., карт.

2. Макарчук В. С. Міжнародно – правове визнання державного кордону між Україною і Польщею (1939 – 1945 рр.). Монографія. / В. С. Макарчук. – К. Атака, 2004. – 348 с.

3. Формування політики польського комуністичного уряду в українському питанні у 1944 – 1945 рр.: матеріали науково-дослідницької конференції [„Операція „Вісла” (польсько-українські взаємини у 1944 – 1947 рр.)”] відп. ред. М. Лучко, Б. Лановик – Тернопіль, 2007. – 339 с.

4. Горун Д. Вимушені міграції 1940-х років та їх вплив на розвиток українсько-польських відносин / Д. Горун // Проблеми міграції. – 1998. – № 4. – С. 30 – 36.

5. Кучер В. Переселення українців з Польщі до УРСР 1944 – 1946 рр. / В. Кучер // Slavica Tarnopolensia. – 1995. – № 2. – С. 122 – 130.

6. Сергійчук В. Трагедія українців Польщі. / В. Сергійчук. – Тернопіль : Тернопіль, 1997. – 430 с.

7. Центральний державний архів громадських об’єднань України далі (далі: ЦДАГОУ): – Ф.1. – Оп. 30. – Спр. 69. – Лист М. Хрущова до Й. Сталіна щодо питань евакуації українського населення з Польщі та польських громадян з УРСР від 26 серпня 1944 р. – Арк. 236.

8. Великая Отечественная война 1941 – 1945. События. Люди. Документы. Краткий исторический справочник – М.: Политиздат, 1990. – 464 с. 9. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 30. – Спр. 69. – Угода між ПКНВ та УРСР про евакуацію українського населення з Польщі та польських громадян з території УРСР від 09.09.1944 р. – Арк. 15.

10. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 1465. – Лист Міністерства Загальної Адміністрації Адміністративного Департаменту за № 2810/80/45 від 27 березня 1945 р. – Арк. 54.

11. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 1467. – Лист М. Хрущова до Й. Сталіна про виділення залізничного транспорту для евакуації українського і польського населення від 10 травня 1945 р. – Арк. 368.

12. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 1465. – Лист секретарю ЦК КП/б/У С. Коротченко від заступника головного уповноваженого УРСР по евакуації М. Ромащенко щодо невідкладних питань підлягаючих розгляду в ЦК КП/б/У і РНК УРСР від 19 лютого 1945 р. – Арк. 54.

13. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 1476. – Лист М. Хрущова до Е.-Б. Осубки-Моравського про сприяння польської сторони евакуації українського населення з Польщі від 7 серпня 1945 р. – Арк. 209.

14. Буцько О. Українсько-польське переселення 1944-1946 рр. / О. Буцько // Історичний журнал. – 2005. – № 2. – С. 73–79.

15. Eugeniusz Misilo. Repatriacja czy deportacja. Przesiedlenie ukraincow z POLSKI do USRR 1944-1946. / pod. red. E. Misilo / – Warszawa: Oficyna Wydawnicza „Archiwum Ukrainskie”, 1999. – Tom 2. Dokumenty. – 1999. – 398 s.

16. Bieszczady. Slownik historyczno-krajoznawczy. / red. St. Krucinski / – Ustrzyki Gorne - Warszawa: Wydawnictwo Stanislaw Krucinski, 1995. – Czesc 1. Gmina Lutowiska. – 1995. – 500 s.

17. ЦДАГОУ: – Ф.1. – Оп. 23. – Спр. 3952. – Донесення в. о. Прокурора УРСР П. Зощенка до М. Хрущова про переслідування українців-переселенців від 6 липня 1946 р. – Арк. 64.